Політична свідомість суспільства, що воює

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична свідомість суспільства, що воює

Вступ

Те, якою мірою війна впливає на повсякденне життя людей, може по-різному визначати їхнє ставлення до влади та свою роль у політичній системі. Безумовним є вплив на політичну свідомість суспільства як сукупність уявлень, поглядів, переконань, цінностей і знань, які зумовлюють спосіб, яким громадяни сприймають політику, участь у політичному процесі та взаємодіють з політичною системою своєї країни. Політична свідомість відображає те, як люди розуміють і оцінюють політичні події, приймають рішення щодо підтримки або відхилення конкретних політичних ініціатив. Відсутність повноцінного політичного життя під час війни не означає, що у людей немає пріоритетів.

Готовність українців до опору ворогові напередодні вторгнення та через рік тривання війни

Бажання воювати за свою країну є важливою умовою безпеки будь-якого суспільства. Масштабне вторгнення РФ в Україну 24 лютого 2022 р. викликало в українців несподівані для решти світу спротив і стійкість. Стійкість українців пояснюється тим, що вже до цього впродовж багатьох років відбувалися бойові дії низького ступеня інтенсивності. Анексія Криму та частини Донбасу зумовили формування соцієтальної ідентичності серед значної частини українських громадян, зміст якої увиразнився зовнішньополітичними орієнтаціями на Захід і утвердженням української мови як базової у конструюванні громадянської нації. Звичайно, цей процес був неоднаковим у регіональному розрізі, однак навіть там, де традиційно фіксувалися проросійські настрої, ще до початку повномасштабної війни відчутно зросли прозахідні орієнтації та проукраїнська ідентичність [Kulyk, 2016; Reznik, 2023].

На відміну від уявних ситуацій, реальна загроза війни більш виразно показує істинні наміри людей діяти в таких випадках. Коли в інформаційному просторі поширилися побоювання щодо широкомасштабного російського вторгнення, Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з Центром політичної соціології протягом 1-12 лютого 2022 р. провели опитування, в якому запитувалося про можливу реакцію на російське вторгнення. Методом face-to-face було опитано 2001 респондента за вибіркою, що репрезентує доросле населення України (за винятком окупованих на той час територій Донбасу та Криму). Вибірка репрезентативна за такими показниками, як стать, вік, тип населеного пункту, область проживання. Максимальна теоретична похибка вибірки не перевищує 2,2% [Democratic Initiatives Foundation, 2022]. Передчуття реальної війни, зосередження військ РФ навколо кордонів України, а співробітники посольств західних країн проводили евакуацію - усе це вплинуло на відповіді українців щодо готовності воювати (табл. 1).

Таблиця 1 Відповіді українців на запитання «Росія зосереджує свої збройні сили на кордонах України і демонструє готовність здійснити нове вторгнення. Якщо це станеться, якою буде Ваша реакція?», лютий 2022 р.

Примітно, що кількість тих, хто зголошувався приєднатися до офіційних Збройних Сил, була меншою, ніж тих, хто волів би битися у складі добровольчих сил. Це може свідчити про те, що напередодні війни державні інститути користувалися меншою підтримкою. Водночас чверть дорослого населення України збиралася всіляко допомагати невійськовими методами. Так чи інакше напередодні вторгнення близько половини населення в тій чи іншій формі готові були чинити опір агресорові. Подібні результати були отримані і в опитуванні Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), яке проводилося в той же час [KIIS, 2022].

Для з'ясування чинників готовності українців боротися за власну країну напередодні вторгнення було застосовано метод бінарної логістичної регресії. Логістична бінарна регресія дала змогу вивчити вплив чинників на залежну дихотомічну змінну. В усіх випадках змінні набувають значень від 1 для групи тих, хто дав ствердну відповідь про певний вид реакції на можливу агресію, до 0 для групи тих, хто зазначив інші варіанти відповіді. Задля зручності було узагальнено деякі подібні варіанти відповіді, як, наприклад, шляхом створення змінної «небажання боротися», яка увібрала в себе варіанти відповіді «нічого не робитиму, намагатимуся просто вижити», «спробую виїхати з країни» та «не вірю в те, що це взагалі коли-небудь станеться».

Чинники, зазначені як незалежні змінні, такі: (1) соціодемо- графічні характеристики як контрольні змінні, які відображають соціальну диференціацію (стать, вік, освіта, матеріальний статус сім'ї); (2) макрорегіони (Захід, Центр, Південь, Схід та Донбас); (3) мовна практика (спілкування у сім'ї); (4) мовна ідентичність (як позначення в анкеті респондентом власної рідної мови); (5) зовнішньополітичні орієнтації (вступ до ЄС); (6) безпекові орієнтації (вступ до НАТО). Статистичну обробка даних проводилася за допомогою пакета програм SPSS (докл. див.: [Reznik, 2023]). Регресійний аналіз виявив чітку диференціацію чинників готовності до певного виду боротьби (табл. 2).

Таблиця 2

Детермінанти готовності до боротьби проти агресії, небажання боротися та невизначеності українців напередодні російського вторгнення у 2022 р., логістичні регресії

Примітка: У таблиці показані В-коефіцієнти предикторів регресійного рівняння з відповідним відношенням шансів їхнього впливу на залежну змінну в дужках.

*р <.05. ** p <.01. ***p <.001

Аналіз коефіцієнтів побудованих рівнянь демонструє, що впливовими детермінантами готовності приєднатися до Збройних Сил України виявилися стать (переважали чоловіки), вік (готовність зростала зі зменшенням віку) та зовнішньополітична орієнтація (переважали прихильники вступу України до НАТО). Власне, показники відношення шансів впливу незалежної змінної на залежну змінну (зазначено в дужках) вказують на вирішальний вплив пронатовської орієнтації. Характерно, що чинник макрорегіональної належності не проявив свого впливу. Також не проявили впливу ані мова спілкування, ані мовна ідентичність.

Подібними виявилися чинники готовності приєднатися до добровольчих сил: імовірність зростала із належністю до чоловічої статі та молодших категорій населення і також зумовлювалася підтримкою вступу України до НАТО. Крім цього, вибір цієї форми опору українцями зумовлювався мовною ідентифікацією (готовність зростала, якщо респондент обирав українську мову як рідну) та фінансовим становищем сім'ї (чим вище фінансове становище, тим більші шанси готовності до такого методу боротьби). За показниками відношення шансів впливу незалежної змінної на залежну змінну вирішальними чинниками готовності долучитися до добровольчих сил стали пронатовська орієнтація та україномовна ідентичність.

Натомість готовність до невійськової допомоги детермінувалася належністю до жіночої статі і, як у попередніх випадках, цей метод боротьби також зумовлювався зовнішньополітичними пріоритетами (переважали прихильники вступу України до ЄС і НАТО), ідентифікацією з українською мовою, належністю до Південного регіону, рівнем освіти (готовність зростала зі збільшенням рівня освіти) та матеріальним статусом (чим вище матеріальне становище, тим більші шанси готовності до такого методу боротьби). Цього разу згідно з аналізом відношень шансів впливу незалежної змінної на залежну змінну вирішальними виявилися чинники жіночої статті, належності до Південного регіону та ідентифікації з українською мовою.

Натомість небажання боротися зумовлювалося належністю до жіночої статі, зростанням віку та зниженням рівня освіти. Враховуючи те, що Донбас був референтною категорією в логістичній регресії, від'ємні коефіцієнти щодо усієї решти макрорегіонів свідчать про те, що позиція «небажання боротися» найбільш вираженою була саме на Донбасі. До цього слід додати, що такий спосіб реагування на потенційну загрозу зумовлювався ідентифікацією з російською мовою та негативним ставленням до ідеї вступу України до НАТО. Невизначеність простежувалася серед молоді з низьким рівнем матеріального становища, серед мешканців усіх регіонів, крім Донбасу, та негативним ставленням до ідеї вступу України до Європейського Союзу.

Отже, відмінності в реагуванні напередодні реальної загрози вторгнення показали, що готовність до опору ворогові відбувалася на основі формування української соцієтальної ідентичності, заснованої на прозахідній, євроатлантичній орієнтації. Зокрема, про це свідчить те, що вирішальний вплив про- натовської орієнтації на готовність до збройних форм опору ворогові та прояви антинатовської орієнтації у випадку не- готовності боротися. Важливим результатом аналізу є те, що мовна поведінка чи регіональна належність як базові ознаки традиційних розколів в Україні не стали впливовими у готовності до боротьби. З іншого боку, мовну ідентичність цілком можна віднести до елементу соцієтальної ідентичності, коли ідентифікація з українською мовою зумовлювала готовність боротися, а ідентифікація з російською мовою визначала не- готовність.

Тут, звісно, йдеться про факт саме вербальної готовності, а не фактичної поведінки. Адже намір, про який повідомляється в опитуванні, може не збігатися з фактичною поведінкою за межами середовища опитування. Звичайно, можна припустити, що велика кількість людей, які вербально зголосилися боронити країну, була проявом «соціально бажаної» відповіді в опитуваннях громадської думки. Так само, для багатьох тих, хто заявив про свою неготовність чи невизначеність, відповідь на це гіпотетичне запитання, була певною формою заперечення або спантеличеності різними взаємовиключни- ми прогнозами щодо вторгнення. І коли війна стала соціальною реальністю, а її потрясіння змусило українців прийняти реальні рішення щодо життя та смерті, включно з боротьбою та опором або ж невтручанням. Відповіді на це ж саме запитання після 24 лютого 2022 р., безперечно, відрізнялися б від передвоєнних відповідей.

У перші дні війни, крім Збройних Сил України, до лав яких відразу добровільно залучилися люди з бойовим досвідом, значна частина громадян взяла участь в інших формах опору. З початком вторгнення були масово відтворені практики волонтерства, допомога армії, біженцям. Однак цього разу з'явився новий вид активності - це участь у територіальній обороні (ТрО). Звичайно, що ця участь регіонально суттєво відрізнялася змістом і рівнем небезпеки: зокрема, на лінії зіткнення з окупантами територіальна оборона воювала як справжні військовослужбовці. У решті випадків масова залученість до територіальної оборони проявилася через створення фортифікаційних споруд, блокування шляхів, вироблення коктейлів молотова, патрулювання вулиць, допомогу правоохоронцям.

Однак тривалість війни, масові жертви та кровопролиття, безумовно, позначилися на готовності реагувати на небезпеки. Частина населення виїхала до Європи, серед якого чимала кількість чоловіків призовного віку. Те, що Україна вистояла як держава і нація, певною мірою нівелювало той первинний порив йти безпосередньо захищати незалежність своєї країни, оскільки тоді реально загрожувала перспектива окупації більшості територій. Тому масштабна західна допомога в постачанні зброї та підготовці особового складу вже задіяних до війська чоловіків і жінок певною мірою почала раціоналізувати власну роль у зв'язку з перспективою довгої тривалості війни. Проявилися непоодинокі випадки ухиляння від мобілізації шляхом нелегального виїзду закордон; здобуття другої вищої освіти; працевлаштування, яке передбачає відстрочку від мобілізації тощо. Зрештою, це цілком ймовірні дії, тому важливо було з'ясувати, що спонукає людей обирати свою роль у загальному опорі ворогові.

Для цього звернемося до результатів всеукраїнського опитування «Суспільно-політичні настрої населення України», яке проводилося КМІС на замовлення Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва у липні 2023 р. методом особистих інтерв'ю з використанням планшета. Загалом у рамках дослідження було проведено 2011 інтерв'ю з респондентами, які проживають у 135 населених пунктах України. Вибірка стратифікована, триступенева, випадкова з квотним відбором на останньому ступені. Стратифікація та квотне завдання формувалися на основі агрегованих масивів опитувань КМІС «Омнібус», проведених у період з вересня 2022-го до лютого 2023 р. Респондентам було запропоновано відповісти на запитання стосовно власної ролі у відсічі російської агресії у найближчі місяці (табл. 3). Фондом «Демократичні ініціативи» певною мірою було відтворено варіанти відповіді, які були застосовані в опитувані напередодні вторгнення, однак з огляду на об'єктивні зміни був вилучений варіант невіри в агресію та додано варіант відповіді, який передбачав уже чинну службу в силах оборони.

Таблиця 3

Відповіді українців на запитання «Як Ви бачите свою роль у відсічі російської агресії у найближчі місяці?», липень 2023 р.

На відміну від намірів перед війною, коли близько 22% дорослого населення готові були приєднатися до збройних формувань, у липні 2023 р. лише близько 5% зголошувалися на подібний крок. Проте, попри явне зменшення, саме ці люди є достатнім мобілізаційним потенціалом для ведення бойових дій, адже, вже будучи обізнаними з реаліями тривалої війни, вони зголошуються бути задіяними на випадок мобілізації.

Водночас більше половини населення визначили для себе роль, за якої вони працюватимуть і надаватимуть посильну невійськову допомогу (грошима, роботою, як донори крові). Частка такої реакції збільшилися вдвічі. Очевидно, що подвоєння відбулося за рахунок тих, хто перед уявною війною подумки приміряв на себе шати майбутніх воїнів, однак з огляду на певне переосмислення власних соціально-психологічних ресурсів і в силу об'єктивних причин, пов'язаних зі здоров'ям, сімейними обставинами вирішив для себе, що буде більш корисним та ефективнішим для опору ворогові у тилу. Так чи інакше економіка й обороноздатність воюючої країни потребує людського потенціалу, тому така роль є також важливою.

Частка тих, хто дотримується пасивної позиції, яка визначається насамперед намаганням вижити, навіть дещо зросла - з 17,5% до майже 23%. Можна припустити, що це зростання відбулося за рахунок тих, хто збирався виїхати або ж не вірив у вторгнення. Адже після півтора року війни вдвічі зменшилася кількість тих, хто планує виїхати з країни. Вочевидь, що ті, хто хотів це зробити, вже реалізував свій намір. І нарешті, загальна кількість тих, не може визначитися у такій ситуації, у цілому є подібною: напередодні війни - 18%; у липні 2023 р. - 16,7%.

Для з'ясування чинників готовності українців боротися за власну країну було застосовано знову ж таки метод бінарної логістичної регресії. Для статистичної наповненості було об'єднано тих, хто зазначив готовність до збройної боротьби («приєднаюся до Збройних Сил / територіальної оборони» та «приєднаюся до добровольчих сил для боротьби з агресором на фронті та в тилу ворога»). Так само було об'єднано неба- жаючих боротися респондентів (які зазначили «намагатимуся просто вижити та «спробую виїхати з країни») та невизначених респондентів («не знаю, що робити» та «важко відповісти»).

У масиві даних не було емпіричних ознак, які б відтворили показники соцієтальної ідентичності (геополітичних орієнтацій, мовної ідентичності). Однак наявність соціально- демографічних ознак в інструментарії опитування дало змогу встановити певні конфігурації чинників на обрану роль реагування щодо відсічі російської агресії впродовж тривалої війни (табл. 4).

Отже, служба у складі сил оборони (ЗСУ, Нацгвардія, ТрО, добровольчі частини) через понад рік від початку війни зумовлюється належністю до чоловічої статі, зниженням віку та зростанням матеріального становища сім'ї. Тобто всі ті чинники, які проявлялися щодо готовності воювати напередодні агресії РФ, відтворилися й у 2023 р. Потенційна готовність приєднатися до сил опору вже під час тривання війни також зумовлюється подібними соціально-демографічними чинниками - чіткою належністю до чоловічої статі та дещо слабшим впливом належності до молодших вікових категорій. Однак у цьому випадку проявився чинник освіти (готовність зростає зі зниженням рівня освіти), натомість зафіксовано відсутність впливу чинника фінансового становища.

На відміну від випадку напередодні 24 лютого 2022 р., така потенційна роль у опорі ворогові, як праця та надання посильної невійськової допомоги (грошима, роботою, як донор крові), вже не має чіткого гендерного забарвлення. Очевидно, що ця група за рахунок подвоєння з часу першого обстеження збалансована наявністю і жінок, і чоловіків. Тут також проявилася виразна соціально-демографічна закономірність: надання посильної невійськової допомоги детермінується знову ж таки зниженням віку та зростанням фінансового становища. Власне, згідно з аналізом відношень шансів впливу незалежної змінної на залежну змінну вирішальними виявилися саме високі рівні освіти та фінансового становища як складові соціального статусу.

Тобто, якщо не брати до уваги аспекти цінностей чи ідентичностей, то очевидно, що освіченіші й заможніші люди мають більше варіантів підтримки власного соціального статусу, ніж отримувати заробітну платню в армії як джерело забезпечення сім'ї, що збільшує значущість їхнього рішення приєднатися до війська. Також певною мірою проявився чинник типу поселення, коли потенційна немілітарна поведінка простежується більше зі зростанням населеного пункту, що також може привносити певні статусні особливості мешканців великих міст у рішенні йти на фронт.

Таблиця 4

Детермінанти готовності до боротьби, небажання боротися та невизначеності під час російсько-української війни, липень 2023 р., логістичні регресії

Примітка: У таблиці показані В-коефіцієнти предикторів регресійного рівняння з відповідними відношенням шансів їхнього впливу на залежну змінну в дужках.

*р <.05. ** p <.01. ***p <.001

Дещо несподівано схильність до невійськової допомоги має менше поширення серед мешканців Центрального макрорегіону, оскільки зафіксовано негативне значення коефіцієнта. Тоді як серед впливових чинників прагнення просто вижити або ж спробувати виїхати за кордон вирішальним виявився вплив саме чинник проживання у Центральному макрорегіоні. Крім цього, роль уникнення боротьби також більшою мірою простежується серед жінок старшого віку із низьким рівнем фінансового становища сім'ї. Подібні детермінанти проявилися і щодо невизначеної позиції, яка простежується серед матеріально зубожілих і менш освічених верств населення без чіткої гендерної належності.

Отже, беручи до уваги, що опитування 2023 р. не проводилося на території Донбасу, можна констатувати, що, крім випадку з Центральним макрорегіоном, готовність чи неготовність боротися за свою країну через рік тривалої війни не залежить від регіональної належності чи мовної поведінки у сім'ї. Це є свідченням збереження національної єдності українців.

Політичні пріоритети суспільства під час воєнного стану

З початком агресії РФ і героїчної відсічі з боку українців суттєво зросло позитивне ставлення до владних інститутів. Це пов'язано з тим, що, попри суттєві територіальні втрати, владі вдалося ефективно стабілізувати державний апарат і налаштувати суспільство на рішучий спротив. Важливу роль тут зіграло те, що представники центральних органів влади у критичні дні залишилися у столиці. Передусім для українців та всього світу вирішальним фактом уособлення незламності стало перебування в напівоточеному Києві президента В. Зеленського та його адміністрації, уряду та парламенту.

З-поміж усіх політичних інститутів саме інститут президентства продовжує вирізнятися високим рівнем довіри серед українців під час російсько-української війни. Як свідчать опитування Центру Разумкова, порівняно з довоєнними показниками рівні довіри до політичних інститутів після широкомасштабного вторгнення зросли понад удвічі щодо Президента України, уряду та Верховної Ради (табл. 5).

Таблиця 5

Довіра українців до політичних інститутів до і під час війни,%

Джерело: [Центр Разумкова, 2022; 2023b'

Водночас рівні довіри до політичних партій і судової гілки залишилися майже незмінними й стабілізувалися у цілому на одному рівні впродовж року тривання війни, причому частки недовіри продовжували суттєво перевищувати частки довіри. Довіра до Президента України визначається низкою чинників, ключовими з яких є ті, які пов'язані з перебігом воєнних дій. Чіткий взаємозв'язок цього ставлення з вірою в перемогу та налаштованістю на безкомпромісність результатів цієї перемоги в черговий раз підтверджує тезу про унікальний феномен політичної єдності та згуртованості влади та народу, який притаманний насамперед у часи екзистенційної загрози. В українському випадку він ще доповнюється євроатлантичними прагненнями та проукраїнською ідентичністю населення [Резнік, 2023].

Поряд з тим, попри високий кредит довіри до Президента України, тривалість війни відбивається на оцінці громадянами наявності політичних лідерів, які здатні ефективно керувати країною, про що свідчать дані багаторічного моніторингового дослідження Інституту соціології НАН України (табл. 6). Зокрема, у 1990-х роках домінувала невизначеність серед населення щодо існування таких лідерів. Переконаність в існуванні таких персон зростала у роки, коли відбувалися зміни влади (2005, 2006, 2019 рр.). Натомість зростання негативних оцінок щодо наявності політичних лідерів відбувалися у роки делегітимації влади напередодні Євромайдану та у 20162018 рр. напередодні радикального переформатування влади. Примітно, що у 2022 р. зафіксовано найбільший показник переконаності в існуванні ефективних політичних лідерів за історію соціологічних обстежень. Це пов'язано з тим, що за умов війни відбулася консолідація громадян з керівництвом країни. Водночас уже у 2023 р. відбулося суттєве зниження цієї переконаності порівняно з попереднім роком, однак навіть така кількість випереджає частку тих, хто відповів негативно чи не визначився.

За результатами опитування 2023 р., згода з твердженням, що в Україні сьогодні є політичні лідери, які можуть ефективно керувати країною, збільшується зі зростанням рівня осві- ти та фінансового становища сім'ї, більше простежується у наймолодшій і найстаршій, ніж у середніх вікових категоріях, більше серед тих, хто відповідали під час опитування виключно українською мовою (45,2%), ніж серед тих, хто відповідав виключно російською мовою (33,0%). Макрорегіональний розподіл вказує на дещо меншу переконаність в існуванні ефективних політичних лідерів на Сході (38,9%), ніж на Заході (43,2%), у Центрі (44,8%), на Півдні (45,1%).

Таблиця 6

Динаміка відповідей населення України на запитання «Чи є сьогодні в Україні політичні лідери, які можуть ефективно керувати країною?», %

Як і у випадку з політичними лідерами, моніторингове дослідження Інституту соціології НАН України фіксує, що у 1990-х роках та у першій половині 2000-х років домінувала невизначеність серед населення щодо того, чи існували політичні партії та рухи, яким можна довірити владу (табл. 7).

Таблиця 7

Динаміка відповідей населення України на запитання «Чи є серед існуючих на теперішній час в Україні політичних партій і рухів такі, яким можна довірити владу?», %

Після Помаранчевої революції впродовж двох років серед населення України частка людей, які вважали, що такі політичні партії існують, перевищувала загал скептиків. Однак упродовж подальшого десятиліття (2008-2018 рр.) тенденція мала протилежний вигляд, коли частка скептиків перевищувала частку оптимістів. І лише у 2019 р. кардинально змінилося ставлення населення, коли довіра до інституту політичних партій зросла більш як удвічі. Проте в подальші роки тенденція виявилася зворотною і у 2021 р. частка скептиків перевищувала майже вдвічі загал оптимістів, досягши критичної межі. Порівняно з 2021-м у 2022 р. на тлі відчутного зростання легітимності влади довіра до інституту політичних партій збільшилася та все ж була суттєво меншою від показника 2019 р. Очевидно, що безпрецедентна довіра населення до лідерів держави під час війни не була автоматично перенесена на політичні сили. А у 2023 р. цей показник зменшився до «передвоєнних» часів.

Переконання про наявність політичних партій, яким можна довірити владу, збільшується зі зростанням рівня освіти та фінансового становища сім'ї. Суттєвих відмінностей за віком не спостерігається. Дещо менше ця переконаність простежується серед мешканців Півдня, ніж у решті макрорегіонів. Водночас за даними загальнонаціонального опитування, яке Центр Разумкова у липні 2023 р. провів методом face-to-face (N=2017), відповідаючи на запитання, чи бачать вони серед наявних політичних сил ті, яким можна було б довірити владу в повоєнний період, 38,5% дали ствердну відповідь і вже 41,3% - негативну, а п'ята частина (20,2%) населення - не визначилася. Причому лише в Західному макрорегіоні відносна більшість дала ствердну відповідь, а в інших макрорегіонах відносна більшість - негативну.

На запитання «З якого середовища, на Вашу думку, може з'явитися політична сила, якій би Ви могли довірити владу у повоєнний період?» найчастіше називають середовище військових (51%), близько чверті опитаних (25,9%) дотримуються думки, що вона може з'явитися з уже існуючих політичних партій, подібна кількість (24,4%) - з волонтерського середовища, 18,5% - з організацій громадянського суспільства, 17,2% - з кола гуманітарної або технічної інтелігенції, і лише 7,8% - з бізнес-середовища. При цьому у Західному макрорегіоні дещо частіше порівняно з іншими макрорегіонами називають середовища військових, волонтерів і вже існуючих політичних партій, натомість мешканці Південного макрорегіону вирізняються частішим, згадуванням середовища гуманітарної або технічної інтелігенції [Центр Разумкова, 2023b]

Незважаючи на обмеження у свободі слова, які накладає воєнний стан, у громадській думці не відбулося зростання відчуття, що є якісь утиски у цій сфері (табл. 8). Упродовж багаторічних обстежень частка тих, хто зберігав переконаність у тому, що в Україні люди можуть вільно висловлювати свої політичні погляди, переважала частку тих, хто так не вважав. Динаміка відповідей, які зафіксовані моніторинговим дослідженням Інституту соціології НАН України, свідчить про зростання показників цієї переконаності у другій половині 2000-х років. Натомість зниження позитивних оцінок і зростання негативних оцінок щодо можливості вільно висловлювати політичні погляди зросли напередодні Євромайдану. У 2014 р. було зафіксовано зростання позитивних оцінок, однак уже згодом у 2016 р. знову зросли негативні оцінки. У 2019 р., коли відбулася зміна влади, позитивні оцінки зросли значною мірою. Але вже у 2021 р. частка тих, хто давав позитивні оцінки, знизилися до мінімуму. Під впливом повномасштабної війни у 2022 р. відбулося безпрецедентне зростання до максимального показника у сприйнятті політичних свобод - три чверті громадян погоджувалися із наявністю цієї можливості. За результатами опитування 2023 р., ця частка дещо зменшилася, однак навіть така кількість (близько двох третин) населення свідчить про суттєву політичну єдність, навіть попри обмеження інформаційної політики під час війни.

Таблиця 8

Динаміка відповідей населення України на запитання «Чи можуть сьогодні в Україні люди вільно висловлювати свої політичні погляди?», %

Результати останніх років вказують на те, що переконання у тому, що сьогодні в Україні люди можуть вільно висловлювати свої політичні погляди, зменшується зі зростанням віку та збільшується зі зростанням рівня освіти та фінансового становища сім'ї. Характерно, що переконання про можливість вільно висловлювати свої політичні погляди у 2023 р. в усіх макрорегіонах України поділяє більшість населення. Дещо більше це переконання представлено у Центрі країни (67,1%), ніж на Заході (63,0%), Півдні (61,0%) та Сході (58,6%); більше серед тих, хто відповідав під час опитування виключно українською мовою (66,5%), ніж серед тих, хто відповідав виключно російською мовою (49,6%).

Показник, який був розроблений Фондом «Демократичні ініціативи», дає змогу виявити преференції громадян щодо бажаного державного устрою впродовж багатьох років (табл. 9). Динаміка відповідей населення України свідчить про пов'язаність масової свідомості з соціально-економічними та політичними процесами, які тривали до цього часу.

Зокрема, помітне зростання підтримки демократичного врядування відбувалося після Помаранчевої революції. Однак у подальші роки відбулася політична криза, пов'язана з неузгодженістю повноважень законодавчої та виконавчої гілок влади. Громадська думка відреагувала на це зниженням підтримки демократії в бік зростання індиферентного ставлення. Крім цього, подальша світова фінансово-економічна криза 2008 р. обернулася для України різкою девальвацією національної валюти. Опитування 2009 р. засвідчило мінімальну підтримку демократичного врядування, коли вже менше третини респондентів вважало, що демократія є найбільш бажаним типом державного устрою для України. Навіть попри прихід до влади авторитарного президента В. Януковича, населення поступово оговтувалося від політичних пертурбацій та економічної кризи, а на потребу в демократичному устрої вказувала майже половина опитаних. Після Революції Гідності цей показник зміцнів, підтримка демократичного устрою поширилася на більше ніж на половину респондентів.

З початком вторгнення РФ в Україну очікувалося, що на тлі воєнного стану, централізації влади та масового згуртування навколо політичних лідерів зросте суспільний запит на авторитарний устрій. Однак результати опитувань у 2022-2023 рр., навпаки, свідчать про суттєве зростання підтримки демократичного устрою та зниження підтримки авторитаризму й невизначеної позиції. Та попри це вагома частина населення демонструє певну амбівалентність у поглядах, коли виявляє своє ставлення до різних типів політичного устрою. Зокрема, якщо взяти до уваги динаміку загальнонаціональних опитувань Центру Разумкова, то очевидним є те, що абсолютна більшість громадян України позитивно (сумарне поєднання оцінок «скоріше хороша» або «дуже хороша») оцінює демократичний тип політичної системи (табл. 10). Суттєво зросла й частка тих, хто вважає демократичну політичну систему «дуже хорошою» (з 35,8% у 2017 р. до 56,7% у 2023 р.).

Таблиця 9

Динаміка* відповідей громадян України на запитання «З яким із наведених нижче суджень Ви більш згодні?», %

* Травень 2004 р. - опитування Фонду «Демократичні ініціативи» спільно з Центром «Соціальний моніторинг» (N=2038). Жовтень 2006 р. - опитування Фонду «Демократичні ініціативи» спільно з фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс» (N=2011). Грудень 2008 р. - опитування Фонду «Демократичні ініціативи» спільно з фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс» (N=2012). Квітень 2009 р. - опитування Інституту соціології НАН України спільно з фірмою «Соціс» (N=1800). Жовтень 2010 р. - опитування Фонду «Демократичні ініціативи» спільно з фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс» (N=2011). Квітень 2012 р. - опитування Фонду «Демократичні ініціативи» спільно з Центром Разумкова (N=2009). Березень 2013 р. - опитування Фонду «Демократичні ініціативи» спільно з КМІС (N=2037). Серпень 2016 р. - опитування Фонду «Демократичні ініціативи» спільно з КМІС (N=2040). Липень-серпень 2021 р. - опитування Фонду «Демократичні ініціативи» спільно з Центром Разумкова (N=2019). Серпень 2022 р.- опитування Фонду «Демократичні ініціативи» спільно з Центром Разумкова (N=2024). Травень 2023 р. - опитування Центру Разумкова (N=2020).

Таблиця 10

Динаміка відповідей населення України на запитання «Наскільки такі типи політичних систем хороші для нашої країни? Демократична політична система», %

Джерело: [Центр Разумкова, 2023b].

Водночас значна частка українців позитивно ставляться й до авторитарного типу політичної системи (табл. 11). Хоча підтримка системи, яка передбачає «сильного лідера, незалежного від парламенту та виборів», відчутно скоротилася: якщо у 2017 р. сумарно 79,9% вважали її «скоріше хорошою» або «дуже хорошою» для країни, то у рік вторгнення таких виявилося вже 67,7%, а у 2023 р. ця частка зменшилася до 62,2%. Водночас 58% опитаних вважають хорошими одночасно обидві ці системи, парадоксально не вбачаючи суперечності між такими підтримками. Примітним є те, що за умов війни зросла частка противників авторитарної моделі (з 20% у 2017 р. до 32% у 2022 р. та до 37% у 2023 р.).

Таблиця 11

Динаміка відповідей населення України на запитання «Наскільки такі типи політичних систем хороші для нашої країни? Сильний лідер, не залежний від парламенту і виборів», %

Джерело: [Центр Разумкова, 2023b].

Той факт, що інститут армії користується найбільшою повагою та довірою у воюючій країні, наштовхує на думку, що в суспільстві може зрости симпатія до політичної системи, коли ключову роль відіграють військові. Однак, попри певне зростання популярності такого типу політичної системи, коли правлять військові або військовий режим (з 12,4% у 2017 р. до 30,4% у 2022 р. і 28,3% у 2023 р.), все ж переважна більшість українців вважає таку систему поганою (табл. 12). Знову ж таки, за даними Центру Разумкова, проявляється амбівалентність у поглядах, коли серед тих, хто вважає хорошою систему, коли правлять військові або військовий режим, 91% також вважають хорошою демократичну систему.

Таблиця 12

Динаміка відповідей населення України на запитання «Наскільки такі типи політичних систем хороші для нашої країни? Правлять військові або військовий режим», %

Джерело: [Центр Разумкова, 2023а].

Важливим є те, чи мають декларативні авторитарні орієнтації ціннісне підгрунтя. За умов війни завжди увиразнюються та часто протиставляються цінності матеріального достатку та громадянських свобод. Для одних людей вирішення економічних проблем стає першочерговим, аніж наявність громадянських свобод. Тобто потенційно вони можуть очікувати сильного лідера або авторитарний режим, які забезпечать, на їхню думку, фінансову та матеріальну стабільність. Водночас для інших визвольна війна актуалізує цінність громадянських свобод, позбавлення яких навіть заради достатку асоціюватиметься з програшем у війні, оскільки українська ідентичність для них уособлює європейську цивілізацію, де, як вважається, цінність свободи є найважливішою.

Опитування Центру Разумкова свідчать про те, що принаймні останнім часом знижується частка тих, для кого достаток є важливішим за свободу, і зростає кількість тих, хто за свободу готовий терпіти матеріальні труднощі (табл. 13).

Таблиця 13

Динаміка відповідей населення України на запитання «Яке з цих суджень Вам ближче?», %

Джерело: [Центр Разумкова, 2023а].

Особливо виразно це проявилося у 2023 р., коли половина населення обрало особисту свободу та дотримання громадянських прав, тоді як лише для близько чверті респондентів важливішим став достаток. При цьому чверть населення не визначилася щодо цієї дилеми.

Отже, аналіз преференцій українців щодо бажаного державного управління виявив помітне зростання кількості громадян, які орієнтуються на демократичне врядування. До того ж поступово знижується підтримка авторитарних методів управління. Зростання довіри до Збройних Сил України до майже абсолютних показників не призвело до суттєвого зростання популярності ймовірного військового режиму. Позитивним є те, що навіть за умов економічного погіршання під час війни поступово зростає частка тих, хто за свободу готовий терпіти матеріальні труднощі.

Популістські орієнтації українців за умов обмеження політичного життя

політична свідомість суспільство війна

Популістські орієнтації у строгому академічному трактуванні прийнято розглядати як підтримку громадянами сукупності ідей про існування антагонізму між двома однорідними групами - «доброчесним народом» і «корумпованою правлячою елітою», у зв'язку з чим бажане політичне життя повинно бути вираженням волі «народу», остаточним джерелом легітимності. Однак у широкому значенні сюди можна віднести також різні елементи спрощеного відображення політичного життя, зневіри в демократичних представницьких процедурах, зневажливого ставлення до опозиції (якщо політики-популісти вже при владі), схильність до прямого урядування та авторитаризму, ксенофобії, конспірології, суперечливого ставлення до різних аспектів економічного життя. Популістські орієнтації живляться надією людей, що там, де провалилися усталені партії та еліти, слід покладатися на простих і «незаплямованих» політиків із «народу». Завдяки цьому набуває поширення запит на «нові обличчя» у політиці, оскільки функціонування політичної системи в рамках, які задані правлячою елітою, видається вкрай корупційним і неефективним. На відміну від плюралістичної концепції демократії, популізм стверджує плебісцитарну політику та персоналізацію влади. Таке розмаїття рис популізму дало підстави називати цей феномен «тонкою» ідеологією. Йдеться про відсутність ґрунтовного, послідовного та вичерпного пояснення соціального світу, яке пропонують «повні» ідеології (комунізм, лібералізм тощо). Тому популізм завжди поєднується з актуальними в певному середовищі на той момент ідеологіями. Саме тому, коли йдеться про певний різновид популізму, подеколи можуть розрізняти правий та лівий популізми. Однак загалом риторика популістів мімікрує зі змінами актуальних проблем у певному суспільстві.

У спробах емпіричної операціоналізації популістських орієнтацій вчені виокремлюють такі складові, як народоцентризм, антиелітизм, ідею народного суверенітету, антиплюралізм і маніхейський світогляд [Stanley, 2008; Akkerman, Mudde, Zaslove, 2014; Spruyt, Keppens, Droogenbroec, 2016].

1. Народоцентризм. Йдеться про незаперечну політичну волю простого народу, звичайних людей, які за своєю суттю є мудрими і доброчесними, на відміну від зрадницької еліти. Відтак уявляється, що політичні відмінності між правлячою елітою та народом є набагато більшими, ніж відмінності між пересічними людьми загалом. Тобто йдеться про переконаність у однорідності, гомогенності простого народу.

2. Ідея народного суверенітету. Йдеться про те, що політика має бути вираженням виключно волі простих людей, незалежно від їхньої компетентності. Такі люди хочуть, щоб їх представляли звичайні громадяни, а не фахівці чи професійні політики, оскільки, на їхню думку, представники еліти є зарозумілими і не знають як «по-справжньому влаштоване людське життя».

3. Маніхейський світогляд. Це схильність людей мислити в категоріях дуалізму Добра і Зла, втілена в безкомпромісне тлумачення структури політичного світу в термінах антиелі- тизму. У нашому випадку йдеться про сприйняття відносин між «народом» та «елітою» як антагоністичних.

4. Антиплюралізм. Йдеться про скептичне ставлення до ключових рис представницької демократії, зокрема, до компромісу, посередницьких інститутів і процедур, які забезпечують права меншин. На відміну від плюралістичної концепції демократії, популізм стверджує плебісцитарну політику та персоналізацією влади.

Отже, популістські орієнтації (атитюди) можна визначити як сукупність уявлень про політичне представництво, які є відображенням протестної соціальної мобілізації на соціальні зміни і які структурують політичний простір, поділяючи його між уявним однорідним блоком «звичайних людей» та усталеною елітою.

В Україні тривалі суспільні трансформації посткомуністичного періоду призвели до тотальної недовіри та негативного ставлення до державних інституцій. Внаслідок незмінюваності політичного істеблішменту в масовій свідомості сформувалися стійкі антиелітарні настрої [Шульга та ін., 1998; Фонд «Демократичні ініціативи», 2016]. Проте існування поляризації в українському суспільстві за геополітичними орієнтаціями та соціальними ідентичностями тривалий час схиляло громадян покладатися на традиційні політичні сили у своїй електоральній поведінці. До Революції Гідності існував певний баланс між прозахідними та проросійськими силами. Поляризація суспільства у ставленні до чинної влади проходила по лініях історичної пам'яті, ідеології, етнокультурної ідентичності та геополітичних орієнтацій. Тому виборець хоча й негативно ставився до представників правлячого класу, та все ж тяжів підтримати хоча й «старого» політика, але «свого, перевіреного», тобто того, що дійсно обстоюватиме певний шлях розвитку України. Це не давало повною мірою проявитися популістам у ролі реальної антиістеблішментської сили.

Поряд з тим після Євромайдану геополітичні погляди більшості населення стали тяжіти в бік євроінтеграції та навіть зросла підтримка вступу України до НАТО. Суспільство почало визначатися не лише з напрямом зовнішньополітичного розвитку, а й у питаннях національної ідентичності, мовної політики, історичної пам'яті тощо. Водночас важкий період російсько-українського конфлікту на Донбасі, криза в економіці, невдачі з проведенням ефективних реформ створили суспільний запит популістського характеру. Також виявилося, що високий суспільний запит на альтернативну політику не задовольнявся активним громадянським суспільством, яке не могло тоді конкурувати з потужними телеканалами, контрольованими олігархами [Haran, Burkovskiy, 2019].

З низки причин [Резнік, Козловський, 2021] популістські орієнтації втілилися в електоральний феномен 2019 р., коли до влади прийшли позасистемні політики. Зокрема, прихильники «Слуги народу» на виборах до Верховної Ради України 2019 р. частіше дотримувалися неоднозначних (амбівалентних) позицій щодо асоціації з ЄС, сприйняття Революції 2014 р. та мовної політики. Вони були схильні збалансовано використовувати українську та російську мови у своєму повсякденному житті. Тобто електорат «Слуги народу» був більшою мірою незадоволений усталеною політичною системою та віддавав перевагу новій перспективі, водночас не маючи сильних почуттів щодо питань асоціації з ЄС чи мови, які домінували в політичному дискурсі до 2019 р. [Ash, Shapovalov, 2022]. Тобто існуючі тривалий час популістські орієнтації серед українського суспільства стали ключовими у той момент, коли проблеми ідентичності чи фундаментальної зовнішньополітичної орієнтації країни перестали поляризувати соціум. Більше того, саме різке протиставлення «звичайних людей» і «старих політиків» у передвиборній риториці команди В. Зеленського було підтримано у більшості регіонів України, серед людей з різним рівнем освіти, кваліфікації та типу поселення.

Але навіть вже після приходу до влади команди нового президента, яка уособлювала нову, «незаплямовану» еліту, абсолютна більшість громадян продовжувала сповідувати маніхейський світогляд, втілений у безкомпромісне тлумачення структури політичного світу в термінах антиелітизму. Через рік правління популістів деякі аспекти популізму почали втрачати підтримку населення, а деякі продовжували підтримуватись у громадській думці. Зокрема, серед українців суттєво знизилася згода з тим, що важливі для суспільства закони мають прийматись невідкладно, за потреби навіть із порушенням процедури [Школа політичної аналітики НаУКМА, 2019; 2020].

Під час війни відбулася радикальна переоцінка власної держави та стрімке зростання довіри до більшості державних інституцій, тож антагонізм між населенням та елітою став тимчасово неактуальним. Тому виникло припущення, що за екстраординарних умов відбувається зменшення підтримки популістських ідей. Для перевірки такої гіпотези нами була застосована методика вимірювання популістських орієнтацій у рамках уже згадуваного вище всеукраїнського опитування «Суспільно-політичні настрої населення України», яке проводилося КМІС на замовлення Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва у липні 2023 р. методом особистих інтерв'ю з використанням планшета (N=2011). Респондентам було запропоновано погодитись або не погодитись щодо низки тверджень, які відтворюють основні популістські ідеї (табл. 14).