Концепція громадянського суспільства як дослідницька програма

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концепція громадянського суспільства як дослідницька програма

Віктор Степаненко,

доктор соціологічних наук, головний науковий співробітник відділу історії та теорії Інституту соціології НАН України, головний редактор часопису «Соціологія: теорія, методи, маркетинг»

ВІКТОР СТЕПАНЕНКО

Концепція громадянського суспільства як дослідницька програма

У статті здійснено спробу застосувати методологію дослідницької програми в її соціологічній адаптації (Д. Берґер, М. Зелдич та Д. Ва/нер) до аналізу історичної та сучасної проблематики громадянського суспільства. Концепція громадянського суспільства представлена як дослідницька програма, якій притаманна своя логіка розвитку, історична послідовність, змі-нюваність семантичних репрезентацій та актуалізація різних контекстуальних акцентів. Окреслено структуру та особливості концепції громадянського суспільства як дослідницької програми. Її теоретичне ядро складається із двох базових концептів: 1) принцип суспільної самодіяльної життєдіяльності, відокремленої від державної влади, та 2) система норм та ціннісних регуляцій, окреслених концептом цивільності. Аналізуються концептуальні питання сучасного теоретизування громадянського суспільства, зокрема зв'язок між громадянським суспільством та демократією, взаємини громадянського суспільства з державою та ринком. Аргументується, що особливістю дослідницької програми громадянського суспільства є її історичність та контекстуальність. Аналізується тристадіальна періодична модель концепції громадянського суспільства Дж. Александера як один із прикладів розвитку дослідницької програми. Важливими методологічними орієнтирами соціологічної дослідницької програми щодо концептуалізацій сучасного українського громадянського суспільства є його секуляризація та націоналізація. Окреслено сучасні перспективи розвитку дослідницької програми громадянського суспільства. Наголошується, що виклики політичного популізму вимагають активізації громадянським суспільством його потенціалу «захисного щита» через набуття досвіду суспільної активності для багатьох громадян. Протистояння інформаційним фейкам та маніпуляціям, які є знаряддям як популізму, так і військової агресії, є також одним із важливих завдань вітчизняного громадянського суспільства та актуальною сферою досліджень його сучасної проблематики.

Ключові слова: громадянське суспільство, дослідницька програма, соціологічна теорія, істо-ричність, контекстуальність

ВИКТОР СТЕПАНЕНКО

Концепция гражданского общества как исследовательская программа

В статье предпринята попытка применить методологию исследовательской программы в ее социологической адаптации (Д. Бергер, М. Зелдич и Д. Вагнер) к анализу исторической и со-временной проблематики гражданского общества. Концепция гражданского общества пред-ставлена как исследовательская программа, которой присуща своя логика развития, исто-рическая последовательность, смена семантических репрезентаций и актуализация разных контекстуальных акцентов. Очерчены структура и особенности концепции гражданского общества как исследовательской программы. Ее теоретическое ядро состоит из двух базовых концептов: 1) принцип общественной самодеятельной жизнедеятельности, отделенной от государственной власти, и 2) система норм и ценностных регуляций, очерченных концептом цивильности. Анализируются теоретические вопросы современного теоретизирования гражданского общества, в частности связь между гражданским обществом и демократией, взаимоотношения гражданского общества с государством и рынком. Аргументируется, что особенностью исследовательской программы гражданского общества является ее историчность и контекстуальность. Анализируется трехстадиальная периодическая модель концепции гражданского общества Дж. Александера как один из примеров развития исследовательской программы. Важными методологическими ориентирами социологической исследовательской программы концептуализаций современного украинского гражданского общества являются его секуляризация и национализация. Очерчены современные перспективы развития исследовательской программы гражданского общества. Подчеркивается, что вызовы политического популизма требуют активизации гражданским обществом его потенциала «защитного щита» путем обретения опыта общественной активности для многих граждан. Противостояние информационным фейкам и манипуляциям, являющимся орудием как популизма, так и военной агрессии, также является одной из важных задач отечественного гражданского общества и актуальной сферой исследований его современной проблематики.

Ключевые слова: гражданское общество, исследовательская программа, социологическая теория, историчность, контекстуальность

VIKTOR STEPANENKO

The concept of civil society as a research program

The article attempts to apply the methodology of the research program in its sociological adaptation (D. Berger, M. Zelditch and D. Wagner) to the analysis of historical and contemporary issues of civil society. The concept of civil society is presented as a research program, which is characterized by its own logic of development, historical sequence, variability of semantic representations and actualization of various contextual accents. The structure and features of the concept of civil society as a research program are outlined. Its theoretical core consists of two basic conceptual premises: 1) the principle of social self-activity, separated from state power and 2) the system of norms and value regulations outlined by the concept of civility. The theoretical issues of modern theorizing of civil society are analyzed, in particular the connection between civil society and democracy, the relationship between civil society and the state and the market. It is argued that the key feature of the civil society research program is its historicity and contextuality. The three-stage periodic model of J. Alexander's civil society concept is analyzed as one of the examples of the development of the research program. It is argued that important methodological guidelines of the sociological research program regarding the conceptualizations of modern Ukrainian civil society are its secularization and nationalization. Modern prospects for the development of the research program of civil society are outlined. It is emphasized that the challenges of political populism require civil society to activate its «protective shield» potential through the acquisition of experience in social activism for many citizens. Resistance to informational fakes and manipulations, which are tools of both populism and military aggression, is also one of the important tasks of domestic civil society and an actual field of research into its contemporary issues.

Keywords: civil society, research program, sociological theory, historicity, contextuality

У сучасних теоретичних дискурсах громадянського суспільства осмислю-ються та відображаються такі трансформаційні процеси ґлобалізованого світу, як масові протестні рухи, соціальні аспекти ґлобальної міґрації, вимоги соці-альної, політичної та соціокультурної справедливості, боротьба за права і сво-боди різних соціальних груп та меншин. Відбувається активне формування но-вих об'єднань та солідарностей, для яких за доби ґлобальних цифрових мереж державні кордони не є перепоною. Україна не є ізольованою від цих сучасних трендів. До того ж внутрішня складна соціально-політична трансформація за-нурює країну в новий драматичний контекст розвитку з багатьма ризиками та невизначеними перспективами.

Широкомасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року вже не лише змінило європейський безпековий порядок, а й стало чинником ґлобальних геополітичних потрясінь та викликів. Уперше після закінчення Другої сві-тової війни та Кубинської ракетної кризи 1962 року світ опинився на порозі нового ґлобального військового протистояння із реальними ризиками застосу-вання ядерної зброї, передовсім з боку держави-аґресора. Війна на тлі складних соціальних наслідків пандемії COVID-19 значно посилила дію того ґлобального чинника, який, за термінологією В. Шайделя, можна назвати «кумулятивним ефектом насильства» [Scheidel, 2017]. І це також кориґує перспективу у сприй-нятті соціальної реальності, принаймні в українському контексті. концепція громадянського суспільства

Нові суспільно-політичні й соціокультурні виклики актуалізують необ-хідність дослідження та переосмислення як теоретичних, так і політико-прикладних аспектів проблематики громадянського суспільства, питань його інституціалізації, а також розуміння розвитку дослідницької логіки щодо різних практик суспільної самоорганізації та громадянського активізму. Попри сталий дослідницький інтерес до громадянського суспільства як у світовій, так і у вітчизняній соціальній науці, ця проблематика приречена й надалі лишатися актуальною. Адже те, що у найширшому сенсі позначається терміном «грома-дянське суспільство» (civil society), а саме -- групова соціальна самоорганізація та громадянський активізм поза межами державних інституцій і реґуляцій -- є відкритим і незавершеним процесом та творчою суспільною практикою навіть у сталих демократіях. А в країнах, що переживають складну трансформацію, й поготів. Тим паче, що «громадянське суспільство» як ідеологічний дискурс, суспільно-політична практика і нормативно-реґулювальна та культурно-символічна сфера ще й досі залишається неусталеним феноменом для багатьох суспільств, що перебувають у процесі складної соцієтальної та суспільно-політичної трансформації, зокрема в Україні.

Мета цього тексту -- застосувати методологію дослідницької програми до аналізу історичної та сучасної проблематики громадянського суспільства. Ін-шими словами -- представити концепцію громадянського суспільства як до-слідницьку програму, якій притаманна своя логіка розвитку, історична по-слідовність, змінюваність семантичних репрезентацій та актуалізація різних контекстуальних акцентів. Методологія дослідницьких програм, розроблена І. Лакатотом для дослідження розвитку наукового знання та адаптована для со-ціології Д. Берґером, М. Зелдичем та Д. Ваґнером, а також розвинена Дж. Алек-сандером, є доволі плідним підходом, який дає змогу дослідити структурування евристики концептуальної дослідницької програми, формулювання її методо-логічних засад та історичну динаміку зміни «концептуальних каркасів» або мов цих програм [Резнік, 2021].

Так, Павло Федорченко-Кутуєв, використовуючи методологію дослідниць-кої програми у своєму аналізі модернізації, актуалізує такі підходи І. Лакатоса: структура дослідницької програми складається із «жорсткого» теоретичного ядра та «захисного поясу» допоміжних гіпотез і теорій програми; дослідницька програма розвивається через процес конструювання захисного поясу теорій, які мають справу з фактами, що заперечують «ядро»; у зіткненні з цими фактами будь-яка евристично конкурентоспроможна («проґресивна») дослідницька програма модифікує «захисний пояс» концепцій, які піддаються спростуванню, аби відстояти беззаперечний статус свого теоретичного ядра [Кутуєв, 2005: сс. 39-40]. У своєму аналізі соціологічної дослідницької програми модернізації П. Федорченко-Кутуєв окреслює як її теоретичне ядро два базові параметри Мо-дерну -- національна держава (nation-state) та капіталізм. Власне використання методології дослідницької програми щодо модернізації та розвитку в підході цього дослідника полягає у вивченні та аналізі історичної динаміки (або зміни історичних і теоретичних фаз) та взаємодії цих двох центральних концептів теорії модернізації. Варто також наголосити, що історичний дискурс модерні-зації є й основою розвитку самої соціологічної теорії, принаймні в її класичних витоках від М. Вебера, К. Маркса та Е. Дюркгайма.

Концепція громадянського суспільства є також окремою складовою й іс-торичним продуктом Модерну з власними теоретичними, дискурсивними та соціально-практичними особливостями. Тому методологія дослідницької про-грами є цілком слушною та евристично плідною для такого аналізу.

Структура та теоретичні питання дослідницької програми громадянського суспільства

Коли йдеться про структуру та особливості концепції громадянського су-спільства як дослідницької програми, можна сказати, що її теоретичне ядро складається із двох базових концептів, зокрема: 1) принципу суспільної само-діяльної активності, відокремленої від державної влади та 2) системи норм та ціннісних регуляцій, окреслених концептом цивільності (civility), від якого та-кож історично походить етимологія самого поняття «громадянське суспіль-ство» (civil society) у західному дискурсі. Дж. Александер називає цей другий символічно-культурний та ціннісний вимір громадянського суспільства також «цивільною сферою» (civil sphere) [Alexander, 2006].

Ідея громадянського (цивільного) суспільства формувалася історично й на-бувала своїх основних сучасних значень за доби Нового часу. У цьому сенсі «громадянське суспільство» -- модерна історична концепція і водночас прак-тичний проєкт соцієтальної модернізації суспільного життя. Головні смисли дискурсу громадянського суспільства акумулювалися як певне теоретичне ві-дображення складних суспільних трансформацій у Європі, пов'язаних насам-перед зі становленням буржуазних суспільних відносин і капіталізму як еко-номічного укладу, розпадом традиційних станових залежностей та ієрархій і, зрештою, ерозією феодально родових структур. Цехові, ремісницькі та торгові союзи, самоуправління європейських міст, університетські автономії -- це пер-ші історичні «острівці» громадянського суспільства, які утворюються в Європі ще за пізнього феодалізму. Те, що було спільним принципом життєдіяльності цих перших організаційних моделей громадянського суспільства, -- це певні вольності, автономне, відділене від волі сюзерена чи короля функціювання та-ких союзів та громад на засадах власної самоорганізації.

Власне цей принцип сфери суспільної самодіяльної активності, відокремле-ної від державної влади, стає центральним компонентом теоретичного ядра, ба-зовою характеристикою структуризації топосу та інституційного простору гро-мадянського суспільства. Ця характеристика у різних варіаціях міститься й у переважній більшості класичних та сучасних визначень поняття «громадянське суспільство» [Bryant, 1995; Gellner, 1996; Кин, 2001; Степаненко, 2015]. Відмежування громадянського суспільства від держави, або точніше -- визнання його відносно автономною сферою суспільної практики веде й до іншого типового уявлення про громадянське суспільство -- як про мережу різних недержавних (НДО) або неурядових (НУО) організацій. Неурядові організації різних напрямів діяльності -- асоціації, клуби, союзи тощо, створені добровільно самими громадянами для захисту своїх прав чи реалізації своїх інтересів, вважаються основним структурно організаційним інститутом громадянського суспільства. Одначе, як свідчить сучасна суспільна практика, показник кількості НУО та членства громадян у них -- це радше традиційно зручний емпіричний індикатор різних вимірів та оцінок стану громадянського суспільства. Втім, індикатор цей доволі умовний і ненадійний за сучасних обставин, особливо (з різних причин) у посткомуністичному контексті.

Оскільки самодіяльні громадянські ініціативи добровільних об'єднань та асоціацій не ставлять собі за мету здобуття економічного зиску і є неприбутко-вим різновидом діяльності для своїх членів (принаймні в усталеному уявленні про громадянське суспільство), то до позначення автономності сфери грома-дянського суспільства від держави, з одного боку, та її відокремлення від при-ватної економічно підприємницької активності (сектору приватної економіки) -- з іншого, застосовується також термін «третій сектор». Останній термін є доволі поширеним у технологічних підручниках і довідниках фінансово-донор-ських організацій для громадських активістів. Утім, «третій сектор» є синоні-мічним щодо «громадянського суспільства» лише у його вузькому, структурно-організаційному аспекті.

Відокремлене від держави громадянське суспільство як мережа добровіль-них самоорганізованих асоціацій громадян, які реалізують свої права чи інте-реси поза межами окремих родин і домогосподарств, уже за таким визначенням діють у публічній сфері, нехай навіть не у сфері інструментальної політики. Від-так, наприклад, особисте чи родинне життя і сама родина як соціальний інститут не є конвенційними сферами громадянського суспільства. Утім, соціальні проблеми родини (такі, як проблема насильства у сім'ї, питання виховання дітей у неповних сім'ях, догляд за хворими, немічними та одинокими людьми по-хилого віку тощо) можуть бути і часто опиняються у центрі уваги громадських організацій, є важливим напрямом їхньої діяльності, а отже, і сферою інтересу та впливу сучасного громадянського суспільства.

Таким чином, типовим концептуальним уявленням та домінувальним дис-курсом про громадянське суспільство є його так звана «секторальна» модель [Lichterman, Eliasoph, 2014; Egholm, Kaspersen, 2021]. Ідеться про те, що гро-мадянське суспільство постає як особлива сфера або сектор, який відділений від держави та від ринкових відносин і діяльності якого притаманні свої власні організація, логіка дій та цінності [Rosenblum, Post, 2002; Ahn, Ostrom 2008; Putnam, Campbell, 2012]. Домінування секторальної моделі пояснюється істо-рично; зокрема, від кінця 1980-х років концепцію громадянського суспільства активно використовували в осмисленні суспільних соціально-політичних поставторитарних трансформацій у Східній Європі та Латинській Америці саме у протиставленні громадянського суспільства авторитарній державі, а також як ідеологічне забезпечення боротьби проти її бюрократичних ексцесів.

Від тої пори всі теоретичні дебати про громадянське суспільство точилися (й досі тривають) у двох умовних напрямах, які одночасно репрезентують складові теоретичного ядра цієї концепції й часто перетинаються та поєдну-ються в сучасних дискурсах. З одного боку, наявна тенденція структурно та інституційно локалізувати громадянське суспільство, часто зводячи його емпі-рично до цієї особливої соціальної сфери, яка конституюється мережею НУО [Anheier, Salamon, 2006; Evers, 2009; Freise, Hallmann, 2014]. Така секторальна модель здебільшого репрезентує емпірично-інструментальний підхід та арти-кулює так зване вузьке розуміння громадянського суспільства. З іншого боку, активно розвивався теоретичний дискурс, який підкреслює іншу складову те-оретичного ядра концепції громадянського суспільства, а саме його особливу ціннісну природу, артикульовану в концепті цивільності й виражену такими чеснотами та практиками, як довіра, солідарність, взаємопідтримка, доброзич-ливість, визнання іншого, відповідальність та інші цінності й мотиви у досяг-ненні суспільного блага [Walzer, 1991; Seligman, 1993; Shills, 1997; Putnam, 2004].

Ці два дискурси громадянського суспільства -- секторально-інституційний та нормативний -- репрезентують дві складові його теоретичного ядра, але представлені окремо один від одного та в своїх абсолютизаціях наражають концепцію громадянського суспільства на певні методологічні обмеженості та неповноту. Адже відокремлення організаційних структур громадянського су-спільства від держави та від сектору підприємницької активності, їх відносна автономність -- це лише формальний критерій, який зводить значення грома-дянського суспільства до будь-яких недержавних утворень, які не ставлять за мету своєї діяльності економічний прибуток. Утім, такий формальний критерій ще не свідчить про розвиненість громадянського суспільства, його дієвість і тим паче про ціннісну складову та спрямованість діяльності недержавних або неурядових організацій. Американська дослідниця Шері Берман, аналізуючи досвід суспільних процесів у Ваймарській Німеччині 1930-х років, переконливо показала, що існування широкої мережі громадських об'єднань, груп і клубів за інтересами у Німеччині того часу не лише не завадило приходу нацистів до влади, а й певною мірою було використано ними для доволі ефективної націонал-соціалістської соціалізації широких верств німецького населення того часу [Berman, 1997]. Приклад Ваймарської Німеччини особливо показовий, адже йдеться не про політично й ідеологічно орієнтовані громадські організації, якими, наприклад, були в СРСР піонерська, комсомольська та інші формально недержавні організації, а про мережі добровільних об'єднань часто далеких від політики. За формальними ознаками і мафіозно-корпоративні угруповання, такі як «ку-клукс-клан» або «Аль-Каїда» (що в перекладі з арабської означає «мережа») є також недержавними організаціями.

Проблеми інституціалізації громадянського суспільства та соціальної спря-мованості діяльності недержавних організацій особливо актуалізувались за су-часних умов. Дослідники, наприклад, зазначають, що у країнах «третьої хвилі» демократизації, зокрема в Африці, швидке поширення та зростання кількості неурядових організацій упродовж 1990-х років було не так результатом збіль-шення політичної ваги громадянського суспільства на цих теренах, як наслід-ком дуже прагматичного висновку, що західні донори розподіляють свої ресур-си переважно через мережі НУО [Englehart, 2011: p. 338]. Історична диспозиція з досвіду східноєвропейських революцій кінця 1980-х, за якою громадянські суспільства є гармонійними, визвольними, часто спонтанними вільними об'єд-наннями, які обстоюють свободу громадян проти деспотичної держави, також не завжди підтверджується за різних суспільно-політичних обставин, передусім для суспільств, які перебувають у стані громадянських конфліктів та на-сильства. У таких ситуаціях, як, наприклад, у Сомалі, не держава є занадто сильною і суспільство все ще занадто слабким, а навпаки: автономні групи, часто озброєні, або уникають контролю з боку держави, або маніпулюють державним апаратом проти своїх ворогів. Стратегія зміцнення громадянського суспільства (на противагу державі) за таких обставин може обертатись на підтримку нецивільних акторів, які здатні на насильство проти інших.

Різні інституційні контексти й типи політичних режимів також мають важ-ливий вплив на формування та особливості функціювання недержавних об'єд-нань, які позиціюють себе як «громадянське суспільство». Наприклад, в авто-ритарному Китаї можуть існувати лише такі місцеві неурядові організації, які утримуються від будь яких демократичних вимог, а концентруються лише на задоволенні соціальних потреб, які, свою чергу, можуть викликати соціальне невдоволення. Таким чином, авторитарна держава, толеруючи існування таких НУО й навіть патронуючи їх, може досягати певного мирного співіснування з такого кшталту громадянським суспільством у взаємному «континґентному симбіозі» [Spires, 2011: p. 1], оскільки такі організації не критикують уряд і вод-ночас знімають з нього певну частину соціальних зобов'язань.

Проблемна варіативність взаємин громадянських організацій та держави у різних політичних режимах стосується не лише концептуальних викликів щодо секторальної моделі громадянського суспільства, а й іншого важливого теоре-тичного питання, а саме -- зв'язку між громадянським суспільством і демо-кратією, чи не вперше артикульованого А. де Токвілем. Так, численні історичні сценарії успіху, і не лише в разі Східної Європи від кінця 1980-х років, а й, наприклад, у випадках Латинської Америки та Азії, зокрема Південної Кореї й Тайваню, демонструють підтвердження цього зв'язку -- організації грома-дянського суспільства насправді відіграють важливу роль у процесах демокра-тизації. Проте активне й розгалужене громадянське суспільство, представлене різними добровільними об'єднаннями, не завжди веде до дієвої демократії. Класичний кейс Ваймарської Німеччини 1930-х років у дослідженні Ш. Берман -- це лише один із прикладів подібних аберацій. Дослідження Д. Райлі щодо формування фашизму в Італії та Іспанії у період між двома світовими війнами також показує, як місцеві динамічні громадянські суспільства готували ґрунт радше для авторитаризму, ніж для демократії [Riley, 2005]. І, наприклад, вже в повоєнний період 1950-1960 років в Індонезії громадські організації, які зде-більшого були пов'язані з політичними партіями, були не фасилітаторами фор-мування цивільності та соціального капіталу в суспільстві, а радше сприяли поглибленню внутрішніх соціально-політичних конфліктів та приходу до влади авторитарного режиму Сухарто [Aspinall, 2004]. Отже, в сучасній суспільній практиці взаємини громадських добровільних об'єднань, які можуть репрезен-тувати громадянське суспільство, і демократії не є нормативно і концептуально однозначними у дусі класичного підходу А. де Токвіля.

Зазначаючи двоїстість та розмитість секторальної моделі громадянського суспільства як аналітичної рамки, Л. Енгольм та Л. Касперсен також завважу-ють, що сучасний суспільний контекст радикальних суспільних трансформацій та криз суттєво відрізняється від кінця 1980-х років. Цей контекст дає багато прикладів «гібридності дій, відносин та організацій, переплетіння минулого та теперішнього і частого перетину умовних ліній поміж суспільними секторами, що, своєю чергою, ставить під сумнів саме увиразнення цих особливих та окремішніх секторів» [Egholm, Kaspersen, 2021: p. 144]. Нормативному уявленню про іманентний зв'язок між добровільними об'єднаннями та цивільністю також суперечать сучасні приклади нецивільної поведінки, насильства, радикалізму та популізму з боку самих цих так званих добровільних об'єднань [Armony, 2004; Lichterman, Eliasoph, 2014; Alexander et al., 2019].

Такого роду колізії та суперечності між реальним громадянським активізмом та ідеально нормативним уявленням про громадянське суспільство свідчать про неминучі розбіжності між суспільною практикою та будь-якою нормативною теорією, або у термінах Ю. Габермаса -- суперечності між нор-мативністю і фактичністю. У випадку ж концептуалізацій громадянського су-спільства ці колізії є навіть актуальнішими, адже «громадянське суспільство» -- це не лише теорія та дискурс, а й різноманітні форми та прояви громадян-ських дій, які трансформуються, є соціально контекстуальними та залежать від способу та якості соціальних інтеракцій багатьох соціальних акторів та інсти-тутів. Як зауважує М. Алаґаппа, реферуючи здебільшого до азійського контек-сту, але з висновком універсального значення, «громадянське суспільство -- це арена влади, нерівності, боротьби, конфлікту та кооперації поміж конкурувальними ідентичностями та інтересами; воно містить різноманітні формальні та неформальні організації з широким розмаїттям структур, ресурсів, цілей та ме-тодів» [Alagappa, 2004: p. 46].

Сучасний розвиток дослідницької програми громадянського суспільства також намагається відображати цю реальну «гібридну» соціальну практику у своїх концептах. Наприклад, нецивільна поведінка деяких недержавних акторів публічного простору в сучасних дискурсах визначається як своєрідний пара-доксальний оксюморон -- «нецивільне громадянське суспільство» (uncivil civil society) [T0rres, 2021]. Колізії секторальної моделі громадянського суспільства, зокрема щодо його практичних відносин з державно-адміністративними інсти-тутами, деякі дослідники позначають не менш парадоксальним, з точки зору конвенційної теоретичної логіки, поняттям «система громадянського суспіль-ства, контрольованого державою» [Wiarda, 2003: p. 15].

Такі оксюморони, з погляду нормативних уявлень про громадянське сус-пільство, є доволі показовим прикладом його складних реальних відносин із державою. Намагання контролю з боку держави, особливо автократичної, а також корпорацій різного роду та спрямування за сферою суспільної самоо-рганізації, використання ними привабливої ідеї громадянського суспільства є вельми поширеною практикою в сучасних умовах, зокрема й у вітчизняних ре-аліях. Подібні тенденції виявляються в різних своїх аспектах та в різних країнах, особливо в тих, де політичні режими ще далекі від усталених демократичних норм, а добровільна солідарна самоорганізація громадян не має міцних традицій. Ці тенденції фіксуються, зокрема, в численних акронімах псевдо-(квазі-)«громадських» організацій, таких як QANGO (від англ. «квазіавтономні недержавні організації»), GONGO (від англ. «недержавні організації, організовані державою»), MANGO (від англ. «недержавні організації, пов'язані з мафією»), MONGO (від англ. «недержавні організації, організовані мафією» або в іншій інтерпретації -- «моя власна недержавна організація»), FINGO (від англ. «фінансово орієнтовані недержавні організації»), DONGO (від англ. «недержавні організації, організовані донорами»), BONGO (від англ. «недержавні організації, організовані бізнесом»), BINGO (від англ. «недержавні організації, орієнтовані на інтереси бізнесу») та в інших позначеннях [Anheier, Toepler, 2010: p. 779] для подібних імітаційних або гібридних утворень. Тією чи іншою мірою такі деформації організаційних структур та громадянських практик (замовні «протести», непрозорі лобістські послуги тощо) характерні й для багатьох постко-муністичних громадянських суспільств, зокрема українського.

Не менш проблемними, з точки зору конвенційної секторальної моделі гро-мадянського суспільства та уявлень про громадські організації як неприбуткові інституції, є сучасні відносини «третього сектору» з бізнесом, підприємництвом та ширше -- із сучасною капіталістичною економікою. Постмодерна соціальна практика демонструє безліч прикладів гібридних взаємодій і перетинів громадянського суспільства та ринкової економіки, зокрема в практиках соціального підприємництва, коли прибуток від підприємницької активності, спрямованої на надання соціальних послуг (приміром, для соціально вразливих верств населення, бідних, сиріт або ВІЛ-інфікованих) є якщо не самоціллю гро-мадських організацій, то радше засобом підтримки їхньої фінансової сталості.

Секторальна теоретична модель громадянського суспільства може суттєво методологічно обмежувати поле зору дослідника, котрий вивчає реальні грома-дянські суспільства та сучасні форми громадянської активності. Головною про-блемою такого підходу є іґнорування та недостатня увага до взаємодій грома-дянського суспільства, держави та ринку. Як зазначає Ф. Едлоф, у найкращому разі ці ефекти так званої колонізації громадянського суспільства іншими секто-рами, зокрема ринком, піддаються критиці, зокрема як «зростання монетизації волонтерства» або «маркетизація третього сектору» [Adloff, 2021: p. 152]. До-слідження, зорієнтовані на секторальний підхід, схильні також іґнорувати еко-номічну активність організацій громадянського суспільства у дусі солідарної, альтернативної економіки або економіки «третього сектору». Зокрема, дослі-дження «третього сектору» у США часто виключають із розгляду кооперативи та інші форми солідарної економіки у своєму тлумаченні концепції громадян-ського суспільства. А французькі дослідники традиційно менше цікавляться розрізненням між прибутковими та неприбутковими видами активності, нато-мість підкреслюють відмінності між приватним та колективним і різними демо-кратичними формами прибуткової активності [Adloff, 2021: p. 152].

Водночас навіть в історичній концепції громадянського суспільства, зокре-ма у підходах шотландського Просвітництва А. Сміта та А. Ферґюсона, ринок та економіка не були відділені від громадянського суспільства, а їхній цивільний, а також цивілізаційний вплив був частиною громадянського суспільства як процесу соцієтальної модернізації. Варто нагадати, що Адам Сміт був не лише класиком економіки, а й моральним філософом. І лише від К. Маркса з його критикою burgerliche Gesellschaft інтеґральний зв'язок між економікою та громадянським суспільством був розірваний, адже громадянське суспільство було нізведено Марксом до буржуазного суспільства, основою якого є суто класовий антагонізм. По суті такі критики окресленого спрощеного розуміння, як Марсель Мос та Карл Полані, нагадують нам, що економіку в широкому та автентичному сенсі не можна ототожнювати лише з капіталістичними ринкови-ми процесами. Економіка також залежить від соціального процесу репродукції, зокрема від безоплатної домашньої та освітньої роботи, а також від соціальних процесів перерозподілу та взаємності [Laville, Salmon, 2015; Adloff, 2016]. Ба більше, в сучасний період зрозуміло також і те, що ефективний ринок не є самодостатньою самореґулювальною системою, але потребує для свого функціювання політичної та правової регуляції, а також норм цивільності у ринкових взаєминах. Сучасні дебати про «змішану», кооперативну чи солідарну економі-ку, економіку самозайнятості та інші гібридні форми економічної та соціальної активності підкреслюють актуальність різних взаємодій економіки, держави та громадянського суспільства як у практичній площині, так і на рівні сучасних теоретичних концептуалізацій.

Історичність та контекстуальність дослідницької програми громадянського суспільства

Методологія дослідницької програми громадянського суспільства перед-бачає вивчення історичної трансформації цієї концепції, розвитку її історичних стадій (форм), або «концептуального каркасу» в термінології І. Лакатоса [Лакатош, 2007]. Як і багато інших концептів сучасного політичного тезаурусу «громадянське суспільство» є продуктом історичного розвитку з відповідними змінами в артикуляції акцентів його смислів. Власне сама «багатошаровість» [Perez-Diaz, 2014] поняття «громадянське суспільство», яка породжує проблем-ну складність його дослідження, є не лише результатом теоретичного вдоскона-лення, а й концептуальним відображенням історичної соцієтальної трансфор-мації та самоорганізаційних практик сучасних суспільств, накопичення їхньої структурної та функційної складності, відкритості та ризикованої невизначено-сті постмодерних суспільних процесів.

Історично дискурсивний аналіз розвитку поняття громадянського суспіль-ства передбачає виокремлення його історичних контекстів і дослідження тран-сформації соціального досвіду та структурних змін, що відповідали історичним смисловим значенням цього поняття. Дослідження смислових трансформацій суспільних топосів і теоретичних дискурсів в історичному часі та виявлення їхніх послідовності чи розривів з інституційними структурами -- одне із клю-чових завдань історичної соціології. Наприклад, уявлення про громадянське суспільство як відокремлену від держави сферу -- це результат повільної істо-ричної трансформації не лише смислового поля цього поняття, а й європейської суспільної практики та соціального досвіду від часів античності до XVII-XVIII століть. Особливою інтриґою позначені дослідження посткомуністичних смис-лових трансформацій, занурених у постмодерний контекст пришвидшеного іс-торичного часу з його особливими алгоритмами гібридного соціального кон-струювання (догматизація, наслідування, імітація -- з одного боку, та активна соціальна уява, новий соціальний досвід -- з іншого).

Утім, завдання дослідника у здійсненні історичної реконструкції розвитку поняття -- не лише інтерпретувати трансформації його значень, а й фіксувати моменти його можливих смислових незмінностей, сталості, окреслювати свого роду смислові константи теоретичного ядра поняття. На слушну думку німець-кого соціального дослідника Рейнгарта Козелека, саме в таких невідповідностях смислів, розбіжностях, які виникають між старими значеннями понять, пов'я-заними з історичними реаліями, що зникли (чи зникають), і новими смисловими наповненнями їх, і з'являється можливість звернути увагу на ці смислові константи, яким, одначе, вже не відповідає реальна дійсність, або ж за цими смислами побачити дійсність, значення якої може залишатися неусвідомленим [Козеллек, 2014: с. 35]. Останнє зауваження є особливо методологічно цінним щодо «громадянського суспільства». Адже, наприклад, такі смисли ще антично-го поняття societas civilis, як громадський етос та чесноти, або концепція цивільності, що була центральною для дискурсу шотландського Просвітництва XVIII століття, зберігають свою константну значущість, хоча, можливо, й не сповна актуалізовані в сучасних звучаннях та значеннях поняття громадянського су-спільства, особливо у його посткомуністичному контексті та відповідному дис-курсі [Степаненко, 2015].

Які ж соціокультурні та історично-структурні чинники впливають на тран-сформацію смислів багатьох модерних суспільно-політичних понять, зокрема поняття «громадянське суспільство»? Р. Козелек виокремлює чотири такі вза-ємопов'язані чинники, дієвість яких особливо дається взнаки, починаючи з іс-торичного досвіду структурування смислового простору Нового часу, а саме: демократизація, темпоралізація, можливість ідеологізування та політизація [Козеллек, 2014: сс. 27-31]. Демократизація в контексті історичного розвитку поняття означає, що з історичним суспільним розвитком сфера вжитку суспіль-но-політичних понять розширюється -- як у сенсі долання станових меж щодо їх вжитку, так і в сенсі розширення 'їхнього семантичного поля. Розвиток освіти та поширення освіченості не лише для обраних і небагатьох, технологічні інно-вації в друкарстві та збільшення форм і накладів масових друкованих видань, популяризація медіа та розвиток культури публічного спілкування історично сприяли цим процесам демократизації. Яскравим прикладом чинника демокра-тизації історичного розвитку поняття «громадянське суспільство» є його відро-дження та активне термінологічне використання у період східноєвропейських антикомуністичних революцій кінця 1980-х років. Темпоралізація в контексті історичної трансформації смислів понять означає, за Козелеком, процес катего-рійних смислових наповнень, які пов'язують поняття з їхньою часовою струк-турованістю, або, іншими словами, актуальністю (чи актуалізацією їхніх смис-лів) тут і зараз. Скажімо, античний термін «республіка» трансформується від родового поняття для всіх форм представницької влади в історично-партійний термін, який претендує на єдину репрезентацію леґітимності влади нарівні із «демократією».

Іншим важливим чинником, який структурує смисловий простір Нового часу, є можливість ідеологізування в інтерпретації значень суспільних понять. Ця можливість позначає історичний досвід Модерну, який характеризується «втратою «очевидних» класифікацій соціальних фактів та їх позначень» [Козеллек, 2014: с. 30]. У цьому історичному процесі зростає ступінь абстрактності багатьох понять, які вже не встигають за змінами подій чи еволюцією суспіль-них структур, а відтак вимушені абстрагуватись від цих численних змін. Водно-час такі багатозначні поняття відкривають можливості для різного ідеологічно-го використання їх. У сучасному українському контексті яскравим прикладом цього є, зокрема, ситуативне і часто маніпулятивне використання поняття «громадянське суспільство» різними акторами суспільно-політичного процесу з іноді протилежними ідеологічними позиціями та класовими інтересами.

Нарешті, політизація суспільних понять -- це четвертий структурний чин-ник трансформації та розширення їхніх значень -- фактор, який, подібно до попередніх взаємопов'язаних із ним, став уявнюватися й посилювати свій ефект починаючи від історичної доби Модерну. Процеси промислових революцій та суспільних трансформацій, плюралізація та політична партизація суспільного життя, які супроводжували історичний розвиток модерної Європи, стимулювали появу та вживання неологізмів і різних тактик управління мовою, зокрема появу «слів-гасел». Власне, сама мова стає потужним чинником історичного формування європейських держав-націй та їхніх політик національної уніфіка-ції та стандартизації. Поняття, які виважають та позначають проєкти майбут-нього (розвитку), управління, контролю та влади, дедалі активніше залучаються до сфери політичного планування і до самої мови як засобу символічного (П. Бурдьє) і цілком реального політичного панування. Як зазначає Р. Козелек, «відношення поняття до того, хто його розуміє, перевертається, зміщується на користь мовних засобів, які покликані випереджати свій час та виглядати ін-струментами творення майбутнього» [Козеллек, 2014: с. 31]. Політизація вияв-ляється і в тому, що однакові поняття по-різному інтерпретуються, вживаються та використовуються у різних політичних режимах; як приклад -- марґіналізація (ба навіть негативна конотація) таких понять, як «нація» чи «приватна влас-ність» у радянському офіційному дискурсі.

Багатозначність концепту «громадянське суспільство», його евристичний та соціально визвольний потенціал відкривають можливості не лише для ідеоло-гізації та політизації, а й для теоретичної нормативної ідеалізації цього поняття. Значною мірою така нормативна ідеалізація не лише присутня, а й є однією з важливих характеристик концепту «громадянське суспільство», навіть з тої причини, що громадянське суспільство -- історичне та контекстуальне поняття, і різні його аспекти та характеристики можуть актуалізуватися у різні історичні періоди та в різних суспільних контекстах по-різному.

Історичний дискурс громадянського (цивільного) суспільства має тривалу історію, яка сягає своїми першовитоками часів античності, зародження перших практик самоуправління політичної громади, рівності громадян перед законом та особливого нормативного порядку громадянських та цивільних чеснот. Ан-тична традиція сформувала дві головні взаємопов'язані передумови модерного значення «громадянського суспільства». Це, по-перше, історично унікальна форма громадської життєдіяльності та, як би сказали сьогодні, політичного ре-жиму прямої демократії -- давньогрецького полісу і, по-друге, традиція гро-мадянської доброчесності, яка культивувалась у суспільній життєдіяльності «міста -- громади -- держави» та була репрезентована в античній політичній філософії та етиці, зокрема в Аристотелевій етиці. Саме антична демократична традиція, трансформована також в історичний досвід Римської республіки, надбанням якої була усталена система правових норм і реґуляцій суспільної життєдіяльності (римське право), стала історичним лоном розвитку основ за-хідної демократії та громадянського суспільства. Навіть базовий лексикон цієї традиції (сенат, право вето, форум, трибун тощо) набув відображення в сучас-ній демократичній практиці різних країн.

Тривалий період європейського середньовіччя також не є історичним при-пиненням розвитку громадянського суспільства. Хоча можна стверджувати, що за цієї історичної доби в Європі цей розвиток не синхронізувався з наявними формами державного (монархічного) та місцевого (феодального) правління, а радше відбувався поза межами ієрархічно-державного адміністрування. Релігійні об'єднання, європейські міські громади із їхньою тривалою бороть-бою проти свавілля феодалів, становлення традицій університетської автономії та самоврядування, а також інші острівці збереження та розвитку соціальної емансипації й самоорганізації у середньовічній Європі готували історичний соціокультурний ґрунт формування нових суспільних практик та відносин.

Соціокультурна динаміка розвитку капіталізму та модернізації з такими їх-німи проявами, як комерціалізація землі, праці та капіталу, розвиток ринкових відносин, епоха революцій в Англії та Європі, а також згодом -- успішна політична боротьба північноамериканських колоній за незалежність призвели до кризи як чинного феодального ладу, так і панівної ідеологічної парадигми його підтримки. Принципи ідеологічної легітимації абсолютистської влади та суспільного устрою, що базувалися на визнанні зовнішніх щодо суспільства матриць соціального порядку, таких як божественний авторитет, монархія та сакралізація традиційного укладу, почали руйнуватися під тиском соціокультурних наслідків європейської модернізації кінця XVII століття, таких як се-куляризація, соціокультурна емансипація та індивідуалізація. Формується тип автономного, або, за виразом Е. Ґелнера, «модульного» (modular) [Gellner, 1996: p. 97] індивіда, більш незалежного від родових, соціально ієрархічних, цехових тощо зв'язків. Як зазначає А. Селіґмен, «на початку XVIII століття люди, аби пояснити існування суспільного порядку, дедалі більше стали придивлятися до того, як суспільство функціює саме по собі» [Seligman, 1993: p. 140].

Саме цей погляд на суспільство, що функціонує «саме по собі», через свої власні причини та закони почав асоціюватися з модерною концепцією грома-дянського суспільства. Утвердженню цієї ідеї передував тривалий і послідовний розвиток європейської соціально-теоретичної думки та її переорієнтація на пошук іманентних, внутрішніх, а не зовнішніх, трансцендентних причин та закономірностей соціального устрою та розвитку. Свого сучасного актуального звучання поняття громадянського суспільства набуває за доби Модерну, розви-ваючись у просвітницьких ідеях Ж.-Ж. Русо, Ш. Монтеск'є, Д. Лока, шотланд-ської моральної філософії ХVШ століття (Ф. Хатчесон, Д. Г'юм, А. Сміт, А. Ферґюсон). І далі ця традиція тягнеться від А. де Токвіля до А. Ґрамші, Ю. Габермаса, Н. Еліаса, Е. Ґелнера, Д. Кіна, А. Арато, Р. Патнема, Дж. Александера та інших сучасних дослідників.

Але саме досвід поставторитарних і посткомуністичних трансформацій кін-ця XX століття актуалізував уже в сучасну добу проблематику громадянського суспільства у ґлобальному вимірі, зокрема для Східної Європи та України. В осмисленні процесів тектонічних політичних зрушень останнього періоду XX -- початку ХХІ століття історичне поняття «громадянське суспільство» знову стало корисним [Kumar, 1993]. За час, що минув після східноєвропейських антикомуністичних революцій кінця 1980-х років, концептуалізація громадянського суспільства, а також його реальні прояви та маніфестації як у ґлобальному масштабі, так і в окремих реґіонах і країнах набули нових актуальностей та окреслили нові складні виміри та підходи. Останні, насамперед у перспективі досвіду драматичної суспільної трансформації в Україні, вже не вкладаються у спрощену ідеологію громадянського суспільства, висловлену в гаслі революційних романтиків та інтелектуалів періоду зародження східноєвропейської демократичної хвилі -- «громадяни проти держави» [Arato, 1981; Havel, 1985].

Отже, з огляду на таку тривалу і складну історичну траєкторію формування поняття громадянського суспільства певну методологічну проблему в аналізі відповідної дослідницької програми становить виокремлення історичних етапів та теоретичних варіацій його розвитку. Зокрема, можна позначити дві методологічні лінії дослідження історичних витоків соціологічної концепції громадянського суспільства. Перша лінія орієнтується на історичний аналіз громадянського суспільства як суспільної практики. Прикладом такого аналізу є дослідження історико-структурних перетворень у сфері публічності, здійснене Ю. Габермасом [Габермас, 2000]. Друга умовна лінія, яка дотична до аналізу дослідницької програми цього концепту, більше фокусує увагу на історичній генезі дискурсу та трансформації теоретичної моделі громадянського суспільства у соціологічному сенсі -- на генезі його «ідеального типу». Звісно, це не озна-чає, що, концентруючись на аналізі розвитку концепції, дослідник залишатиме осторонь зв'язок між розвитком ідеї та трансформацією соціальної реальності, що їй відповідає. У контексті цього аналізу важливо вирізнити ті теоретичні, соціокультурні та соціальні алгоритми, які визначали формування соціологічної дослідницької програми громадянського суспільства.

Одним із прикладів такого алгоритму історичного розвитку дослідницької програми громадянського суспільства є тристадіальна періодична модель, запропонована Джефрі Александером [Alexander, 1998, 2006]. Цей теоретик виокремлює три послідовні фази, або історичні стадії розвитку модерного кон-цепту громадянського суспільства. За Александером, громадянське суспільство І (SC I) -- це рання класична історична концепція розуміння громадянського суспільства, яка артикулюється наприкінці XVIII сторіччя в ідеології європей-ського Просвітництва й набуває подальшого розвитку в підходах А. де Токвіля. У цій ранній формі поняття «громадянське суспільство» є доволі широкою концептуальною парасолькою, яка охоплює численні інститути поза державою, включно з ринковими утвореннями й тим, що Токвіль називав «добровільною релігією», а саме різні приватні та публічні об'єднання та різні форми коопе-ративних соціальних відносин, що ґрунтуються на взаємній довірі. Важливою особливістю цієї першої модерної форми концепту громадянського суспільства є її спорідненість із ринковими інститутами раннього капіталізму та артикуляція морально-етичної природи суспільних інтеракцій, також тісно пов'язаних із цивілізаційним та дисциплінарним впливом ринку.

Позитивний морально етичний тон, яким громадянське суспільство І наді-ляло ранні ринкові відносини, у першій половині ХІХ століття поступово тран-сформувався у переважно критичний дискурс щодо капіталізму. Маркс не був історично першим у плеяді цих критиків, але став одним із найвпливовіших ідеологів цього критичного дискурсу. Ця переважно ідеологічна критика ринку та капіталізму стала, згідно з Дж. Александером, історичним підґрунтям фор-мування стадії громадянського суспільства ІІ (SC Я). Особливістю цієї історич-ної форми концепту громадянського суспільства стало його майже повне ото-тожнення з ринковим капіталізмом. І внаслідок такого звуженого розуміння громадянське суспільство в цьому трактуванні втратило притаманні йому в первинній формі смислові конотації з кооперативними, асоціативними, демо-кратичними й публічними зв'язками та інтеракціями [Alexander, 2006: р. 26]. У марксистській інтерпретації громадянське суспільство стали трактувати не лише як поле егоїстичних, суто приватних інтересів, а й як частину ідеологічної структурної надбудови або політичної арени, функцією якої є маскування па-нування товарно-грошових відносин та капіталістичної класової експлуатації. Великою мірою таке обмежене розуміння громадянського суспільства та його ототожнення з капіталізмом тривалий час і після Маркса підживлювали арґументацію як правих, так і лівих ідеологічних критиків у запереченні як самодо-статності суспільства («суспільства не існує», за висловом М. Тетчер) для пер-ших, так і для усунення ринку, та й самої приватної власності для других.

На думку Дж. Александера, у період антикомуністичних революцій у Східній Європі, які ідеологічно супроводжувались актуалізацією, або навіть «другим народженням» (Д. Кін) історичних ідей громадянського суспільства, відбулося певне повернення до первинної форми цього концепту -- до стадії громадянського суспільства І в термінології дослідника. Цей концептуальний поворот, артикульований, зокрема, у працях Д. Кіна, Е. Арато та Д. Коен, а також у неотоквіліанських підходах Р. Патнема, був співзвучним із загальним трендам розвитку соціальної науки кінця ХХ століття, а саме з інтересом до проблематики соціальної неформальності та життєвого світу локальних культур та спільнот, інтимності та мікросоціальних інтеракцій, до питань довіри, дослідження культурних та символічних процесів, а також -- інститутів громадського життя [Alexander, 2006: р. 29].