Держава, що сприяє розвитку: чи можлива подорож зі Східної Азії до Східної Європи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»

Держава, що сприяє розвитку: чи можлива подорож зі Східної Азії до Східної Європи

УДК 316.2+316.422

Кутуєв П. В., доктор соціологічних наук, професор, завідувач кафедри соціології

Макаренко Д. В., старший викладач кафедри соціології

Северинчик О. П., старший викладач кафедри соціології

Анотації

Стаття простежує генеалогію держави у рамках режимів пізнього ленінізму та постленінського періоду, задаючись питанням про релевантність досвіду східноазійської держави, що сприяє розвитку, умовам пострадянських соціумів. Стаття пропонує конденсовану історію держави, що сприяє розвитку, як інституційного феномена, так і історію соціологічного теоретизування про неї. У статті концептуалізується взаємовідношення поміж державою, що сприяє розвитку, та неолібералізмом. ідентифікуються чинники кризи держави, що сприяє розвитку, у Східній Азії та оцінюється європейський досвід конструювання держави такого типу. Визначаються перешкоди на шляху розбудови держави, що сприяє розвитку, в Україні.

Ключові слова: ленінізм, розвиток, модернізація, держава, що сприяє розвитку, Східна Азія, Україна.

Статья прослеживает генеалогию государства в рамках позднего ленинизма и постленинского периода, задаваясь вопросом о релевантности опыта восточноазиатского государства, способствующего развитию, условиям постсоветских обществ. Статья предлагает конденсированную историю государства, способствующего развитию, как институционального феномена, так и историю социологического теоретизирования о ней. В статье концептуализируются взаимоотношения между государством, способствующим развитию, и неолиберализмом. Идентифицируются причины кризиса государства, способствующему развитию, в Восточной Азии и оценивается европейский опыт конструирования государства такого типа. Определяются препятствия на пути создания государства, способствующего развитию, в Украине.

The article traces the genealogy of the state within the framework of the late Leninist regimes and post-Leninist period, asking a question about the relevance of the East-Asian developmental state experience to the conditions of post-Soviet societies. The article comes up with a condensed narrative of the history of the developmental state both as an institutional arrangement and sociological discourse. The article conceptualizes the relations between the developmental state and neoliberalism. It identifies the causes of the developmental state crisis and evaluates the Easter-European experience with constructing such a state. The article defines the stumbling blocks on the way of building the developmental state in Ukraine.

Вступ

Постановка проблеми. Під час одного зі своїх виступів у КПі імені Ігоря Сікорського Георгій Дерлуг'ян закликав вивчати режими державного соціалізму як ключ до розуміння динаміки постленінських суспільств. У цьому контексті важливим є питання про постання раціональної бюрократії та її здатності формулювати й реалізовувати ефективну політику розвитку / модернізації. Вочевидь, інституціоналізація раціональної веберівської бюрократії могла бути вписаною у реєстр досягнень радянського ленінізму лише за умов тотальної теоретико-методологічної засліпленості дослідника, схильного послуговуватися Парсонсовою схемою еволюційних універсалій (яка хоч і передбачала постання бюрократії на певному етапі розвитку людського суспільства, але коректно уникала надавати апріорну відповідь на питання про її природу) у дусі вульгарного соціологізму з його наголосом на економічно-детермінованому та лінійному характері соціальних, політичних та культурних процесів. Недарма, такі проникливі аналітики ленінських режимів, як К. Джавіт, С. Хенсон та Г. Дерлуг'ян погоджуються, що суттю цих режимів була безособова харизма, або як дотепно висловлюється Г. Дерлуг'ян: «харизматична бюрократія». Але всі ці дефініції описують ленінський режим доби консолідації, яка хронологічно збігається з правлінням Й. Сталіна, відтак - з періодом сталінізму. Пострадянський істеблішмент гуртувався у надрах правлячих прошарків ленінських соціумів, які за діагнозом К. Джавіта переживали неотрадиціоналістський занепад, що, своєю чергою, уможливило ліквідацію двох принципових приписів з боку режиму відносно до своїх агентів - заборону персонального накопичення та залучення до націоналістичної політики. Відтак, дослідники постленінських систем мусять задатися питанням про передумови розвитку раціональної бюрократії, яка спрямована на модернізацію, а також про релевантність досвіду інших країн, яким вдалося здійснити перехід до модерного соціуму.

Мета статті. Простежити генеалогію держави у рамках режимів пізнього ленінізму та постленінського періоду, враховуючи питання про релевантність досвіду східноазійської держави, що сприяє розвитку, умовам пострадянських соціумів. Запропонувати конденсовану історію держави, що сприяє розвитку, як інституційного феномена, та історію соціологічного теоретизування про неї. Концептуалізувати взаємовідношення поміж державою, що сприяє розвитку, та неолібералізмом. ідентифікувати чинники кризи держави, що сприяє розвитку, у Східній Азії та оцінити європейський досвід конструювання держави такого типу. Визначити перешкоди на шляху розбудови держави, що сприяє розвитку, в Україні.

Виклад основного матеріалу

Варто зауважити, що раціональна бюрократія є функціональною лише за певних соціально-історичних, політичних та культурних умов. Висока ефективність інституцій, структурованих за принципами, що є протилежними раціонально-бюрократичним, засвідчують хибність тези про універсальну природу бюрократії. Так, здатність податкової системи Прусського королівства за часів Фрідріха Великого ефективно вилучати ресурси була безпосередньо узалежнена від змішаного устрою податкової служби, яка поєднувала бюрократичні та патримоніальні елементи [31]. Ленінізм, як особливий тип безособової харизматичної організації, генерував інституції, форма та структура яких здавалася аналогічною з феноменами модерного суспільства у його ідеально-типовій західній інкарнації. Водночас зміст політики та спрямованість ленінських режимів підривали модерну візію та суспільні практики. ленінізм пострадянський східноазійський соціум

Як ленінізм, так і нацизм надихалися ідеєю безперервної революції (термін М. Манна), яка мала не лише реструктурувати «старий порядок» за новим зразком, але й передусім переслідувала мету забезпечити режим соціокультурним середовищем. Політика безперервної революції ленінських режимів доби консолідації чинила перепони формуванню легально-раціонального типу панування, зорієнтованого на безособові норми, легітимність яких перевіряється конкуренцією світоглядів та ідеологій у рамках автономної публічної сфери й структурованого політичного суспільства. Прийнятна для ленінських режимів формула зв'язку ідей та інтересів спонукала відтворення станового суспільства на чолі з партійною «аристократією», націленою на «бойові завдання» соціальних перетворень (архетипний список досягнень Й. Сталіна, який мав беззаперечно санкціонувати його статус як харизматичного лідера, так і «державного діяча» квазімодерного штибу, включав колективізацію, індустріалізацію, перемогу над зовнішньою агресією та створення соціалістичного «табору» під егідою «Московського центру»). Зміцнення ролі бюрократичного панування у межах ленінських режимів передбачало досягнення суто прагматичних цілей, не торкаючись природи режиму, лише посилюючи патримоніалізацію, ба навіть султанізацію державного апарату. За проникливим спостереженням Г. Рота, патримоніальні правителі послуговуються широким спектром методів рекрутування управлінського персоналу. Ці методи є осторонь чисто патримоніальних принципів і, хоча зберігають видимість патримоніалізму, насправді опираються на феодально-контрактні, бюрократично-контрактні або просто персональні взаємини [47].

Зникнення ленінізму та дезінтеграція «Московського центру» (спершу відпад східно-європейських сателітів, а згодом й розкладання радянського «ядра» системи) трансформували радянські республіки із суто теоретичним суверенітетом (публічне наполягання на реальності якого завжди мало трагічні наслідки для індивідів, які серйозно сприймали відповідні статті радянської Конституції) у квазінаціональні держави. Правлячі кола цих новітніх політичних утворень, які в Україні пройшли шлях від агентів пізнього ленінського режиму, що переживав неотрадиціоналістську дегенерацію, до опортуністичних прибічників ідеї політичної незалежності, легітимізували своє рішення у термінах теорії раціонального вибору, наполягаючи на необхідності існування національної держави задля успішного економічного розвитку та досягнення суспільного добробуту.

За умов постленінізму українські державні менеджери зіткнулися із проблемами, що нагадували виклики, які поставали перед елітами нових країн третього світу - а саме, модернізація та розвиток. Втім, попри всю типологічну схожість завдань, що виринали і виринають перед країнами, що розвиваються, та постленінськими державами, було б помилковим недооцінювати грунтовно відмітні стартові умови двох типів суспільств - наприклад, відсутність індустріалізації у більшості випадків третього світу versus тотальна індустріалізація радянського ґатунку. Для нашого аналізу важливішими є не відмінності у матеріальній інфраструктурі, а паралелі в інституційній будові та панівних культурних зразках відповідних суспільств. До цих паралелей в економіці «спізніло індустріалізованих» та постленінських країн долучаються, на думку А. Амсден, певні спільні структурні риси, а саме: складності із доступом до зовнішніх ринків, проблеми із дизайном продукції та доволі відстала технологія. Жодну з цих проблем, за переконанням цієї авторитетної дослідниці розвою, неможливо розв'язати, покладаючись виключно на «невидиму» руку ринку та дотримуючись приписів неоліберальної ортодоксії. Позаяк мінімізація ролі держави в економіці є шиболетом неолібералізму, доцільно схарактеризувати цей світогляд детальніше.

За парадигматичним формулюванням А. Сміта, функції держави обмежуються лише кількома завданнями: обов'язком захищати суспільство від насильства та захвату іншими державами; обов'язком захищати настільки, наскільки це є можливим кожного члена суспільства від несправедливості та пригноблення з боку всіх інших членів суспільства шляхом встановлення справедливої системи правосуддя; обов'язком створювати й підтримувати ті громадські роботи та ті громадські інституції, створення та підтримка яких ніколи не зацікавить індивіда або невелику групу індивідів через неможливість отримання прибутку, який би відшкодовував витрати цих індивідів від такої діяльності. Водночас Сміт вважав, що подібне інвестування у громадське благо приносить суспільству набагато більше, аніж просте повернення витрат [54].

Неолібералізм, який історично пов'язаний із критикою марксизму австрійською економічною школою, монетаризмом М. Фрідмана та Гайєковою консервативною візією соціальної еволюції як процесу, що самоорганізується, сьогодні фактично зняв гостроту протиріч між консерватизмом та соціал-демократією, перетворюючи ці рухи із самостійних світоглядів на дві схожі версії однієї ідеології. У пригоді стає слушне спостереження А. Ренд про вплив «метафізичних» рефлексій на формування політики, згідно з якими ідеалізм правих та матеріалізм лівих диктує, які саме сфери людської діяльності мають контролюватися: «кожен табір прагне контролювати сферу, яку він розглядає як метафізично важливу; кожен надає свободу лише тим видам діяльності, до яких він ставиться із презирством»[46]. За такого концептуального бачення, суть неолібералізму є у десоціалізації суспільного відтворення за рівночасного надання переваги ринковим імперативам над суспільними. Як вислід, формується більш атомізована та приватизована система, необхідним компонентом якої є перехід від держави загального добробуту (welfare state) до держави загальної праці (workfare state).

Скорочення бюджетних витрат на освіту, охорону здоров'я та соціальне забезпечення легітимізується за допомогою нового визначення громадянина, який розглядається не стільки як учасник республіканської публічної сфери, скільки як споживач та / або інвестор, що діє у рамках ринку. ідеологія неолібералізму стала впливовою в політичних колах через посилення конкуренції на світовому рівні та загострення боротьби за інвестиції. Відповідно, мобільний транснаціональний капітал постійно чинить тиск на національні держави, маючи на меті дерегулювання їхніх економік, зниження податків та надання пільг корпоративним діячам [20]. Треба зауважити, що Б. Джессоп пропонує традиційно новаторський аналіз занепаду кейнсіанської національної держави загального добробуту та процесу її заміщення шумпетеріанським постнаціональним режимом праці. Під режимом праці мається на увазі відмова від кейнсіанської політики повної зайнятості на користь підпорядкування соціальної політики вимогам гнучкості ринку робочої сили й системній конкурентоспроможності [27].

У площині неоліберального мислення держава дискредитується та сприймається не як засіб вирішення проблеми, а як складова частина проблеми, а відтак, «утопічна віра у ринок залишається привабливою основою для оптимістичної політичної риторики. Неоліберальні політичні рецепти зберігають легітимність та харизму, незважаючи на очевидність проблем» [17].

Критика на адресу претензій неолібералізму на універсальність часто трансформується у науковців лівої орієнтації у монологічну інвективу. П. Еванс пропонує набагато виважену оцінку доробку прибічників неоліберальної візії, ніж деякі з його колег. На думку американського соціолога, після елегантної критики наївної віри у природно компетентну та просвітницьку державу теоретиками неоліберального підходу прихильникам концепції держави, що сприяє розвитку, стало легше обгрунтовувати необхідність прискіпливого аналізу конкретних кроків держав у реальному житті та їхніх чинників [17].

Власне, реалізація неоліберальної програми на практиці стала найсерйознішим аргументом проти цієї теорії, позаяк вона розглядала державу як сукупність атомізованих індивідів, які прагнуть здобути максимальної вигоди, а відтак, створюють сприятливі можливості для отримання ренти своїм прибічникам; тоді як дії, спрямовані на мінімізацію держави та перетворення її на нейтральнішого арбітра Смітового штибу, вимагають цілеспрямованих зусиль саме з боку державного апарату.

А. Гіршман, який був піонером студіювання розвитку суспільств, розташованих поза географічним ареалом Заходу, також пріоритезував здатність націй та їхніх громадян організовуватися з метою досягнення розвитку. Він справедливо відзначав, що за допомогою подібної зосередженості та беззастережної вмотивованості «ми фокусуємося на специфічних процесах розвитку в сучасних слаборозвинених країнах, а саме на факті, що вони є спізнілими. Ця умова робить їхній розвиток менш спонтанним та більш контрольованим процесом порівняно з тими країнами, де цей процес розпочався раніше» [24].

Втім, важливо, що обидві позиції ігнорують роль суспільства - соцієтальної спільноти - яке під впливом політичного суспільства здатне надати підтримку, а з нею й легітимність «командам змін» (Дж. Ватебурі), які радикально реформують апарат держави та її політики розвитку, часто послуговуючись утопічною вірою у ринок як своїм дороговказом.

Не можна не погодитися із висновком відомого британського дослідника радянського «реального соціалізму» А. Нове, який стверджує, що постленінські країни успадкували від попереднього режиму викривлену структуру промисловості, яка, окрім того, є екологічно небезпечною та позбавленою засобів комунікації та інфраструктури. Адекватність неоліберальної моделі за рецептами рейганоміки та тетчеризму умовам постленінізму є більш, ніж сумнівною, позаяк навіть в умовах західних держав ядра капіталістичної світ-системи, висліди політики «нових правих» були далекими від економічного успіху: «Рейгану вдалося за вісім років перетворити Сполучені Штати з найбільшого у світі кредитора у найбільшого в світі боржника...» [41]. А проте важливою частиною виборчої програми Р Рейгана була обіцянка збалансованого бюджету.

Відданість (дуже часто кон'юнктурна) постленінських еліт антиплановій ідеології спонукає їх запозичувати моделі розвитку з підручників з вільної ринкової економіки, але за умов, коли існує гостра нестача приватного капіталу, нехтуючи уроками Японії та Південної Кореї [41].

Для прибічників дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, є очевидним, що зростання вимагає «систематичного, дисциплінованого (курсив наш. - Автори.) втручання держави на всіх стадіях розвитку, щоб допомогти певним фірмам покращати донедавна доволі низьку якість їхньої продукції» [2].

Переважній більшості країн третього світу було необхідно розбудувати нові національні держави, які мали заповнити вакуум, що лишився після вивільнення від колоніальної влади. Натомість, постленінські суспільства загалом і Україна зокрема потребують не стільки розбудови абсолютно нової держави, скільки реструктуризації розгалуженої системи залишених у спадок попереднім режимом інституцій, які мають адаптуватися відповідно з вимогами нових імперативів - політичної демократії, ринку та безпосередньої взаємодії із капіталістичною світ-економікою (глобалізацією, якщо скористатися популярним у наш час термінологічним жаргоном).

Постленінські політичні утворення - як свого часу постколоніальні режими третього світу - повинні забезпечити політичну стабільність (за Г Ротом, вона, політична стабільність, є першочерговим завданням, позаяк за її відсутності досягнення у всіх інших сферах, таких як соціальний та економічний розвиток, є хисткими), аби закореніти нові зразки влади та нові політичні механізми розв'язання конфліктів поміж різними сегментами суспільства [47].

Щільно пов'язаним із цим є завдання творення політичної та національної спільнот, об'єднаних спільним відчуттям приналежності до одного цілого. Врешті, від правлячих кіл нових держав в обох випадках очікується розробка та втілення програми економічного розвитку, обіцянка якого, разом із іншим принциповим фактором прагнення незалежності - боротьбою за визнання (як окреслив цей феномен А. Гонет), була одним із мотиваторів масової (у випадках певних країн) мобілізації та колективної дії задля досягнення незалежності. Потрібно зауважити, А. Гонет зазначав, що поняття боротьби за визнання долає обмеженість суто утилітаристської парадигми в поясненні суспільних феноменів та інтерпретується як «життєва людська потреба», реалізація якої є ключовою для обґрунтування й прийняття іншими цінності спільнот та індивідів, культура та спосіб життя яких, є відмінними, але водночас не є панівними / гегемоністичними у політико-економічному та ідеологічному сенсі, а отже - дискримінуються

Варто відзначити, що успадкування державного апарату постленінськими політичними утвореннями є водночас і перевагою, і ганджем порівняно з постколоніальними суспільствами третього світу. Це є перевагою, позаяк останні повинні створювати політичний порядок, фактично не маючи майже ніяких професійних кадрових та інституційних ресурсів. Це є недоліком через специфічну структуру пізнього ленінського режиму, який втратив автономію від суспільства та єдину домінантну логіку, що скеровувала його дії в усіх підсистемах соціуму за шляхом делегування через узурпування, та перетворився на патерналістський устрій неотрадиціоналістського штибу.

Такий устрій, поза сумнівом, не передбачав самостійного представництва та озвучення інтересів соціальними групами. Саме цей вимір ленінізму робить правомірним незадіяння концепції авторитарної соціалістичної держави загального добробуту, яка начебто ґрунтувалася на квазісуспільному договорі. Ленінські режими на будь-якій стадії свого розвитку / занепаду принципово відмовлялися санкціонувати організаційне оформлення груп захисту інтересів. Рівночасно ленінці проголошували, що інтереси суспільства враховуються агентами режиму, які, хоч і не виступали від імені суспільних груп (як це мало б місце за умов корпоративної системи), проте мали змогу говорити про певні сегменти соціального простору, легітимізуючи у такий спосіб існування специфічних «доменів» соціальної та політичної систем. Як вислід, партія, що розглядалася в термінах військової організації станового типу (приміром, як релігійний лицарський орден) та мала відгороджуватися від суспільства, стає інституцією, засадничою метою якої є інкорпорація (але не репрезентація, як це трапилося з авторитарними однопартійними режимами Іспанії за часів Ф. Франко та Мексики під владою інституційної революційної партії). Ці зміни зумовили розклад унітарної домінантної логіки, яка мала бути універсальною для всіх соціальних сфер, та сприяли виникненню автономних логік окремих полів суспільства. Режим пізнього ленінізму, за влучним висловом Л. Бруста і Д. Старка, перетворюється на Гулівера, якого зв'язали ліліпути - держава, попри свою колосальну владу примусу, втрачає інфраструктурну владу, розпорошуючи свої зусилля на реалізацію численних партикуляристських інтересів. Партія-держава епохи традиціоналістської дегенерації не є «закоріненою (embedded) у своєму соціальному середовищі, вона розчиняється в ньому» [55].

Беручи до уваги такий спадок, нагально-актуальним завданням правлячих «еліт» постленінських суспільств стає конструювання держави, що сприяє розвитку. Водночас на постленінські суспільства покладається - у відповідності до вимог неоліберального консенсусу - усунення держави із суспільно-економічного життя, навіть попри те, що лише держава спроможна створити інституційну систему координат, у межах якої може функціонувати ринок, здійснюватися накопичення капіталу та розбудовуватися мережа соціального захисту. Домінування державної власності за умов ленінізму унеможливлює виникнення ринку як еволюційної універсали у процесі постання диференціації. Ринкові реформи можуть лише проектуватися: «Такий спроектований капіталізм (або капіталізм без капіталістів як активних захисників своїх класових інтересів), твердить німецький соціолог К. Оффе, цілком залежить від рішень, які є видимими, а відтак, вимагають обґрунтування. Розвиток цього капіталізму не може спиратися на стихійну емерджентну еволюцію, яка переважала в історії західних капіталізмів-першопроходців. Новий клас підприємців (а, відповідно, і новий клас найманої робочої сили, на яку перетворюються вчорашні «робітники-громадяни») витворюється згідно з проектом, що розроблявся політичними елітами» [42].

Успішне формулювання та втілення політики розбудови держави, що сприяє розвитку, є можливим лише за умови дослідження аналогічних процесів в інших суспільствах, врахування неповторності кожного «історичного індивідуума» та детального аналізу розмаїтих моделей і стратегій досягнення модерного суспільного порядку та стабільного розвитку. За такого підходу зверхній свідомий та підсвідомий апріорізм, закорінений у євроцентричній інтелектуальній традиції, втрачає свою легітимність. Розвиток за умов відсталості робить імперативом пошук не стільки відповідників, скільки замінників інституційного профілю піонерів. Відомо, що категорію замінника (substitute) розробив А. Гершенкрон з метою обґрунтування критики Марксової формули, яку німецький мислитель висунув у «Капіталі»: індустріально розвиненіша країна пропонує менш розвинену картину її прийдешнього. Через свою відсталість розвиток країн, що модернізуються, фундаментально відрізняється від модерних суспільств, і, радше за все, ці відмінності великою мірою «є наслідком застосування інституційних інструментів, які не мають аналогу в розвинених індустріальних суспільствах» [19]. С. Кузнєц так само вказує на ускладненість виникнення системи координат сучасного економічного зростання, оскільки пошук замінника елементів притаманних лідерам, тобто європейській цивілізації, є нелегким [36].

На витоки концепції держави, що сприяє розвитку, натрапляємо вже у Гоббса, який вважав, що фізично здорових людей треба «примушувати працювати; щоб вони не могли відмовлятися через брак роботи, необхідно заохочувати всілякі промисли, такі як судноплавство, землеробство, рибальство та всі галузі промисловості, які потребують робочих рук» [59].

У XVIII столітті втручання держави до економічного розвитку обґрунтовував А. Гамільтон, наполягаючи на тому, що «капітал є самовільний та несміливий тоді, коли йдеться про започаткування чогось нового. Державі варто підвищувати рівень упевненості капіталістів, які завжди є обережними та далекосяжними, допомагаючи їм долати перепони, що трапляються на шляху кожного експерименту» [58]. У XIX столітті ідеї, суголосні з принципами парадигми держави, що сприяє розвитку, формулювали Ф. Ліст та Г. Кері. Б. Каммінгс вважає, що Японія завдячує своїм піднесенням не А. Сміту, а теоріям саме цих мислителів [16].

Втім, практичні дії, що асоціюються з політикою держави, що сприяє розвитку, поширюються ще задовго до того, як вони стали предметом теоретичної рефлексії. Наприклад, за свідченням Аррігі, який висуває власну версію світ-системного аналізу, витриману у Веберовому ключі, правлячі кола Англії XVI століття не були пасивними отримувачами дарів історії: «...Ретроспективний погляд на дії Єлизавети і дають підстави твердити, що інвестування нею здобичі, отриманої у війні з Іспанією, в стабілізацію фунту стерлінгу та створення акціонерних компаній задля розвитку зовнішньої комерційної та територіальної експансії стало найкращою інвестицією, яку вона могла б зробити» [4]. Подальша колонізація Індії, хоч і не стала вирішальним фактором індустріальної революції, допомогла Британії викупити свій національний борг у голландців.

Попри те, що роль держави в ініціації розвитку була предметом рефлексій мислителів з репутацією класиків від А. Сен-Сімона та Ф. Ліста до А. Гершенкрона та Дж. Нетла, на початку другої половини ХХ століття концепція держави поступилася своїм місцем у дискурсі соціологів альтернативній візії. Послідовник Парсонса й творець неофункціоналізму Дж. Александер слушно зауважив, що соціологічні традиції (парадигми, школи або дослідницькі програми; вибір термінології залежить від філософсько-методологічної орієнтації дослідника) засновуються науковцями-харизматиками [1].

Рутинізація Парсонсової теорії дії та соціальних систем перетворила концептуальний інструментарій, який розроблявся на основі методологічних засад аналітичного реалізму («конкретне застосування теорії дії варто відрізняти від її аналітичного значення» [42], - таким був лапідарний вердикт Парсонса ще у «Структурі соціальної дії»), на універсальну систему координат, яка механістично застосовувалася прихильниками цього напряму для інтерпретації процесів соціальних змін у конкретних суспільствах. Аналогічну рутинізацію та вульгаризацію свого часу пережило вчення Маркса, вся багатоманітність якого послідовники на кшталт Поля Лафарга зводили до принципу економічного детермінізму, легітимізуючи у такий спосіб Парсонсову інтерпретацію марксизму як переформулю- вання утилітаризму класичної політекономії з позиції радикальної політики. Отже цілком адекватною є критика Р Дарендорфа на адресу ультраортодоксальних парсонсіанців, які зосереджувалися на безконфліктних, безпроблемних аспектах соціального розвитку.

Парсонсові епігони дуже часто схилялися до абсолютизації твердження фундатора теорії соціальної дії та соціальних систем, що «проблема пояснення походження зразка культурної та соціальної організації засадничо відрізняється від проблеми пояснення його поширення за допомогою вже існуючих прикладів. Те, що модерне індустріальне суспільство стало первинною моделлю для світу в цілому, навряд чи може піддаватися сумніву» [43]. Остання теза, своєю чергою, спиралася на Парсонсову інтерпретацію веберівських ідей про унікальний характер модерного соціального порядку Заходу: «Вебер витлумачував розвиток сучасного західного світу, зокрема тієї його частини, що перебувала під впливом аскетичного протестантизму, як авангард [25] найважливішої еволюційної тенденції. <...> Вирішальне значення в нестабільному сучасному світі економічного розвитку на рівні промисловості та модернішої політичної організації не може розумітися окремо від цього ширшого еволюційного контексту» [42]. із такої теоретичної системи координат цілком логічно випливав висновок, якого дійшли А. інкелес та Д. Сміт у своєму дослідженні переходу від традиції соціальної організації до модерного суспільства. Для обох соціологів цей процес був одним із вимірів лінійного, універсального процесу раціоналізації культури, який, своєю чергою, визначається раціоналізацією матеріального життя, тобто технологічними змінами, спричиненими індустріалізацією [26]. Щобільше, акцентація на функціоналістському підході до суспільства, тобто концептуалізація його як соціальної системи, що диференціюється на чотири підсистеми, кожна зі своєю функцією (економіка у цій схемі виконує функцію адаптації, політика - ціледосягнення, соцієтальна спільнота - інтеграції, соціокультурна - латентної підтримки зразка) розчинила державу як одиницю аналізу в політичній системі та колективній поведінці. Держава не потрактовувалася як автономний діяч, здатний пришвидшити або загальмувати соціальний розвиток та суттєво вплинути на констеляцію сил у суспільстві. Дослідники, за словами американського вченого С. Краснера, «писали про уряд, політичний розвиток, групи захисту інтересів, голосування, законодавчу поведінку, лідерство та бюрократичну політику, тобто майже про що завгодно, за винятком «держави» [31].

Вже наприкінці 1960-х років Дж. Неттл звернув увагу на неспівмірність масштабу функцій держави та мінімальним обсягом уваги до неї з боку академічної спільноти [39]. Окрім теоретичних передумов такого стану речей - панування системного мислення у суспільних науках, яке, розглядаючи сферу політичного, зводило його до притаманній кожній підсистемі функції концентрації та збільшення влади - нехтування державою як концептуальною змінною мало своїм опертям концептуалізовану А. де Токвілем відносну «бездержавність» американської політичної традиції. Одним із найяскравіших виявів Токвілево-Парсонсового стилю мислення у соціології стала розвідка С. Ліпсета «Перша нова нація» [38]. Водночас було б помилковим розглядати французького мислителя виключно як фундатора інтелектуальної традиції, що пріоритезує громадянське суспільство. Токвілевий далекосяжний умовивід зі «Старого порядку та революції» про те, що Французька революція зміцнила державу (положення, узагальнене Марксом у «18 брюмері Луі Бонапарта»), також паралельно закладає підвалини аналізу в термінах центральності держави. Вельми симптоматично, що один із провідних дослідників соціальних змін з позиції системного підходу Ч. Джонсон, який у своїй монографії «Революційні зміни» підміняв державу соціальною системою, у 1980-ті роки став автором трактату про роль міністерства зовнішньої торгівлі та промисловості Японії у народженні японського дива, витриманого у дусі «державоцентристського» підходу, й запропонував поняття «держава, що сприяє розвитку» [28].

Теоретизування представників дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, передусім відбувається у рамках Веберової системи координат. Але це своєрідний Вебер, Вебер чимось подібний до Маркса структураліста: у теоретизуванні «державоцентристів» німецький мислитель постає як аналітик динаміки об'єктивних економічних та політичних структур, натомість, ідеативний вимір його дискурсу переважно ігнорується (не дивно, що серед поборників цієї школи популярним є роботи історика О. Гінце, які розглядали міждержавні конфлікти як рушійну силу розвитку інституцій модерної європейської держави). Попри свою пильну увагу до Східної Азії, яка впродовж останнього століття була основним «постачальником» держав, що сприяють розвитку, прихильники однойменної дослідницької програми навіть побіжно не згадують про цивілізаційну специфіку цього регіону. Природно, що інтелектуальний рух на захист центральності держави, з одного боку, протиставляє свою емпіричну, порівняльно-соціологічну орієнтацію «великій теорії» Парсонсового ґатунку, з іншого - пориває із соціологічним нормативізмом на користь послідовно структурного ухилу. Найпослідовніше ці теоретико-методологічні принципи знайшли свій відбиток у програмовій праці Т Скочпол «Держави і соціальні революції», у якій американська дослідниця спонуковує пояснювати суспільні трансформації, одним із різновидів яких є соціальні революції, проблематизуючи виникнення (але не творення ідеологічним авангардом) революційної ситуації всередині режиму. Наступним кроком має стати ідентифікація об'єктивно детермінованих та комплексних переплетінь різноманітних дій груп, що є відмінно розташованими. Саме ці переплетіння та обопільні дії визначають форму революційного процесу та дозволяють новому режиму набирати силу. Таку комплексну взаємодію факторів можна осягнути виключно шляхом виняткової зосередженості на інституційно детермінованих ситуаціях та відносинах груп всередині суспільства за рівночасного аналізу взаємодії поміж суспільствами у рамках міжнародних структур, що постійно розвиваються у всесвітньо-історичному контексті.

«Прийнявши такий безособовий та несуб'єктивний погляд, який наголошує на типових відносинах між групами та суспільствами, - робить умовивід Скочпол, - ми пристаємо на позицію, яку можна узагальнено називати структурним поглядом на соціокультурну реальність» [52]. Скочполів підхід, хоч і був своєрідним «запереченням заперечення» важливості ролі держави структурно-функціоналістськими та плюралістичними теоріями, водночас був неспроможний взяти до уваги вплив динаміки ідей на структурні зміни. Власне цей гандж - а радше засліпленість, яка є логічним вислідом такої теоретичної орієнтації - переслідує усіх прихильників розташування держави у центрі соціологічного аналізу. Як засвідчила полеміка поміж Т Скочпол та В. Сьюелом, виключно структурний аналіз залишає «за дужками» дуальну природу структури, а відтак, нездатний осягнути роль ідеологій у конституюванні та інституціоналізації соціального порядку. З плином часу Скочпол пом'якшує свої формулювання щодо первинної ролі структур у детермінації соціально-політичних змін, але запровадження нею ідеологічних факторів до свого аналізу має ситуативний характер та не проходить на рівні синтезу [51] Обговорюючи чинники іранської революції, яка потолочила режим шаха Реза Пехлеві, Скочпол оперує таким фактором, як моральна упевненість, та формулює несподіваний і необґрунтований висновок про логічну суголосність пояснення успішної революційної розбудови держави, посилаючись на роль духовних лідерів, з одного боку, та її «державоцентристською» системою координат - з іншого.

Відтак, у межах дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, завжди залишається відкритим питання про критерії відокремлення необхідних та достатніх передумов радикальних суспільних змін.

Не можна оминути увагою існування зв'язку між теоріями держави, з одного боку, та політичними традиціями територій, які вони концептуалізують - з іншого. Адже американська держава інтерпретувалася переважно за допомогою концепції плюралізму, латиноамериканська - теорій залежності, а для країн Східної Азії було розпропаговано категорію держави, що сприяє розвитку. Попри всю свою умовність, така типологія фіксує ключові відмінності як у структурі, так і культурі бюрократичних машин вказаних регіонів. Хоч у випадку Латинської Америки держава, яку можна було б схарактеризувати як ініціатора розвитку, й існувала, її інституційний профіль суттєво відрізнявся від східноазійської [10].

Латиноамериканські держави були так само авторитарними та активно заохочували практики політичного капіталізму як і їхні східноазійські «колеги». Але загалом латиноамериканські держави виявилися нездатними втілити у життя доктрини розвитку, які вони реально сповідували або риторично провіщали, що вони їх сповідують. Перепони на шляху реалізації таких програм поставали через патримоніальну природу бюрократії, яка була вкрай нестабільною через свої щільні зв'язки з політикою. Відповідно, призначення на ту або іншу посаду в державному апараті визначалося не стільки меритократичними міркуваннями, скільки політичною кон'юнктурою, що значно звужувало основу довготривалої влади бюрократії, унеможливлюючи проведення стабільної політики. Натомість, в Японії ми маємо класичний приклад правління меритократичної бюрократії, що, власне, і не може дивувати, враховуючи культурну «традицію», яка опиралася на типову змінну партикуляризму за рівночасного акцентування на принципі досягнення. За свідченням Ч. Джонсона, у країні вранішнього сонця бюрократія «рекрутується з найкращих випускників правничих факультетів провідних університетів країни, а призначення здійснюються на основі обов'язкових, з точки зору закону, національних іспитів - прем'єр міністр може особисто призначити тільки приблизно двадцять міністрів та керівників агентств - і на цих призначеннях не позначаються результати виборів. Бюрократія розробляє фактично всі проекти законів, постанов, розпоряджень, правил та ліцензій, які керують життям суспільства» [27].

Безперечно, така система має свої вади - її стабільність та захищеність від тиску політичного й громадянського суспільств унеможливлює зміну засад її функціонування, про що засвідчила тривала криза японської моделі. За відсутності глибокої інтерналізації конфуціанських цінностей, які наголошують на первинності громадського блага, відсутність механізмів стримувань та балансів стосовно бюрократії зумовлює втрату нею спромоги приймати раціональні рішення, з одного боку, та підважує практики політичного бізнесу [7] - з іншого. Р Белла у своєму класичному трактаті про релігію Японії доби Токугава вбачає ключ до розуміння відносно успішної відповіді японського суспільства на виклики модерну у впливі традиційних цінностей, які були найбільш наближеними до західних серед не західних суспільств. Без сумніву, студії Белли 1950-1960-х витримані в оптимістично-євроцентристському дусі та ігнорують інший, темніший бік спадку сьогунату, який спричинився до авторитарно-мілітаристської спроби «подолання модерну» японськими правлячими верствами та інтелектуалами. Успішна держава, що сприяє розвитку, повинна знати міру власного втручання та воліти зупиняти його у разі потреби. Вельми повчальним є зіставлення досвіду індійської та південнокорейської політики розбудови держави, що сприяє розвитку. Поразка індії та успіх Південної Кореї стали вислідом відмінностей у способі розподілу влади поміж урядовими агенціями. Стосовно Кореї, рада з економічного планування (основний орган прийняття рішень у сфері економічної політики) мала достатньо повноважень, щоб оминати, ба більше - навіть долати опір з боку бюрократії, змушуючи окремі міністерства пристосовуватися до вимог економічного планування, натомість, плановій комісії індії самій довелося пристосовуватися до влади та прерогатив міністерств [12]. Це пояснення, поза сумнівом, не може інтерпретуватися як негативний вплив демократії на розвиток, який нібито унеможливлює впровадження цілеспрямованої та послідовної політики через плюралістичний характер індійського політичного суспільства. Індія пережила період надзвичайного стану, який, втім, не сприяв раціоналізації структури прийняття бюрократичних рішень, натомість, східноазійські держави дотримувалися складної діалектики залежності та автономії vis-a-vis суспільство.

Обговорюючи інституції держави, що сприяє розвитку, вкрай недоцільно нехтувати тим фактом, що численні лідери країн третього світу надихалися радянською стратегією розвитку (достатньо лише згадати індійську комісію з планування та південнокорейські п'ятирічні плани), ґрунтовними рисами якої були: центральне всеохоплююче планування, державна власність на засоби виробництва, масовані державні інвестиції на підтримку індустріалізації та пріоритетний розвиток важкої промисловості. Досвід спізнілого розвитку яскраво засвідчив, що ефективні результати приносило сполучання державного втручання з використанням ринкових механізмів. Ще одним потужним імпульсом діям держави, що сприяє розвитку, став досвід піднесення Східної Азії. До японського «вундеркінда» у 1960-1980-ті роки прилучилися так звані «азійські тигри» або «банда чотирьох» - Гонконг, Сінгапур, Південна Корея й Тайвань. Успіх цих країн, які на початковій стадії розвитку можна було зарахувати до напівпериферії (Японія) та периферії («тигри»), піддав сумніву жорстко-детерміновану бінарну диференціацію світу, що висувалася теоретиками залежності та розвитку недорозвитку, а також став викликом світ-системному аналізу з його наполяганням на тому, що розвиток є лише грою з нульовою сумою. Вельми промовистим є такий показник, як відношення валового національного продукту на душу населення цих країн до середнього світового валового національного продукту на душу населення. У 1960 році цей показник для Японії становив 281,9%, Гонконгу - 103,8%, Сінгапуру - 105,9%, Південної Кореї - 45,4%, а Тайваню - лише 20,9%. Як бачимо, за винятком Японії, стартові показники цих країн були або на рівні середньосвітових, або навіть набагато нижче. Натомість, протягом 40 років (тобто у 1999 році) східноазійські держави досягли вражаючого прогресу: японський ВНП на душу населення дорівнював 703,8% від загальносвітового, Гонконгу - 372,9%, Сінгапуру - 461,7%, Південної Кореї - 196,7%, а Тайваню - 211,3% [5].

Далеко не усі країни, що стали на шлях розвитку із запізненням - переважно через індустріалізацію - були пасивними одержувачами «дарів» від розвинених країн, які передавали їм застарілі технології, що загалом вимагають екстенсивних витрат праці. Деякі з цих «спізнілих» держав виявилися надзвичайно проактивними з огляду на свою здатність до інституційних та політичних інновацій. За допомогою державних субсидій індустріалізовані країни Півдня трансформували приватний сектор своїх економік, наближаючи його до високотехнологічних зразків Півночі.

Втім, історико-соціологічне вивчення генезису західноєвропейського капіталізму засвідчує важливу роль, яку держава займала у становленні модерного економічного і соціального порядку, розвіюючи міф про західноєвропейську індустріальну революцію як процес, що ініціювався виключно приватними інтересами [44. 6]. Покладання винятково на сили ринку, який саморегулюється, не спрацьовує, і втручання держави є необхідним для стимулювання та дисциплінування підприємницької поведінки капіталістичного класу. Роль держави є засадничою як за умов, що відповідають ідеально-типовій моделі ринку, коригуючи притаманну йому атомізовану раціональність, так і в ситуації, в якій структури ринку відхиляються від ідеальних стандартів, а саме така ситуація поширена у країнах периферії та напівпериферії. За проникливим спостереженням Еванса і Рюшемейера, у країнах третього світу, до яких сьогодні прилучаються суспільства колишнього другого світу, «існує висока вірогідність, що панівний клас охоплює тісно пов'язаних між собою власників олігополій, щобільше, інтереси деяких з них є не локальними, а транснаціональними. До панівного класу також долучається не менш тісно пов'язана між собою аграрна еліта, чиї інтереси є одночасно патримоніальними та зорієнтованими на прибуток»[47].

Водночас представники дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, всіляко уникають апріорної ідентифікації держави з легально-раціональним типом панування, а відтак, відмовляються від формулювання універсальних рецептів для розв'язання проблем у кожній окремій історичній ситуації. Вочевидь правий Д. Сейер, який нагадує, що такі країни як «Тайвань та Корея навряд чи можуть розглядатися як зразки раціонально-легальної адміністрації або буржуазної демократії, а найбільш вражаючого успіху капіталізму в ХХ столітті досягла острівна держава, якій властива тривала політична стабільність і патерналістський соціальний етос, та в якій компанія Міцубісі була заснована за допомогою держави» [50]. Держава, що сприяє розвитку, активно вдавалася до примусу: дослідниця корейського досвіду М. Ву-Каммінгс погоджується з Мао Цзедуном, що влада виростає з дула гвинтівки; рівночасно вона звертає увагу, що конфігурація політичної й економічної влади в східноазійському регіоні суттєво відрізнялася від ідеально-типової візії капіталізму та соціалізму: «Достоту, так само, як Кім ір Сен, під впливом конфуціанства розбудував спадкову родину-державу у Північній Кореї та назвав це комунізмом, корейські чеболи розбудували великі, керовані родинами, спадкові корпорації у Південній Кореї та назвали це капіталізмом»[57]. Треба зазначити, що вплив конфуціанства є певною мірою «double-edged sword», а відтак, не піддається універсалізації. По-перше, конфуціанство пройшло кілька стадій у своєму розвитку: класичне конфуціанство (з моменту свого виникнення до III століття), неоконфуціанство (X-XIX століття), нове конфуціанство, яке є феноменом ХХ століття. По-друге, властива для конфуціанства акцентація на взаєминах персональної залежності шляхом безособового «легалізму» значно прискорювало поширення капіталізму за умов сприятливої кон'юнктури; водночас відсутність або недорозвиненість інституціоналізації правових засад економіки ускладнюють розв'язання проблемних ситуацій у кризову добу.

Попри те, що, за К. Шмідтом, війна власне не є завданням або метою політики, вона, тим не менш, «як постійно присутня можливість, є головним припущенням, що визначає у специфічний спосіб людські дії, а отже творить політичну поведінку. <...> Політичне само по собі не знаходиться на полі битви, яке має власні технічні, психологічні та військові закони, воно знаходиться у способі поведінки, який визначається цією можливістю через чітку оцінку конкретної ситуації та здатності правильно відокремити реальних друзів від реальних ворогів» [63]. Пояснення постання східноазійських держав, що сприяють розвитку, неможливе без включення до аналізу масової мобілізації, спричиненої націоналізмом та війнами. Показово, що як Тайвань, так і Південна Корея виникли за умов громадянських воєн, які і досі не скінчилися, а соціальні, політичні та економічні інституції цих суспільств розвивалися вже у ситуації холодної війни, коли дії національних держав визначалися імперативами виживання та геополітичними калькуляціями надпотуг. Окрім того, абсолютизація трансформативного потенціалу держави безвідносно до світ-системного контексту є недоречною. Приміром, цілі доктрини Трумена були набагато масштабніші за план Маршала, а відтак, навряд чи могли розраховувати на ухвалу у фіскально-консервативному американському конгресі. Легітимація масового переозброєння Заходу, яка б забезпечила світ-економіку необхідною ліквідністю, стала можливою лише через війну в Кореї. Ба більше - війна у Кореї виконала функцію плану Маршала для Японії, позаяк військові замовлення пожвавили економіку цієї країни [4].

Не заперечуючи очевидного факту, що будь-яка держава є інструментом класового панування, прибічники дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, звертають свій погляд до іншого виміру функціонування цієї інституції - її ролі корпоративного діяча. За влучною формулою Кардозо, ми не можемо розглядати державу «виключно як прояв класових інтересів, не усвідомлюючи, що такий прояв вимагає організації. Позаяк така організація не може бути нічим інакшим як соціальною мережею індивідів, то вона існує сама по собі й має власні інтереси»[10]. Держава цілком здатна здобувати підтримку своїм цілям та програмам та протистояти інтересам домінантних класів.

Водночас будь-яка держава - навіть тоталітарні партії-держави не є винятком - не може осягатися як моноліт. Отже завжди є загроза перетворення її на арену соціальних конфліктів між панівними та підкореними класами, які воліють перетворити державу на засіб досягнення своїх партикуляристських інтересів. «Такі зусилля, - зауважують Еванс і Рюшемейер, - у разі доведення до екстремуму можуть спричинити фрагментацію та параліч держави (класичним прикладом цих тенденцій є веймарівська Німеччина. - П.К.) як корпоративного діяча...» [47]. Одним із ключових вимірів держави, спроможної стимулювати розвиток, є її здатність формулювати та захищати універсальні інтереси суспільства, виходячи у такий спосіб поза одномірне марксистське бачення сучасної держави, яке у парадигматичному формулюванні В.і. Леніна постулювало, що «будь-яка бюрократія і за своїм історичним походженням, і за своїм призначенням являє собою чисто і виключно буржуазну установу...» [63]. У своєму реальному функціонуванні держава реалізує цілий спектр протилежних за змістом цілей, будучи водночас інструментом панування, захисником універсальних інтересів (громадянського) суспільства, проте зберігаючи свою корпоративну ідентичність, яка є основою автономії держави vis-a-vis суспільства. Конкретно-історична комбінація перерахованих попередньо характеристик держави не може визначатися a priori в рамках есенціалістської соціальної теорії і має контингентний характер, найбільш евристичною стратегією концептуалізації якої є веберівське поняття вибіркової спорідненості [60].

Варто також зважити на те, що державний інтервенціоналізм не є панацеєю та повним замінником Смітового «нічного вартового». Наслідки втручання держави до сфери суспільного та економічного розвитку є завжди двозначними. Держави, що переймаються розвитком, часто маніпулюють фінансовою структурою, щоб підтримати пріоритетні сектори економіки. Соціалізація ризиків досягається у таких випадках або інфляційним фінансуванням так званих «поганих» позик, через що фірми-боржники уникають банкрутства, або збільшенням державної долі акцій банків для повного списання боргів. Обидві стратегії є формами оподаткування населення: перше - опосередкованого, друге - безпосереднього [57].

За відсутності інституцій, які знижують вартість економічних операцій, гарантують права власності та забезпечують широкий доступ до інформації у економіці, у поєднанні з «недорозвитком» бюрократичної традиції та корумпованістю політичного класу знецінюється роль такої переваги, як дешевизна робочої сили або навіть інвестиції до «людського капіталу». Прикладом подібної тенденції є Південна італія, де збільшення обсягів фінансування освіти не має позитивного впливу на економічний розвиток, а відставання цього регіону від решти членів Європейського Союзу лише поглибилося [13]. Тому одним із найважливіших чинників успішної реалізації проекту розвитку є створення бюрократичного апарату [34].