Держава, що сприяє розвитку: чи можлива подорож зі Східної Азії до Східної Європи

Завдання розбудови бюрократичного апарату не вичерпується витворенням відповідної матеріальної інфраструктури: як і у будь-якому процесі, для зведення нових інституцій є необхідне подолання мікрораціональностей (вираз Г Одонела) та заміщення їх цінностями, які можуть бути засадами спільної раціональності менеджерів держави. інакше кажучи, конструювання професійного етосу державної служби необхідне [35], але довершеність цього процесу може тривати десятиріччями - розкіш, яку більшість держав як третього, так і другого світів не можуть собі дозволити. Відтак, справедливим залишається висновок Еванса і Рюшемейера, що «існування адекватної бюрократичної машини є залежним від більш тонких, тривалих процесів розбудови інституцій, що значно зменшує вірогідність присутності бюрократії саме у той момент, коли вона потрібна державі найбільше» [47].

Однією з ключових характеристик держави, яка налаштована на стимулювання розвитку, є її відносна автономія, тобто спромога формулювати та втілювати політику, яка конфліктує з інтересами впливових соціальних груп. Водночас зміцнення держави як корпоративного діяча може загрожувати її автономії, натомість, її ефективне втручання до економічної сфери часто робить з держави арену соціальних конфліктів. Держава справляє неабиякий вплив на процеси розвитку, використовуючи стратегічно важливі підприємства, що знаходяться у державній власності. Така політика є класичною і виправдовує себе за умов, коли є потреба подолати перепони приватним інвестиціям, які створюються зовнішніми факторами. Втручання держави до певної галузі економіки виконує функцію запрошення приватним діячам; воно також допомагає визначати пріоритетні напрями економічної трансформації. За обставин ринку, що контролюється олігополіями, саме державні підприємства сприяють відновленню конкуренції. Зазвичай, державні підприємства оперують у тих секторах економіки, яким потрібні великі капіталовкладення та висока технологічна дисципліна (таких, приміром, як енергетика, переробка нафтопродуктів, видобувні галузі). Водночас неуспіх активного втручання держави до сільського господарства виявляє межі її дій - сільське господарство є розпорошеним порівняно з промисловістю, і безпосередній контроль за ним є проблематичним навіть для ленінських режимів (зауважимо, що реформи у Китаї почалися із пом'якшення контролю за аграрним сектором) та загалом недосяжним для капіталістичних країн периферії / напівпериферії. Держава, натомість, може займати активну роль у маркетингу сільськогосподарської продукції, зокрема на міжнародному рівні, та впливати на структуру земельної власності, провівши земельну реформу.

З-поміж пострадянських дослідників є широко розповсюдженою думка про беззаперечну перевагу приватної власності з огляду ефективності функціонування економіки над державною власністю.

Так, Є. Головаха, коментуючи українську приватизацію доби незалежності, порівнює її із розкраданням колгоспної «соціалістичної» власності, метафорично зауважуючи, що «от таку купу «моркви» ми мали у славнозвісний рік здобуття незалежності, і, гадаю, якби цю купу не порозносили «злодії-прихватизатори», вона б спочатку довго загнивала, а потім по ній проїхав би який-небудь «політичний трактор»[60]. Т Бієрстекер, своєю чергою, вважав, що, обраховуючи ефективність підприємств державної власності, ми маємо зважати на фактори, які виходять за межі економічної ефективності, а саме: соціальний добробут та політична стабільність. Окрім того, ефективність приватних компаній часто завдячує державній підтримці Натомість, послідовники дослідницької програми держави, яка сприяє розвитку, піддають сумніву акцент на приватній власності як найважливішому елементі ринкової економіки, позаяк конкуренція та регулювання є важливішими чинниками, що визначають економічні показники, ніж тип власності. Ба більше, сфокусованість на питанні власності, яка відволікає від фундаментальніших проблем (приміром лібералізації економіки) є шкідливим.

Успіх втручання держави до соціально-економічного життя є можливий за умови збереження її автономії за одночасної капіталістичної орієнтації; зведення держави до інструменту досягнення персональних цілей її менеджерів зумовлює формування клептократичної держави, що гальмує розвиток, породжуючи не стільки «колективне благо», скільки «колективне лихо». Відтак, зменшення ступеню автономії клептократичної держави позитивно впливає на соціально-економічний розвиток. Попри всю можливу автономію, держава, що сприяє розвитку, не ігнорує інтереси панівних класів. Автономія держави зростає за умови, що панівні класи знаходяться у стані конфлікту поміж собою (таким прикладом може бути зіткнення традиційних латиноамериканських еліт, чий вплив був обумовлений земельною власністю, із промисловцями), або у разі потреби втручання держави з боку панівних класів для подолання опору, який чинять експлуатовані класи. Так, перуанські військові, придушивши селянські заворушення, взяли державний апарат під свій контроль та використали його проти землевласницької еліти.

Автономія держави справджується не лише у виборі певних стратегій накопичення капіталу, але й у державній політиці з розподілу та перерозподілу економічних ресурсів. Тайвань слугує зразком покращання розподілу доходів, яке було вислідом не лише земельної реформи 1950-х років, але й стимулюванням тих галузей промисловості, які посилюють експортний потенціал економіки. Результатом такої політики стало примноження реальних заробітків населення за рівночасного зменшення нерівності.

Для держави, що стимулює розвиток, є доконечно важливий відхід від економічної ортодоксії неоліберального ґатунку, яка вимагає встановлення «правильних цін» через виключно ринкові механізми. Натомість, держава має сфокусуватися на творенні «правильних інституцій», навіть дозволяючи тимчасове викривлення цінової структури ринку.

Оригінальним внеском до соціології розвитку та модернізації з боку дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, є переосмислення нею наслідків взаємодії між національною державою та транснаціональними корпораціями (ТНК). Дискурс неоліберальної глобалізації вимагає від національних держав створення найсприятливішого клімату для ТНК, погрожуючи, у протилежному випадку, «втечею» капіталу. Теоретики лівого спрямування з підозрою ставляться до діяльності ТНК, розуміючи їхню повсюдність як шкідливу для економік країн-реципієнтів. Адепти дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, вдаються до більш аналітично-індуктивної методології оцінки взаємодії між ТНК та національними урядами. Поза сумнівом, ТНК є не лише глобальними економічними гравцями, але й «національними корпоративними громадянами», які включені до політико-економічного життя країни свого розташування, а відтак, чинять тиск на національну державу так само, як і будь-який інший лобіст. Від локальних груп захисту інтересів ТНК відрізняються обсягом своїх ресурсів, отже їхня присутність суттєво змінює політичний баланс сил у суспільстві. Однак апріорної відповіді на питання про вплив ТНК на національні економіки не може бути, позаяк граничний результат залежить від ефективності політичних заходів, що реалізуються державою-реципієнтом іноземних інвестицій. Аналізуючи різні сектори економіки в країнах третього світу (предметом вивчення стають видобувні галузі, промисловість та позики капіталу), Еванс формулює скептичну позицію щодо наслідків проникнення ТНК, яка долає однобічність як оптимістів, так і песимістів. Усупереч своїм опонентам, він потверджує, що ТНК не лише зацікавлені в експлуатації природних ресурсів країн свого розташування, використовують місцевих робітників виключно як некваліфіковану робочу силу та переважно експортують усю видобуту сировину за межі країни. За таких умов компрадорська держава отримує лише символічні податкові надходження та незначну частку прибутків корпорацій. Адекватна політика держави, що стимулює розвиток, радикально змінює традиційну картину: після надходження першої хвилі інвестицій ТНК стають зацікавленішими у продовженні своїх операцій; і щобільше, із поступовим зниженням цін виробництва локальні компанії заступають ТНК. Держава отримує важелі впливу на ТНК та збільшує надходження до бюджету, підвищуючи податки й залучаючи вітчизняні компанії до виробництва. Це, своєю чергою, уможливлює державу активніше розбудовувати свою інституційну інфраструктуру, використовувати кваліфікованих менеджерів та вдаватися до таких інструментів регулювання економіки як інвестування та націоналізація. Держава, яка на початкових стадіях є занадто бідною для експлуатації власних природних ресурсів, збагачується за допомогою ТНК, які розробляють ці ресурси, та може «шантажувати» ТНК, які вклали свій капітал в інвестиції, а тому стають чутливими до пресингу з боку держави. Без сумніву, що загроза націоналізації не є «смертельною» зброєю в руках держави у її змаганні з ТНК. Останні можуть перенести свою діяльність до інших країн і конкурувати із зоною своїх первинних інвестицій, але за таких обставин не варто переоцінювати ступінь мобільності капіталу.

Коли йдеться про промислове виробництво, що належить ТНК, та позики капіталу, держава, яка реалізує власний проект розвитку, потрапляє у скрутнішу ситуацію порівняно зі своєю позицією vis-a-vis ТНК, які контролюють видобувні галузі. Промисловість переживає цикли технологічного оновлення набагато регулярніше, ніж це має місце у видобувних галузях, що ускладнює завдання держави перебрати на себе функції ТНК. Корпорації, які оперують у галузі промисловості, зазвичай, мають тісніші контакти з локальною буржуазією, що ускладнює менеджерам держави посилення свого контролю над ТНК. Окрім того, атака держави на ТНК зміцнює цей зв'язок, позаяк локальний капіталістичний клас, реалістично переймається загрозою власній автономії у випадку консолідації держави vis-a-vis ТНК, а відтак, стає на бік останніх. Проте навіть у такій ситуації, за умови зростання інфраструктурної влади держави, стають реальними такі форми партнерства з ТНК, які є економічно вигідними як державі, так і місцевим виробникам.

Не заперечуючи очевидного факту, що позики капіталу суттєво обмежують автономію держави-боржника та набір політичних інструментів здійснення впливу на ключових економічних діячів, що знаходяться в її розпорядженні, представники дослідницької програми держави, що сприяє розвитку, наголошують на неможливості однозначної оцінки наслідків діяльності транснаціонального капіталу. Більшість кредитів надаються під гарантії держави і слугують розвитку інфраструктури, отож вправне користування ними суттєво посилює позицію держави як агента розвитку. За Евансом, «закордонні позики суттєво зміцнюють владу держави у протистоянні з місцевою буржуазією: держава вже не мусить покладатися на локальні еліти як єдине джерело ресурсів. Це особливо важливо для режимів, чий трансформативний проект передбачає усунення певних сегментів традиційних еліт» [18].

Лівозорієнтовані соціологи невтомно продукують безапеляційні інвективи на адресу програм структурної перебудови економіки, які спонукають до більшої відкритості економік, відповідно стимулюючи діяльність ТНК. Але успіх держави, що сприяє розвитку, позбавляє цю критику універсальності. Безумовно, власники міжнародних грошей та локальний політичний істеблішмент об'єднуються та консолідуються в урядових структурах країн-боржників. Це, своєю чергою, посилює владу нових еліт із міжнародними зв'язками, які керують великими компаніями та урядовими агенціями країн третього світу. Зрештою, доступ до міжнародних грошей стає власне фактором, який впливає на структуру суспільства, забезпечуючи нові моделі культурних орієнтацій. Структурна перебудова підважує владу банків, великих компаній та локальних еліт, тобто усіх тих, хто допомагає концентрації транснаціональних інвестицій [8]. Але за умов, що держава здобуває ефективні підойми впливу на ТНК, позбавляючи останні монопольного права визначати рішення держави, кооперація між ними може стати взаємовигідною.

Держава, що стимулює розвиток, повинна бути носієм специфічних характеристик. Апарат такої держави повинен не лише незалежно і безсторонньо формулювати свої цілі (тобто мати автономію), але й володіти ресурсами, необхідними для їхнього втілення, попри опір впливових інтересів. «Там, де держава є слабкою та / або контролюється партикулярними інтересами, - пишуть Рюшемейер і Путерман, - ми дуже часто є свідками згубної політики, безпосереднім результатом якої стає збагачення впливових діячів та / або підтримка хисткої влади держави» [48].

Водночас автономія держави та баланс влади, який дає державі шанс домінувати над партикуляристською опозицією, повинні доповнюватися тісним зв'язком між тими, хто виробляє політику держави, та діловою елітою. Це тонке поєднання незалежності та кооперації - або «закорінена автономія держави» (embedded state autonomy), як називає це явище П. Еванс, - забезпечує надходження необхідної інформації менеджерам держави та гарантує співпрацю обох сторін. За таких умов спромога держави трансформувати соціально-економічні відносини значною мірою посилюється.

Поза сумнівом, не всі заходи, застосовані такими зразковими, з точки зору розвитку, державами як Південна Корея і Тайвань, варті копіювання. Держава в цих країнах щільно співпрацювала з капіталістичним класом (хоча й була спроможною дисциплінувати окремі його сегменти) та, зазвичай, жорстко придушувала робітничий рух, воднораз використовуючи політику репресій і матеріальних заохочень. Так, тайванський уряд пріоритезував стабільність цін, щоб уникнути різкого погіршення фінансового стану працівників розгалуженої бюджетної сфери. Здебільшого, низка держав, що виступали як каталізатор розвитку в країнах третього світу, були однопартійними авторитарними режимами. Але автономія держави не є еквівалентом авторитарної диктатури та бюрократичної зарегульованості, про що свідчить приклад ірландської демократичної (на відміну від авторитарної) держави, що стимулює розвиток. На одного успішного з огляду розвитку А. Піночета, який успішно впроваджував на першому етапі свого правління ідеї Чікагської економічної школи («економічна рівновага на вістрії багнета» - так А.Г. Франк дошкульно схарактеризував досягнення диктатури), а на другому - Вірджінської школи політичної економії, припадають десятки не менш жорстоких диктаторів, чиє правління залишило після себе економічну руїну, відновлення якої потребує не одне десятиліття (блискучим прикладом є Аргентина) [50]. Тому орієнтація на українського Піночета, імпліцитно присутня у дослідах такого автора як П. Кубічек, є хибною теоретично і небезпечною практично [32]. Окрім того, Піночетове Чилі, як взірець економічного успіху, не витримує зіставлення з дійсністю: зіставлення із так само авторитарним Тайванем свідчить, що у 1973 році (рік військового перевороту під проводом Піночета) ВВП на душу населення у Тайвані становив лише 73% від чилійського, натомість у 1995 році це відношення змінилося на протилежне і чилійський показник ВВП на душу населення став нижчим за тайванський, дорівнюючи 68% від нього. Ба більше - спеціалізація Чилі на видобувних галузях та експорті сільськогосподарської продукції до розвинених країн мала своїм вислідом зниження долі промислових товарів в експорті до 14% у 1995 році, натомість, у випадку Тайваню цей показник сягав 93% [3].

Досвід країн Східної Азії яскраво свідчить, що, попри факт запозичення західних технологій та наукового знання, спосіб у який ці країни модернізувалися та розвивалися відбивав локальні ціннісні та інституційні переваги, наслідком чого стала активна роль держави в ініціації та підтримці цих процесів. Рівночасно ми повинні усвідомлювати обмеженість цього досвіду з його наголосом на «керуванні ринком» з огляду на економічну кризу 1997 року - так званого азійського «грипу» - який відновив репутацію західного, радше американського, індивідуалістичного капіталізму, засадою якого є вільна конкуренція. Не можна не погодитися із твердженням Дж. Квон, що «навіть підбір найкращих заходів не може гарантувати успіх <...> Ефективність є залежною від інших факторів, таких як людський капітал, властивості організації ринку та структура політичних інституцій» [37].

До цього списку ми повинні долучити ціннісні переваги діячів, вплив яких дозволяє говорити не про одну універсальну модель капіталізму, а про капіталізми, що функціонують у відмінних соціокультурних середовищах.

Власне саме цей останній фактор дає можливість осягнути чинники відмінної якості державного втручання у суспільно-економічний розвиток. У цьому контексті доцільно детальніше розглянути траєкторію південно-корейської держави, що сприяє розвитку, успіх якої є надзвичайно повчальним. Усупереч багатьом державам третього світу, де субсидії учасникам ринку й досі сприймаються як подарунки, корейська держава вправно використала їх як важіль впливу на економічний розвиток, та дисциплінувала клас капіталістів (зокрема, великий бізнес). Останнє твердження не повинно абсолютизуватися, оскільки корейська держава мала беззаперечний вплив на деякі фірми, тоді як капіталістичний клас загалом часто виявляв непокору та самостійність.

Південнокорейська держава, яка була клієнталістською за своєю природою, суттєво трансформувалася із приходом до влади (як вислід військового перевороту 1961 року) генерала Пак Чан Хі, режим якого подолав інституційні перепони на шляху реалізації ефективної політики та переформулю- вав правила взаємодії держави з капіталом. Першими кроками нового військового уряду стали націоналізація банківської системи країни (це надало більшої ваги державі в обопільних діях із капіталістами, хоча, поза сумнівом, не забезпечило їй імунітет від впливу приватних інтересів), створення ради економічного планування, якій були надані широкі права щодо формулювання економічної політики, та «чистка» бюрократичного апарату, який отримав сигнал, що корупційні практики не толеруватимуться (з 40 тисяч держслужбовців, які обіймали відповідальні посади, та діяльність яких ретельно перевірялася після перевороту, 2 тисячі було звільнено). Врешті, військовий уряд розпочав кампанію проти «нечесних» капіталістів, заарештовуючи найвпливовіших із них. Така політика не мала виключно карного спрямування: президент Пак досяг угоди з впливовими представниками бізнесу, за якою вони могли уникнути конфіскації свого майна, сплативши цілу низку штрафів, які, своєю чергою, інвестувалися у створення нових підприємств. Південнокорейська держава, що сприяє розвитку, засвідчила, що її нова політико-економічна формула не піддає сумніву принцип приватної власності, водночас капіталістичний клас мав визнати гегемонію держави. Втім, насправді представниками бізнесу було сплачено лише невеликий відсоток штрафів через те, що в руках капіталістів залишався контроль над інвестиційними рішеннями - важливий важіль впливу на державу. У Південній Кореї мало місце не домінування держави над капіталом, а радше «історичний блок» (під останнім А. Грамші розумів єдність базису та надбудови, а універсальнішою мовою - єдність протилежностей та відмінних явищ) [21].

Наступним кроком південнокорейської держави на чолі з Паком стала відмова від політики імпортзамінної індустріалізації на користь індустріалізації, стимульованої експортом (саме ця стратегія стала основою другого п'ятирічного плану, запровадженого у 1966 році). На тлі невдалих спроб урядів багатьох інших країн третього світу провести індустріалізацію, що стимулюється експортом, успіх південнокорейської держави, що сприяє розвитку, є вражаючим. Закликом єгипетського уряду в 1970-ті роки до локальних капіталістів було: «експорт або смерть». Попри весь свій пафос, це звернення залишилося без відгуку. Натомість, південнокорейський бізнес, який виграв від нормалізації політичних взаємин з Японією (співпраця з Японією надала безпрецедентну перевагу з точки зору доступу до зовнішніх ринків), був одним з ініціаторів індустріалізації, стимульованої експортом. У такий спосіб отримує підтвердження загальне положення теорії держави, що сприяє розвитку, яке постулює необхідність взаємодії між державою та елітою бізнеса: у випадку Південної Кореї прийняття економічних рішень було своєрідною вулицею з двостороннім рухом. Не можна також ігнорувати важливу роль політики США того періоду, яка передбачала зменшення допомоги Південній Кореї, а це, своєю чергою, змобілізувало корейський уряд накопичувати валютні резерви. Американські урядовці (в особі посла США) були посередниками між режимом Пака й бізнесом, сприяючи покращенню клімату довіри між обома сторонами.

Війна у Кореї 1950-1953 років зумовила перегляд обмеженої політики стримання, архітектором якої був Дж. Кеннан, та стимулювала США до активнішого втручання в економічне життя регіону. Упродовж 1946-1978 років загальний обсяг американської допомоги Південній Кореї дорівнював 13 млрд. доларів США, а Тайваню - 5,6 млрд. доларів США. Лише протягом одного 1964 року американський уряд витратив 7,2 млрд. доларів США на розвиток військової інфраструктури в Японії [14]. Фактично, у цьому регіоні трапилося повторення генуезького досвіду XVI століття з переміщення «ренти захисту» назовні. Руйнація японського імперіалізму, мілітаризму та націоналізму як результат поразки у Другій світовій війні та відновлення світової економіки, здійснене США, виявилося набагато ефективнішим засобом досягнення вищих щаблів всередині «органічного ядра» капіталістичної світ-системи за військову експансію.

Впливовий теоретик та практик політики модернізації В.В. Ростоу з самого початку своєї роботи в адміністрації Дж.Кеннеді (тобто з 1961 року) вимагав від Південної Кореї та Тайваню - а ці держави у той час розглядалися співробітниками агенції з міжнародного розвитку США як «непотріб» - впровадження таких економічних заходів: по-перше, від цих країн очікувалося проведення послідовної політики індустріалізації, стимульованої експортом; по-друге, вони мали поновити інтеграцію з японською економікою, що бурхливо розвивалася. Невластиві для США умови торговельного дефіциту змусили адміністрацію Кеннеді відмовитися від дорогих програм забезпечення безпеки Ейзенхауерової доби, які назагал були грантами, та підштовхували до переходу до політики заохочення більшої самодостатності союзників США на кшталт Південної Кореї та Тайваню [14]. Як зауважує Дж. Аррігі, впродовж 50-х років минулого століття США вітали окрему інтеграцію Японії та її колишніх колоній до американської мережі торгівлі, влади та патронажу. Протягом наступного десятиліття під впливом посилення дії фінансових обмежень на американську економіку США розпочали політику взаємної інтеграції східноазійських торговельних мереж, зосереджуючи їх на Японії. США також активно сприяли приборканню урядами Південної Кореї та Тайваню націоналістичних антияпонських почуттів, спричинених минулим колоніальним пануванням Японії, та запрошували ці країни відкрити двері для японських інвестицій та торгівлі. Отже «під егідою американської гегемонії Японія безкоштовно отримала території, які вона так тяжко виборювала через механізми військової експансії...» [4].

Стратегія індустріалізації, стимульованої експортом, забезпечили південнокорейську державу додатковою підоймою впливу на колективні дії капіталістичного класу, який потребував підтримки держави задля збереження свого доступу та конкурентоспроможності на ринках західних країн. Південно-корейська економічна політика з її акцентацією на експорті як основі розвитку відрізнялася від популярних тоді конвенцій про просте заохочення експорту. Стратегія уряду Південної Кореї уможливила використання експортних показників компаній як критерій для надання їм державних субсидій; у разі неуспіху на зовнішніх ринках, південнокорейські підприємці позбавлялися такої допомоги.

Висновки

Отже Південнокорейська держава, що сприяє розвитку, була авторитарним політичним утворенням: управлінський апарат підкорявся жорсткій ієрархії мілітарного штибу, військові тривалий час домінували в політиці, а політичне суспільство зазнавало суворих обмежень у своїй діяльності. За таких умов режим нехтував політичною опозицією та придушував організований робітничий рух. Авторитарна держава, що сприяє розвитку, зазвичай, закорінена у локальному капіталі та тяжіє до протекціонізму й субсидіювання місцевої промисловості. Демократична держава, що сприяє розвитку, зорієнтована на високоосвічених професіоналів як свою соціальну базу та на залучення «глобального» капіталу.

Скориставшись перевагами ситуації (як внутрішньої, так і міжнародної), південнокорейська держава ініціювала індустріалізацію, стимульовану експортом, успіх якої, своєю чергою, зміцнював та консолідував державу. Тим не менш, притаманний авторитарній державі, що сприяє розвитку, патерналізм (який у корейському випадку знаходив легітимацію у конфуціанській традиції, що заохочувала правління впливових людей (big men) шляхом правління верховенства права (rule of law), а відповідно, і корупції) так само, як і перехід від фордизму до постфордизму з наголосом останнього на гнучкості, децентралізації та адаптивності робочої сили, капіталу та держави, призвів до занепаду цієї форми держави [9].

Починаючи з другої половини 1990-х років (тобто Азійської кризи 1997 року та японської рецесії / повільного зростання), держава, що сприяє розвитку, демонструє ознаки кризи. Втім, демократична держава, що сприяє розвитку, також засвідчувала свою дієздатність: прикладами інституції такого ґатунку були Ірландія та Угорщина. Водночас було б фундаментально помилковим дійти висновку, що східно-азійські держави, які сприяють розвитку, є допасованими до стандартів західних держав загального добробуту. У дійсності ми є свідками протилежного процесу: не стільки Японія американізується, скільки США починають відтворювати східно-азійські моделі у рамках шумпетеріанського постнаціонального робочого режиму. Східна Азія завжди була і залишається «раєм» для великого бізнесу, а регіональні держави, що сприяють розвитку, спрямовують свої зусилля не стільки на захист соціально вразливих верств населення, скільки на допомогу масштабному бізнесу ще енергійніше конкурувати у глобальному масштабі. До того ж дії східно-азійських держав стали радикальнішим потвердженням теорії просочування благ згори донизу (так званого trickle-down effect), ніж це міг би передбачити найпалкіший послідовник рейганоміки та тетчеризму, позаяк ці суспільства є відносно егалітарними порівняно з США. Сьогодні західні уряди відмовляються від політики соціальних послуг громадянам, місце якої заступають послуги бізнесу.

З історичної перспективи авторитаризм «азійських тигрів» знаходив часткове виправдання як в очах громадян цих країн, так і Заходу у супроводі США, позаяк останній проповідував стратегію стримування комунізму, у якій Південній Кореї і Тайваню було відведено місце форпостів. Втім, щодо цього визнання не було беззастережного консенсусу. Південна Корея часів військових хунт є прикладом нестабільності та політизації класових відносин; водночас потенціал інфраструктурної влади південнокорейської держави, що сприяла розвитку, не міг конкурувати з ленінським Бегемотом консолідаційної доби, інколи перетворюючись на виконавця волі впливових чеболів.

Україна завжди знаходилася у засадничо відмінній ситуації. З набуттям політики євроінтеграції панівного статусу легітимація будь-якої форми авторитаризму (навіть такого, що стимулює розвиток), є вкрай неможливою. Саме це пояснює той факт, що риторика «демократії» набула майже універсального характеру серед політичних сил України. Водночас досвід постленінської Центральної та Східної Європи й «кельтського тигру» - Ірландії - засвідчує, що хоча демократична держава, яка сприяє розвитку, здатна реалізовувати успішну економічну політику, функціонуючи у середовищі плюралістичного політичного суспільства (цілком розкриваючи творчий потенціал соціальної дії), таке поєднання демократії та «сильної» держави є недовготривалим. Для авторитарної держави, що сприяє розвитку, зв'язок із суспільством часто обмежується зв'язками із промисловим капіталом [17], а відтак, держава починає переслідувати не стільки цілі національного розвитку, скільки боронити партикуляристські інтереси коштом самого розвитку. Загрозу, що криється у такій ситуації, відчув ще Ф.Д. Рузвельт, закликавши у своєму посланні до конгресу у 1938 році розслідувати концентрацію економічної влади в США, вмотивувавши це тим, що «свобода, забезпечена демократією, не є у безпеці, якщо люди толерують зростання приватної власності до такого ступеню, коли вона стає сильнішою за демократичну державу» [22].

В Україні розбудова демократичної держави, що сприяє розвитку, яка використовувала б увесь спектр методів, притаманних владі як феномену (від примусу до кооперації, позаяк, за переконанням М. Гаугарда, «реальна» влада, як емпіричний феномен, існує у континуумі, екстремумами якого є конфлікт та консенсус) [23], ускладнюється пануванням успадкованої від ленінського режиму патримоніальною бюрократичною культурою та поглибленими практиками організаційної корупції. У 1990- ті - на початку 2000-х років Центральна та Східна Європа доволі успішно торувала шлях розбудови капіталістичних інституцій за відсутності локальних капіталістів - роль останніх займали ТНК - що відкривало можливості для залежного розвитку, натомість, соціальні зміни в Україні - так само як і в Росії - достоту мали своїм вислідом постання потужного класу капіталістів, етос якого спонукає до дій, що підривають інституції «раціонального» капіталізму, та скеровує країну дорогою прогресивного недорозвитку. Але і залежний розвиток продемонстрував свої обмеження, спричинивши нативістську та популістську реакцію на поступ неолібералізму Європейського Союзу. Патримоніалізація держави та консолідація персонального правління (personal rulership) (під цим явищем Г. Рот розумів детрадиціоналізований, персоніфікований патримоніалізм) [46], які коливаються поміж олігархічно-суперпрезиденталістськими та олігархічно-парламентськими формами із акцентацією на клієнталізмі, уможливлюють поступ клептократичної держави, яка можливо і не є ідеальним типом «держави, що спрямована проти розвитку» (термін Н. Моузеліса), симбіонтом якої є політичний капіталізм, але, воднораз не спроможна стати на рейки політики розвитку й модернізації.

Література

1. Alexander J.C. Formal and Substantive Voluntarism in the Work of Talcott Parsons: A Theoretical and Ideological Reinterpretation. American Sociological Review. 1978. Vol. 43. № 2. P. 77

2. Amsden A. Can Eastern Europe Compete by “Getting the Prices Right”? Rebuilding Capitalism: Alternative Roads after Socialism and Dirigisme. Ed. by A.Solimano, O.Sunkel, M.I.Blejer. Ann Arbor: University of Michigan Press, 1993. P. 103-104

3. Amsden A.H. The Rise of “The Rest”: Challenges to the West from Late-Industrializing Economies. N.Y.: Oxford University Press, 2001. Р 291

4. Arrighi G. The Long Twentieth Century: Money, Power and the Origins of Our Time. L.: Verso, 1994. P. 316-317

5. Arrighi G., Hui P., Hung H.F., Selden M. Historical Capitalism, East and West'. The Resurgence of East Asia: 500, 150 and 50 year Perspectives. Ed. by G. Arrighi, T. Hamashita, M. Selden. L.; N.Y.: Routledge, 2003. P. 305.

6. Block F., Somers M. In the Shadow of Speenhamland: Social Policy and the Old Poor Law. Politics and Society. 2003. Vol. 31. № 2. P. 283-323.

7. Bellah R. Reflections on the Protestant Ethic Analogy in Asia. The Protestant Ethics and Modernization: A Comparative View. Ed. by S.N. Eisenstadt. N.Y.: Basic Book, 1968. P. 243-251

8. Bracking S. Structural Adjustment: Why it Was Not Necessary and Why It Did Work? Review of African Political Economy. 1999. № 80. P. 209

9. Callahan W.A. Comparing the Discourse of Popular Politics in Korea and China. Korea Journal. 1998. Vol. 38. № 1. P. 277-322;

10. Cardoso F.E., Faletto E. Dependency and Development in Latin America. Berkeley: University of California Press, 1979. P. 143-148

11. Cardoso F.H. On the Characterization of Authoritarian Regimes in Latin America. The New Authoritarianism in Latin America. Ed. by D. Collier. Princeton: Princeton University Press, 1979. P. 51

12. Chibber V. Bureaucratic Rationality and the Developmental State. American Journal of Sociology. 2002. Vol. 107. № 4. P. 983

13. Chirot D. Why Must There Be a Last Cycle? The Prognosis for the World Capitalist System and a Prescription for its Diagnosis. Questioning Geopolitics: Political Projects in a Changing World-System. Ed. by G.M. Derluguian, S.L. Greer. Westpoint; L.: Greenwood Press, 2000. P. 83

14. Cumings B. The Origins and Development of the Northeast Asian Political Economy: Industrial Sectors, Product Cycles, and Political Consequences. The Political Economy of New Asian Industrialism. Ed. by F.C.Deyo. Ithaca: Cornell University Press, 1987. P. 67

15. Cumings B. The Political Economy of the Pacific Rim. Pacific-Asia and the Future of the World-System. Ed. R.A. Palat. N.Y.: Greenwood Press, 1993. P. 31

16. Cumings B. Webs with No Spiders, Spiders with No Webs: The Genealogy of the Developmental State. The Developmental State. Ed. by M. Woo-Cumings. Ithaca; L.: Cornell University Press, 1999. P. 61-92

17. Evans P. Embedded Autonomy. States and Industrial Transformation. Princeton: Princeton University Press, 1995.

18. Evans P. Transnational Linkages and the Economic Role of the State: An Analysis of Developing and Industrialized Nations in the Post-World War II Period. Bringing the State Back In. Ed. by P. Evans, D. Rueschemeyer, T. Skocpol. Cambridge: Cambridge University Press, 1985. P. 205

19. Gerschenkron A. Economic Backwardness in Historical Perspective: A Book of Essays. Cambridge: The Belknap Press, 1962. Р 7

20. Gill S. Globalization of Capital and Political Agency in the Twenty-first Century. Questioning Geopolitics: Political Projects in a Changing World-System. Ed. by G.M. Derluguian, S.L. Greer. Westpoint; L.: Greenwood Press, 2000. P. 24

21. Gramsi A. Selections from the Prison Notebooks. London: Lawrence, 1971. P. 137

22. Hadley E. Antitrust in Japan. Princeton: Princeton University Press, 1970. P. 155-156

23. Haugaard M. The Constitution of Power: A Theoretical Analysis of Power, Knowledge and Structure. Manchester: University of Manchester Press, 1997.

24. Hirshman A. The Strategy of Economic Development. New Haven: Yale University Press, 1958.

25. Hofung H. Orientalist Knowledge and Social Theories: China and the European Conceptions of East- West Differences from 1600 to 1900. Sociological Theory. 2003. Vol. 21. № 3. P. 254-280

26. Inkeles A., Smith D.H. Becoming Modern: Individual Change in Six Developing Countries. Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1974. Р 160

27. Jessop B. The Changing Governance of Welfare: Recent Trends in its Primary Function, Scale, and Modes of Coordination. Social Policy and Administration Review. 1999. Vol. 33. № 4. P. 348-359

28. Johnson C. Japan, Who Governs? The Rise of the Developmental State. N.Y.: Norton, 1995. P. 13

29. Johnson C. MITI and Japanese Miracle: The Growth of Industrial Policy, 1925-1975. Stanford: Stanford University Press, 1982

30. Kim Dae Hwan. Rush-To Growth, Economic Crisis, Limping Modernization, and a Dual-Risk Society. Korea Journal. 1998. Vol. 38. № 1. P. 28-69

31. Kiser E., Schneider J. Bureaucracy and Efficiency: Analysis of Taxation in Early Modern Prussia. American Sociological Review. 1994. Vol. 59. № 2. Р 187-204

32. Krasner S. Approaches to the State. Comparative Politics. 1984. Vol. 16. № 2. P. 223

33. Kubicek P. Post-Soviet Ukraine: In Search of a Constituency for Reform. Journal of Communist Studies and Transition Politics. 1997. Vol. 13. № 3. P. 111-112

34. Kutuev P.V. Cultural Tradition and Socio-economic Dynamics: Weberian Perspective on Capitalism and Modernity in Ukraine. Наукові записки Національного університету «Kиєво-Moгилянська академія. Серія: соціологічні науки. 2000. Т.18. С. 4-10

35. Kutuev P.V. Democracy, State and Development: The Case of the Post-Leninist Ukraine. Наукові записки Національного університету «Kиєво-Moгилянська академія. Серія: соціологія. 1999. Т 11. С. 4-12

36. Kutuev P.V. Public Service Ethos in Ukraine. Professionalization of Public Servants in Central and Eastern Europe. Edited by J.Jabes. Bratislava; Tallinn: NISPAcee, 1997. P. 94-100

37. Kuznets S. Modern Economic Growth: Findings and Reflections. American Economic Review. 1973. Vol. 63. № 3. P. 254

38. Kwon J. The East Asia Challenge to Neoclassical Orthodoxy. World Development. 1994. Vol. 22. № 4. P. 642

39. Lipset S.M. The First New Nation: The United States in Historical and Comparative Perspective. Garden City: Anchor Books, 1967

40. Nettl J.P. The State as a Conceptual Variable. World Politics. 1968. Vol. 20. № 4. Р 561

41. Nove A. Some Thoughts on Plan and Market. State and Market in Development: Synergy or Rivalry? Ed. by L. Putterman, D. Rueschemeyer. Boulder; L.: Lynne Rienner Publishers, 1992. P. 44

42. Offe C. Varieties of Transition: The East European and East German Perspective. Cambridge: MIT Press, 1997. P. 39

43. Parsons T. Introduction. Weber M. Sociology of Religion. Boston: Beacon, 1963. P. LXX.

44. Polanyi K. The Great Transformation. Boston: Beacon Press, 1957.

45. Pye L.W. «Asian Values»: From Dynamos to Dominoes. Culture Matters: How Values Shape Human Progress. Ed. by S. Huntington, L. Harrison. N.Y.: Basic Books, 2000. P. 244-255

46. Rand A. Philosophy: Who Needs It? Indianapolis: Bobbs-Merrill, 1982. P. 229

47. Roth G. Personal Rulership, Patrimonialism, and Empire-Building in the New States. World Politics. 1968. Vol. 20. № 2. P. 195

48. Rueschemeyer D., Evans P. The State and Economic Transformation: Toward an Analysis of Conditions Underlying Effective Intervention. Bringing the State Back In. Ed. by P. Evans, D. Rueschemeyer and T. Skocpol. Cambridge: Cambridge University Press, 1985. P. 45

49. Rueschemeyer D., Putterman L. Synergy or Rivalry? State and Market in Development: Synergy or Rivalry? Ed. by L. Putterman, D. Rueschemeyer. Boulder; L.: Lynne Rienner Publishers, 1992. P. 256

50. Rock D. Racking Argentina. New Left Review. 2002. № 17. Р 55-86

51. Sayer D. A Notable Administration: English State Formation and the Rise of Capitalism. American Journal of Sociology. 1992. Vol. 97. № 5. P. 1411

52. Skocpol T. Social Revolutions in the Modern World. Cambridge: Cambridge University Press, 1994. P. 18

53. Skocpol T. States and Social Revolutions: A Comparative Analysis of France, Russia and China. Cambridge: Cambridge University Press, 1979. P. 18

54. Sperling V. Introduction: The Domestic and International Obstacles to State-Building in Russia. Building the Russian State: Institutional Crisis and the Quest for Democratic Governance. Boulder: Westview Press, 2000. P. 4

55. Stark D., Bruszt L. Post socialist Pathways: Transforming Politics and Property in East Central Europe. Cambridge: Cambridge University Press, 1998. Р 115

56. Taylor C. The Politics of Recognition. Multiculturalism and the Politics of Recognition. Ed. by A. Gutmann. Princeton: Princeton University Press, 1992. P. 26

57. Tu Weiming. Implications of the Rise of «Confucian» East Asia. Daedalus. 2000. Vol. 129. № 1. Р195-218

58. Woo-Cumings M. Introduction: Chalmers Johnson and the Politics of Nationalism and Development. Developmental State. Ed. by M. Woo-Cumings. Ithaca; L.: Cornell University Press, 1999. P. 19

59. Гоббс Т. Левиафан. Гоббс Т. Соч.: В 2-х т. М.: Мысль, 1991. Т. 2. С. 270

60. Головаха Є. Щоб дістатися джерел, треба пливти проти течії (Коментар соціолога до статті економіста про соціально-економічні наслідки приватизації). Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2003. № 4. С. 87

61. Кутуєв П.В. Концепція вибіркової спорідненості в соціології Макса Вебера. Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 1999. № 3. С. 136-148

62. Кутуєв П.В. Пролегомени до політичної соціології ленінізму/ Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2000. № 4. С. 32-68

63. Кутуєв П.В. Час і суспільна модернізація: випадок ленінізму. Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2002. № 1. С. 41-60

64. Ленин В.И. Экономическое содержание народничества и критика его в книге г. Струве. Избр. соч.: В 10 т. М.: Политиздат, 1984. Т.1. С. 272-273.

Размещено на Allbest.ru