Соціальне забезпечення в країнах світу

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

ІНСТИТУТ ПРАКТИЧНОЇ КУЛЬТУРОЛОГІЇ ТА АРТ-МЕНЕДЖМЕНТУ

КАФЕДРА АРТ-МЕНЕДЖМЕНТУ ТА ІВЕНТ ТЕХНОЛОГІЙ

КУРСОВА РОБОТА

(з дисципліни «Соціальна робота в СКС»)

на тему :

Соцінальне забезпечення в країнах світу

Студента ІII курсу, групи МСКД-53

денної форми навчання

Корчаки Євгена Олеговича

Керівник Головач Н.М

м.Київ - 2016 рік

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історія та формування соціального забезпечення у світі

1.1 Передумови та початок соціального забезпечення у СКС

1.2 Формування соціального забезпечення у СКС

1.3 Моделі соціального забезпечення за Г-Е. Андерсеном

Розділ 2. Особливості соціального забезпечення в країнах світу

2.1 Соціальне забезпечення у Великобританії. (Ліберальна модель)

2.2 Соціальне забезпечення у Швеції (Консервативна модель)

2.3 Соціальне забезпечення в ОАЕ.

2.4 Порівняння соціального забезпечення європейських країн з ОАЕ

Висновки

Вступ

Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі актуальність даної теми є очевидною оскільки це обумовлено складними процесами розбудови системи соціального забезпечення Української держави, творення українського соціального страхування. Не секрет, що Україна переймає наразі світовий досвід соціального забезпечення провідних країн світу. Такі держави як Швеція, Великобританія та Об'єднані Арабські Емірати довели що можна створити досить ефективну систему соціальної допомоги. В умовах загальної глобалізації широкомасштабна національна політика у сфері соціального забезпечення повинна істотно пом'якшити негативні соціальні наслідки економічних криз. Реалізація соціальної політики будь-якої категорії громадян неможлива без їхнього соціального забезпечення. Велике значення має й законодавча база як інструмент досягнення поставлених цілей. Розвинена система соціального забезпечення - одне з найголовніших пріоритетів України. Саме тому, соціальне забезпечення - важлива складова життєдіяльності суспільства та необхідний елемент функціонування держави в умовах ринкової економіки, що спрямована на створення умов для реалізації соціального потенціалу людини; соціальна політика як чинник розвитку суспільних, соціальних відносин; соціальна політика, що націлена на формування соціальної безпеки людини і суспільства; гуманітарна сфера і гуманітарна політика. Саме тому обрана проблематика дослідження є вельми актуальною на даний момент.

Стан розробленості проблеми. Аналіз публікацій та досліджень з проблематики соціального забезпечення свідчить, що науковці намагались побудувати цілісну картину соціального забезпечення яка є умовним сценарієм та інструментом формування останньої, а тим більше з урахуванням ціннісних, ментальних, культурних понять та економічних параметрів розвитку суспільства.

Зокрема, питання розгляду моделей соціальної політики присвячені роботи ряду вітчизняних авторів (Т. Семигіна, В. Єлагін, Е. Гансова,

М. Головатий, О. Новікова, П. Шевчук , В.Косаківський, Міщик Л.І., Сергієва Л.В) та далекого (Г. Еспінг-Андерсен, Н. Фернісс і T. Тілтон. В. Джордж та П. Уілдінг, Р. Мішра, Р. Тітмусс, Ф. Вільямс, M. Кшєжопольскі, Ж.-Б. Кольбера, Л. Беверідж) і ближнього зарубіжжя (В. Гордін, Н. Волгін, В.В Антропов , В.П. Мілецкий).

Об'єкт дослідження: соціальне забезпечення в країнах світу.

Предмет дослідження: моделі соціального забезпечення .

Мета дослідження: дослідити особливості соціального забезпечення суспільства за кордоном.

Завдання дослідження:

Визначити передумови та початок соціального забезпечення в СКС

Дослідити формування соціального забезпечення у СКС.

Охарактеризувати моделі соціального забезпечення за Андерсеном.

Обґрунтувати особливості соціального забезпечення за кордоном.

Порівняти соціальне забезпечення європейських країн з ОАЕ.

Методи дослідження. Під час написання даної курсової роботи були використані загальнонаукові методи (аналіз ,синтез, протиставлення) під час підбору інформації, а також конкретно науковий метод (порівняння) та спеціальний (розробка таблиць), який я застосував до останнього підпункту даної роботи.

Практичне значення курсової роботи полягає в тому, що результати її досліджень можуть бути використані менеджерами соціо-культурної діяльності у навчальному процесі вищих закладів освіти.

Структура курсової роботи обумовлена логікою дослідження і складається зі вступу, двох розділів і семи підрозділів, висновків, списку використаної літератури (12 назв). Обсяг роботи - 44 ст.(без списку використаної літератури та додатків)

Розділ 1. Історія та формування соціального забезпечення у світі

1.1 Передумови та початок соціального забезпечення у СКС

Перед тим як розглянути основні передумови та початок соціального забезпечення у СКС, з'ясуємо термінологію слів “соціальна робота ”, “соціальний захист ”, а також “соціальне забезпечення”. Понятійно- термінологічний словник для підготовки майбутніх спеціалістів соціальної сфери діяльності, Міщика Л.І. стверджує :

Соціальна робота - професійна, цілеспрямована діяльність у суспільстві через соціальні інститути, яка спрямована на створення соціальних умов для повноцінної життєдіяльності та розвитку різих категорій населення (захист конституційних прав, свобод, інтересів, задоволення культурних та духовних потреб), надання державної та недержавної допомоги людині з метою забезпечення культурного, соціального і матеріального рівня її життя, надання індивідуальної допомоги людині, сім'ї або групі осіб.

Соціальний захист - це система економічних, соціальних, правових, організаційних заходів, яка надає працездатним громадянам відповідні умви для поліпшення свого добробутку за рахунок особистого трудового внеску , а непрацездатних та соціально-уразливим верствам працездатного населення - гарантії в користуванні суспільним фондом споживання, пряму матеріальну підтримку , зниження податків.

Соціальне забезпечення - це форма розподілення матеріальних благ з метою задоволення життєво необхідних особистих потреб всіх членів суспільства; організаційно-правова діяльність держави щодо матеріального забезпечення осіб, які не мають виходу на ринок праці, які не застраховані в системі загальнообов'язкового соціального страхування, які зазнали соціального ризику, внаслідок якого втратили здоров'я та (або) засоби для існування і не можуть матеріально забезпечити себе та своїх утриманців.

В етимологічному розумінні соціальне забезпечення означає "надання достатніх матеріальних засобів для життя будь-кому з боку суспільства".

Справедливість вимагає встановити, кому належить пріоритет у застосуванні саме такого терміну -- "соціальне забезпечення"? Справа в тому, що у зарубіжній літературі вважається беззаперечним, що його першим використав у 1934 р. президент США Д. Рузвельт, який одним із розділів своєї програми "New Deal" (Новий курс) передбачив Social Security Act (Акт про соціальне забезпечення).

Загалом, діяльність щодо соціального захисту населення є обов'язковою складовою будь-якої сучасної держави, тим більше держав, які визнали себе соціальними. У загальному соціально-захисна діяльність охоплює сферу матеріального забезпечення і надання соціальних послуг непрацездатним особам.

Уявлення про те, яким має бути соціальний захист, змінювалось та удосконалювалося з розвитком людського суспільства. Проблема організації соціального забезпечення -- історична, тому не можна зрозуміти сучасних державно-правових моделей соціального забезпечення, не ознайомившись із історією розвитку соціального забезпечення як інституту громадянського суспільства у світі та в Україні. Соціальні джерела правової форми соціального забезпечення мають свої витоки у моральних засадах суспільства, -- у категоріях чуйності, співчуття, справедливості, людяності, благодійності, які спрямовані на підтримку людини, котра фізично об'єктивно не в змозі забезпечити себе та своїх утриманців. В основі цього інституту лежить прагнення людської спільноти забезпечити одну зі сторін публічного інтересу -- підтримку фізичного існування людського суспільства, захисту слабких, немічних, хворих, інвалідів, дітей, врешті-решт, скажемо -- непрацездатних, тобто таких, які ще або вже не можуть своєю працею утримувати себе і тих, хто перебуває на їх утриманні. Таке прагнення реалізовувалось як поза державним регулюванням, так і за його допомогою.

Початковими формами (висловлюючись сучасною правовою термінологією) соціального забезпечення були благодійництво і громадська опіка як вираз соціальної допомоги. Проте у міру усвідомлення суспільством важливості соціального забезпечення як одного з факторів, що зумовлює існування самого суспільства, воно було поставлене на державницький рівень. Були створені різні організаційно-правові моделі соціального забезпечення, на шляху реалізації яких у сучасний період спостерігається все більше проблем у всіх державах без винятку, незалежно від рівня їх економічної могутності, політичної спрямованості, форм та режимів державного правління.

За первісного суспільства допомога старим та немічним здійснювалася за звичаєм. У рабовласницькому суспільстві, де були два антагоністичних класи -- вільні і раби, щодо рабів не могло бути й мови про якесь їх забезпечення, допомогу у старості чи при каліцтві та хворобі, вони вважалися засобом виробництва, а не людьми. Вільні громадяни, у свою чергу, поділялися на прошарки залежно від майнового стану. Відомо, що у Стародавній Греції та у Стародавньому Римі з'явились такі форми забезпечення ветеранів за військову службу, як пенсії та земельні наділи, а для вільних бідних людей застосовувалось благодійництво: безплатна роздача хліба, продуктів, утримання громадських лазень.

Невеликий екскурс в історію України дає цікаві свідчення не лише про зародження соціального забезпечення, а й про те, для кого воно призначалося і що вкладалося у зміст цього поняття. У давні часи ініціатива у введенні певних видів соціальної допомоги часто виходила від князів. Зокрема свідченням цього є такі державні рішення, як укладення в 911 і 945 pp. київськими князями Олегом та Ігорем договорів з греками "Про порятунок полонених", відповідно до яких передбачались зобов'язання сторін про викуп полонених русичів та греків і повернення їх на батьківщину.

Князь Володимир у 996 р. видав Устав, яким доручав духовенству й церковним структурам здійснювати опікування й нагляд за лікарнями, лазнями, притулками для одиноких і встановив для благодійних закладів "десятину". Князь Володимир вжив багато благодійницьких заходів: заснував училища для навчання убогих людей, богодільні, запровадив народні свята, на яких влаштовувалося "годування" убогих, сиріт, вдів, бездомних, роздавалася щедра милостиня. Князь Ярослав Володимирович заснував сирітське училище, де опікував і утримував 300 юнаків.

Фахівці вважають, що "Руська Правда" князя Ярослава була першим слов'янським законом, в якому закріплювалося подібне до соціальної програми.

Народними осередками милосердя були благодійні заклади для поранених і старих воїнів Запорозької вільної республіки. При монастирях -- Печерському в Києві, Чернігівському, Лебединському монастирі поблизу Чигирина, при Левківському храмі біля Овруча -- скрізь засновувались шпиталі для немічних, сирітські приюти, богодільні. Особливо ця діяльність активізувалась під час воєнних дій.

У середині XVII ст. більша частина України увійшла до складу Російської держави. У міру ускладнення соціальних проблем органи влади, громадськість почали усвідомлювати обмеженість приватної благодійності й усталених форм церковно-монастирської опіки, почали шукати нові підходи до боротьби з жебрацтвом, злиденністю.

Петро І, прагнучи викорінити псевдожебрацтво, заборонив під погрозою штрафу до 5 крб. подавати милостиню безпосередньо тим, хто її просить, а радив благодійникам робити це в шпиталях та інших подібних місцях. Саме за Петра І було закладено основи державної системи соціального забезпечення в Росії. Ним було доручено Священному Синодові та державним адміністраціям приступити до "облаштування лікарень, богоділень, сирітських притулків, будинків для опіки незаконно народжених немовлят, для людей, що марно вештаються, та їм подібних".

Катерина II підняла систему соціальної опіки на новий щабель, видавши 1 вересня 1763 р. Маніфест про заснування виховних будинків для сиріт, а у 1775 р. встановила державну систему опіки "для всіх цивільних верств", яка охоплювала народні школи, сирітські будинки, аптеки, шпиталі, будинки для уражених невиліковними хворобами, для божевільних, виправлення аморальних. Як бачимо, тут значно розширилося розуміння соціальних справ, по суті було закладено підвалини соціальної політики. Для цих справ виділялися кошти, надавалися права містам, поселенням і приватним особам створювати такі заклади, особисто жертвувати нужденним. Сама імператриця віддала для цієї мети 150 тис. крб. Вельможі довели цю суму до 500 тис. крб. Поширення набули різноманітні благодійницькі заклади. Так, у 1854 р. було створено "Відомство імператриці Марії", яке об'єднувало мережу благодійних установ. Проте не слід забувати, що саме в цей час у Росії існувало кріпосне право, за якого поміщик міг продати, подарувати чи навіть убити кріпака. Для таких громадян не було ніякого захисту з боку держави, у тому числі не могло бути й мови про державну соціальну допомогу.

Велике соціальне значення мало створення товариства Червоного Хреста як спеціальної організації з надання допомоги пораненим на полі бою. У 1863 році в Швейцарії на основі філантропічної організації "Суспільна користь" був організований Міжнародний комітет Червоного Хреста.

Соціальна допомога здійснювалася також селянською громадою, яка діяла на засадах самоврядування. Громада, як правило, мала сирітську раду й сирітського суддю, а також притулки для убогих. Українська церква також була духовним центром, що поєднував у собі храм, школу й шпиталь. На початку XX ст. велику соціальну роботу провадило культурно-освітнє товариство "Просвіта". У 1918 р. у Києві організовано Українське товариство Червоного Хреста, яке відіграло значну роль в організації допомоги біженцям, інвалідам, дітям-сиротам, військовополоненим, створювало шпиталі, пункти харчування, провадило санітарну освіту населення.

Таким чином, історія нашої країни свідчить про використання різноманітних форм соціальної опіки. З розвитком купецьких гільдій, ремісницьких цехів була започаткована взаємодопомога у зв'язку з каліцтвом, нещасним випадком на виробництві. З'явилася така форма привілею як пенсійне забезпечення окремих категорій державних службовців. Для представників панівних класів монарх жалував державні пенсії, які надавалися за заслуги перед ним. Державними пенсіонерами були принци, великі сановники, єпископи, маршали, префекти. Тобто така форма соціального забезпечення мала ознаки заохочення за вірність монарху. Так, згідно із законодавством царської Росії пенсія надавалася "не з поваги тільки до років служби і хворобливих припадків, що спричинені нею, а з поваги до особливої старанності у виконанні посад". Доречно зауважити, що для такої пенсії було потрібно мати 35 років вислуги.

Як узагальнює московський вчений професор Р.І. Іванова, у докапіталістичний період основними соціально-правовими формами матеріального забезпечення престарілих і непрацездатних були: право на утримання як привілей, що надавався державним чиновникам і військовим при виході у відставку за віком або у зв'язку з каліцтвом, отриманим на війні; благодійність: опіка і піклування; цивільно-правове забезпечення в рамках сімейних відносин; державна допомога для найбідніших верств населення; колективна взаємодопомога всередині селянської громади та деякі інші.

1.2 Формування соціального забезпечення у СКС

Виникнення соціального забезпечення саме як державного інституту в усіх країнах світу стало результатом розвитку капіталістичних відносин.

Становленню державного соціального забезпечення передувало приватне, або добровільне, страхування.

Зокрема однією із найстаріших є пенсійна система Франції. Ще у 1681 р. за відомого міністра фінансів Франції Ж.-Б. Кольбера було введено режим пенсійного забезпечення для моряків, у 1790 р. -- для державних службовців, у 1831 р. -- для військових. Протягом XIX ст. були введені пенсійні режими для зайнятих у місцевих органах влади, банківських службовців, залізничників.

Історія пенсійного забезпечення в Італії налічує майже два століття. Перші пенсійні фонди зародились у кредитно-банківській сфері. Є свідчення, що вже у 1779 р. банк "Монте дей Паскі ді Сієна" виплачував своїм службовцям пенсії по старості. Протягом XIX ст. всі банки, кредитні та ощадні каси утворили для своїх службовців спеціальні пенсійні фонди. Основи пенсійного забезпечення інших категорій трудящих були закладені наприкінці XIX ст. у результаті створення у 1898 р. Національної каси пенсійного страхування на випадок інвалідності та по старості найманих працівників. Того ж року було прийнято Закон № 80 про страхування найманих працівників від нещасних випадків на виробництві. Спочатку всі види соціального страхування і членство в Національній касі були добровільними, а сама каса була незалежною від держави Але згодом ця каса була перетворена в Національний інститут соціального страхування, який забезпечував обов'язкове державне соціальне страхування осіб найманої праці в Італії.

Перші законодавчі акти, які започаткували обов'язкове державне соціальне страхування, були прийняті наприкінці XIX ст. у Німеччині -- закон про обов'язкове державне страхування на випадок хвороби (1883 p.), закон про страхування від нещасних випадків на виробництві (1884 p.).

За Німеччиною такі закони прийняли інші країни. В Англії законами у 1911--1913 pp. було введено страхування у зв'язку з безробіттям, хворобою та інвалідністю. Особливістю цієї англійської системи було те, що частину внесків сплачувала сама держава, причому за чоловіків більше, ніж за жінок. За соціальним страхуванням надавалися допомоги, пенсії, медична допомога, ліки, санаторне лікування. Пенсії по старості призначалися після досягнення 69 років.

У Франції закон про страхування було введено в дію 1911 p., а закон про страхування по хворобі лише у 1929 р. Було встановлено пенсійний вік 65 років, щоправда, за певних умов право на пенсію виникало з 60 або 55 років, але у нижчих розмірах.

У Швеції законодавство про обов'язкове державне соціальне страхування по старості та інвалідності було введено у 1913-- 1915 рр.

У Росії в 1903 р. був прийнятий закон про винагороду робітників, що потерпіли внаслідок нещасних випадків. Але по суті цей закон встановлював не право робітників на матеріальне забезпечення у зв'язку з нещасним випадком на виробництві, а особливу відповідальність роботодавців, яка базувалася на цивільно-правових засадах. Роботодавець звільнювався від відповідальності за наявності умислу потерпілого або його грубої необережності. Однак компенсація, що призначалася у зв'язку з каліцтвом, називалася пенсією. Цей закон не передбачав пенсійного забезпечення у старості, внаслідок інвалідності (від загального захворювання), втрати годувальника.

У 1912 р. у Росії було прийнято цілий пакет законів: "Про страхування робітників від нещасних випадків на виробництві", "Про забезпечення робітників на випадок хвороби", "Про затвердження Ради у справах страхування робітників", "Про затвердження закладів у справах страхування робітників". Таким чином була започаткована нова форма соціального забезпечення -- державне соціальне страхування.

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції розпочався етап радянської системи соціального забезпечення. Вже на шостий день -- 13 листопада 1917 р. Рада народних комісарів опублікувала "Урядове повідомлення про соціальне страхування" і приступила до видання декретів про повне соціальне страхування "найманих працівників, а також міської і сільської бідноти". За період з 1917 до 1922 pp. у Росії було видано понад 100 декретів і розпоряджень у питаннях соціального забезпечення, відкрито близько 1500 установ з охорони материнства і дитинства.

31 жовтня 1918 р. Рада народних комісарів Росії затвердила Положення про соціальне забезпечення трудящих.

Протягом першої половини XX ст. системи державного соціального забезпечення були упроваджені в усіх цивілізованих державах світу. В окремих державах було прийнято Кодекси соціального забезпечення, а також окремі закони щодо пенсійного забезпечення, надання соціальної допомоги. Так, у Франції діють Кодекс соціального забезпечення 1956 p., Кодекс соціального страхування 2000 р.; у Німеччині -- Соціальний кодекс 1989 р. (зміни внесені законом від 16 грудня 1997 p., пов'язані із проведенням реформи пенсійного страхування); у Швейцарії -- Федеральний закон про страхування по старості та у разі втрати годувальника від 20 грудня 1946 р.; у США -- федеральні закони "Про соціальне забезпечення" 1935 р. (з наступними змінами і доповненнями, останні -- у 1999 р.), "Про пенсії" 1937 р. (зі змінами), у кожному штаті діють свої закони про соціальне забезпечення і соціальну допомогу громадянам; в Югославії -- Закон "Про основи страхування по старості та по інвалідності" від 20 червня 1996 р.; у Польщі -- закони "Про систему соціального страхування" від 13 жовтня 1998 р., "Про пенсії по старості та інші допомоги з фонду соціального страхування" від 17 грудня 1998 р.; у Чехії -- закони "Про організацію і здійснення соціального забезпечення" 1991 p., "Про пенсійне страхування" 1995 р.; в Угорщині -- Акт про соціальний захист 1975 р., Акт про економічну стабілізацію 1995 p., закони "Про осіб, які мають право на забезпечення по системі соціального страхування і на приватні пенсії" 1997 р., "Про пенсійне забезпечення в рамках системи соціального страхування" 1997 р.; у Болгарії -- Кодекс обов'язкового соціального страхування 1999 р.

Якщо на початку XX ст. суб'єктами соціального забезпечення в основному були тільки трудящі та члени їхніх сімей, то наприкінці століття ці системи у розвинутих країнах охоплювали вже все населення10. Поступово відбувається розширення соціального забезпечення і включення його у більш широкі системи соціального захисту, які поряд із традиційним соціальним забезпеченням передбачають заходи спеціального та додаткового соціального захисту для окремих категорій населення, введення спеціальних цільових і комплексних соціальних програм, державне фінансування за рахунок податків тощо.

1.3 Моделі соціального забезпечення за Г-Е. Андерсеном

Датський соціолог, який багато років живе і працює в Іспанії, Г-Еспінг Андерсен (1990 р.) на основі масштабного дослідження соціальної політики економічно розвинутих країн запропонував три моделі соціального забезпечення, поклавши в основу класифікації фактор декомодифікації, тобто міру, до якої держава звільняє особу від ринкової залежності шляхом гарантування високого рівня соціального забезпечення й послуг.

Консервативна (корпоративна) модель характерна для країн із соціально орієнтованою ринковою економікою, де визнається необхідність державного забезпечення певного рівня добробуту і коригування соціальних наслідків ринкової економіки, а відповідальність за добробут населення розподілена між державою, особою та корпорацією. Ґрунтується на принципі субсидіарності, коли держава втручається в питання забезпечення добробуту тоді, коли можливості індивіда і сім'ї вичерпано, а також соціальному страхуванні (патерналістична модель). Соціальні виплати фінансуються приблизно порівну з бюджетних відрахувань та страхових внесків працівників і роботодавців, при цьому перерозподіл коштів здійснюється або через державні механізми, або піід державним контролем. Величина страхових виплат пропорційно залежить від доходу одержувача, а отже, і від розмірів відрахувань на страхові внески. Визначальною рисою моделі є активна участь у здійсненні соціального захисту підприємств і профспілок , що представляють інтереси найманих робітників. Корпорації створюють власну соціальну інфраструктуру та соціально-страхові фонди і заохочують працівників, пропонуючи їм такі види соціальних гарантій, як пенсійне забезпечення , часткову оплату медичних , освітніх та інших послуг. Органи влади всіх рівнів, які провадять цю модель, готові замінити ринок праці донором певних виплат, звідки випливає маргінальне значення приватного страхування та виплат працедавців. Слід зауважити, що вплив цієї моделі на перерозподіл доходів є незначним.

На думку Г. Еспінг-Андерсена, у консервативно-корпоративних країнах існує вагомий вплив Церкви та сильна прив'язка до традиційних сімейних цінностей. Консервативна доктрина приймає таку систему оподаткування доходів фізичних осіб, коли від суми оподаткування віднімається величина доходу, призначена на кожного члена сім'ї, яка утримується зі спільного сімейного бюджету. Водночас при цьому державні інституції не повинні ні заміняти сім'ю, ні ускладнювати останній виконання нею основних самоврядних функцій забезпечення своїх членів необхідними засобами для існування. Переважно це країни північної Європи (Данія, Швеція, Фінляндія, Ісландія, Норвегія) та західної Європи (Німеччина, Австрія, Люксембург)

Ліберальна (залишкова) модель. Соціальна підтримка громадян здійснюється за рахунок систем приватного страхування при незначному втручанні держави, яка виконує переважно регулюючу функцію та гарантує мінімальні доходи громадянам. Матеріальна допомога та субсидії, як правило, є невеликими за розміром, виплачуються тільки при незначній частці населення і фінансується з коштів, що надходять у державний бюджет у вигляді податків. При цьому застосовується принцип адресності, який полягає в тому, що соціальна допомога надається лише на підставі перевірки нужденності, тобто матеріального становища родини.

У цій моделі соціальні реформи надто обмежені традиційним, ліберальним підходом до значення праці, щоби соціальні виплати не замінювали роботи як основного джерела доходів. Величини соціальних виплат є, як правило, невисокими, доступ населення до цих виплат обмежений, а користування ними пов'язане зі зниженням соціального статусу особи. У цій моделі держава стимулює приватний ринок праці як пасивно (гарантуванням мінімуму доходу), так і активно (через субсидіювання приватних програм соціальної допомоги) і водночас максимально обмежує доступ до соціальних виплат зменшенням періоду дії соціальних прав і формуванням специфічних соціальних груп. Крім того, у ліберальній моделі дотримуються принципи свободи особистості, дії вільного ринку, волюнтаризму та універсалізму.

Цю модель соціального забезпечення застосовують Великобританія, США, Японія, Австралія та Нова Зеландія.

Соціал-демократична (солідарна) модель передбачає ключову роль держави в системі соціального захисту, значні державні витрати на соціальні потреби. Держава вирівнює доходи населення й забезпечує загальну зайнятість. Основою фінансування соціальної сфери служить розвинутий державний сектор економіки, що забезпечується за рахунок високого рівня оподаткування. Соціальні послуги надаються всьому населенню і відрізняються високою якістю, на ринку соціальних послуг немає конкуренції. Соціал-демократизм у сфері податків передбачає рівне оподаткування всіх громадян незалежно від рівня їх доходів. Своєю чергою, соціальну допомогу отримують лише ті родини, які справді її потребують, а питання критеріїв визначення потреб домогосподарств та доступу до соціальних виплат є предметом постійних політичних дискусій, причому обов'язком органів влади є справедливе “збирання” податків і подальший перерозподіл суспільного доходу. Іншою характерною рисою моделі є регулювання трудових відносин на загальнонаціональному рівні, а не на рівні окремих підприємств або галузей.

Домінує в країнах, у яких середній клас наділений загальними та безумовними соціальними правами та наявне переважання ролі соціал-демократичних партій у проведенні соціальних реформ. І замість існування дуалізму між державою й ринковою економікою з одного боку і середнім класом -- з іншого саме соціал-демократи пропонують будувати державу соціального добробуту, яка повинна гарантувати всім рівне право на високі життєві стандарти -- у цьому і вбачається реальний розвиток принципів солідарності, колективізму та універсалізму. Велике значення для реалізації вищезазначених принципів мають профспілки (громадські організації) та робітничі рухи, партії лівого спрямування.

Розділ 2. Особливості соціального забезпечення за кордоном

2.1 Соціальне забезпечення у Великобританії. (Ліберальна модель)

Цікавим прикладом заміни пільг та різноманітних компенсацій якісними соціальними послугами для соціально вразливих категорій на основі персонального підходу є Велика Британія. Як я дізнався, дана країна використовує ліберальну модель соціального забезпечення, принципи якої я розповів у минулому розділі.

У Великобританії взагалі функціонує 150 державних соціальних служб з оцінки потреб та планування надання соціальних послуг, в обов'язки яких входить визначення потреб, призначення соціальних послуг, призначення соціальної допомоги. У країні налічується 31 000 постачальників соціальних послуг для дорослих, з яких близько 70% - недержавні або приватні постачальники соціальних послуг, 30% - комбіновані. 76% послуг надається на місцевому рівні.

Надзвичайно важливим питанням в даному випадку є управління ринком постачальників соціальних послуг. Усе ще пріоритетними у наданні соціальних послуг, незважаючи на тривалий досвід, понад 20 років, є відхід від інституційної моделі та організація догляду у громаді. Крім того, особлива увага приділяється наданню клієнтам більшої свободи при формуванні пакету соціальних послуг.

Сьогоднішня система соціального забезпечення Великобританії базується головним чином на принципах соціального страхування. Основою її є страхові внески населення (55%) і доходи від оподаткування. Страхові внески робітників, службовців і підприємців оплачуються, як правило, протягом 20 років роботи і акумулюються у статутному Фонді національного страхування.

Сума внесків залежить від розміру заробітної плати або від доходів підприємців. Існують також добровільні страхові внески, що дає право на отримання додаткових видів забезпечення.

У Великобританії термін «соціальне забезпечення» охоплює всю систему обов'язкової соціального захисту: пенсійне забезпечення, допомоги по безробіттю і хвороби. Ця система має свою офіційну назву - «Національна система страхування» (National Insurance) і заснована на принципі оплати за схемою: внески - виплати. Застраховані працівники, за яких роботодавці сплачували страхові внески (і в яких брали участь самі працівники), мають право на страховий захист.

Слід відзначити характерну особливість соціального страхування у Великобританії, в якому на першому (базовому) рівні застосовується принцип рівності пенсій та допомог, що виражається в підході: за рівну внесок, рівну пенсію і допомогу.

Дана концепція соціального захисту була запропонована англійським вченим Беверідж в 1944 році і отримала законодавче втілення в Акті Національного Страхування в 1946 р.

В той же час основою розуміння поняття "соціальне забезпечення" у Великобританії є термін "бідність", у зв'язку з чим метою надання основних видів соціального забезпечення є підтримання мінімального рівня життя людини. У цьому зв'язку не випадково в даній країні від сплати внесків звільняються робітники, чия зарплата або доходи нижче встановленого мінімуму, і люди пенсійного віку, які продовжують свою трудову діяльність.

Збільшення соціальних допомог населенню знаходиться в залежності від рівня державних доходів: вони тим більше, чим вище ці доходи. Впливають па збільшення пенсій, додаткових виплат і допомог і такі фактори, як динаміка заробітної плати і роздрібних цін на споживчі товари і послуги.

Про пенсійне забезпечення буде йтись трохи пізніше, давайте розглянемо систему різноманітних соціальних послуг.

Для того, щоб забезпечити отримання клієнтами насправді потрібних їм послуг формуються системи різноманітних соціальних послуг, розробляються гнучкі схеми надходження грошей. Найстарішою у Великобританії з недержавних організацій є - Національне товариство попередження жорстокого ставлення до дітей (NSPCC). Організація була заснована близько 120 років тому, у 1884 році, у відповідь на жорстоке поводження з дітьми і розпочала свою роботу з підготовки та лобіювання спеціального закону про захист дітей.

Основними напрямками роботи організації є: розробка чітких правил найму на роботу соціальних працівників для роботи з дітьми; урізноманітнення послуг та збільшення чисельності постачальників соціальних послуг для дітей; здійснення внутрішнього моніторингу дотримання стандартів якості соціальних послуг при роботі з дітьми; поширення застосування системи адвокації; розвитку систем забезпечення прав дітей; здійснення лобіювання та проведення кампаній з реформування законодавства; розробка системи моніторингу дотриманням прав дітей у школах; участь у розробці ефективної системи покарань за кривдження дітей.

У Великобританії практично немає будинків-інтернатів для дітей. Трапляються лише невеликі школи-інтернати. Поширеним є respite care - короткострокове проживання, найпопулярніша форма - прийомні сім'ї (в них утримується до 80 % всіх дітей, позбавлених батьківського піклування). Обсяг ж соціальної допомоги на дитину визначається індивідуально і залежить від комплексу індивідуальних потреб.

Соціальні служби у Великобританії надають різноманітні послуги. На прикладі міста Бірмінгем можна побачити чим займаються і як діють соціальні служби у Великобританії. При міській раді міста діє дирекція з питань дорослих та громад (соціальні служби), яка надає широкий спектр послуг. Основна аудиторія - діти та їх сім'ї, люди похилого віку, люди з труднощами в навчанні, люди з фізичними вадами, люди з проблемами психічного здоров'я. Дана дирекція тісно співпрацює із відділами охорони здоров'я, управліннями житлового будівництва і асоціаціями власників житла, школами та відділами освіти, службою апробації (нагляду за умовно засудженими), волонтерськими організаціями, поліцією, приватними особами, що надають платні послуги з догляду.

У Бірмінгемі діє багато соціальних служб, а також діє центр підтримки доглядальників, що є недержавною організацією, що надає підтримку особам, які здійснюють догляд за людьми з особливими потребами. Фінансується відбувається з місцевого бюджету. У Бірмінгемі таких людей багато, практично кожен 10 у місті когось доглядає. Даний заклад працює п'ять днів на тиждень (понеділок - п'ятниця) з 10.00 до 16.00 год., у штаті має 5 постійних працівників. Центр пропонує різноманітні послуги: місце для зустрічей, спілкування, консультування, здійснює консультування по-телефону, надає юридичне консультування оглядальників, надає психологічну підтримку, організовує щомісячні форуми для тих, хто здійснює догляд, на яких можна отримати поради професійних соціальних працівників.

У Великобританії існує розподіл функцій при наданні соціальних послуг різним групам клієнтів, і організацією надання соціальних послуг дітям опікується Департамент освіти і науки. Всього по країні діє 120 схожих центрів, вони є нецентралізованими, мають власні програми діяльності, що розробляються відповідно до місцевих потреб.

Соціальна робота у Великобританії має відповідати вимогам державних професійних стандартів соціальної роботи.

Головні завдання працівників є: працювати з індивідуальними клієнтами, сім'ями, опікунами, групами та громадами з метою оцінювання їх потреб та обставин; планувати, проводити, переглядати та оцінювати практику соціальної роботи з індивідуальними клієнтами, сім'ями, опікунами, групами, громадами та іншими фахівцями; підтримувати індивідуумів у представленні їх власних потреб, поглядів та обставин; управляти ризиком індивідуумів, сімей, опікунів, груп, громад, самих себе та своїх колег; керувати та нести відповідальність, з проведенням супервізії та наданням допомоги у власній практиці соціальної роботи Вашої організації; демонструвати професійну компетентність у практиці соціальної роботи.

При підготовці соціальних працівників велика увага приділяється практичній роботі, перед отриманням кваліфікації вони мають відпрацювати 200 днів практики у 2 різних установах. У Великобританії також діє Комісія по інспектуванню соціального догляду, що здійснює перевірку діяльності усіх служб, як державних так і недержавних, що надають соціальні послуги у країні.

Тепер розглянемо пенсійне забезпечення.

В основі системи соціального забезпечення Великобританії лежать два види виплат: пенсії та допомоги, що передбачають фіксовані відрахування від заробітної плати всіх громадян, дохід яких не нижче розміру, встановленого законом, та вибіркові допомоги, зумовлені перевіркою потреб. Державна допомога, яка не пов'язана зі страховими внесками, але передбачає перевірку потреб виявляється тим, хто не може забезпечити себе сам або має дуже низький дохід. Ці допомоги встановлюються в розмірах, достатніх для підтримки адекватного рівня життя.

Головним елементом усієї системи соціального забезпечення Великобританії виступає пенсійна система. Правові основи пенсійного забезпечення містяться в Законі про внески та виплати до фонду соціального забезпечення 1992 р. (Social Security Contributions and Benefits Act 1992), Закон про пенсійних системах 1993 р. (Pension Schemes Act 1993) і Законі про обов'язкове страхування 2008 р. (National Insurance Contributions Act 2008).

Відповідно до Закону про внески та виплати до фонду соціального забезпечення всі державні пенсії, засновані на відповідній схемі державного пенсійного забезпечення (SERPS), можуть бути розділені на дві групи: основні і додаткові.

Зокрема, основні державні пенсії включають три різновиди:

1) категорія "А" - пенсії, які фінансуються за рахунок внесених обов'язкових внесків платниками одержувачами пенсії;

2) категорія "Б" - пенсії, які фінансуються за рахунок внесених страхових внесків платниками-подружжям, тобто пенсії, що виплачуються заміжнім жінкам і вдовам, не здійснювала трудової діяльності (за рахунок внесків їх подружжя);

3) категорія "Д" - пенсії, що виплачуються незалежно від факту сплати внесків особам, які досягли віку 80 років;

4) категорія "С" на сьогоднішній день практично не існує - це пенсії, призначені особам, які вийшли на пенсію раніше 5 липня 1948 р.

Цей розмір пенсії отримують всі без винятку британці, але його розмір невисокий - близько 3 000 фунтів на рік для самотньої людини і близько 5 000 фунтів на рік для сімейної пари.

У зв'язку з цим особливого значення набувають додаткові державні пенсії, або так звані державні пенсії за вислугою років. Додаткове державне пенсійне забезпечення може бути побудовано на основі однієї з двох пенсійних схем:

1) схема поетапного виходу на пенсію;

2) схема державних пенсій (SERPS).

Розмір додаткової державної пенсії значно вище базової державної пенсії залежить від стажу і від розміру сплачених внесків.

До основних умов виходу на пенсію відносяться: досягнення пенсійного віку, що становить 65 років як для чоловіків, так і для жінок; факт сплати внесків у фонди соціального забезпечення або наявність пенсійних кредитів протягом приблизно 90% часу від загального потенційного робочого стажу (44 роки). Особи, які не задовольняють цим умовам повністю, забезпечуються пенсією в пропорційно скороченому розмірі, що має, однак, мінімальний межа в 25% повної пенсії (11 років).

Як видно з наведених вище умов, можливість отримання пенсії обумовлена наявністю пенсійного кредиту, є прибутковоорієнтованим посібником, що надаються з метою здійснення цільових пенсійних витрат у користь найменш забезпечених пенсіонерів.

Особливою різновидом приватної пенсійної системи є професійна пенсійна система, відповідно до якої роботодавець створює в організації спеціальний фонд для подальшого фінансування додаткових пенсійних виплат. В той же час створення професійної пенсійної системи роботодавцем носить добровільний характер. Однак після її створення роботодавець зобов'язаний виконати низку обов'язкових вимог: надання гарантованого мінімуму пенсій, збереження за працівником придбаних пенсійних прав при звільненні, можливість переведення пенсійних внесків до іншого пенсійного фонду.

Необхідно відзначити, що пенсіонер має право вибору отримання додаткової державної пенсії разом з базовою державною пенсією, або недержавної пенсії поряд з базовою державною пенсією.

Пенсіонери можуть працювати, і їх заробіток не впливає на розмір пенсії. Особи, які досягли пенсійного віку і продовжують працювати, при виході на пенсію отримують надбавки за кожен відпрацьований рік, але тільки в тих випадках, коли сума страхових внесків перевищує необхідну. Надбавка виплачується державою або приватною компанією і може скласти четверту частину заробітної плати. Право на отримання основної пенсії зберігається і для осіб, чиї можливості працювати обмежені необхідністю догляду за дитиною або хворими родичами.

Наступним за значимістю після пенсій є інститут посібників. До числа основних відносяться допомоги по хвороби і втрати працездатності.

Так, право па допомога по хворобі (statutory sick pay), яка виплачується за рахунок коштів роботодавця, працівник має за перші 28 тижнів хвороби. Після закінчення даного періоду він має право на отримання допомоги по непрацездатності (incapacity benefit) за умови сплати внесків або па обмежену грошову допомогу при інвалідності (severe disablement allowance), що надається непрацюючим інвалідам і тому подібним категоріям громадян. Дані посібники виплачуються незалежно від рівня доходу особи та всіх осіб, тобто носять характер non-means-tested (без перевірки потреби).

У той же час у Великобританії допомоги по непрацездатності можуть надаватися на основі принципу means-tested benefits, тобто лише особам, у яких рівень доходу нижче величини прожиткового мінімуму. Мова йде про грошову підтримку (income support) та іншої підтримки в рамках JSA (income-based JSA).

Нормативне регулювання порядку та умов надання зазначених допомог здійснюється наступними документами: Statutory Sick Pay (General) Regulations 1992 № 894; Social Security (Incapacity for Work) (General) Regulations 1995; Social Security Contributions and Benefits Act 1992.

Законодавство Великобританії окремо регламентує такий вид соціального забезпечення, як допомога з непрацездатності, що настала внаслідок нещасного випадку на виробництві або у зв'язку з професійним захворюванням (disablement benefit).

Поряд з цим особам, які втратили працездатність, також до моменту виходу на пенсію здійснюється виплата скороченою заробітної плати (reduced earnings allowance). Питання про припинення надання даної виплати після виходу на пенсію був предметом розгляду Європейського Суду з прав людини, який не побачив у цьому положенні порушень ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, взятої у сукупності зі ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції (Постанова Європейського Суду з прав людини від 12 квітня 2006 р. "Справа Стек (Stec) та інші проти Сполученого Королівства").

Особливе місце в системі соціального забезпечення Великобританії займають виплати, що надаються інвалідам або у зв'язку з інвалідністю. Зокрема, особам може надаватися допомога на догляд за інвалідом (Invalid care allowance).

Поряд з цим може надаватись виплата на проживання інваліда (Disability living allowance); виплата на турботу (Attendance allowance).

Пенсії та допомоги - не єдиний вид соціального забезпечення у Великобританії. Поряд з ними законодавство містить норми про надання підтримки безробітним, включаючи виплату допомоги по безробіттю (Jobseeker is Allowance). При цьому всі допомоги по безробіттю діляться на дві групи: надані безробітному та надаються членам сім'ї безробітного.

У Великобританії існує система матеріальної допомоги сім'ям у вихованні дітей, включаючи встановлення податкових знижок на дітей, надання грошових допомог сім'ям з дітьми та пільгове розподіл житла. Крім того, можливе надання соціальних виплат у зв'язку з материнством і народженням дитини.. Жінки також мають право на отримання одноразової допомоги у зв'язку з народженням дитини в сумі 25 ф.ст. Щотижневі сімейні допомоги рівні 5,85 ф.ст. на кожну дитину віком до 16 років (до 19 років, якщо дитина навчається). Розмір допомоги не залежить від черговості народження.

Управління соціальним забезпеченням на урядовому рівні здійснюється Міністерством соціального забезпечення, регіональними і місцевими його управліннями, а також місцевими органами влади.

2.2 Соціальне забезпечення у Швеції (Консервативна модель)

соціальний забезпечення робота

Швеція є зразком соціал-демократичного шляху розвитку в сучасній концепції розвитку Європи. Цій країні вдається дотримуватися прогресивного напрямку, на відміну від інших держав, які йшли схожим шляхом, особливо, коли мова йде про вільний ринок послуг та розвиток малого і середнього бізнесу. Так, відійшли від цих постулатів Норвегія, Данія, Фінляндія.

У Швеції діє консервативна (корпоративна) модель соціального забезпечення, що ґрунтується на принципах субсидіарності та соціального страхування, про яку я дав характеристику у минулому з розділів. На мою думку, Шведська (Скандтинавська) модель соц.забезпечення є однією з тих ефективних моделей, в якої Україна могла перейняти досвід, адже певні елементи її в нас вже є (субсидії). В цьому підпункті я хочу навести історичний екскурс та основні елементи цієї моделі.

Соціал-демократи прийшли до влади у Швеції внаслідок дефіциту продуктів харчування під час Першої світової війни та протягом 1932-1976 років безперервно керували країною. Відкинувши концепцію класової боротьби, розробивши натомість концепцію «Folkhemmet» («народного дому») вони досягли значного успіху. Введені елементи планової економіки дозволили ефективно перерозподіляти багатства за допомогою соціального забезпечення. Швеція стала однією з перших країн у світі, які ввели безкоштовну освіту на всіх рівнях, включно з університетами, громадянам було гарантовано безкоштовне медичне обслуговування.

В 1940-х роках розгорнуто масштабне житлове будівництво, яке змінило обличчя Швеції: лише з 1965 до 1974 роки побудовано більше мільйона дешевих сучасних помешкань.

Проте останнім часом шведська модель соціального забезпечення перебуває під загрозою. Демографічна криза заставляє уряд задуватися - питома вага пенсіонерів зростає, тоді як кількість економічно активного населення зменшується. Проте зважаючи на високий рівень фіскальної дисципліни шведів (ніхто не ухиляється від сплати високих податків), ситуація ще не є настільки критичною.

Скандинавська модель соціального захисту, що діє у Швеції, розуміє соціальний захист, як законне право громадянина та передбачає широке охоплення різних соціальних ризиків і життєвих ситуацій, які вимагають підтримки суспільства. Отримання соціальних послуг і виплат, як правило, гарантується всім жителям країни й не обумовлюється зайнятістю й виплатою страхових внесків. Рівень соціальної захищеності запропонований цією системою доволі високий і важливу роль в цьому відіграє активна перерозподільна політика, що спрямованої на вирівнювання прибутків. Наповнення соціальних фондів відбувається в більшій мірі за рахунок сплати податків, хоча сплати страхових внесків відіграє не останню роль.

Виділеною з загальної системи соціального захисту є система страхування від безробіття, яке є добровільним і здійснюється профспілками. Працівники у Швеції були майже звільнені від сплати страхових внесків і брали участь у системі соціального захисту шляхом сплати податків. Протягом останніх 20 років спостерігається тенденція поступового зростання участі найманих працівників у фінансуванні страхових програм і збільшення страхових відрахувань із заробітної платні незважаючи на те, що видатки держави на соціальний захист помітно скоротилися.

Характеризуючи шведську систему соціального захисту можна виділити такі основні її принципи як: універсальність, система охоплює всі прошарки населення; принцип соціальної солідарності - всі громадяни рівним чином і незалежно від соціального статусу беруть участь у фінансуванні системи соціального захисту, вносячи співмірний своїм прибуткам внесок.

Важливим елементом у такій системі виступає держава, яка виконує функцію перерозподілу соціальних благ між різними за рівнем забезпечення категоріями населення. Якщо брати до уваги лише прибуток у формі зарплатні (в середньому близько 2,5 тис. доларів у місяць), то 36% населення країни можна було б віднести до розряду бідних (найвищий показник у групі промислово розвинених країн світу). Однак після перерозподілу сукупного суспільного доходу через систему податків і соціальних виплат (1/3 держбюджету йде на соціальні потреби) плюс соціальні статті видатків муніципальних бюджетів і виплати з пенсійних і інших страхових фондів, до категорії бідних потрапляє всього лиш 2% населення. Порівняні аналогічні показники для США складають відповідно 27% і 17%.

Така система для власного фінансування передбачає високий рівень оподаткування (в Швеції є одним із найвищих у світі). до 67%, один з найвищих у світі) повною мірою компенсується високим ступенем соціальної захищеності населення, відсутністю шокуючих контрастів між багатством і бідністю і відповідно міцної політичної стабільністю. Проте це вповні компенсується високим ступенем соціальної захищеності населення, відсутністю значних контрастів між багатством і бідністю, і, відповідно, високою політичною й соціальною стабільністю.

У Швеції існують два типи органів місцевого самоврядування -- муніципалітет на місцевому рівні та ландстинг -- на регіональному рівні. Повноважень місцевих рад регулюються спеціальними актами, до основних належать освіта, соціальне забезпечення, догляд за громадянами похилого віку та людьми з фізичними і психічними вадами, планування і будівництво, до окремих повноважень належить охорона навколишнього середовища та рятувальна служба. Ландстинг на регіональному рівні наділений такими повноваженнями: охорона здоров'я, лікувальні установи та державні стоматологічні поліклініки.

Надання соціальної допомоги, відповідно до закону про соціальне забезпечення, який визначає види допомоги, всім, хто її потребує, - обов'язок місцевих рад. Муніципальні програми соціального захисту окремих громадян чи родин покликані підтримати незахищені групи. Програми складаються з профілактичних заходів та цільової дослідницько-виховної роботи з дітьми, молоддю та особами групи ризику; соціальної допомоги (матеріальної підтримки); допомоги у вигляді консультацій з питань сім'ї та заходів по встановленню батьківства.