Соціальні аспекти протестної активності українського студентства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

Кафедра соціальної педагогіки і соціальної роботи

КУРСОВА РОБОТА

з технологій соціальної роботи

на тему: «Соціальні аспекти протестної активності українського студентства»

Студентки 4-го курсу групи СР-41

напряму підготовки «Соціальна робота»

Лози М.С.

Керівник: канд. пед. наук, доцент кафедри соціальної педагогіки і соціальної роботи

Горішна Н. М.

м. Тернопіль, 2014



Зміст

Вступ

Розділ І. Теоретичні основи дослідження протестної активності студентства

1.1 Поняття та особливості соціальної протестної активності, її класифікація

1.2 Причини та фактори, які сприяють розвитку протестних настроїв

1.3 Участь студентства в протестній діяльності

Розділ ІІ. Студентство як суб'єкт протестної дії

2.1 Особливості протестної активності українського студентства

2.2 Аналіз результатів експериментального дослідження

Загальні висновки

Список використаних джерел

Додатки



Вступ

Актуальність дослідження. Останнім часом політична, соціальна, економічна ситуація в Україні погіршилась, що призвело до збільшення протесаної активності населення, а загалом молоді. Ця ситуація вимагає детальнішого аналізу протестних форм громадянської активності, які мають перманентний характер. За таких умов звернення уваги на наявні протестні практики є вкрай важливим, оскільки знання про їхні чинники та механізми дасть змогу прогнозувати зміст і характер подальшого освоєння неінституціоналізованого простору, запобігати розцінку соціальних конфліктів та сприяти стабілізації суспільства [9, с. 110].

Актуальність дослідження даної теми пов'язана зі складним та неоднозначним впливом політичної кризи в країні на формування та розвиток соціальної активності молоді, яка, в свою чергу породжує протестну діяльність студентства. Адже лише за умови комплексного позитивного впливу держави на студентську молодь наша держава зможе розвиватися та будувати громадянське суспільство [22, с. 80].

В цілому в країні зростає протестний потенціал серед різних суспільних верств, та підвищуються протестні настрої. Чи не вперше з початку 90-тих у суспільних груп з'явилася така мотивація для протестів, як відстоювання своїх прав [4, с. 16]. Низька ефективність розв'язання органами державної влади проблем в основних сферах (соціальній, екологічній, освітній, охорони здоров'я тощо) протягом тривалого періоду змушує громадян вдаватись до протестних дій. Йдеться як про посилення протестних настроїв в суспільстві, так і про кількісне зростання публічних акцій. Отже, актуальності набуває завдання не лише моніторингу кількості, але й визначення «тональності» протестів в українському суспільстві, факторів, що спричиняють стрімке переростання загального рівня невдоволення безпосередньо у масові протестні дії [17, с. 235].

Питання протестної діяльності вивчали такі вітчизняні та зарубіжні науковці, як Е. Ченовет, М. І. Обушний, М. В Примуш, Ю. Р. Шведа, І. Білоус, Ю. Вільчинька, Ю. Гажієнко, А.Карнаух, О. Кулик, Н. Пробийголова, М. Дж. Стефан, Л. Мілбрат, В. Кляйн, С. Реншон, С.М.Ліпсет, С.Рокан Дж. Мак Карті, М. Залда, Р. Еша, В. Ґемсона, Ч.Тілі та інші. Проте останні соціально-політичні події у житті вітчизняного суспільства, ключову роль у яких відіграло саме студентство, актуалізують необхідність більш детального дослідження цієї проблеми. Саме цим зумовлений вибір теми дослідження - «Соціальні аспекти протестної активності українського студентства».

Об'єкт дослідження: особливості протестної діяльності українського студентства. Предмет дослідження: соціальні чинники протестної активності студентства, що визначають її види та рівень.

Мета дослідження: визначити та охарактеризувати види і специфіку протестної діяльності українського студентства.

Мета дослідження зумовила постановку таких завдань:

визначити та проаналізувати чинники та рівні розвитку протестної активності студентської молоді;

обґрунтувати причини та фактори, які сприяють розвитку протестних настроїв українського студентства;

охарактеризувати явище протестної активності як форму соціальної діяльності студентів;

дослідити особливості протестної активності в студентському середовищі.

Для розв'язання визначених завдань використовувалися методи дослідження: теоретичні (аналіз наукової літератури з проблеми дослідження, порівняння, класифікація, систематизація й узагальнення теоретичних і емпіричних даних; емпіричні (анкетування, опитування).

Курсова робота складається з вступу, двох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, використаних джерел (журнали, статті, наукові дослідження, статистика), додатків. Загальний обсяг роботи - 41 сторінок, основна її частина займає 18 сторінок.

Розділ І. Теоретичні основи дослідження протестної активності студентства

протестний студентство соціальний український

1.1 Поняття та особливості соціальної протестної активності, її класифікація

Реагування та розв'язання проблемних ситуацій, що виникають в державній політиці відбувається доволі часто в режимі «гасіння пожеж». Водночас, бракує попередніх оцінок та прогнозів щодо ймовірної реакції суспільства, окремих соціальних груп на конкретні політичні рішення. Додатковим подразником стає звуження умов реалізації права громадян на мирні збори, адже Конституцією України гарантовано право громадян «збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування». Отже, винятково важливими є політико-правові умови реалізації громадянами права на протест, тобто ті можливості, які їм надає законодавство у відстоюванні ними своїх прав, інтересів, свобод та, що головне, практика їх втілення. Як свідчать результати соціологічних опитувань, у разі порушення прав і свобод, найбільш ефективними засобами їх захисту громадяни схильні вважати різноманітні форми протестів (збирання підписів під колективними петиціями, законні мітинги і демонстрації, участь у передвиборчих кампаніях, пікетування державних установ, відмову виконувати рішення адміністрації, органів влади, а також погрожування страйком, несанкціоновані мітинги і демонстрації) [17, с. 237].

Під протестом зазвичай розуміють відносно відкриту реакцію на суспільну ситуацію: іноді на підтримку, але зазвичай проти неї. У залежності від ставлення до нього з боку влади і політичного режиму протести бувають санкціоновані і несанкціоновані. Крайня форма соціального протесту може перерости в революцію [6, с. 63].

Результати аналізу наукової літератури з проблеми дослідження свідчать, що виділяють різні види протесту.

Політичний протест - рішучий вираз незгоди з курсом або діяльністю законодавчих, виконавчих чи судових органів влади, будь-кого (звернення, заяви, мітинги, страйки, походи). Політичний протест є законною формою декларації політичної позиції, який передбачений правилами і механізмами політичної діяльності. Однак політичний протест може набирати і крайніх екстремістських форм, які виливаються в акти насильства, вандалізму тощо.

Приклади: протест проти фальсифікації виборів призвів до помаранчевої революції в Україні в 2004 році.

Соціальний протест - протест, спрямований проти соціальної нерівності, проблем, що існують у суспільстві, як правило економічного характеру. Часто переростає в політичну форму.

Приклади: протест проти реформи ЖКГ в Росії, Марш незгодних.

Культурний протест - протест, викликаний якою-небудь подією у культурному житті і спричинив естетичне обурення населення.

Приклади: карикатурний скандал в Європі, гей-паради і протести проти них, протести проти показу фільму «Код да Вінчі», протест панків проти системи [16, с. 176].

Протест може набувати різних форм. Протест може бути з застосуванням насильства і ненасильницький. Історично, ненасильницькі форми протесту поступово витісняють насильницькі.

Ненасильницькі: голосування проти всіх (протестне голосування), мітинг, мовчання, флешмоб, пікет, бойкот, голодовка, петиція, марш протесту, страйк, одиночний пікет.

Насильницькі: бунт, перекриття доріг, захоплення адміністративних будівель, повстання, революція [23, с. 88].

Враховуючи характер протестів, найпоширенішими його формами є мітинги та страйки. Мітинг -- це організована форма політичних дій, оскільки в нього є організатори, цілі та завдання (наприклад, домогтися якомога більшої підтримки виборців на користь того чи іншого кандидата і виграти виборчу кампанію). Водночас мітинг, як і будь-яке багатолюдне зібрання, може перетворитися за певних умов у стихійний некерований процес і супроводжуватися раптовою зміною настроїв учасників, вибухом емоцій, бурхливими пристрастями [19, с. 54].

Страйк -- організоване масове або часткове припинення роботи чи інша протидія нормальному (традиційному) перебігу виробничого процесу з метою домогтися виконання певних вимог [17, с. 76].

Сучасний страйк -- це є заздалегідь підготована акція з чітко сформульованими цілями, попередньо обговореними в колективах, що спирається на визнаних лідерів, очолюється конкретним керівним органом (страйкомом, робітничим комітетом), який користується підтримкою преси, якоїсь частини парламенту і населення [22, с. 5].

1.2 Причини та фактори, які сприяють розвитку протестних настроїв

Серед причин, що могли б спонукати студентів узяти участь у масових акціях протесту:

погіршення рівня життя власної сім'ї;

загроза погіршення стану навколишнього середовища;

незгода з внутрішньою політикою влади (порушення демократичних засад суспільного життя, прав людини тощо).

Факторами розвитку протестної активності студентства виступають:

відпрацьований механізм створення молодіжних структур, що за своїми статутними документами орієнтуються на ідеологічних засадах;

тенденція активного пошуку партнерів для молодіжних об'єднань;

гуманізація освіти, що сприяє зростанню культури молоді;

розвиток ЗМІ та доступу до мережі Інтернет, що сприяє швидкому розповсюдженню інформації та змоги швидкої організації й залучення до активних дій;

розвиток громадянського суспільства в країні, поява та зростання кількості громадських організацій, в тому числі молодіжних, сприяє соціалізації молоді;

загальне зростання масової національної свідомості та культури.

Враховуючи фактори розвитку та стримування протестної активності студентів, І. Фліс зазначає наступні принципи її формування в Україні:

принцип участі вказує на те, що суб'єктом протестної активності, насамперед, учасником розробки і реалізації державної молодіжної політики, мають бути самі молоді громадяни, їх об'єднання, організації;

принцип гарантій, згідно з яким держава має надавати всім молодим громадянам певний перелік державних соціальних послуг, які стосуються освіти, виховання, духовного і фізичного розвитку, професійної підготовки і працевлаштування;

принцип соціальної компенсації, а саме правовий та соціальний захист саме тих молодих людей, які за власним соціальним статусом та станом здоров'я самі не спроможні про себе подбати (діти з неповних чи багатодітних сімей, сироти, молоді інваліди тощо);

принцип пріоритету -- в ході здійснення державної молодіжної політики мають, в першу чергу, стимулюватися і підтримуватися ті молодіжні проекти, програми, ініціативи, які сприяють розв'язанню найпекучіших проблем молоді [10, с. 2].

Факторами, що визначають особливості протестної активності українського студентства, є по-перше, стан політичної системи України та розмитість політичного простору. Дії не стільки реальних політичних сил, скільки їх симуляторів (використовується для позначення явища або проблеми, актуальність якої штучно завищується), що виникають і розпадаються, на певний час створюючи враження політичної боротьби, де основними діючими силами виступають не ідейні позиції, а вузькокорпоративні інтереси, а також стан перманентної невизначеності. Неструктурованість і непрозорість політичного простору, в свою чергу, не дозволяє формуватися ідентичностям у політичній свідомості студентства.

По-друге, зміна механізмів соціалізації, лібералізації й емансипації спричинила відповідні зміни в процесі інтеграції молоді до політичної сфери українського суспільства. Це проявилося у створенні значної кількості студентських організацій, формуванні молодіжних відділень у рамках основних політичних партій, створенні власне молодіжних партій та новітніх соціальних рухів, де рушійною силою є саме студентство.

Однак дослідники відзначають той факт, що лише невелика частина студентства охоплена діяльністю цих організацій. Більш того, низьким є й рівень довіри представників студентської молоді до діючих владних інститутів, політичних партій і більшості їхніх молодіжних лідерів. Це пов'язано з невирішенням глибинних соціальних проблем молоді, неможливістю реалізації на практиці проголошуваних ідей, їхнім декларативно-популістським характером. А це, у свою чергу, сприяє відчуженню молоді, зниженню її ролі в системі соціально-політичних відносин, приводить до особистішої дезорганізації, появи нігілізму серед підростаючого покоління. Подібні тенденції не є винятковою особливістю українського суспільства, а відзначаються й у більшості країн Західної Європи та Співдружності Незалежних Держав.

По-третє, матеріальний чинник. Розв'язання проблем матеріального забезпечення, професійного самовизначення вимагають від молодої людини таких зусиль, що політична діяльність об'єктивно переміщується на периферію її інтересів. У цьому контексті студенти мають дещо більше можливостей для участі в політичних процесах, ніж інші категорії молоді, оскільки вони довше перебувають на утриманні батьків [13, с. 46].

Незважаючи на велику кількість теоретичних підходів до пояснення причин та факторів протестної поведінки, в сучасних емпіричних дослідженнях виокремлюються лише кілька підходів, які мають практичне значення. Серед них можна умовно виокремити: структурний, соціально-психологічний та ресурсно-мобілізаційний.

Структурний підхід зосереджений на соціальних розколах (С.М.Ліпсет та С.Рокан), які виникають унаслідок суперечностей між інтересами великих груп людей, спричинених соціальною стратифікацією за різними ознаками. Серед "нових" соціальних рухів визначилися регіональні, расово-етнічні та мовні, антивоєнні та антиядерні, екологічні та феміністські рухи та рухи на захист контркультури чи певного стилю життя. Але й у західноєвропейських суспільствах, де існують вагомі етнічні чи релігійні меншини, часом спалахують конфлікти (Північна Ірландія, Країна Басків, Бельгія). Поширення міграції, загроза тероризму зумовлюють нові соціальні розколи, які спричиняють загострення етнічного, расового, релігійного чи мовного чинників, що можуть стати вирішальними у протестних діях[13, с. 84].

Соціально-психологічний підхід до вивчення громадянської дії акцентує увагу на внутрішньоособистісних чинниках і можливостях самоактуалізації людини у соціальному житті. На вплив особистісних характеристик на громадянську активність вказують Л. Мілбрат і В. Кляйн, які вирізнили три групи чинників: соціабельність (легкість і невимушеність у соціальних взаємодіях), схильність до домінації (здатність керувати, наполегливість), самоповага (висока самооцінка, почуття впевненості у своїх силах). Натомість С. Реншон описує зв'язок між рівнем відчуття власного контролю над навколишньою ситуацією і залученістю до протестної діяльності [11, с. 84].

Теорія мобілізації ресурсів починаючи з кінця 1960-х років домінує у поясненні детермінант соціальних рухів і громадянської активності. Цей підхід викристалізувався у працях Дж. Мак Карті, М. Залда, Р. Еша, В. Ґемсона, Ч.Тілі. Згідно з цією теорією суспільні рухи не варто пояснювати залученням незадоволених та відчужених маргіналів у лави прихильників раціональних та нераціональних "ідеологій". Суспільні рухи слід розглядати як цілеспрямовані, скеровані заходи, які залежать від ефективності нагромадження ресурсів (грошей, доступу до ЗМІ, статусу, навичок, освіти, знань, зв'язків тощо) для розвитку громадянської дії [11, с. 85]. Підхід, який увібрав у себе здобутки теорії мобілізації ресурсів та соціально-психологічних чинників політичної залученості, дістав втілення у тривалих емпіричних дослідженнях С.Верби, К.Л.Шлоцмана і Г.І.Брейді. Досліджуючи проблему стратифікації протестної активності, вони застосували модель громадянського волюнтаризму (Civic Voluntarism Model). Базовими чинниками цієї моделі стали ресурси,мотивація та мобілізація [17, с. 34]. Ресурсами є час, гроші та громадянські навички. Ці ресурси людина набуває в перебігу соціалізації через сім'ю, школу, місце роботи, добровільні організації, релігійні установи тощо. Громадянські навички включають комунікаційні та організаційні здатності, які дають змогу громадянам ефективно використовувати гроші та час у громадянській діяльності. Мотивацію визначає сукупність психологічних стимулів, які спонукають до участі (політичний інтерес, політична ефективність, відчуття громадянського обов'язку, партійна ідентифікація тощо). Однак дослідження доводить, що хоча певну роль відіграють і мотивація, і ресурси, попри те недостатність ресурсів набагато більшою мірою перешкоджає активності, ніж брак мотивів [2, с. 189].

1.3 Участь студентства в протестній активності

Повертаючись до теми дослідження, зазначимо, що студентство в даному випадку ми розглядаємо як окрему соціальну групу, один із елементів соціальної структури суспільства, головним завданням яких є підготовка до високо продуктивної праці у сфері матеріального та духовного виробництва [3, с. 114].

Студентство України складає молодь віком від 17 до 22 років. Загальна чисельність цієї вікової групи становить майже 4 млн. 411 тис. осіб або 9,5 % чисельності населення країни. У містах частка молоді цього віку є набагато більшою (10 %), ніж на селі (8,5 %). Чисельність молоді студентського віку в нашій країні в цілому за роки незалежності дещо збільшилась (на 1 млн. 800 тис. осіб у 2008 р.) [12, с. 92].

Стосовно досвіду іноземних студентів, то І варто зазначити, що яскравим прикладом політичної активності стали події 1968 року, що відбувалися у Франції та Польщі.

У 1968 році пройшли наступні акції про яву активності студентів: масові протести студентів у Празі проти поганого опалювання в гуртожитках; студентські демонстрації в Польщі на захист свободи слова та громадянських свобод; студентський бунт в Парижі, який почався з протесту проти обмеження взаємних візитів у чоловічих і жіночих гуртожитках, Одним із лідерів бунту став Даніель Кон-Бендіт, відомий та діяльний сьогодні депутат Європарламенту. До студентів приєдналися інтелектуали та робітники, В апогеї подій участь у страйках в усій Франції взяли 10 млн. осіб [5, с. 121].

Студентство України, в свою чергу, зайняло активну позицію на початку 90-х років. Прагненням студентів було покінчити зі старими порядкам, які існували у ВНЗ (ліквідувати військові кафедри, підвищити стипендію, провести зміни у викладанні суспільних наук тощо). Студенти брали участь у мітингах, стайках, пікетуваннях партійних та державних установ. Ініціаторами таких акцій-протесту були безпосередньо і самі студенти, їхні старші товариші, активісти політичних партій та громадських організацій, кількість яких на той період різко зростала. Прикладом участі молоді в суспільно-політичному житті країни стала акція протесту проти підписання Союзного договору восени 1990 року.

2 жовтня того ж року студенти розпочали політичне голодування на площі Жовтневої революції. Подія викликала великий резонанс Світова громадськість з напруженням спостерігала за розвитком подій, не безпідставної побоюючись силового розв'язання конфлікту. Студентські вимоги (припинення повноважень Верховної Ради УРСР і призначення нових виборів; прийняття закону про націоналізацію майна КПУ та ЛКСМУ; не допустити підписання нового союзного договору; проходження військової служби юнаками тільки в межах УРСР; відставка Голови Ради Міністрів УРСР В. Масола) підтримувала більшість населення республіки. Загалом, за даними Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР із 510 тис. студентів стаціонару ВНЗ республіки в акції непокори в обласних центрах УРСР взяло участь майже 100 тис. Студентів. Тогочасною перемогою політичної активності студентства України можна вважати відставку В. Масола [10, с. 14].

Осінь, 2013 рік. Виявившись детонатором Майдану, студентські протести, тим не менше, не стали провідною його силою, а самі маси студентів-протестувальників перетворились в масовку інших політичних ініціатив Майдану замість того, щоб виражати свої інтереси у цехових організаціях. Дещо згодом під впливом загальних подій на Майдані студентський протест радикалізувався - моніторинг протестів Центру дослідження суспільства фіксує вже щонайменше 68 конфронтаційних протестних дій за участі студентів в рамках Євромайдану до кінця 2013 року, пік яких настав після розгону Майдану в ніч на 30 листопада. Однак характерно, що тільки 11 із них проводилися організованими групами і то не зовсім студентського, а радше «загальнореволюційного» спрямування (як от «Відсіч» чи «Правий сектор»). Решта ж відбувалася силами неформальних ініціативних груп. Можна припустити, що попереднім організаторам протестів (студстрайкомам увінчаним Студентською координаційною радою) так і не вдалося достатньо консолідувати навколо себе потенціал рішучо налаштованих студентів. Останні або вдавались до радикалізму в різнобій власними силами, або подавались до інших, вже не студентських організацій.

Студенти почали революцію, та згодом відійшли на другий план. По один бік барикад опиняються безправні студенти і керівництво вишів, борці з корупцією і відверті хабарники, бідні жителі гуртожитків і їхні загребучі коменданти. Словом, весь національно свідомий контингент, в межах якого усі попередні конфлікти відміняються. Практична відсутність якоїсь попередньої протестної мережі організацій привела до феноменально масової появи лідерських «самородків» зі студзагалу. Часто серед них траплялися організовані безкорисливі люди, безпосередньо зацікавлені у меті протесту і здатні її провадити. Але також достатньо з'являлось обмежених індивідів з великими клунками самовпевненості - «молодих студентських лідерів» - та просто наївних студентів-майданярів, а то і цинічних кар'єристів. Розуміється, мало-хто з цих «самородків» та «молодіжних лідерів» були ладні до систематичної, а не імпульсивної діяльності, чи, тим паче, тієї відповідальності, що разом зі славою звалилась їм на голову. Студпротест просто не міг стати автономною частиною Майдану, оскільки його самовпевнені, імпульсивні та недосвідчені очільники потребували сигналів до дій ззовні. Коли пік напруги спадав вони тинялись в непевності, боячись ризику переслідування за особливу активність у випадку невдачі і повністю покладаючись на розважливість національно-свідомих бюрократів вишів (якщо такі були).

В тому числі здійнялися нарешті студенти та й окупували собі Міністерство освіти і науки. Заслуга ж студентських активістів полягає в іншому. А саме в тому, що, не зважаючи на всю свою попередню нерішучість, несерйозність та схильність до національних коаліцій з бюрократами, вони-таки спромоглися не здати МОН, як тільки впала стара влада [14, с. 1].

Історія людської цивілізації сповнена конфліктів і пов'язаної з ними боротьбі соціальних субєктів. І, як зазначається в літературі, молодь особливо часто стає жертвою політичних, сепаратистських, національних амбіцій та опиняється в епіцентрі конфліктів. Аналітичні зусилля сучасних конфліктологів направлені на те, щоб усвідомити зміст різнобічних соціальних конфліктів молоді, виявити основні фактори, що впливають на їх зскалацію і дезскалацію, вжити адекватні соціальні технології їх врегулювання, вирішення та управління відповідними процесами. Актуальність проблеми посилюється тим, що неурегульовані соціальні конфлікти мають деструктивну характеристику і визивають негативні наслідки як для конфліктуючих субєктів, так і для їх постконфліктних взаємин [4, с. 13].

У той час, коли західноєвропейські уряди проявляють неабияку агресивність та недемократичність у впровадженні посткризових заходів суворої економії, зокрема й у освітній сфері, всупереч масовим протестам, успішність українських студентів свідчить про хитку позицію самої влади, її рейтинг, утому числі на Сході та на Півдні України, що набуває ще більшого значення напередодні парламентських виборів та в контексті міжнародного тиску через репресії проти опозиційних лідерів. Поступки студентам, але також і іншим соціальним групам, вказують на сприятливу на даний момент ситуацію для тиску на владу та відстоювання своїх соціально-економічних інтересів. Упродовж минулих двох років ми спостерігали, як дрібні підприємці, працівники освіти, пільговики внаслідок організованих, загальнонаціональних, тривалих кампаній досягли хоча й часткових, але, тим не менше, відчутних та закріплених юридично поступок від уряду. Протестні рухи, втому числі й студентський, лишаються відносно слабкими, але позиції влади на даний момент є ще більш вразливими.

Ці приклади вселяють оптимізм, але на фоні загальної картини протестної активності лишаються радше винятками, ніж правилом. Загалом протести рідко коли збирають хоча б тисячі учасників, і переважна більшість громадян України не бере участі у протестній активності. Не зважаючи на високий рівень протестних настроїв, який фіксують опитування громадської думки, більшість українців не роблять крок від критичних слів до колективних протестних дій. Коли ж такий перехід відбувається, значна частина протестів організовується виключно неформальними ініціативами, без участі громадських організацій та політичних партій, і лишається орієнтованою виключно на локальних опонентів, не зачіпаючи системних причин соціальних проблем. Більшість протестів не політизовані навіть за такими скромними критеріями, як критика центральних органів влади, участь політичних партій, поєднання соціально-економічних та політичних вимог. Навіть політизовані протести рідко коли артикулюють системну альтернативу урядовій політиці, обмежуючись лише вимогами розпуску чинного складу владних органів. І лише у виняткових випадках вдається об'єднати в одному масовому протесті різні соціальні групи, чиї негаразди спричинені одним вектором урядової політики, спрямованої на збагачення найбагатших [8, с. 65].



Розділ ІІ. Студентство як суб'єкт протесаної дії

2.1 Особливості протестної активності українського студентства

За даними соціологічного опитування «Становище студентської молоді України», яке проводилося у грудні 2008 року в усіх областях України, АР Крим та місті Києві, лише 16 % опитаних студентів заявили, що постійно стежать за політичними подіями, ще 46,2 % цікавляться політикою періодично. Для 36 % респондентів політика не представляє інтересу, причому 16,9 % З них не цікавляться політикою принципово, оскільки вона «викликає лише роздратування».

Рівень протестних настроїв серед студентства у зв'язку з розгортанням економічної кризи виріс несуттєво. Однак сам характер протесту значно радикалізувався. Майже 1,5 % опитаних готові брати участь у різноманітних заходах, що є незаконними формами протесту. Це створює потенційну загрозу дестабілізації.

Готовність узяти участь у протестах проти влади, навіть якщо могли б постраждати від цього, задекларували 14,6 %. Ще 22,4 % опитаних студентів заявили про готовість узяти участь у масових заходах, але тільки в тому випадку, якщо це не буде мати негативних наслідків для них особисто.

Активні форми протесту схвалюють, однак самі не готові в них брати участь 23,9 % студентів. Противниками мітингів виступає майже третина опитаних - 32,5 %. Іншу позицію займають 6,6 %.

У випадку, коли відсоток тих, хто не дав відповідь, перевищує стандартне відхилення, то на окремі запитання подано цей відсоток:

незгода із зовнішньополітичним курсом влади - 18,6 %;

обмеження інтересів тієї соціальної групи, до якої належить респондент (молодь, студенти тощо) - 37,5 %;

прагнення підтримати ту політичну силу, партію, рух, які близькі респонденту - 9,7 %

порушення під час виборчих кампаній -14,4 % інше ~ 2,5 %.

Попри тривалу державну кампанію щодо популяризації ідей євроатлантичної інтеграції кількість прихильників вступу до НАТО серед студентської молоді лишається на тому ж рівні, що й кілька років тому, й не перевищує 31,5 %. Причому з них лише 13,2 % схвалюють ідею повністю.

А от кількість противників вступу. Прихильність до НАТО серед студентів дещо збільшується і становить майже половину - 48,9 %, причому 31,3 % -- є радикальними противниками цієї ідеї. Не можуть визначити своє ставлення до вступу України в НАТО майже 20% респондентів, а це приблизно на 10 % менше, ніж аналогічний показнику цілому по Україні. І навпаки, ідея вступу України до Європейського Союзу має підтримку переважної частини студентства: 28,2 % опитаних схвалюють її повністю, а ще 31,6 % -- скоріше схвалюють. При цьому кількість противників євроінтеграції майже втричі менша, ніж прихильників, які загалом не схвалюють чи, скоріше не схвалюють вступ України до ЄС 21,8 % опитаних. Не визначилися з відповіддю на це питання 18,4 % респондентів [13, с. 26].

2.2 Аналіз результатів експериментального дослідження

Метою дослідження було виявити та дослідити спосіб поведінки студентів в конфліктних ситуаціях та їх спроможність брати участь у протестах.

За основу було взято методику діагностики схильності до конфліктної поведінки, адаптація К.Томаса та Н.В.Гришиної. За допомогою цього тесту можна визначити кілька основних способів поведінки людей в конфліктній ситуації, зміст яких встановлюється мірою співвідношення в поведінці конкретної людини двох показників: «орієнтація на задоволення власних інтересів» - та «орієнтація на задоволення інтересів опонента». Різний ступінь цих показників та їх поєднання дає можливість виділити п'ять основних типів поведінки особистості в конфліктній ситуації: відхід від конфлікту; поступливість; боротьба; компроміс; співробітництво.

Предмет дослідження - студенти Інституту педагогіки та психології 4 курсу навчання.

Об'єкт дослідження - вибір способу розв'язання конфліктних ситуацій, як наслідок участь в протестних діях або навпаки - уникнення протестів.

Кількість студентів - 96, з факультету Інституту психології і педагогіки різних напрямів спеціальності.

Ми визначили, що із 96 опитуваних нами студентів 49 студентів надають перевагу відходу від конфлікт, вважаючи, що він зникнем сам собою. 20 студентів оберуть компромісне вирішення конфлікту, 13 студентів будуть боротись, не звертаючи уваги на усі ризики справи. 8 студентів поступляться опонентові, тим самим визнавши свою поразку. Найменша кількість студентів у розмірі 6 чоловік оберуть співпрацю, тобто об'єднають спільні мотиви задля власної вигоди.

Відхід від конфлікту, або намагання його не помітити -- це такий тип поведінки, коли у конфлікті мінімально враховуються як власні інтереси, так і опонента. За такого типу поведінки на проблему просто не звертають уваги, вважають, що вона зникне сама по собі. Суть такої поведінки чудово відображають відомі приказки: «Не буди лихо, доки воно тихе», «Не чіпай, бо зламається» та ін. Відтак жодна зі сторін нічого не отримує, а результат поведінки описується формулою «поразка -- поразка» (власна поразка -- поразка опонента).

Боротьба, або «конкуренція» -- тип поведінки, за якого у конфлікті максимально враховуються і задовольняються власні інтереси і мінімально -- інтереси опонента. Зміст такої поведінки можна охарактеризувати за допомогою приказок: «Сильний завжди правий, «Переможців не судять», а результат поведінки описати формулою «перемога -- поразка» (власна перемога -- поразка опонента).

Поступливість, іншими словами, жертовність -- тип поведінки, орієнтований на мінімальне врахування в конфлікті власних інтересів і максимальне задоволення інтересів опонента. Зміст такої поведінки відображають відомі приказки: «Убий ворога своєю добротою», «Підстав щоку», «Мир за будь-яку ціну», а результат поведінки визначає формула «поразка --перемога» (власна поразка -- перемога опонента).

Компроміс, або зговірливість -- тип поведінки, який забезпечує часткове задоволення у конфлікті і власних інтересів, й інтересів опонента, що досягається за такої умови: «Я поступлюся тобі в чомусь, а ти мені -- в іншому». Зміст такої поведінки втілений у приказках: «Краще пів хлібини, ніж нічого», «Поганий мир ліпший за добру сварку», а результат поведінки описується формулою «поразка -- поразка» (частково власна поразка -- частково поразка опонента), бо повністю не задовольняються інтереси жодного з опонентів.

Співробітництво -- тип поведінки, який забезпечує максимальне задоволення в конфлікті власних інтересів та інтересів опонента. Зміст такої поведінки описують приказки: «Одна голова добре, а дві ліпше», «Те, що добре для вас, те добре і для мене», а результат поведінки визначає формула «перемога -- перемога» (власна перемога -- перемога опонента).

Дослідження показало, що більша частина студентів 4-го курсу навчання Інституту педагогіки та психології пасивно ставляться до участі у протестах, проте 14 % буде брати участь в них, не зважаючи на форми протесту.



Висновок

На ранніх етапах вивчення конфліктів широко використовувався термін «вирішення конфліктів», який має на увазі, що конфлікт можна і необхідно розв'язувати або елімінувати. Таким чином, метою вирішення конфліктів був деякий ідеальний безконфліктний стан, де люди працюють в повній гармонії.

Однак, останнім часом ставлення фахівців до цього аспекту дослідження конфліктів істотно змінилося. Це викликано, на думку К.Томаса, двома обставинами: усвідомленням марності зусиль з повної елімінації конфліктів, а також підтвердженням наявності позитивних функцій конфліктів. Звідси, згідно з підходом К.Томаса, наголос повинен бути перенесений з елімінування конфліктів на управління ними. Тому, автор вважає за потрібне сконцентрувати увагу на таких аспектах зміни конфліктів: які форми поведінки в конфліктних ситуаціях характерні для людей, які з них є більш продуктивними або деструктивними; яким чином можна стимулювати продуктивну поведінку.

Тому виявивши способи реагування студентів на конфліктні ситуації, можна сказати, що в даному випадку переважна частина студентів не вважають за потрібним виясняти причини конфлікту та вирішувати його, трішки менше думають, що можна домовитись та узгодити моменти, у яких виникають розбіжності. Лише 14 % зможуть взяти участь у протестах задля задоволення своїх потреб та потреб оточуючих.

Висновки до другого розділу

Для активізації студентських рухів дієвим буде створення нових молодіжних організацій та залучення студентів до вже існуючих. Також ватро зайнятись рішуче налаштованими студентськими активістами.

Натомість, для такої організації перш за все потрібні хай і невеличкі, але вишколені групки активістів, здатні розгортати свою діяльність в потрібний кризовий момент та залучати до себе максимум уражених людей, виступаючи в ролі організаторів і координаторів соціально, а не національно орієнтованого протесту. Тільки подібним чином вони можуть активно брати участь у формуванні порядку денного та відстоювати свій інтерес. Врешті, можливо тоді й українські студенти, нарешті, переймуть ту роль, яку їхні товариші часто відігравали у масових народних підйомах - роль детонатора прогресивних соціальних змін [14, с. 4].

Все це означає, що наразі найнагальнішими задачами соціальних та громадських активістів лишаються:

мотивування молоді захищати свої інтереси шляхом колективних протестів, а не індивідуального пристосування;

захист права на мирні зібрання;

організація активістів у стійкі структури, здатні на довгострокову систематичну діяльність;

пояснення системних причин соціальних негараздів;

створення мереж солідарності з протестними ініціативами інших соціальних груп та з інших місцевостей [8, с. 61].

Стабільність будь-якого суспільства залежить від співвідношення між рівнем громадянської активності населення і рівнем політичної інституціоналізації. У випадку зростання громадянської активності збереження стабільності суспільства залежить від відповідного розвитку політичних інститутів та процедур, які забезпечують легітимні канали взаємодії населення українського суспільства, яке накладається на регіональні, геонологічні та електоральні переваги, в 1990-х роках не призводило до конфронтаційної поведінки, оскільки суспільство переважно було зосереджене на економічному виживанні. Феномен подвійної інституціоналізації суспільні і на спричинявся до політичної пасивності громадян. Баланс політичних та економічних угруповань не лише підтримувався формальними нормами, икі утворюють його правове поле, а й доповнювався динамічною системою неформальних норм та системою примусового арбітражу політичного режиму, ґрунтованого на сильній президентській владі. Все це сприяло відповідній стабільності у суспільстві [9, с. 37].

Перш за все варто зазначити, що в Україні залишаються можливості для захисту прав через протесту активність. Структура поступок 2010 та 2011 року дуже подібна: успіху досягали робітники, місцеві спільноти, дрібні підприємці. Однак у 2011 році з'являється новий відносно успішний актор - пільговики-чорнобильці [8, с. 59].

Вплив усіх зазначених факторів призводить до того, що протестна свідомість української молоді та студентства є здебільшого фрагментарною і суперечливою, що і визначає специфіку протестної активності, яка, в свою чергу, має чималий ресурс для свого розвитку.

Оскільки, по-перше, студентство складає найорганізованішу групу молоді. По-друге, активність молоді в цілому викликає дедалі сильніше суспільне визнання та поповнюється новими елементами в умовах суспільно-політичних процесів, які відбуваються в Україні [12, с. 97].



Список використаних джерел

1. Александрова Е. В. Соціально-трудові конфлікти: шляхи вирішення / Е. В. Александрова. - М., 1993. - 14 с.

2. Головаха Є. Готовність до соціального протесту: динаміка, регіональні особливості и чинник формування / Є. Головаха, Н. Паніна. - К .: IС НАНУ, 2001. - 188-200 с.

3. Головатий Н. Ф. Соціологія молоді: Курс лекцій / Н.Ф. Головатий. - К.: МАУП, 1999. - 224 с.

4. Зайцев А.К. Соціальний Конфлікт / А. К. Зайцев. - М.: Академія, 2000. - 464 с.

5. Камінський А. «Гласність», «перебудова», и «демократизація» на Україні / А. Камінський. - Мюнхен, 1990. - 624 с.

6. Обушний М. І., Примуш М. В., Шведа Ю. Р. Партологія: Навч. посібник / За ред. М. І. Обушного.- К .: Арістей.- 2006.- 432 с.

7. Панчук, Наталя. Політична активність студентів: Чинник зростання та стримування / Н. Панчук // Вища освіта України. - 2010. - № 2. - 80-84 с.

8. Протести, перемоги і репресії в Україні: результати моніторингу 2011 р. /За ред. В.Іщенка. - К.: Центр дослідження суспільства, 2012. - 72 с.

9. Резнік О. Динаміка чинників протестних практик населення України // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2009. - № 3. - 100 125 с.

10. Рябіка В.Л. Політична активність молоді України: 90-ті роки [Текст] : Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / Рябіка Володимир Леонідович ; Одеська держ. юридична академія. - О., 1998. - 16 с.

11. Смелзер Н. Соціологія / Н. Смелзер. М. "Фенікс", 1994. - 145 с.

12. Студентська молодь України: сучасний вимір / Є.І.Бородін, О. В. Бєлішев, А. В. Волошина, 1 О. С. Голіков, Н. Є. Гусак . - К .: 2009. - 163с.

13. Студентська молодь України: сучасний вимір Щорічна державна Доповідь Президентові України, Верховній раді України, Кабінету міністрів України про становище молоді в Україні (за підсумками 2008 року) за Даними дослідження «Становище Студентської Молоді України» Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/ sport/doccatalog/docuinriienit?id=l 08873

14. Т. Саламанюк Студенти на Майдані: 5 уроків протесту. Недостатній радикалізм і відсутність адекватних лідерів [Електронний ресурс] / Саламанюк Т. - Режим доступу:http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/52710/Studenty_na_Majdani_5_urokiv_protestu_Nedostatnij

15. Туган-Барановський М. Основи політичної економії / М. Туган-Барановський. К.: 1915. - 248 с.

16. Ченовет Е., Стефан М. Дж. Чому ненасильницькій спротив ефективний. Стратегічна логіка громадянського конфлікту / Переклад С.Гіріка. - К .: Видавництво «Кліо», 2014 (детальний порівняльній Аналіз ефективності різних форм мирних та збройних протестних рухів)

17. Українське суспільство 1992-2010: соціологічний моніторинг / НАН України, Ін-т. соціології; За ред. В.М. Ворони, М. О. Шульги. - К .: [Ін-т соціології НАНУ: ТОВ «Фоліант»], 2010. - 501 с.

18. Цветнов А. Управління соціально-політичними процесами / А. Цветнов. - М .: 1995. - 63 с.

19. Хаєнко Ф. Історія робітничого класу Укр. РСР, тт. 1 - 2. К. 1967.

20. Шведа Ю. Політичні партії. Енциклопедичний словник.- Львів: Астролябія.- 2005.- 488 с.

21. Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем: Навч. посібнік.- Львів: Тріада плюс.- 2004.- 528 с.

22. Про становище молоді в Україні (за підсумками 1997 р.) // Щоріч. доп. Президентові України, Верховній раді України, Кабінету міністрів України - К., 1998. - 164 с.



Додаток А

Діагностика схильності до конфліктної поведінки Методика К.Томаса діагностики схильності особистості до конфліктної поведінки, адаптація Н.В.Гришиної.

Мета: визначення переважного способу поведінки людини в конфліктних ситуаціях.

Опис методики

Для опису типів поведінки людей в конфліктних ситуаціях, К.Томас запропонував двовимірну модель регулювання конфліктів, основними вимірами в якій є кооперація (пов'язана з увагою людини до інтересів інших людей, залучених до конфлікту) і напористість (для якої характерний акцент на захисті власних інтересів). Відповідно цим двом вимірам, автор виділяє наступні способи регулювання конфліктів:

змагання (конкуренція) як прагнення досягти своїх інтересів на шкоду іншому;

пристосування -- на противагу суперництву, принесення в жертву власних інтересів заради іншого;

компроміс;

уникнення -- відсутність як прагнення до кооперації, так і тенденції до досягнення власних цілей;

співпраця, коли учасники ситуації приходять до альтернативи, що повністю задовольняє інтереси обох сторін.



П'ять способів регулювання конфліктів за К.Томасом

К.Томас вважає, що при уникненні конфлікту жодна з сторін не досягає успіху. При таких формах поведінки, як конкуренція, пристосування і компроміс, або один з учасників виявляється у виграші, а інший програє, або вони обидва програють, оскільки йдуть на компромісні поступки. І тільки в ситуації співпраці обидві сторони виявляються у виграші. У своєму опитувальнику з виявлення типових форм поведінки К.Томас описує кожний з п'яти наведених можливих варіантів 12 судженнями про поведінку індивіда в конфліктній ситуації. У різних поєднаннях вони згруповані в ЗО пап. Тест можна використати в груповому варіанті, як в поєднанні з іншими тестами, так і окремо.

Інструкція. У кожній з поданих пар виберіть те судження, яке є найбільш типовим для вашої поведінки. Відведений час -- не більш 15-20 хвилин.

Типова карта методики

1.А. Іноді я надаю можливість іншим взяти на себе відповідальність за вирішення спірного питання.

Б. Замість того, щоб обговорювати те, в чому ми розходимося, я стараюся звернути увагу на те, з чим ми обидва не згодні.

2.А. Я стараюся знайти компромісне рішення.

Б. Я намагаюся улагодити справу з урахуванням інтересів іншого і моїх власних.

3.А. зазвичай я настійливо прагну добитися свого.

Б. Я стараюся заспокоїти іншого і, головним чином, зберегти наші відносини.

4.А. Я намагаюся знайти компромісне рішення.

Б. Іноді я жертвую своїми власними інтересами заради інтересів іншої людини.

5.А. Улагоджуючи спірну ситуацію, я весь час стараюся знайти підтримку у іншого.

Б. Я намагаюся зробити все, щоб уникнути напруженості, від якої немає ніякої користі.

6.А. Я намагаюся уникнути виникнення прикрощів для себе.

Б. Я намагаюся добитися свого.

7.А. Я намагаюся відкласти розв'язання спірного питання з тим, щоб згодом вирішити його остаточно.

Б. Я вважаю за необхідне в чомусь поступитися, щоб домогтися іншого.

8.А. зазвичай я наполегливо прагну домогтися свого.

Б. Я насамперед стараюся ясно визначити те, в чому полягають всі порушені інтереси і питання.

9.А. Думаю, що не завжди варто хвилюватися через якісь розбіжності, що виникають.

Б. Я роблю зусилля, щоб домогтися свого.

10.А. Я твердо прагну досягнути свого.

Б. Я намагаюся знайти компромісне рішення.

11.А. Я насамперед стараюся ясно визначити те, в чому полягають всі порушені інтереси і питання.

Б. Я стараюся заспокоїти іншого, і головним чином, зберегти наші відносини.

12.А. Часто я намагаюся не займати позицію, яка може викликати суперечки.

Б. Я даю можливість іншому в чомусь залишитися при своїй думці, якщо він також іде мені назустріч.

13.А. Я пропоную середню позицію.

Б. Я наполягаю, щоб було зроблено по-моєму.

14.А. Я повідомляю іншому свою точку зору і питаю про його погляди.

Б. Я намагаюся показати іншому логіку і перевагу моїх поглядів.

15.А. Я стараюся заспокоїти іншого, і головним чином, зберегти наші відносини.

Б. Я стараюся зробити все необхідне, щоб уникнути напруженості.

16.А. Я стараюся не зачепити почуттів іншого.

Б. Я намагаюся переконати іншого в перевагах моєї позиції.

17.А. зазвичай я наполегливо стараюся домогтися свого.

Б. Я стараюся зробити все, щоб уникнути напруженості,

від якої немає ніякої користі.

18.А. Якщо це зробить іншого щасливим, я дам йому можливість наполягти на своєму.

Б. Я даю можливість іншому в чомусь залишитися при своїй думці, якщо він також іде мені назустріч.

19.А. Я, насамперед, стараюся ясно визначити те, в чому полягають всі порушені інтереси і спірні питання.

Б. Я стараюся відкласти розв'язання спірного питання з тим, щоб згодом вирішити його остаточно.

20.А. Я намагаюся негайно подолати наші розбіжності.

Б. Я стараюся знайти найкраще поєднання виграшів і втрат

для нас обох.

21.А. Ведучи переговори, я стараюся бути уважним до бажань іншого.

Б. Я завжди схиляюся до прямого обговорення проблеми.

22.А. Я намагаюся знайти позицію, яка знаходиться посередині між моєю позицією і точкою зору іншої людини.

Б. Я відстоюю свої бажання.

23.А. Як правило, я заклопотаний тим, щоб задовольнити бажання кожного з нас.

Б. Іноді я надаю можливість іншим взяти на себе відповідальність за розв'язання спірного питання.

24.А. Якщо позиція іншого здається йому дуже важливою, я постараюся піти назустріч його бажанням.

Б. Я стараюся переконати іншого прийти до компромісу.

25.А. Я намагаюся показати іншому логіку і перевагу моїх поглядів.

Б. Ведучи переговори, я стараюся бути уважним до бажань іншого.

26.А. Я пропоную середню позицію.

Б. Я майже завжди заклопотаний тим, щоб задовольнити бажання кожного з нас.

27.А. Часто уникаю займати позицію, яка може викликати суперечки.

Б. якщо це зробить іншого щасливим, я дам йому можливість наполягти на своєму.

28.А. зазвичай я настійно прагну добитися свого.

Б. Улагоджуючи ситуацію, я зазвичай стараюся знайти підтримку у іншого.

29.А. Я пропоную середню позицію.

Б. Думаю, що не завжди варто хвилюватися через якісь розбіжності, що виникають.

30.А. Я стараюся не зачепити почуттів іншого.

Б. Я завжди займаю таку позицію в спірному питанні, щоб ми спільно з іншою зацікавленою людиною могли домогтися успіху.

Обробка даних:

№	Боротьба	Співробітництво	Компроміс	Відхід від конфлікту	Поступливість
1				А	Б
2		Б	А
3	А				Б
4			А		Б
5		А		Б
6	Б			А
7			Б	А
8	А	Б
9	Б			А
10	А		Б
II		А			Б
12			Б	А
13	Б		А
14	Б	А
15				Б	А
16	Б				А
17	А			Б
18			Б		А
19		А		Б
20		А	Б
21		Б			А
22	Б		А
23		А		Б
24			Б		А
25	А				Б
26		Б	А
27				А	Б
28	А	Б
29			А	Б
30		Б			А



Додаток Б

Свобода зборів, мітингів, походів і демонстрацій

Ст. 39 Конституції України надає громадянам "право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування".

Норми приблизно такого ж змісту існують і в актах міжнародного законодавства .

Збори, мітинги, походи і демонстрації громадян є формами безпосередньої демократії. Вони можуть проводитися з метою: прилюдного обговорення та вираження свого ставлення до дій чи бездіяльності органів державної влади і місцевого самоврядування; подій у соціально-політичному, економічному житті держави, суспільстві та світі в цілому; привернення уваги до вирішення нагальних соціально-політичних, економічних та інших проблем держави, суспільства, місцевої територіальної громади; прилюдного протесту проти рішень, заходів, здійснюваних державою, місцевими органами самоврядування, проти окремих подій життя держави чи світу в цілому або, навпаки - їх підтримки.

Під зборами і мітингом слід розуміти організоване, мирне, масове зібрання громадян в одному місці із зазначеною метою. Похід - це організований, довготривалий, з перервами для проведення мітингів, пікетувань, проїзду чи відпочинку мирний масовий рух громадян за певним маршрутом, а демонстрація - організоване, мирне масове проходження громадян тротуаром чи проїжджою частиною вулиці (дороги), бульваром, проспектом, площею.

Крім названих заходів, можуть також проводитися пікетування - прилюдне виявлення громадянами своїх соціально-політичних, економічних та інших інтересів, яке відбувається біля адміністративних будинків законодавчих, виконавчих, судових, правоохоронних органів, органів місцевого самоврядування тощо, або інші мирні акції протестного (голодування, наметове містечко тощо) або непротестного характеру (велопробіг, виставка, конференція, фестиваль тощо) з метою привернення уваги органів державної влади, місцевого самоврядування, громадськості до вирішення певних проблем, які становлять приватно-індивідуальний, колективний, суспільний чи державний інтерес.

Відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", вирішення питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, інших масових заходів, а також здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку покладається на виконавчі органи сільських, селищних, міських рад.

Сам порядок здійснення права на свободу мітингів та інших масових заходів спеціальним законом України поки що не регулюється.

Конституційний Суд України у своєму рішенні у справі щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання від 19 квітня 2001 р., зазначив, що, "згідно з ч. З ст. 8 Конституції України норми Конституції України, є нормами прямої дії. Вони застосовуються безпосередньо незалежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти.

Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріплене в ст. 39 Конституції України, є їх невідчужуваним і непорушним правом, гарантованим Основним Законом України.

Це право є однією з конституційних гарантій права громадянина на свободу свого світогляду і віросповідання, думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір, права на вільний розвиток своєї особистості тощо. Проводити збори, мітинги, походи і демонстрації громадяни можуть за умови обов'язкового завчасного сповіщення про це органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування. Таке сповіщення має здійснюватись громадянами через організаторів масових зібрань. Завчасне сповіщення відповідних органів про проведення тих чи інших масових зібрань - це строк від дня такого сповіщення до дати проведення масового зібрання.