Соціальні аспекти протестної активності українського студентства

Тривалість строків завчасного сповіщення має бути у розумних межах і не повинна обмежувати, передбаченого статтею 39 Конституції України, права громадян на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій. Такі строки мають слугувати гарантією реалізації цього права громадян. Упродовж цього строку зазначені органи мають здійснити і ряд підготовчих заходів, зокрема, для забезпечення безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингу, походу чи демонстрації, підтримання громадського порядку, охорони прав і свобод інших людей. У разі необхідності органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування можуть погоджувати з організаторами масових зібрань дату, час, місце, маршрут, умови, тривалість їх проведення тощо.

Строк завчасного сповіщення має бути достатнім і для того, щоб органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування могли визначитися, наскільки проведення таких зібрань відповідає закону, та в разі потреби, згідно з ч. 2 ст. 39 Конституції України, звернутися до суду для вирішення спірних питань.

Щодо визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо, то Конституційний Суд України зробив висновок, що воно "є предметом законодавчого регулювання".

Згідно із Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації", публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії на вулицях, майданах та в інших громадських місцях проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради. При цьому клопотання про видачу вказаного дозволу подається не пізніш як за десять днів до призначеного строку проведення богослужіння, обряду, церемонії чи процесії (крім випадків, які не терплять зволікання).

Проте, видається, що зазначений Закон не повністю відповідає нормі ст. 39 Конституції України, де встановлено, по-перше, реєстраційний, а не дозвільний порядок проведення відповідних акцій, і, по-друге, можливість обмеження розглядуваного політичного права лише за рішенням суду та виключно в трьох випадках, визначених безпосередньо Основним Законом. Тому виконуватися вони мають лише в тій частині, яка не суперечить Конституції України.

Незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, якщо це діяння було вчинене службовою особою або із застосуванням фізичного насильства, тягне кримінальну відповідальність (ст. 340 КК України). Водночас, слід вказати на те, що за незаконне перешкоджання організації або проведенню будь-яких інших масових акцій, крім перелічених, законодавством України юридичну відповідальність не встановлено, що позбавляє певних правових гарантій громадян, які організовують та проводять такі, наприклад, масові акції, як: паломництва, пікетування, голодування, наметове містечко, фестиваль тощо. З метою розв'язання цієї проблеми слід було б у ст. 39 Конституції України і ст. 340 КК України слова "і демонстрації" ("і демонстрацій") замінити словами "демонстрації та інші масові акції" ("демонстрацій та інших масових акцій").

Відповідно до ст. 39 Конституції України, обмеження щодо реалізації права на мирні збори та інші масові заходи може встановлюватися судом відповідно до закону і в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою: запобігання заворушень чи злочинів, для охорони здоров'я населення, для захисту прав і свобод інших людей. Крім того, сам зміст розглядуваного права містить у собі певні обмеження, адже Конституція України дозволяє збиратися лише мирно, без зброї.

З метою запобігання заворушень, для захисту прав і свобод інших людей статтями 279, 293, 294, 341, 444 КК України встановлено кримінальну відповідальність, зокрема, за: блокування транспортних комунікацій та захоплення транспортних підприємств, групове порушення громадського порядку, організацію або активну участь у масових заворушеннях, захоплення державних або громадських будівель чи споруд, напад на службові приміщення осіб, які мають міжнародний захист.

Як випливає із ст. 64 Конституції України, певні тимчасові обмеження цього права можуть встановлюватися також в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Додаток В

Психологія протесту. 5 цікавих фактів з українськими прикладами

Поняття протесту, настільки актуальне для України в останні місяці, можна розглядати з різних сторін. Зазвичай, коли говорять про активні проявах соціального невдоволення, подразумевают їх економічну, політичну чи культурну специфіку (наприклад, в матеріалі «Вікіпедії», присвяченому терміну «протест»). А ми підемо далі і звернемо увагу на деякі психологічні особливості протестної активності, в тому мірою мають відношення до евромайдановскому руху. Заміна особистих протестних мотивацій колективними Відштовхнемось від логіки, яку наводить у своєму блозі російська журналістка і кандидат соціологічних наук Аріна Шарапова з приводу мотивацій протесту. До останніх можна віднести: невдоволення власним становищем (соціальним-економічним, політичним), можливість заробити в проплачених акціях, самоствердження, наслідування («за компанію»), глибока віра в певні ідеї і т.д. Люди, що розділяють ті чи інші протестні мотивації, утворюють малі групи (дружні зустрічі, в ході яких обговорюються новини, висловлюються обурення, йде обмін «негативними» переконаннями). Далі такі групи об'єднуються між собою, формуючи «колективні свідомості», які вже зливаються в натовп. А в натовпі працюють вже інші закони. Тут відбувається заміна особистих мотивацій колективними: учасник протесту втрачає свої приватні цивільні мотивації і починає виступати від імені натовпу, апелюючи до більш загальних протестним вимогам, ніж ті, з яких почався його особистий бунт. Найчастіше подібні «колективні вимоги» прищеплюються натовпі її лідерами. Але далеко не завжди спроби протестних ватажків представити громадську думку так, як їм вигідно, спирається на реальні політичні настрої протестуючих.

Приміром, 4 лютого керівник фракції «Батьківщина» Сергій Соболєв заявив: «Основна вимога громадян України сьогодні - це зміна конституційного ладу». Однак, згідно з останніми даними явно непровладного фонду «Демократичні ініціативи», «зміна Конституції, повернення до конституційної реформи 2004 року, яка обмежувала владу президента», не входить навіть до першої трійки вимог, які найбільше підтримують майданівці. Пошук «прикордонних» ситуацій Однією з найбільш поширених причин протестної поведінки прийнято вважати таке явище, як депривація. Це коли те, що я бачу навколо, не збігається з моїми очікуваннями і цінностями. І чим глибше ці розбіжності, тим сильніше в мені буде почуття незадоволеності. А чим сильніше це почуття, тим більше я буду готовий до участі в протестних акціях. Виділяють три основні моделі депривації. Перша: відчуття несправедливості в дусі «я гідний більшого» (досить-таки стандартна історія). Друга: гострий фінансовий дискомфорт в порівнянні з попереднім економічним станом (наприклад, «податковий» Майдан). І третя, «прогресивна»: зупинка економічного зростання після етапу підйому на тлі наростаючої хвилі нових очікувань (почасти тут в приклад можна привести економічний фактор Помаранчевої революції з урахуванням того, що ця складова, звичайно ж, не була найголовнішою). Проте, коли психологи говорять про депривації, вони в основному мають на увазі недостачу чуттєвих і соціальних стимулів, а також живих вражень.

У філософії та психології є таке поняття, як «екзистенційний досвід» - особливий стан бадьорості, в якому у людини різко посилюється самоусвідомлення і переживання свого особистого буття. Часом цей досвід виражається в «прикордонних» ситуаціях, наприклад, перед обличчям смерті. Людина може свідомо чи несвідомо шукати такі ситуації, йти назустріч загрозам і небезпеки, відчуваючи «ностальгію по-справжньому». Скільки раз опинялися в подібних обставинах українські бунтарі при бойових протистояннях з «Беркутом» на Грушевського? Не виключено, що протестна радикальність в ряді випадків сягає корінням саме в пошук того самого «екзистенціального досвіду». (Схожа тема - «чоловічих ігор» на Грушевського - розкривається в головній статті одного з останніх випусків газети «Коментарі»). Нонконформізм, який «за» Практично весь попередній рік українські соціологи підкреслювали, що країна стоїть на порозі революції. Акції «Вставай, Україно!» Очікуваних результатів опозиції не принесли, оскільки опозиційні лідери і партії, як підтвердив вже Євромайдан, особливою довірою у своєї цільової аудиторії не користуються.

Судячи з усього, до 21 листопада протестної категорії українців, незважаючи на високий рівень соціальної напруги, заважало масово і серйозно повстати проти Банкової відсутність реальної «позитивної» альтернативи. Щоб було не тільки «проти», а й «за». Парламентська опозиція не змогла забезпечити в своїй особі цю «позитивну» альтернативу. За неї це зробило непідписане Угоду про асоціацію з ЄС як символ відсунутого в сторону світлого «євромайбутнє». Зрозуміло, що ключовою рушійною силою протесту було неприйняття діючої влади та її політики, але розпочався Євромайдан все-таки тоді, коли в доважок до основних антисистемним настроям з'явилися актуальні «позитивні» мотивації, пов'язані з ЄС. Іншими словами, яким би не був політичний нонконформізм зацикленим на одному «проти», щоб дійсно реалізуватися, йому, як не крути, потрібні і якісь позитивні ідеали - хоча б як приводів. Бунт проти нав'язуваної політичної дитячості Тут схема виглядає наступним чином. Є влада, зацікавлена в тому, щоб мати під собою інфантильний, легко керований і маніпульований народ. І існують методи, які дозволяють «системі» домогтися свого. Наприклад, «ліберальні» (балувати свободами) або «авторитарні» (залякувати). До других, очевидно, близькі вже скасовані «закони 16 січня», що викликали, крім загального протестного контексту, активне обурення у політично «дорослих» громадян або тих, хто прагне такими бути. Виходить якийсь бунт проти нав'язуваної політичної дитячості. І це можна віднести до проявів демократичного типу політкультури, тобто орієнтації людей на активну роль у політиці, визнання цивільних прав і свобод, контроль над діяльністю держорганів.

Сьогодні в Україні це більшою мірою властиво жителям західних і центральних областей (в вітчизняних ЗМІ останнім часом люблять писати про більш розвиненою політичною «пасіонарності» в цих регіонах). «Протест - це маленьке життя» «З часу проведення опитування на Майдані-таборі пройшло півтора місяці, - йдеться в останньому соціологічному звіті фонду« Демократичні ініціативи ». - Весь цей час було наповнене жорстким протистоянням протестувальників і силових структур - побиття, репресії, зникнення людей, а після прийняття сумнозвісних законів від 16 січня - справжні криваві бої на Грушевського і перші людські жертви. Майдан дуже змінився зовні - визвірився барикадами, напружився в постійному очікуванні нападу, став більш закритим. Майдан-табір перетворився на Майдан-січ ». І дійсно, сьогодні Майдан схожий на такий собі «адміністративно-військовий центр», що живе у своїй реальності, в якій вибудовуються специфічні моделі соціально-психологічних відносин. По суті, будь-яке протестний рух проходить свій життєвий цикл від народження до зникнення або переростанню в щось нове. Важко сказати, в якій саме стадії нині перебуває «Майдан-січ», але головне, щоб у ньому, як у антимайданом і будь-яких інших громадянських акціях, не губився людина як цінність, під якими б прапорами він не стояв.

Режим доступу:

http://fraza.ua/analitics/13.02.14/187677/psihologija_protesta_5_interesnyh_faktov_s_ukrainskimi_primerami.html

Додаток Г

За 2013 рік в Україні зафіксували близько 5 тисяч протестів

Це на 33% більше, ніж у 2012 році, та майже вдвічі більше, ніж було у 2011 та 2010 роках, повідомив під час прес-конференції соціолог, заступник директора Центру дослідження суспільства Володимир Іщенко.

"Ми почали фіксувати протести ще до початку Майдану. З 1 січня по 20 листопада 2013 року відбулося 3419 протестів, з кінця листопада ця активність вибухнула. Підвищилася і масовість: близько 250 протестів мали понад тисячу учасників, що у 2,5 рази більше за 2012 рік та у півтора рази більше, ніж було у часи Податкового Майдану. Такі дані базуються на основі систематичного моніторингу протестів по всій Україні, їх характеристик та реакцій", - говорить Іщенко. "Багатолюдні мітинги були зафіксовані у різних регіонах України. На першому місці за масовістю - Київ, далі - Південь України. Йдеться про протести підприємців в Одесі, Врадіївську ходу під Миколаєвом. Третє місце - Західна Україна. На Сході зафіксовано найменше протестів. Найпопулярнішими вимогами залишалися соціально-економічні: забудови, невиплата зарплат, комунальні послуги, довкілля, права підприємців. Також ми помітили, що протестів за участі українських націоналістів відбулося вдесятеро більше, ніж за участі проросійсько налаштованих". 8% з усіх протестів минулого року - мітинги найманих працівників, говорить заступник керівника відділу вивчення соціальних протестів Центру дослідження суспільства Оксана Дутчак.

"Мінімум 389 протестів за минулий рік - саме протести найманих працівників, серед яких 40 - страйки. Показник збільшився за рахунок дрібних, локальних виступів. До п'ятірки вимог, з якими виходили на страйк наймані працівники, увійшли: затримка зарплати, порушення прав, закриття підприємств, рейдерські захоплення і безробіття".

Режим доступу: http://grim.in.ua/life/2014/04/29/10945

Размещено на Allbest.ru