У Вступі обґрунтовано актуальність наукової проблеми дослідження, визначено головні методологічні підходи до її розв'язання, окреслено коло вчених, на праці яких при аналізі спиралася автор.

У першому розділі «Соціально-економічна поведінка як предмет економічної соціології» викладено авторське розуміння діалектичного взаємозв'язку соціального і економічного в теорії та практиці господарського життя. Засобами системно-інтеграційного підходу здійснено соціологічну експлікацію соціально-економічної поведінки та обґрунтовано продуктивність використання цієї категорії. Розкрито зміст і дано її типологічну характеристику як центральної категорії економічної соціології.

Взаємозв'язок соціального й економічного закладений у самому процесі функціонування суспільних відносин, в які люди об'єктивно вступають у процесі життєдіяльності. Дослідники здавна усвідомлювали необхідність аналізу соціального та економічного в їх єдності та взаємозв'язку. Адже об'єктивний аналіз реальності, в якій ці грані людської життєдіяльності переплетені воєдино, передбачає пошук адекватних методів наукового пізнання. Серед дослідників, які започаткували класичний етап становлення економічної соціології, слід передусім назвати А.Сміта, К.Маркса, Е.Дюркгейма, М.Вебера, Т.Веблена. Значний вплив на розвиток економічної соціології у ХХ ст. справили П.Сорокін, К.Поланьї, Т.Парсонс.

Викладаючи розуміння взаємозв'язку соціального і економічного в концепціях сучасних зарубіжних дослідників, автор коротко схарактеризовує головні економіко-соціологічні ідеї Р.Сведберга і М.Грановеттера (тези про «структурну вкоріненість» поведінки людей і «соціальне конструювання господарства»); П.Бурдьє (аналіз поняття капіталу, під яким розуміється накопичена праця у трьох основних формах: у вигляді економічного, культурного і соціального капіталу); Дж.Коулмана (поняття «соціальний капітал») та ін. Серед учених пострадянського простору аналіз взаємозв'язку соціального і економічного як предметного поля економічної соціології представлений у працях Т.Заславської, Р.Ривкіної, В.Радаєва, Г.Соколової, В.Ворони, Є.Суїменка, В.Тарасенка та ін. Слід зазначити, що саме Т.Заславська і Р.Ривкіна вперше впровадили в науковий вжиток поняття «соціально-економічна поведінка», використовуване в подальшому й українськими соціологами.

Авторське бачення взаємозв'язку соціального та економічного виходить з таких положень:

1. Соціальне і економічне належить розглядати як родове і видове поняття. При цьому з позицій загальнометодологічного підходу соціальне виступає як універсальний атрибут життєдіяльності та взаємодії людей у будь-яких сферах, а економічне - як одна з конкретних визначеностей, різновидів соціальної реальності.

2. З позицій конкретно-наукового, соціологічного підходу соціальне, окрім іпостасі загального атрибуту людської життєдіяльності, має й іншу, у якій постає як соціально-статусна визначеність.

3. З точки зору рефлексії повсякденного життя та об'єктивних потреб людей соціальне та економічне є віддзеркаленням двох відносно самостійних сфер людської життєдіяльності - соціальної та економічної, що виконують свої специфічні функції.

4. Соціально-економічне є характеристикою інтегрального системного утворення, в якому соціальні та економічні чинники взаємодіють між собою як частини органічного цілого.

5. Поняття соціально-економічного є похідним від поняття соціально-економічних відносин, тобто суспільних виробничих відносин, детермінантне ядро яких складають відносини власності. У такому розумінні соціально-економічне тотожне матеріальному як об'єктивній даності людського буття, що включає і економічне, і соціальне.

Кожний із зазначених аспектів взаємозв'язку соціального та економічного відповідає певній площині аналізу і має право на існування у науковому дискурсі. Дотримуючись дедуктивної схеми аналізу, автор йде від соціофілософського тлумачення соціального та економічного до розуміння взаємозв'язку соціального й економічного в рамках економічної соціології й далі - до аналізу соціально-економічної поведінки, що відображає взаємозв'язок соціального й економічного як органічної цілісності в реальній повсякденній життєдіяльності суб'єкта.

Аналіз соціально-економічної поведінки з позицій соціологічного підходу передбачає розуміння її соціальної зумовленості й укоріненості, «соціальності» самих суб'єктів господарювання, врахування різноманітних людських потреб, інтересів тощо. Тому її поглиблений аналіз зумовлює необхідність вивчення соціокультурних і інституційних параметрів господарювання. Адже і культура, і інституціональність, на думку автора, являють собою важливі атрибути соціальності, що містить людський субстрат життєдіяльності та взаємодії людей. При цьому культуру можна визначити як якість соціальності, а інституціональність - як її впорядкованість. Тому в рамках економічної соціології на перший план виходять проблеми дослідження економічної культури та економічних інститутів як соціальних регуляторів соціально-економічної поведінки.

Характер соціально-економічної поведінки як складного феномена економічного життя, специфіка соціологічного бачення та особливість методологічного підходу економічної соціології (дихотомія економічного і соціального) визначають алгоритм пізнання досліджуваного явища: розгляд його як одного з різновидів соціальної поведінки, виявлення видової специфіки й, нарешті, системно-інтеграційне осмислення дихотомії економічного і соціального, що дає змогу ввести поняття соціально-економічної поведінки як таке, що релевантно відображає природу досліджуваного феномена.

З'ясування видової специфіки соціально-економічної поведінки передбачає адекватне розуміння предмета економічної соціології й методологічного балансу між економічним і соціологічним підходами. Наукова систематизація накопичених знань виявила два основні підходи до визначення предмета і змісту економічної соціології - інверсійно-асиміляційний і системно-інтеграційний. Системно-інтеграційний підхід вигідно відрізняється від інверсійно-асиміляційного тим, що при з'ясуванні сутності соціально-економічної поведінки він передбачає органічне поєднання, перетин родових соціальних і видових економічних властивостей-атрибутів суб'єкта та його поведінки і перебуває в річищі методологічного реалізму, націленого на створення інтегральної теорії людської поведінки. На відміну від робочих моделей людини як суб'єкта економічного життя в рамках економічної та соціологічної теорій, модель соціально-економічної поведінки «людини реальної» вирізняється урахуванням економічної та соціокультурної детермінації цієї поведінки із визнанням зростання ролі останньої; переважно реально-практичним, а не логічним характером вибору суб'єктом конкретних варіантів поведінки; ускладненням і збагаченням мотивів соціально-економічної поведінки; урахуванням невизначеності соціально-економічного середовища, в якому діє суб'єкт. «Людину реальну» можна уявити у вигляді цілої галереї фігур, описати через різноманітні типи дій, при цьому власне homo economicus і homo sociologicus постають як її крайні випадки.

Розглянуті автором визначення соціально-економічної поведінки, наявні в сучасній науковій літературі, свідчать про те, що це поняття, як правило, не експлікується за допомогою чітких критеріїв. Незрідка змішуються близькі, але не тотожні поняття економічної та трудової поведінки, економічної та господарської дії тощо. Застосовуючи системно-інтеграційний підхід до аналізу, автор вважає за правомірне в рамках соціологічної експлікації соціально-економічної поведінки виокремити три її конституювальні ознаки: раціональність людської діяльності, її прагматична мотивація і відносини соціально-економічного обміну.

Раціональність, що розуміється як доцільність, є специфічною рисою людини, якій властиве осмислене цілепокладання майбутньої дії. У соціологічному контексті осмислення раціонального ядра соціально-економічної поведінки неможливе без з'ясування ролі в ній раціонального та ірраціонального, співвідношення економічної та соціальної раціональності (інструментальної та ціннісної, формальної та матеріальної), а також ступеня повноти раціональності. Як і раціональність, прагматична мотивація закладена вже в самому змісті економічної дії, здійснюючи яку суб'єкт свідомо орієнтується на міркування вигоди. Відносинам соціально-економічного обміну в соціологічному аналізі відводиться особливе місце, оскільки обмінні процеси є важливою ланкою в життєдіяльності особистості та суспільства і концентрують у собі суто соціальні елементи економічної поведінки. На відміну від «суто економічної» поведінки, обмінні відносини у перебігу соціально-економічної поведінки підпорядковуються не лише імперативу взаємно-еквівалентної винагороди. Значною мірою вони регулюються також моральними нормами.

Виокремлені ознаки соціально-економічної поведінки нерозривно пов'язані між собою. Так, люди вступають у соціально-економічні відносини з приводу задоволення своїх різноманітних потреб. Унаслідок перетину різних інтересів індивідів ці відносини набувають форми соціально-економічного обміну. Останній становить суть процесу соціально-економічної поведінки як зовнішньої форми вияву діяльності суб'єктів соціально-економічних відносин. Відбувається зазначений ще М.Кондратьєвим змістовий перехід соціально-економічних відносин у соціально-економічну поведінку, і навпаки. Характер мотивації багато в чому визначає форму раціональності соціально-економічної поведінки, яка, своєю чергою, задає певний алгоритм соціально-економічному обміну.

Таким чином, соціально-економічна поведінка, якщо її розуміти як різновид соціальної поведінки, являє собою сукупність соціально-комунікативних дій, спрямованих на раціональне використання економічних ресурсів з метою життєзабезпечення суб'єкта (і/або отримання вигоди) на підставі відносин соціально-економічного обміну. Як фундаментальна категорія економічної соціології соціально-економічна поведінка відображає систему дій і вчинків суб'єкта в економічній сфері, зумовлених її прагматичними цілями, раціональними способами їх досягнення, з урахуванням взаємно вигідного соціально-економічного обміну.

Окрім триєдиних ознак соціально-економічної поведінки, її важливою характеристикою є продуктивність. Останню можна розглядати як результат соціально-економічної поведінки. Мається на увазі не тільки цілеспрямованість активності людей в економічній сфері на задоволення їхніх потреб у матеріальних благах і послугах, а й її цілереалізованість.

Продовженням і поглибленням соціологічної експлікації соціально-економічної поведінки слугує її типологізація. Оскільки на даний час в економічній соціології немає ані єдиної типології соціально-економічної поведінки, ані усталеної її класифікації, автор на підставі узагальнення теоретичних засад наукової типологізації сформулювала низку методологічних засновків як вихідних теоретичних положень для здійснення такої типологізації.

Стосовно нинішньої ситуації в Україні важливим критерієм типологізації соціально-економічної поведінки, на думку автора, є характер сприйняття людьми об'єктивно наявних (щойно формованих, змінюваних) соціально-економічних відносин і умов життєдіяльності. На основі цього критерію можна вирізнити адаптивну, традиційну (що зберігає попередні норми, стереотипи і принципи поведінки) та протестну поведінку. Кожен із цих типів може бути як активним, так і пасивним, і включати різні підвиди. Зокрема, в активно-адаптивній поведінці можна виокремити такі підвиди: ініціативно-підприємницький, партнерський (корпоративний, рольовий), добровільний, вимушений та ін. Окрім вказаних, існує й так звана аномійна поведінка, зумовлена розпадом нормативно-ціннісної системи, яка існувала в минулому і виконувала функцію інтеграції в суспільстві, а також несформованістю такого роду системи в сучасних умовах. Аномійна поведінка виявляється у відчуженні людини від суспільства, її нездатності адаптуватися до умов, що змінилися, і, як наслідок, у відчутті апатії, незадоволеності та розчарованості в житті. Найактуальнішим за сучасних умов є адаптивний тип соціально-економічної поведінки. Він безпосередньо відповідає адаптаційній функції економічної підсистеми суспільства і відображає зміст соціально-економічної поведінки як спостережуваного діяльнісного ставлення суб'єктів до соціально-економічних умов свого існування, орієнтованого на зміну і перетворення навколишнього середовища і пристосування до нього з метою задоволення потреб. Крім того, в ситуації інституційних змін саме адаптація виступає провідним макросоціальним процесом, ступінь і глибина якого визначають, зрештою, результати здійснюваних перетворень.

У другому розділі «Економічна культура як чинник соціально-економічного розвитку і регулятор поведінки населення в господарській сфері» викладено системне соціологічне бачення економічної культури, в рамках якого проаналізовано її суть, функції та показники, розглянуто соціогенез економічної культури, особливу увагу приділено аналізу економічної ментальності як суспільного явища, а також емпіричних даних, що характеризують нинішній стан економічної культури населення України.

Поняття «культура» застосовне до будь-якого соціального процесу, явища чи суб'єкта. Культура ніби розлита в усіх проявах соціальності й визначає спосіб існування останньої. Вона характеризує якість і рівень соціальності як концентрованого вираження сутнісних сил людини, того, що становить єство і сенс її життя.

Економічна культура не зводиться до побічних результатів взаємодії економіки й культури як відносно самостійних сфер людського буття, або до виявів загальнолюдської культури в економічних діях. Вона має складний соціогенез, зумовлений дією багатьох чинників, дуже різних за характером. Економічна культура вбирає в себе різноманітні етичні, релігійні, естетичні цінності й заломлює їх у просторі соціально-економічних відносин, пов'язаних із виробництвом, розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ та послуг, переплавляючи їх у цілісну економічну свідомість та поведінку.

Економічна культура настільки багатокомпонентна і багатоаспектна, що можна говорити про поліморфність її характеру. Багатокомпонентними є зміст і форми виявів економічної культури. Як нормативно-ціннісна система координат економічна культура не лише регулює соціально-економічну поведінку, а й виявляється, реалізується в ній, а отже, в її триєдиних конституювальних ознаках: раціональності людської діяльності, прагматичній мотивації та відносинах соціально-економічного обміну. Культура ж самої соціально-економічної поведінки постає як конкретний вияв економічної культури в цілому. Поліморфність економічної культури як соціального феномена виростає з багатогранності самої соціальності, з багатоярусності й багатоаспектності економіки та культури як вихідних засад життєдіяльності людей та їхніх взаємодій між собою. Різнобічність економічної культури увиразнюється в її предметному (горизонтальному) розмаїтті, коли кожна грань цієї культури функціонує в певній царині економічної життєдіяльності суспільства. Множинність функцій економічної культури матеріалізується в різноманітних економічних інститутах, що безпосередньо регулюють соціально-економічну поведінку людей. Суб'єктний зріз, що характеризує її конкретно-історичного носія, розкриває багату палітру етнічних, соціально-групових, класових, регіональних та інших різновидів економічної культури. Поліморфний характер економічної культури зовсім не означає відсутності її єдності й цілісності, а лише підкреслює специфіку цього феномена (наявність множинного в єдиному). В економічній культурі переплелося родове та видове, суб'єктивне та об'єктивне, особистісне та інституційне, матеріальне та духовне, мисленнєве та діяльнісне. соціальний економічний поведінка зміна

На сьогодні ще немає загальновизнаної концепції стосовно сутності, структури та показників економічної культури. В економічній соціології поширеним є запропоноване Т.Заславською та Р.Ривкіною визначення економічної культури як сукупності соціальних цінностей і норм, котрі є регуляторами економічної поведінки й виконують роль соціальної пам'яті економічного розвитку. Досить відомим є і тлумачення економічної культури Я.Кузьміновим як сукупності інституціоналізованих способів діяльності, що забезпечують адаптацію суспільств, груп та індивідів до економічних умов свого існування, та ін. На думку здобувача, економічна культура як одна з фундаментальних категорій економічної соціології відображає якісну характеристику соціального суб'єкта і становить систему економічних знань, умінь, здатностей і цінностей, що регулюють соціально-економічну поведінку й виконують функцію економічної соціалізації людей.

Окрім дослідження власне економічної культури, не менш важливо розкрити її співвідношення з іншими, близькими до неї за змістом феноменами, зокрема з господарською культурою, поняття про яку з'явилося як логічне продовження розмежування шерегом авторів понять «господарство» і «економіка», «господарська поведінка» і «економічна поведінка» як таких, що відносяться, відповідно, до історично необмеженого періоду розвитку суспільства і до історично окресленої певними часовими рамками економічної формації (Т.Александрова, В.Іноземцев, Н.Зарубіна, Є.Суїменко та ін.).

Економічній культурі як соціальній системі властиві певні суперечності, як внутрішньо, так і ззовні детерміновані. Це і можливі суперечності між її різними рівнями (культурою мас і культурою еліт). Це і суперечність між традиціями та новаціями, консервативністю та різноманітністю культурних зразків. Це і суперечності між знаннями та уміннями людей, між їхніми стереотипами поведінки та ціннісними установками, між різними цінностями тощо. Сам взаємозв'язок цінностей та норм в умовах суспільних змін набуває суперечливої форми (а інколи і його розриву), що призводить до деформації ціннісно-нормативної структури соціально-економічної поведінки та створює ефект «культурного вакууму», появу подвійних інституційних стандартів. Незрідка суперечливим є і взаємозв'язок між економічною свідомістю і практикою. Якщо культивовані у процесі виховання та освіти цінності не сприймаються людьми, а залишаються вимушеними нормами поведінки, порушується цілісність культури, виникає загроза появи квазікультурних форм. Рівень економічної культури може також бути неадекватним рівню інших сфер загальнолюдської культури.

Імперативи економічної культури виростають з її змісту, з тих структурних елементів, які становлять її смисловий, ціннісний і нормативний пласти. Знання як когнітивний елемент економічної культури задають спрямованість і смислову визначеність діяльності людини в економічній сфері, а цінності та норми як аксіологічні та нормативні культурні компоненти упорядковують цю діяльність. Аналогічно до того, як культура в її соціально-родовому сенсі вносить смисл і впорядкованість, узгодженість у світосприйняття, мислення та поведінку людини, економічна культура упорядковує як уявлення людини про економічну систему, так і її соціально-економічну поведінку.

Як соціальний феномен, що поєднав у собі родове в культурі та специфічно-видове, економічна культура виконує і економічні, і соціальні (соціокультурні) функції. Економічна функція цього різновиду культури полягає в її ролі як чинника економічного розвитку. Соціальні функції економічної культури є, по суті, функціями економічної соціалізації людей і поділяються, на думку автора, на світоглядну функцію, що забезпечує ціннісно-смислову картину економічного життя, і регулятивну, що впорядковує економічну діяльність людей.

Серед різноманітних чинників становлення і розвитку економічної культури можна виокремити кілька груп найсуттєвіших чинників її соціогенезу: природно-географічні, економічні, загальнокультурні (зокрема, релігійний, ідеологічний/політичний, науковий), історичні чинники, а також новітні, що повсюдно заявляють про себе, а саме, глобалізаційний та інформаційний чинники.

Економіка не просто впливає, а безпосередньо формує, породжує економічну культуру. Економіка є тією сферою життєдіяльності людини, без якої неможливе саме життя в його матеріальному, фізичному розумінні. І в цьому сенсі вона становить підґрунтя, підвалини буття соціуму. Від того, які продуктивні сили, які економічні відносини закладені в цей базис, залежить культурна суперсистема суспільства. Проте, хоч би яким було різноманіття соціально-економічних відносин, принципове значення для розуміння суті економічної системи й відповідної економічної культури має характер відносин власності: що домінує - приватна власність чи суспільна. Так, за умов приватної власності на засоби виробництва неминучим наслідком цього є соціально-економічна диференціація населення, яка об'єктивно веде до формування різних типів соціально-економічної поведінки і, природно, економічної культури, що є її внутрішнім регулятором. Різне соціально-економічне і матеріальне становище зумовлює не тільки неоднакові можливості доступу до економічних благ, а й формує різні системи ціннісних орієнтацій людей. Демонстративне споживання незначної за чисельністю групи багатих людей в незалежній Україні, цінності, які вони сповідують, і весь їхній спосіб життя наочно показують, «як далекі вони від народу», приреченого сьогодні на економічну культуру виживання. Економічний статус формує відповідний тип економічної культури не тільки за критерієм «багаті - бідні», а й за всіма іншими «номінаціями». Можна говорити про особливості економічної культури зайнятих в різних галузях матеріального і нематеріального виробництва - працівника промислового підприємства, селянина чи управлінця тощо, найнятого робітника і власника, зайнятого і безробітного.

Культура як спосіб існування людини визначає і спосіб її життя, і її інтереси, і її поведінку. Культура формується в процесі соціалізації, а вже з цього загальнокультурного шару виростає специфічний різновид економічної культури, що є, як зазначала Т.Заславська, «проекцією» всієї культури на економіку. До культурних чинників соціогенезу (окрім загальнокультурного і нерозривно пов'язаного з ним ментального чинника) слід віднести й такі, що спочатку були нероздільно зрощеними в єдиному дереві культури, але мірою його розвитку набули значення самостійних культурних гілок. До таких належать насамперед релігія, ідеологія/політика і наука. Релігійний чинник правильніше назвати етико-релігійним, бо релігійне вчення і віра формують у людини ту етичну основу, яка багато в чому визначає все її подальше життя, її поведінку в усіх сферах життєдіяльності, зокрема в економічній. При цьому провідним етико-релігійним чинником, що впливає на формування як загальної, так і економічної культури багатьох людей в Україні, залишається православ'я.

Панівною ідеологією є ідеологія соціальних сил, що домінують на даний історичний момент. Її характер залежить передусім від ідеологічних поглядів і культури відповідної економічної та політичної еліти, яка, з одного боку, виробляє і реалізує ту чи іншу економічну політику, а з іншого - являє собою зразок для наслідування і формування в населення певних ціннісних орієнтацій. Еліта здатна виконувати історично призначену їй роль провідника культури лише за умови, що вона є елітою не тільки за своїм соціальним статусом, а й, головне, за інтелектуально-культурним потенціалом. Характеризуючи соціогенез економічної культури, автор відзначає також особливу роль розвитку економічної науки та економічної соціології у формуванні економічної культури суспільства.

Розглядаючи економічну ментальність як глибинну основу економічної культури населення, автор розуміє під нею той сегмент менталітету людей, який історично визначає особливості їхніх цінностей і норм поведінки в економічному житті, охоплює всі аспекти відтворювального процесу - виробництво, розподіл, обмін та споживання, і виявляється у ставленні до праці, власності, законності тощо. Аналіз економічної складової українського менталітету побудований не лише на матеріалах спеціальних наукових розвідок етнографів, істориків, а й на «документах» особливого роду - прислів'ях і приказках, що відображають і характер, і інтелект народу. Крім того, проаналізовано дані кількох масових соціологічних досліджень, які дають змогу судити про певні риси менталітету сучасного населення України.

До основних рис економічної ментальності мешканців України, відображених у народних прислів'ях та приказках і зафіксованих у науковій літературі при описі способу життя населення, належать шанобливе ставлення до праці як до джерела матеріального добробуту і цінності людського життя; трудове обґрунтування недоторканності (та права) власності; відчужено-критичне ставлення до багатих; дуалістичне сприйняття грошей як таких, що породжують і добро, і зло, та ін.

Економічна культура є важковимірюваним параметром соціально-економічної поведінки. Можна говорити про три способи її оцінки: якісний, кількісний і з використанням опосередкованих показників (оскільки культура має таку властивість, як всепроникність і, по суті, незліченне число проявів). Кількісна оцінка відображає узагальнений рівень економічної культури як певну інтегральну планку економічного мислення і поведінки. Якісна, багатовимірна характеристика робить наголос на нормативно-ціннісній структурі, що охоплює різноманітні ціннісні установки й орієнтації щодо різних граней економічного життя людей.

Оцінювання економічної культури населення за даними експертного опитування, проведеного відділом економічної соціології ІС НАНУ у 2005 році за участі автора, засвідчило, що на тлі невисокої оцінки загального рівня економічної культури порівняно вище серед її складових експерти оцінюють економічну обізнаність, професіоналізм людей, здатність до адаптації, потребу людей в економічних знаннях. Найнижче оцінено дотримання людьми норм права і законів, рівень дисциплінованості українських громадян. У структурі соціально-економічної поведінки населення домінує прагматична мотивація.

Економічна свідомість населення сьогодні вирізняється сприятливістю до формування як індивідуалістичної, так і колективістської культури. Одні тенденції - зміцнення здорового індивідуалізму, сприйняття позитивних рис приватної власності та конкуренції - привносять конструктивний імпульс, що збагачує культуру господарювання. Інші, насамперед диференціація суспільства на багатих і бідних, культ грошей, а також заздрісне ставлення до успіху інших погіршують соціальне самопочуття людей. Економічна культура значної частини населення України перебуває сьогодні на стадії переходу від цінностей соціоцентризму і трудового обґрунтування власності до приватновласницьких цінностей. Зафіксований дихотомічний стан суспільства, його розкол на прихильників і супротивників ринкової економіки свідчать не тільки про амбівалентність масової свідомості, а й про наявність протилежних соціальних позицій, подальше відстежування яких важливе для визначення наслідків їх розвитку і протистояння.

Третій розділ «Інституційний механізм формування соціально-економічної поведінки» присвячений дослідженню змін, що відбуваються в інституційній структурі українського суспільства, та їх впливу на соціально-економічну поведінку населення.

Розуміння відносної самостійності інституційних аспектів економічної культури і завдання дослідження соціально-економічної поведінки населення в умовах інституційних змін визначили необхідність спеціального розгляду інституційної проблематики. У рамках загальносоціологічного макроструктурного підходу інститути розглядаються як соціальні структури, що утворюють соціальну будову «суспільство». Натомість у рамках нормативно-діяльнісного (нормативно-поведінкового) підходу - це правила та норми, за якими будуються соціальні відносини та здійснюється соціально-економічна поведінка людей і які є своєрідними «технологіями» соціального конструювання. Розмежовуючи ці дослідницькі прийоми, автор обґрунтовує продуктивність застосування в економічній соціології інституційного підходу, що розглядає соціальний інститут як триєдність формальних правил (нормативно-правової «верхівки»), неформальних обмежень (соціокультурного підґрунтя) і системи (механізму) соціального контролю за дотриманням норм і правил. Неформальні інститути лежать на перетині соціокультурної й інституційної систем, відображаючи цінності та норми, що стоять за ними. Формальні інститути, покликані врегульовувати соціальні інтереси суб'єктів взаємодії, є власне інституційним «зрізом» механізму соціальної регуляції.

З метою з'ясування взаємозв'язку соціокультурної та інституційної систем проаналізовано ланцюжок центральних понять, що характеризують ці системи: цінності - норми - правила; виявлено спільне і відмінне в них як регуляторах поведінки, але регуляторах різного роду. З'ясування взаємозв'язку цінностей і норм вияскравлює детермінанти інституційної ефективності чи неефективності, інституційної слабкості або сили - вочевидь, сильні соціальні норми ґрунтуються на міцних ціннісних підвалинах.

Узагальнення наукових розробок інституційної проблематики й осмислення основних характеристик соціальних інститутів, таких як історичність, поширеність, стійкість і мінливість, націленість на алгоритмізацію і регуляцію поведінки та ін., дало підстави автору висловити припущення про два головні критерії інституціональності: легітимність (згоду людей із даним інституційним порядком) і здатність впорядковування, регулювання соціальних відносин.

Властивість мінливості соціальних інститутів як здатності реагувати на зміни соціальної ситуації вможливлює виконання ними функції адаптації до змінюваних умов і забезпечення поступального розвитку суспільства. Існують два основні варіанти зміни інститутів - еволюційний, який базується на значущості історичного процесу і залежності від попередньої траєкторії розвитку (при цьому далеко не завжди відбувається вибір і закріплення найефективніших норм і правил), і революційний, що передбачає дискретні зміни передусім формальних рамок, орієнтованих на вже відомі зразки.

Автор згодна з тими дослідниками, хто вважає, що пришвидшення інституційного розвитку відбувається тільки за умови конгруентності неформальних норм, що існують у «країні-імпортері», і формальних норм, що «трансплантуються». У разі їх неконгруентності, несумісності відбувається уповільнення інституційного розвитку. Розладнання між формальними і неформальними нормами знижує ефективність інститутів, що «трансплантуються», інституційної системи в цілому і породжує феномен «інституційного двовладдя», або подвійної інституціоналізації, до констатації якої як специфічної характеристики перехідного періоду дійшли і українські, і російські дослідники. Із соціальними практиками, що відображають подвійну інституціоналізацію, тобто стан, за якого нова інституційна система поєднує нові формальні та старі неформальні норми, населення стикається у своєму повсякденному житті. Та якщо в короткостроковій перспективі подвійна інституціоналізація за умов постійної й дедалі поглиблюваної соціально-економічної кризи забезпечувала певну соціальну стабільність, то в довгостроковій цей процес є гальмівним чинником інституційних перетворень.