Еволюція української діаспори як соціокультурної системи

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 316.347:314.74

22.00.04 - спеціальні та галузеві соціології

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора соціологічних наук

ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ СИСТЕМИ

Чернова Катерина Олексіївна

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі соціальних структур та соціальних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Євтух Володимир Борисович, Інститут соціології, психології та управління Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова, директор, м. Київ

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Трощинський Володимир Павлович, Національна академія державного управління при Президентові України, декан факультету вищих керівних кадрів, м. Київ

доктор соціологічних наук, професор Онищук Віталій Михайлович Одеський національний університет імені І.І. Мечнікова, завідувач кафедри соціології, м. Одеса

доктор соціологічних наук, професор Черниш Наталія Йосипівна, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри історії та теорії соціології, м. Львів

Захист відбудеться «27» жовтня 2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.30 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 314.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий « 17 » вересня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Ю.О. Тарабукін

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Глобалізація етносоціальних та етнополітичних процесів вплинула на активізацію етносів як суб'єктів і об'єктів соціального життя. При цьому зросла соціально-політична, економічна та культурна роль етнічних груп, в тому числі й діаспори. Вивчення етнічних груп займає центральне місце в структурі етносоціологічного знання. Тому розгляд сутності цього явища потребує детального наукового обґрунтування.

Враховуючи ту обставину, що українська діаспора не виступає внутрішньою складовою системи суспільних відносин нашої держави, її представники підтримують всебічні контакти з Україною і здійснюють вагомий вплив на становлення громадянського суспільства. Представники діаспор виступають зацікавленими учасниками сучасної соціальної модернізації та здійснюють вплив на міжетнічну взаємодію. У цьому контексті актуальності набуває значущість української діаспори як чинника, що справляє помітний вплив на становлення і розвиток української державності, що допоможе зреалізувати ідею цілісності українського етносу.

Нині в українському суспільстві відбуваються радикальні суттєві зміни. Сучасний етап розвитку українського соціуму характеризується трансформаційними процесами, в ньому тривають масштабні зміни, які зумовлюють нестабільність та невизначеність перспектив соціального життя.

Cоціологічний аналіз українського етносу свідчить про наявність постійних міграційних процесів, які виникли внаслідок тривалої бездержавності, впливу зовнішніх чинників, приналежності України до складу різних територіальних об'єднань. Серед реалій новітнього українського суспільства є те, що наслідком складних і неоднозначних процесів розвитку українського етносу стало виникнення багатомільйонної української діаспори поза межами своєї батьківщини. Перебуваючи в складі інших поліетнічних держав, представники діаспори виступають меншістю і, незалежно від місця проживання, мають у ряді країн єдиний політико-правовий статус як національна меншина. Закордонні українці реалізують свої традиційні форми існування - земляцтва, національно-культурні спільноти, використовують нові організаційні структури і форми: з'їзди, конгреси, форуми, сприяючи цим самим будівництву міжнаціональних і міжнародних відносин та сприяючи поширенню позитивного іміджу Української держави. У цьому зв'язку підсилення ролі діаспори визначається і передбачається державою на політико-правовому рівні, про що свідчить Концепція державної національної етнополітики України.

На нинішньому етапі україно-діаспорних взаємин можна простежити підвищений інтерес до культурних чинників в житті етнічних груп. Зазначимо, що наявність етнокультурних світів із своєрідними центрами тяжіння за межами державних кордонів, на яких проживають представники цих соціокультурних явищ є складовою частиною сучасного світу. У науковому розумінні це явище виступає як панетнічність, під якою виступає будь-який масив етнічної культури, створений і створюваний етносом і всіма його підрозділами, в тому числі і діаспорами. Найбільш ґрунтовно термін “соціокультурний” проаналізував П.Сорокін, який вважав, що соціологія досліджує соціокультурні явища у всіх різноманітних типах зв'язків. Він підкреслював той факт, що не існує чіткої демаркаційної лінії між суспільством і культурою, а є лише одна соціокультурна реальність.

Дослідження діаспор у соціологічній науці - відносно новий напрям, котрий потребує глибокого теоретичного і методологічного обґрунтування. Розгляд етнонаціональних груп як цілісних соціальних організмів і як структурних складових суспільства є тим напрямом, який найбільш повною мірою розкриває специфіку етносоціологічних досліджень. Треба зазначити, що сьогодні в Україні у наукових розробках з діаспори відсутні належна теоретична база, існує термінологічна неоднозначність, недостатня обізнаність із працями зарубіжних авторів. Та попри всі ці негаразди чітко визначилися основні напрями вивчення діаспори як структурованої етнічної групи. Віддаючи належне науковій і практичній значущості вже здійснених досліджень з питань діаспори, необхідно зазначити, що у вітчизняній та зарубіжній літературі відсутній цілісний соціологічний аналіз досліджуваного явища, який би системно об'єднував у собі висвітлення його теоретичних, методологічних засад та емпіричних даних.

У центрі здійсненого в дисертації дослідження перебувають питання сучасного стану й тенденцій розвитку етнічних груп на прикладі східної та західної української діаспори; чинники формування транснаціональних спільнот, до яких належать і діаспори; результати світового та українського досвіду нормативно-правового регулювання діаспори, законодавчих механізмів, які регулюють розвиток етнонаціональних процесів і визначають правовий статус національних меншин (діаспор).

Наукове осмислення формування та функціонування української діаспори представлено, зокрема, як в етносоціологічній теорії та практиці, так і в етнополітичному менеджменті, а саме - державному регулюванні міжетнічної взаємодії етносу та його діаспори. У цьому зв'язку актуальним виступає дослідження базових чинників, які зумовлюють необхідність формування і реалізацію політико-правового та управлінського механізму функціонування української діаспори як суб'єкту міжетнічних відносин та об'єкту етнополітики Української держави. Серед широкого комплексу теоретичних проблем важливим постає аналіз полікультурного розвитку українського етносу, співробітництва між його різними гілками (ядра українців в Україні та української діаспори). Обрана тема розроблена у соціології вочевидь недостатньо.

На сьогодні доцільним є наукове напрацювання теорії і практики українсько-діаспорної міжкультурної взаємодії, визначення в цих процесах активної ролі політичних та культурних інститутів обох сторін. Встановлено, що потенційно на рівні етнічних груп існують досить вагомі можливості їхнього життєзабезпечення. Але на практиці в силу ряду об'єктивних і суб'єктивних причин, в першу чергу, генерованих умовами існування етнічних спільнот в інонаціональному середовищі, в тому числі політикою офіційних кіл в сфері міжнаціональних відносин, відзначені потенційні можливості поки що не завжди реалізуються.

Українська діаспора, як цілісний етнокультурний комплекс, була досліджена в працях українських вчених, які зосередили увагу, насамперед, на сутності явища закордонного українства. Помітний внесок у наукову розробку цього явища здійснили: Л.Аза, Б.Ажнюк, О.Антонюк, В.Арбєніна, Ю. Бачинський, С.Вдовенко, І.Винниченко, В.Євтух, Ф.Заставний, Є.Камінський, О.Картунов, О.Ковальчук, Я.Кондратьєв, В.Куреляк, О.Майборода, Ю.Макар та В.Макар, О.Малиновська, С.Лазебник, Т.Лупул, В.Олефір, В.Онищук, А.Попок, А.Ручка, Ю.Римаренко, В.Сергійчук, М.Степико, В.Трощинський, Н.Черниш, А.Шевченко, В.Школьняк, М.Шульга та ін. Зазначимо, що серед вітчизняних фахівців популярними є також ідеї Б.Ф.Поршнева щодо формування уявлення про себе в контексті опозиції “ми-вони”, згідно якого, порівняння на користь “своєї” групи відбувається за принципом “групового фаворитизму”, в той час як сприймання інших груп залежить від характеру міжетнічних відносин. У дисертації використані також праці представників символічного інтеракціонізму (Ф.Барт, Е.Гоффман, Г.Мід), в яких визначення «ідентифікація» застосовувалось як критерій позитивного ставлення до представників своєї групи та негативного - щодо інших груп. Як методологічна основа вивчення етнічних та культурних спільнот були задіяні праці Ф.Тьонніса, М.Вебера, Е.Дюркгейма, Т.Парсонса.

В сучасній етносоціології напрямок вивчення етнічності діаспор, закономірностей й особливостей виникнення та розвитку специфічних соціумів (етнічних спільнот), структурні зв'язки у рамках цих соціумів набули важливого значення. Вивчення параметрів етнічної спільноти та особливості соціальної адаптації до умов іноетнічного оточення аналізували такі російські дослідники: М.Аствацатурова, С.Арутюнов, Ю.Арутюнян, Л.Дробіжева, В.Дятлов, Т.Іларіонова, Н.Лєбєдєва, З.Левін, А.Мілітарьов, В.Попков, Г.Солдатова, А.Сусоколов, В.Тішков, Ж.Тощенко, Т.Чаптикова та ін.

Діаспорні спільноти, як складові частини етносоціального організму, були розглянуті у працях М.Есмана, Ю.Бромлея; сутність національної ідентичності, її зміст і природу з точки зору соціології розкрито у працях Е.Сміта. Вагомими є також положення теорії соціальної ідентичності Г.Таджфела, які вказують на постійну змінюваність ідентичності та її залежність від міжетнічної взаємодії. До речі, такі етнометодологи, як Г.Гарфінкель, Д.Дуглас, А.Сикурел, зазначали, що, вступаючи у взаємодію, кожний індивід вже має уявлення про те, як повинна відбуватися ця взаємодія. У таких випадках всі уявлення організуються відповідно до норм та уявлень, відмінних від норм та вимог загальноприйнятого раціонального мислення. Багато західних вчених вже давно звертають увагу на роль діаспори у міжнародних стосунках, у двосторонніх міждержавних взаєминах. Явищу діаспори присвятили свої праці: Дж.Армстронг, А.Ашкеназі, А.Бра, М.Дабаг, Н.Брубейкер, Р.Коен, В.Маркусь, К.Платт, Я.Розумний, У.Сафран, В.Сацевич, Х.Тололян, Т.Фаіст, А.Фігус-Ралько, С.Хантінгтон, Р.Хеттлаге, Г.Шеффер. Такі чинники, на нашу думку, мають бути у полі зору тих, хто досліджує українську діаспору, особливо на нинішньому етапі розширення зв'язків незалежної Української держави з українцями, що в силу різних обставин опинилися поза її межами.

Враховуючи ту обставину, що українська діаспора є підсистемою українського етносу, яка здійснює суттєвий вплив на становлення і розвиток української державності, нагальними виступають потреби якісно нових етносоціологічних досліджень щодо еволюції та соціального функціонування української діаспори. Отже, наукова проблема дисертаційного дослідження полягає в наявності протиріччя між необхідністю дослідження еволюції української діаспори як соціокультурної системи і невизначеністю теоретичних засад соціологічної концептуалізації її системних характеристик та адаптивно-інтегративних механізмів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дослідження проведено згідно положень Національної програми «Закордонне українство до 2010 року», а також Постанови Кабінету Міністрів України від 22 червня 1999 року № 1100 «Про створення Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою», одним із завдань якого є створення і реалізація спільних наукових, освітніх і культурних проектів, організація актуальних наукових досліджень, підготовка магістерських, кандидатських, докторських дисертацій, а також в рамках діяльності Міжнародного інституту освіти, культури та зв'язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка».

Дисертація є складовою науково-дослідницьких робіт, проведених у Центрі етносоціологічних та етнополітичних досліджень Інституту соціології НАН України, в яких автор був виконавцем.

Дисертація також здійснена в межах науково-дослідної теми «Аналіз етнонаціональної структури та міжетнічної взаємодії в українському суспільстві», держреєстр №0102U003108 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Автором був написаний розділ звіту, присвячений обґрунтуванню моделей етнонаціональної структури та схем розселення етнічних спільнот України.

Ідеї та висновки дисертації можуть бути покладені в основу обгрунтування та розвитку концепції взаємодії з українською діаспорою, у виробленні ефективної управлінської діяльності у сфері регулювання міграційних процесів.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка теоретичної моделі еволюції української діаспори як соціокультурної системи.

Відповідно до поставленої мети виокремлено такі дослідницькі завдання:

- здійснити огляд літератури за темою та окреслити проблемне поле етносоціологічних дискусій про сутність української діаспори як соціокультурної системи;

- здійснити розгляд діаспори згідно існуючих етносоціологічних підходів до етнічності з позицій примордіалізму, інструменталізму та конструктивізму; дослідити трансформацію соціальної структури та культурних зразків української діаспори як соціокультурної системи; уточнити термін «акультурація»;

- дослідити соціокультурні ознаки української діаспори як підсистеми українського соціуму в контексті його просторового розміщення;

- розкрити адаптивно-інтегративні механізми функціонування української діаспори в поліетнічному соціумі в рамках соціологічної теорії суспільства; етнічність український діаспора інструменталізм

- визначити характер провідних напрямів міжетнічної взаємодії діаспори та її етнічної батьківщини.

Об'єктом дослідження є українська діаспора.

Предметом дослідження виступає еволюція української діаспори як соціокультурної системи.

Методи дослідження. Для розв'язання поставлених завдань використано як теоретичні, так і емпіричні методи дослідження. Так, зокрема, системний аналіз використовувався при дослідженні української діаспори як комплексу елементів і зв'язків; структурно-функціональний підхід для визначення функціональних зв'язків української діаспори; соціально-демографічний аналіз застосовувався з метою дослідження сучасного рівня розвитку українських етнічних груп; соціокультурний підхід був використаний для визначення еволюції соціокультурних змін у середовищі української діаспори; нормативно-ціннісний підхід - при аналізі етнополітики Української держави; метод вторинного аналізу соціологічної інформації використовувався при визначенні елементів етнічної ідентифікації представників української діаспори. Аналіз емпіричної інформації здійснено за допомогою методів математичної статистики (кореляційний, факторний та кластерний аналізи). Метод контент-аналізу використано для визначення рівнів комунікативної взаємодії представників української діаспори в іноетнічному соціумі, обробки результатів експертних інтерв'ю.

Емпіричну базу дисертації становлять дані і матеріали загальнонаціонального щорічного моніторингового дослідження «Українське суспільство на межі ХХІ століття», проведеного Інститутом соціології НАН України та компанією СОЦИС в 1992-2007 роках.

Також були використані результати соціологічних досліджень «Українська трудова міграція до країн європейського Союзу у дзеркалі соціології». - К., 2005. (Керівник проекту - О.Сушко; представлений аналіз результатів соціологічних досліджень було здійснено у восьми українських регіонах з найбільшим міграційним потенціалом та в середовищі українських трудових мігрантів у Польщі); результати соціологічних досліджень фонду «Громадська думка» та акціонерного товариства БКМ. Опитування українців у Росії проводилось серед міського населення 15 регіонів Російської Федерації. В цілому вибіркова сукупність відтворює демографічну і соціально-професійну структуру українського населення в Росії, розраховану за результатами опитувань фонду «Громадська думка» та даними ЦСУ Росії; інформаційно-аналітичний матеріал Й.Конєчної «Поляки-українці, Польща-Україна. Парадокси стосунків між сусідами за даними соціологічних досліджень». - Варшава-Київ. - Міжнародний фонд «Відродження» (К.,2003); аналіз результатів О.Яворницької «Проблема асиміляції української молоді в іномовному середовищі (соціологічний аналіз) та «Реконструкція, деконструкція чи інновація національної ідентичності українців у Польщі (на прикладі Дольношльонського та Любуського воєводств)».

Залучено матеріали соціологічного дослідження «Українці Румунії: сучасний стан та перспективи етнокультурного розвитку», (К.,1999), здійсненого під керівництвом Л.Ази та ін.; аналітичний звіт про проведене соціологічне дослідження «Еміграційний потенціал осіб українського походження та вихідців з України - жителів Республіки Казахстан», (К., 1998), (під керівництвом В.Трощинського).

В процесі дослідження також були задіяні матеріали діяльності конгресів Міжнародної асоціації україністів, а саме: «Другий міжнародний конгрес україністів», Львів, 22-28 серпня 1993 р.; «Третій міжнародний конгрес україністів», Харків, 26-29 серпня 1996 р.; «Четвертий міжнародний конгрес україністів», Одеса, 26-29 серпня 1999 р.; «П'ятий конгрес Міжнародної асоціації україністів», Чернівці, 2002.

Здобувач у своєму дослідженні використала також експертні опитування під час Всесвітніх форумів українців, зокрема, «У співпраці та єднанні увійдемо у ХХІ століття», матеріали другого Всесвітнього форуму українців (21-25 серпня 1997 р.) та «У майбутнє - в ім'я України», матеріали третього Всесвітнього форуму українців (18-20 серпня 2001 р.), робочі матеріали ІV Всесвітнього форуму українців (18-20 серпня 2006 р.), а також статистичні дані, одержані в результаті переписів населення України.

Наукова новизна одержаних результатів. У межах здійсненого дослідження одержано результати, які мають наукову новизну:

- уточнено термін «діаспора» як відкритої соціокультурної системи, в якій внаслідок взаємодії з іноетнічним соціумом відбувається синтез двох культур (материнської і культури нової країни поселення), який підтримується соціальними інститутами (ресурсами та правилами) діаспори; з'ясовано сутність діаспори, що полягає у включеності в іноетнічний соціум «наскільки це можливо» та спротиві зникненню власної етнічності; розширено дефініцію «діаспора», яка згідно традиційного визначення, є частиною етносу, проживаючою за межами території своєї батьківщини. А на відміну від раніше одержаних результатів, діаспора розглядається як сукупність етнічних спільнот, що підтримують інтенсивні комунікаційні зв'язки між собою та з країною походження;

- обґрунтовано теоретико-методологічні підходи до вивчення української діаспори як частини етносу і з'ясовано, що гносеологічно плідними з них є синтез примордіалізму, що визначає етнічність на основі спільного походження (Ван ден Берге, Ю.Бромлей, Л.Гумільов, К.Гірц, Е. Сміт) та інструменталізму, що розглядає етнічність як засіб досягнення групових цілей (М.Губогло, Дж.Девіс, Л.Дробіжева, В.Ядов). На відміну від розповсюдженого погляду щодо трактувань природи етнонаціональних утворень, такого як - конструктивізм, концепція «уявлених спільнот» Б.Андерсона, дискурсивна теорія, доведено, що примордіальні (емоційні, міфологічні) уявлення та раціональні (інструментальні) виступають провідними чинниками формування етнонаціональних груп, причому примордіальна основа ідентичності зберігає свій потенціал і в подальшому існуванні діаспори;

- розроблено систему соціокультурних характеристик української діаспори як об'єктивно-суб'єктивного явища, до яких, (на відміну від існуючої літератури, в якій наголос робиться на мові, специфічних елементах матеріальної та духовної культури, релігії, стереотипах поведінки), включені такі наступні системні ознаки: етнічна ідентичність, самосвідомість і спільність культурних цінностей. Визначено, що особливості нормативно-ціннісного світогляду української діаспори дозволяють віднести її до світового українства;

- на основі проведеного системного аналізу доведено, що українська діаспора функціонує як складова частина етнополітичного організму країни поселення. В розвитку діаспори можна виокремити різні якісні етапи. Встановлено, що на початковому етапі формування української діаспори як соціокультурної системи її характерними ознаками виступають ізольованість та напівзакритість, а зміст та форми її діяльності мають культурологічний та політичний характер;

- вперше з'ясовано, що демократизація українського суспільства та здобуття Україною політичної незалежності сприяли позитивній динаміці як східної, так і західної української діаспори, що проявилося в активізації процесів розбудови та ускладненні її структури як соціокультурної системи. Виявлено, що на сучасному етапі розвитку для української діаспори характерними є процеси консолідації, інституціоналізації, зростання соціальної активності представників діаспори, цілеспрямована реалізація групових та суспільних інтересів, відкритість;

- подальшого розвитку набуло уявлення про те, що українська діаспора є самоорганізуючою, але не самодостатньою системою. Визначено, що основою виникнення самоорганізаційних процесів виступає дихотомія внутрішніх етносоціальних процесів та етнокультурної самоідентифікації діаспори. В процесі дослідження виявлені такі наступні структурно-функціональні характеристики української діаспори, як самоорганізуючої системи: а) нелінійність еволюції, відсутність прямої залежності реального стану середовища української діаспори від специфіки її попереднього стану; б) стійкість існування, когерентність структури української діаспори як системи. Гнучкість структури української діаспори забезпечують ті елементи, які виконують функцію збереження системи;

- уточнено принципи об'єднання діаспори як переселенської групи і встановлено, що вона об'єднана груповою етнічною ідентичністю та має конкретні способи втілення в різних формах етнічного життя, а саме: первинних і безпосередніх формах (оформлення моноетнічних шлюбів; володіння рідною мовою; стійкість конфесійної приналежності; знання фольклору, обрядів тощо); другорядних і опосередкованих - створення національно-культурних об'єднань (союзів, центрів, автономій); участь у суспільно-політичних організаціях і рухах; представництво в органах влади, в муніципальному управлінні тощо;

- вперше доведено, що діаспора має ознаки конвіксійних і консорційних груп визначеного таксономічного рівня відносин всередині етнічних систем. В основі формування етнічної цілісності лежить подвійна приналежність, яка зумовлена соціобіологічною та еволюційно-історичною консолідацією, а саме: внутріетнічною та міжетнічною;

- з позицій запропонованого здобувачем концептуального підходу здійснено розгляд діаспор як етнокультурних анклавів. З'ясовано, що з одного боку, діаспора виступає етнічною меншиною, котра входить до складу суспільства, яке включає в себе значну кількість етнічних спільнот, об'єднаних державними та суспільними інституціями; з іншого боку, діаспора - невід'ємна складова однойменного етнічного колективу, хоча існує в просторовому та часовому відриві від нього. Обґрунтовано, що надзвичайно стійкою і важливою ознакою етнокультурної анклавності діаспори виступає етнічна дистанція;

- обґрунтовано твердження про те, що інтеграційні процеси належать до об'єктивних реалій життєдіяльності представників діаспори як цілісного соціального організму та складової соціальної структури суспільства. Виявлено, що велику роль при цьому відіграє відповідність структури групи (освітня, професійно-кваліфікаційна, поселенська) сучасним тенденціям, характерним для модерного суспільства та представленість групи на професійно-кваліфікаційному і владному рівнях, за показниками престижу тощо;

- дістало подальший розвиток твердження, що адаптивно-інтегративні механізми сприяли підвищенню соціального статусу представників української діаспори на індивідуальному та груповому рівнях. При цьому виявлено, що українці в пострадянських країнах не завжди мали можливість підтримувати й розвивати українську етнічність; її збереження також не завжди сприяло соціальній мобільності представників другого, третього та наступних поколінь в країнах західного світу;

- уперше з'ясовано, що в сучасних наукових підходах до міграційних процесів відбувається поступова трансформація змісту терміну «акультурація», оскільки він втрачає своє первісне значення, пов'язане із процесом навчання індивідів, внаслідок якого запозичуються певні зразки поведінки та дії, відповідні культурним стандартам інституалізованої частини системи приймаючого суспільства; термін «акультурація» запропоновано використовувати у значенні процесу тривалої взаємодії різних груп, внаслідок чого відбуваються поступові культурні зміни. Останнім часом особливого розповсюдження набув етнозахисний принцип, котрий включає цінності домінуючого етносу із збереженням мовних, релігійних, репрезентаційних елементів етнічної спадщини. При цьому підтверджено, що нині простежується загальна закономірність сучасних діаспор в орієнтації на більш престижну культуру і домінуючий етнос;

- у процесі дослідження з'ясовано, що українська діаспора одночасно виступає як об'єкт, так і суб'єкт етнополітичного менеджменту з боку двох держав - країни походження і країни проживання. Це посилює специфіку міжетнічної взаємодії, яка характеризується багатовекторністю та різноманітністю і залежить від соціального, економічного та політичного становища обох країн.

Обгрунтованість та достовірність наукових положень і висновків.

Сформульовані наукові положення та висновки є достовірними та обгрунтованими, оскільки адекватні меті та завданням роботи, а їх розробка здійснена на теоретико-методологічних засадах соціології із застосуванням відповідних методів. Використані методи відповідають логіці наукового пізнання. Зазначене випливає з такого:

1. Системний аналіз об'єкту дослідження був використаний при розгляді української діаспори як системи, тобто комплексу елементів і зв'язків, утворюючих при взаємодії органічне ціле, в якому зміна одного елементу призводить до зміни інших елементів та всієї системи в цілому. Синергетичний підхід дозволив віднайти механізми самоорганізації української діаспори.

2. Структурно-функціональний підхід застосовувався при аналізі структури української діаспори, її функціональних зв'язків з іншими етнічними групами в поліетнічному оточенні. Представники української діаспори беруть участь в складній та динамічній мережі соціальних відносин, визначаючи способи реалізації спільної діяльності. При цьому зв'язки української діаспори як соціокультурної системи є екзогенними та ендогенними. Система орієнтується на вимоги інооточуючого середовища та на власні проблеми; а її орієнтації пов'язані як з тимчасовими, або довготривалими потребами та прагненнями. Внаслідок складної взаємодії таких різновекторних стратегій, у системи виникають механізми адаптації та цілі досягнення щодо зовнішньої орієнтації системи водночас із інтеграційними прагненнями для підтримання власних інтересів.

3. Застосування соціокультурного підходу дало змогу здійснити аналіз еволюції соціальних змін середовища української діаспори. Основним принципом соціокультурного підходу є наявність відносної рівноваги між соціальними та культурними компонентами як умови набуття суспільством нових якостей. В застосуванні до аналізу української діаспори соціокультурний підхід акцентує увагу на сформованих стійких соціально-ціннісних структурах, які визначають соціальні трансформації сучасних моделей етносоціального та етнокультурного розвитку національних спільнот, зокрема, іммігрантських.

4. Нормативно-ціннісний підхід застосовувався при аналізі правового статусу закордонних українців та етнополітики української держави. При цьому була досліджена міжнародна нормативно-правова база захисту прав осіб, які належать до національних меншин; стан забезпечення прав закордонних українців у країнах проживання; формування та реалізація державної політики України по відношенню до представників української діаспори.

5. Аналіз емпіричної інформації здійснено за допомогою методів математичної статистики (кореляційний, факторний та кластерний аналізи). Метод контент-аналізу використано для визначення рівнів комунікативної взаємодії представників української діаспори в іноетнічному соціумі, обробки результатів експертних інтерв'ю.

Теоретичне значення дослідження полягає в розвитку теоретичних уявлень про українську діаспору як соціокультурну систему, котра має зовнішні (час, мета системи; розуміння компонентами системи своїх завдань і розуміння спільної мети; реалізація кожним компонентом системи своїх функцій, зумовлених спільною метою і завданнями; відношення координації між складовими системи, імміграційні процеси) та внутрішні (спільність природної якості елементів, зв'язки з країною виходу) системоутворюючі чинники; суттєвими та функціональними властивостями української діаспори є здатність до організації та самоорганізації; самовизначення представників української діаспори має локальний рівень, етнокультурний та глобальний.

Практичне значення одержаних результатів. Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що частина отриманих результатів та висновків була передана у формі аналітичних довідок до Державного комітету національностей та міграцій у 1996-97 роках і використана в його діяльності.

Ідеї та висновки дисертації можуть бути покладені в основу обгрунтування та розвитку концепції взаємодії з українською діаспорою, у виробленні ефективної управлінської діяльності у сфері регулювання міграційних процесів.

Результати дослідження були застосовані для вдосконалення навчальних програм із соціології, підготовки загальних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах освіти, зокрема, спецкурсу етносоціології, українознавства. Оскільки вироблення і напрацювання спеціальних теоретичних знань і практичних навиків в сфері міжнаціональних відносин, міжетнічної та міжкультурної комунікації дадуть змогу приймати адекватні рішення і застосовувати їх в професійній діяльності.

Особистий внесок здобувача. У навчальному посібнику «Етносоціологія. Терміни та поняття» (Євтух В.Б., Трощинський В.П., Галушко К.Ю. та ін.) особисто дисертантом написані такі етносоціологічні терміни та поняття: «Етнолінгвістика», «Група етнолінгвістична», «Псевдоменшина», «Етнічна ідентифікація», «Мова етнічна», «Білінгвізм». У публікації «З літопису життя українців у Польщі. Рецензія на «Український Альманах» (П.Д.Овчаренко, К.О.Чернова), особисто автору належить положення про те, що тривале існування та розвиток національних меншин (діаспор) можливе лише за виконання трьох складових: організованості та активного функціонування самих діаспорних громад; відповідної законодавчої бази держав свого громадянства і активної підтримки з боку етнічної батьківщини; у публікації «Росіяни, білоруси, поляки і болгари в сучасній Україні: реалії та перспективи розвитку (за матеріалами соціологічного дослідження) (В.Б.Євтух, Л.О.Аза, А.О.Ручка, К.О.Чернова) здобувачеві належить аналіз сучасного становища національних меншин та встановлення головних чинників збереження етнонаціональної ідентичності цими групами.

Апробація результатів дисертації. Основні результати доповідалися здобувачем на національних і міжнародних наукових конференціях, серед яких перша міжнародна наукова конференція «Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті», (8-10 березня 2006 р. м. Львів, Україна); друга міжнародна наукова конференція «Українська діаспора: історичні пошуки, еміграційні явища, культурно-мистецькі набутки, функціонування наукових установ» (21-24 червня 2006 р., Центр гуманітарної співпраці з українською діаспорою, м. Ніжин, Чернігівщина, Україна); міжнародна науково-практична конференція «Україна - світ: від культурної спорідненості до спорідненості культур» (25-26 травня 2006 р., м. Київ); науково-практична конференція «Інтеграція організацій культури України в європейський культурний простір» (26 січня 2006 р., м. Київ); науково-практична конференція «Соціологічний вимір регіональних проблем» (27 квітня 2006 р., м. Дніпропетровськ), перша Всеукраїнська соціологічна конференція «Проблеми розвитку соціологічної теорії» (15 грудня 2000 р., м. Київ); всеукраїнська науково-практична конференція «Українська культура в контексті сучасних наукових досліджень та практичних реалій» (21-22 грудня 2006 р., м. Київ), другий міжнародний конгрес «Українська освіта у світовому часопросторі» (25 - 27 жовтня 2007 р., м. Київ).

Частина матеріалів також була використана при підготовці до видання Енциклопедії української діаспори, том 4 (Австралія-Азія-Африка) та передана у 1997 році у формі інформаційно-аналітичних довідок до Державного комітету у справах національностей та міграцій України.

Публікації. Основні положення дисертації відображено в монографії, трьох довідниках, одному навчальному посібнику, 22 статтях у публікаціях, визначених постановами ВАК України як фахових з соціологічних наук, 14 публікаціях в інших виданнях та опублікованих виступах на круглих столах та конференціях.

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел. Обсяг основної частини дисертації - 381 с., дисертація містить 6 таблиць. Список використаних джерел (359 найменувань) займає 33 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, вказано зв'язок роботи з плановими науково-дослідними темами, сформульовано мету та основні завдання дослідження, його об'єкт і предмет, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про особистий внесок здобувача, апробацію результатів і публікації.

У першому розділі «Діаспора: теоретичні засади соціологічної концептуалізації» проаналізовано основні відомі підходи до трактування явища діаспори і теоретичні розробки, які роз'яснюють сучасні етнічні процеси в етносоціологічних дослідженнях, виявлено сутність та уточнено зміст понять «діаспора», «етнос», «етнічна меншина».

Досвід аналізу теоретичних здобутків свідчить про те, що діаспора - етнічна меншина, по-друге, переселенська етнічна меншина; по-третє, у відповідності з колективним волевиявленням своїх членів вона бажає залишатися такою і зберігати етнокультурну самобутність. Однією із характерних ознак будь-якої діаспори є відсутність територіальної бази. Саме ця ознака і вказує на статус діаспори в іноетнічному оточенні як етнічної меншини. При вивченні даного явища важливим виступає трьохполюсний вузол зв'язків, який поєднує групу, її етнічну батьківщину і країну проживання, а також міграційні процеси, ідентифікаційні та ступінь асимільованості в новій країні поселення. Етнічна ідентичність української діаспори формується завдяки функціонуванню етнічних елементів етнокультурного соціуму, що реально впливають на процес усвідомлення групової єдності. Зазначимо, що етнічна ідентичність, яку прийнято визначати на основі культурних традицій, постійно перебуває під впливом соціальних змін.

З'ясовано, що діаспора також виступає як етнокультурний анклав - чітко структурований соціальний організм, що сформувався на основі етнічної ідентичності та здійснює ефективну громадянську творчість в інонаціональному оточенні.

У відношенні діаспори як частини етносу, на думку деяких дослідників, найбільш продуктивним є примордіалістський підхід, який визначає етнічність на основі кровної спорідненості, спільного походження, споконвічної території (Ван ден Берге, Сміт Е., Гіртц К., Широкогоров С., Бромлей Ю., Гумільов Л. та ін.). Згідно вищезазначеного положення, діаспора має ознаки як конвіксії так і консорції. В рамках даного підходу прийнято розділяти два напрями: соціально-історичний та біосоціальний. Згідно останньої точки зору, етноси являють собою природно-біологічну сукупність людей.

Для прибічників конструктивістського напрямку характерне розуміння етносу та етнічності як визначеної форми соціальної організації культурних відмінностей. Представники даного підходу вбачають в етносі самоідентифікацію одних груп осіб по відношенню до інших груп, в основі якої знаходяться уявлення членів цих груп про єдині культурні риси та спільне походження. До речі, це виступає, у свою чергу, однією з причин виникнення «етнічних кордонів». В питанні про конфігурацію етнічних кордонів велику зацікавленість представляє проблема подвійних етнічних кордонів, тобто кордонів, визначених всередині групи, і кордонів, як вони постають перед зовнішніми спостерігачами. Зовнішні кордони виступають результатом міжетнічної взаємодії, а внутрішні - наявністю членами етнічної групи певної культурної свідомості, тому механізм внутрішньої групової взаємодії може бути абсолютно незрозумілим для зовнішнього спостерігача.

З чинником етнічної межі та етнічної дистанції прямо пов'язане утворення як позитивних, так і негативних стереотипів, котрі мають для діаспори особливе значення. Етнічна дистанція надзвичайно стійка і виступає важливою ознакою етнокультурної анклавності діаспори. Теорія етнічної межі виступає як суб'єктивно усвідомлена і визначена дистанція в контексті міжетнічних відносин. Тому можна передбачити, що така межа важлива для діаспори в більшій мірі, ніж для етнічної більшості, так як саме вона визначає групу.

Проміжне становище між принципово опозиційними примордіалістською та конструктивістською концепціями займає інструменталістська концепція. Прибічники інструменталістського підходу розглядають етнічність як засіб, необхідний для досягнення групових інтересів, як ідеологію, необхідну для мобілізації групи. З цієї позиції етнонаціональні утворення досліджували (Девіс Дж., Глезер Н., Губогло М., Дробіжева Л., Мойнихан Д., Ядов В. та ін.). На їхню думку, він конструюється окремими групами чи індивідами з метою консолідації осіб для досягнення певних практичних цілей.

Встановлено, що міжкультурна взаємодія діаспори включає в себе широкий спектр можливих стратегій, породжуючих різноманітність термінів, з допомогою яких описуються всі відносини. Сюди належать акультурація, асиміляція, абсорбція, амальгамація, акомодація, інтеграція і т.д. Особливим чинником адаптації іммігрантів виступає міжкультурна комунікація. Дане поняття відображає комунікативні зв'язки і змістовні компоненти соціального знання, яким володіють приймаюче населення і різні групи іммігрантів у відношенні один до одного. Причому структура комунікативних зв'язків (щільність, стабільність, частота) не є незалежною змінною. На неї впливають характер взаємних диспозицій і уявлень, зміст соціального знання, способи взаємного визначення потенційних партнерів по взаємодії, і саме головне, ступінь схильності учасників міжкультурного обміну до власних соціально-культурних традицій.

На адаптацію мігрантів в іноетнічному оточенні, в першу чергу, впливає імміграційна політика приймаючої країни. Мігранти поєднують адаптаційний досвід, використовуючи культурні цінності та надбання як рідної, так і чужої країни. Тобто, це відбувається тоді, коли етнокультурна група поступово адаптується до звичаїв, цінностей, життєвих стилів та мови домінуючої культури. При цьому важливим чинником, який впливає на специфіку адаптації, структурної інтеграції, асиміляції іммігрантів виступає ставлення владних кіл та населення країни-реципієнта до іммігрантських груп. В результаті дослідження встановлено, що після тривалого часу перебування іммігрантів в іноетнічному оточенні негативне ставлення по відношенню до них знижується. І як свідчить дослідження, тенденції упередженості послаблюються лише у випадку існування однакових статусних позицій між представниками більшості і меншості.

Інтеграцію можна вважати найбільш доцільною стратегією акультурації. В результаті адаптації до іноетнічного середовища група зберігає власну етнічну культуру водночас із культурним перейманням і збільшенням елементів іншої культури, внаслідок чого відбувається їхня поступова інтеграція в єдине суспільство. Стратегія інтеграції можлива лише в мультикультурному суспільстві з низьким рівнем упереджень та високим рівнем толерантності між різними етнічними групами. Асиміляція і сегрегація, на думку автора, є проміжними стратегіями, а маргіналізація є найменш успішною стратегією.

У сучасних умовах діаспора також може виступати як транскордонна мережа комунікацій. В широкому розумінні, подібна мережа - це різнобічні контакти і зв'язки, встановлені соціальними групами, політичними структурами та економічними інститутами поза державними кордонами. Зазначимо, що здатність діаспор утворювати транскордонні мережі випливає із сутності етнонаціональних діаспор, для яких властива складна структура системи зв'язків. Основою стійкості діаспор виступають інформаційно-комунікативні мережі зв'язків високої щільності. При цьому інтенсивність інформаційно-комунікативних зв'язків, які забезпечують відтворення етнокультурних особливостей діаспори, всередині української діаспори є набагато вищою, ніж міжетнічна взаємодія.

В другому розділі «Еволюція системних характеристик української діаспори» здійснено етносоціологічний аналіз українського етносу, який засвідчує, що внаслідок тривалої бездержавності, впливу зовнішніх чинників, приналежності України до різних етноетнічних соціумів, на її території постійно відбувались міграційні процеси, внаслідок чого виникло явище української діаспори.

В основі поняття «українська діаспора» лежить визнання сучасних кордонів України як історичної та політичної реальності, а також наявності проживання українців в інших країнах на території кількох континентів. У деяких суміжних з Україною державах українці живуть на землях, здавна заселених ними. Вони туди не емігрували, а є там корінним населенням. Природа утворення діаспори неоднозначна: вона пов'язана із міграцією частини українського населення, із захопленням сусідніми державами окремих українських земель, і з демографічними процесами, зокрема відтворенням іммігрантів. Класичною формою діаспори є імміграція, котра в середовищі українців розпочалася порівняно давно.

Шляхи формування діаспори зумовлюють два її типи -- мігрантські та автохтонні меншини, що відрізняються одна від одної специфікою етнічного самоусвідомлення та самовиявлення. Визнаючи правомірність застосування терміну «діаспора» до обох типів меншин, зауважимо все ж, що більшою мірою відповідають його значенню діаспорні громади мігрантського походження.

В історії української еміграції простежуються два основних напрямки, кожен з яких має кілька хвиль. За напрямком її умовно поділяють на східну і західну. Діаспора може бути розселена компактно чи розсіяно, вона може бути автохтонною (коли частина населення того чи іншого етнічного походження в результаті поділу території опиняється у складі іншої держави) чи іммігрантського походження. Названі обставини по-різному впливають на збереження етнічності в інонаціональному середовищі. Кожен регіон української діаспори має ще свої специфічності, у зв'язку з чим до вивчення окремих країн українського поселення можуть застосовуватися диференційований підхід та розв'язання тих же проблем.

Типологія діаспори відбувається на основі групової ідентичності. За своїми типологічними ознаками українці є досить неоднорідними. Так, до складу етнонації входить кілька основних компонентів, серед яких виділяються етнічні групи (діаспора), що проживають за межами основного етнічного масиву на території інших етнополітичних організмів (держав). Діаспора є багатоетнічною і свого роду збірною категорією (більш загальною) порівняно з категорією іммігрантської групи.

Дослідження української діаспори як підсистеми українського соціуму передбачає ґрунтовний соціологічний аналіз структури українського етносу, в основі якого лежать базові чинники самосвідомості і самоідентифікації представників його ядра та діаспорних частин. Структура української діаспори включає в себе ядро, до якого можна зараховувати українців, які усвідомлюють своє етнічне походження, активно беруть участь у діяльності українських етнічних організацій та різного роду заходів, спрямованих на збереження української етнічності, йому властивий найвищий ступінь самоусвідомлення; осіб українського походження, які час від часу беруть участь у діяльності українських етнічних організацій; осіб українського походження, які не виявляють зацікавленості українською етнічністю - не можна вважати членами української діаспори.

З'ясовано, що структура діаспори не є статичною і незмінною, а навпаки, вона постійно ускладнюється. Так, зокрема, на початковому етапі формування діаспори, коли зв'язків між іммігрантами практично не існувало, а отже, не існувало і групової самосвідомості, діаспора, як соціальна система, була напівзакритою. У цьому випадку одним із важливих положень, використовуваних для розуміння феномену діаспори, виступає теорія соціальних систем німецького соціолога Н.Лумана, згідно якої, діаспора як соціальна система, належить до розряду «самостворюючих». Це означає, що діаспора являє собою відносно закриту соціальну систему і сама продукує компоненти, з яких вона складається, і з допомогою яких вона сама себе підтримує і завдяки яким існує як єдина система. Діаспора виступає також самовідтворюючою системою, в якій подальша комунікація створюється з допомогою вже існуючої комунікації. Та поступово структура діаспори все більше набуває ускладнених форм. Одним із показників цього є виникнення і ускладнення громадських структур, адже на початковому етапі цього всього не було. Саме зміну структури системи на протязі тривалого часу можна розглядати як еволюцію системи. Як зазначає російська дослідниця Т.Полоскова, оскільки основним критерієм, визначаючим приналежність до діаспори, виступає етнічна самоідентифікація як результат свідомого вибору особи, то вже на цьому етапі згідно такого положення, вона вважає доцільним віднести діаспору до так званого активного типу систем. Поняття активної системи було введено керівником наукової школи системної методології в Англії, професором Ланкастерського університету П. Чеклендом. В подібних системах актори діють згідно своєї картини світу, в рамках правил і практик, прийнятих в даній культурі.

Зарубіжне українство являє собою багатовимірну особливу систему взаємовідносин людей із вираженими національно-етнічними почуттями та емоціями. В ньому ознаки попередніх етнічних спільнот не зникають, вони трансформуються залежно від комплексу умов у новий стан, інші форми, але із збереженням національних компонентів. Оскільки системи формуються із конкретних особистостей, то і головну роль при їх створенні відіграє особистий вибір на основі потреби, інтересу, усвідомлення національної приналежності, бажання входити до складу національних товариств. Об'єднання в структури дає змогу не тільки відчути національну належність, а й бути поєднаними в одне ціле за діяльністю. Як відомо, саме уявлення про цілісність досліджуваної системи виступає вихідним пунктом системного підходу.

Встановлено, що повний цикл еволюції діаспор, як би вони не відрізнялись між собою, складає кілька етапів: концентрація - компактні поселення; міграція - розширення меж або кордонів соціальної рухливості, вихід за межі концентрації, поява у приймаючому суспільстві кількох осередків діаспори одного етносу, розсіяння, коли окремі особи і сім'ї знаходяться в іноетнічному оточенні. Але це лише один, якщо можна так сказати, просторовий аспект розвитку діаспори.

Зазначено, що еволюція соціальних систем підкорена загальносистемним закономірностям формування інтеграційного механізму, котрий забезпечує їх пластичність і стійкість при взаємодії із іншими соціальними системами. У процесі роботи було з'ясовано, що найбільш яскравими характеристиками української діаспори є відсутність її гомогенності. Це найкраще можна побачити у Російській Федерації. РФ досить різноманітна, її український елемент - це результат імміграцій, насильницьких переселень та переміщень, які відбувались в різний час і з різних причин. Ще одна відмінна риса діаспорних громад полягає у відношенні до етнографічних поселенців, на відміну від емігрантів чи переселенців. Російська Федерація, Білорусь, Словаччина та Румунія на сьогоднішній день включають землі, які українцями вважаються принаймні етнографічно українськими. Так, українець на Кубані (РФ) є місцевим, тоді як українець Сибіру є іммігрантом.

Виявлено, що однією із характерних ознак української діаспори є формування власних організаційних структур. Вона дуже точно віддзеркалює дійсність і вказує на відмінність української (і, до речі, єврейської) діаспори від інших спільнот нащадків іммігрантів різних етнічних походжень, які проживають у країнах «нового світу», але яким не притаманно створювати широкі організаційні надбудови.

Досліджено, що стратегічне прагнення більшості діаспор сфокусовано саме на спільноті, яка виконує ряд функцій, метою яких є: збереження, захист і стимулювання розвитку спільноти. В якості основи для розуміння умов, при яких можливо виникнення спільноти, використовується підхід Х.Ессера. Так, зокрема, для роз'яснення виникнення і функціонування етнічної групи в даному підході використовується поняття «етнічних ресурсів». Для нашого випадку актуальні три види ресурсів, виділених Х.Ессером,: моральна єдність, культурний капітал і соціальний капітал. У таких етнічних структурах накопичуються і зберігаються риси етнокультурної специфіки і до них входять лише особи, які приймають активну участь у діяльності таких структур. Зокрема, однією з якісних характеристик канадських спільнот української діаспори є спільне походження, через яке ці спільноти себе реалізують. Ця ознака виступає базовою, оскільки за всіх обставин вона залишається у системі етнічних характеристик. Скажімо, у складі якого б етнополітичного організму (держави) не перебували вихідці з України, вони там складають меншину з відповідним етнонімом (самоназвою)-- українська, за країною походження.