Політична модернізація суспільства: український вектор розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ В. Н. КАРАЗІНА

УДК 32.001.76: 316.3(477)

ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА:

УКРАЇНСЬКИЙ ВЕКТОР РОЗВИТКУ

22.00.04 - спеціальні та галузеві соціології

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора соціологічних наук

Лісеєнко Олена Василівна

Харків - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Південноукраїнському національному педагогічному університеті імені К. Д. Ушинського Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор Кавалеров Анатолій Іванович, Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського, завідувач кафедри філософії та соціології

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Головаха Євгеній Іванович, Інститут соціології НАН України, заступник директора, завідувач відділу історії, теорії та методології соціології

доктор соціологічних наук, професор Катаєв Станіслав Львович, Класичний приватний університет (м. Запоріжжя), завідувач кафедри соціології та соціальної роботи

доктор філософських наук, професор Полторак Володимир Абрамович, Дніпропетровський університет економіки та права, завідувач кафедри гуманітарних та соціально- політичних наук

Захист відбудеться 16 лютого 2010 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.15 Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, ауд. 2-49.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4).

Автореферат розісланий 15 січня 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Шеремет І. І.



АНОТАЦІЯ

Лісеєнко О. В. Політична модернізація суспільства: український вектор розвитку. - Рукопис. - 383 с.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора соціологічних наук за спеціальністю 22.00.04 - спеціальні та галузеві соціології. - Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна. - Харків, 2010.

У дисертації досліджуються сутність та особливості процесу політичної модернізації пострадянського українського суспільства, зумовлені соціокультурної специфікою. Подана оцінка моделі “доганяючої модернізації” стосовно соціально-політичних перетворень, які відбуваються в українському суспільстві з 1991 року. На основі систематизації дослідницького матеріалу розкрито зміст та особливості різних фаз політичної модернізації пострадянського українського суспільства.

На засадах компаративного аналізу політичної модернізації в країнах Центральної та Східної Європи (Польщі, Чехії, Угорщини, Словенії) були виявлені можливості використання зарубіжного досвіду в практиці демократичних соціально-політичних перетворень в Україні. Розглянуто особливості процесу становлення і функціонування таких політичних інститутів пострадянського українського суспільства, як інститут Президента, Парламенту, політичної партії, виборів, референдуму.

Охарактеризовано роль ідеології у здійсненні процесу політичної модернізації суспільства. Розкрито особливості становлення демократичної політичної культури населення України.

Обґрунтовано авторське бачення практики політичної модернізації сучасного українського суспільства.

Ключові слова: політична модернізація суспільства, доганяюча модернізація, політична культура, політична ментальність, український вектор розвитку. суспільство модернізація політичний пострадянський

АННОТАЦИЯ

Лисеенко Е.В. Политическая модернизация общества: украинский вектор развития. Рукопись. - 383 с.

Диссертация на соискание учёной степени доктора социологических наук по специальности 22.00.04 - специальные и отраслевые социологии. - Харьковский национальный университет имени В. Н. Каразина. - Харьков, 2010.

Диссертация посвящена комплексному анализу динамики модернизационных процессов в политической сфере постсоветского украинского общества, обусловленных социокультурными особенностями.

В работе проанализированы современные теоретико-методологические подходы к изучению сущности и специфики политической модернизации общества, которые позволяют оценить динамику, результаты и особенности социально-политических преобразований в Украине с начала 1990-х годов XX столетия до 2008 года.

На основе компаративного анализа политической модернизации в странах Центральной и Восточной Европы рассмотрены возможности использования зарубежного опыта для проведения политической модернизации украинского общества и проблемы, которые возникают в связи с “импортированием” демократических институтов западноевропейского образца. Проанализированы сущность и особенности процесса становления и функционирования таких политических институтов постсоветского украинского общества, как институт Президента, Парламента, политической партии, выборов, референдума. Анализ современного состояния правового сознания населения Украины в условиях модернизации политических институтов показал, что правовое сознание украинцев не претерпело качественных изменений.

В диссертации охарактеризованы основные компоненты политической культуры как сложного социокультурного феномена, современное состояние и основные тенденции изменений политической культуры в контексте политической модернизации украинского общества. Обосновано, что одним из наиболее значимых и на сегодня недостаточно исследованных элементов в структуре политической культуры является понятие “политическая ментальность”, методологический потенциал которого позволяет более глубоко исследовать духовные основания современного украинского общества, которое находится на пути к демократическим моделям общественной жизни. Рассмотрена украинская политическая ментальность как фактор и показатель политической модернизации общества.

Выявлено, что одним из показателей политико-культурных изменений в процессе политической модернизации украинского общества являются качественные сдвиги в электоральном поведении украинцев. Показано, что социально-политические преобразования в украинском обществе подкрепляются и усиливаются изменением ценностных ориентаций населения Украины.

Доказано, что эффективность модернизационного политического процесса тесным образом связана с наличием идеологии модернизации, духовной консолидацией общества вокруг идеи развития. Процесс, происходящий в идеологической сфере современного украинского общества, определён как “догоняющая модернизация”.

На основе анализа данных социологического мониторинга Института социологии НАН Украины уточнена периодизация модернизации современного украинского общества и охарактеризованы особенности каждой из ее фаз: первая фаза (1991-1998 годы) связана с демократизацией общественной жизни, качественным преобразованием политического устройства страны; вторая фаза (1999-2004 годы) характеризуется проявлением элементов авторитарности в функционировании исполнительной власти, доминированием последней над законодательной и судебной, интеграцией партий и финансово-политических групп; третья фаза (с 2005 года по настоящее время) связана с развитием института выборов, реализацией конституционной реформы, расширением свободы слова, мобилизацией политической активности граждан.

Рассмотрены цели, основные тенденции и стратегии политического развития современного украинского общества.

Ключевые слова: политическая модернизация общества, догоняющая модернизация, политическая культура, политическая ментальность, украинский вектор развития.



THE SUMMARY

Liseyenko E. V. The political society modernization: the Ukrainian vector of development. - Manuscript.

Thesis for Doctor's degree in Sociology Sciences. Speciality 22.00.04 - Special and Branch Sociologies. - Kharkiv V. N. Karasin National University. - Kharkov, 2010.

The Dissertation is devoted to the complex analysis of modernization process dynamics in political sphere of Post-Soviet Ukrainian society, caused by national-cultural features. The estimation of “catching up modernisation” model is given with reference to the sociopolitical transformations occurring since 1991 in Ukrainian society.

Modern theoretic-methodological approaches in studying of essence and specificity of political modernization of society, which allows to estimate dynamics, results and features of sociopolitical transformations in Ukraine from the beginning of 90-th of XX century till 2008 are stated detailed in the work.

On the basis of comparative analysis of political modernization in the countries of Central and Eastern Europe possibilities of use of foreign experience in carrying out political modernization in Ukrainian society are considered, and the problem which arises in connection with “importation” of democratic institutions of West European sample.

The basic components of political culture as complex socio-cultural phenomenon, the current state and some tendencies of political culture changes in the context of political modernization of Ukrainian society are analyzed in the dissertation. It is proved that one of the most significant and not enough investigated elements by today in structure of political culture is the concept “political mentality”, which methodological potential allows to investigate more deeply the spiritual bases of modern Ukrainian society which is on the transformation way to democratic models of public life.

The periodization of political modernization in Post-Soviet Ukrainian society is presented, and features of its three phases are analyzed. The purposes, basic tendencies and strategy of political development of modern Ukrainian society are considered.

Key words: the political society modernization, catching up modernization, political culture, political mentality, the Ukrainian vector of development.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що політична система незалежної України зазнає значних змін у процесі переходу до демократичного стану суспільства. Політична модернізація шляхом удосконалення політичної сфери суспільства сприяє своєчасному виявленню актуальних суспільних проблем і використанню інновацій для їх успішного розв'язання.

Складність процесу політичної модернізації в Україні пов'язана з тим, що український соціум є суспільством перехідного періоду від додемократичного політичного режиму до демократії. Сутність політичної модернізації у пострадянському суспільстві виявилася, перш за все, у зміні конституційного устрою, формуванні нових інститутів політичної влади, становленні плюралізму, демократизації владних відносин, активізації участі громадян в політичному житті суспільства.

Вітчизняні і зарубіжні вчені приділяють багато уваги дослідженню політичних перетворень в посткомуністичних країнах, але необхідно відзначити, що не весь комплекс проблем політичного розвитку сучасного українського суспільства є достатньо вивченим. Пострадянська реальність поставила соціологів перед проблемою пошуку нових понять та концептів, за допомогою яких опис сучасних політичних явищ і процесів набув би науково обґрунтованого характеру.

З цією метою представляється важливим дослідження механізмів політичного розвитку, що забезпечують раціональний характер розв'язання протиріч, які виникають, реалізацію інноваційно-політичних стратегій, узгодженість інтересів, принципів, завдань, а також механізмів духовного впливу, які здатні консолідувати суспільство в єдиний цілісний соціальний організм на основі спільності ідей, поглядів для вирішення корінних проблем соціуму.

В умовах глобалізації виникла потреба виділення специфічних рис політичного розвитку сучасного українського суспільства та визначення місця і ролі України у загальноцивілізаційних політичних процесах. Численні дослідження характеру західних і посткомуністичних модернізаційних процесів та їхнє зіставлення свідчать про те, що Україні властивий свій варіант політичної модернізації.

Дослідження модернізаційних процесів, що відбуваються у політичній сфері українського суспільства, актуальне у кількох аспектах. По-перше, потреба осмислення специфіки політичної модернізації у пострадянській Україні вимагає поповнення і збагачення вже наявного соціологічного знання про явища і процеси політичного життя українського суспільства. По-друге, актуальність теми пов'язана з методологічним підґрунтям аналізу політичної модернізації як важливої інтегруючої складової політичного процесу.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Теоретико-методологічні передумови модернізаційної парадигми базуються на роботах М. Вебера, Е. Дюркгейма, О. Конта, К. Маркса, Дж. Ст. Міля, Т. Парсонса Г. Спенсера, Ф. Тьонніса та ін.

Наприкінці 60-х років XX століття, коли в руслі теорії модернізації актуалізувалась потреба більш повного вивчення процесів “осучаснення” суспільств, проблемі політичної модернізації приділили увагу такі західні дослідники, як Ш. Айзенштадт, Г. Алмонд, Л. Бендер, П. Бергер, П. Бурдьє, С. Верба, Р. Даль, Д. Ептер, А. Етціоні, С. Ліпсет, Д. Лернер, М. Леві, У. Мур, Л. Пай, У. Ростоу, С. Хантінгтон, Ю. Хабермас та ін.

Такі вчені, як З. Бауман, У. Бек, Є. Гідденс, П. Штомпка та ін., особливу увагу приділили критичному аналізу концепції політичної модернізації. Вони розробили ряд важливих положень, які розвинули дану парадигму в умовах глобалізації.

Емпіричному вивченню і концептуалізації процесів соціально-політичних перетворень у посткомуністичних суспільствах присвячені роботи західних дослідників Р. Андорки, І. Вечерніка, Н. Гєнова, Д. Лейна, В. Міллера, П. Махоніна, Р. Роуз, П. Роберта, К. Херпфера, М. Тучека, російських - Т. Заславської, Д. Іванова, М. Кодіна, В. Красильщікова, Ю. Левади, Н. Наумової, О. Панаріна, В. Ядова, вітчизняних учених - В. Бакірова, І. Бекешкіної, Є. Головахи, А. Горбачика, Л. Герасіної, О. Куценко, П. Кутуєва, С. Катаєва, С. Макеєва, М. Михальченка, Н. Паніної, В. Полторака, А. Ручки, В. Хмелька, О. Фісуна.

Окремо варто назвати дослідників, які аналізували роль політичної культури у політичному процесі (Г. Алмонд, С. Верба, Є. Головаха, Н. Паніна, С. Патном, О. Стегній), політичну та електоральну поведінку (О. Вишняк, М. Конвей, С. Ліпсет, Р. Міллс, В. Полторак, О. Резнік, В. Степаненко, В. Хмелько). В роботах Є. Головахи, Н. Паніної, І. Попової, Н. Побєди, А. Ручки та ін. аналізувались ціннісні орієнтації і сутнісні характеристики менталітету громадян України.

Разом з тим необхідно зазначити, що проблематика сутності, ідеологічних підстав та особливостей політичної модернізації сучасного українського суспільства не стала спеціальним предметом соціологічних досліджень українських вчених. У зв'язку з цим ми зосередили увагу на створенні теоретико-методологічного підґрунтя соціологічного аналізу вектора політичної модернізації сучасного українського суспільства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження безпосередньо пов'язано із науковою тематикою кафедри філософії та соціології Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського “Інноваційність в методології і технології наукового і соціального пізнання”, “Соціологічний аналіз інституційних змін в українському суспільстві”.

Об'єктом дисертаційного дослідження є політична модернізація як процес соціально-політичних та соціокультурних перетворень.

Предмет дослідження - соціокультурні особливості формування вектора політичної модернізації українського суспільства.

Мета дисертаційного дослідження - створення теоретико-методологічного підґрунтя соціологічного аналізу вектору політичної модернізації українського суспільства.

Досягнення поставленої мети здійснювалося шляхом вирішення наступних дослідницьких завдань:

- здійснити соціологічну інтерпретацію поняття “політична модернізація суспільства” як соціально-політичного і соціокультурного процесу;

- показати можливості адаптації зарубіжного досвіду політичної модернізації суспільства у здійсненні соціально-політичних перетворень в Україні;

- схарактеризувати особливості правової свідомості населення України в умовах модернізації політичних інститутів;

- розкрити сутність та евристичний потенціал поняття “політична ментальність”, здійснити аналіз української політичної ментальності як детермінанти політичної модернізації суспільства;

- визначити вплив політичної культури на характер процесу політичної модернізації суспільства;

- виділити фази політичної модернізації сучасного українського суспільства та схарактеризувати їх особливості;

- з'ясувати роль ідеології у політичній модернізації українського суспільства та сутність змін, що відбуваються в ідеологічній сфері сучасної України;

- обґрунтувати авторське бачення практики політичної модернізації сучасного українського суспільства.

Теоретико-методологічною базою дисертаційного дослідження є розробки представників модернізаційного підходу, зокрема таких дослідників в галузі політичної модернізації суспільства, як Ш. Айзенштадт, П. Бергер, М. Леві, С. Хантінгтон, Ю. Хабермас та ін.; методологія структурного підходу (Е. Дюркгейм, К. Маркс та ін.); соціокультурний підхід в експлікаціях Р. Інглехарда, Н. Побєди, О. Нічке, О. Ручки, М. Рокіча та ін.; в парадигмальному вимірі - теорія соціальної дії (М. Вебер), теорія соціальних систем (Т. Парсонс), структурний функціоналізм (Р. Мертон, Т. Парсонс), теорія постіндустріального суспільства (Д. Белл), структурно-діяльнісна теорія (П. Бурдьє, А. Щюц), теорія соціального становлення (П. Штомпка), теорія соціокультурної динаміки (П. Сорокін), теорія еліт (Г. Моска, В. Парето та ін.), теорія політичної культури (Г. Алмонд, С. Верба, С. Патном), теорія комунікативної дії (Ю. Габермас), теорія інформаційного суспільства (Е. Тофлер), теорія подвійної інституалізації (Е. Головаха, Н. Паніна) та ін.

Методи дослідження. Основними методами отримання первинної соціологічної інформації є кількісні методи опитування (анкетування). Аналіз первинної соціологічної інформації був проведений шляхом застосування кореляційного методу.

Емпіричну базу дисертації складають результати соціологічного дослідження, здійсненого за участі автора у 2003 році Одеським обласним центром моніторингових соціологічних досліджень “Влада та громадянське суспільство: протистояння та співробітництво. Регіональний аспект” (за репрезентативною вибіркою опитано 984 респонденти в Одеській області), та результати проведеного автором у 2008 році соціологічного дослідження “Політична ментальність як детермінанта модернізаційних процесів” (за репрезентативною вибіркою стосовно віку та статі опитано 400 респондентів у м. Одесі); вторинний аналіз матеріалів всеукраїнського соціологічного моніторингу “Українське суспільство 1992-2008”, здійсненого Інститутом соціології НАН України, та результатів міжнародного соціологічного моніторингу “Європейське соціальне дослідження”, здійсненого Інститутом соціології НАН України у 2005, 2007 роках (керівник проекту Є. Головаха, національний координатор А. Горбачик).

Наукова новизна отриманих результатів полягає у розв'язанні комплексної наукової проблеми - концептуалізації політичної модернізації сучасного українського суспільства як необхідної умови його розвитку, а саме:

вперше:

- обґрунтовано, що особливостями процесу політичної модернізації, що відбувається в сучасному українському суспільстві, є: одночасний перехід від додемократичного політичного режиму до демократії та становлення української державності і формування української політичної нації; низький рівень консолідації політичної еліти і відсутність певного консенсусу між елітою та суспільством, що заважає українському суспільству використовувати світовий досвід для проведення політичної модернізації суспільства; легальність, але низький рівень легітимності у масовій свідомості населення України демократичних політичних інститутів, що ускладнює їхню ефективну діяльність;

- сформульовано визначення поняття “політична ментальність”, під яким розуміється політичний умонастрій, що історично склався, спільність політичних цінностей, норм, установок, стереотипів, які мають специфіку поведінкового прояву;

- розкрито взаємовплив української політичної ментальності та політичної модернізації суспільства, який обумовлює характер та ефективність соціально-політичних перетворень в сучасній Україні;

удосконалено:

- визначення поняття “політична модернізація” як процес соціально-політичних і соціокультурних змін, спрямованих на вдосконалення, перш за все, політичної, культурної і правової сфер життєдіяльності суспільства. При цьому виділяються основні характеристики політичної модернізації: зростання спроможності політичної системи до успішної адаптації до нових соціальних цілей; створення інститутів нового виду, які забезпечують ефективний діалог між владними структурами і населенням; раціоналізація влади і політичної бюрократії; формування нової політичної культури владної еліти і населення країни; постійне удосконалення нормативно-правової системи суспільства;

- уявлення щодо основних завдань для здійснення політичної модернізації сучасного українського суспільства, які полягають у розробці та обґрунтуванні системи цінностей, принципів і норм, що забезпечують вдосконалення політичної системи суспільства; сприянні легітимації нових і еволюції вже існуючих політичних і державних інститутів, здатних своєчасно виявляти і вирішувати виникаючі проблеми і протиріччя; забезпеченні умов для політичної активності громадян, їх зацікавленості у політичній діяльності;

- періодизацію політичної модернізації сучасного українського суспільства на основі думок населення про політичну ситуацію в Україні та показників політичної культури українського суспільства за даними соціологічного моніторингу Інституту соціології НАНУ: перша фаза (1991-1998 роки) пов'язана із демократизацією суспільного життя, якісним перетворенням політичного устрою країни; друга фаза (1999-2004 роки) характеризується проявом елементів авторитарності у функціонуванні виконавчої влади, домінуванням останньої над законодавчою і судовою, інтеграцією партій та фінансово-політичних груп; третя фаза (з 2005 року по теперішній час) пов'язана із розвитком інституту виборів, реалізацією конституційної реформи, розширенням свободи слова, мобілізацією політичної активності громадян;

одержали подальший розвиток:

- характеристика соціально-політичної структури суспільства як сукупності взаємозв'язаних і взаємодіючих культурно-політичних спільнот, що розрізняються політичними інтересами, цінностями, установками, потребами і стратегіями поведінки;

- аналіз впливу політичної модернізації українського суспільства на якісні зрушення в електоральній поведінці українців, яка є результатом складної взаємодії різних чинників, а саме: соціологічних, ситуаційних, маніпулятивних, індивідуально-психологічних;

- визначення основних напрямів модернізаційних політичних перетворень в сучасному українському суспільстві: формування нових та розвиток існуючих політичних інститутів та структур; удосконалення законодавчої бази; розвиток демократичної політичної культури; удосконалення усіх сфер суспільної життєдіяльності, пов'язаної із розвитком громадянського суспільства.

Теоретичне значення отриманих результатів полягає в соціологічній концептуалізації політичної модернізації сучасного українського суспільства, в обґрунтуванні політичної модернізації пострадянського суспільства як необхідної умови його розвитку, у розширенні уявлень про сутність української політичної ментальності і її роль у процесі політичної модернізації. Запропоновані в дисертації положення і висновки сприяють подальшому теоретичному осмисленню політичної модернізації як соціокультурного і соціально-політичного процесу, і за своєю суттю є приростом знань про характер і особливості сучасних модернізаційних процесів.

Практичне значення пов'язане із запропонуванням автором нових підходів до вивчення соціально-політичних та соціокультурних процесів. Основні положення і висновки дисертації можуть бути використані для розробки стратегії політичної модернізації суспільства, в роботі органів державного управління, політичних партій, громадських організацій.

Результати дослідження можуть бути використані в практиці викладання учбових курсів “Соціологія політики”, “Соціологія культури” і спецкурсів “Історія зарубіжних соціологічних теорій”, “Посткомуністичний модернізаційний процес в Україні”, а також будуть актуальними при написанні підручників, навчально-методичних програм для підготовки соціологів і фахівців суміжних спеціальностей.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження були представлені на міжнародних наукових конференціях, конгресах і міжрегіональних конференціях і семінарах, серед яких: Всеукраїнська науково-практична конференція “Проблеми розвитку соціологічної теорії. Соціальні процеси в Україні” (Київ, 2004), Міжнародна наукова конференція “Харківські соціологічні читання” (Харків, 2004, 2006, 2008), Міжнародна наукова конференція „Якубинська наукова сесія” (Харків, 2005), Міжнародна наукова конференція “Традиція і інновація в науці і освіті” (Одеса, 2006, 2008), Всеросійський соціологічний конгрес “Глобалізація і соціальні зміни в сучасній Росії” (Москва, 2006), Міжнародна науково-практична конференція “Україна в системі сучасних цивілізацій: трансформації держави і громадянського суспільства” (Одеса, 2006), Міжнародна наукова конференція “Людина в сучасних філософських концепціях” (Волгоград, 2007), Міжнародна наукова конференція “Одеські соціологічні читання” (Одеса, 2007, 2008), Міжнародний конгрес “Соціологія і суспільство: шляхи взаємодії” (Москва, 2008).

Положення і висновки дисертаційного дослідження обговорювалися на науково-теоретичних семінарах кафедри філософії та соціології Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського і кафедри соціології Інституту соціальних наук Одеського національного університету імені І. І. Мечникова.

Публікації. Основні концептуальні положення і результати дисертаційного дослідження відображено в одній одноосібної монографії, 20 наукових статтях, які опубліковані у виданнях, що входять до переліку наукових фахових видань з соціологічних наук, затверджених ВАК України, 7 тез доповідей на наукових конференціях та конгресах.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, 4 розділів та 12 підрозділів, висновків до кожного розділу та загальних висновків, списку використаних джерел та додатку. Повний обсяг роботи складає 383 сторінки, серед яких основна частина займає 349 сторінок і містить 22 таблиці; 33 сторінки - список використаних джерел, який містить 311 найменувань, з них 37 іноземною мовою.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі викладено актуальність теми, схарактеризовано ступінь наукового опрацювання проблеми, визначено об'єкт та предмет, мету та завдання дисертаційного дослідження, його теоретико-методологічні засади та емпіричну базу, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, наведено дані про їх апробацію.

У першому розділі “Політична модернізація як об'єкт соціологічного аналізу” розглянуто теоретико-методологічні підходи до вивчення процесу політичної модернізації суспільства, викладено сутність авторської соціокультурної концепції політичної модернізації суспільства.

У підрозділі 1.1. “Розробка поняття “політична модернізація” у зарубіжній та вітчизняній соціологічній науці” розглядається генезис поняття “політична модернізація”, характеризується полісемантичність інтерпретації “політичної модернізації” у сучасному соціологічному пізнанні, визначається статус поняття “політична модернізація” у категоріальній системі соціологічного знання.

На засадах аналізу основних науково-теоретичних підходів до дослідження сутності поняття “політична модернізація” таких представників соціогуманітарного знання, як Ш. Айзенштадт, Л. Біндер, Д. Ептер, А. Етціоні, М. Леві, Д. Лернер, У. Мур, Л. Пай, У. Ростоу, у дисертації пропонується таке визначення категорії “політична модернізація”, яке відбиває сукупність соціально-політичних і соціокультурних перетворень, спрямованих на вдосконалення насамперед політичної, правової і культурної сфер життєдіяльності суспільства. При цьому сутнісними характеристиками політичної модернізації є: зростання здатності політичної системи до успішної адаптації до нових суспільних завдань; створення нових політичних інститутів, які забезпечують ефективний діалог між владними структурами і населенням; раціоналізація влади і політичної бюрократії; формування нової політичної культури владної еліти і населення країни; постійне удосконалення нормативно-правової системи суспільства.

Здійснений аналіз співвідношення і взаємодії поняття “політична модернізація” з такими категоріями, як “політичне реформування”, “політичний розвиток”, “політична трансформація”, “політичний транзит” і “демократизація”, дозволив уточнити дані поняття в категоріальній системі соціологічного знання і стверджувати, що для вивчення процесів, які відбуваються в політичній сфері сучасного українського суспільства, безперечне значення має поняття “політична модернізація”. Теоретико-методологічний та інформаційно-соціологічний потенціал поняття “політична модернізація” дозволяє аналізувати механізми політичного розвитку, які забезпечують удосконалення політичної системи суспільства.

Політична модернізація дозволяє соціальній системі краще адаптуватися, діяти ефективніше. При цьому політична модернізація не обов'язково призводить до поліпшення функціонування політичних інститутів суспільства. Причини цього лежать в самій природі політичної системи як саморегульованого соціального організму, що розвивається.

Традиційним об'єктом дослідження процесу політичної модернізації є політична система. На думку автора, процес політичної модернізації виходить за рамки політичної системи, бо зміна однієї сфери суспільства завжди відображається на функціонуванні інших його сфер.

Охарактеризовані два основні напрями визначення сутності і змісту поняття “політична модернізація” - консервативний і ліберальний. На думку “консерваторів” (С. Хантінгтона, Х. Ліндза, К. Дейча), успішне здійснення політичної модернізації передбачає компетентність політичних лідерів, здатних до створення політичних коаліцій, дієздатну державну бюрократію, а також послідовне визначення етапів перетворення політичної системи з висуненням на кожному етапі конкретних цілей, але таких, що в сукупності представляють єдиний політичний розвиток в заданому напрямку. Представники ліберального напрямку (Г. Алмонд, С. Верба, Л. Пай) акцентують увагу на діалозі між владою і населенням, високому рівні політичної активності громадян, більш ефективній координації між адміністративними і політичними групами та інститутами. При цьому успішне проведення політичної модернізації пов'язується із збільшенням чисельності середнього класу і зростанням освіченості мас, що повинно призводити до значних змін в природі і організації управління суспільством.

Запропонований автором теоретичний погляд на процес політичної модернізації можна визначити як соціокультурну модель політичної модернізації суспільства. Суть її полягає в тому, що будь-яка соціальна система знаходиться в тісному зв'язку із зовнішнім світом, до якого їй слід адаптуватися і розвиватися в ньому, при цьому зберігаючи здібність до самозбереження і саморозвитку. При всіх відносно гомогенних параметрах соціальної системи саме соціокультурна складова конкретного суспільства є унікальною. Вона і обумовлює специфіку і динаміку процесу політичної модернізації в контексті соцієтальної трансформації сучасного суспільства.

Автор відзначає, що “самобутність” політичної модернізації суспільства залежить від різних чинників і обставин, проте на характер модернізаційних процесів найбільше впливає культурна специфіка суспільства, у тому числі, політична культура та політична ментальність громадян. Політична ментальність виступає неповторним соціокультурним феноменом, який проявляє себе через систему політичних цінностей, в індивідуальній і колективній політичній поведінці людей, в традиціях, політичних перевагах і чеканнях. Ментальний вектор розповсюджується так глибоко, що дає підстави говорити про відмінність сучасних суспільств одне від одного, про національний вектор розвитку політичного процесу.

У підрозділі 1.2.“Соціологічна інтерпретація політичної модернізації суспільства” проаналізовано три типи моделей політичної модернізації, які історично утворюють три “хвилі”, що послідовно виникли в межах модернізаційної концепції: вестерноцентристські (П. Бергер, М. Леві та ін.), культурно-інституціональні (Ш. Айзенштадт, Д. Белл, С. Хантінгтон та ін.), раціонально-рефлексивні (У. Бек, Е. Гідденс, Н. Музеліс, А. Турен, П. Штомпка та ін.).

На основі систематизації сучасних підходів до дослідження різних аспектів політичної модернізації, розроблених вітчизняними і зарубіжними дослідниками, проаналізовано наукову літературу за такими напрямами:

1) концептуалізація соціально-політичних перетворень у посткомуністичних суспільствах, яка сприяє теоретичному осмисленню закономірностей, на основі яких відбувається перехід суспільства від тоталітаризму до демократії. Цей напрям представляють учені Р. Андорка, В. Бакіров, У. Бек, С. Бабенко, Л. Герасіна, Н. Гєнов, І. Вечернік, Є. Головаха, В. Горбатенко, Р. Даль, Л. Даймонд, Т. Заславська, Д. Іванов, С. Катаєв, В. Красильщіков, Г. Купряшин, Т. Колоши, О. Куценко, П. Кутуєв, Н. Лапін, Д. Лейн, Ю. Левада, Н. Наумова, Н. Паніна, О. Панарін, П. Роберт, М. Михальченко, С. Наумкіна, П. Тамаш, М. Тучек, Е. Хенкіс, О. Фісун, В. Ядов;

2) аналіз інституціональних змін системи політичної влади і механізмів функціонування політичних інститутів у контексті політичної модернізації посткомуністичного суспільства, поданий у роботах П. Бергера, С. Войтовича, М. Дюверже, О. Гарань, Є. Головахи, Е. Гідденса, О. Горбачика, Т. Заславської, І. Клямкіна, О. Куценко, В. Матусевича, С. Макеєва, М. Михальченка, Т. Лумана, Д. Норта, Н. Паніної, В. Смірнова, С. Хантінгтона, П. Штомпки;

3) проблема формування демократичної політичної культури і зміни у електоральній поведінці населення в посткомуністичному суспільстві, яку аналізують Г. Алмонд, І. Бекешкіна, С. Верба, О. Вишняк, Є. Головаха, М. Конвей, Р. Міллс, С. Ліпсет, С. Патном, Н. Паніна, В. Полторак, О. Петров, О. Резнік, О. Стегній, В. Степаненко.

4) дослідження ціннісної свідомості і ментальності населення в перехідних суспільствах. Значну допомогу в дослідженні проблеми надали ідеї та висновки представлені у роботах В. Бакірова, Р. Інглехарда, О. Здравомислова, М. Костомарова, О. Моля, Н. Побєди, І. Попової, О. Нічке, О. Ручки, М. Рокіча, К. Юнга.

У підрозділі 1.3. “Основні методологічні підходи до дослідження політичної модернізації суспільства” на засадах існуючих науково-теоретичних підходів обґрунтована теза, що в методологічному плані політична модернізація має два основні аспекти розгляду - історичний і сучасний. Перший включає комплекс соціально-політичних трансформацій впродовж тривалого історичного періоду. Другий аспект включає аналіз не лише соціально-політичних процесів сучасного суспільства, яке трансформується, а й процесів, що “сприяють” становленню нового “постсучасного” суспільства. У роботі для дослідження особливостей політичної модернізації українського суспільства автором використовується другий підхід.

Наголошується, що методологічною основою для дослідження процесу політичної модернізації є комплекс таких наукових методів, як системний, історичний, антропологічний, компаративний, інституційний, соціокультурний, синергетичний та структурно-функціональний підхід, а також конкретно-соціологічні методи. Кожен із даних методів має свої обмеження і переваги, проте вибір кожного з них як основи для дослідження пояснюється поставленими завданнями, і отримання всебічного знання про політичну модернізацію суспільства можливе лише за умови об'єднання можливостей кожного з цих методів. При цьому запропонований автором теоретичний аналіз процесу політичної модернізації базується переважно на ідеях соціокультурного підходу, який дозволяє виявити характеристики політичної ментальності, стійкі ціннісні преференції, соціокультурні обмеження, що неминуче існують у перехідному суспільстві та впливають на ефективність процесу політичної модернізації.

У другому розділі “Політична модернізація суспільства у посткомуністичному просторі” розглянуті можливості використання світового досвіду для проведення політичної модернізації українського суспільства і проблеми, які виникають у зв'язку із впровадженням демократичних інститутів західноєвропейського зразка, особливості інституціональних змін політичної системи в посткомуністичній Україні.

У підрозділі 2.1. “Зарубіжний досвід політичної модернізації суспільства: адаптація до українських умов“ на засадах компаративного аналізу політичної модернізації в країнах Центральної та Східної Європи (Польщі, Чехії, Угорщини, Словенії) були виявлені можливості “імпортування” зарубіжного досвіду в практику демократичних соціально-політичних перетворень в Україні.

У дисертації показано, що попри всі відмінності тактики, країни Центральної і Східної Європи ставили перед собою однакові стратегічні цілі, тому у варіантах їх політичної модернізації схожих рис більше, ніж відмінностей. Головне, що в цих країнах був високий рівень консолідації політичної еліти і наявність певного консенсусу між елітою та суспільством. Саме цих компонентів не вистачає сучасній Україні, і це заважає їй користуватися позитивним досвідом центральноєвропейських країн.

Підкреслюється, що об'єктивними причинами відмінностей в характері, темпах, ефективності процесу політичної модернізації в посткомуністичних суспільствах є, по-перше, рівень політичної стабільності в суспільстві; по-друге, наявність реформаторської еліти, зацікавленої в інноваційних стратегіях розвитку суспільства; по-третє, урахування культурних традицій, які під впливом теорії “множинного модерна” почали розглядатися як необхідна умова успішності процесу політичної модернізації.

У підрозділі 2.2. “Інституціональні зміни системи політичної влади у посткомуністичній Україні” на засадах дослідницьких підходів до теоретичного осмислення інституціональних змін у суспільстві таких учених, як П. Бергер, Є. Головаха, Т. Заславська, О. Куценко, Т. Луман, Д. Норт, Н. Паніна, П. Штомпка, С. Хантінгтон, обґрунтовується теза, що для створення політично стабільної і демократичної держави необхідне сильне інституціональне підґрунтя. У сучасному українському суспільстві сформовані нові політичні інститути, спрямовані на забезпечення проведення політичної модернізації, проте вони, отримавши легальність, не отримали “емпіричної легітимності” (М. Вебер), що істотно ускладнило їхню ефективну діяльність.

У дисертації розглянуто особливості процесу становлення і функціонування таких політичних інститутів пострадянського українського суспільства, як інститут Президента, Парламенту, політичної партії, виборів, референдуму. Для характеристики демократичності політичної системи, що формується в процесі модернізації, автор пропонує використовувати такі критерії: 1) інституціональні перетворення на макрорівні, які означають формування легітимних політичних інститутів. Правове закріплення цих інститутів здійснюється в рамках Конституції, яка містить й електоральні норми; 2) перетворення представницьких структур, яке охоплює територіальне (через партії) і функціональне (через громадянські організації) представництво інтересів; 3) трансформація політичної поведінки громадян, яка буде здійснена тоді, коли впливові актори (військові, підприємці, банкіри тощо) спробують реалізувати свої інтереси в демократичних інститутах. Виявлено, що в результаті політичної модернізації сталися зміни в партійно-політичній структурі українського суспільства. По-перше, зниження підтримки Комуністичної партії України; по-друге, наявність незначної ролі політичних партій соціал-демократичної спрямованості; по-третє, істотне зниження впливу політичних сил, що відстоюють ідею національно-культурного відродження; по-четверте, зміцнення неокласичного варіанту партії консервативно-буржуазного типу (Партії регіонів).

Обґрунтовано тезу, що більшість партійних утворень у сучасній Україні являють собою “гуртковий” тип, коли їх організаторами стають представники різних еліт. Дані утворення нагадують “псевдогромадянське” суспільство, в якому становлення багатопартійності виникає не як наслідок подання різних інтересів, а в результаті наявності у громадян засобів і зв'язків для представлення власних інтересів. Набагато менше українських політичних партій виникло на “фундаменті” громадянського суспільства, на засадах профспілкових і суспільних рухів, що артикулюють інтереси певних верств населення і соціальних груп. Така ситуація свідчить про наявність в українському суспільстві кризи політичної участі.

У підрозділі 2.3. “Удосконалення законодавчої бази як напрямок політичної модернізації“ підкреслюється, що найбільш значимі результати модернізаційних процесів в правовій сфері суспільства виражаються в стані правової свідомості населення та в рівні забезпечення прав людини в суспільстві. Виявлено, що за роки модернізаційних перетворень в українському суспільстві не сталося якісних змін у правовій свідомості громадян.

Про зміну правової свідомості в процесі здійснення модернізаційних політичних перетворень можна судити за визначенням того місця, яке займають цінності прав людини, свободи, рівності, справедливості у структурі ціннісної свідомості громадян, а також про ставлення населення до інститутів влади, які захищають права та інтереси громадян. На підґрунті результатів соціологічних досліджень Інституту соціології НАН України, соціологічної лабораторії Одеської національної юридичної академії виявлено, що найчастіше в українському суспільстві належним чином реалізуються громадянські та політичні права і свободи особистості, а певні складнощі спостерігаються з реалізацією економічних і культурних прав.

Зазначено, що змістовними характеристиками правової свідомості українців є амбівалентність і високий рівень недовіри до інститутів влади і правоохоронних органів. Тому безпосередньою метою політичної модернізації українського суспільства повинні стати підвищення ефективності інституційної структури політико-правових інститутів і розвиток діяльності громадянських (правозахисних) організацій.

Третій розділ “Зміни у політичній культурі населення сучасної України” присвячено теоретичному осмисленню основних компонентів політичної культури і виявленню особливостей становлення нової демократичної політичної культури населення України, концептуалізації поняття “політична ментальність”, дослідженню формування української політичної ментальності і особливостей її прояву в процесі політичної модернізації, з'ясуванню стійких політичних переваг і ціннісних орієнтацій населення України.

У підрозділі 3.1. “Українська політична ментальність як детермінанта політичної модернізації суспільства“ проаналізовано політичну культуру як складний, багаторівневий соціокультурний феномен, що включає сукупність таких компонентів, як політичний світогляд, політичний ідеал, політичні цінності, політичні установки, політична ментальність, політична поведінка, політична свідомість, політичні стереотипи. Підкреслюється, що одним із найбільш значущих, але недостатньо досліджених елементів в структурі політичної культури, є поняття “політичної ментальності”, методологічний потенціал якого дозволяє глибше дослідити духовні основи сучасного українського суспільства, яке знаходиться на шляху до становлення демократичних принципів організації суспільного життя.

Виходячи із визначення сутності та змісту терміну “ментальність” у сучасних вітчизняних і зарубіжних соціологічних джерелах, автор дає визначення терміну “політична ментальність”, під яким розуміється політичний умонастрій, що історично склався, спільність політичних цінностей, норм, настанов, стереотипів, які мають специфіку поведінкового прояву. Будучи формою вираження групової свідомості, політична ментальність дозволяє зрозуміти своєрідність сприйняття і оцінки різними соціальними групами того або іншого політичного явища або процесу, узагальнене і поширене уявлення про того або іншого політичного діяча, політичний інститут, організацію та інші елементи соціально-політичної реальності.

Виявлено і проаналізовано основні групи чинників, з якими тісно пов'язана специфіка формування української політичної ментальності в гео-етно-політичному просторі України, як: геополітичні (складне геополітичне положення України, пов'язане із перебуванням в центрі постійної боротьби різних державно-політичних сил), суспільно-політичні (демократичний устрій Запорізької Січі, тривале панування автократичних режимів), історичні (постійне прагнення звільнитися від деспотизму), етнічні (поліетнічність соціальної структури українського суспільства), які сприяли становленню істотно значущих рис української політичної ментальності.

У роботі підкреслюється, що українська політична ментальність має особливості регіональних проявів, які виражаються у різних типах політичної поведінки, домінуючих політико-культурних орієнтаціях, традиціях тощо. Так, для ментальності населення Західних регіонів України характерне домінування етнокультурних і національно-патріотичних орієнтацій, тоді як ментальність населення Східних регіонів України виявляється в прагненні до об'єднання довкола харизматичного лідера, до розвитку традицій українського народу, відродження соборності і православ'я. У Південному регіоні України політична ментальність населення виявляється в домінуванні геостратегічних орієнтацій, “унікальній” вибірковій поведінці.

Зазначається, що деякі прояви політичної ментальності можуть бути зафіксовані за такими її показниками, як емоційно-оціночне ставлення до політичних явищ і процесів, що відбуваються, уявлення про демократію, знання і уявлення про права і свободи людини, ставлення до соціально-політичних змін, сукупність певних якостей і властивостей (відповідальність за свій власний політичний вибір, політична толерантність, законослухняність та ін.).

Для вивчення характерних рис політичної ментальності українців автором у травні - червні 2008 року в м. Одесі було проведено репрезентативне опитування “Політична ментальність як детермінанта модернізаційних процесів” (n=400, вибірка репрезентативна щодо статі та віку). Дані дослідження свідчать про те, що політичній ментальності одеситів притаманний низький рівень політичної активності, політична амбівалентність, невисокий рівень політичної компетентності. При цьому більше половини одеситів визнає цінність демократії як оптимального способу організації суспільного життя, а також тих форм політичної участі, які дають можливість впливати на формування виборних органів влади.

Обґрунтовано, що процес політичної модернізації українського суспільства повинен здійснюватися з урахуванням політичної ментальності українського народу. При цьому “узгодження” перетворень, що проводяться в Україні, і українського менталітету передбачає корегування здійснення політичної модернізації суспільства з урахуванням: 1) інерційності ментальних структур свідомості при визначенні порядку і темпів реформування; 2) ментальних якостей українського народу при реформуванні системи політичної влади.

Зроблено висновок про те, що характер і темпи суперечливого і складного процесу формування нової політичної культури населення України значною мірою залежать від історичного досвіду, традицій, укорінених у минулому стереотипів і настанов, тобто складових політичної ментальності, які повільно піддаються зміні. Модернізаційному періоду розвитку українського суспільства властиве співіснування колишніх і нових політичних норм і цінностей, традицій, настанов, і в становленні нової демократичної політичної культури необхідно враховувати особливості політичної ментальності українського народу, тобто переваги духовних цінностей і колективістських норм самоврядування.

У підрозділі 3.2. “Політико-культурні зміни в контексті політичної модернізації українського суспільства” проаналізовано сучасний стан і деякі тенденції змін політичної культури українського суспільства. На підґрунті вторинного аналізу результатів соціологічного моніторингу “Українське суспільство 1992-1998”, проведеного Інститутом соціології НАН України, за такими показниками, як інтерес до політики, політичні знання, політична компетентність, політична участь, політичні цінності і преференції, рівень довіри до політичних інститутів і демократії як системи володарювання, були виявлені характерні особливості і спрямованість змін політичної культури населення України.

Обґрунтовано, що одним із показників політико-культурних змін у суспільстві як результату політичної модернізації є ставлення громадян до своєї держави і її інститутів. Вирішальною передумовою ефективного функціонування політичної системи суспільства є делегування інститутам політичної влади та їхнім керівним особам повноважень, надання владі політичної довіри, на базі якої ґрунтуються такі феномени політичного процесу, як легітимність (нелегітимність) політичної системи, згода (незгода), законослухняність (аномія).

На підґрунті введеного П. Бурдьє поняття “політичного капіталу” автор пропонує визначати зміст категорії “політичного капіталу” як певний рівень довіри населення інститутам політичної влади і їхнім керівним особам, що дозволяє реалізувати владні функції. Стосовно сучасних українських соціально-політичних реалій, автор використовує термін “позиковий політичний капітал”. У його основі лежить кредит довіри, який суспільство, незадоволене ситуацією, що склалася, і розчароване у діях влади, надає політичним силам, які виступають в ролі найбільш рішучих її противників. При цьому автором виділяються два різновиди позикового політичного капіталу: раціонального, який базується на зваженій оцінці можливостей нової політичної сили, та ірраціонального, який відображає лише неприйняття існуючих порядків і прагнення до змін незалежно від їхнього змісту. В результаті аналізу динаміки політичного капіталу української влади у 1992-2008 роках було зроблено висновок про те, що “позиковий” політичний капітал, властивий українській політичній системі, є однією з причин того, що формування парламентаризму як головного демократичного механізму репрезентації політичних інтересів в Україні ще не завершено.