Легітимація приватної власності як концепт соціологічної теорії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут соціології Національної академії наук України

УДК [316:001.891.3]342.513

ЛЕҐІТИМАЦІЯ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ ЯК КОНЦЕПТ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ТЕОРІЇ

22.00.01 - теорія та історія соціології

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора соціологічних наук

Резнік Володимир Станіславович

Київ 2010

Дисертацією є монографія.

Робота виконана в Інституті соціології НАН України.

Науковий консультант - доктор економічних наук, професор, академік НАН України Ворона Валерій Михайлович, Інститут соціології НАН України, директор

Офіційні опоненти:

доктор економічних наук, професор, академік НАН України Пахомов Юрій Миколайович, Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України, директор;

доктор соціологічних наук, старший науковий співробітник Злобіна Олена Геннадіївна, Інститут соціології НАН України, завідувач відділу соціальної психології;

доктор соціологічних наук, професор Куценко Ольга Дмитрівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри соціальних структур та соціальних відносин.

Захист відбудеться «29» жовтня 2010 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.229.01 в Інституті соціології НАН України за адресою: 01021, вул.. Шовковична, 12, Київ.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту соціології НАН України за адресою: 01021, вул. Шовковична, 12, Київ.

Автореферат розісланий «26» серпня 2010 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради С.М.Стукало

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасне українське суспільство зазнало докорінної зміни соціального устрою внаслідок реінституціоналізації приватної власності. Серед виявів соціальної природи приватної власності - розшарування суспільства на різні верстви залежно від міри привласнення різноманітних життєвих засобів, передусім чинників виробництва. Задля збереження цілісності та впорядкованості суспільства зазначена його соціальна диференціація має врівноважуватися відповідною інтеґрацією. Однією з передумов такої інтеґрації є леґітимація приватної власності, тобто соціальне визнання її. Втім, попри неабияку суспільну та пізнавальну значущість соціально-інтеґративних властивостей леґітимності та леґітимації приватної власності, вони не виокремилися у повноцінну предметну царину соціологічних досліджень. Таким чином, проблемну ситуацію можна визначити як суперечність між, з одного боку, суспільною і науковою значущістю вивчення леґітимації приватної власності в сучасному українському суспільстві з огляду на ризики його дестабілізації внаслідок стрімкої й докорінної реструктуризації у перебігу приватизації, а з іншого боку, дефіцитом знання про природу та особливості зазначеної леґітимації.

Наявні наукові можливості для надолуження згаданого дефіциту знання пов'язані із прикладними дослідженнями. Передумовою здійснення останніх є використання концепту «леґітимація приватної власності». Даний соціологічний концепт як змістова наповненість відповідного поняття охоплює сукупність теоретичних положень, що у гіпотетико-дедуктивний спосіб визначають місце і роль поняттєво означеного явища у межах науково поясненої соціальної дійсності. Відтак, зазначені теоретичні положення слугують певними критеріями ідентифікації наявності леґітимації приватної власності в суспільстві, визначення особливостей її перебігу, виявлення її чинників та наслідків. Отже, необхідно з'ясувати стан та спрямованість розвитку змісту поняття (концепту) «леґітимація приватної власності» у межах соціологічної теорії.

Приватна власність здавна була предметом ґрунтовних протосоціологічних і соціологічних тлумачень. Певного теоретичного осмислення у соціології зазнала також леґітимація загалом. Однак власне леґітимація приватної власності безпосередньо не потрапила у межі предметної царини соціологічного теоретизування. Теоретики опосередковано звертали увагу лише на окремі аспекти цього процесу, коли вивчали леґітимацію багатства та капіталістичної системи (А.Ґоулднер), різних форм капіталу (П.Бурдьє), капіталістичної світ-системи та ренти (І.Валерстайн), «пізнього капіталізму» (Ю.Габермас), капіталістичного інституційного порядку (П.Берґер), транснаціонального капіталу (У.Бек). Таким чином, леґітимація та приватна власність досліджені переважно відокремлено одне від одного, тоді як ступінь теоретичної розробленості проблематики леґітимації приватної власності у соціології відносно невисокий. Попри одночасну наявність пізнавальної потреби та достатніх теоретичних підвалин, зміст поняття леґітимації приватної власності фактично лишається невизначеним. Отже, наукова проблема дисертації зводиться до питань, якими є пізнавальна функція та структура концепту леґітимації приватної власності у межах соціологічної теорії. Тобто належить визначити пізнавальне значення, місце і роль цього концепту в теоретичній соціології, а також його складові та зв'язки між ними.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Виконання дисертації пов'язане із науково-дослідними розробками Інституту соціології НАНУ «Дослідження економічної культури сучасного українського суспільства» (0103U003903), «Стан та перспективи входження України в ґлобальний соціально-економічний простір» (0106U005075), «Якість життя громадян України в умовах диференціації соціально-економічного середовища» (0108U006605), «Леґітимація приватної власності у масовій свідомості населення України» (0108U004203), «Досвід приватизації державних об'єктів в Україні: соціологічний зріз» (на запит Фонду державного майна України). Автор дисертації - співвиконавець усіх зазначених НДР, зокрема, розроблення їхніх концепцій та інструментарію, а також аналізу відповідних емпіричних даних.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є обґрунтування пізнавальної функції та структури концепту леґітимації приватної власності у межах соціологічної теорії.

Визначена мета зумовила необхідність розв'язання низки таких завдань:

- з'ясувати особливості тлумачень леґітимації у межах контрарних соціологічних теоретичних напрямів;

- виокремити і проаналізувати дискурс леґітимації у межах соціологічного теоретичного синтезу;

- узагальнити зміст поняття леґітимації як знаряддя історико-соціологічного конструювання концепту леґітимації приватної власності;

- виявити протосоціологічні ідейні передумови постановки проблеми леґітимації приватної власності;

- вивчити міру розробленості проблематики леґітимації приватної власності в соціологічній теорії;

- розробити концепцію леґітимації приватної власності в суспільстві, що зазнає докорінних перетворень внаслідок приватизації;

- дослідити соціальну леґітимність приватної власності в Україні: культурні підвалини, загальний стан, чинники, структуру, передумови, суб'єктів леґітимації та їхні соціальні характеристики.

Об'єкт дослідження - концептуальні інтерпретації леґітимації та приватної власності у протосоціологічному та соціологічному контекстах.

Предмет дослідження - пізнавально-функціональні та структурні особливості концепту леґітимації приватної власності у межах соціологічної теорії. легітимація соціологічний приватний власність

Методологія дисертаційної роботи узасаднена на принципах об'єктивності, історизму та системності. Згідно з цими принципами, досліджено історико-соціологічні факти - оприлюднені соціологічні теоретичні положення, концепції, теорії, прямо або опосередковано пов'язані із концептами «леґітимація» та «приватна власність».

Методи дослідження. Теоретична складова дисертаційної роботи ґрунтована на застосуванні методів аналізу (з'ясування змістових особливостей теоретичних тлумачень леґітимації та приватної власності), синтезу (концептуалізація леґітимації загалом та соціальної леґітимації приватної власності зокрема), порівняння (виявлення періодизації розвитку соціологічних тлумачень леґітимації), типологізації (узагальнення типів леґітимації за критерієм виокремлення її джерел). Емпірична складова дисертації спирається на застосування методу тріанґуляції (використання різних джерел інформації та різних статистичних моделей її аналізу - дисперсійного, кореляційного, факторного, кластерного та реґресійного).

Емпіричну базу дисертації поряд зі звітною інформацією із статистичних щорічників Державного комітету статистики України утворюють масиви даних: 1) опитувань 1992, 1994-2006 та 2008 років у рамках проекту Інституту соціології НАН України «Українське суспільство: моніторинґ соціальних змін» (n=1800); 2) омнібусів Інституту соціології НАН України «Громадська думка в Україні» 2006, 2007 та 2009 років (n=1800); 3) соціологічного опитування експертів «Економічна культура населення України (Думки й міркування експертів)» 2005 року, що було проведене за програмою Інституту соціології НАН України (n=623).

Наукова новизна одержаних результатів. Історико-соціологічне дослідження розвитку тлумачень леґітимації та приватної власності дало змогу здобувачу вперше обґрунтувати пізнавальну функцію та структуру концепту леґітимації приватної власності у межах сучасної соціологічної теорії. Новизна розробленої концепції виявила себе в тому, що:

- вперше обґрунтовано періодизацію розвитку соціологічних тлумачень леґітимації за критерієм їх теоретичної наступності: 1) «засновки» - започаткування вжитку поняття леґітимації в межах соціології класичної доби; 2) «тези» - розвиток «засновків» у структурному функціоналізмі із наголосом на релігійних і культурних витоках та системно-інтеґративній функції леґітимації на підґрунті злагоди, на її переважно макросоціальній і макрокультурній локалізації; 3) «антитези» - спростування функціоналістських «тез» у межах ліворадикального критицизму, діалектичної теорії конфлікту, феноменології та постмодернізму із наголосом на владі, пануванні та маніпулюванні як джерелах леґітимації, її соціально-інтеґративній функції на засадах придушення, її діяльнісних проявах та мікросоціальній локалізації; 4) «синтези» - поява синтетичних тлумачень леґітимації у перебігу спроб долання теоретичних дилем злагоди/протиборства, дії/структури та мікро/макрорівня аналізу в межах теорій неофункціоналізму, обміну, світ-системи, інформаціоналізму, комунікативної дії, генетичного структуралізму, структурації та ін.;

- подальшого розвитку набуло визначення леґітимації як засадового поняття соціології, що позначає одну зі складових процесів виникнення, збереження, зміни та розпаду різних типів соціальної структури, - генезу та творення леґітимності, тобто суб'єктивно усвідомлюваної законності, правомірності, обґрунтованості, прийнятності або виправданості певного об'єкта з огляду на релігійні, культурні, соціальні, політичні, економічні, правові, інтелектуальні, комунікативні, ситуативні та ін. підстави;

- удосконалено концептуальне розмежування соціологічних тлумачень леґітимації: по-перше, як соціально-психологічного процесу генези леґітимності; по-друге, як цілеспрямованої діяльності суб'єкта, що має на меті генезу леґітимності. З огляду на це, леґітимація і леґітимність трактовані: 1) як динамічний та статичний аспекти суб'єктивного визнання, прийняття або виправдання певного соціального об'єкта; 2) як взаємопов'язані каузально, на кшталт чинника і наслідку. Відповідно розрізнено суб'єктів леґітимації як генези леґітимності - пересічних людей як носіїв різних соціальних статусів, що передбачають безпосередній вибір леґітимувальної позиції, з одного боку, та суб'єктів леґітимації як практики - фахових діячів і дієвців у царинах релігії, культури, філософії, науки, політики, економіки, масової комунікації тощо - з іншого боку;

- вперше виозначено властивості леґітимності як соціально-психологічного явища: 1) зумовленість ззовні суспільними чинниками і здатність, своєю чергою, спричинювати певні зовнішні суспільні наслідки; 2) ґрунтоване на уявленні громадян про соціальний порядок рефлексивне поєднання їхнього суб'єктивного життєвого простору з інституційним порядком існування певного об'єкта через надання йому деякої особистої значущості; 3) несталість та недоконаність з огляду на мінливість релігійних, культурних, соціальних, політичних, економічних, правових, інтелектуальних, комунікативних, ситуативних та ін. підвалин;

- подальшого розвитку набула типологізація леґітимації за критерієм виокремлення її джерел: 1) релігійна леґітимація: тотемна, анімістична, магічна, міфологічна, сакральна, теологічна; 2) культурна леґітимація: ціннісна, нормативна, символічна, традиційна, моральна (етична), мистецька, літературна та ін.; 3) соціальна леґітимація на підґрунті громадської думки, соціальної практики, сприятливих соціально-структурних передумов, солідарності та належності до спільноти, консенсусу та партнерства; 4) економічна леґітимація: на засадах ефективності, продуктивності та результативності, підвищення добробуту внаслідок економічного зростання, докладання праці, корисності та вигоди; 5) політична леґітимація: фактична (за фактом) та ідеологічна, на підґрунті панування, загрози насилля та маніпулювання, через вибори, референдуми та плебісцити; 6) інтелектуальна леґітимація: філософська, наукова та публіцистична, тобто на підґрунті ідей, логіки та раціональності; 7) правова леґітимація (леґалізація): процедурна, на засадах справедливості та суспільної угоди; 8) комунікативна леґітимація: на підґрунті різних видів дискурсу та сучасних інформаційних мереж; 9) ситуативна леґітимація: на підґрунті сприятливих соціальних обставин, подій, часових умов, нагальної необхідності, відсутності інших альтернатив та ін.;

- вперше визначено основні функції соціальної леґітимації приватної власності, що зводяться до сприяння: 1) знаходженню соціального консенсусу в суспільстві з приводу приватної власності та компромісу між приватними власниками і суспільством загалом; 2) реалізації належних власникам прав приватної власності; 3) соціальному контролю громадськості над власниками, над ступенем їхньої законослухняності; 4) забезпеченню соціальної ефективності приватної власності та авторитету приватних власників у суспільстві, а відтак - соціальній інтеґрації суспільства;

- вперше із позицій соціально-психологічного підходу соціальна леґітимність приватної власності трактована як сукупність суб'єктивних уявлень, переконань та спрямованості людей, серед яких, зокрема: 1) позитивна оцінка приватновласницьких відносин загалом; 2) визнання правомірності приватної власності та прав приватних власників; 3) добровільна і невимушена згода коритися відповідним інституційним нормам та вимогам; 4) впевненість у їх справедливості та соціальній ефективності; 5) уявлення про виправданість і необхідність приватної власності; 6) готовність відтворювати у своїй життєдіяльності відповідні нормативні взірці поведінки та ін.;

- вперше розроблено і частково верифіковано операційну модель соціальної леґітимності приватної власності, що відбиває міру змістового консонансу/дисонансу поведінкових, емоційних та коґнітивних складових налаштованості громадськості щодо приватизації та приватної власності: міри залучення у приватизаційні та приватновласницькі відносини, визнання/невизнання приватизації як головного джерела появи приватних підприємств та земель, позитивного/неґативного ставлення до них, заперечення/схвалення доцільності їх націоналізації;

- вперше виокремлено такі засади соціальної леґітимації приватної власності в сучасному українському суспільстві, як домінуючі соціокультурні приватновласницькі уподобання громадян, їх масове залучення у приватизаційні та приватновласницькі практики, процедурна конституційна та загалом правова леґітимація приватної власності, її політична електоральна та консенсусна леґітимація у партійно-коаліційній формі на парламентсько-урядовому рівні;

- вперше виявлено співіснування у масовій свідомості громадян України переважних схильностей делеґітимувати приватизацію землі та леґітимувати приватну власність на землю, а також визначено умови відповідної леґітимації - обмеження окремих правомочностей та неґативних соціальних проявів приватної земельної власності, її трудовий характер.

Практичне значення одержаних результатів. Запропонована концепція леґітимації приватної власності дає можливість поглибити розуміння процесів інституціоналізації та докорінних суспільних перетворень загалом. Основні теоретичні положення та висновки дисертації становлять методологічне підґрунтя для соціологічного розроблення проблематики соціального згуртування сучасного українського суспільства. Основними галузями застосовності отриманої інформації є державна політика, відносини власності, наука та освіта, де таке знання може бути враховане та використане: 1) у законодавчому та управлінському реґулюванні відносин власності; 2) у практиці підприємницької діяльності та здійсненні прав власності; 3) у науковій та навчальній роботі.

Особистий внесок здобувача. Зміст дисертації відображають одноосібні публікації здобувача, що є його особистим доробком.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації оприлюднено на наукових конференціях, серед яких: ІІІ Всеукраїнська соціологічна конференція «Проблеми розвитку соціологічної теорії. Трансформація соціальних інститутів та інституціональної структури суспільства» (Київ, 2003); ІV Всеукраїнська соціологічна конференція «Проблеми розвитку соціологічної теорії. Соціальні процеси в Україні» (Київ, 2004); Міжвідомча науково-теоретична конференція «Ґлобальна модернізація і сталий розвиток» (Київ, 2006); Міжвідомча науково-теоретична конференція «Ґлобальна модернізація і сталий розвиток: соціальні імперативи і економічні стратегії» (Київ, 2008); V Всеукраїнська науково-практична конференція «Проблеми розвитку соціологічної теорії: соціальна інтеґрація та соціальні нерівності в контексті сучасних суспільних трансформацій» (Київ, 2008); Міжвідомча науково-теоретична конференція «Ґлобальна модернізація і конкурентоспроможність транзитивних країн» (Київ, 2009); І Конґрес Соціологічної асоціації України «Соціологія в ситуації соціальних невизначеностей» (Харків, 2009); VІ Всеукраїнська науково-практична конференція «Проблеми розвитку соціологічної теорії: українське суспільство та ґлобальні соціальні зміни» (Київ, 2009).

Публікації. Зміст дисертації відображено в 1 індивідуальній монографії, 7 колективних монографіях, 18 статтях у провідних фахових виданнях, у 6 тезах виступів на наукових конференціях.

Структура дисертації. Дисертація у вигляді монографії містить вступ, 4 розділи, висновки, список використаних джерел, додатки, покажчик імен. Обсяг основної частини - 444 с.; 56 табл., 2 рис., список джерел (254 найменування), 6 додатків та покажчик імен займають 67 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність та сутність наукової проблеми, окреслено мету і завдання дисертаційної роботи, зазначено його об'єкт, предмет, методологію, методи та емпіричну базу, поінформовано про зв'язок роботи з науковими програмами, описано наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, поінформовано про їх апробацію.

У першому розділі «Феномен леґітимації на перетині теоретичних альтернатив у соціології» започатковано визначення теоретико-методологічних засад досягнення головної мети дисертаційної роботи - концептуалізації леґітимації приватної власності. Для розв'язання цього завдання аналізується виникнення концепту леґітимації у соціології класичної доби, його розвиток у межах структурного функціоналізму та низки теоретичних антитез останнього - ліворадикального критицизму, діалектичної теорії конфлікту, феноменології та постмодернізму.

Передусім зауважено поняттєве виокремлення та концептуальне співвіднесення феномена леґітимації із категоріальним простором соціології у працях М.Вебера. Простежено особливості відповідної Веберової концептуалізації: 1) виозначення серед основних соціологічних понять поняття «леґітимний порядок», що позначає нормативну впорядкованість суспільства, яку люди ладні визнати без примусу з огляду на власну переконаність у правомірності її; 2) постулювання соціально-психологічної природи леґітимності через визначення її проявами особистісних уявлень та дійсної поведінки людей; 3) наголошення релятивізму леґітимності, похідного від мінливості її чинників - соціальних обставин та зумовленої ними поведінки; 4) виокремлення емоційної відданості, ціннісно-раціональної та релігійної віри як внутрішніх, а конвенційних та правових санкцій - як зовнішніх ґарантій леґітимності порядку; 5) вибіркова концептуальна співвіднесеність виокремлених ґарантій леґітимності із типами афективної, ціннісно-раціональної, традиційної та цілераціональної людських дій; 6) припущення різноякісності та внутрішньої суперечливості мотивувального нормативного підґрунтя леґітимності у складі права, умовності та етики як особистісно значимих систем норм; 7) поміркованість в оцінках дієвості внутрішніх ґарантій леґітимності соціального порядку, а також загалом її ролі у підтриманні останнього; 8) предметна спрямованість аналізу леґітимності одночасно на особистісний вимір дієвця, нормативний вимір соціальної структури та ціннісний вимір культури; 9) позначення процесу утворення леґітимності поняттям «леґітимація». Показано приріст понять леґітимності та леґітимації новими змістовими аспектами у працях: а) В.Зомбарта, що розглядав леґітимацію як зміну громадської думки, поглядів та переконань людей; б) Ґ.Зимеля, що визначив суспільну потребу в певному об'єкті як джерело його леґітимності та чинник відповідної леґітимації.

Узагальнено структурно-функціональні тлумачення леґітимації, запропоновані Т.Парсонсом: 1) вирізнення наслідків леґітимації для соціальної системи: а) дисфункціональних (леґітимація девіацій за сприятливої суперечливості цінностей та ідеології соціального устрою); б) функціональних (леґітимація соціального устрою загалом як передумова пом'якшення здійснення соціального контролю, досягнення згуртованості, підтримання впорядкованості на засадах пошуку порозуміння і злагоди); 2) розгляд соціально-системної функціональності як передумови набуття леґітимності, а відповідної дисфункціональності - як передумови делеґітимації; 3) позначення поняттям «соціальна леґітимація» громадського визнання, узаконення, схвалення певного об'єкта, ґрунтованих на відстеженні громадою міри відповідності його умовам леґітимності; 4) трактування леґітимації як функціонального зв'язку між культурою і суспільством, як передумови виживання, існування та розвитку останнього; 5) визначення символічних, ціннісних, нормативних, ритуальних та взірцево-поведінкових культурних складників як головного джерела леґітимації; 6) виявлення зв'язку тенденцій зростання й увиразнення провідної ролі культури у леґітимації із розвитком суспільства загалом; 7) приписування примітивним суспільствам синкретичних релігійно-соціально-культурних, а розвиненим - унезалежнених і зрілих культурних підвалин леґітимації; 8) наголошення інтеґраційної функції леґітимації у перебігу еволюційних змін суспільства, втілюваної на підґрунті спільних і генералізованих цінностей, що заново згуртовують і пов'язують вихідні та новоявлені складові соціальної системи, тобто леґітимують структурне зрушення цілком. Констатовано переважну предметну зосередженість Парсонсових теоретичних побудов довкола культурної леґітимації, властивої відносно сталим та розвиненим суспільствам. Припущено повернення до примітивного синкретичного леґітимаційного підґрунтя або обмеження його життєвим простором і діяльністю окремих спільнот та осіб у суспільстві із дефіцитом культурних підстав леґітимації за умов докорінних перетворень.

З'ясовано особливості антифункціоналістських тлумачень леґітимації, що постали у межах ліворадикального критицизму (Ч.Р.Мілз, А.Ґоулднер) та діалектичної теорії конфлікту (Р.Дарендорф) як спростування відповідних парсонсівських тлумачень: 1) заперечення визначального ролі спільних цінностей та моралі у перебігу леґітимації і розгляд останньої власне як умови їх появи; 2) визначення джерелами леґітимності інституціонального порядку діяльного ставлення до нього самих людей: а) владарів, що використовують примус, винагороди, авторитет, моралізаторство та маніпулювання для конкретної леґітимації свого панування над інститутами суспільства, упокорювання і пригнічення; б) підвладних, що коряться владі, стримують своє незадоволення нею, визнають її леґітимною та виправдовують; 3) зазначення серед виконавців леґітимаційних дій соціологів, що вивчають громадську думку та створюють теоретичні образи соціального порядку і в такий спосіб здійснюють його леґітимацію.

Окреслено предметну спрямованість феноменологічного підходу до леґітимації у працях П.Берґера і Т.Лукмана: 1) розгляд леґітимації як умови соціального відтворення реальності на особистісному рівні у перебігу інституціоналізації через забезпечення переважання у свідомості дієвців інституціональних визначень ситуацій соціальних взаємодій над їхніми власними довільними визначеннями з метою опанування невпорядкованих та неструктурованих проявів людської біології та психіки; 2) наголошення передусім коґнітивної, а не ціннісної природи леґітимації та виокремлення її рівнів: а) дотеоретичного (досвід, об'єктивований у мові як незалежній від людей дійсності, що із миті народження їх підпорядковує їхню свідомість своїм структурам та класифікаціям об'єктів, типізує їхні думки, почуття, наміри, досвід і знання); б) зародкового теоретичного (пояснювальні схеми на кшталт приказок, прислів'їв, моральних настанов, казок, леґенд та ін.); в) власне теоретичного (спеціалізовані теорії як системи знання із наявністю персоналу носіїв та експертів); г) символічних універсумів (чільні системи теоретичної традиції, що узагальнюють досвід історичного розвитку суспільства і змістовно охоплюють увесь інституціональний порядок у його смисловій цілісності); 3) наголошення цілеспрямованого і фахового характеру леґітимації самого символічного універсуму через визначення її концептуальними механізмами міфології, теології, філософії та науки.

Виокремлено ознаки концептуальної своєрідності постмодерністського тлумачення леґітимації у доробку Ж.-Ф.Ліотара: 1) уподібнення процесів леґітимації соціальних інституцій дискурсивно-діалогічним процедурам арґументації наукового знання, способів його пошуку та перевірки; 2) розгляд леґітимації як мовної гри і виокремлення леґітимувальних дискурсів науки та соціальних інституцій: а) дискурсу метафізики як оцінювальної мовної гри за критерієм позитивного/неґативного на підґрунті традиції; б) дискурсу істинності як денотативної мовної гри за критерієм істинного/хибного на підґрунті розуму; в) дискурсу продуктивності як технічної мовної гри за критерієм ефективного/неефективного на підґрунті сили; г) дискурсу справедливості як прескриптивної мовної гри за критерієм справедливого/несправедливого на підґрунті права; 3) зазначення засад леґітимації: а) домодерної доби (традиційні наративи, тобто оповіді як усна народна традиція); б) часів модерну («великі оповідання», або «метаоповідання» на кшталт функціоналізму, марксизму та ін.); в) за умов постмодерну (леґітимувальний дискурс у формі паралогії); 4) виозначення постмодерних властивостей леґітимації та леґітимності, серед яких - недовіра стосовно метаоповідей, вихід з ужитку метанаративного механізму леґітимації, паралогічність оповідей, перервність у соціальному часі, нерівномірна локалізація у соціальному просторі, відсутність сталих консенсусних підвалин і незавершеність.

Констатовано, що ліворадикальні, діалектико-конфліктологічні, феноменологічні та постмодерністські теоретичні «антитези» «тезам» структурного функціоналізму не поклали край пошукам найпридатнішого розв'язання проблеми соціального порядку, а тлумачення леґітимації в їхніх межах не стали вичерпними та безперечними через однобічну спрямованість їх у вимірах соціологічних теоретичних дилем конфлікту/консенсусу, дії/структури та мікросоціального/макросоціального рівня аналізу.

У другому розділі «Розв'язування соціологічних теоретичних дилем: дискурс леґітимації» завершено узагальнення теоретико-методологічних засад концептуалізації леґітимації приватної власності. Для цього виокремлено й досліджено тлумачення леґітимації у межах сучасного соціологічного теоретичного синтезу, що постав за спроб подолання теоретичних дилем соціології.

Передусім зауважено появу нових трактувань леґітимації завдяки неофункціоналістським спробам розв'язування дилеми конфлікту/консенсусу на підґрунті синтезу функціоналістського і конфліктологічного підходів. Розглянуто особливості системно-інструментальних тлумачень леґітимації у рамках загальної теорії систем Н.Лумана: 1) наголошення не цінностей культури, а насилля і примусу як фізико-органічних підвалин леґітимності як такої, що набувається через еволюційне становлення правомірності та формальності; 2) визначення таких підвалин леґітимації: а) процедура як засіб системної інтеґрації та передумова ефективності; б) научіння на підґрунті обмеження можливостей вибору, що спричиняється до перебудови очікувань загалу; в) селекція певних соціальних практик та подальша їх діяльнісна, нормативна і ціннісна рестабілізація у перебігу еволюції суспільства. Проаналізовано специфіку запропонованих Ш.Айзенштадтом тлумачень леґітимації революційних перетворень через зміну соціальної символіки: 1) бачення підвалин леґітимації соціального порядку в його символічному вираженні, інституціонально локалізованому в неусувному і сакральному «центрі системи символів, цінностей та вірувань, що правлять суспільством»; 2) трактування творчих звершень засновників світових релігій як стрижневих символів традиції, що скасовує символіку попередньої леґітимації та започатковує нову леґітимацію; 3) розгляд суперечностей між структурою та символікою соціальних систем як передумов революційних зрушень, а також леґітимації останніх через докорінне оновлення символічної сфери як джерела леґітимативних практик.

Досліджено зміст нових підходів до леґітимації, зумовлених спробами подолати теоретичну дихотомію дії/структури та концептуального «розриву» між мікро- та макросоціологічним аналізом. Виокремлено запропоновані П.М.Блау структуралістські тлумачення ролі леґітимації в усталенні структур соціального обміну: 1) виявлення потреби в леґітимації неминучих дисбалансів соціального обміну, учасники якого керовані власною вигодою; 2) визначення леґітимності як обмінюваного ресурсу, збалансованості соціального обміну - як умови леґітимації його структур, леґітимації та делеґітимації - як, відповідно, винагороди та покарання, що ними обмінюються учасники; 3) вирізнення: а) безпосередньої соціальної леґітимації, що її джерелом є непривілейовані учасники обміну; б) ціннісної леґітимації на підґрунті цінностей культури, що забезпечує соціальну солідарність та інтеґрацію дієвців у межах розгалужених макроструктур опосередкованого обміну.

Проаналізовано: 1) започаткування І.Валерстайном світ-системного аналізу ролі леґітимації у підтриманні мегасоціального порядку і трактування леґітимності як консенсусної складової соціальної гегемонії у ґлобальному просторі, що доповнює її матеріальну, економічну та силову складові та є похідною від них; 2) наголошення М.Кастельсом інформаційних підвалин леґітимації у мережевому суспільстві, узасадненої на приватизації комунікаціювання, індивідуалізації зв'язків між особою і суспільством, між працею і капіталом, між працівниками і робочим процесом внаслідок розвитку ґлобальної комп'ютерної мережі Інтернет; 3) виозначення М.Кастельсом та П.Хіманеном леґітимативних підвалин фінської моделі інформаційного суспільства: а) політичної леґітимації через демократичне урядування; б) соціальної леґітимації на підґрунті загального добробуту; в) культурної леґітимації, заснованої на національній ідентичності; г) економічної леґітимації, опертої на економічному зростанні.

Узагальнено підсумки дослідження У.Беком леґітимації транснаціонального капіталу, національних держав і ґлобальних соціальних рухів за доби ґлобалізму: 1) зауваження кризи усталених і звичних форм леґітимації внаслідок денаціоналізації, детериторизації і транснаціоналізації економіки та держави; 2) виявлення тенденцій: а) самолеґітимації ґлобальних дієвців, ґрунтованої на їхньому етичному моралізаторстві, емпіричному або прагматичному самообґрунтуванні; б) використання стратегій драматургії ризику для збурення і спрямування громадського сприйняття та рефлексії на загрози самознищення людського роду, уґрунтовування леґітимності на спроможності протидіяти самогубству людства; в) появи транслеґітимності, тобто леґітимності за обставин одночасної й постійної мінливості суб'єкта, об'єкта, джерел, підстав і дій леґітимації.

Відзначено розширення мікро/макросоціальних меж локалізації леґітимації у соціології до мегасоціальних (ґлобальних, космополітичних) та інформаційних.

Визначено особливості тлумачень леґітимації у межах теорії комунікативної дії Ю.Габермаса: 1) виведення витоків леґітимності переважно не з культури, а з мовленнєвої комунікації та виокремлення модерних підвалин леґітимації: а) комунікативної дії, здійснюваної у перебігу обміну інформацією з використанням спільних мовних засобів; б) дискурсу як довершеного діалогу раціонально обґрунтованих, логічно коректних та переконливих арґументацій з метою досягнення загальнозначимого консенсусу між учасниками; в) ідеології, що генерує некритичну віру і припиняє свободу дискурсу та сумніви; 2) розгляд громадянського суспільства як своєрідного дискурсу, в якому за публічного обговорення, раціоналізації та процедурального консенсусу постає схвальна громадська думка як форма соціальної леґітимності.

Окреслено концептуальний ареал поняття леґітимації у генетичному структуралізмі П.Бурдьє: 1) трактування леґітимації як запровадження леґітимного визначення дійсності, що є передумовою виправдання чинного соціального порядку; 2) виозначення леґітимаційних властивостей: а) соціальних практик у перебігу їх поширення та втілення; б) габітусу як коґнітивних та мотивувальних структур психіки, що містять життєвий досвід та визначають сприйняття можливостей; в) структур як усталених відносин підпорядкування і лояльності на підґрунті посідання статусів; г) різних форм капіталу як засад соціального панування; д) міфів та ритуалів, публічної артикуляції у громадському дискурсі та колективних уявлень.

З'ясовано особливості тлумачення леґітимації у межах теорії структурації Е.Ґіденса: 1) визначення леґітимації як однієї із характеристик дуальності структури, тобто двоєдності правил і ресурсів, що одночасно є: а) засобами виробництва та впорядкування соціальної життєдіяльності; б) продуктами останньої; 2) трактування механізму леґітимації як залучення у соціальні практики у перебігу безупинного взаємопородження дії та структури, у постійному взаємовпливі практичної та дискурсивної свідомості.

Констатовано притаманність діяльнісно-структурному синтезу переважного наголошення діяльнісних витоків леґітимації, тобто здатності людей не лише леґітимувати, зважаючи на структурні обмеження, але й власними діями створювати підстави леґітимності.

Наголошено методологічне значення для соціологічного теоретизування та емпіричного аналізу узагальнення всіх розглянутих у першому та другому розділах тлумачень леґітимації, попри їх здебільше дискурсивне походження, гіпотетичний, а не емпірично обґрунтований характер.

У розвитку концепту, тобто змісту поняття леґітимації впродовж ХХ - початку ХХІ сторіччя виокремлено чотири умовні періоди, критерієм розмежування яких є зміна ставлення до попередніх панівних теоретичних поглядів - їх концептуальний розвиток, спростування або поглинання: 1) «засновки» - ініціальне започаткування соціологічного вжитку поняття леґітимації, первісне окреслення його концептуальної царини в межах класичної соціології; 2) «тези» - функціоналістський розвиток «засновків», їх змістове поглиблення через наголошення: а) релігійних витоків та культурних джерел леґітимації, б) її системно-інтеґративних функцій на підґрунті спільних цінностей, в) її переважно макросоціальної локалізації; 3) «антитези» - спростування функціоналістських «тез» з огляду на гадану невідповідність їх дійсності й натомість наголошення: а) влади, панування та маніпулювання основними джерелами леґітимації, б) її соціально-інтеґративної функції на засадах примусу, в) домінування її мікросоціальних і діяльнісних проявів; 4) «синтези» - спроби подолання розбіжностей між «тезами» й «антитезами» у вигляді дилем конфлікту/консенсусу, дії/структури, мікро/макрорівня соціологічного аналізу на підґрунті: а) їх вибіркового концептуального суміщення, б) розширення предметної царини аналізу до ґлобальних меж, в) наголошування обмінних, комунікативних, дискурсивних та практичних аспектів.

Леґітимність назагал визначено як: 1) суб'єктивно усвідомлену законність, правомірність, обґрунтованість, прийнятність або виправданість певного об'єкта з огляду на релігійні, культурні, соціальні, політичні, економічні, правові, інтелектуальні, комунікативні, ситуативні та ін. підстави (критерії); 2) соціально-психологічне явище: а) зумовлюване ззовні суспільними чинниками і, своєю чергою, здатне спричинювати певні суспільні наслідки; б) таке, що опосередковує вплив релігії, культури, соціальної структури та динаміки, політики, економіки, права, комунікації та ін. на соціально-поведінкову активність.

Леґітимацію трактовано як: 1) зумовлений різними чинниками процес виникнення, становлення та розвитку леґітимності, тобто генези суб'єктивного визнання законності або правомірності певного об'єкта, прийняття або виправдання його існування суб'єктом; 2) цілеспрямовану діяльність (практику) суб'єкта, що має на меті становлення та розвиток певної леґітимності об'єкта.

У першому випадку леґітимність і леґітимація взаємопов'язані як статичний та динамічний аспекти суб'єктивного визнання законності або правомірності об'єкта, прийняття або виправдання його існування, що тягне за собою певні соціальні наслідки. Поняття «леґітимність» позначає в цьому разі сукупність уявлень, ставлень тощо суб'єкта, а термін «леґітимація» - зміну або перетворення цієї сукупності, що може мати наслідком певну соціально-поведінкову активність. Іншими словами, леґітимація є соціально-психологічним процесом, що зумовлює перетворення леґітимності у часі, тобто генетично пов'язує як мінімум два стани леґітимності - вихідний та кінцевий (якщо не брати до уваги проміжних станів).

У другому випадку леґітимація і леґітимність взаємопов'язані каузально, на кшталт чинника і наслідку. Тому леґітимація як практика є чинником леґітимації як генези леґітимності. Здійснено розрізнення суб'єктів (1) леґітимації як практики і (2) леґітимації як генези леґітимності: 1) «леґітиматорів за фахом» - фахових діячів і дієвців у царинах релігії, культури, філософії, науки, політики, економіки, масової комунікації та ін.; 2) «леґітиматорів за обставинами» - пересічних громадян, виборців, споживачів та носіїв інших статусів, що передбачають вибір леґітимувальної/делеґітимувальної позиції стосовно певного об'єкта. «Леґітиматори за фахом» задля генези леґітимності вдаються до цілеспрямованих леґітимаційних впливів на «леґітиматорів за обставинами».

Головну функцію леґітимації, в сенсі її очікуваного або неочікуваного наслідку, узагальнено визначено як забезпечення леґітимності різними шляхами і способами. Леґітимність назагал трактовано як соціально-психологічну прийнятність для людей певного мікро-, мезо-, макро- або мегасоціального порядку, його виникнення, існування та відтворення.

За критерієм виокремлення суспільних джерел леґітимації сукупність її форм типологізовано таким чином: 1) релігійна леґітимація (тотемна, анімістична, магічна, міфологічна, сакральна, теологічна; реалізується як різнобічний вплив релігії на генезу леґітимності); 2) культурна леґітимація: ціннісна, нормативна, символічна, традиційна, моральна (етична), мистецька, літературна та ін.; 3) соціальна леґітимація: а) через громадську думку; б) на підґрунті соціальної практики (масове поширення певних взірців соціальної поведінки); в) завдяки сприятливим соціально-структурним передумовам (наявність прихильних соціальних верств, можливості соціальної мобільності); г) на підвалинах соціальної солідарності та належності до спільноти (реґіональної, етнічної, фахової, поселенської, родової тощо); д) на основі соціального консенсусу та партнерства; 4) економічна леґітимація: на засадах ефективності, продуктивності та результативності, підвищення добробуту внаслідок економічного зростання, докладання праці, корисності та вигоди; 5) політична леґітимація: фактична (за фактом), ідеологічна, на підґрунті панування, загрози насилля та маніпулювання, через вибори, референдуми та плебісцити; 6) інтелектуальна леґітимація: філософська, наукова (зокрема, соціологічна) та публіцистична, тобто на підґрунті ідей, логіки та раціональності; 7) правова леґітимація (леґалізація): процедурна, на засадах справедливості та суспільної угоди; 8) комунікативна леґітимація: на підґрунті різних видів дискурсу та сучасних інформаційних мереж; 9) ситуативна леґітимація: на підґрунті сприятливих соціальних обставин, подій, часових умов (наприклад, давності), нагальної необхідності, відсутності інших альтернатив та ін. Виозначеним формам притаманне співіснування, доповнення, взаємозумовлення та взаємоперетворення.

На відміну від соціальної леґітимації, що її суб'єктом виступає здебільше громадськість, решту зазначених різновидів леґітимації можуть здійснювати значно менші спільноти людей, зокрема фахові - теологи, служителі релігійних культів, діячі культури, політики, ідеологи, правники, науковці, інформаційні працівники та ін. Леґітимаційна діяльність цих фахових груп та леґітимаційні властивості продуктів їхньої діяльності спрямовані на забезпечення соціальної леґітимації через леґітимувальний вплив на пересічних людей. Цей вплив має на меті зумовлення суб'єктивного прийняття людьми інституціональних соціальних норм, тобто їхньої суб'єктивної інтеґрованості у відповідну соціальну структуру суспільства та добровільної згоди як мінімум більшості членів суспільства із суспільним устроєм з огляду на його соціальну прийнятність і значущість.

Соціальна леґітимність - похідна певного уявлення про соціальний порядок та його рефлексії у свідомості громадян, прояв передусім не об'єктивної, а суб'єктивної соціальної реальності, яка, втім, може об'єктивуватися у соціальній поведінці, громадській думці, соціальній солідарності та консенсусі. З огляду на мінливу природу засад та проявів, неможлива абсолютна або остаточна леґітимність/нелеґітимність: ці крайні рефлексивні стани - радше наукові абстракції або соціально-політичні ідеали.

Розділ підсумовано виозначенням леґітимації як одного із найзагальніших, засадових соціологічних понять, що позначає процес, за допомоги якого різні типи соціальної структури у всіх різноманітних формах створюються, зберігаються, змінюються та розпадаються.

У третьому розділі «Генеза соціологічного підходу до проблеми леґітимації приватної власності» сконструйований у попередніх розділах концепт леґітимації використано як методологічне знаряддя історико-теоретичного конструювання концепту леґітимації приватної власності на підґрунті аналізу протосоціологічних та соціологічних тлумачень останньої.

У межах протосоціології досліджено шерег думок стосовно доцільності існування приватної власності з одночасним визначенням умов прийнятності її для людей: обмеження неґативних проявів приватної власності задля примирення з її існуванням та прилучення власників до добродійності (сакральні тексти іудаїзму та ісламу); помірність приватного багатства як передумова відсутності соціальних загроз йому та запобігання суспільним заворушенням (Аристотель); одностайність у думках і бажаннях людей як можлива передумова їхньої згоди з існуванням приватної власності (Авґустин Блаженний); угода між людьми щодо поділу володінь як підвалина виникнення та існування приватної власності (Тома Аквінський); суспільна угода як спосіб громадського визнання приватної власності (Т.Гобс); суб'єктність та внутрішній світ людини як підґрунтя її лояльності стосовно приватної власності (Б.Спіноза); труд та згода суспільства як чинники виникнення та існування приватної власності (Дж.Лок); користь та вигода, моральність та почуття справедливості як підвалини приватної власності (Д.Г'юм); підпорядкованість приватної власності «праву спільноти на все» як умова її суспільного визнання (Ж.-Ж.Русо); моральні перестороги, категоричний імператив та громадська думка як засади існування приватної власності (І.Кант); правове та громадське визнання приватної власності як передумови її існування (Ґ.В.Ф.Геґель).

Проаналізовано виозначення передумов існування приватної власності у межах протосоціологічних обґрунтувань необхідності викорінення її з огляду на суспільно-руйнівні властивості: добровільний зрівняльний перерозподіл приватних багатств як умова уникнення багатіями покарання за визиск бідняків (сакральні тексти християнства); суспільні негаразди внаслідок нерівномірного розподілу приватної власності як головна загроза існуванню останньої (Платон, Т.Мор); наявність сім'ї та дітей-спадкоємців як чинник прихильності людей до приватної власності (Т.Кампанелла); людські переконання як підвалини існування приватної або суспільної власності (В.Ґодвін); продуктивність приватної власності, її сприяння росту суспільного багатства та свободі промисловості як передумови прийняття її суспільством (А.Сен-Симон); формування «духу власності», соціальні ґарантії незаможним та солідарність як умови суспільного визнання приватної власності (Ш.Фур'є); свідомість та звички людей, звичаї суспільства як підвалини приватної власності (Р.Оуен); свобода людей та пропорційний розподіл життєвих засобів як позитивні риси приватного володіння, що вможливлюють виправдання його існування (П.Ж.Прудон).

Назагал у протосоціології можливість примирення людей з існуванням приватної власності пов'язується із: 1) наявністю у них відповідних внутрішніх схильностей, що набувають зовнішнього втілення у суспільній угоді та громадській думці; 2) уможливленням укладення й дотримання такого кшталту угоди, а також прихильної громадської думки залежно від суспільно-корисних та приватно-корисних властивостей приватної власності як мотивів прихильності людей до неї; 3) цілеспрямованим зменшення спричинених нею соціальних негараздів - нерівності та відчуження. Ці трактування набули розвитку в соціологічному теоретизуванні.

Зокрема, психологічне тлумачення суспільного визнання приватної власності розвинулося у соціально-психологічні трактування її інституту: інститут приватної власності як поширений спосіб думок у суспільстві (Т.Веблен); інститут приватної власності як організовані атитюди спільноти, особистісна структура (атитюди, дух, самість) як підвалини приватної власності (Дж.Г.Мід); моральна відданість приватній власності, емоційна прихильність до соціального порядку приватновласницьких відносин як підвалини їх існування (Й.Шумпетер). Також концептуально реконструювалися положення про суспільно корисні властивості приватної власності як передумови її суспільного визнання та існування: 1) позитивна соціальна функціональність приватної власності як можливість її існування в суспільстві (О.Конт); 2) розширення громадянських та соціальних прав, залучення у суспільний розподіл життєвих ресурсів, збільшення життєвих шансів для загалу як передумови збереження устрою суспільства на засадах приватної власності (Р.Дарендорф); 3) соціальний захист, масове споживання, підвищення життєвого рівня, демократичні процедури як умови класового консенсусу та леґітимації капіталізму (Ю.Габермас). Розвинулися й тези про морально-етичну, правову, соціально-солідарну і соціально-практичну мотивацію примирення людей з існуванням приватної власності: законність посідання та роздроблення приватної власності як умови згоди та дозволу з боку суспільства на її існування (Дж.С.Міль); позитивна соціальна солідарність, звичаї та мораль як підвалини існування приватної власності (Е.Дюркгайм); етика аскетичного протестантизму як чинник виправдання існування приватної власності та кровно-родинний спосіб співжиття людей як підвалини її схвалення (М.Вебер); залучення широкого загалу в обмін активами приватної власності як передумова її визнання та схвалення (Т.Парсонс). Зрештою з'явилися положення про різні форми здебільше опосередкованої леґітимації останньої: леґітимація капіталістичного способу виробництва та суспільного устрою на підґрунті нових соціальних ролей і символів, сприяння добробуту, могутності й територіальному розширенню країни (Ш.Айзенштадт); опосередкована міфологічна леґітимація капіталістичного інституціонального устрою, натхненна образами та символами релігії (П.Берґер); леґітимація економічного капіталу шляхом його конвертації у символічний капітал та зворотної реконвертації, залучення у приватновласницькі практики, соціалізації нових поколінь (П.Бурдьє); леґітимація ґлобального капіталу на підставах його економічної ефективності, створення транснаціонального права, зміни соціально-економічного сприйняття людей (У.Бек). У цих положеннях приватна власність здебільше опосередковано розглядається як об'єкт леґітимації. Тобто проблематика леґітимації приватної власності у соціологічній теорії окреслилася, але не набула остаточного виокремлення як самостійна предметна царина.