Інформаційно-комунікативний простір політики як предмет теоретико-соціологічної рефлексії

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Спеціальність 22.00.01 - теорія та історія соціології

УДК: 316.334.3+316.422.44

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора соціологічних наук

ІНФОРМАЦІЙНО-КОМУНІКАТИВНИЙ ПРОСТІР ПОЛІТИКИ ЯК ПРЕДМЕТ ТЕОРЕТИКО-СОЦІОЛОГІЧНОЇ РЕФЛЕКСІЇ

Барматова Світлана

Петрівна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі соціології культури і масової комунікації Інституту соціології НАН України.

Науковий консультант: доктор соціологічних наук, професор Костенко Наталія Вікторівна, Інститут соціології НАН України, завідувач відділом соціології культури і масової комунікації;

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Королько Валентин Григорович, Національний університет «Києво-Могилянська академія», завідувач кафедрою теорії і методики зв'язків із громадськістю;

доктор філософських наук, професор

Полторак Володимир Абрамович, Дніпропетровський університет економіки і права, завідувач кафедрою гуманітарних та соціально-політичних наук;

доктор соціологічних наук, професор Тарасенко Валентин Іванович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра теорії та історії соціології.

Захист відбудеться 27 грудня 2010 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.30 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул.. Володимирська, 60, ауд. 314.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул.. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий «_____» листопада 2010 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Ю.О. Тарабукін

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Соціальний простір сучасного суспільства насичений складними процесами, які спричинені трансмісією інформаційних потоків і комунікативними взаємодіями. Іманентно властивий їм динамізм, головним джерелом якого стає прискорена модернізація технології й апаратних пристроїв передачі знаків і значеннєвого змісту, надає пластичності соціальним структурам, соціокультурним комплексам і ціннісним практикам індивідів і спільнот. Саме тому інституціональне й ціннісно-нормативне переконструювання соціально-економічних, політичних і духовно-моральних областей суспільних систем відбувається в усе більш короткі проміжки часу, стаючи либонь не перманентною подією.

У політичній сфері найближчим наслідком цього переконструювання виступає виникнення феноменів, що мають іншу, в порівнянні із традиційно властивими їй елементами, онтологічну природу. До таких феноменів належать формування публічної політики, актуалізація публічних арен, розвиток мережевої логіки політичної взаємодії, віртуалізація політики. Нові модальності політики, які продукуються цими феноменами, є дуже складними й неоднозначними за впливом на окремі соціальні підсистеми. Саме вони на цей час недостатньо вивчені, про що свідчить різновекторність, а інколи і суперечливість теоретичних підходів, ідей і гіпотез. Це викликає необхідність розробки та вдосконалення теоретичної бази соціологічних досліджень, які при аналізі нових модальностей політики не можуть спиратися лише на апробовані теоретичні моделі. Пошуки нових релевантних обґрунтувань, які б точніше, ніж ті, що існують зараз, співвідносилися з новими комунікативними феноменами, не припиняються в соціальних та гуманітарних науках, але ще не привели до завершених і аргументованих наукових концепцій.

У зв'язку із цим особливу актуальність набуває теоретична рефлексія щодо ідентифікації заснованих на комунікації політичних реалій, що формуються. У її фокусі необхідною виявляється розробка методології й методик досліджень, що дозволяють концептуалізувати й емпірично фіксувати нові явища у політиці, зрушення у формах і змісті політичних практик пересічних громадян й еліт. На статус генералізованої аналітичної одиниці такої методології претендує концепт «інформаційно-комунікативний простір політики», евристичний потенціал якого полягає насамперед у встановленні релевантної області розміщення й присутності нових феноменів, що забезпечують інформаційно-комунікативний супровід і втілення політики, організацію її публічної реалізації в умовах глобальних трансформацій сучасності.

Феномен інформаційно-комунікативного простору політики, його структурно-змістовну неоднорідність не вдається ефективно вивчати в межах загальновизнаних політико-філософських і соціологічних теорій, підходів і шкіл. Він вимагає теоретико-методологічного переосмислення соціально-політичних змін, що відбуваються, формування нової парадигми вивчення політики, адекватної стану суспільства й викликам часу. Основною перешкодою на шляху її створення є та обставина, що наявні теорії й концептуальні підходи, які зазвичай пропонують використати для її формування, незадовільно операціоналізуються, не піддаються оформленню у вигляді остаточно сформованих методологічних конструкцій, але разом з тим продовжують виступати предметом дискусій. Розробка концепції інформаційно-комунікативного простору політики й верифікація її у межах конструювання операційної моделі цього простору може розглядатися як спроба подолання подібних теоретико-концептуальних утруднень.

Дослідження соціального простору в соціальних науках, які започатковано філософією, мають продовження в соціологічній традиції в роботах М. Вебера, П. Сорокіна, Т. Парсонса, О. Філіпова. В працях Г. Зімеля, Е. Гідденса, М. Кастельса відбувається переосмислення конструкту, який репрезентує соціальний простір, в категоріях соціологічної науки, що дає можливість дослідникам інтерпретувати його в контексті теорії соціального поля П. Бурдье, топосів тощо. Розвиток ініційованої в наукових розвідках М. МакЛюена мережевої логіки дослідження соціального простору втілено в теорії мережевої організації соціальної структури суспільства, розробленої М. Кастельсом. Відповідно до його теорії, мережеві перетворення соціальної структури суспільства приводять до значних модифікацій суспільних форм простору й часу, до виникнення нової культури, у тому числі й політичної, основою якої виступає комунікація. Таким чином, закономірним стає висування на провідні дослідницькі позиції комунікативного підходу до дослідження політики, основні принципи якого були сформульовані в працях Х. Арендт, М. Фуко, П. Далгена, Дж. Кіна.

Формування комунікативної парадигми, ініційоване теорією комунікативної дії Ю. Габермаса, комунікативна традиція в аналізі політики стали кардинальним поворотом у науці щодо пошуку нових онтологічних підстав дослідження соціальної реальності. Ця дослідницька перспектива інкорпорує зразки релевантної теоретичної рефлексії з приводу комунікацій: у неофункціональній (системній) теорії Н. Лумана, що розглядає суспільство як систему комунікацій; феноменологічній теорії суспільства, що отримує розвиток у роботах М. Гайдегера, А. Щюца, П. Бергера й Т. Лукмана; теорії М. МакЛюена, який, досліджуючи інформаційний процес в епоху електронних комунікацій, наділяє комунікативне середовище властивостями тотальної глобальності, у якій анулюються відстані, що розділяють континенти, ліквідуються державні кордони, і територія людського перебування стискується до розмірів «глобального села», а також містить у собі приклади соціологічного теоретизування, сфокусованого на аналізі соціальних мереж (С. Найдел та ін.).

Цей підхід органічно доповнюють структурна теорія політичної системи К. Дойча, аналіз публічних арен Ч. Л. Боска і С. Хілгартнера, , а також роботи російських учених О. Соловйова, М. Грачова, М. Раскладкіної, С. Лєщьова, які досліджують комунікативні аспекти політичних взаємодій. У межах комунікативного підходу до дослідження політики працюють також учені М. Дефльор, Е. Деннис, Ж. -М. Коттре, Л. Пай, Р. -Ж. Шварценберг, Д. Ольшанський, у роботах яких описуються механізми й складові політико-комунікативних процесів.

Важливу роль в осмисленні загальнотеоретичних і методологічних аспектів вивчення інформаційно-комунікативного простору політики в сучасних умовах відіграє аналіз процесу інформатизації соціального простору й становлення інформаційного суспільства, представлений у працях відомих закордонних дослідників - Д. Белла, А. Турена, І. Масуди, Е. Тоффлера, Ф. Уебстера, М. Прайса, Т. Рантанен. Аналіз інформаційних новацій, що впливають на структурні зміни суспільства постмодерну і, зокрема, його політичного простору, містяться в дослідженнях українських і російських учених - О. Дубаса, В. Щербини, Р. Абдєєва, В. Афанасьєва, О. Вартанової.

У відповідності з теоріями інформаційного суспільства виступають теорії комунікативного суспільства. Підходи до визначення сутності комунікативного суспільства містяться в наукових працях К. Ясперса, К.-О. Апеля, У. Еко й інших авторів, в яких акцентується увага на значенні комунікативного консенсусу в процесі встановлення нової соціальної структурації, форм і способів людської свободи, конструювання ідентичності в умовах «нового інформаційного ладу».

Наукова проблема полягає у тому, що в останні десятиріччя у соціальному просторі суспільства формується специфічне соціальне явище - інформаційно-комунікативний простір, і фактично відсутня концептуальна і методологічна база його опису й визначення. Зараз актуалізувалась потреба вивчення ролі цього феномену в процесах формування нової архітектоніки соціального загалом і політичного зокрема просторів, але немає достатньо обґрунтованого концепту, який би дозволив виявити й синтезувати системні ознаки явища «інформаційно-комунікативний простір політики», його особливості, характеристики, динаміку та функції.

Зв'язок дослідження з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження не пов'язане з науковими планами організації, у якій воно виконано.

Мета дослідження - розробка соціологічної концепції інформаційно-комунікативного простору політики, спроможної відобразити нові інформаційно-комунікативні реалії цього простору, його конституювання та функціонування.

Досягнення мети дослідження передбачає вирішення таких завдань:

- проаналізувати стан філософської та теоретико-соціологічної рефлексій щодо соціального простору як об'єкта та комунікації як механізму соціальних змін, які відбуваються в сучасному суспільстві;

- здійснити теоретичне уточнення змісту понять «глобальний інформаційний простір», «комунікація», «інформаційно-комунікативний простір», «поле» та їх застосування в соціологічному дискурсі;

- обґрунтувати вибір політики як компонента соціальної структури, на базі якого буде відбуватися концептуалізація інформаційно-комунікативного простору;

- сформувати методологічний та категоріально-поняттєвий апарат концепції інформаційно-комунікативного простору політики;

- визначити та проаналізувати основні характеристики інформаційних новацій, які впливають на формування рис сучасного суспільства;

- оцінити евристичний потенціал постструктуралістського, неофункціоналістського підходів і комунікативної парадигми, здійснити систематизацію традиційних і новітніх теоретичних підходів, розкрити їх значення для дослідження комунікативних процесів політичного простору;

- проаналізувати соціальні й політичні феномени, які обумовлюють функціонування сучасного інформаційно-комунікативного простору політики;

- проаналізувати комунікативні можливості, обмеження і практики агентів політичного простору сучасного суспільства;

- визначити й обгрунтувати механізми конституювання й функції інформаційно-комунікативного простору політики, його соціальні й технологічні параметри;

- розробити операційну модель інформаційно-комунікативного простору політики, обґрунтувати систему її показників;

- проаналізувати основні передумови розгортання цього простору в суспільствах, що перебувають у перехідному стані, наявність потреби і можливостей цих суспільств формувати умови оптимального розвитку інформаційно-комунікативного простору політики;

Об'єкт дослідження - відображення у теоретико-соціологічному дискурсі онтологічних проявів інформаційно-комунікативного простору.

Предмет дослідження - теоретико-методологічні особливості концептуалізації інформаційно-комунікативного простору політики як складно структурованого онтологічного утворення та гносеологічний ресурс його теоретичної реконструкції.

Теоретико-методологічна база дослідження.

Методологія дисертаційної роботи узасаднена на принципах об'єктивності та системності. Згідно з цими принципами, досліджено соціологічні факти - соціологічні теоретичні положення, концепції, прямо або опосередковано пов'язані з концептом «інформаційно-комунікативний простір політики».

Здійснено об'єднання ресурсів постсруктуралістської, неофункціоналістської та комунікативної методологій, зокрема у дослідженні використаний теоретико-методологічний потенціал: концепцій мережевого суспільства М. Кастельса, теорії поля П. Бурдье, віртуалізації соціального М. Паетау й Д. Іванова, комунікативної дії Ю. Габермаса, суспільства як системи комунікації Н. Лумана, комунікативного прочитання соціального І. Мальковскої. А також робіт Дж. Кіна, Дж. Александера, Дж. Коена, Е. Арато, Р. Сенета, Ю. Качанова, Н. Шматко, Д. Ольшанського, М. Вершиніна, С. Кирдіної, Н. Полякової, Г. Градосельської, Т. Юдіної, О. Данилової, О. Дем'янчука, у яких характеризуються різні аспекти функціонування інформаційно-комунікативних процесів як у суспільстві, так й у його політичній сфері.

У дисертаційній роботі автор звертався до ідей сучасних українських соціологів Н. Костенко, А. Ручки, О. Злобіної, М. Шульги, Є. Головахи, Н. Паніної, В. Полторака, В. Королька, Ю. Сурміна, В. Бурлачука, В. Степаненка, П. Кутуєва, О. Горошко, у яких сформульовані особливості функціонування інформаційного й політичного просторів сучасного (у тому числі й українського) суспільства, розроблені методологічні перспективи їхнього аналізу. Автор спирався на праці Г. Почепцова, О. Ємельянченка, Л. Сморгунова, А.Кулика, А.Голубицького, О.Шевчука, у яких досліджуються питання розвитку електронного уряду й електронної демократії, використання Інтернету в інформаційно-комунікативних політичних контактах.

Емпірична база дослідження.

У рамках дисертаційного дослідження було здійснено вторинний аналіз даних досліджень, проведених соціологічними центрами: Фондом «Демократичні ініціативи», Центром політичних і соціальних досліджень ім. О. Разумкова, а також щорічних соціологічних моніторингів, проведених Інститутом соціології НАН України, матеріалів і звітів з питань розвитку громадянського суспільства Національного Інституту стратегічних досліджень.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в обґрунтуванні положень концепції інформаційно-комунікативного простору політики, яка розкриває онтологічні характеристики цього простору, його складно структурований дизайн, пояснює механізми та закони функціонування інформаційно-комунікативного простору політики, а також у визначенні й розкритті гносеологічного статусу теоретичного конструкту, який репрезентує прояви цього простору.

Уперше:

- визначено та обґрунтовано онтологічний статус інформаційно-комунікативного простору у формуванні нової архітектоніки соціального простору як такого. Зміни, які відбуваються у сучасному суспільстві, у більшості своїй, пов'язані з інформаційними новаціями. Вплив цих новацій на соціальні процеси призводить до стрімких змін фізичного та соціального світів, переформатування їх у нові конфігурації, що ініціює розвиток адекватних цим конфігураціям форм організації простору;

- розкрито гносеологічний статус теоретичного конструкту, який репрезентує інформаційно-комунікативний простір у теоретичній соціології, описує і пояснює сукупність нових явищ, розростання і поширення яких веде до реструктурації всієї соціальної (і політичної) системи сучасного суспільства;

- запропоновано комплексний підхід до концептуалізації інформаційно-комунікативного простору політики, який враховує еволюцію соціологічної рефлексії щодо комунікативних процесів, які визначають структурні й системні характеристики сучасного суспільства. На підставі аналізу соціологічних методологій виявлена й доведена недостатність евристичного потенціалу пост структуралістської, неофункціоналістської й комунікативної традицій аналізу політики, що актуалізувало необхідність об'єднати ресурси цих методологій, а також теорії соціальних полів та теорії мережевої структури суспільства у комплексному підході, який був використаний при розробці стратегії дослідження і його проведенні;

- здійснено опис і концептуалізацію основних параметрів інформаційно-комунікативного простору політики, обґрунтовано його ідентифікацію як простору, що має власну морфологію й топологію, охоплює сектори політичного й інформаційного сегментів суспільства, продукує правила свого відтворення на інкорпоровані в нього феномени, визначено та описано функції цього простору;

- побудовано операційну модель інформаційно-комунікативного простору політики, що репрезентує його як складне соціальне явище, яке функціонує одночасно і як поле, і як мережа. Самореферентність цього простору і його відносна автономія (аутопойєтичність) дозволяють йому розвиватися за своїми алгоритмами, формувати систему контролю у вигляді правил і норм, ціннісних орієнтацій, обов'язкових для виконання агентами цього простору, механізми взаємодії між ними, а також встановлювати комунікацію з іншими суспільними просторами;

- здійснено оцінку інформаційних і комунікативних ресурсів української політичної системи з огляду на можливості розвитку в Україні інформаційно-комунікативного простору політики. Доведено, що в умовах економічної й політичної нестабільності, перехідного суспільного стану конституювання інформаційно-комунікативного простору політики українського суспільства відбувається в загальмованому режимі й набуває рутинного характеру.

- введено у систему соціологічного теоретизування нові онтологічні реалії, які було розкрито в процесі дослідження.

Уточнено:

- соціологічну інтерпретацію понять «комунікація», «простір», релевантну для досліджень інформаційно-комунікативних новацій сучасності, а також процесів, які з цими поняттями співвідносяться;

- зміст концептів «інформаційний простір»; «інформаційний політичний простір»; «комунікативно-політична практика», виходячи зі значимості просторового й системного критеріїв, які можуть бути покладені в основу їх концептуалізації.

Одержало подальший розвиток:

- аналіз процесів інформатизації й глобалізації соціального простору сучасного суспільства, у результаті чого обґрунтовано уявлення про нову серію «викликів» політичному простору - формування глобального інформаційного простору, віртуалізація політики тощо;

- реконструкція типів інформаційних систем залежно від стану соціальної системи, обумовленого критерієм відкритості/закритості. На цій основі встановлені тенденції й особливості розвитку інформаційно-комунікативного простору політики, показана його еволюція від технічного, допоміжного елемента політичної системи до провідного, самодостатнього, що обумовлює і гарантує, у свою чергу, ефективність цієї системи;

- аналіз тих процесів та явищ сучасного суспільства, які зумовили розвиток інформаційно-комунікативного простору політики: формування громадянського суспільства, публічної політики як сегменту соціального простору, освоєння інформаційних технологій, і зокрема, PR як соціального інституту громадянського суспільства;

- аналіз особливостей розвитку політичного простору сучасного українського суспільства й ступеня його демократизації в умовах розгортання інформатизаційних процесів. На прикладі феноменів «електронного урядування» й «електронної демократії» проаналізовано зміни, що відбуваються в традиційних механізмах представництва суспільних інтересів на різних рівнях взаємодії (держава - громадяни; громадянське суспільство - держава).

Теоретичне й практичне значення отриманих результатів.

Теоретичне значення має обґрунтування та актуалізація концепту інформаційно-комунікативного простору політики, який дозволяє розкрити та пояснити конституювання та функціонування нового феномену в сучасних соціальних системах, який утворюється в інформаційно-комунікативних процесах та змінює характер суспільних систем.

Концепція інформаційно-комунікативного простору політики розкриває додаткові можливості виявлення і зняття конфліктів у сфері публічних соціальних взаємодій, формулювання нової модальності політики з врахуванням феноменів віртуалізації політики та мереженої логіки політичних взаємодій.

Теоретико-методологічні підходи та концепція інформаційно-комунікативного простору політики, розроблені в ході дослідження, можуть бути корисними для подальшого осмислення й вивчення комунікативних процесів як у політичному просторі, так і у всіх інших сферах соціального простору, а також для аналізу громадянського суспільства, наслідків розвитку інформаційних технологій, у розробці моделей самоорганізації соціальних систем.

Отримані в ході дисертаційного дослідження результати доцільно впроваджувати в спеціалізовані курси, що викладаються у рамках навчального процесу на соціологічних і гуманітарних факультетах, та наукові дискусії. Основні положення й висновки роботи сприяють подальшому розвитку таких галузевих напрямків соціології, як політична соціологія, соціологія суспільної думки, зв'язку із громадськістю (PR), політичний маркетинг.

Результати дослідження можуть бути використані в практиці державного управління, в удосконаленні інформаційної та освітньої політик на основі переосмислення принципів організації зворотного зв'язку між державою та особистістю, врахування інформаційних «загроз» тощо.

Публікації. За темою дисертації опубліковано одноосібну монографію обсягом 16,4 умов.-друк. аркушів, та 32 наукових статей і тез доповідей, з них 23 роботи опубліковано у виданнях, що входять до переліку спеціалізованих видань з соціології, затверджених ВАК України.

Структура й обсяг дисертаційної роботи. Дисертація складається зі введення, п'яти розділів, висновків, списку бібліографічних джерел, використаних у роботі (338 одиниць). Загальний обсяг дисертації складає 437 сторінок, обсяг основної частини - 403 сторінки. У тексті рукопису наведено 14 таблиць, 4 діаграми, 3 схеми.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі подано загальну характеристику роботи, обґрунтовано актуальність обраної тематики й стан її наукової розробленості. Визначено об'єкт і предмет дослідження, сформульовано його мету та завдання, описано теоретичну й емпіричну базу, розкрито наукову новизну, теоретичну й практичну значущість результатів, а також надано інформацію щодо апробації результатів дослідження.

У першому розділі дисертаційної роботи «Світоглядні та соціологічні засади дослідження комунікативних процесів в теоретичній рефлексії» аналізується теоретична рефлексія соціального простору як об'єкта та комунікації як провідного фактора соціальних змін сучасності, пояснюється вибір політики у якості простору, який за своїми характеристиками та комунікативною онтологією більш, ніж інші прояви соціальної системи, підійшов для верифікації концепту «інформаційно-комунікативний простір».

Пункт 1.1. «Категорії «соціальний простір» та «комунікація» у філософському та соціологічному дискурсі» присвячений аналізу розвитку філософської та теоретико-соціологічної рефлексій щодо двох концептів: соціальний простір та комунікація. Підпункт 1.1.1. «Філософські та соціологічні традиції дослідження соціального простору» присвячений огляду теоретичної рефлексії соціального простору, який дозволив простежити особливості опису онтології цього простору у філософському дискурсі, та подальшій розробці концепту, який репрезентує соціальний простір, у соціологічному дискурсі, зокрема в роботах таких соціологів, як Г. Зімель, Ф. Тьоніс, П. Сорокін та інші. Акцентовано увагу на тому, що специфіка соціологічного підходу до аналізу соціального простору пов'язана з дослідницькими завданнями, які стоять перед соціологічною наукою, та наголошується на тому, що розвиток у соціології досліджень соціального простору в рамках постструктуралистської методології сприяв формуванню топологічної версії соціального простору, теорії соціальних полів П. Бурдьє, з подальшим розвитком цих напрямків аналізу у теорії суспільства, яке має мережеву структуру, М. Кастельса та теоріях інформаційного й комунікативного суспільства.

У підпункті 1.1.2. «Формування й розвиток комунікативної парадигми в соціальних науках» проведений аналіз наукових підходів, що представляють різні дослідницькі напрямки в рамках комунікативної теорії суспільства: традиційні (до яких було віднесено теорію комунікативної дії Ю. Габермаса, структурну теорію Н. Лумана тощо) і ті, у яких зміни в соціальній структурі ініційовані інформаційними новаціями - теорії М. МакЛюена, С. Леша тощо, у яких описується формування нових онтологічних реалій, які є і причиною, і наслідком формування нових структур, що змінюють архітектоніку соціального простору. Результатом такого аналізу став висновок про те, що автори, які розробляють комунікативні теорії суспільства, репрезентують у якості основного результату теоретичної рефлексії комунікативну онтологію соціальності, дотримуючись при цьому субстанціональної традиції в дослідженні цієї реальності. Необхідність теоретичного аналізу нових онтологічних реалій, що мають комунікативну природу й розгортаються у соціальному просторі суспільства, вимагає формування й введення узагальнюючої дослідницької категорій, яка б, з одного боку, відбивала зміни, що відбуваються в соціальному просторі, з іншого - була здатною генералізувати уявлення про сукупність явищ, які ці реалії репрезентують. Це актуалізувало необхідність вибору сегмента соціального простору, у координатах якого операціоналізація концепту «інформаційно-комунікативний простір» стала б можливою.

Пункт 1.2. «Політичний простір: евристичний потенціал концепту» присвячений обґрунтуванню вибору політики у якості «експериментального поля» дослідження. Вибір визначався тим, що політика найбільш швидко відреагувала на інформаційні новації; в ній вже позначилися нові онтологічні реалії (публічна політика, електронна демократія, електронне урядування); політика більшою мірою, ніж інші елементи соціальної системи, використовує комунікативні механізми, реалізується в комунікативному просторі, тобто реалізує комунікативну онтологію. Тому предметом дослідницької уваги стали теорії й наукові підходи, у яких досліджуються комунікативні аспекти реалізації політики, розгортання в цьому просторі комунікативних процесів. Аналізуючи комунікативну парадигму політики від Аристотеля, через філософську традицію сучасності (Ю. Габермас, К.-О. Апель і ін.) до теорій мережного й інформаційного суспільства, публічної політики й електронної демократії, автор звертає увагу на ті зміни, які відбувалися з розумінням специфіки реалізації політики. Результатом стає розвиток комунікативної теорії від розуміння комунікації як функції (в теоріях К. Дойча, Ю. Габермаса, М. Грачова), як процесу (в теорії О. Соловйова) до її розуміння як самостійного простору (в дисертаційному дослідженні): відбувається переосмислення статусу інформаційно-комунікативного компонента в політичному просторі. Доводиться, що політичний простір, який є органічним компонентом соціального простору, насичений складними процесами, які є сукупністю інформаційних потоків і комунікативних взаємодій, має комунікативну онтологію, тому є найоптимальнішим «експериментальним простором», на базі якого може відбувається концептуалізація інформаційно-комунікативного простору, формуватися концепція інформаційно-комунікативного простору політики.

У пункті 1.3. «Дослідницька стратегія: методи, підходи, технології» представлена дослідницька стратегія, яка реалізується в дисертаційному дослідженні. Автором проведено порівняльний аналіз неофункціоналістської, постструктуралістської, комунікативної методологій і обґрунтовано формування дослідницької стратегії, виходячи з потреб даного дослідження. Складність вибору парадигми, яка була покладена в основу дослідницької стратегії, полягала в тому, що для дослідження нових онтологічних реалій, які формуються в сучаснім суспільстві під впливом інформаційних технологій, у соціологічній науці ще не сформований адекватний інструмент. Таким чином, при доборі методології, у рамках якої формувався дослідницький інструмент, необхідно було враховувати специфіку тих концептів, які включені в контекст концепту «інформаційно-комунікативний простір політики» - «інформація», «комунікація», «простір», «політика». Вибір постструктуралістської і комунікативної парадигм у якості основних методологій, які були покладені в основу дослідницької стратегії, був визначений тим, що дослідницький ресурс теорій, що представляють ці парадигми, виявився найбільш адекватним для пояснення тих соціальних явищ, які стали об'єктом дослідницької уваги автора.

У другому розділі «Інформаційні новації кінця XX - початку XXI сторіччя: умови формування інформаційно-комунікативного простору політики» предметом теоретичної рефлексії стають інформаційні новації, які стимулювали соціальні зміни у соціальному просторі сучасного суспільства. У пункті 2.1. «Інформатизація соціального простору як базовий процес інформаційних новацій» дослідницький інтерес зосереджений на аналізі основних тенденцій розвитку інформаційних новацій, на визначенні ступеню їх впливу на базові компоненти соціальної системи, а також на їх соціальні ознаки. Сутність інформатизації й технологізації як процесів, що обумовлюють інформаційні новації, причини виникнення цих процесів і фактори, що визначають їхнє протікання, аналізуються в підпункті 2.1.1. «Технологізація й інформатизація - провідні тенденцій суспільного розвитку». Перехід від постіндустріального суспільства до інформаційного є еволюційним, і обумовлений він зміною базового компоненту, що формує соціальну реальність. Процесом, що забезпечує цей перехід, виступає інформатизація, яка забезпечує застосування знань як інформаційного ресурсу. Обґрунтовано зв'язок інформатизації й розвитку мережевої структури суспільства. Доведено, що дослідженням інформаційних технологій властива подвійність в інтерпретації їхнього впливу на соціальний і політичний простір. З одного боку, розвиток соціальної структури суспільства і його інституціональної архітектоніки починає визначатися рівнем розвитку й станом інформаційних технологій. Під їхнім впливом суспільство стає рухливим і поліморфним. З іншого, як доводиться в дисертаційному дослідженні, інформаційно-комунікативні технології - явище, яке має достатній, але не завжди визначальний, вплив на процеси, які в цьому просторі протікають. Хоча їхня реалізація як рушійної сили процесу інформатизації, механізму формування глобального інформаційного простору і нової онтології соціальної структури суспільства, безперечна.

Підтвердження й розвиток ця теза отримує в підпункті 2.1.2. «Глобальна електронна мережа: умови формування мережевої структури суспільства», в якому описаний принцип організації та функціонування глобальної електронної мережі, її еволюція від технологічного об'єднання пристроїв до специфічного простору, який організується за ознакою віртуальності. Віртуальність визначається як причина формування мережевої структури суспільства, а також як комунікативний простір, в якому вся система комунікативних дій і відносин, та ресурси, що накопичуються у процесі сукупної діяльності людства, об'єднуються у єдину глобальну структуру. Основною умовою формування такого суспільства стає якісний стрибок в обробці й використанні інформації, у результаті якого інформація здобуває статус основного соціального символічного капіталу. Соціальний простір такого суспільства починає функціонувати як простір потоків.

У підпункті 2.1.3. «Становлення інформаційного суспільства як підсумок процесу інформатизації» основний акцент зроблений на аналізі сутнісних характеристик інформаційного суспільства, які в ідеальному варіанті описані в працях Ю. Хаяши, Д. Белла, А. Турена, І. Масуди, М. Кастельса, Е. Тоффлера, З. Бжезинського. Зазначається, що, незважаючи на всі концептуальні протиріччя, під інформаційним суспільством розуміється, по-перше, суспільство нового типу, що формується під впливом глобалізаційних й інформаційно-комунікативних процесів; по-друге, суспільство знань, у якому головною умовою благополуччя особистості й держави стає рівень знання, доступ до інформації й уміння працювати з нею; по-третє, глобальне суспільство, у якому обмін інформацією не має будь-яких фізичних і соціально-політичних обмежень. Особливу увагу автор зосереджує на присутній у науковій рефлексії невизначеності, що властива оцінкам соціальних можливостей інформаційного суспільства, яка пояснює тим, що реалії інформаційного суспільства ще тільки формуються, і приписувані цьому суспільству реальності багато в чому існують тільки у вигляді теоретичних припущень.

Пункт 2.2. «Нові медіа»: їхні завдання й функції в суспільстві постмодерну» описує формування «нових медіа» як результату розвитку технолого-інформаційного потенціалу соціальної системи. У підпункті 2.2.1. «Комунікаційні ресурси «нових медіа» й їхня участь у процесах формування соціальної структури суспільства» наведено аналіз умов і факторів, які опосередковують і забезпечують можливість формування «нових медіа», які в цьому підпункті розглядаються як результат розширення можливостей інформаційної підсистеми суспільства, як формування нового виду каналів комунікації, як фактор, що впливає на механізми соціальної взаємодії. Порівняння комунікативного ресурсу нових медіа й традиційних каналів отримання інформації дало можливість проаналізувати позитивні й негативні наслідки їхнього формування й функціонування, вимоги, які висуваються до нових медіа суспільством, і завдання, які вони розв'язують. Підпункт 2.2.2. «Інтернет - особливий інформаційний механізм сучасної епохи» присвячений дослідженню Інтернету як нового медіа й вмістища унікальної форми простору - віртуального. Представлено аналіз точок зору на наслідки розвитку цього соціального феномену таких дослідників, як Н. Луман, Б. Андерсон, Ж.Дюфрен, Е.Коррадо, Ч.Фаерстон, М. Постер. Інтернет виступає як умова, що забезпечує формування нових можливостей комунікативної взаємодії, суттєвого розширення меж цієї взаємодії у будь-яких підсистемах суспільства, і зокрема, у політичній підсистемі. Інтернет також сприяє формуванню й реалізації нових модальностей політики - таких, як електронна демократія й електронний уряд. Інституціалізація простору, носієм якого є Інтернет, ознаменувала еру системних трансформацій макрорівня, підтвердила відносність і рухливість кордонів традиційних підпросторів соціального простору суспільства. Цей факт став одним з визначальних для формування в теоретичної рефлексії ідеї інформаційно-комунікативного простору.

У пункті 2.3. «Глобалізація - нові інформаційні «виклики» суспільству як соціальній системі» глобалізація розглядається як комплексна зв'язаність, що реалізується за допомогою інформаційних технологій. У підпункті 2.3.1. «Глобалізаційні процеси - предмет теоретичної рефлексії» запропоновано теоретичний огляд уявлень про глобалізацію й теорії, що сформовані на базі цих уявлень. Глобалізація у наукових розробках таких вчених, як І. Валерстайн, М. Фезерстоун, М. Кастельс, У. Бек, Дж. Стиглиц, Ю. Габермас, Е. Гідденс, Д. Хелл, Дж. Галл, Дж. Томлінсон, Р. Робертсон, М. Уотерс, розглядається як процес якісно нових соціальних трансформацій в економічної, політичної, і культурної сферах суспільства. У підпункті 2.3.2. «Інформаційно-комунікативний потенціал глобалізаційних процесів» основна увага автора зосереджена на трьох провідних концепціях, які представлені в науковій літературі: медійному імперіалізмі; концепції посередництва; концепції націоглобалізації. У цих концепціях аналізуються механізми й особливості технологічної глобалізації, що пов'язана з формуванням єдиної інформаційно-комунікаційної мережі й формуванням глобального інформаційного простору, і є ще однією формою глобалізації, нарівні з економічною, політично і культурною. Представники першого напрямку особливо виділяють конфлікт між глобальним і національним, що знаходить відображення в дискусіях про медійний (або культурний) імперіалізм. Процеси розвитку глобалізації й націоналізму розглядаються ними як окремі, а часом й як антагоністичні явища. Ключем до розуміння ролі медіа й глобальної інформаційної мережі в глобалізації, на думку представників другої концепції, виступає посередництво. Медіа здатні поєднувати локальне і глобальне, сприяти придбанню масово-опосредкованого досвіду, що необхідний члену глобального суспільства для орієнтації в його законах і правилах. Зміст концепції націоглобалізації полягає у наявності можливості взаємопроникнення глобального й місцевого, локального.

Автором дисертаційного дослідження доводиться, що наявність технологічної форми глобалізації уможливлює глобалізаційним процесам забезпечувати рівновагу соціальної системи суспільства, оскільки наявність комунікативних інститутів і комунікативних механізмів, які продукуються цією формою глобалізації, урівноважує загрози, які національній державі несуть інші її форми. Технологічна форма глобалізації сприяє також формуванню у всіх суб'єктів глобализаційних взаємодій таких комунікативних практик, за допомогою яких вони здатні приходити до консенсусу по всім найбільш важливим питанням функціонування суспільства як соціальної системи.

Політичний простір реагує на інформаційні новації швидше, ніж інші компоненти соціальної системи, оскільки під їхнім впливом відбуваються кардинальні зміни як на макро- , так і на мікро- рівнях цього простору.

Розділ три «Політичний простір сучасного суспільства: комунікативні ресурси й комунікативні практики політичних агентів» присвячений дослідженню зазначених вище змін та того, наскільки вони отримують адекватне відбиття в науковій рефлексії. У пункті 3.1. « Демократія - умова, комунікативна основа й ініціатор змін політичного простору» доведено, що саме демократизація суспільства забезпечує «відкритість» політичного простору інформаційним новаціям. У підпункті 3.1.1. «Комунікативна онтологія демократії» проаналізовано зміни, які переживає сам процес демократії внаслідок впливу інформаційних новацій. Також надано оцінку комунікативному потенціалу демократії як процесу, що забезпечує представництво інтересів соціальних груп і контроль над владою. Демократія аналізується із двох позицій: як простір, максимально орієнтований на представництво інтересів соціальних груп суспільства, і як можливість демократичних процесів адаптуватися до реалій мережевого суспільства й до активного розвитку інформаційних технологій, які багато в чому сприяють кризі традиційної ліберальної репрезентативної демократії. Остання проявляється в тому, що демократичні установи стають більш уразливими, а демократична рівновага - набагато більш нестійкою. Головними ознаками кризи визнаються такі, як руйнування групової ідентичності, позбавлення національної громадськості можливості впливати на політичні й соціальні процеси усередині суспільства, недієвість демократичних структур. Доводиться той факт, що розвиток інформаційних технологій, таким чином, надав антидемократичним тенденціям, що завжди існують у суспільстві, новий потужний інструмент для руйнування демократичної системи. Описана ситуація, у свою чергу, актуалізує й обґрунтовує необхідність і перспективність переходу від репрезентативної до партиципативної демократії як такої форми демократичного устрою, що має більші, у порівнянні з репрезентативною демократією, ресурси представництва й комунікативних взаємодій. Також оцінюються комунікативні ресурси і механізми демократії з точки зору їхньої ефективності для реалізації соціальних очікувань від діалогу між владою й суспільством. У межах цього аналізу розглядаються чотири основні варіанти діалогу між владою й громадянами: взаємодія із громадянами зверху вниз; взаємодія, обмежена зверху; відкритий діалог і діалог, що формується на основі загального володіння інформацією.

У підпункті 3.1.2. «Представництво інтересів соціальних груп:

удосконалювання комунікативних механізмів» аналізуються механізми представництва інтересів соціальних груп як традиційний і найбільш апробований комунікативний механізм політичного простору. Доводиться, що ці механізми споконвічно формувалися за законами комунікації, а їхня реалізація відбувалася в комунікативному просторі політики. У зв'язку із цим розглядається модель координуючої політизації. Відповідно до цієї моделі, одною з основних функцій інститутів політичного представництва є комунікативна, за допомогою якої забезпечується артикуляція й агрегування групових інтересів, їхнє перенесення на політичний рівень. Самі інститути політичного представництва і його механізм сформувалися як такі, що опосередковує відносини між політичною системою й суспільним середовищем.

Запропоновано розподіл механізмів представництва інтересів на дві групи, які перебувають між собою в безпосередній залежності: механізми артикуляції, агрегування й репрезентації інтересів соціальних груп і механізми «зворотного зв'язку». Механізми репрезентації реалізуються за допомогою політичних партій, профспілок і інших організацій, що використовуються соціальними групами для агрегування й артикуляції своїх інтересів. Реалізація механізмів «зворотного зв'язку» забезпечується за допомогою наявних в суспільстві інформаційних каналів та технологій. При дослідженні комунікативних ресурсів цих механізмів автором наголошено на тому, що для реалізації потенціалу, який ці механізми мають, необхідна їх легітимація на формальному й неформальному рівнях реалізації політики. Це, в свою чергу, актуалізує визнання їх повноважень всіма суб'єктами політичних взаємодій, і наявність певного простору, у якому ці механізми можуть реалізовуватися з найбільшою ефективністю.

У підпункті 3.1.3. «Канали й технології реалізації представництва інтересів: медіа, публічні арени, PR-технології» приділено особливої уваги науковій рефлексії медіа як каналу зворотного зв'язку, що розгортається у двох напрямках: традиційному, що вирішує питання в руслі «влада медіа»/«медіа як влада» і новаторському, представники якого доводять, що медіа в сучасному суспільстві наділяються, у першу чергу, статусом публічних арен, тобто виступають «простором», без якого колективне визначення соціальних проблем стало б неможливим. Аналізуючи потенціал медіа як механізму «зворотного зв'язку», автор також звертається до полеміки, що підсилилася в соціологічній науці у зв'язку з розвитком інформаційних технологій, стрімке зростання яких додало проблемі взаємин медіа-системи з іншими підсистемами суспільства новий ракурс. У якості «перспектив», які визначаються вченими для медіа в сучасному суспільстві, були розглянуті: виникнення інфотейнменту, його вплив на політичну культуру, процес інтенсивного «захоплення» найбільш ефективних каналів комунікації певними соціальними, і не завжди політичними, акторами. Також було проведено аналіз комунікативного потенціалу публічних арен та впливу інформаційних новацій на можливості реалізації цього потенціалу в сучасних соціальних і політичних реаліях. Автором доведено, що у результаті змін, які відбуваються у політичному просторі під впливом інформаційних новацій, провідними технологіями, за допомогою яких в політичному просторі організуються комунікативні контакти, стають PR-технології.

Пункт 3.2. «Основні актори політичного простору і їхні комунікативні практики» присвячений аналізу інформаційно-комунікативних ресурсів і комунікативних практик основних політичних акторів: держави, громадянського суспільства, груп інтересів, й еволюції цих практик під впливом інформаційних новацій. У підпункті 3.2.1. «Держава: інформаційно-комунікативний потенціал і комунікативні практики» простежується генезис комунікативних практик макроактора політичного простору - державної системи, характеризуються специфіка державної комунікації як типу комунікації, обґрунтовується необхідність і можливість введення у цей комунікативний процес нових форм і типів комунікативних контактів. Аналізуючи типи інформаційної поведінки держави, автором наголошено на тому, що головним серед них виступає державна інформаційна політика, оскільки саме в ній знаходять відображення зміни в комунікативних практиках держави. Особливу увагу звернено на роль PR-технологій у формуванні нових комунікативних практик держави, наслідком чого стає все більша прозорість прийняття політичних рішень, відкритість державної інформації для публічного обговорення, формування механізмів контролю за діяльністю влади. соціологічний рефлексія комунікація інформаційний

У підпункті 3.2.2. «Громадянське суспільство і його комунікативні практики» акцентується увага на комунікативній онтології цього концепту та артикулюється основна функція громадянського суспільства - солідаризація членів суспільства за допомогою комунікації. Здійснено аналіз громадянського суспільства як суб'єкту, якому держава делегує повноваження по веденню комунікації з «групами інтересів» і комунікативні інститути якого використовує для організації соціального діалогу. Описуються комунікативні інститути громадянського суспільства, аналізуються переваги й недоліки використання PR в якості основного соціального інституту громадянського суспільства, особливості й проблеми реалізації можливостей громадянського суспільства в умовах становлення суспільства мережевих структур. У підпункті 3.2.3. «Групи інтересів: політичний актор інформаційної епохи» визначено, що одним з основних учасників комунікативної взаємодії в сучасній політиці стають групи інтересів, які, по-перше, мають можливості використовувати для агрегування та артикуляції своїх інтересів новітні інформаційні технології, по-друге - все частіше користуються ресурсами (у тому числі і інформаційно-комунікативними) громадянського суспільства і публічної політики.

Пункт 3.3. «Нові модальності політики: комунікативний потенціал, інноваційний ресурс» присвячений аналізу комунікативних можливостей проектів «Електронне урядування» й «Електронна демократія» та їхньому значенню для розвитку політичної підсистеми суспільства, оцінці соціальних перспектив цих проектів, їхньому місцю в системі політики. Ці проекти розглядаються з точки зору того, що їх формування і реалізація є безпосереднім наслідком об'єднання ресурсів політики і інформаційних технологій. У підпункті 3.3.1. «Публічна політика: особливості сучасного етапу інституціалізації» дається характеристика публічній політиці як новій формі реалізації суспільно-політичної участі громадян, аналізуються її ресурси, спроможність публічної політики виступити у ролі альтернативної форми залучення громадян до суспільної взаємодії, її комунікативні механізми та ресурси. Акцентовано увагу на тому, що сам термін «публічна політика» ще не достатньо розроблений в соціологічній науці, не виражає будь-якого соціологічного поняття, що не дає можливості оцінити соціальний потенціал самої публічної політики. У підпункті 3.3.2. «Електронна демократія: еволюція комунікативних ресурсів» аналізуються переваги й недоліки трьох концепцій електронної демократії: консервативно-республіканської, ліберально-демократичної й критично-лібертаріанської. Ідея електронної демократії (electronic democracy) оцінювалася з огляду на можливості нових електронних медіа поліпшити інфраструктуру демократичного суспільства, створити умови переходу від репрезентативної до партисипативної демократії. Підпункт 3.3.3. «Електронне урядування й проект «Електронний уряд» - механізм суспільно-політичного діалогу» містить у собі аналіз основних характеристик електронного урядування й опис прикладів реалізації цього проекту в різних державах. Звернення до цих прикладів дало можливість авторові проаналізувати новаторський потенціал проекту електронного урядування й перспективи реалізації цього проекту в політичних системах, що перебувають на різних стадіях розвитку демократичних процесів.

Розділ чотири «Концепт «інформаційно-комунікативний простір політики»: теоретична ідентифікація» присвячений розробці концепції інформаційно-комунікативного простору політики, визначенню та розкриттю гносеологічного статусу теоретичного конструкту, який його репрезентує, а також побудові операційної моделі цього простору. Пункт 4.1. «Еволюція структурної й комунікативної традицій аналізу політики в сучасній соціологічній науці» присвячений конкретизації дослідницьких логік, які сформовані у межах наукових підходів до аналізу політики, з метою використання їх для формування концепції інформаційно-комунікативного простору політики. У рамках дисертаційного дослідження сформовано комплексний соціологічний підхід до концептуалізації інформаційно-комунікативного простору політики, що враховує еволюцію соціологічної рефлексії щодо комунікативних процесів. Цей підхід формується шляхом об'єднання дослідницьких ресурсів постструктуралістського й комунікативного підходів до аналізу політичного простору. Якщо логіка першого з підходів розгортається у руслі пояснення змін, які відбуваються в політичному просторі, через структурні особливості цього простору (наприклад, перерозподілом владного ресурсу між структурними позиціями, боротьбою статусів тощо), то в межах комунікативного підходу політика досліджується як специфічний вид комунікації, що формує особливі відносини між діючими суб'єктами, які, у свою чергу, відображають певний стан самого суспільства. Аналіз політики через комунікативну константу дає представникам комунікативної традиції дослідження політики С. Лешу й Дж. Урі зробити висновок, згідно з яким специфіка сучасної соціальної реальності полягає в тому, що її соціальна структура (у традиційному розумінні цього терміна) починає замінюватися інформаційними й комунікаційними структурами, які перетинають умовні кордони сфер суспільства, що традиційно визначалися.