Регіональні особливості міграції населення в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Теоретико-методологічні основи міграційних процесів в Україні

1.1 Теоретичні основи міграційних процесів в Україні

1.2 Методологічні основи дослідження міграційних процесів в Україні

2. Історичні особливості та передумови міграційних процесів в Україні

2.1 Етапи розвитку міграцій населення в Україні

2.2 Сучасний рівень розвитку міграційних процесів в Україні

3. Проблеми та перспективи міграційних процесів в Україні

3.1 Проблеми міграційних процесів в Україні

3.2 Перспективи міграційних процесів в Україні

Висновки

Література



Вступ

Під впливом соціально-економічних факторів чисельність трудового населення змінюється. Велика роль і вплив на ці процеси завдає міграція населення,яка викликається потребою працевлаштування. Міграції населення є важливим чинником суспільного розвитку. Здійснюючи вплив на економіку, народонаселення та інші соціальні системи, міграції сприяють їх ефективному функціонуванню. В умовах ринкової економіки і формування ринку праці вони стануть засобом активної підтримки територіально-галузевої збалансованості трудових ресурсів у національному господарстві.

Вивчаючи стан міграції протягом певного періоду, вивчають основні тенденції, закономірності та вплив на зміну кількості населення. Міграційні процеси залежать від конкретних політичних та економічних процесів, що відбуваються в країні.

Міграції є одним з важливих соціально-демографічних процесів та вагомим індикатором соціально-економічного розвитку регіонів є міграції населення.

Міграційні процеси, якщо вони мають добровільний характер, формуються передусім під дією економічного чинника і сприяють переміщенню населення і робочої сили із країн (регіонів) з гіршою соціально-економічною ситуацією до країн (регіонів), у яких умови життя, зайнятості та заробітку є кращими.

Міжнародні міграції є широко розповсюдженим у світі явищем. Із розвитком транспорту і зв'язку вони охопили величезну масу людей. За даними Організації Об'єднаних Націй, майже 1000 млн. жителів Землі проживають не в тих країнах, де вони народилися. Пересування людей з однієї держави до іншої, як і будь-які інші переселення, мають на меті пошук сприятливіших соціальних та економічних умов життя, безпеки та стабільності. Вони є відображенням нерівності демографічного, економічного, політичного розвитку різних країн і регіонів, регулюють попит і пропозиції робочої сили на світовому ринку праці.

Таким чином, міжнародні міграції мають об'єктивні передумови, і тому суб'єктивні перепони на їхньому шляху, різні адміністративні заборони можуть лише вплинути на обсяг і напрямки міграційних рухів, деформувати їх, але не припинити взагалі.

Соціальні дослідження закономірностей міграційних рухів населення на різних етапах розвитку суспільства (від індустріального (аграрного) до постіндустріального) виявили відмінності в інтенсивності й напрямках цих рухів. Була сформульована так звана концепція „міграційного переходу" (автор В.Зелінський). Згідно з нею, внаслідок у соціальному та економічному розвитку в міграції спостерігається п'ять етапів .

Міграції суттєво впливають на геодемографічну ситуацію. Вони тісно взаємозв'язані з відтворенням населення. Міграційна рухливість детермінована певними подіями життєвого циклу людини, наприклад, закінченням навчального закладу, початком або завершенням трудової діяльності, служби в армії тощо. Демографічний цикл - укладання шлюбу, народження дітей, припинення шлюбу та інші події - становить важливу частину життєвого циклу.

Актуалізація проблематики міграційних процесів і значущість тих соціальних, економічних, демографічних змін, які вони привносять у життя країн і народів, вимагає поглибленого теоретичного аналізу цього феномену. Міграція є однією з найважливіших проблем народонаселення і розглядається не тільки як просте механічне пересування людей, а й як складний соціальний процес, що зачіпає різні сторони життєдіяльності суспільства.

Об'єктом даного дослідження є міграція населення.

Предметом дослідження є регіональні особливості міграції населення в Україні.

Метою курсової роботи є вивчення особливостей міграції населення в Україні в різні історичні періоди, їх сучасний стан, проблеми та перспективи в майбутньому

Завдання

- визначити типи та особливості міграції населення в Україні

- розглянути історичні особливості та передумови міграції населення в Україні

- дослідити сучасний рівень розвитку міграційних процесів в Україні

- охарактеризувати регіональні відмінності міграційних процесів в Україні

- виявити проблеми та перспективи міграційних процесів в Україні

Методи дослідження. Методологічною основою курсової роботи є науковий емпіричний (спостереження, опис), теоретичний (аналіз), метод статистичного аналізу.

Теоретичною основою роботи стали наукові праці вітчизняних і зарубіжних учених в галузі міжнародної та регіональної економіки. При написанні курсової роботи використані підручники, посібники, законодавчі акти, інтернет джерела.

Структура курсової роботи обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається із вступу, основної частини, загальних висновків, списку використаних джерел.



1. Теоретико-методологічні основи міграційних процесів в Україні

1.1 Теоретичні основи міграційних процесів в Україні

Розробкою теоретичних засад дослідження міграційних процесів займалися такі дослідники, як В. Перевєдєнцев, О. Піскун, І. Прибиткова, Ю. Римаренко, О. Хомра та інші. Міграція населення є складним феноменом, тому вона досліджується фахівцями багатьох спеціальностей. Так, лише з'ясувавши сутність цього явища, можна сформулювати його теоретичне значення і вирішити, яким терміном його позначити. Для цього необхідно спочатку визначити найбільш суттєві ознаки предмета нашого дослідження - міграційного процесу, з'ясувавши його відміну від інших видів руху населення. Активне дослідження процесу міграції розпочалося приблизно в другій половині 60-х - середині 70-х рр. - в цей час сформульовано велику кількість визначень терміну «міграція» та зроблено спроби його класифікації. Міграцію почали називати територіальним, географічним, просторовим та політичним явищем. Якщо не брати до уваги невеликі нюанси, то усі визначення міграції населення можна розділити на 3 основні підходи. По-перше, під міграцією розуміється просторовий рух населення, незалежно від його характеру та цілей. Сюди відносять переїзди із одних держав до інших, поїздки на роботу або навчання за кордон, переїзд до іншої країни з метою сезонної роботи, відрядження, відпустки тощо. По-друге, до міграції включається переїзд з однієї держави до іншої з метою зміни місця проживання на певний термін. По-третє, під міграцією розуміється процес просторового руху населення, який в кінцевому результаті призводить до територіального перерозподілу. У цьому разі переселення регулюється формальною зміною реєстрації, передбачається поєднання місця проживання зі сферою праці та навчання.

І. Прибиткова поняття міграції у вузькому значенні розглядає як вид територіального переміщення населення, який завершується зміною постійного місця проживання, тобто - переселенням. Міграції є масовими переміщеннями населення через кордони тих чи інших територій будь-якої тривалості, регулярності та цільової спрямованості зі зміною місця проживання назавжди або на досить тривалий час, іноді - без його зміни. За О. Хомрою поняття «міграція» у найбільш широкому розумінні тотожне поняттю «рухливість»; у широкому - сукупності механічних, професійних і галузевих переміщень населення; у вузькому розумінні міграція - це будь-яке просторове переміщення (до підприємств торгівлі). У виданні Міжнародної організації з міграції «Migration for Development: Within and Beyond Frontiers» дане таке визначення: «Міграція - процес переміщення населення через міжнародний кордон або в межах країни; вона охоплює будь-який вид переміщень незалежно від їх тривалості.

Наступний аналіз наукової літератури показує, що зміни, які відбувалися в суспільстві, змінювали і погляди вчених на проблеми міграції. При цьому збереглася тенденція спадкоємності в розумінні специфіки міграційних процесів, відбувалося наукове переосмислення причин, що сприяють переміщенню людей, аналізувався стан міграційних потоків, їхня швидкість і глибина. У період з 1990 року по дійсний час вийшла значна кількість робіт, присвячених міграційній проблематиці, причому зміщені акценти, які були поставлені раніше, вони прямо відображали кардинальні соціальні і політичні зміни, що мали місце до і після розпаду Радянського Союзу. Позначений тимчасовий період насичений публікаціями журнального характеру, а також різними науковими збірниками. Відзначимо наукові праці таких учених, як: Бузницького Ю., Бабенко А., Малиновської О., Новіка В., Пирожкова С., Піскуна О., Прибиткової І., Римаренко Ю., Трощинського В., Шульги М., Чеховича С.

Аналіз робіт цих і інших вчених дозволяє відокремити основні компоненти, що характеризують причини і можливі наслідки міграції, такі як: міграційний демографічний соціокультурний

- притискання представників некорінних націй у колишніх союзних республіках;

- введення в дію законів, що ущемляють цивільні і політичні права некорінних жителів;

- збройні конфлікти;

- погіршення криміногенної обстановки;

- різке зниження економічного добробуту людей;

- бажання переїхати на історичну батьківщину.

Що ж стосується можливих наслідків міграції, то в роботах простежуються думки, пов'язані з проблемами:

- соціокультурної адаптації в інорідній етнічній або іншіх середовищах;

- зміни ситуації на ринку праці;

- зміни рольових установок мігрантів і їхніх поведінських характеристик;

- конфлікти у місцях компактного розселення мігрантів;

- зміни демографічної ситуації в окремих регіонах;

- впливи міграції на етнічну і соціальну структури населення;

Детально зупинимося на значимих працях українських вчених в галузі міграційних процесів: фундаментальною роботою є «Міграційні процеси в сучасному світі: обіговий, регіональний та національний виміри. Понятійний апарат, концептуальні підходи, теорія та практика» за редакцією Ю.І.Римаренка, виданою у 1998 р.

В якій розглянуто чималий пласт маловідомих проблем - етнічних, біологічних, культурних, медичних, правових, соціологічних. Такий стан здається виправданим, тому що міграція, як безперервний соціопроцес, вимагає від урядів та управлінців повсякденних ситуативних рішень. Міграція постає в теоретико-прикладних уявленнях складним процесом, для урегулювання якого слід застосувати добровільне та вимушене регулювання переселенських потоків і хвиль. Окремий пласт наукових знань в енциклопедії - це концептуальні уявлення про чисельних мігрантів, які, долаючи транскордонні відстані, прощаються з однією державою і зустрічаються з іншою. Будь-яка держава - це політичний і соціальний організм, якій по відношенню до мігрантів майже ні коле не буває пасивним. Активне ставлення держави до мігрантів найкраще проявляє себе у правовому зрізі. Кожна цивілізована держава по різному ставиться до особистих і колективних прав громадян, а тим паче - іноземців та осіб без громадянства. По суті щоб вважати себе правовою, вона мусить створювати належні умови для юридичного забезпечення прав і свобод мігрантів. Це, так би мовити, моральний бік справи. Інший бачиться в тому, що держава володіє «правом сильнішого« і всезагальна справедливість, яка офіційно проголошується нею, має бути реалізована сповна.

В монографії Нижник Н.Р. «Державне управління в Україні: централізація і децентралізація«. Докладно досліджується державне управління в Україні, а саме: « Державне управління міграційними процесами в Україні: централізація та децентралізація при розмежуванні повноважень державних органів«. Основна мета розділу - це висвітлення змісту, законодавчо-нормативних актів в Україні з регулювання системи управління міграційними процесами.

В монографії Новіка В. «Державна політика і регулювання імміграційних процесів в Україні« в основі якої визначення основних напрямків довгострокової імміграційної політики України, розроблення і наукове обґрунтування і організаційно-управлінськіх форм і методів її проведення, робота має окремий розділ «Нелегальна міграція і боротьба з нею в Україні«, ця проблема розглядається в контексті визначення принципових моделей побудови системи загальнодержавного і регіонального управління імміграційними процесами в Україні.

Монографія Чеховича С. «Теоретичні засади регулювання міграційних процесів в Україні«. Людство у ході розвитку суспільства виробило основні правові засади, інститути і норми регулювання міграційних процесів. Україна тривалий час була відірвана від загальносвітових тенденцій становлення міжнародного міграційного права. Завдяки своєму геополітичному становищу держава знаходиться на перехресті міжнародних масових міграційних шляхів і є одним з основних суб'єктів Євроазіатських міграційних процесів. Проблема актуалізується і тим, що після розпаду Радянського Союзу й утворення на її території нових суверенних держав, союзні республіки відносно одна до одної набули статусу іноземних держав, їхні громадяни стали іноземцями, а подекуди через недосконале законодавство - взагалі особами без громадянства.

Саме тому основою даної роботи є правове регулювання міграційних процесів в Україні та становлення відповідних юридичних інститутів і державних органів, міграційне законодавство, інші джерела права, а також аналіз наукових джерел з питань міграції населення. Входження України в міждержавні, міжнародні інституції вимагає імплементації міграційних норм міжнародного права в національне законодавство України, внаслідок чого предметом даної роботи стали і міжнародно-правові акти та правова база тих країн, які вже мають чималий законотворчий і правовий практичний досвід щодо регулювання відносно нових для України міграційних суспільних відносин.

Робота Малиновської О. «Міграційна ситуація та міграційна політика в Україні«, яка носить теоретичну і практичну спрямованість, стала, свого роду, відкриттям для багатьох людей, що цікавляться соціально-політичною проблематикою. Науковий аналіз нових явищ міграційних процесів, відображає серйозну занепокоєність відставанням у цій області знань. Так було відзначено, що протягом багатьох років дані про міграцію не публікувалися у відкритій пресі, що не дозволяло обговорювати ці проблеми й обмінюватися результатами досліджень. Це в свою чергу, сприяло тому, що вчені не змогли вчасно пояснити і спрогнозувати проблему біженців. Проблеми соціально-політичного та економічного розвитку країни підсилювала міграцію і сприяла їй. Багатотисячні людські переміщення стали носити відкриту і сховану форми. Перша була викликана масовим відтоком населення з Азербайджану і Вірменії, друга - з інших союзних республік. Відзначалося також, що з проблемою міграції пов'язане загострення міжнаціональних відносин у тих республіках, де зберігається потреба в завезенні додаткових трудових ресурсів для роботи на підприємствах, тоді ще союзного підпорядкування, розміщених без обліку демографічного фактора.

Розглянуті сукупні наукові роботи значно розширюють межу вивчення міграції, здатні забезпечити високий ступінь достовірності одержуваних результатів дослідження, а також дозволяють формулювати необхідні висновки і рекомендації, пов'язані з раціональними вирішеннями її проблем в інтересах суспільства.

1.2 Методологічні основи дослідження міграційних процесів в Україні

Багатоаспектність явищ і різноманітних факторів, які аналізуються у роботі, зумовила необхідність взаємопов`язаного застосування в дослідженні системного підходу, статистично-демографічного, абстрактно-логічного, картографічного, історико-географічного методів дослідження.

Міграція як одна із форм міжнародних економічних відносин являє собою переміщення (переселення) працездатного населення, як у межах так і за межами країни. Як економічна категорія міграція робочої сили є безпосереднім проявом існування міжнародного ринку праці, що охоплює різноспрямовані потоки мігрантів, які перетинають національні кордони внаслідок нерівного як кількісного, так і якісного розподілення світових трудових ресурсів. Таким чином, світовий ринок праці виступає як загальна сукупність трудових ресурсів, що пропонуються та купуються в різних країнах на основі попиту і пропозиції.

Загальна теорія міграції може успішно розвиватись лише на базі поняття міграції, визначеного за допомогою чітких критеріїв. З огляду на це доцільно детальніше проаналізувати основні підходи до тлумачення цієї категорії. У вітчизняній і зарубіжній, зокрема англомовній і російськомовній літературі, поняття міграції населення трактується надто широко і часто ототожнюється з переміщенням населення між місцями проживання та місцями прикладання праці і одержання послуг. За такого підходу до розуміння міграції населення розмивається сама суть явища, бо міграція тут ототожнюється з будь-яким переміщенням населення в межах населеного пункту. Дослідження міграції населення конкретних територій підтверджує, що не слід рівняти переміщення індивідів в рамках одного населеного пункту та переселення людей між поселеннями, вони суттєво відрізняються між собою

Ефективним засобом дослідження складних утворень є системний підхід. Міграційні явища великих міст і значних територій завжди кваліфікувались як дуже складні об'єкти. Міграційний комплекс можна трактувати як статичну міграційну систему. В літературі дуже часто під терміном міграційного процесу розуміють саме функціонування міграційного комплексу.

Поглиблений аналіз структури міграційного процесу передбачає відокремлення деяких її аспектів, наприклад субстанційної та функціональної структури. Розглянемо ці два аспекти докладніше в контексті впливу на структуру населення.

Поглиблений аналіз структури міграційного процесу передбачає відокремлення деяких її аспектів, наприклад субстанційної та функціональної структури. Розглянемо ці два аспекти докладніше в контексті впливу на структуру населення.

Субстанційна структура є закономірним поєднанням базових елементів, що віддзеркалює співвідношення між віковими і статевими групами мігрантів, їхню динаміку в часі. Стать і вік є демографічними ознаками, що тісно взаємодіють між собою, тому розглядати їх потрібно в сукупності. Зміна їх є трансформацією цих структур за певний відрізок часу й виражається в збалансованості показників або відхиленні їх у певний бік.

Функціональний аспект міграційних процесів ілюструє якісні зміни в співвідношенні прибулих і вибулих, а саме їхньому освітньому і професійно-кваліфікаційному складі в часі. Функціональний підхід рідко застосовується при тлумаченні міграційного процесу. Власне процесуальний підхід до вивчення зміни станів спільностей мігрантів у часі не розроблений, тому в якості робочого нерідко у літературі можна зустріти таке визначення: міграційний процес -- це зміна станів (структури і способу функціонування. організації) міграційної системи в часі, зумовлена особливостями розвитку суспільства та впливом середовища, підпорядкована специфічним законам розвитку.

До загально-статистичних методів якими також користувалися при написанні роботи відносяться ті методи, які розроблені загальною теорією статистики, це насамперед метод статистичного спостереження. Саме демографічна статистика розробила теорію і практику спеціально організованих періодичних спостережень - переписів населення, одночасних спеціально-організованих вибіркових спостережень, безперервного спостереження природного та міграційного руху населення шляхом поточної реєстрації та ведення регістрів і автоматизованих картотек населення.

Також окрім цього, до загально-статистичних методів відносять: метод статистичних групувань де його широко використовують для вивчення населення, як складної системи, його статево-вікового, етнічного, соціально-економічного складу тощо) і розрахунки показників інтенсивності - демографічні коефіцієнти (народжуваності, смертності, , міграції та ін..).

Також до загально-статистичних методів належать численні системи узагальнюючих показників, які виражені абсолютними, відносними та середніми величинами, що використовуються при аналізі розподілів, динаміки, індексно-факторного аналізу тощо.

Використання та модернізація вище перелічених методів дало нам змогу всебічно та всесторонньо досліджувати трудові міграції, надавати практичні рекомендації, щодо врегулювання та спрямування міграційних потоків у необхідне русло.

абстрактно-логічний метод використовувався при дослідженні сутності різноманітних категорій і понять сфери державного регулювання трудової міграції;

Історико-географічний метод дослідження в даному випадку стосувався у визначенні особливостей міграційних процесів в Україні на різних історичних етапах. Він дав змогу вивчити динаміку та тенденції основних міграційних потоків.



2. Історичні особливості та передумови міграційних процесів в Україні

2.1 Етапи розвитку міграцій населення

Соціальні дослідження закономірностей міграційних рухів населення на різних етапах розвитку суспільства (від індустріального (аграрного) до постіндустріального) виявили відмінності в інтенсивності й напрямках цих рухів. Була сформульована так звана концепція „міграційного переходу" (автор В.Зелінський). Згідно з нею, внаслідок у соціальному та економічному розвитку в міграції спостерігається п'ять етапів, (див табл. 1 «етапи розвитку міграції населення.)

Табл. 1 «Етапи розвитку міграцій населення»

Період розвитку суспільства	Етап розвитку міграції	Характеристика міграційних рухів
Доіндустріальний (початковий) період	Перший етап	Міграційні рухи обмежені. Незначні переміщення людей на невеликі відстані
Початок "демографічного" вибуху	Другий етап	Міграція із села в місто. Колонізація нових земель. Збільшення переміщень на великі відстані (часто у формі еміграції). Загальне посилення міграції. Розвиток сезонних міграцій.
	Третій етап	Збереження переміщень із села в місто. Прискорюється міграція між містами. Еміграція дещо скорочується. В цілому міграція посилюється, її види взаємодоповнюються.
Високий рівень технологічного розвитку	Четвертий етап	Міграція із села в місто зберігається на незначному рівні. Незворотна міграція висока, особливо у внутрішніх міжміських переселеннях. Починає розвиватися зворотний міграційних рух з міста в село (приміські території). Зберігається імміграція некваліфікованих робітників і висококваліфікованих фахівців, але переважно за рахунок функціонування міжнаціональних корпорацій.
Гіпотетична стадія розвитку майбутнього суспільства	П'ятий етап	Характерна переважно міжміська міграція та переміщення із міста в село. Зберігається міждержавна міграція. Посилення контролю з боку держави.

Міграції суттєво впливають на геодемографічну ситуацію. Вони тісно взаємозв'язані з відтворенням населення. „Міграційна рухливість детермінована певними подіями життєвого циклу людини, наприклад, закінченням навчального закладу, початком або завершенням трудової діяльності, служби в армії тощо. Демографічний цикл - укладання шлюбу, народження дітей, припинення шлюбу та інші події - становить важливу частину життєвого циклу. Тому демографічні параметри - статево-вікова структура, шлюбний стан, кількість дітей у сім'ї та їхній вік - помітно впливають на міграційні процеси, вони є одним з істотних критеріїв виокремлення груп населення у вивченні міграцій"

Україна у всі історичні періоди відзначалася значним переміщенням людей як по її території, так і за її межі. Але якщо у часи Київської Русі мігрували переважно ремісники, купці та воїни, то вже після її розпаду посилились як внутрішні, так і зовнішні міграції. Вони були зумовлені як політичними (втікачі від татаро-монгольської навали, бранці), так і соціально-економічними (переселення ремісників та будівничих на землі Московії) причинами. Особливо вони посилились у XVII-XVIII ст., коли українських козаків та селян примусово вивозили у північні регіони Росії для розбудови міст, військових та господарських об'єктів..

Перебування України у складі різних імперій (Російської, Австро-Угорської, Османської), Польщі зумовило в різні часи міграцію трудового населення з України у різні кінці цих імперій. Українське населення було джерелом дешевої робочої сили і складником війська цих імперій. Це вплинуло на основні напрями міграційних потоків населення з різних частин України.

Міграції населення значно посилилися у XIX ст., особливо після знищення панщини в Австро-Угорщині (1848 р.) та кріпосного права в Росії (1861 р.). До цього часу, за даними В. Кубійовича, за межами української етнічної території проживало понад 1 млн. українців. Інтенсивний або масовий міграційний рух людей із Наддніпрянщини та західноукраїнських земель був характерним для кінця ХІХ - початку ХХ ст. Основними його причинами були: аграрне перенаселення та майнове розшарування селянства, незначна урбанізація та індустріалізація, небажання селян селитися у містах та ін. Велика кількість незаможних селян із східної частини України їдуть в пошуках вільних земель - спочатку на Північний Кавказ, Поволжя і Урал, а пізніше - в Сибір, Казахстан, Далекий Схід. Вони селяться у тих районах Росії, в яких є подібні умови для життя та сільськогосподарського виробництва, як на їхній батьківщині.

Освоєння колись неозорих просторів Російської імперії супроводжувалося масовими переселеннями українців за межі України. За 1891-1900 роки переселенці з України становили 36 % усіх внутрішніх мігрантів імперії, у 1901-1910 роках їхня частка зросла до 49% і досягла 60% у роки перед Першою світовою війною. За період з 1896 по 1914 рік з 9-ти українських губерній за Урал переселилися 1,6 млн. осіб. З них 23% виїхали з Полтавщини, 17% - з Чернігівщини, 12% - з Київщини, 9% - з Херсонщини, 7% - з Таврії, 4, 5% - з Поділля, 4% - з Волині. У цей самий час почалася активна еміграція населення із західноукраїнських земель за океан, яка становила, з 1895 до 1913 року виїхало 413 тис. осіб.

Складні економічні умови (аграрне перенаселення, безземелля, непосильні податки, соціальний та національний гніт) в кінці ХІХ ст. та на початку ХХ ст. зумовили еміграцію селян із західного регіону України - Галичини, Буковини, Закарпаття. Місцеве населення масово емігрувало як до Європи (Румунія, Данія, Швеція, Франція, Велика Британія, Португалія), так і значним числом на Американський континент (США, Канада, Бразилія, Аргентина). До Першої світової війни з цього регіону виїхало до 800 тис. чол. Паралельно йшов зворотній процес - західноукраїнські землі інтенсивно заселяли поляки. Так, їх чисельність в Галичині за перше десятиріччя ХХ ст. зросла на 19,4%, а чисельність українців - лише на 8,9%.

Особливої уваги заслуговує еміграція до Канади. Українські селяни були захоплені її землями та можливостями для розвитку сільського господарства. Така перспектива заохотила багатьох селян до переселення, переважно з західної України.

Тривала еміграція українців зі своєї етнічної території, сприяла формуванню української діаспори,у багатьох країн світу. За оцінками різних науковців кількість українців у діаспорі, у кінці 80х років ХХст становила 8,6-21,3млн осіб. За часом, переважаючими причинами та потужністю потоків виділяють чотири хвилі еміграції.

Міжвоєнна хвиля(20-30ті роки ХХст). Особливо значних розмірів набула українська міграція у радянський період. Еміграції характеризувались переважанням політичних мотивів. Із Західної України міграція була спрямована до Чехії,Польщі,Канади,Аргентини , Бразилії, США,Франції. За 1919-1938рр. західноукраїнські землі покинули 240 тис осіб. Зі Східної України в наслідок насильницької колективізації було виселено близько 1млн осіб. Масові репресії української інтелігенції супроводжувались депортацією на північ Росії, в Сибір,на далекий Схід.

Насильницька колективізація 1929-1930 років супроводжувалася виселенням за межі України близько мільйона осіб; майже два мільйони людей були евакуйовані у роки війни у східні регіони СРСР. До катастрофічних демографічних втрат призвів голодомор 1932-1933 рр., що спричинив повальну смертність населення, особливо дітей та людей похилого віку. Загнані у глухий кут, селяни кидали домівки й намагалися дістатися до міст, або намагалися тікати за кордон. Радянська індустріалізація країни супроводжувалася бурхливим розвитком міст. У 1926-1939 рр. кількість міських жителів України, передусім за рахунок селян, подвоїлась. Масові переїзди населення із сіл до міст призводили до ломки їхньої психології, способу життя, втрати усталених традицій. З одного боку у містах з'являлися можливості до розвитку працездатного населення, а з іншого боку занепадало українське село.

Воєнна і повоєнна хвиля (1943-1050) - насильницьке вивезення 2млн осіб(переважно молоді) у Німеччину,ще кілька мільйонів було ув'язнено. Частина з них (здебільшого вихідці з Західної і Центральної України). Емігрували в Західну Європу,Америку й Австралію (приблизно 260-300тис осіб). Ще близько 1млн були евакуйовані радянською владою у східні регіони СРСР. У повоєнний період у зв'язку з замкненими кордонами СРСР заробітчанська еміграція на Захід припинилася,натомість посилився східний напрям,у республіки Радянського союзу. Більшість емігрантів поселилася в районах « грандіозних будов комунізму», в казахстанських степах де брали участь в освоєнні цілини, в Сибіру поблизу родовищ корисних копалин, які почали експлуатувати. Посилився відтік інтелекту з України до Москви та Санкт-Петербургу.

Помітно збільшилася етнічна еміграція у 70-ті роки ХХ ст. Під тиском світової громадськості радянський уряд був змушений дещо послабити еміграційні заборони. Якщо за період після закінчення Другої світової війни і до 1970 року з України до Ізраїлю виїхало трохи більше двох тисяч осіб, то у 70-ті роки - майже 81 тис., причому 2/3 з них - у 1975-1979 роках . Серед єврейської еміграції з СРСР громадяни України порівняно з представниками інших республік СРСР займали значне місце. Це сталося внаслідок географічної близькості до кордону, а також того, що в Україні мешкає численна єврейська національна меншина.

Міграція євреїв мала для України відчутні наслідки як за обсягом, так і за якісним складом. Серед дорослих емігрантів до Ізраїлю кожний четвертий мав вищу освіту. Тільки за 1980 рік з України виїхало 67 інженерів, 40 лікарів, 57 викладачів вищих шкіл, а також юристи, музиканти, художники, інші висококваліфіковані фахівці. Не такою масовою, однак досить інтенсивною, була еміграція з України громадян німецького походження. За переписом населення 1979 р. в Україні проживало 34,1 тис. німців. За даними відділів віз і реєстрації МВС, у 70-і роки дозвіл на виїзд для постійного проживання за кордон отримало майже 3 тис. німців, тобто емігрував майже кожний десятий представник німецької національної меншини.

З початком т.з. перебудови в Україні, як і в інших республіках СРСР, активізувався рух за демократизацію суспільного життя, пожвавилися зв'язки із закордоном. З 1987 р. почала діяти інструкція щодо оформлення виїзних документів, яка значно розширила можливості виїзду людей з причини возз'єднання сімей. Цією інструкцією допускалося видавати дозволи на виїзд за запрошеннями не тільки безпосереднім родичам - батькам, дітям, чоловікам, дружинам, але й братам, сестрам тощо. Закон СРСР «Про в'їзд і виїзд» став початком перегляду політики режиму відносно еміграції. З його прийняттям держава відмовлялася від надання своїм громадянам дозволу на еміграцію, залишаючи за ними право на вибір країни проживання, а також від трактування емігрантів як зрадників батьківщини, що самим фактом еміграції позбавлялися всіх громадянських прав. Новий Закон гарантував емігрантам збереження радянського громадянства, а також житла, майна на території СРСР, крім того, можливість повернення на батьківщину. Новим у Законі було також надання громадянам права на тимчасовий виїзд за кордон у так званих особистих справах, що раніше не дозволялося.

Тривалий час міграційні потоки, їх динаміка й структура в Україні підтримувалися економічною політикою, зорієнтованою на екстенсивний тип господарювання; відсутністю вільного ринку житла, інституцією прописки, неможливістю виїзду за межі країни. Домінантою міграційних процесів в Україні у цей період був відплив сільських жителів, переважно молоді, у міста республіки та за її межі. Загалом у 1961-1990 роках сільське населення України зменшилося за рахунок міграцій на 6,7 млн. осіб, або в середньому на 225 тис. осіб щороку. Проте у 1986-1990 роки щорічний міграційний відплив сільських жителів почав послідовно зменшувався: в 1989 році він становив 124,0 тис. осіб, в 1990 році - 70,7 тис., в 1991 році - 36,4 тис. осіб. А з 1992 року вперше за повоєнні роки відплив населення із сільської місцевості змінюється на його приплив: позитивне сальдо міграції досягає цього року в українському селі 78,7 тис. осіб, а 1993 року, дещо зменшившись, зберігає позитивне значення -41,7осіб.

Кожний п'ятий, хто покинув СРСР у 1990 р., виїжджав з України.

Щодо напрямків еміграції, то переважна більшість емігрантів виїжджала до Ізраїлю. Емігрували також і до інших країн, передусім до США, ФРН, Угорщини, Чехословаччини, Польщі, Греції.

За даними Міністерства статистики України, яке досліджувало наприкінці 1991 р. причини міграції населення в Україні, 70,8% тих, хто переселився у її межі, були вихідці з Росії, 6,4% - з Молдови, 2,2% - з країн Балтії, 3,6% - з Грузії, 3,4% - з Азербайджану, 1,6% - з Вірменії, 3,3% - з Казахстану, 4,0% - з Білорусії, 4,7% - з країн Середньої Азії. Основна частина мігрантів, що переселилися в Україну (49,6%), мотивувала свій переїзд сімейними обставинами, 18,8% - зміною місця роботи, 12,6% - загостренням міжнаціональних відносин, 12,4% - необлаштованістю побуту, 9,1%) - необхідністю зміни клімату в зв'язку зі станом здоров'я . Такі параметри характеризують міграційний процес наприкінці 1991 р.

Тенденція до еміграції з України зберігалася й у першому півріччі 1995 року, впродовж якого чисельність жителів України скоротилася за рахунок еміграції на 40,8 тис. осіб, в тому числі в міських поселеннях - на 29,3 тис., а в сільській місцевості - на 11,5 тис. осіб. Майже 80,0% вибулих за межі України обрали як нове місце проживання країни колишнього СРСР, передусім, Росію. Головна частка вибулих - 68,7% - особи працездатного віку. Серед прибулих переважали іммігранти з ближнього зарубіжжя, їхня частка досягла 96,0%. Головним партнером України з міграційного обміну, як і колись, залишається Росія, яка дала нашій країні у першому півріччі 1995 року 66,0% усієї імміграції з цих країн. Значні імміграційні процеси в Україні в останні роки пов'язані з поверненням репресованих народів, а також військовослужбовців, переміщенням біженців.

За офіційними даними, нині в Україні еміграція перевищує імміграцію. Разом з тим, постійно зростає чисельність нелегальних іммігрантів з країн, що розвиваються. За офіційною статистикою, в Україні у 1997 році мешкало 350 тис. нелегальних іммігрантів. Вони є однією з причин зростання злочинності, наркоманії, проституції, епідемій. Деякі експерти вважають, що нелегальних іммігрантів в Україні набагато більше, ніж їх реєструє офіційна статистика (до 3,5 млн. осіб)

Дані про еміграцію з України за 1994-1996рр., свідчать про її кількісну стабілізацію, а також зміну залежно від економічної ситуації. Саме з цим можна пов'язати деяке збільшення виїзду в 1994р. - 58,6 тис. осіб, а також його скорочення у 1995 р. - 54,0 тис. осіб. Впродовж 1994-1996рр. до Ізраїлю виїхало 42% тієї кількості осіб, що емігрувала за кордон, до США - 31%, до Німеччини - 20%. Питома вага євреїв серед емігрантів продовжувала скорочуватися (1994 рр. - 46%, 1995 - 42% Водночас питома вага українців зростала (1994 р. - 20%), 1995 р.-25%.

Нині для міграційних потоків населення України на внутрішньо-регіональному та міжрегіональному рівнях характерне деяке зменшення міграційної активності. Так, якщо у 1991 році в межах областей держави змінили місце проживання 594,2 тис. осіб, то в 1998 році чисельність тих, що змінили місце проживання всередині регіонів України, становила 447,3 тис. осіб, що на 146,9 тис. осіб або на 24,7%, менша. Дещо змінилась також інтенсивність обміну населенням між регіонами країни: на постійне проживання до інших регіонів у 1998 році виїхало 305,5 тис. чол. і 279,5 тис. чол., що на 49,3 тис. чол., або 13, 9% менше вибулих і на 106,3 тис.чол., або 27,5% менше прибулих мігрантів

У роки державної незалежності України характер, склад та спрямованість внутрішніх і зовнішніх міграційних потоків у зв'язку з трансформацією суспільно-економічних відносин, демократизацією суспільного життя, спрощеністю виїзду за кордон та зміни місця проживання, економічною кризою та падінням життєвого рівня населення зазнали суттєвих змін і набули нового значення. Для сучасних міграцій населення України характерною є зміна як спрямованості, так й інтенсивності міграційних потоків.

По-перше, в 2-3 рази зменшилися обсяги щоденних потоків трудової маятникової міграції до великих міст України (Києва, Харкова, Одеси), у міських агломераціях Донбасу і Придніпров'я, а також у західних областях.

По-друге, практично припинився масовий відплив сільських жителів до міст, а натомість існує переорієнтація міграційних потоків населення з міських поселень у сільську місцевість. За 1991-1998 роки завдяки міграційним процесам чисельність сільського населення збільшилась на 174 тис. осіб, з яких 50,3 тис. склали особи, що брали участь у міжрегіональних міграційних потоках місто-село. По-треє, у кілька разів зросли обсяги сезонної трудової міграції та трудових поїздок. У сучасних умовах криза міграції в Україні знаходить своє відображення у зменшенні інтенсивності як внутрішньо-регіональної, так і міжнародної міграції.

2.2 Сучасний рівень розвитку міграційних процесів в Україні

Розвиток людства завжди супроводжувався процесами переміщення населення, в наш час даний процес у демографії має назву механічний рух населення або ж міграції. У пошуках кращих умов життя, громадяни змінюють місця проживання за різних причин основними з яких є безпека та зайнятість. Виходячи з цілої низки якісних характеристик міграцій, вони класифікуються за типом, причинами,стадіями,територією.

Міграційний приріст в Україні протягом певного періоду був додатнім(до країни приїжджало більше людей ніж виїжджало). Особливо він зріс на початку 90-х років ХХ ст.. коли протягом 1990-1993рр.населення країни збільшилося лише за рахунок іммігрантів на 572 тис чоловік.

Економічні труднощі,які виникли в Україні у зв'язку з переходом до ринкових відносин,істотно вплинули на інтенсивність і територіальні напрями міграцій. З 1992р міграційний приріст почав швидко зменшуватись -з 287,8 тис до 54,5 тис у 1993 році. У 1994 році вже спостерігалося міграційне скорочення яке склало 142,9 тис.

За 1994-2001 роки кількість емігрантів з України перевищила кількість іммігрантів на 1155,8 тис осіб, щорічне міграційне скорочення склало 144 тис осіб. Найбільше людей з України емігрувало в Російську Федерацію,США,Німеччину,Канаду, Ізраїль.

За даними аналізу міграційних подій, що його щорічно здійснює Державний комітет статистики України, загальний обсяг зареєстрованих переміщень в країні, які охоплюють усіх мігрантів незалежно від напрямків їх пересування, країн, регіонів та типів поселення, складав в 2007-2009 рр. відповідно 1499,7, 1406,6 та 1272,2 тис. осіб. Розподіл мігрантів за потоками свідчить про те, що в Україні домінують внутрішньо-регіональні переміщення людей, сягаючи відповідно 58,1%, 57,9% та 57,7% їхнього загального обсягу. А основним типом міграційного руху в країні залишається перерозподіл населення між сільською місцевістю та міськими поселеннями в межах свого регіону(області,територіальної автономії.

Досить вагомою складовою міграційного руху в Україні є міжрегіональна міграція: обсяг територіальних пересувань населення з одного регіону до іншого в межах країни становив упродовж 2010-2014 рр. понад третину усієї валової міграції (36,8%, 37,4% та 38,2% відповідно. Найменша частка міграційних потоків поєднує Україну з країнами СНД, Балтії та далекого зарубіжжя: міждержавний обмін мігрантами між ними забезпечив лише 5,1%, 4,3% та 4,1% усієї валової міграції в країні в 2007-2009 рр. Для порівняння помітимо, що частка зовнішньої міграції становила в 1999-2000 рр. відповідно 11,2% та 9,4%.

Упродовж 2000-х років в Україні відбувалась диверсифікація потоків міждержавної міграції. Якщо загальний обсяг зареєстрованих переміщень населення між Україною та іншими державами, що включають усіх мігрантів незалежно від напрямків їх пересування і країн, зменшився в цілому в два рази, то в міграційному обміні з країнами далекого зарубіжжя за цей самий період часу він скоротився в 2,2 рази, а з країнами СНД - в 1,9 рази.

Внесок країн СНД у валову міграцію збільшився в 2002-2008 рр. з 71,9% до 74,3%, а країн далекого зарубіжжя зменшився з 28,1% до 25,7%. Таким чином, географія міждержавних потоків в Україні поступово набуває рис просторової структури міграційних пересувань в країні, яка існувала ще на початку 1990-х років.

Зміна розмірів і структури міграційних потоків супроводжується поліпшенням міграційної ситуації в Україні. Вже 2005 року вона стає країною, що приймає іммігрантів, а її міграційні втрати в 2004-2005 рр. компенсують колишні співвітчизники з країн СНД. Проте в 2006 р., вперше з початку 1990-х років, в Україні реєструється приріст населення за рахунок міграційного обміну з далеким зарубіжжям. В наступні роки ця тенденція закріплюється. І хоч розміри міграційного припливу населення з-за кордону невеликі, проте сам цей факт знаменує злам у розвитку міграційної ситуації в Україні та її трансформацію з країни походження емігрантів у країну призначення для іммігрантів як з країн СНД, так й далекого зарубіжжя. Міграційна ситуація в Україні є сьогодні стабільною. Країна перебуває у стані нової міграційної рівноваги, до якої вона йшла упродовж 18 років. Завершений певний етап трансформаційних перетворень в цій сфері

Внутрішня трудова міграція населення України. Трудова маятникова міграція, як і за радянської доби, є однією з форм внутрішньої міграції в країні. Її основу завжди становили трудові пересування сільських жителів в міські поселення. В 1960-1985 рр. сільське населення, постійно зайняте в різних галузях економіки міських поселень, зросло в 2,7 рази і становило на 1 січня 1986 р. 1689,8 тис. осіб. А частка маятникових мігрантів в загальній чисельності сільського населення працездатного віку збільшилась в 1960-1985 рр. в 3,7 рази і досягла на початок 1986 р. 19,4%. Отже, щоп'ятий сільський мешканець працездатного віку працював в місті. Скорочення загальної чисельності сільського населення через його природні та міграційні втрати, що відбувалось упродовж двадцяти останніх років, звичайно вплинуло на абсолютні розміри трудової маятникової міграції. Проте їх зменшення не було значним.

За станом на 1 січня 2013 року чисельність сільських мешканців, які працювали за межами свого населеного пункту, становила 1523,8 тисяч, а їхня частка в загальній кількості зайнятих селян зросла до 40,2%. З них працювали в містах та селищах міського типу 28,5%. На цей час кількість сільських становила 49,3% загальної кількості усіх населених пунктів в сільській місцевості. Тому їх мешканці просто приречені на пошуки роботи за межами постійного місця проживання. Так само актуалізується проблема пошуку роботи в малих містах країни. Розвиток трудової міграції в середині країни утворює противагу зарубіжній міграції, яка вимиває населення з сільської місцевості та малих міст, та укріплює таким чином їхній демографічний потенціал.

За даними 2014 року в нашій країні відбулося 183 635 внутрішніх міграцій осіб між областями, а також 23 036 іноземців іммігрували до України, а 5 637 громадян нашої країни емігрували за кордон, міграційне сальдо (різниця між іммігрантами та емігрантами) становило 17 399 осіб. Відносні показники зовнішніх міграцій - з розрахунку на 10 000 населення частка емігрантів становить 3 особи, іммігрантів - 12.3 осіб, а міграційне сальдо відповідно 9.2 осіб.

Внутрішні міграції в нашій країні на багато більш поширені ніж зовнішні та становлять 97.5 на 10 000 осіб, тобто майже 1% громадян змінили постійне місце проживання.

Маятникові міграції, як правило, здійснюються у великі міста з сіл і малих міст. На території України сформувалися два великі райони інтенсивних маятникових трудових міграцій: східний (Донецька і Луганська області) та західний (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська). Цьому сприяли густа сітка транспортних шляхів у них, а також високий рівень розвитку індустрії на Донбасі та велика густота сільського населення у західних областях.

Причини постійних і маятникових міграцій в основному економічні. Передусім, люди їдуть у пошуках роботи, кращих умов життя. У сільській місцевості тоталітарна держава цілеспрямовано недооцінювала сільськогосподарську працю, залишала жителів безправними закладниками колгоспної системи. Тоді як у місті дешево можна було купляти продукти харчування, вироблені селянами, а також отримувати безкоштовно житло, більшу зарплату та інше.

Лідери за кількістю переселених до області стали Харківська-44136, Дніпропетровська-39234, Київська -33389, Одеська-31709 осіб, а відносні показники з розрахунку на 10тис. населення виражають лідерство Київської -193.3, Рівненської-162.9 та Харківської - 161.4.. Найменший потік населення за абсолютним значенням до області зафіксований у м. Севастополь - 1610, Закарпатській -6592 та Чернівецькій -10949, а за відносними в Донецькій та Луганській -67та 51.5 осіб на 10 000 населення відповідно. До числа областей, з яких найбільше виїхало населення належать Донецька -39602, Дніпропетровська -38803та Харківська -35875 осіб, а з розрахунку на 10 000 населення Рівненьска-164.2, Вінницька -157.8 та Хмельницька -157.4 осіб. (див табл. 2 «Міграційний рух населення України 2014р , та карта 2»Загалький коефіцієнт еміграції населення України»

За абсолютними показниками внутрішнього міграційного сальдо лідерами виявилися Київська область-11102,Харківська-8261, Одеська-4639 приросту, а найбільше негативне сальдо(скорочення) зафіксовано у Донецькій та Луганській областях по -10677 та -812 осіб. З розрахунку на 10 тис. осіб найбільше міграційний приріст належить Київській області та Харківській, в яких зафіксовані результати, що суттєво відрізняються від інших областей, по 64,4 та 30.2 осіб відповідно.

Найбільша кількість іноземців прибула до України та емігрувала з Харківської області 4908 та 559, а також м. Київ 3071 та 988 осіб відповідно. Найменше абсолютне число 1емігрантів у зафіксовано у Рівненській - 35 та Хмельницькій - 54 областях, а іммігрантів у Тернопільській - 84 та Закарпатській - 93. Відносні показники з розрахунку на 10 тис. осіб свідчать, лідерами серед емігрантів є м. Київ та Харківська область з показниками 8.4 та 5, а найменше виїжджають за кордон мешканці Рівненської та Хмельницької областей, по 0.7 та 1.0.

Найбільша частка іноземців оселилася у Харківській області - 43.3 та м. Севастополь - 27.2, а найменша у Тернопільській та Закарпатській областях з показниками 1.9 та 1.8 на 10 тис. населення відповідно. Абсолютний приріст від зовнішніх міграцій найвищий у тій же Харківській області - 4349 та м. Київ - 2083, а відносний у Харківській області - 38.3, АР Крим - 23.1 та м. Севастополь - 22.3 осіб на 10 тис. Єдиною областю в Україні, де зафіксовано негативне сальдо, тобто переважає число емігрантів над іммігрантами є Закарпатська, з абсолютними показниками -188 осіб, а відносними 2.3 на 10 тис. населення.

Зовнішні міграційні процеси в розрізі областей виражають попит іноземців на проживання в конкретній області, та бажання серед її мешканців покинути Україну. Серед обох категорій населення найбільшою популярністю користується Харківська область, м. Київ серед емігрантів та Севастополь серед іммігрантів. Найбільшими автохтонами є мешканці Рівненської та Хмельницької областей, а найменше прагнуть оселитися іноземці на Тернопільщині та Закарпатті.

Виходячи з показників та особливостей внутрішніх міграцій, можна зробити висновок про те, що найбільше у громадян України попитом користуються Київська область та м. Севастополь, а найменше Харківська та Херсонська.

Населення різних регіонів України неоднаковою мірою залучена в міграційні процеси. Регіони, де в найбільшій мірі відбуваються міграції населення, зокрема працездатного віку є такі: Південно-Східний-Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Миколаївська, Харківська і Херсонська області. У цих регіонах інтенсивність міграційних процесів вища загальнодержавного рівня, причому має місце зближення міграційної ситуації в місті та селі. Питома вага осіб, які хоча б раз у житті змінювали місце проживання в чисельності сільського населення цих областей більша або майже дорівнює відповідним показникам міського населення, а інтенсивність міграційного обороту в після переписному періоді у селах значно вища, ніж у містах.

За підсумками багаторічних міграційних процесів, вичлененими переписами населення і особливостями перебігу офіційно зареєстрованих міграцій у кінці ХХ - на початку ХХІ ст. усі регіони України можна об'єднати у 7 географічно цілісних міграційних районів. Зокрема, Кримський-АР Крим і Севастопольська міськрада. Специфіка міграційної ситуації у Криму зумовлена, по-перше, процесом повернення депортованих народів, по-друге, особливостями етнічної структури населення, зокрема високою часткою етнічних росіян. Згідно з переписом населення 2001 р., Крим займає перше місце в Україні за питомою вагою осіб, які хоча б один раз протягом життя брали участь в міграційних переміщеннях 60,6% в АРК та 59,3% - в Севастополі. У 1989-1993 рр. в Криму спостерігався надзвичайно великий міграційний приріст населення (+180 тис. чол. За 5 років), у наступні роки особливо в 1996-1998 р., півострів зазнав найбільш істотних міграційних втрат.

Південно-Східний міграційний регіон - Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська. Миколаївська, Харківська і Херсонська області. Інтенсивність міграційних процесів вища загальнодержавного рівня, причому має місце зближення міграційної ситуації в місті та селі. Питома вага осіб, які хоча б раз у житті змінювали місце проживання в чисельності сільського населення цих областей більша або майже дорівнює відповідним показникам міського населення, а інтенсивність міграційного обороту в після переписному періоді у селах значно вища, ніж у містах. Тобто в економічно розвинених регіонах України проходить зближення демографічної ситуації в місті та селі, що значною мірою обумовлено знаходженням більшої частини сільської місцевості в межах урбанізованого простору міських агломерацій.