Основні аспекти соціології

76. Поняття громадської думки, її відмінність від оціночного судження, настрою.

Громадська думка - це оціночні судження більшості членів великих спільностей людей, які виражають їхні стосунки до фактів, явищам, процесам дійсності.

Роль суспільної думки завжди зростає в складні переломні епохи людської історії. У сучасних умовах у нашій країні це особливо очевидно. Політики апелюють до суспільної думки, посилаються на неї. Усі намагаються її вимірювати. Найскладніші питання державного життя, що вимагають скрупульозного аналізу, намагаються вирішувати шляхом референдуму -- голосування населення і т. п. Посилення впливу суспільної думки на соціальні відносини пов'язане з об'єктивними процесами, із загальним прискоренням суспільного розвитку, глобальним характером проблем, що стоять перед людством, підвищенням рівня культури, освіченості населення, активізацією інформаційних, комунікативних зв'язків. Разом з тим вона є безпосереднім вираженням стану соціальних відносин, їх конфліктності, рівня демократизації управління суспільством. Зіткнення інтересів прискорює процес становлення думок, робить їх більш чіткими, зрілими, активізує процес інституціоналізації суспільної думки.

Вивчення й облік суспільної думки в нашій країні органічно пов'язані з глибиною і масштабами процесів відновлення суспільства. Розвиток демократії немислимий без систематичного вивчення й обліку суспільної думки, а останні є способом реалізації гласності, знаряддям удосконалювання всієї системи суспільних відносин.

В Україні в останні роки відбувається активний процес інституціоналізації суспільної думки. З'явилася спеціалізована діяльність з вивчення суспільної думки, виникли відповідні організаційні структури -- численні центри її вивчення. Однак аналіз і облік суспільної думки не стали обов'язковими моментами прийняття управлінських рішень, у тому числі і на рівні суспільства. Немає ще відповідних положень у Конституції, не розроблені і не закріплені в підзаконних актах механізми обліку суспільної думки управлінськими ланками. Іншими словами, суспільна думка ще не перетворилася в розвинутий інститут, що здійснює функції соціального контролю і керування.

59. Функції культури як соціального інституту

Культура, як спосіб організації суспільного, групового та індивідуального життя, припускає можливість найрізноманітніших вирішень людських проблем, пристосування до умов соціального часу і простору. Значення культури в житті людини і суспільства виражається через її функції[1]. Багатогранність феномену культури визначає розмаїття функцій. Розглядають як функції культури в цілому по відношенню до суспільства, так і окремих її елементів до системи культури.

В різних джерелах наводиться різний перелік функцій культури, в цій статті вони розглядатимуться в алфавітному порядку.

Адаптивна функція полягає у забезпеченні адаптації (пристосування) людини до зовнішнього середовища.Інтегративна функція полягає в об'єднанні людей у соціальні групи, народи, держави, одночасно у членів однієї соціальної групи формується приналежність до неї.Інформативна функція виконує передачу, трансляцію нагромадженого соціального досвіду як за «вертикаллю» (від попередніх поколінь до нових).Креативна функція-в процесі пізнання світу та самого себе, людина виявляє свої творчі можливості. Культура поєднує в собі природні, біологічні задатки людини і її можливість створювати щось нове або покращувати й пристосовувати природні об'єкти для свого життя.Комунікативна функція-полягає в передаванні історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формуванні на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування між людьми.Нормативна функція-людські колективи створюють норми, стандарти й правила поведінки, що стають основою для права, моралі та ідеології. Культура поєднує функціонування звичаїв, традицій та прояву новаторства.Релаксаційна функція-культура забезпечує фізичний та психологічний відпочинок людини.Перетворювальна функція полягає в тому, що культура є знаряддям творчої діяльності людей з метою задоволення їхніх різноманітних потреб і потреб суспільства.Сигніфікативна функція-в культурі окремим явищам та речам надається значення й цінність. Області культури, що охоплені інтересом людини, стають для неї частиною культури. Трансляційна функція-це, по суті, та ж комунікація, але розгорнута в соціально-історичному часі і просторі. Під трансляцією потрібно розуміти передусім функцію передачі соціального досвіду від одного покоління людей до іншого, від епохи до епохи.

60. Поняття культури в соціології

Поняття культури -- одне з найважливіших у соціології. Культура визначає, як саме живуть члени суспільства або груп, що складають суспільство. Концептуально поняття "культура" відрізняється від поняття "суспільства", але між цими двома поняттями існують тісні звґязки. Оскільки жодна культура не може існувати без суспільства. Точно так само і суспільства не можуть існувати без культури, яка організовує суспільне життя.

оціологія культури -- спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає закономірності функціонування культури в суспільстві: її місце і роль в суспільній системі; зміст, форми і напрями культурної діяльності; культурний рівень різних соціальних прошарків; культурні потреби та рівень їх задоволення; стан, зміст та ефективність діяльності соціальних інститутів та закладів культури; проблеми управління у сфері культури тощо.

Фактично соціологія культури може вивчати будь-які соціальні явища, але на відміну від інших галузей соціологічного знання вона це робить під особливим кутом зору -- вивчення змісту соціального життя людей, головною культурною ознакою якого є процес перетворення людини із засобу на мету суспільного розвитку.

Обґєктом соціології культури є культура, яка розглядається як складне динамічне утворення, що має соціальну природу і знаходить вираз у соціальних відносинах, скерованих на створення, засвоєння, збереження і розповсюдження матеріальних предметів і духовних феноменів.

61. Різновиди культури

Залежно від масштабів і форм взаємодії різних суб'єктів з оточенням розрізняють форми і види культури. Соціологи виокремлюють насамперед дві особливі форми культури:1) матеріальну -- сукупність опредмечених результатів людської діяльності, що включає як фізичні об'єкти, створені в результаті діяльності людей (житлові будинки, знаряддя праці, книжки, продукти, одяг, прикраси тощо), так і природні об'єкти, що використовуються людьми. Перші називають артефактами. Артефакти завжди мають певну цінність для людини, певне символічне значення, виконують певні функції.2) духовну -- cукупність результатів діяльності, що включає нематеріальні об'єкти, створені розумом і почуттями людини (мова, знання, традиції, міфи, символи тощо). Вони існують у свідомості людини, підтримуються людським спілкуванням, але до них не можна доторкнутися, фізично відчути. Нематеріальні об'єкти потребують матеріальних посередників: знання містяться в книжках, традиція привітання втілюється в рукостисканні тощо.

Залежно від того, хто створює культуру і яким є її рівень, розрізняють її види.

Загальнолюдська культура -- це культура, вироблена людством протягом усієї історії його існування. Вона ґрунтується на загальнолюдських цінностях -- істині, добрі, красі, справедливості тощо. У межах окремого суспільства виокремлюють такі форми культури, як елітарна, народна й масова.

Елітарна культура -- сукупність артефактів, які завдяки своїй вишуканості доступні в основному вузькому колу людей, культурній еліті.До елітарної, чи високої, культури належить класична музика, високоінтелектуальна література, витончене мистецтво, що вони призначені для високоосвічених людей. Створюється елітарна культура фахівцями високого класу.

Народна культура (її ще називають аматорською, чи фольклором) -- це примітивна культура. Вона створюється аматорами-творцями, що не мають професійної підготовки, і зв'язана з життям широких народних мас. Її репрезентують казки, легенди, міфи, пісні, танці, живопис. За формою вияву елементи народної культури можуть бути індивідуальними, груповими, масовими.

Масова культура витісняє і елітарну, і народну. Їй притаманна поверховість, стандартизація, уніфікація. Вона має меншу художню цінність і значно менше збагачує особистість духовно, ніж елітарна чи народна культур.

Водночас окремі групи суспільства розвивають певні культурні комплекси, що не сприймаються всіма членами суспільства, тобто формують свою культуру, яка відрізняється від домінуючої і називається субкультурою. Це самостійне цілісне утворення в межах домінючої культури (цінностей, норм, переконань, взірців поведінки тощо), модифікованих відповідно до вікових, професійних, класових, територіальних та інших особливостей певної соціальної групи, спільноти.Наприклад, етнічна чи професійна субкультура, субкультура організації тощо .

62. Основні складові елементи культури

До елементів культури звичайно зараховують цінності та норми, зразки поведінки, вірування, знання та уявлення про світ, суспільство та місце людини в них, мову.

Цінності - це загальноприйняті переконання щодо цілей, до яких певний соціальний суб'єкт (спільнота, чи окремий індивід) повинні прагнути, якими вони керуються свідомо, чи підсвідомо, у щоденному житті.

Соціальні норми - це правила поведінки, очікування і стандарти, які регулюють взаємини людей та спільнот у відповідності до цінностей певної культури.

Ще одним базовим елементом культури євірування тазнання, котрі становлять єдину систему і взаємно доповнюють одне одного. У віруваннях в аксіоматичній формі сконцентровані фундаментальні уявлення про природу і сутність світу, суспільства, людини, божественного абсолюту. Певна інформація, добута з практики і опрацьована логічно, з дотриманням процедур, вироблених наукою, становить знання, які об'єктивно відображають реальність природну і соціальну. Проте, самі знання далеко не завжди можуть служити єдиною основою дії, вчинків людей.

Мова має особливе значення в системі культури. Вона дозволяє нагромаджувати і передавати культурні надбання від людини до людини.

Всі базові елементи культури складають її єдину систему. Вони певним чином взаємодіють між собою, взаємно доповнюються, взаємно визначають сутність та зміст один одних.

63. Предмет і метод соціології релігії

Соціологія релігії -- галузь соціології, одна зі спеціальних соціологічних дисциплін, яка вивчає взаємодію релігії та суспільства, її вплив на соціальну поведінку індивідів та спільнот.

Предмет соціології релігії -- сукупність структур, процесів, пов'язаних із функціонуванням суспільства на різних рівнях, система контролю за соціальною поведінкою індивідів і груп. Об'єкт -- релігія як соціальне явище, її виникнення, розвиток та місце у духовному житті суспільства. Одна з головних її проблем -- з'ясування того, що належить до поняття «релігія».

Соціолог використовує для аналізу релігії методи, вироблені і застосовувані соціологією у дослідженні соціальних явищ загалом: опитування і статистичний аналіз; спостереження і експеримент; крос-культурний порівняльний аналіз; контент-аналіз, аналіз письмових джерел, історичних документів.

Метод опитування корисний у встановленні кореляцій між тими чи іншими специфічними рисами релігійності і певними соціальними настановами та характеристиками.

Ще один метод емпіричних досліджень -- спостереження.Цей метод використовувався, зокрема, останнім часом соціологами, які вивчають нові релігійні течії.

Включене спостереження майже вичерпує можливість для соціолога релігії деякою мірою контролювати обставини, що досліджуються. Метод експериментування, що застосовується у Інших галузях соціологічного дослідження, у соціологічному вивченні.

Важливий інструмент соціологічного дослідження релігії -- аналіз історичних даних, письмових джерел, документів.

Таким чином, соціолог має у розпорядженні різноманітні та взаємодоповнюючі методи, що дозволяють на емпіричному рівні досліджувати релігійну поведінку, накопичуючи необхідні дані для теоретичних узагальнень.

64. Особливості соціологічного вивчення релігії. Взаємозв'язок соціології релігії з іншими науками про релігію

Соціологія релігії знаходиться в тісній взаємодії з іншими науками про релігію. У зв'язку з тим, що релігія включає в себе певний світогляд і має соціальні корені, соціологічне вивчення релігії не може бути відірване від рішення специфічних світоглядних проблем. З другого боку, розкриття соціальних причин, що породжують релігію, дозволяє глибше зрозуміти природу релігійного світогляду, розкрити зв'язок гносеологічних коренів релігії з її соціальними коренями. У цьому плані очевидний зв'язок соціології релігії з теорією атеїзму.

Соціологія релігії взаємодіє також із психологією релігії. Розглядаючи структурні елементи релігії, соціологія релігії не може не торкнутись аналізу релігійної свідомості: масової, групової та індивідуальної. Вивчення свідомості, психології віруючих з точки зору їх детермінованості (перш за все економічними відношеннями) дає основу для дослідження елементів релігії і в психологічному плані. З другого боку, розкриття структури релігійної свідомості в соціологічному плані, розуміння соціальної ролі релігії, з'ясування впливу релігії на свідомість людей вимагає враховувати дані психології релігії.

Соціологія релігії досить тісно споріднена і з філософією релігії. Філософія пізнає найбільш загальні підстави буття природи та людини, намагається охопити всесвіт у цілому.

Філософія і релігія частково збігаються за своїм предметом (світосприйняття та життя людини), але вони різні за методами, якими опановують цей предмет. Релігія опирається на безпосередній досвід, це є саме життя. Філософія ж користується логікою.

65. Релігія як соціальний інститут. Релігійні організації

Еволюційний підхід до релігії як соціального інституту знайшов втілення у класифікації світових релігій американського вченого Р. Белла. Ця класифікація, охоплюючи всі історичні форми релігії, виділяє пґять рівнів її розвитку:

1.Примітивні релігії. До них належать тотемізм, анімізм, табу, землеробський культ, фетишизм та магія. Характерні їх риси -- деперсоніфікованість богів (віра в духів, в надістотні сили, а не особу); відсутність посередника між надприродним та людиною, релігійних установ (релігія має дифузний, народний характер, все племґя бере участь у релігійному ритуалі); обмеженість місцерозселенням роду, племені (саме тип релігійного ритуалу є чинником племінної інтеграції, ідентифікації людини зі своїм кланом). 2. Архаїчні релігії. На цьому рівні виникають шаманізм, ранні та пізні національні релігії (релігія Давніх Греції, Риму, Китаю, Індії, конфуціанство). Їх характеризують: персоніфікація богів та перехід від зооморфізму (зображення богів у вигляді тварин) до антропоморфізму (богів уявляють схожими на людей не тільки зовнішньо, а й за поведінкою -- наприклад, боги давньогрецького пантеону сваряться, кохають, воюють); поява посередника між богами та людьми (шамани)кордонами. 3)Історичні релігії. На цьому рівні відбувається ускладнення релігійних форм, домінують християнство, буддизм, іслам. Характерними рисами стають: монотеїзм (віра в єдиного Бога); набуття світових рис (ці релігії поширені в багатьох країнах світу, наприклад, іслам є державною релігією в 28 країнах.4) Ранні сучасні релігії. До них належать конфесіоналізовані (чітко зорієнтовані, віддані певній конфесії) релігії. Визнають секуляризацію суспільства (відмежування релігії від суспільства) та приватизацію релігії (релігія переміщується з публічної сфери в приватну), науковий атеїзм як альтернативу релігійному світосприйняттю.5)Сучасні релігії. Цей рівень представляють модернізовані релігії, неорелігії (сатанізм, неохристиянські секти -- мормони, свідки Єгови; неосхідні культи -- рух Харе Крішна, дзен(чань)-буддизм; науково-релігійні обґєднання -- церква сайєнтології, вчення Реріхів, медитаційні обґєднання), а й модифіковані варіанти традиційних релігій.

Релігійна група -- соціальна спільнота, що утворюється в процесі відправлення релігійних обрядів.

Сукупність таких груп утворює релігійну організацію.Релігійна організація -- форма соціальної організації, обґєднання послідовників певного віросповідання.Її характеризують ієрархічність соціальних статусів учасників. Так, у православній церкві клір (духовенство) поділяється на нижчий, що не має сану («церковнослужителі»), і вищий, що має сан («священнослужителі»). Для вищого духовенства встановлені три ступені священства: диякони, священики, архієреї.

Церква як релігійна організація дотримується єдиного символу віри (віровчення), що визначає релігійну етику та діяльність, систему управління життєдіяльністю, поведінкою віруючих. Церковна громада складається із священства та мирян.

Секта виникає як опозиція щодо панівної церкви чи релігійного напряму. Вона є організацією меншості, засновується на авторитеті харизматичного лідера, претендує на винятковість свого віровчення. Функціонування релігійних організацій повґязане з різноманітними типами релігійної поведінки: поклонінням, ритуалом, молитвою.

66. Функції релігії

Світоглядна: релігія сповнює життя особливим сенсом, значенням, за переконанням віруючих

Компенсаторна: релігія компенсує людині її залежність від природних та соціальних катаклізмів, зменшує відчуття власної немічності, допомагає переживати важкі випробування, страх перед смертю.

Комунікативна: спілкування віруючих між собою, «спілкування» із богами, янголами, душами померлих та святих

Регулятивна: усвідомлення індивідом складу певних цінностей, моральних норм, які випрацьовуються в кожній релігіозній традиції, виступають своєрідною програмою поведінки людей.

Інтегративна: допомагає людині усвідомити себе частиною єдиної релігійної спільноти, що закріплена спільними цінностями, дає можливість самоствердження людині у суспільстві, у якому такі ж самі погляди

Політична: лідери різних спільнот та держав використовують релігію для виправдання своїх дій, об'єднання або навпаки роз'єднання людей за релігійними ознаками заради своїх політичних цілей.

Культурна: релігія сприяє поширенню культури групи-носія (писемність, іконопис, музика, етикет, мораль, філософія і т. д.)

Дезінтегруюча: релігія може бути використана для роз'єднання людей, розпалювання ворожнечі або навіть війн між різними релігіями, конфесіями або навіть всередині релігійної групи.

67. Релігійна ситуація в Україні

Свобода совісті громадянам України гарантована Конституцією України. "Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

За даними Української асоціації релігієзнавців, на 1 січня 2003 р. в Україні була зареєстрована 26 271 релігійна громада (1076 громад діяли без реєстрації). Це вдвічі більше, ніжу 1991 р.1 У розпорядженні релігійних організацій перебували 19 112 культових споруд (храми, мечеті, синагоги тощо), з них 2332 знаходилися у процесі будівництва. До складу церков входили 344 монастирі з 5864 ченцями і черницями та 249 місій. Діяли 160 духовних навчальних закладів з 18 000 слухачів і майже 10 000 недільних шкіл. Виходили 334 періодичних видання.

Розширився спектр релігій і деномінацій. На сьогодні кількість відомих конфесій у країні сягнула за сто.

Спостерігається розкол в українському православ'ї. Нині в Україні діють:

1) Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), що перебуває під духовною опікою глави українських церков в Америці і в діаспорі митрополита Костянтина (в миру Багана), пред-стоятель -- митрополит Мефодій (у миру Кудряков);

2) Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ-КП), яку очолює патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет (у миру Денисенко);

3) Українська православна церква Московського Патріархату, очолювана митрополитом Київським і всієї України Володимиром (в миру Сабоданом).

Центрами релігійної діяльності стали міста, тоді як у дореволюційні часи та у перші десятиліття радянської влади релігійним було передусім українське село. Ця особливість віддзеркалює загальну для всіх більш-менш розвинутих країн тенденцію до урбанізації.

Релігійність віруючих має помітно поверховий, а часто демонстративний характер і зводиться лише до виконання формальних християнських вимог, наприклад, носіння натільного хрестика. Лише 20 % віруючих відвідують службу Божу раз на тиждень, ще 20 % -- раз на місяць, половина -- тільки у дні релігійних свят. Трохи більше третини віруючих знають лише одну молитву, ще третина -- по дві-три.

68. Молодь як соціально-демографічна група. Роль молоді в системі суспільних відносин

Соціологія молоді - спеціальна соціологічна теорія, яка досліджує закономірності становлення і розвитку молоді як специфічної соціальної спільноти, яка перебуває на етапі входження у доросле життя, проходить самовизначення у різних його сферах.

Основними завданнями соціології молоді є дослідження місця і ролі молоді в соціальному розвитку суспільства, тенденцій зміни їі соціального обличчя, норм, цінностей та інтересів, а також процесів, що відбуваються в молодіжному середовищі, виявлення і прогнозування на цій основі теоретичних основ соціальних проблем молоді і розробка соціальної політики щодо різних груп молоді.Об'єкт соціології молоді - молодь, тобто велика соціально-демографічна група, яку виділяють на підставі сукупності вікових характеристик, особливостей соціального стану, соціально-психологічних особливостей.

Предмет соціології молоді охоплює такі аспекти:

- вироблення понятійно-категоріального апарату для визначення сутності молоді, специфіки її життєдіяльності в суспільстві; - аналіз стану та динаміки ціннісних орієнтацій молоді; - вивчення процесів формування політичних, моральних, професійних та естетичних інтересів і позицій; - вивчення чинників, які впливають на формування свідомості та реальної поведінки різних груп молоді; - визначення поняття «молодь» та встановлення її вікових меж; - вивчення механізму формування свідомості молоді, співвідношення біологічного та соціального, а також чинників, які впливають на свідомість і поведінку людини; - дослідження взаємодії поколінь і визначення ролі вікових етапів у структурі життєвого циклу особи; - вивчення механізмів соціалізації та виховання молодого покоління, набуття соціальної зрілості та становлення молоді як суб'єкта історії.

69. Українська молодь та її характерні риси і особливості. Молодь в умовах розбудови незалежної України та її політичні орієнтації

Проблеми молоді непокоїли суспільство в усі часи, І тоді, коли люди похилого віку були молодими і коли їх батькам було по вісімнадцять, і вони тільки обирали, якою дорогою їм піти. Проблема молоді - одна з основних, тому що, як не банально це звучить, за нею майбутнє. Але вік нинішній і вік минулий завжди будуть вступати у суперечність. Те, що посивілому здається необхідним, для молодих людей звучить безглуздо і смішно. Так було, є і буде завжди.

Але чому нам здається, що старше покоління завжди не має рації в тому, що шукає витоки проблем там, де вони на поверхні або шукає їх зовсім не там? Напевно, тому, що в сьогоднішньої молоді не так сильно розвинене почуття відповідальності, або воно ще не сильно вкоренилася в молодих душах. Коли тобі вісімнадцять років, то здається, що ще все життя попереду, і якщо навіть і зробиш ряд помилок, то є ще багато часу, щоб їх виправити.

Але в житті все інакше. Мабуть, однією з найактуальніших проблем сучасного українського суспільства є поширення вживання алкоголю та наркотичних речовин серед підростаючого покоління. Зневірені підлітки, які не потрібні ні суспільству, ні собі, намагаються знайти заспокоєння в наркотичному та алкогольному дурмані.

Проголошення незалежності України радикально змінило умови її історичного розвитку і поставило перед українським суспільством нові завдання:

- будівництво правової демократичної України;

- трансформація адміністративно-командної економіки в багатоукладну ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей;

- національне відродження і консолідація суспільства;

- встановлення рівноправних відносин з країнами світу, утвердження на міжнародній арені.

Саме ці процеси визначають сучасний етап історії України.

70. Молодіжна субкультура

Молодіжна субкультура - невід'ємна складова розвитку підлітка

Поняття “субкультури” як наукового терміну є досить широким та багатоскладовим. За даними новітнього філософського словника “субкультура”- це система норм та цінностей, що відрізняє групу від більшості суспільства. Сучасне суспільство, яке базується на розділі труда та соціальної стратифікації, представляє собою систему багатоподібних напрямних субкультур. Поняття “субкультури” включає в себе також :

1) сукупність деяких негативно інтерпретованих норм та цінностей традиційної культури, що функціонують як культура злочинного прошарку суспільства,

2) особлива форма організації людей (частіше всього молоді) - автономне цілісне утворення усередині панівної культури, яке визначає стиль життя та мислення її носіїв та відрізняється своїми звичаями, нормами та комплексами цінностей,

3) трансформована професійним мисленням система цінностей традиційної культури, що отримала своєрідне світоглядне забарвлення (професійні “с”).

За способом виникнення розрізняють субкультури, що утворились як позитивна реакція на соціальні та культурні потреби суспільства, та субкультури, які являються негативною реакцією на існуючу соц1альну структуру і панівну в суспільстві культуру. Взагалі сучасні субкультури являються специфічним способом диференціації розвинених національних та регіональних культур, в яких поряд з основною класичною традицією існують своєрідні культури утворення, що виникають на генетичній основі провідної культурної традиції, але по формі та змісту відрізняються від неї.

Молодіжна субкультура являється одним з багатьох видів субкультур. Молодь створює свій жаргонний язик, моду, музику та моральний клімат. Особливості цієї субкультури пояснюються, з одного боку - надлишком життєвої енергії, а з іншого - відсутністю у більшості молодих людей економічної та соціальної самостійності. І тому для такої людини спосіб знаходження свого місця у молодіжному угрупуванні є способом самоствердження та самореалізації себе в суспільстві.

71. Сім'я та шлюб як соціальний інститут

Соціологія сім'ї - галузь, що вивчає формування, розвиток і функціонування сім'ї, шлюбно-сімейних відносин в конкретних соціально-економічних і культурних умовах.

Одним з найстародавніших соціальних інститутів є сім'я.Виникла сім'я в надрах первісного суспільства значно раніше класів, націй, держав. Суспільна цінність і значимість сім'ї обумовлена її “виробництвом і відтво

Предмет соціології сім'ї -- специфічні соціальні відносини, що виникають між сім'єю і суспільством та всередині сім'ї. Об'єктїї -- сім'я як мала соціальна група і як специфічний соціальний інститут регулювання відтворення людини за допомогою певної системи норм, ролей. Найчастіше соціологія сім'ї використовує категорії «сім'я», «шлюб», «умови життя»

Сім'я - об'єднання на шлюбі або кровному родстві, усиновленні людей, зв'язаних спільністю побуту, на взаємній моральній відповідальності за виховання дітей, піклуванні про рідних і взаємодопомозі. Разом з тим - це мала контактна група людей, які взаємодіють між собою, особлива форма взаємодії. Держава, яка складається з повноцінних, розвинутих і культурноосвічених сімей, багата держава, у неї є майбутнє.

Шлюб - це історично обумовлена, санкціонована і регульована суспільством форма відносин між чоловіком і жінкою, що встановлює їх права і обов'язки один до одного і до дітей та рідних. Шлюб - це суспільне встановлення, установа або як кажуть соціологи, особливий суспільний інститут. Іншими словами, шлюб - це традиційний спосіб формування сім'ї й суспільного контролю за нею, одне з знарядь, шляхів, засобів самозбереження і розвитку суспільства. Шлюб представляє собою контракт, який заключається трьома сторонами - чоловіком, жінкою та державою.

Шлюб - інститут, регулюючий відносини тільки подружжя, а сім'я - інститут регулюючий ще й відносини між батьками й дітьми.

Функції сім'ї - це способи, методи прояву її активності, життєдіяльності всієї сім'ї і окремих її членів. Соціальні функції, що їх реалізує сім'я, обумовлюють важливу роль сім'ї в суспільстві.

72. Основні типи сімей

Можна назвати такі типи сімей:

1. Залежно від виконання матеріально-економічної функції:

- за рівнем матеріальної забезпеченості - бідні, малозабезпечені, забезпечені, багаті;

- за професійною приналежністю, освітнім рівнем, віком, ставленням, до релігії та за особливими умовами сімейного життя - сім'ї робітників, службовців, акторів, вчителів та ін.; студентські сім'ї; неповнолітніх; баптистів, мусульманів; моряків, космонавтів, висококваліфікованих спортсменів, геологів та ін.

2. Залежно від виконання житлово-побутової функції, за структурою сім'ї та особливостей проживання:

- за складом сім'ї (структурою): неповні, прості нуклеарні (батьки і діти), складні (батьки, діти, дідусі, бабусі - у різних варіантах); великі (батьківська пара, декілька дітей зі своїми сім'ями - три і більше подружніх пар).

3. Залежно від виконання демографічної функції:

- за кількістю дітей в сім'ї: інфертильні (бездітні), однодітні, малодітні (2 дитини), багатодітні (3 і більше дітей до 16 років);

- за однорідністю соціального вкладу: однорідні (сім'я складається з представників однакових соціальних прошарків - робітничі сім'ї, сім'ї інтелігентів, сім'ї вчених і т.д.) - їх налічують до 70 відсотків; різнорідні сім'ї (члени сім'ї мають різну освіту, професію. У таких сім'ях у їх членів загальних інтересів менше) за регіональними принципом (міські, сільські);

- за тривалістю подружнього життя - сім'ї молодожонів (до 1 року);

сім'ї з тривалістю подружнього життя від 1 до 3 років; і т.п.

Деякі автори таку типологію розглядають дещо інакше і виділяють етапи життєвого циклу, що враховують тривалість спільного проживання й вік дитини: молоді сім'ї, сім'ї з дітьми певного віку, сім'ї пенсіонерів.

73. Соціальні функції сім'ї

Основні соціальні функції сім'ї:

· відтворення населення. Функція відтворення населення включає фізичне (народження дітей) і духовно-моральне відтворення людини в сім'ї. На зміну переважно економічним стимулам народження дітей в минулому, дедалі відчутно приходить духовно-моральне: глибока моральна і психологічна потреба у своїй дитині, бажання мати його від любимого чоловіка, прагнення відтворити в дітях себе, повторити разом з ними життєвий шлях, надія і упевненість в майбутньому духовному родстві з дітьми та внуками, що скріпляють кровнородинний союз, іменна гордість, гордість прізвища;

· господарсько-побутова. Відображається господарсько-побутова функція сім'ї у веденні домашнього і особистого допоміжного господарства, садівництва і городництва, в обслуговуванні і самообслуговуванні членів сім'ї, в підтримці належного санітарного становища і гігієни в житлі, додержанні сімейного бюджету;

· виховна. Виховна соціальна функція сім'ї визначаєвідповідальність батьків за духовно-моральне, політичне, естетичне виховання дітей; народна мудрість гласить: “Батько не той, хто дитину народив, а той, хто виховав”;

· взаємне піклування членів сім'ї один за одного, особливо про літніх; мають за мету підвищення відповідальності дітей за батьків, їх забезпечення і спокійну старість, а також постійну і взаємну морально-психологічну підтримку, всебічне піклування;

· організація та використання вільного часу, насамперед - дозвілля. Її мета - допомогти членам сім'ї найплодотворніше реалізувати свої здібності і таланти в самодіяльності, в розумному споживанні духовних цінностей, в забезпеченні активного відпочинку.

74. Розлучення та його основні причини

Розлучення, також Розірвання шлюбу -- розірвання подружнього зв'язку між чоловіком і жінкою за тих чи інших обставин. Слід відрізняти від визнання шлюбу недійсним (тобто таким, що від початку не мав законної сили, підстав, таким що був складений з порушенням норм закону).

Все частіше причиною розлучень стає не стандартне "відмінність характерів" чи зрада одного з подружжя, а буденна подружня нудьга.Друга причина розлучення: Третя людина.Третя причина розлучення: Робота.Лінь, безтолковість, жадібність, зрада - все це діє руйнівно.Алкоголь .

75. Соціологічний аналіз проблем подружнього життя в Україні

Коли кожен з нас досягає дорослого віку, з'являється природна потреба мати власну сім'ю. Звичайно, ми майже ніколи не замислюємося над тим, як і чому ця потреба виникає. Не усвідомлюємо, мабуть, і того що вона гармонійно вплітається і в суспільні потреби. Це означає, що сім'я водночас становить подвійну цінність - для особи і для суспільства.

Дану потребу суспільства люди задовольняють шляхом утворення власних сімей за власними потребами і бажаннями. Отже, спосіб задоволення так званої сімейної потреби суспільства залежить від багатьох людей, це означає, що будь-чиї дії та вчинки щодо сім'ї (створення її або відмова від неї, розлучення, народження однієї дитини чи кількох дітей) зачіпають відповідний інтерес і потребу суспільства. Незалежно від того, усвідомлюємо ми це чи ні, наша шлюбно-сімейна поведінка - не суто особиста справа, вона має загальносуспільні наслідки.

Необхідно постійно пам'ятати, що протягом усього XX ст. сім'я в Україні переживала глибокі зміни, що торкалися усіх аспектів її існування та розвитку. Сьогодні зміни обумовлюються як закономірними зрушеннями у житті нашого народу у процесі оновлення його економічної та соціальної структури, так і окремими подіями - складними соціальними катаклізмами, які серйозно деформували і без того не завжди послідовний процес модернізації сім'ї. Відповідно й наслідки ми маємо суперечливі. З одного боку, інститут сім'ї, як і все суспільство, зазнав значних змін, що сприяло подоланню кризи патріархальності сімейних стосунків, а з іншого - через непослідовність і незавершеність[55,28-45].

Кризові явища у життєдіяльності сучасної сім'ї різні. Вони торкаються, найперше, її економічних та демографічних основ. Аналіз сучасної демографічної ситуації, а також її динаміка за останні роки показує, що Україна поряд із соціально-економічними проблемами опинилась віч-на-віч із серйозною демографічною кризою. Причому, на відміну від економічної та політичної, демографічна криза більш інертна, пролонгована в часі та важко керована. Ці обставини можуть дати далекосяжні негативні наслідки для незалежного стабільного розвитку держави.

У нових соціально-економічних умовах народжуваність в Україні знизилась до рівня, що не забезпечує простого відтворення поколінь, поглибився процес старіння трудових ресурсів.

Таким чином, показниками соціальної підготовленості молоді до шлюбу є: завершення освіти, отримання професії або продовження отримання вищої освіти, початок самостійної трудової діяльності. З цим пов'язана соціально-економічна підготовленість до шлюбу, суть якого полягає в тому, щоб молоді люди мали можливість самостійно матеріально забезпечити себе та свою сім'ю. Однак стають економічно залежними від батьківської сім'ї у 18-19 років, а інша частина - ще 5-8 років користується матеріальною допомогою батьків. Це протиріччя серйозна проблема на шляху до скріплення шлюбів. Соціальна готовність до шлюбу включає в себе відповідальність один за одного, за сім'ю, дітей.

76. Характерні ознаки конфлікту

Соціальний конфлікт - це зіткнення сторін, думок, сил; вища стадія розвитку протиріч у системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів, суспільства в цілому, яка характеризується посиленням протилежних тенденцій та інтересів соціальних спільностей та індивідів.Соціальний конфлікт - процес, у якому два (чи більше) індивіди або групи активно шукають можливість завадити один одному досягти певної мети, попередити задоволення інтересів суперника чи змінити його погляди та соціальні позиції.

Ознаками конфлікту є:

-наявність ситуації, що сприймається учасниками як конфліктна;

-неподільність об'єкта конфлікту, тобто об'єкт конфлікту не може бути поділено між учасниками конфліктної взаємодії;

-бажання учасників продовжити конфліктну взаємодію для досягнення своїх цілей, а не вихід із наявної ситуації.

Характерними рисами конфлікту є невизначеність результату, розходження цілей і поведінки кожної зі сторін.

Початок конфлікту визначається об'єктивними (зовнішніми) ознаками поведінки, спрямованими проти іншого учасника. Якщо інший учасник усвідомлює, що ці акти спрямовано проти нього, і протидіє їм, то конфлікт починається; якщо дії не починаються, то виникає конфліктна ситуація.

Таким чином, конфлікт відсутній, якщо діє тільки один учасник чи учасники виконують лише розумові дії (планування мети, обмірковування плану дій, прогнозування майбутньої поведінки). Конфлікт починається тоді, коли сторони починають активно протистояти один одному, переслідуючи кожен свою мету. До цього ми маємо лише конфліктну ситуацію.

Розвиток конфлікту, як правило, відбувається з поступовим розширенням складу його учасників, іноді й предмета конфлікту: виникнення невеликої конфліктної ситуації втягує у взаємодію двох суб'єктів, ті залучають своїх захисників, свідків, адвокатів; зачіпаються інтереси свідків, розростається предмет конфлікту та склад його учасників.

Закінчення конфлікту -- припинення дій усіх сторін-конфліктерів, незалежно від причин, з яких почався конфлікт.

77. Позитивні та негативні функції конфліктів

Позитивні функції конфліктів:

До позитивних функцій конфліктів слід зарахувати дієво-впливові заходи на особистісно-суспільні відносини: * конфлікт не дає системі відносин, що склалася, закостеніти, він штовхає її до змін і розвитку, відкриває шлях до інновацій, здатних удосконалити суспільні відносини;

* відіграє інформаційно-пізнавальну роль, у процесі конфлікту учасники краще пізнають один одного;

* конфлікт сприяє структуруванню соціальних груп, групуванню однодумців;

* конфлікт знижує "синдром покірності", стимулює активність людей;

* конфлікт стимулює розвиток особистості, виховує у людей почуття відповідальності, допомагає їм усвідомлювати свою значущість;

* у процесі виникнення критичних ситуацій виявляються непомітні до того чесноти та недоліки людей за їхніми моральними якостями (принциповість, професіоналізм, стійкість, лідерство);

* розв'язання конфлікту знімає напруження;

* конфлікт виконує також діагностичну функцію тощо.

Негативні функції конфліктів

До негативних функцій конфліктів належать:

* погіршення мікроклімату в колективі, зниження продуктивності праці, відволікання частини людей для вирішення конфлікту (створення для них дискомфорту, витрати на невідпрацьовані за виробничим планом години);

* неадекватне сприйняття та непорозуміння один з одним конфліктних сторін;

* послаблення співробітництва між конфліктними сторонами у процесі конфлікту й після нього;

* конфронтаційні прояви в стосунках, які спрямовані більше на перемогу, ніж на розв'язання проблеми для обох сторін;

78. Соціальний конфлікт та його різновиди

По форме проявления существуют неантагонистические (примиримые) и антагонистические конфликты . В определённых условиях неантагонистические конфликты могут перерастать в неразрешимые, антагонистические конфликты.

По степени охвата бывают конфликты полные и развёрнутые , когда в него вовлечена вся совокупность потребностей, интересов и ценностей общества, и конфликты частичные, когда они основываются на противоречии какой-либо одной сферы жизнедеятельности (семья, образование, быт, религия, этнические проблемы).

По сферам распространения в социологии выделяют конфликты экономические, политические, социально-экономические, национально-этнические, религиозные, духовно- идеологические и пр.

Политические конфликты -- это конфликты, причиной которых является борьба за распределение власти, доминирование, влияние и авторитет.

Социально-экономические конфликты -- это конфликты, причиной которых являются средства жизнеобеспечения, использование и перераспределение природных и иных материальных ресурсов, уровень заработной платы, использование профессионального и интеллектуального потенциала, уровень цен на товары и услуги, доступ и распределение духовных благ.

Национально-этнические конфликты -- это конфликты, возникающие в ходе борьбы за права и интересы этнических и национальных групп. Их разделяют на: конфликт между косвенно конкурирующими подгруппами; конфликт между непосредственно конкурирующими подгруппами; конфликт внутри иерархии по причине вознаграждения.

По направленности конфликты делятся на «горизонтальные» и «вертикальные», а также «смешанные». К горизонтальным относят такие конфликты, в которых не замешаны лица, находящиеся в подчинении друг у друга. К вертикальным конфликтам относят те, в которых участвуют лица, находящиеся в подчинении один у другого. В смешанных конфликтах представлены и вертикальные, и горизонтальные составляющие. По оценкам психологов конфликты, имеющие вертикальную составляющую, то есть вертикальные и смешанные, -- это приблизительно 70-80% всех конфликтов.

По значению для группы и организации конфликты делятся на конструктивные (созидательные, позитивные) и деструктивные (разрушительные, негативные). Первые приносят делу пользу, вторые -- вред. От первых уходить нельзя, от вторых - нужно.

По характеру причин конфликты можно разделить на объективные и субъективные . Первые порождены объективными причинами, вторые -- субъективными, личностными. Объективный конфликт чаще разрешается конструктивно, субъективный, напротив, как правило, разрешается деструктивно.

79. Соціологічні теорії конфлікту

Еще задолго до официального рождения социологии существовали теории, рассматривающие общество в качестве организованного конфликта или борьбы между индивидами и социальными группами, между различными социальными слоями общества, между разными странами, религиями, поколениями, полами и т.д. Так, известный английский философ Томас Гоббс в своих воззрениях допускает большой элемент конфликта во всех социальных отношениях, он не сомневается в том, что "человек человеку волк", а в обществе естественным состоянием является "война всех против всех". Позже в конце 19 в. Герберт Спенсер сделал вывод о том, что общество отбирает в процессе естественного отбора лучших из лучших. Современник Спенсера Карл Маркс разработал несколько иной взгляд в данной области. Он предположил, что социальное поведение может быть лучшим образом объяснено как процесс конфликта. Маркс сосредоточил внимание на борьбе различных классов в обществе.

80. Структурні характеристики конфлікту

Объект конфликта. Всякий конфликт имеет свою причину, возникает по поводу необходимости удовлетворения какой-либо потребности. Та ценность, которая способна удовлетворить эту потребность и из-за овладения которой возникает конфликт, и является его объектом. Его основными характеристиками являются:

1) эта та ценность, по поводу которой возникает столкновение интересов участников конфликта;

2) объектами конфликта могут быть ценности самого различного вида: материальные, духовные, объективные, субъективные, статусные, ресурсные, религиозные, политические и т.д.;

3) объект конфликта не существует безотносительно его субъектов. Напротив, он всегда связан с интересами участников конфликта, причем эти интересы находятся в противоречии;

4) объект конфликта всегда имеется в ограниченном (дефицитном) количестве или качестве и не способен одновременно удовлетворить обе стороны, участвующие в конфликте;

5) объект конфликта может быть явным и латентным.

С социологической точки зрения они могут существенно различаться по своей социальной значимости, силе, влиянию. По своей социальной значимости роли участников конфликта располагаются в следующем порядке:

1) отдельные индивиды, выступающие от собственного имени,

2) коллективы,

3) социальные слои,

4) государство.

Микросреда конфликта - это совокупность условий взаимодействия людей, непосредственно влияющих на межличностный и межгрупповой конфликт. Масштаб микросреды - это малая социальная группа.

Макросреда конфликта включает в себя те условия, которые влияют на развитие конфликтов между большими социальными группами и государствами. Хотя опосредствовано макросреда влияет, конечно, и на развитие конфликтов на уровне отдельных личностей и малых групп.

По природе составляющих ее компонентов можно выделить три вида среды конфликта:

1) физическую,

2) общественно-психологическую и

3) социальную.

Личностные элементы конфликта. Характер конфликта зависит не только от объективных условий в данной стране, большой или малой группе, но и от субъективного восприятия или образа конфликта, который создается у действующих в данной конфликтной ситуации лиц или групп. Этот образ или восприятия не обязательно соответствуют истинному положению дел, действительной ситуации. Эти образы, восприятия людей могут быть трех видов:

1) представления о самих себе,

2) восприятие других участников конфликта,

3) образы внешней среды, большой и малой, в которой развертывается конфликт.

81. Динаміка конфлікту

Динамика конфликта - это процесс изменения конфликта.

Этапы конфликта:

-предконфликтная ситуация - это время вызревания конфликта, развития и обострения противоречий, его вызывающих. Противоречия и факты, приводящие к противоборству, в этот период скрыты и явно не обнаруживаются. Будущие оппоненты конфликта еще не осознают нарастание и последствия уже наметившегося конфликта. Для предконфликтной ситуации характерно существование реальной возможности конфликта, который еще может быть разрешен «мирным» путем. Осознание причин потенциального конфликта в предконфликтной ситуации может быть адекватным (правильным) и неадекватным. При неадекватном восприятии причин конфликта он не может быть устранен окончательно, т. к. истинные причины конфликта рано или поздно дадут о себе знать, а задержка с разрешением конфликта может только усилить его остроту.

Открытый конфликт наступает в случае, если противоречие интересов достигает такой степени зрелости, что их уже невозможно не замечать или скрывать, наличие противоборства становится очевидным всем. Стадии открытого конфликта:

Инцидент - это пусковой механизм, который инициирует открытое противоборство сторон, начало конфликта. В отличие от инцидента повод (конкретное событие, которое служит толчком, предметом к началу конфликтных действий) - это ещё не конфликт.

Для инцидента характерно обнажение позиций сторон, деление на «своих» и «чужих», однако реальные силы противников еще до конца не известны, что может способствовать сдерживанию развития конфликта или дальнейшему его развитию. На этой стадии производится: «разведка», сбор информации об истинных возможностях и намерениях оппонентов, поиск союзников и привлечение на свою сторону дополнительных сил. Ещё сохраняется возможность решить конфликт мирным путем.

-эскалация конфликта - стадия развернутого конфликта, когда обострение противоречий между его участниками достигает максимума и происходит мобилизация всех ресурсов: материальных, политических, финансовых, информационных, физических, психических и др. Переговоры и другие мирные способы разрешения конфликта на этой стадии затруднены. Разум уступает место эмоциям, могут теряться первоначальная причина и основная цель конфликта, на первое место выдвигаются новые причины и новые цели. Конфликт приобретает спонтанный, неуправляемый характер.

На этой стадии происходит создание образа врага, демонстрация силы и угроза ее применения, применение насилия, наблюдается тенденция к расширению и углублению конфликта.

-завершение конфликта - окончательный этап открытого периода конфликта, который может наступать при явном ослабление одной или обеих сторон или исчерпание их ресурсов, не позволяющих вести дальнейшее противоборство, очевидной бесперспективности продолжения конфликта и ее осознание его участниками, преобладании одной из сторон и ее способность подавить оппонента или навязать ему свою волю, появление в конфликте третьей стороны и ее способность и желание прекратить противоборство. Завершение конфликта может быть достигнуто путем устранения оппонента или обоих оппонентов, устранения объекта конфликта, изменения позиций обеих или одной из сторон конфликта, при участии в конфликте новой силы, способной завершить его путем принуждения, при обращение субъектов конфликта к арбитру и завершение его при посредстве третейского судьи или путем переговоров. Завершение конфликта может быть мирным или насильственным, конструктивным или деструктивным.

-послеконфликтный период - период ликвидации основных видов напряженности, нормализация отношений между сторонами.

82. Методи управління конфліктами

Існує безліч методів управління конфліктами. Загалом їх можна поділити на кілька груп, кожна з яких має свою сферу застосування:

-внутріособистісні;

-структурні;

-міжособистісні;

-переговори;

-відповідні агресивні дії .

Внутріособистісні методи впливають на окрему особу й полягають у правильній організації своєї власної поведінки, в умінні висловити свою точку зору, не викликаючи захисної реакції з боку опонента.

Структурні методи впливають переважно на учасників організаційних конфліктів, що виникають через неправильний розподіл функцій, прав і відповідальності, погану організацію праці, несправедливість системи мотивації і стимулювання працівників та ін.

Міжособистісні методи передбачають необхідність вибору адекватної форми впливу на етапах виникнення конфліктної ситуації або розгортання конфлікту для корекції стилю індивідуальної поведінки його учасників з метою запобігання шкоди особистісним інтересам.

Размещено на Allbest.ru