Юридичний конфлікт

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сьогодні, як ніколи за період після ІІ світової війни, актуалізувалась та стала на часі необхідність опанування та врегулювання соціальних конфліктів. Конфлікти юридичної сфери та кризові ситуації у правовій галузі є природною компонентою соціальної реальності й тому стали об'єктом вивчення суспільнознавчої та правової науки, і перш за все - юридичної конфліктології та соціології права.

Юридичний конфлікт є видом соціального конфлікту, що розглядається соціологами як різновид взаємодії між індивідами, групами або інституціями (соціальними суб'єктами). Оскільки взаємодії бувають різних типів, то слід з'ясувати, який тип мається на увазі, коли йдеться про конфлікт. Виходячи з етимології латинського за походженням слова "конфлікт", тобто "істолкновеніе", ми можемо позначити його як тип взаємодії, який передбачає зіткнення соціальних суб'єктів. Однак існують такі близькі за змістом поняття, як "протиріччя", "конкуренція", "сутичка". Пояснимо кожне з них.

У основі протиріччя лежать суттєві (тобто протилежні за змістом) відмінності сторін. Наприклад, відмінності між бідними і багатими, вільними та ув'язненими, грамотними і неписьменними мають місце як в способі життя, так і в життєвих можливостях. Їх інтереси часто також протилежні. Скажімо, бідні вітають розширення соціальних програм держави, а багаті бачать в цьому обмеження інтересів, тому що частина прибутку повинна піти на виросли податки. Те ж саме можна сказати про найманих працівників, зацікавлених у підвищенні зарплати, та роботодавців, для яких зарплата персоналу є витратами виробництва. Суперечності можуть розвиватися і вирішуватися без зіткнення сторін, лише найбільш кричущі з них переростають у конфлікт. Так, в умовах нинішньої соціально-економічної ситуації в Росії мають місце об'єктивні протиріччя між сировинними галузями (насамперед нафтогазовою промисловістю) і ВПК, жителями Москви та мешканцями провінції, працевлаштованими і безробітними, можновладцями та рядовими громадянами. Хоча рівень їх життя часто різниться в декілька разів, але конфлікту між ними немає. Одні протиріччя вирішуються третьою стороною (державою), інші - не дозріли до того ступеня, коли переходять у конфлікт. Однак не настільки рідкісної буває ситуація, коли протиріччя не дозволяється мирним шляхом і відбувається конфлікт.

Таким чином, протиріччя і конфлікт співвідносяться як ціле і частина. Багатьма соціологами конфлікт трактується як стадія, найбільш гострий момент розвитку протиріччя. Там, де є конфлікт, завжди можна знайти протиріччя. Однак, де знаходить місце протиріччя - немає фатальної неминучості конфлікту [1].

Головне в конкуренції - об'єктивне протистояння, необов'язково усвідомлене його сторонами. Конкуренти незалежно один від одного докладають зусиль для досягнення власних цілей. Але навіть коли вони стають явною перешкодою друг другу, між ними далеко не завжди відбувається конфліктну взаємодію. Сторони можуть вийти зі скрутного становища зміною сфер збуту продукції, вдосконаленням останньої, посиленням рекламної діяльності, переходом до неосвоєним секторах ринку. Разом з тим конкуренція дуже конфліктогенна, оскільки є спокуса вирішити проблему більш простим і менш витратним, з точки зору суб'єкта дії, способом. Таких способів безліч: шантаж, залякування, псування продукції суперника і ін., і коли протилежна сторона завдає у відповідь дії, розгорається конфлікт. Оскільки конкуренція дуже часто переростає в пряме зіткнення опонентів, деякі соціологи вважають її різновидом конфлікту. На наш погляд, конкуренція - поняття, що охоплює більш широкий спектр дій. Вона передбачає дії, спрямовані не тільки проти суперника, але і на перетворення у власній зоні активності (вдосконалення способів залучення клієнтів, розширення послуг тощо).

Сутичка є наслідком спонтанної реакції індивіда на дії іншого (інших). Наочний тому приклад - бійка в переповненому трамваї, коли пасажири, перебуваючи в замкнутому просторі, ненавмисно доставляють неприємності оточуючим. Об'єктивних підстав для конфлікту в цій ситуації немає, оскільки для того, щоб конфлікт стався, необхідний певний період часу для його дозрівання, а отже, йому має передувати будь-яке взаємодія суб'єктів. Нічого подібного в трамвайної (і як і їй) бійці немає.

Повернемося до характеристики конфлікту. У його основі знаходиться усвідомлене дія, спрямована проти іншої (інших). Згідно з М. Вебером, дія, яка усвідомлено і направлено на іншого, є дією соціальним. У цьому сенсі будь-який конфлікт соціальний. Чому ж виробляються дії проти інших соціальних суб'єктів? В основі кожної дії знаходяться потреби та інтереси. Конфлікт, очевидно, пов'язаний з нереалізованими потребами та інтересами, а дії сторін у ньому спрямовані на усунення перешкод, що перешкоджають їх здійсненню. Об'єктом інтересів, на думку соціологів, є матеріальні і духовні ресурси, влада, статуси, цінності. Під цінностями розуміються ідеологічні та світоглядні установки, погляди, думки, переконання. Люди прагнуть до володіння ресурсами, владою або престижними статусами, відстоюють ті цінності, які, на їх погляд, є правильними. Однак багато блага дефіцитні, а цінності оскаржуються або відкидаються іншими людьми. Все це суть джерела конфліктів, оскільки перешкодами в задоволенні потреб і інтересів виявляються будь-які соціальні суб'єкти. Таким чином, соціальний конфлікт виникає як наслідок претензій ряду суб'єктів на один об'єкт; неспівпадання поглядів, інтересів, цілей; усвідомлення цього розбіжності, спрямованості дій проти іншої сторони, щоб перешкодити реалізації опонентом його цілей та інтересів.

Отже, соціальний конфлікт - вид взаємодії соціальних суб'єктів, при якому дії однієї сторони, зіткнувшись з протидією іншої, унеможливлюють реалізацію їхніх цілей і інтересів. Інакше кажучи, соціальний конфлікт є зіткнення сторін (двох або більше суб'єктів), обумовлене протилежністю (несумісністю) їх інтересів, потреб, цілей, цінностей.

Предметом конфлікту є проблема або протиріччя, через які власне виникає конфлікт. Традиційно конфліктологи, наприклад І. Ворожейкін, А. Кібанов, Д. Захаров, предметом конфлікту називають об'єктивно існуючу або уявну проблему, яка має бути вирішена і тому стає причиною розходження у поглядах опонентів. Загалом погоджуючись у цілому з таким підходом, зазначимо, що предмет юридичного конфлікту має більш чітке визначення. Так, уявні проблеми навряд чи можуть виступати предметом юридичного спору. Цим предметом можуть бути спірні відносини з приводу реальних матеріальних і духовних цінностей, які вирішуються у правовому полі.

Окрім предмета неодмінним атрибутом конфлікту є його об'єкт. Юридична конфліктологія розглядає потенційний об'єкт (суспільні відносини, які підпадають під правове регулювання і на які спрямоване протиборство) й об'єкт реальний (конкретна матеріальна, соціальна або духовна цінність, що перебуває на перетині особистих, групових, державних або міждержавних інтересів і до володіння якою прагнуть конфліктуючі сторони). Як приклад останнього може бути територія, корисні копалини, родовища, владні повноваження, рухоме чи нерухоме майно, а також соціальні реалії у вигляді розмірів оплати праці або пенсії, цін на продукти харчування, непродовольчі товари й послуги -- усе, що являє собою об'єкт особистих, групових і державних інтересів. Об'єкт існує в обмеженій кількості або якості й не може одночасно задовольнити усі сторони конфлікту. Отже, об'єкт є ядром проблеми, центральною ланкою конфліктної ситуації.

Залежно від умов конфліктної ситуації та суб'єктивних особливостей учасників конфлікту сторони по-різному сприймають предмет конфлікту, створюючи своєрідні образи конфліктної ситуації. Це сприйняття може істотно впливати на конфліктну поведінку сторін, динаміку, тривалість і напругу конфлікту. Образи конфліктної ситуації належать до суб'єктивної сторони юридичного конфлікту і полягають у відображенні предмета конфлікту в свідомості суб'єктів конфліктної взаємодії. Основний зміст образів утворюють уявлення сторін про: 1) себе (власні потреби, можливості, цілі, цінності тощо);

протилежну сторону (її потреби, можливості, цілі, цінності);

умови перебігу конфлікту. Щодо юридичного конфлікту, то слід враховувати значно ширшу об'єктивацію і навіть документування предмета конфлікту. Однак аналіз позицій сторін юридичних конфліктів свідчить про значні розходження у їхньому розумінні предмета конфлікту.

Оскільки зміст створюваних образів -- це ідеальні суб'єктивні складові, вони традиційно досліджуються в аспекті психології конфлікту. Як слушно наголошує М.І. Шевандрін, саме образ конфліктної ситуації, а не реальність конфліктного протиріччя безпосередньо визначає конфліктну поведінку особистості, її реакції та переживання. Тому, вважають психологи, існує реальний та ефективний спосіб вирішення конфлікту через зміну образів конфліктної ситуації за допомогою зовнішнього впливу на учасників конфлікту.

Сама по собі розбіжність тих чи інших інтересів суб'єктів, якщо вона не реалізована у протиборстві, не матиме ефекту конфлікту. Лише протилежно спрямовані дії учасників (об'єктивна сторона юридичного конфлікту) як реалізація наявних суперечностей дають підстави говорити про наявність конфлікту. Саме дії суб'єктів протиборства як юридично значимі (правомірні й неправомірні), так і юридично нейтральні, котрі спричиняють збиток, призводять до конфліктної взаємодії.

За традиційною у конфліктології класифікацією дії учасників юридичного конфлікту можна розглядати за такими основними критеріями:

характер дій (наступальні, оборонні, нейтральні);

ступінь активності дій (активні -- пасивні, ініціюючі -- у відповідь);

спрямованість дій (на опонента, на третю особу, на самого себе).

Оскільки конфліктна взаємодія є основним змістом конфлікту, сучасна наука приділяє увагу дослідженню різноманітних варіантів дій або стилів поведінки їх учасників. За даними Г.В. Ложкіна та Н.І. Пов'якель, найчастіше вирізняють такі типові стратегії поведінки в конфлікті суперництво (нав'язування іншій стороні вигідної для себе поведінки);

кооперацію (пошук рішення, яке б задовольняло обидві сторони);

поступку (зменшення своїх домагань);

уникнення (фізичний або психологічний вихід з конфліктної ситуації);

бездіяльність (перебування у ситуації конфлікту, але без жодних спроб до його вирішення).

Як правило, у конфлікті або на певному його етапі домінує одна зі стратегій. Проте це не виключає можливості застосування, залежно від конкретної ситуації, комбінації декількох, навіть протилежних, стилів поведінки.

Способами реалізації стратегій як загальних схем дій є тактики поведінки у конфлікті (інформування, переконання, уникнення, тиск, загроза тощо). Розрізняють тактики раціональні (наприклад, переконання) та ірраціональні (наприклад, залякування), безпосереднього впливу (наприклад, інформування про суть справи) та опосередкованого впливу (наприклад, інформування з метою отримати від об'єкта впливу те, про що прямо не вказується) тощо.

Можливість використання широкого кола стратегій і тактик в юридичних конфліктах реалізується в межах застосування юридичного інструментарію. Зазвичай тут задіяні формально визначені процедури, що сприяє більш "цивілізованому" вирішенню конфліктів. Проте це зовсім не виключає інших, неправових, способів впливу на протилежну сторону.

Розуміння змісту юридичного конфлікту передбачає необхідність аналізу його структури.

В сучасній конфліктології існують різні погляди щодо структури конфліктів, але більшість конфліктологів як основні елементи структури виокремлюють:

1) учасники (сторони);

2) умови конфлікту;

3) предмет та об'єкт конфлікту;

4) образи конфліктної ситуації;

5) можливі дії учасників конфлікту;

6) результати конфліктної взаємодії.

Застосовуючи цей підхід, потрібно враховувати, що специфіка сутності й змісту юридичного конфлікту певним чином впливає на його структуру.

Протилежні сторони становлять стрижень конфлікту: якщо одна зі сторін виходить із конфлікту, такий конфлікт припиняється. Конфлікт -- явище складне.

Залежно від сфери перебігу конфлікту його учасниками (сторонами) можуть бути індивіди, соціальні групи, спільноти, органи та організації. Проте конфліктні відносини можуть мати багаторівневий характер; сторони конфлікту в такому разі не рівнозначні. Індивід може конфліктувати не лише з іншою особою, а й з установою, організацією, державним органом тощо. Держава вступає у конфліктні відносини не тільки з іншими державами, а часто-густо -- з політичними силами, установами, підприємствами, громадськими організаціями, кримінальними угрупованнями й особами, які порушують закон.

Використовуючи загально-соціологічний підхід, конфліктологія, аналізуючи конфліктну взаємодію, враховує "рангові" відмінності сторін. Так, виокремлюються сторони "низького рангу" (окремі особи), "вищого рангу" (формальні або неформальні організації) та "найвищого рангу" (офіційні особи, які діють на основі закону та від імені держави). Ранг -- це рівень фізичних, соціальних матеріальних й інтелектуальних можливостей учасника конфлікту, його соціальний досвід конфліктної взаємодії, масштаби суспільної та групової підтримки. Залежно від рангу опонентів можуть істотно різнитися їхні "деструктивні потенціали" (від фізичних, інтелектуальних і вольових якостей особистості до характеру озброєння і бойової злагодженості збройних сил країни чи воєнно-політичного блоку).

Особливістю юридичного конфлікту є формальна рівність його сторін. Відповідно до вимог ст. 129 Конституції України та норм міжнародного права юридичні конфлікти мають вирішуватися на засадах "рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом".

Зважаючи на різні функції учасників конфлікту й на те, що не всі вони перебувають у безпосередньому протиборстві, конфліктологія диференціює участь у конфлікті. Відомий український конфоліктолог А. Ішмуратов, наприклад, застосовує "спеціальні слова-уточнення різних видів участі". Серед них: опоненти -- учасники конфлікту, які вважають свої інтереси неузгодженими; противник -- агресивний опонент, який прагне реалізувати свої інтереси за рахунок інших; агресор -- противник, який виявляє агресивність; ворог -- противник, інтерес якого -- знищити противника; прихильники --учасники, що співробітничають з Я; співчуваючий -- той, хто бачить конфлікт з точки зору Я; засуджуючий -- той, хто бачить конфлікт з точки зору ТИ; посередник -- учасник, інтерес якого -- ліквідувати конфлікт; арбітр -- учасник, мета якого -- проаналізувати конфлікт і дати рекомендації щодо його ліквідації. Юридична конфліктологія як учасників (суб'єктів) виокремлює насамперед фізичні та юридичні особи, визнані такими у встановленому порядку. Якщо конфлікти між фізичними особами не завжди мають правовий характер, то конфлікти між юридичними особами виникають, відбуваються і вирішуються у правовій сфері.

З огляду на те, що чинні норми права охороняються державою, зазначимо, що окрім традиційних протилежних сторін у юридичному конфлікті задіяна ще й третя сторона -- державний правозастосовний (правоохоронний) орган. Це може бути суд, адміністративна інстанція, зрештою будь-який орган публічної влади, до повноважень якого належить розгляд цього виду спорів і ухвалення щодо них рішення. У певних видах юридичних конфліктів (наприклад, кримінально-правових) усі правовідносини є тристоронніми, тобто крім прямих учасників у них беруть участь судові й правоохоронні органи. В деяких видах конфліктів третя сторона спочатку не задіяна, але з'являється на певній стадії розвитку спору, коли він набуває юридичного характеру.

У широкому розумінні специфічними учасниками конфлікту можна вважати також посередників, які хоча й не мають владних повноважень, але своїми діями намагаються зупинити конфлікт і допомогти його вирішити. Масштаби посередництва можуть бути різними: від звернення до сусідів чи родичів у разі сімейної сварки до використання миротворчих сил під егідою ООН у районах воєнно-політичних та міжнаціональних конфліктів. Суб'єкти юридичного конфлікту вирізняються також за сферами прояву. Наприклад, що стосується конфлікту в кримінальній сфері, органам слідства й суду друга сторона кримінального конфлікту (особа, що скоїла злочин) до затримання злочинця може бути просто невідома. Лише із затриманням підозрюваного процесуальна діяльність з розкриття злочину та покарання винного набуває конкретного змісту. Дії та поведінка учасників конфлікту також відрізняються залежно від ролі, яку вони виконують у тій чи іншій ситуації. Так, серед суб'єктів злочину, вчиненого групою осіб, ст. 27 Кримінального кодексу України виокремлює виконавця або співвиконавця (особа, яка вчинила злочин); організатора (особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його підготовкою чи вчиненням); підбурювача (особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину); пособника (особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню або приховуванню злочину). Крім того, слід зважати на можливу "імітацію ролей" учасниками конфлікту. Інколи внаслідок власних характерологічних особливостей (амбітність, конфліктність тощо) або соціально-політичних мотивів (національних, релігійних, політичних -- це обставини або фактори, які визначають характеристики конфлікту й можливість його виникнення. Зазвичай конфліктологи розрізняють умови виникнення та умови перебігу конфліктів.

Під умовами виникнення розуміють об'єктивні особливості зовнішньої ситуації, які є суттєвими для виникнення конфлікту. У сфері міжособистісної взаємодії, на її думку, виникненню конфліктів об'єктивно сприяють конкурентні відносини. При цьому самі люди можуть і не розглядати свої відносини як суперечливі або конкурентні. Загалом тісні контакти між людьми (наприклад, подружні відносини) потенційно мають численні види кооперативних зв'язків і водночас (явно або уявно) -- суперечності у цілях та інтересах. Умовами виникнення конфліктів стають фактори, що сприяють переходу їх взаємодії до конфліктних форм. Причини виникнення конфлікту пов'язані з певними конкретними діями учасників ситуації або обставинами, що виникли. З'ясувати причину конфлікту -- означає дізнатися, що саме у діях чи поведінці учасників призвело до переходу їх взаємодії до конфліктних форм.

До умов перебігу конфліктів належать фактори, що впливають на їхній розвиток. Зазвичай це просторові та часові межі конфліктної ситуації. Просторові межі конфліктів можуть бути незначними (квартира, садиба) і глобальними (території країн, міждержавних об'єднань, воєнно-політичних блоків). За допомогою часових меж досліджують початок та закінчення, виникнення окремих стадій перебігу конфлікту, тривалість участі в конфлікті окремих сторін. Чітке визначення просторових і часових меж має неабияке значення для аналізу і вирішення юридичних конфліктів з точки зору застосування норм матеріального права. Так, Кримінальний кодекс України встановлює чинність закону про кримінальну відповідальність у часі (ст. 4), зворотну дію закону про кримінальну відповідальність у часі (ст. 5), чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених на території України (ст. 6), чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених громадянами України або особами без громадянства за межами України (ст. 7), чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених іноземцем або особою без громадянства за межами України (ст. 8), правові наслідки засудження особи за межами України. Не менш важливо враховувати просторово-часові аспекти вирішення конфліктних ситуацій при застосуванні юридичних процедур. Це стосується підсудності справ, строків позовної давності та інших процесуальних строків, процедур оскарження судових рішень і вироків тощо.

Крім того, можуть визначатися й інші умови перебігу конфліктів. Виходячи з того, що будь-який конфлікт відбувається у певно обумовленій системі (сім'я, підприємство, організації, держави), цілком слушним є звернення до внутрішньо-системних меж конфліктів. Справа в тому, що в разі участі у конфліктній ситуації сторін, які входять до різних систем, конфлікт може набувати більшого поширення і глибини. Так, сімейні конфлікти можуть зачіпати інтереси не лише членів окремої сім'ї, а й їхніх родичів, приятелів, сусідів тощо. Особливо небезпечні макроконфлікти (міждержавні, воєнно-політичні та ін.), де крім політичних, економічних, територіальних проблем існує вірогідність загострення міжнаціональних, міжрелігійних відносин.

Виокремлюють також соціокультурний підтекст конфлікту (який охоплює культурні норми перебігу та вирішення конфліктів), безпосередній ситуативний фон розвитку конфліктної ситуації (який може діяти як фактор загострення конфлікту), наявність третіх сил, які зацікавлені у пом'якшенні або загостренні конфлікту, та ін. можливо також визначити соціально-психологічні умови перебігу конфлікту: особливості психологічних станів учасників та соціально-психологічних характеристик ступеня конфронтації (клімат у конфліктних групах, тип та рівень взаємодії, спілкування, а також діапазон та рівень заглиблення в конфліктну ситуацію різних соціальних груп -- вікових, професійних, статевих, етнічних) чинників) сторона перебуває у ролі "непримиренної опозиції" навіть тоді, коли конфлікт ще перебуває у латентній (прихованій) стадії або коли його вже немає.

Аналіз юридичного конфлікту, його сутності, різновидів, джерел, механізмів і динаміки розвитку, а також шляхи розв'язання, попередження і прогнозування щодо можливості виникнення нових конфліктних ситуацій складають далеко не повне коло проблем юридичної конфліктології, яка розвивається як перспективний напрямок науки соціології права. Соціологію юридичного конфлікту, зокрема, цікавлять питання соціальних чинників, що спричиняють конфлікти у правовій галузі, соціальні механізми та рушійні сили саморозвитку юридичного конфлікту, його суб'єктивна компонента, кваліфікація соціальних груп та учасників, що відіграють певні ролі в юридичному конфлікті, специфіка фаз і стадій конфліктної динаміки у цій сфері, і врешті - розмаїття можливих версій закінчення юридичних конфліктів та соціально-правових механізмів управління ними аж до розв'язання.

Полярність інтересів та прагнень учасників конфліктів, їх різне відношення до цінностей і норм суспільного життя, де останні виникають, обумовлює те, що конфлікти можуть мати самий різний характер.

Конфліктологічна наука виходить з того, що конфлікт є нормальним явищем суспільного життя, природнім феноменом складного й суперечливого світу, що визначений діалектикою соціального розвитку. Виявлення і подолання конфліктів теоретично важливо і практично можливе.

Юридичний конфлікт є різновидом конфлікту соціального та відтворює всі його головні риси та ознаки, але з особливостями, що притаманні правовій сфері. Згідно із думкою відомого конфліктолога Г. Зіммеля, конфлікт - це такий вид соціальної взаємодії, що зберігає свої типові риси незалежно від форм прояву. Отже, якщо класичне визначення конфлікту - це протиборство двох або декількох суб'єктів, що обумовлене протилежністю (несумісністю) їх інтересів, потреб, цінностей, норм чи систем знання, то в юридичному конфлікті зіткнення сторін певним чином пов'язано з правовими відносинами, з їх юридично значущими діями або станом.

Юридичний конфлікт, в його “чистому” вигляді, можна представити як протиборство суб'єктів права з приводу застосування, порушення або тлумачення правових норм. Звідси, привід та об'єкт юридичного конфлікту, його суб'єктивна складова, учасники, мотивація їх поведінки тощо повинні мати правові ознаки, а сам конфлікт, як правило, визиває юридичні наслідки. Можна стверджувати, що це найбільш цивілізована форма соціального протиборства, адже юридичний конфлікт здійснюється у межах певної процедури, його логічною основою є досить чітка й переконлива аргументація, а вирішення юридичного конфлікту, як правило, формалізоване та санкціоноване волею держави, або принципами і нормами міжнародного права (якщо йдеться про міжнародно-правові чи міждержавні конфлікти).

Сутність юридичних конфліктів досить яскраво розкривається через їх функції: виявлення та розв'язання протиріч особливо антагоністичних; пошук виходу з тупикових конфліктних ситуацій та створення засад для взаємодії на новому рівні. Якщо визнати, що поява конфліктів неминуча в нашому складному і протирічливому соціальному просторі, то слід також погодитись, що у наслідках юридичного конфлікту закладені стимули щодо утримання соціального балансу політичної врівноваженості та стабільності правової системи, наприклад: удосконалення чинного законодавства; правові процедури розв'язання спірних суперечок; юридизація політичних стосунків; “зв'язання” правовими механізмами невпорядкованих ринкових відносин; тощо.

Юридична наука володіє чималим поняттєвим інструментарієм щодо аналізу і розв'язання конфліктних ситуацій в правовій галузі: поняття правопорушення, делікту, злочинності, відповідальності, юридичного спору, процесуального “змагання” тощо, врешті, юридичної колізії. Водночас, конфліктологічна проблематика дещо збагачує категоріальний апарат соціології права. Зокрема, юридична колізія має трактуватися не стільки як статичне протиріччя в праві, скільки з діалектичної позиції циклічності її розвитку.

Колізія в праві традиційно ототожнюється з юридичним протиріччям (в широкому контексті), але не кожне протиріччя неминуче породжує конфлікт; останній є найвищою фазою розвитку юридичної колізії, яка в процесі своєї динаміки має і т.з. “приховані” (латентні) і більш наявні, політичні прояви, які ще не сформувалися як конфліктна взаємодія.

Природа юридичного конфлікту виявляється, по-перше, у можливості співвіднесення його з державними інститутами і правом, отже, у розгляді конфлікту не в абстрактному соціальному просторі, а у реальному зв'язку із діючими державно-правовими структурами та інструментами. По-друге, щоб конфлікт набув юридичного сенсу, в його проблемі (привід, причина, об'єкт, суб'єкти) мають прослідковуватись наявні правовідносини, або ті чи інші юридичні аспекти, що притаманні сторонам конфлікту, або їх взаємодії в цілому.

Отже, логіка кваліфікації юридичного конфлікту вимагає насамперед визначення, які з його елементів мають правову природу, або пов'язані з правовими інститутами чи механізмами. Практична доцільність цього підходу є очевидною, вона дозволяє встановити, чи здатні норми права впливати на появу, розвиток і розв'язання конфлікту, і як використовувати юридичні механізми щодо управління, пом'якшення, згортання або попередження конфліктної взаємодії.

В сутністній структурі юридичного конфлікту особливе місце належить його предмету і об'єкту.

Предметом конфлікту слід вважати об'єктивно існуючу (або уявлену в думках) проблему, що постає джерелом протистояння між сторонами. В юридичному конфлікті, як і в будь-якому іншому, предмет - це, по суті, головне протиріччя (колізійне, або соціально-правове), заради розв'язання якого конфліктуючі суб'єкти вступають у боротьбу. В реальності це може бути проблема влади та її правове оформлення; проблема володіння чи розподілу тих чи інших цінностей; проблеми пріоритетності або домінування; навіть проблеми психологічної людської сумісності, що мають юридичні аспекти і наслідки; тощо. Об'єкт конфлікту в галузі правовідносин, як і в іншій соціальній сфері - це завжди певний дефіцитний ресурс, що являє собою матеріальну чи духовну цінність, якою прагнуть володіти або користуватися конфліктуючі сторони. Щоб стати об'єктом юридичного конфлікту, дана цінність (ресурс) повинні знаходитись в позиції перехрещення інтересів різних соціальних суб'єктів права, тобто лежати у площин особистих, групових, громадських, державних зазихань. Об'єкту юридичного конфлікту не обов'язково мати правові ознаки (як, наприклад, власності), але одержати його закони можливо тільки завдяки юридичній процедурі. Об'єкт юридичного конфлікту часто має неподілений характер (право на будь-що) і вимагає, в такому випадку, або принципово полярних рішень, або юридично закріплених процедур сумісного володіння (користування) об'єктом. Врешті, юридичний конфлікт може і не мати об'єкту, наприклад, коли склалася ситуація гострого теоретико-правового сперечання (когнітивний юридичний конфлікт), або йде боротьба за міжособистісне домінування, яка поступово набуває правові ознаки.

Характеристика окремих видів юридичного конфлікту.

Специфіка юридичних конфліктів полягає в особливих критеріях, на засаді яких їх доцільно типологізувати. До цих критеріальних засад слід віднести:

галузь права, у межах якої виник конфлікт;

конфлікти нормотворчості та правозастосування;

природу й структуру норми, що полягає у мотивації конфлікту;

різновид правозастосовчої установи (інститут, орган), з якою пов'язана конфліктна ситуація.

Під кутом зору розподілу по галузях права, конфлікти рівнозначно можливі в кожній з них, найбільш природно-юридичні конфлікти (як “чисті” так і змішані) виникають у зв'язку з питаннями цивільного, трудового, фінансового, екологічного, господарського, сімейного, житлового права; досить гучним і складним є державно-правові або політико-правові конфлікти, що підпадають під дію норм державного, конституційного чи адміністративного права; особливо небезпечними лишаються конфлікти, що мають відношення до чинності кримінального, кримінально-процесуального й виправничо-трудового законодавства; зрештою, особливу групу складають міжнародні та міжнаціональні конфлікти, які мають врегульовуватися нормами міжнародного, міжнародного приватного, міжнародного гуманітарного права, угодами й договорами держав і внутрішнім конституційним законодавством. юридичний конфлікт поведінка стратегія

Відмітимо, що галузь матеріального права, до якої віднесено конфлікт, не визначає обов'язково якими саме процесуальними засобами він може бути розв'язаний: так, цивільні справи, що побудовані на підставі відповідного юридичного конфлікту, можуть розглядатися судом чи арбітражем, але припустима і адміністративна процедура (наприклад, скасування шлюбу в органах ЗАГСу).

Якщо типологізувати конфлікти в залежності від природи відповідної норми права (уповноважуючої, зобов'язуючої чи забороняючої), то в їх сутності має виявлятися відмінне розуміння, тлумачення або наявне недотримання (порушення) будь-якої правової норми. Характер норми відбивається не стільки у кількості повторень конфліктів, скільки у правовому статусі його суб'єктів (фізична чи юридична особа, уповноважений юридично суб'єкт чи приватна громадянська особа).

В процесі нормотворчості та правозастосування виникає актуальна проблема “конфлікти і закон”. Конфлікти здатні супроводжувати всі етапи життєвого циклу законів: від утворення до скасування. Згруповуючи їх, можливо виділити юридичні конфлікти, що виникають - у процесі створення законів; в ході їх реалізації чи застосування; під час вдосконалення, внесення змін чи поправок; врешті скасування тих чи інших нормативних актів.

Важливо підкреслити ієрархічний зв'язок, що має місце між означеними конфліктами. Так, конфлікт на стадії утворення закону, за яким в багатьох випадках стоять протиріччя інтересів окремих соціально-економічних прошарків, політичних угруповань, етнокультурних верств населення тощо, в разі не розв'язання його правочинним шляхом неминуче потягне за собою конфлікти на наступних етапах реалізації закону. В свою чергу, конфлікти на стадії виконання нормативного акту (наприклад, ігнорування судового рішення щодо скасування заборгованості по заробітній платні у зв'язку з фінансово-економічними труднощами) здатні знищити цінність та збочити гуманний зміст навіть найдосконалішого за параметрами закону.

В літературі “конфлікти законів” досить часто пояснюються крізь призму юридичного аспекту даної проблеми. В цьому випадку виокремлюють: конфлікти національного законодавства з нормами міжнародного права, протиріччя чинного законодавства з Конституцією, й розбіжності підзаконних актів із законами. Цей підхід, на наш погляд, має свої вади, які полягають в тому, що поняття конфлікту у цьому випадку підмінюється протиріччям, яке його спричинює (найчастіше це - юридична колізія). Так, за думкою Ю.А. Тихомірова, юридичні конфлікти - це протиріччя між чинними правовими нормами, актами й існуючими інститутами права, зазіханнями, діями по їх зміні, порушенню, відчуженню тощо. Мова йде про: а) праворозуміння і тлумачення; б) процедуру розгляду конфліктів, що передбачена законом; в) використання і оцінку доказів; г) наявність органів та установ, які уповноважені розв'язати конфлікти; д) визнання обов'язкової сили рішення щодо спору; є) компенсацію ушкодувань та відновлення минулого юридичного стану, бо формування нового стану.

Погодитись цілком з такою трактовкою неможливо. Адже конфлікт - це не просто протиріччя між нормами, актами й інститутами, це - зіткнення між людьми, що є суб'єктами права і носіями певних юридичних поглядів, позицій, які діаметрально протилежні та потребують конфліктної взаємодії з метою досягнення урівноваженості. Юридична ж колізія, як протиріччя, безумовно полягає у підгрунті конфлікту, але не може підмінити всієї його суті, структури і механізмів розвитку.

Досить плідною є класифікація юридичних конфліктів за системою державних правозастосовчих чи правоохоронних органів та установ. Вона дає необхідну уяву про компетенцію цих органів у разі виникнення конфліктних ситуацій і, як слід, корисна громадянам, щоб отримати чітку інформацію про те, куди слід звертатися щодо вирішення конфліктних проблем. Ця компетенція досить чітко визначена чинним законодавством України стосовно правоохоронних органів (суду, арбітражу, прокуратури, міліції тощо), але, якщо конфлікти виникають у зв'язку з діями інших державних установ - міністерств, відомств, управлінь, адміністрацій міст і областей, їх відділів тощо, ще нерідко провокується адміністративна плутанина, затягнення по інстанціях і таке інше. Лише порівняно недавно введений порядок оскарження незаконних дій посадових осіб та державних установ через суд надає можливості скоротити ці юридичні конфлікти, запобігаючи активно даним негативним явищам.

Конфліктологічний підхід дозволяє виключно цікаво інтерпретувати зміст професії юриста. По-перше, предметно-об'єктний зміст та спрямованість професійної діяльності юриста безпосередньо пов'язані з розв'язанням (або попередженням) кримінально-правових, цивільно-правових, державно-правових , міжнародно-правових та інших чисельних юридичних конфліктів, що складають “поле” юридичної науки і практики.

По-друге, виконання юристом (будь-якої кваліфікації) своїх функціональних обов'язків, різноманітність професійних стосунків (адміністративних, трудових, колегіальних, психологічних), а також ступінь соціалізації та розгорнутості його особистості (з точки зору духовної цілісності, зрілості та інтелектуального рівню) обумовлюють природність виникнення багатьох різнопланових конфліктів. В них цей фахівець може виступати як організатор (у тому числі співпадаючи з конфліктуючою стороною), як рядовий учасник (якщо його втягнуто до системного конфлікту), або буде виконувати певну роль в реальному чи “імітованому” конфлікті (наприклад, як у “відрежисованому” законом процесуальному конфлікті).

Отже, конфлікт у професійній діяльності юриста є формою прояву і розв'язання міжособистістних, внутрішньоособистісних та соціально-професійних протиріч, які виникають в процесі виконання ним фахових функцій, а також під час колегіально-адміністративної комунікації. Виходячи з рушійних сил, що обумовлюють динаміку подій у цих юридичних конфліктах, можна говорити про специфіку трудової діяльності фахівця-юриста, в якій відбивається принципове неспівпадання цілей і засобів їх досягнення з боку, наприклад, правозастосовника і правопорушника, або про протиборство моральних, духовних, когнітивних чи інших психологічних цінностей та орієнтацій різних фахівців - юристів (в міжособистісному, етично-правовому чи інтелектуальному конфлікті).

Різноманіття конфліктних ситуацій, які виникають в професійній галузі практичної і аналітичної юриспруденції, настільки велике, що доцільно їх певним чином впорядкувати, зосередившись більше на особливостях діяльності юриста-правозастосовника (бо правник у якості політика, адміністратора, менеджера, викладача, науковця тощо є більше пов'язаним зі специфікою конфліктів тієї галузі, де він працює).

Конфліктологічна наука надає досить багато методологічних засад щодо можливості класифікувати конфлікти у професійній юридичній сфері.

Цікавою, в певній мірі, є типологія конфліктів, запропонована О.Я. Баєвим щодо діяльності слідчого. Конфлікти різного характеру і форми вирізнюються тут на підставі окремих критеріїв:

Внаслідок виникнення діалектичного протиріччя, що сприйняло форму протиборства, виникають зовнішні (міжособистісні) та внутрішні (особистісні) конфлікти.

На підставі якості та відповідності виконання слідчим притаманних йому професійних ролей і рольових функцій, конфлікти поділяються на внутрішньорольові та міжрольові.

Згідно з цілями кримінального судочинства виникають конфлікти у звязку з забезпеченням неминучості справедливого покарання; з гарантуванням презумпції невинності; з необхідністю досягнення головних правових цілей судочинства.

Згідно з виробничими завданнями кримінального судочинства виникають конфлікти повязані із засобами викриття обвинувачених; з необхідністю швидкого і найповнішого розкриття злочину й у звязку з забезпеченням виключно правильного застосування закону.

На підставі засобу розвязання, конфлікти поділяються на такі, що потребують активного використання слідчим своїх професійних і людських ресурсів; і такі, що не потребують таких значних зусиль.

Але дана типологія не є досить вичерпною (повною), щоб відповідати будь-якому різновиду правозастосовчої діяльності.

Оскільки правозастосовник найчастіше зіткається в своїй діяльності з конфліктами морального, когнітивного, адміністративно-управлінського (зокрема, субординаційного) і чисто психологічного характеру, то до їх вирізнення доцільно задіяти, на наш погляд, суб'єктний критерій. У такому випадку професійно-юридичні конфлікти лягають у схему:

конфлікт між особою юриста-фахівця і суспільством (народом), правове волевиявлення якого є порушеним;

конфлікт між юристом і його професійним колективом;

конфлікт між юристами, які є учасниками процесуальних дій;

внутрішній морально-правовий конфлікт (всередині особистості), що повязаний з протиріччями в розумінні та застосуванні норми права.

Використовуючи методику Д. Волкогонова, спробуємо, зрештою, здійснити найбільш плідну, за нашою думкою, класифікацію професійно-юридичних конфліктів за їх змістом, мотивацією і виявленням конкретних протиріч в акті відтворення свободи професійного вибору:

між глибиною професійного знання і рівнем правозастосування (якість юридичного акту, рішення);

між моральною метою правозастосовника як фахівця і засобами її досягнення (коли засоби не правомірні);

між потребами та інтересами юриста, які зростають, і можливостями суспільства, держави їх вдовольнити (конфлікт депривації);

між мотивами і результатами (наслідками) певного професійного вчинка юриста;

між потребою, запитом суспільства (громадськості) і здатністю правозастосовника їх реалізувати;

між застарілими професійними навичками та новими умовами і вимогами інноваційний конфлікт (за умов змін у законодавстві).

Таким чином, розглянувши досить широке коло конфліктів, які виникають у професійній діяльності правозастосовника та спричинені різними чинниками, можна зробити підсумок професійно-юридичний конфлікт, як ситуація і форма взаємодії, ціннісно пов'язаний з юридичною етикою, свідчить про ступінь її сформованості і гармонійності або про наявність дезінтегруючих її протиріч.

Особливе місце в юридичній сфері посідають державно-правові конфлікти, оскільки вони пов'язані зі складом суб'єктів цих конфліктів (народ, владні структури, регіони, політичні партії та інші); з особливими об'єктами конфліктів (суверенітет держави, територія, розподіл владних повноважень, дії владних структур тощо); із суттєвими наслідками розв'язання (або ні) конфліктів, оскільки вони торкаються інтересів досить великих груп населення; з вирішенням принципових питань державотворення.

Виходячи з цих важелів, акад. В.Я. Тацій та проф. Ю.М. Тодика цілком слушно надійшли висновку, що державно-правові конфлікти, як це свідчить політико-правова практика СНД та інших посткомуністичних країн, проявляються: у відчуженні громадян від влади; у масових порушеннях конституційного поточного законодавства різними суб'єктами державно-правових відносин; у поширенні правового нігілізму, неповаги до Конституції; у незаконних страйках, мітингах, демонстраціях; у вимогах зміни нелегітимними засобами політичного і економічного курсу держави; у відвертих виступах населення проти влади, чи окремих її гілок:; у формуванні альтернативних владних структур (аж до неконституційних центрів влади); у незаконному наділенні тими чи іншими повноваженнями громадських об'єднань, національних конгресів чи зборів; у масових порушеннях прав людини і громадянина; у зіткненнях на міжетнічній та релігійній основах. Це досить яскраво в останні роки виявилось в Югославії, Грузії, Російській Федерації (особливо у Чечні та Дагестані), в Азербайджані, Вірменії та, деякою мірою, в Україні.

Державно-правова сфера, особливо у перехідні етапи суспільного розвитку, не може бути безконфліктною. Безконфліктність, яку пропагувала як модель розвитку ортодоксальна марксистсько-ленінська наука 30-70-х років, веде до стагнації, застою політичного життя і конституційно-правових відносин. Конфлікти в політико - правовій та державно-правовій сфері мають місце не тільки у країнах «транзиції», але й у державах з розвитою демократичною традицією та усталеною політичною системою, особливо між гілками влади. Отже, виникнення протиріччя між законодавчою і виконавчою владою, як слушно зауважує акад. М.В. Цвік, є нормальним явищем²² Див.: Цвік М.В. Взаємодія законодавчої, виконавчої гілок влади та референдуму в системі народовладдя // Вісник АПрН України. - Харків, 1995. - № 3. - С. 28..

Об'єктивні та суб'єктивні чинники юридичного конфлікту.

Соціологічний підхід вимагає аналізувати феномени у комплексному зв'язку об'єктивних і суб'єктивних факторів, що їх спричинюють. Кожному конфлікту, в тому числі, юридичному, передує конфліктна ситуація. Вона складається з різних життєвих обставин і характеризується різноманітними параметрами: соціальними, територіальними, часовими, психологічно-емоційними тощо. Під конфліктною ситуацією, що породжує юридичний конфлікт, слід розуміти такий збіг обставин у зіткненні людських інтересів, який утворює підвалини для дійсного протиборства між суб'єктами правовідносин.

Конфліктна ситуація в змозі як реально викривати і посилювати протистояння сторін, так і розвиватися приховано, повільно, співпадаючи з т.з. латентною фазою конфлікту (наприклад, таємна підготовка до злочину, чи приховане зростання міжособистісної неприязні); в будь якому разі вона виводить конфліктні стосунки у юридичну площину.

Шляхи формування конфліктної ситуації можуть бути об'єктивними, тобто незалежними від волі й бажання майбутніх суперників (наприклад, скорочення штатів в установі, чи дія стихійних ринкових законів), а можуть бути суб'єктивно утворені (спровоковані) однією з сторін майбутнього конфлікту. Саме тому, кожна конфліктна ситуація має дійсний об'єктивний зміст, але й також може суб'єктивно інтерпретуватися кожною із сторін у відповідності з їх бажанням, цілями і прагненнями.

Отже, в контексті конфліктної ситуації кожному юридичному конфлікту передують об'єктивні чинники, джерела, суб'єктивні мотиви й підстави, які доцільно розглянути.

Величезним об'єктивним чинником конфліктів, передумовою їх появи, чи загострення є соціальна напруга. Це - особливий стан громадської свідомості та поведінки, і специфічна ситуація сприйняття й оцінки дійсності. Масштаби соціальної напруги значною мірою співпадають з масштабами конфліктів, або перебільшують їх; так, фіксують напругу міжособистісну, міжгрупову, міжнаціональну або глобальну соціальну напругу в суспільстві в цілому. Загальні передумови соціальної напруги, які свідчать про її об'єктивно - протирічливий характер, полягають в усталеній нерозв'язаній ситуації неузгодженності між потребами, інтересами, соціальними очікуваннями мас, верств, конкретних груп населення і мірою їх фактичного задоволення, що призводить до посилення агресивності, незадоволення чи відчаю, роздратованості й психічної втомленості людей.

Як чинник макрорівня (глобального чи загальносуспільного) соціальна напруга спричинює значну кількість юридичних конфліктів, відбиваючись у наступних моментах на соціально-психологічному і поведінському рівні:

по-перше, розповсюдження настроїв незадоволення життєвою ситуацією - стрімким зростанням цін, інфляцією, нестабільністю споживчого ринку, відсутністю особистої безпеки, забрудненням навколишнього середовища тощо;

по-друге, під цим впливом втрачається довіра до влади, руйнується її авторитет і відчуття надійності; з'являються почуття небезпеки, песимістичні настрої; виникають ознаки масової занепокоєності, психозів, розповсюджуються захоплення містикою й т.з. “нетрадиційними” цінностями; усталені норми життя, на жаль і правові, втрачають своє традиційне соціальне підгрунтя;

по-третє, на поведінському рівні соціальна напруга може виявлятися як у стихійних масових діях (ажіотажний попит і купівля, наприклад), так і у мітингах, страйках, демонстраціях, погромах та інших формах громадської непокори, ще й у добровільній міграції в інші регіони і за кордон.

Соціальну напругу нерідко супроводжує зростання активності різних громадсько-політичних формувань у боротьбі за владу і вплив на маси, активізація різноманітного напрямку, злочинних елементів і криміналізація суспільного життя в цілому.

Отже, показники соціальної напруги в найбільш наочний спосіб відбивають загострення соціальних протиріч, що спричинюють конфлікти. Але юридичний конфлікт може виникнути і на терені відносно стабільної соціальної системи й спокійного соціуму. Слід враховувати, що у підвалинах конфліктної взаємодії приховано містяться добре відомі дослідникам загальні джерела: Влада, Багатство, Гідність і Престиж. Ці вихідні джерела з глибинною суттю пояснюють неформалізовану мотивацію будь-яких соціальних (в т.ч. юридичних) конфліктів, де об'єктивні чинники переплітаються з суб'єктивними настановами і мотивами, за якими діють рушійні сили конфлікту.

Аналізуючи спричиненність конфліктної поведінки людей завжди можна помітити, що вона обумовлена прагненням задовольнити свої інтереси, досягнути певних потреб, захистити власні цінності й нормативні системи, що є прийнятими. Користь, помста, ненависть, образа чи незадоволенність, заздрість, прагнення збагатіти себе за рахунок інших тощо - це лише невелика частина мотивів міжособистісних і побутових конфліктів, які зустрічаються у судовій практиці. Психологічні фактори конфліктогенності впливають і на розвиток економічних та політичних процесів; громадська свідомість реалізується через розум, почуття та події, а звідси - позиції, думки, вчинки, дії конкретних людей, яким можна надавати правової оцінки.

Не менш різноплановими, але дещо іншими виглядають причини конфліктів, в яких задіяні соціальні групи, верстви, колективи (політичні, трудові, громадські) - це економічні проблеми, управлінська неспроможність , політичні симпатії чи антипатії, прагнення до влади, національна гідність та багато інших. Зрештою, мотивація конфліктів між державами, які торкаються інтересів цілих народів чи націй є більш крупною, але також виходить з інтересів (територіальних, політичних), потреб (ресурсних, громадських), цінностей (духовно-релігійних, ідеологічних) тощо.

Отже, пояснення природи соціальних конфліктів має усталену традицію через аналіз протиборства інтересів; крім того, потреби у безпеці, визнанні ідентичності, соціальній належності також мотивують конфліктну боротьбу; ціннісні системи (в т.ч. правові) стають об'єктом захисту чи рушійною силою в конфлікті будь-якого масштабу і надають йому, як правило, гострого та ірраціонального характеру.

Для пояснення причин значних соціальних конфліктів, які набувають юридичного характеру повільно, можна продуктивно використовувати так звану концепцію депривації, що відповідає вимогам соціально-правового підходу. Вперше її започаткував польський вчений Є. Вятр у “Соціології політичних відносин”; мова йде про передконфліктний стан, для якого характерна явна розбіжність між очікуваннями, сподіваннями людей і можливістю їх задовольнити. Конфліктологи з'ясували, що з часом депривація може скорочуватися, лишаться незмінною, або посилюватися; це залежить від співвідношення об'єктивних умов і суб'єктивних зазихань. Але посилення депривації безпосередньо впливає на ймовірність появи конфліктів соціально-правового характеру. Адже, по-перше, це трапляється, коли зменшуються можливості реалізувати вже сформовані потреби; по-друге - якщо соціальні позиви зростають скоріше, ніж реальні можливості їх вдовольнити.

В державах і суспільствах, що знаходяться у стані переходу від тоталітаризму (чи авторитаризму) до демократії, політично-правова сфера є досить конфліктною. Це пояснюється специфічними умовами політичної і соціально-економічної транзиції - за допомогою правових засобів, норм закріплюються нові економічні відносини, утверджується економічний і політичний плюралізм, змінюється правовий статус різних форм власності, реформування політико-правової системи відбувається на концептуально нових засадах, а соціально-економічно диференційоване суспільство життєво потребує правової мотивації свого поновленого стану.

Як справедливо помічає Ю.М. Тодика, підстави державно-правових конфліктів нерідко перебувають за межами права і зумовлені станом економіки, політики чи конфронтаційним стилем владних відносин. Звідси, він узагальнює комплекс політичних факторів, які прямо чи опосередковано впливають на напруженість державно-правових конфліктів: різкий перехід від однієї пануючої марксистсько-ленінської ідеології, від керуючої ролі комуністичної партії до політико-ідеологічного плюралізму; протиріччя між динамізмом політичних зрушень в Україні та необхідністю збереження стабільності політичної системи, законності і правопорядку; гальмування завдань побудови правової держави, демократичного громадянського суспільства через необхідність подолання залишків антидемократичної спадщини; неузгодженість між новими демократичними інститутами, широкими соціально-політичними правами і свободами громадян України і обмеженими формами й можливостями їх реалізації за сучасних умов.