Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

РУЩЕНКО ІГОР ПЕТРОВИЧ

УДК 316.33 : 343.9

СОЦІОЛОГІЯ ЗЛОЧИННОСТІ

Спеціальність: 22.00.03 - соціальна структура, соціальні інститути та соціальні відносини

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеню

доктора соціологічних наук

Харків - 2001

Дисертацією є рукопис

Науковий консультант: доктор соціологічних наук, професор Соболєв Василь Олександрович, Національний університет внутрішніх справ, начальник НДЛ соціально-психологічної роботи в органах внутрішніх справ

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Ручка Анатолій Олександрович, Інститут соціології НАН України, завідувач відділом соціології культури та масової комунікації, м. Київ

доктор соціологічних наук, доцент Чернецький Юрій Олександрович, ТОВ “Харків Менеджмент Консалтинг Інтернешнл”, директор, м. Харків

доктор соціологічних наук, професор Афонін Едуард Андрійович, Верховна Рада України, завідувач відділом інформаційно-бібліотечного забезпечення, м. Київ

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, кафедра галузевої соціології факультету соціології та психології, м. Київ

Захист відбудеться “25” січня 2002 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.700.01 при Національному університеті внутрішніх справ (61080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного університету внутрішніх справ (61080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27).

Автореферат розісланий “ 21 ” грудня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.С. Мошенський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Українська соціологія на зламі тисячоліть розвивається за кількома десятками напрямків. До останнього часу серед них не була присутня соціологія злочинності як окрема соціологічна галузь. В колишньому СРСР за певних історичних обставин склався “розподіл праці”, згідно з яким проблема злочинності “відійшла” до кримінології, що набула у нас статус виключно юридичної дисципліни. Соціологи фактично не перетинали умовного бар'єру: за часів СРСР дослідження проблем злочинності соціологами практично не проводилися, отже не склалася і відповідна наукова галузь. Цьому сприяла низка обставин: ідеолого-політичні перепони, цензурні обмеження, галузева монополія кримінологів, які працювали “під дахом” практичних правоохоронних органів і академічних юридичних установ. Обмеженість переважно юридичного підходу до проблеми злочинності позначилася на якості й результатах кримінологічних досліджень, які не задовольняють сучасним науковим вимогам та потребам демократичного суспільства.

Злочинність є невід'ємною і вельми помітною складовою суспільного життя, вона повсякденно реально загрожує життю, правам, гідності кожного громадянина. Соціолог за природою свого фаху не може не цікавитися сукупністю подібних проявів, бо його наука і професійне покликання безпосередньо торкаються долі суспільства і громадян. Тим більше, що громадська думка, як свідчать дані різних опитувань і моніторингів, досить чутлива до загрози злочинності. Пересічний українець сьогодні удвічі більше ризикує стати об'єктом злочинних посягань, ніж двадцять років тому. Статистика свідчить, що протягом останніх десятиліть відбувався невпинний зріст кількісних показників злочинності. Йдеться про зареєстровані злочини. Коефіцієнт злочинності в розрахунку на 100 тис. населення 1980 р. становив 485; 1985 р. - 618; 1990 р. - 895; 1995 р. - 1245; 2000 р. - 1109. Свого апогею показники злочинності сягнули 1995 р. Щодо реального рівня злочинності, то наші власні заміри дають шокуючі результати: соціологічні показники важко навіть співставити з офіційними даними, бо вони є на кілька порядків вищими. Злочинність змінилася не тільки кількісно, відбулися суттєві якісні зрушення і також не на користь суспільства. Поширилися організовані форми (організовані злочинні угруповання, злочинні організації); злочинні гроші сьогодні робляться на торгівлі наркотиками, зброєю, людьми, чого майже не було раніше; вражає своїми масштабами і спустошливими наслідками для країни так звана “білокомірцева злочинність”, корупція. Остання є реальною перешкодою для реформ та економічного поступу, чутки щодо неї суттєво вплинули на створення Україні непривабливого міжнародного іміджу.

Таким чином, актуальність теми визначається кількома обставинами: По-перше, існує справжній виклик суспільству, соціальному порядкові з боку криміналітету, професійної та організованої злочинності, а також комплекс гострих і не вирішених соціальних проблем, які супроводжують явище злочинності. По-друге, злочинність безпосередньо торкається соціального порядку, специфічно відбивається на соціальних відносинах, структурах, інститутах, що загострює професійний інтерес соціологів до змісту й наслідків цього явища. По-третє, у структурі вітчизняної соціології відсутня окрема галузь, яка б була спеціально зорієнтованою на дослідження феномену злочинності, виконувала б функцію мобілізації інтелектуальних ресурсів для протидії злочинності, допомагала б політичному керівництву, адміністративним структурам, правоохоронним органам, населенню у боротьбі зі злочинністю, і розвивалася б як інститут громадянського суспільства. По-четверте, вже формується і буде об'єктивно підсилюватися попит громадянського суспільства на достовірну інформацію стосовно криміногенної ситуації, реального стану і тенденцій злочинності, дані, які б доповнювали офіційну кримінальну статистику. Таке замовлення саме по собі є рисою демократичного суспільства, воно і надалі буде актуалізуватися разом з досягненням певних щаблів зрілості демократії і формування громадянського суспільства. Задовольнити цей попит можливо виключно в межах соціологічного вивчення проблеми із застосуванням притаманних соціології методів і технологій пізнавальної діяльності. Отже, актуальність теми дисертації полягає в тому, що розвиток соціології злочинності в межах української соціології є назрілим питанням, позитивне вирішення якого, по-перше, дозволить вивчати феномен злочинного у різних соціальних контекстах, по-друге, буде мати суттєве прикладне значення для потреб державних органів і громадськості.

Той факт, що соціологія злочинності не мала належного розвитку за часів СРСР і у перші роки існування незалежної України, зовсім не свідчить про відсутність до неї інтересу в межах світової соціології і, навіть, у середовищі вітчизняних кримінологів-юристів. Протягом ХІХ і ХХ ст. існувало кілька наукових традицій, що включали до свого дискурсу соціологічні аспекти злочинності. Вони аналізуються у першому розділі дисертації (підрозділ 1.2), де наведено відповідний бібліографічний апарат. До соціологічних аспектів злочинності зверталися у своїх працях такі відомі радянські й українські юристи, як А. Герцензон, В. Кудрявцев, А. Яковлєв, Я. Гілінський, А. Гуров, Е. Раска, А. Закалюк, А. Зелинський, О. Бандурка та ін.

Тема соціальних відхилень і соціальних патологій, проблема злочинності та її наслідків, доля засуджених та неповнолітніх делінквентів в останні роки була присутня в публікаціях деяких українських соціологів. Її, зокрема, торкалися В. Соболєв, В. Хмелько, Н. Побєда, В. Підшивалкіна, В. Пилипенко, Ю. Сурмін, Н. Паніна, Є. Головаха, М. Чурилов, М. Пірен. В російських соціологічних журналах у 90-і рр. за тематикою злочинності друкувалися статті В. Абрамкіна, В. Чеснокова, А. Тайбакова, Н. Шуруханова, М. Позднякової, Г. Хохрякова, М. Базаєва. Але у більшості випадків автори робіт, в яких розглядаються соціокультурні аспекти злочинності, кримінальні субкультури, ієрархії та традиції злочинного світу, - також юристи або психологи (наприклад, В. Пірожков, В. Васильєв, О. Дубягіна).

В Україні протягом останніх десяти років прикладні дослідження з проблеми поширення злочинності та окремих її видів здійснювали державні і недержавні соціологічні центри і установи: Інститут соціології НАН України, Український інститут соціальних досліджень, Київський міжнародний інститут соціології, соціально-психологічний факультет Національного університету внутрішніх справ, НДІ Національної академії внутрішніх справ України та ін. Відповідні показники вельми часто включалися у електоральні дослідження та різні моніторинги.

У справі дослідження сфери злочинних проявів Україна отримує певні зовнішні імпульси. Міжнародне співтовариство занепокоєне розвитком криміногенної ситуації в нашій країні. В останні роки за фінансової підтримки міжнародних інституцій і під егідою різних авторитетних національних установ, зокрема, Академії правових наук (АПрН України), Української правничої фундації (УПФ), Національної юридичної академії ім. Я. Мудрого українськими кримінологами і соціологами було здійснено кілька проектів прикладного спрямування з проблем організованої злочинності, корупції, торгівлі людьми, поширення нелегальних наркотиків.

Але в цілому ситуація і в Україні, і в Росії, і на всьому пострадянському просторі є подібною. Окремі публікації, розрізнені й спорадичні польові дослідження на тему злочинності не склалися у самостійну наукову галузь з власною традицією, понятійним апаратом, відповідними методами тощо. Виходячи з цього аналізу, і було сформульовано основну ідею дисертаційної роботи: започаткувати нову галузь вітчизняної соціології - соціологію злочинності, - як напрямок дослідження феномену злочинності в широкому соціальному контексті з використанням притаманних соціології гносеологічних засобів .

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації відповідає науковим завданням, які стоять перед дослідними і навчальними закладами системи МВС України, зокрема, Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001-2005 рр., затвердженій Указом Президента України 25.11.2000 (п. 21), Пріоритетним напрямкам фундаментальних та прикладних досліджень навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 1995-2000 рр., затвердженій рішенням Колегії МВС України № 4КМ/2 від 28.02.1995 (п. 4.1). Тема дисертації є складовою Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ МВС України на 2001-2003 рр. (п. 6.1.1).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є утвердження нової галузі української соціології засобами аналізу феномену злочинного у контексті соціальних відносин, структур, інститутів та демонстрацією евристичних можливостей соціології злочинності на шляху розв'язання відповідних теоретичних і прикладних проблем.

Для досягнення сформульованої мети в дисертаційному дослідженні ставилися наступні завдання:

Довести потребу розвитку нової галузі соціології (паралельно до існування вітчизняної кримінології) шляхом визначення формальних атрибутів соціології злочинності - об'єкта і предмета, завдань і функцій, внутрішньої структури та її місця в системі наук, які вивчають злочинність.

Дати історико-соціологічний нарис виникнення й розвитку соціології злочинності у світовому контексті, і таким чином визначити основні джерела для розвитку нової галузі вітчизняної соціології, дослідити специфіку й умови соціологічних досліджень злочинності в СРСР, УРСР та сучасній Україні.

Проаналізувати комплекс гносеологічних проблем, з якими зустрічаються дослідники, що вивчають феномен злочинності, дати відповідні поради й рекомендації.

Розглянути феномени злочину й злочинності у широкому соціальному контексті соціальних відносин, структур, інститутів за допомогою провідних соціологічних категорій і теорій, а саме:

дослідити гіпотезу про органічний зв'язок соціо- і криміногенезу в контексті відомих теологічних, природничо-наукових, філософських, соціологічних парадигм, теорій, доктрин;

інтерпретувати злочин як адаптаційний акт і сформулювати на цій базі основні аналітичні категорії теоретико-соціологічного аналізу злочинності;

розглянути феномен злочинності в інституціональному контексті суспільства, поширити інституційний підхід на ситуацію в суспільстві, що трансформується, та пояснити на цій основі анормальне зростання злочинності в Україні першої половини 90-х рр.;

визначити соціологічний сенс та основні соціальні риси злочинної поведінки як специфічного типу соціальних дій і соціальних стосунків, дослідити структуру кримінальної дії у контексті теорій соціальної дії, і на цій основі розробити класифікаційну схему злочинності;

інтерпретувати злочинність і суспільну реакцію на неї як специфічне соціальне поле.

Розвинути теорію латентних соціальних процесів і на її базі сформулювати основні методологічні й методичні підходи дослідження латентної злочинності, довести їх операціональність та валідність демонстрацією результатів соціологічних вимірів латентної злочинності, які здійснювалися дисертантом протягом 1997-2001 рр.;

Проаналізувати певні аспекти громадської думки стосовно злочинності й діяльності правоохоронних органів на базі власних емпіричних досліджень і досліджень інших вчених.

Таким чином, об'єктом дослідження є феномен злочинного в контексті соціальних відносин, структур, інститутів і соціологія злочинності як нова галузь вітчизняної соціології, що методологічно й організаційно забезпечує і впорядковує відповідні дослідження. Предметом дослідження є формальні й змістовні аспекти соціології злочинності, які конституюють нову галузь і демонструють певні досягнення у теоретико-соціологічному і соціолого-емпіричному дослідженні феномену злочинного, зокрема, на шляху теоретичного осмислення злочину і злочинності, виміру латентної злочинності та аналізу громадської думки щодо злочинності й діяльності міліції.

У дисертаційному дослідженні використовується сукупність загальнонаукових методів (методи моделювання і системний підхід, зокрема, використовуються у підрозділах 2.5 і 3.1), а також специфічні засоби суто соціологічного дискурсу, які пов'язані з різними теоретичними традиціями. Емпіричні дослідження, які покладено в основу третього розділу, ґрунтувалися на кількісних та якісних методах, у тому числі використовувався статистичний метод, метод масових репрезентативних опитувань, слабоструктуровані інтерактивні сфокусовані інтерв'ю.

Дисертант спирається на класичні і популярні сучасні соціологічні теорії, зокрема, для інтерпретації злочину як адаптаційного акту використовуються певне коло ідеї В. Томаса і Ф. Знанецького; злочинна поведінка розглядається у руслі теорій соціальної дії М. Вебера і Т. Парсонса; для визначення і аналізу властивостей “кримінально-правового поля” застосовуються концепції соціального простору й соціального поля, які належать Г. Зіммелю, П. Сорокіну й П. Бурдьє; аналіз громадської думки стосовно злочинності враховує теоретичні положення, що належать українським соціологам, зокрема, В. Полтораку та В. Осовському. В дисертації активно використовуються методологічні ідеї сучасного англійського соціолога Е. Ґідденса щодо предмета соціології, агентності й структурації, змісту модерну тощо.

Емпіричну базу дослідження складають дослідження, які проведені у 1995-2001 рр. за програмами й методиками дисертанта на соціально-психологічному факультеті НУВС і за різними міжнародними програмами. До них належать:

“Моніторинг з розповсюдження нелегальних наркотиків серед учнівської молоді м. Харкова” (1995, 1997, 1999, 2001) - опитуються 1.000 учнів та студентів з періодичністю у два роки методом випадкового відбору академічних груп і суцільного групового анкетування шляхом самозаповнення респондентами стандартизованих опитувальників;

“Криміногенна ситуація і взаємозв'язок міліції та населення у м. Харкові” (1977) - міське опитування дорослого населення методом індивідуальних інтерв'ю за квотним відбором респондентів, всього опитано 800 осіб;

“Динаміка і соціокультурний механізм розповсюдження нелегальних наркотиків серед молоді у післявоєнні часи” (1999) - вибіркове опитування (N=2.500) п'яти вікових генерацій чоловіків - постійних мешканців міста Харкова - в межах міжнародного проекту під егідою фонду INCO-Copernicus;

“Криміногенна ситуація у м. Харкові” (1999) - міське опитування дорослого населення за квотною вибіркою методом індивідуальних інтерв'ю, всього опитано 1000 осіб;

“Взаєморозуміння, співробітництво правоохоронних органів і населення” (2000) - опитування населення в двох локальних общинах Харкова й Харківської області за випадковою вибіркою респондентів (N=2000), суцільне опитування працівників міліції у двох міських відділках міліції (N=58), які обслуговують обрані райони, індивідуальні слабкоструктуровані інтерв'ю з представниками населення (N=14) і міліції (N=14) цих районів у рамках українсько-британського проекту “Впровадження нових методів роботи органів внутрішніх справ з населенням в Україні”;

“Довіра населення до міліції як фактор зменшення латентної злочинності” (грант RSS/OSSR № 233/2000) - опитування населення Харківської області (Україна) і Білгородської області (Росія) методом багатоступеневої вибірки респондентів у кожному регіоні, всього опитано 5.000 осіб; проведення якісних слабкоструктурованих інтерв'ю з населенням (жертви злочинних посягань) і представниками правоохоронних органів, робота яких пов'язана з боротьбою зі злочинністю;

“Норми й стандарти поведінки в організованих злочинних угрупованнях” (2000, 2001) - монографічний опис певного числа організованих злочинних груп за матеріалами карних справ і методом якісних інтерв'ю із засудженими, що були учасниками обраних ОЗУ, стандартизоване опитування засуджених і представників правоохоронних органів, проведення фокус-груп з працівниками правоохоронних органів у межах українсько-американського проекту “А” під егідою АПрН України і Національного Інституту Юстиції США.

Наукова новизна одержаних результатів:

вперше визначено науковий статус, ідентифіковано соціологію злочинності як галузь української соціології шляхом відокремлення її проблематики, функцій від аналогічних ознак вітчизняної кримінології, визначені об'єкт і предмет нової галузі соціології, її внутрішня структура і зв'язок із суміжними дисциплінами;

вперше у вітчизняній практиці подано систематичний огляд першоджерел соціології злочинності; розширено коло бібліографічних джерел за рахунок аналізу маловідомої для сучасних соціологів літератури ХІХ - початку ХХ ст.; у тому числі проаналізовано витоки й основні лінії розвитку соціології злочинності у межах кримінально-статистичного напрямку, соціологічної школи в науці кримінального права, теоретико-соціологічного напрямку, соціологічних шкіл у сучасній кримінології; розглянуто особливості розвитку вітчизняних соціологічних досліджень злочинності за часів існування СРСР та УРСР;

дістало подальший розвиток вирішення низки гносеологічних питань, які постають перед кримінологами, в тому числі досліджено: (1) аксіологічні проблеми (небезпека тиску з боку класових, наукових, повсякденних ідеологій), (2) методологічні (специфіка застосування системного підходу, складності з визначенням поняття злочину, дуалізм кримінології і обґрунтування мультипарадигмальності в процесі дослідження двох реальностей - злочину й злочинності), (3) методичні питання, пов'язані із добором конкретної методики, організацією і тактикою польових досліджень;

вперше у контексті застосування концепції соціальної адаптації розроблено мережу аналітичних категорій соціології злочинності, за допомогою якої стає можливим багатовимірний теоретико-соціологічний аналіз злочинності;

вперше окреслено засади інституційного підходу до злочинності й розглянуто основні варіанти делінквентної поведінки стосовно інституційних комплексів;

удосконалено методологію соціологічного підходу до злочину як поведінки; на основі теорій соціальної поведінки Вебера і Парсонса визначено сутність кримінальної дії, основні її складові елементи і на цьому ґрунті розроблено оригінальну класифікаційну модель злочинності;

вперше введене поняття “кримінально-правове поле” і розглянуті основні властивості злочинності як соціального поля;

дістало подальший розвиток поняття криміногенної ситуації на базі реалізації системної методології;

удосконалено теорію латентних соціальних процесів за рахунок введення поняття “соціально-інформаційна піраміда”, яке відображає загальну модель вказаних процесів, сформульовано засади дослідження латентних соціальних процесів;

вперше у вітчизняній практиці системно викладено методику й результати низки вимірів латентної злочинності, проаналізовано світову практику досліджень латентної злочинності;

дістав подальший розвиток аналіз громадської думки стосовно злочинності й діяльності правоохоронних органів на базі низки емпіричних досліджень, які здійснювалися за останні роки на соціально-психологічному факультеті НУВС (м. Харків).

Практичне значення отриманих результатів. Дисертація може, по-перше, виконувати методологічну й стимулюючу роль для подальшого розгортання досліджень в галузі соціології злочинності, по-друге, використовуватися для поглиблення соціологічної підготовки у вузах. 2001 р. Національний університет внутрішніх справ уже запровадив навчальний курс “Соціологія злочинності” (144 години) для курсантів соціально-психологічного факультету, розроблений автором на базі дисертаційного дослідження. Окремі положення і висновки дисертації можуть мати самостійне методологічне і практичне значення. Для прогнозування негативних наслідків законодавчої діяльності, здійснення кримінологічних експертиз, стеження за наслідками інситуалізації й деінституалізації варто використовувати інституційний підхід до злочинності, запропонований автором у підрозділі 2.3. Класифікаційна схема злочинності (підрозділ 2.4) може знайти практичне використання як методологічна основа різноманітних кримінологічних досліджень. Для аналізу криміногенної ситуації в країні, регіоні, окремому населеному пункті, галузі або на виробництві та визначення системи відповідних індикаторів придатна теорія кримінально-правового поля і системний підхід до криміногенної ситуації, запропоновані автором у підрозділах 2.5 і 3.1. Теорія латентних соціальних процесів (підрозділ 3.1), зокрема їх узагальнена модель (соціально-інформаційна піраміда) можуть бути використані широким колом дослідників, які вивчають злочинність, наркоманію, проституцію та інші соціально-негативні явища. Накопичений досвід і методичні засоби дослідження латентної злочинності можуть бути використані для загальноукраїнського моніторингу. Аналіз громадської думки (підрозділ 3.2) є корисним для визначення ідеології реформування органів внутрішніх справ.

Апробація результатів дослідження. Основні висновки та теоретичні положення дисертації обговорювалися на наукових конференціях і науково-практичних семінарах: “Харківські соціологічні читання” (1997, 1998, 2000, 2001), Міжнародні психологічні читання (Харків, 1995), Всеукраїнська науково-практична конференція “Діалог культур і духовний розвиток людини” (Київ, 1995), Міжнародна наукова конференція “Проблеми економічної інтеграції України в Європейський Союз: теорія і стратегія” (Ялта-Форос, 1996), Міжнародна науково-практична конференція “Погляд у майбутнє: молодь, суспільство, цивілізація” (Одеса, 1996), Міжнародна науково-практична конференція “Современное состояние и перспективы развития гуманитарных наук (социология, социальная психология, менеджмент)” (Одесса, 1997), Міжнародна науково-практична конференція “Наука і соціальні проблеми суспільства” (Харків, 1998), “Харківські міжнародні Сковородинівські читання” (1997, 1999), російсько-українська науково-практична конференція “Проблеми відхиленої поведінки особистості в юнацькому віці” (Бєлгород, 1997), Міжнародний міжвузівський симпозіум “Право, поведінка, особистість” (Бєлгород, 1998), Міжнародна науково-практична конференція “Теоретичні і практичні питання формування соціальної держави в сучасних умовах трансформації українського суспільства” (Харків, 1999), Круглий стіл “Проблеми правової відповідальності держави, її органів і службовців” (Бєлгород, 2000).

Апробація результатів дисертаційного дослідження здійснювалась також в ході підготовки і читання курсу “Соціологія злочинності”, який автор викладає на соціально-психологічному факультеті Національного університету внутрішніх справ.

Публікації. Наукові результати дисертаційного дослідження опубліковані в Україні, Росії, Німеччині у 40 друкованих роботах. Основний зміст дисертації викладено у одноосібній монографії “Соціологія злочинності” (Харків, 2001), обсягом 20 др. арк., колективній монографії “Молодь і наркотики”, де автору належить окремий розділ загальним обсягом 4 др. арк. Окремі проблеми, ідеї, категорії розглянуті у трьох навчальних посібниках загальним обсягом 18 др. арк. Положення дисертаційної роботи містяться також у 27 статтях і 8 тезах доповідей загальним обсягом 15 др. арк.

Структура дисертації. Дисертація включає вступ, основну частину, що складається з трьох розділів (десять підрозділів), висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг - 458 сторінок, з них додатки складають 46 сторінок, список використаних джерел (438 найменувань) - 37 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано її опрацювання в науковій літературі, показано зв'язок з науковими планами МВС України і Національного університету внутрішніх справ, сформульовані мета і завдання дослідження, розкрито теоретико-методологічну й емпіричну бази дослідження, охарактеризовані наукова новизна, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, наведені відомості щодо апробації роботи, публікацій за темою дисертації, структури роботи.

У першому розділі “Пропедевтика соціології злочинності” визначаються “формальні” атрибути, які засвідчують можливість існування нової дисципліни та її місце у науковому просторі, досліджуються теоретичні джерела соціології злочинності та розглядаються проблемні епістемологічні питання, що пов'язані з особливостями дослідницького процесу в цій галузі.

Підрозділ “Соціологія злочинності - нова галузь вітчизняної соціології” (1.1.) присвячено з'ясуванню місця соціології злочинності у системі дисциплін, які вивчають феномен злочинності, шляхом дослідження специфіки об'єкта й предмета, завдань, функцій, евристичних можливостей нової галузі соціології. Принциповим питанням є розмежування об'єктно-предметної сфери кримінології й соціології злочинності, оскільки вивчення проблем злочинності та її попередження у нас до сих пір було монополією першої дисципліни, що відноситься до складу юридичних наук. Подібна проблема не турбує вчених Західних країн, де кримінологія розглядається або як соціологія злочинності (американська традиція), або як міждисциплінарна галузь досліджень (європейська традиція). Юридичний статус вітчизняної кримінології, відповідний кадровий корпус та традиції правознавчого дискурсу зумовили певну теоретичну й методичну обмеженість, яка проявляється, зокрема, у наступному: а) відсутність надійної (й ефективної) теоретико-методологічної бази, що у повній мірі виявилося після краху офіційного марксизму-ленінізму; б) обмеженість проблемного поля, нез'ясованість предмета кримінології, бо юридичні дисципліни від початку зорієнтовані не на соціальні явища та процеси як такі, а на вивчення правових відносин, норм, правових інститутів тощо; в) складнощі, пов'язані із фаховим застосуванням та адаптацією усього сучасного арсеналу соціологічних методів, які залишаються провідними засобами проведення кримінологічних досліджень. Ці “вузькі місця” є орієнтирами для соціології злочинності, яка за “компенсаційним принципом” може знайти свою нішу у тих областях наукового знання, які “не зайняті”, або не можуть бути опановані кримінологією у її вітчизняному юридичному статусі.

Таким чином, конституювання соціології злочинності має відбутися з урахуванням двох обставин (1) “вузьких місць” вітчизняної кримінології і (2) власної соціологічної традиції розглядати об'єкти досліджень у звичних для соціолога соціальних контекстах і відповідно до цього виділяти предмет дослідження. Згідно канонам соціології предмет соціології злочинності можна розглядати у чотирьох основних контекстах: а) як різновид соціальної поведінки (дослідження злочинної поведінки, кримінальної дії); б) у зв'язку з функціонуванням соціальних інститутів, поділом суспільства на соціальні групи; в) з точки зору соціокультурних явищ, ціннісних, ментальних і архетипічних чинників, притаманних націям-державам; г) в інтернаціональному контексті, в перспективі розвитку світової цивілізації або окремих геополітичних структур. Об'єкт соціології злочинності не зводиться виключно до різних проявів злочинності, а охоплює її “соціальну ауру”: соціальні фактори і соціальні наслідки злочинності, громадську думку та реакцію суспільної свідомості на злочинність тощо. Виходячи з цього можна вважати, що соціологія злочинності має вивчати специфічними для соціології засобами і в притаманних соціології контекстах феномен злочинності й сукупність соціальних явищ, тенденцій, закономірностей, породжених злочинністю.

Зважаючи на специфіку розвитку вітчизняної науки і реальний стан кримінологічних досліджень, особливу увагу варто приділяти трьом аспектам: а) розробці теоретичного фундаменту у вигляді спеціальних теорій, які б поєднували дослідницький дискурс зі загальносоціологічними теоріями і мали б властивість пояснювати, моделювати відповідні феномени, б) розширенню предметного поля досліджень за рахунок тематики, яка раніше не розроблялася вітчизняною кримінологією, в) адаптації відомих соціологічних методів для емпіричних досліджень та розв'язання практичних завдань з урахуванням специфіки предметної сфери і реальних умов первинного спостереження.

Соціологія злочинності, принаймні на перших етапах розвитку, спроможна виконувати чотири основні функції - дослідницьку, методологічну, інструментальну, інформаційно-просвітницьку. Вірогідним подальшим шляхом дисципліни може бути її розвиток у напрямку розробки соціальних технологій, пов'язаних з профілактикою злочинності, формуванням громадської думки, вирішенням інших невідкладних завдань, які актуальні для суспільства. Внутрішня структура дисципліни визначається її завданнями і функціями. Вона включає три напрямки досліджень: а) теоретико-соціологічні розвідки, конструювання пояснювальних моделей злочинності або визначення засобів “розуміння” злочинної поведінки; б) вивчення різних відгалужень злочинності та побіжних проявів цього феномену в суспільстві (соціологія сімейного насилля, “білокомірцева злочинність”, соціологія наркотизму, соціологія організованої злочинності тощо), здійснення відповідних прикладних робіт в інтересах зацікавлених державних установ та громадських організацій; в) адаптація відомих соціологічних методів до потреб кримінології, проведення польових, емпіричних досліджень, організація різноманітних моніторингів для стеження за тенденціями злочинності та супутніх явищ.

Соціологія злочинності приречена взаємодіяти з трьома групами дисциплін: юридичними дисциплінами кримінально-правового циклу (наука кримінального права, кримінальний процес, кримінологія та ін.), неюридичними дисциплінами, що досліджують феномен злочинного (філософією злочинності, кримінальною психологією, кримінальною антропологією, кримінальною сексологією), спорідненими галузями соціології - соціологією права, юридичною соціологією, соціологією девіантної поведінки.

Таким чином, соціологія злочинності мусить розвиватися як галузева соціологія, яка заповнює нішу, що залишається порожньою внаслідок природної обмеженості юридичного підходу до злочинності. Вона повинна бути відкритою й “громадянською” дисципліною, що, по-перше, націлена на інформування широкої громадськості, політиків, адміністраторів, керівництва органів правопорядку про дійсний стан та тенденції злочинності, широкий спектр явищ, які зумовлені злочинними проявами, по-друге, здатна слугувати пошуку соціальних альтернатив, сценаріїв та соціальних технологій, що мають на меті протидію поширенню цих фактів. Практичне спрямування соціології злочинності не тільки не виключає, але й передбачає звернення до “високої” соціологічної теорії як витоку для побудови пояснювальних моделей, тобто соціологія злочинності може виконувати роль містка між соціологічною теорією й кримінологічною практикою.

Підрозділ “Історія соціології злочинності” (1.2) присвячено дослідженню джерел соціології злочинності, лініям її розвитку у світовому контексті та особливостям соціологічних досліджень злочинності у СРСР, УРСР та в сучасній Україні. Вирішуються два питання, що мають методологічне значення: вибір адекватної історико-соціологічної схеми та визначення “точки відліку”. Жоден з відомих історико-соціологічних методів дослідження - хронологічний, національний, проблемний, персональний - не може сам по собі скласти надійну основу для вирішення поставленої задачі. Соціологія злочинності має мультидисциплінарну основу, її джерела можна знайти в різних науках та дослідницьких традиціях. Аналіз праць окремих вчених та наукових шкіл ХІХ і ХХ ст., присвячених соціологічним аспектам протиправної поведінки, дозволив виділити чотири лінії розвитку соціології злочинності. У підрозділі історико-соціологічний матеріал групується за наступною схемою: 1) розвиток кримінальної статистики від двадцятих років ХІХ ст. до сьогодення; 2) соціологічна школа у науці кримінального права (остання чверть ХІХ ст. - початок ХХ ст.; 3) теоретико-соціологічний напрямок; 4) соціологічний напрямок у сучасній кримінології. За “точку відліку” в роботі прийнято творчість, праці, ідеї А. Кетлє. Він був першим дослідником, який аналізував злочинність з чітко визначених соціологічних позицій, використовуючи дані кримінальної статистики Франції та інших європейських країн. Його підхід включав провідні теоретико-соціологічні ідеї свого часу: соціальний реалізм, соціальний детермінізм, ідею соціального закону. Він не тільки сформулював “залізний закон злочинності” й довів невипадковість сумарних чисел порушень закону за рік або інший проміжок часу, але й дослідив низку “внутрішніх” закономірностей злочинності, пов'язуючи її з різними фактами соціального життя. Кетлє перший серед вчених, хто творчо використав дані кримінальної статистики, заклавши тим самим потужну наукову традицію.

Кримінально-статистичний напрямок зобов'язаний тій обставині, що з 1827 р. Франція, а згодом й інші європейські держави розпочинають регулярно складати й видавати звіти кримінальної (судової) статистики. Значний внесок у цю справу зробив міністр юстиції Франції, видатний адміністратор і вчений А.-М. Геррі. У Франції початку ХІХ ст. вперше було “подолано” увесь цикл складання та використання статистичних звітів, що включає 1) евристику, 2) легітимацію, 3) “низову” організацію первинного спостереження, 4) бюрократичний обіг даних, 5) науковий аналіз. Геррі увів до наукового обігу поняття моральної статистики. Кримінальна статистика протягом довгого часу розглядалася як складова частина моральної статистики. Кримінальна статистика для соціологів ХІХ ст. перетворилася на головне джерело й інструмент дослідницької діяльності завдяки тому, що відповідні звіти включали певне коло суто соціальних ознак. На початку ХХ ст. найбільша кількість соціальних факторів (14) обраховувалася і була присутня у “Зведеннях” (“Сводах”), які готувалися в Російській імперії. Завдяки цьому російські дані стосовно злочинності в цілому та за окремими видами можна було корелювати з наступними факторами: 1) стать, 2) вік, 3) сімейний стан, 4) професія, 5) релігія, 6) освіта, 7) законність походження (виділялася група так званих незаконнонароджених); 8) національність; 9) місце проживання; 10) місце народження; 11) підданство; 12) майнове становище; 13) алкоголізм; 14) рецидив; 15) стан. У дисертації аналізуються праці видатних кримінальних статистиків ХІХ ст. - Є. Анучіна, В. Міхневича, Є. Тарновського, - що й сьогодні не втратили свого значення як взірці непересічних і копітких соціологічних праць. Після революції, у 20-ті рр., в Москві в структурі ЦСУ було створено відділ моральної статистики. Але на початку 30-х рр. відповідні дослідження згортаються, дані більше не оприлюднюються і значні традиції, методичні здобутки кримінально-статистичної роботи фактично втрачаються. Відновлення кримінальної статистики та її “відкриття” для громадськості відбулося вже на початку 90-х рр.

Соціологічна школа в науці кримінального права з'явилася як відгалуження так званої “ново-італійської” або “позитивної” школи у науці кримінального права. Соціологічний напрямок мав доповнювати суто біологічні розвідки Ч. Ломброзо на тій підставі, що злочинність детермінується не тільки біологічною природою людини, але й соціальними факторами. Соціологічний напрямок зосередився на проблемі етіології злочинності, пошуку й аналізу соціальних причин, що зумовлюють злочинність. В дисертації розглядаються чотири національні відгалуження цього напрямку: 1) французька або “Ліонська” школа на чолі з Г. Тардом і А. Лакассанем; 2) німецька школа (Ф. Ліст, А. Прінс); 3) італійська (“Третя”) школа, лідером якої був автор двотомної “Кримінальної соціології” Е. Феррі; 4) російська школа, яку репрезентувала низка видатних вчених, таких як Д. Дріль, А. Кістяківський, І. Фойницький, М. Духовський, М. Чубинський, С. Гогель, М. Гернет, А. Жижиленко, Х. Чарихов. Представниками соціологічної школи в науці кримінального права ставилися не власне наукові, а скоріше прикладні завдання, які підкорялися головній меті - реформування існуючої юридичної і пенітенціарної системи на нових наукових засадах, що визначені не юридичними дисциплінами, а природничими науками і “позитивістською” соціологією. Така реформа мала б втілити нові ідеї превенції та соціального захисту, в основі яких лежить не острах кримінального покарання, а усунення внутрішніх причин злочинності.

До теоретико-соціологічної лінії віднесені дві групи соціологів-класиків. Першу групу (Спенсер, Маркс) становлять відомі теоретики, ідеї яких (еволюціонізм, соціальний конфлікт) було використано в подальшому юристами, соціологами-кримінологами для розробки власних пояснювальних моделей і концепцій злочинності; другу групу складають соціологи-класики (Тард, Дюркгейм), що на базі своїх уявлень про організацію соціуму безпосередньо досліджували феномен злочинності й заклали підвалини оригінальних напрямків сучасної кримінології. Також аналізується внесок відомих вчених ХХ ст. - П. Сорокіна, Р. Мертона, З. Фрейда, Е. Фромма, А. Адлєра - у розробку теоретико-методологічних основ соціології злочинності.

Соціологічний напрямок у кримінології сформувався у 20-30-х рр. ХХ ст. переважно у США. Він формується на відмінному світоглядному й методологічному ґрунті порівняно з кримінально-соціологічними розвідками ХІХ ст. Відкидаються натуралістичні гіпотези, суспільство сприймається не як стороння й механічна сила, а як, передусім, сукупність соціальних відносин, носіями яких є люди, нарешті, виникають нові потужні засоби емпіричних досліджень. Більш сучасні методологічні підходи втілилися, передусім, в емпіричних і теоретичних працях соціологів чиказької школи. Так, К. Шоу застосовує картографічний метод, індексні карти для вивчення делінквентності, відпрацьовуються якісні й кількісні методи досліджень. Загалом існує понад десяток різноманітних соціологічних пояснень злочинності, делінквентної й девіантної поведінки молоді, які стали “класичними” і увійшли у різноманітні західні хрестоматії й підручники з кримінології. Їх можна поділити на так звані “трансмісійні” теорії (наприклад, теорія диференційованого зв'язку Е. Сазерленда), “структурні” (наприклад, теорії Р. Мертона, К. Коена відносно аномії та соціальної дезорганізації або теорія соціального контроля В. Реклесса), “культурологічні” (теорії референтної групи М. Хескелла, злочинних субкультур В. Міллера й Д. Бордюа і т.ін.), до яких можна зарахувати і теорію конфлікту культур Т. Селліна; нарешті, соціально-психологічні концепції на кшталт теорії делінквентного дрейфу Д. Матца або стигматизації Г. Беккера і Д. Крессі. Подібні теорії треба сприймати з урахуванням того, що вони здебільшого створювалися на американському ґрунті і для Америки. Це, наприклад, чітко простежується на прикладі популярної концепції структурної напруги, автором якої є Р. Мертон.

Розвиток кримінологічних, зокрема, соціологічних досліджень злочинності в СРСР був штучно перерваний з ідеолого-політичних причин. Хоча у 20-і рр. в Україні, Москві, Ленінграді здійснювалися цікаві емпіричні дослідження, друкувалися наукові статті, присвячені різним соціальним аспектам злочинності. Зокрема, в Одесі, Харкові, Києві було створено кримінологічні установи, а їх філії працювали у Дніпропетровську, Чернігові, Сумах, Охтирці. Здобутки двадцятих років надалі було поховано, і у 60-ті рр. кримінологія в СРСР відтворювалася фактично наново. Вона не випадково отримала юридичний статус, бо соціологія в умовах невизнання її цілком як науки теоретичного змісту, а не лише сукупності методів, не була готовою відіграти роль методологічної бази для розвитку кримінологічних досліджень. Натомість, радянська кримінологія мала і свій “соціологічний ухил”, який представляли Я. Гілінський, А. Яковлєв, Е. Раска, Л. Спиридонов. Певним виключенням були праці грузинського соціолога А. Габіані, якому не тільки вдалося провести цікаві польові дослідження, але й заснувати лабораторію соціології злочинності при Тбіліському університеті. Таких виключень за радянської доби не спостерігалося на території України. Дослідження з соціології злочинності в Україні розпочато вже за часів державної незалежності.

Підрозділ “Епістемологія соціології злочинності” (1.3) присвячено особливостям дослідницького процесу та гносеологічним проблемам, які постають перед вченими у галузі соціології злочинності. Ці особливості пов'язані як з онтологією, так і феноменологією (суб'єктивне сприйняття) об'єкта. Є кілька викликів, які потребують від дослідника адекватних відповідей світоглядного або методологічного змісту. Гносеологічні виклики поділено на три класи - аксіологічні, методологічні й методичні проблеми, - кожен з яких аналізується у окремих пунктах підрозділу. До аксіологічних проблем віднесено, перш за все, “ідеологічні тиски” на дослідника з боку (1) політичних, світоглядних, класових, (2) наукових та (3) повсякденних ідеологій. Особливістю кримінологічних досліджень є їх “надсоціалізація”, тісне переплетіння з політичними, груповими інтересами. Проблема злочинності іноді стає предметом науковоподібних маніпуляцій. Феномен злочинності у контексті суспільної свідомості має окреслене ірраціональне забарвлення. Отже, дослідник має бути свідомим можливих “ідеологічних тисків”, вміти верифікувати засади власної праці та свого світогляду на предмет неупередженості й об'єктивності. Але критичне ставлення до своєї праці не виключає активної громадянської позиції дослідника і вміння прислухатися до запитів і потреб суспільства.

Далі розглядається низка методологічних викликів: проблема “двох реальностей”, перспективи застосування системного підходу, складності з визначенням поняття злочину й злочинності. Перша проблема виникає внаслідок того факту, що дослідник фактично стикається з двома онтологічно різними реальностями - злочином і злочинністю. Вони не можуть бути досліджені з використанням того ж самого теоретичного базису, отже, наразі залишається чинними як реалістична, так і номіналістична дослідницькі стратегії із залученням відповідних теоретичних арсеналів. Таким чином, мультипарадигмальність є певною властивістю епістемології дисципліни. Досить популярний серед кримінологів системний підхід має перспективу як засіб конструювання більш широких соціальних моделей, ніж сама злочинність. Злочинність в цій системі становить системотворчий елемент, а її підсистеми складають предметну сферу соціології злочинності і за своїм змістом є похідними соціальними явищами від факту злочинності. Дослідник має зважати на те, що поняття злочину не має чітких об'єктивних критеріїв. Його релятивізм пов'язаний з поточною правотворчою практикою і оціночним змістом категорії злочинного. В цій ситуації доречно додержуватися правила: уважно стежити за кримінально-правовими дефініціями і одночасно керуватися здоровим глуздом, уважно прислухаючись до громадської думки й розвитку небезпечних форм асоціальної поведінки. З методичної точки зору, по-перше, бажано використовувати увесь спектр кількісних і якісних методів і, по-друге, керуватися додатковими правилами організації та проведення польових досліджень, що можуть компенсувати об'єктивні труднощі (посилений “спротив поля”, ситуація латентних соціальних процесів, можливі перешкоди з боку адміністрацій та чиновників), які завжди виникають під час кримінологічних робіт.

Другий розділ “Злочин і злочинність: теоретико-соціологічна інтерпретація” націлений на розробку теоретико-методологічних основ соціології злочинності. Головне завдання цього розділу полягає в тому, щоб, по-перше, розглянути злочин і злочинність у соціальному контексті шляхом залучення різних соціологічних категорій, ідей і теорій, по-друге, окреслити на цій базі підходи до розуміння та пояснення відповідних феноменів.

У першому підрозділі “Соціо- і криміногенез: основні гіпотези і теорії” (2.1) розглядається теза про органічний зв'язок виникнення й становлення цивілізації з фактом злочинності, а також - альтернативні теорії. Послідовно аналізуються (1) біблійне потрактування вищезгаданої тези, (2) природничо-наукові дані та підходи, (3) метафізичні (філософські) доктрини, (4) соціологічні концепції. Існує висока вірогідність органічного зв'язку соціогенезу і криміногенезу (переважна більшість авторитетних джерел схиляється до такої думки). Виникнення перших соціальних форм або зобов'язане, або є антитезою злочину і злочинності. Подальший розвиток цивілізації органічно включає зміни змісту, форм і показників поширення злочинності відповідно до нових соціальних умов і принципів організації соціуму. Злочин, таким чином, не є випадковим збоченням або моральним падінням частини людства, а функціональним елементом соціальної системи. З цього факту можна зробити два висновки. По-перше, сучасні “високі” соціологічні теорії мусять враховувати злочин як “нормальну” альтернативу звичайній солідарній поведінці і включати цей постулат до складу своїх базових змінних. По-друге, це дає підстави для інтерпретації злочину і злочинності із залученням широко відомих соціологічних парадигм і доктрин, які розвивалися скоріше для пояснення і розуміння звичайної людської поведінки та соціального порядку, але можуть бути поширені і на “соціальний андеграунд”. Саме стратегія інтерпретації феномену злочинності на базі відомих теорій реалізується у дисертації. І першим її втіленням є інтерпретація злочину як акту соціальної адаптації, який мав і має місце в суспільному житті від Адама і Єви до сьогодення. Адаптаційні дії у дисертації поділяються на “нормальні” і “злочинні”, підкреслюється досить умовна межа між першим і другим, постійна присутність “злочинної альтернативи” у людській поведінці.

У другому підрозділі ““Злочинна адаптація”: аналітичні категорії” (2.2) визначається система соціологічних понять, за допомогою якої можна здійснювати теоретико-соціологічний аналіз в межах соціології злочинності. Ця система є концептуально-орієнтованою на парадигму соціальної адаптації. Термін “адаптація” використовується у широкому значенні цього слова. Він відображає таку взаємодію людини й соціального середовища, яка дає індивіду ресурси для виживання, саморозвитку, подальшого соціального конструювання. “Злочинну” адаптацію можна визначити стосовно трьох складових взаємодії людини і соціуму, а саме - способу включення індивіда до чинних соціальних відносин (структури), ідентичності особи, обміну цінностями між агентами соціального процесу. Оскільки існує правова регуляція цих компонентів поведінки, виникає відповідний поділ на “злочинну” і “нормальну” стратегію адаптації, визначається “ненормальний” спосіб долучення людини до ресурсів суспільства. Інтерпретація злочину як адаптаційного акту, як стратегії виживання і боротьби за соціальні ресурси, що незважаючи на моральний осуд і ризик кримінального покарання є завжди емпіричним фактом буття, відкриває можливість подовжити низку аналітичних категорій, які можуть бути використані для побудови більш конкретних пояснювальних моделей. За своїм змістом адаптаційні (включно до злочину) акти можна поділити на прості, ускладнені та інноваційні. Стосовно “нормального” соціуму та існуючого криміналітету професійної злочинності адаптаційні акти в дисертації поділяються на первинні (пряме порушення легального способу адаптації) і вторинні (адаптація до традицій, норм, ролей кримінального андеграунду). Додатковими, але не менш важливими низками аналітичних категорій, є поділ адаптаційних актів залежно від наявності життєвих альтернатив (тобто за шкалою свободи вибору), і поділ залежно від належності агентів до класоподібних соціальних груп, з якими безпосередньо пов'язаний той чи інший ступінь соціальної свободи індивіда і доступ до соціальних ресурсів.

Інтерпретація провідних категорій з точки зору теорії соціальної адаптації дозволяє сформулювати в цілому досить прийнятну пояснювальну модель наднормального сплеску злочинності у перехідні періоди, за часів різних соціальних катаклізмів і у процесі модернізації старого суспільства та народження нових типів соціуму. Це цілком стосується ситуації в Україні кінця 80-х рр. і першої половини 90-х рр. ХХ ст., коли основні показники злочинності зросли у кілька разів, виникли нові форми кримінальної активності населення, що не мали розвитку у більш ранні періоди. У зв'язку з модернізацією, яка відбувається в країні у викривлений і неорганічний спосіб через більшовицький експеримент, що перервав поступовий розвиток індустріального суспільства, значні маси населення опинилися у стані дезадаптації. Злам звичного так званого “радянського способу життя”, масове безробіття, зубожіння значних прошарків населення на тлі принад строкатого первинного капіталізму загострили проблему вибору стратегії виживання і адаптації до нових соціальних реалій. Різні соціальні групи українського суспільства по-різному зреагували на новітні виклики, але усі вони рекрутували зі своїх лав нові генерації правопорушників і вкрай небезпечних злочинців. Якщо “низи” збільшили показники загальнокримінальної злочинності, форми якої є досить прогнозованими і зрозумілими, бо відбивають прагнення вижити за будь-яку ціну, то “верхи” породили “білокомірцеву злочинність” - справжню інноваційну діяльність по відпрацюванню новітніх злочинних технологій в економіці, банківській сфері, у надрах державного апарату.