Ідеї соціології туризму

Слід зазначити, що в сучасній туризмології не достатньо чітко розділяються ці поняття, зокрема розуміння їх суб'єктів - лідера і керівника. Так, в одному з туризмологічних довідників поняття "турлідер" трактується як керівник туристичної групи. Це може бути професійний груповод, представник туристичної організації (туроператор), який комплектує туристичну групу.

Турлідером зазвичай є працівник туристичної фірми, який добре знає маршрут, звичаї та умови туризму в країні турпоїздки. Він представляє інтереси спрямовуючої турфірми під час поїздки, допомагає туристам вирішити складні питання, контролює виконання турпоїздки та якість обслуговування тощо.

Відповідно, існують певні відмінності щодо характеристик суб'єктів лідерства (лідер) та керівництва (керівник):

1) керівник зазвичай призначається офіційно, а лідер висувається стихійно;

2) керівнику надаються законом певні права та обов'язки, алідер може їх не мати;

3) керівник наділений певною системою офіційно встановлених санкцій, використовуючи які, він може впливати на підлеглих, а лідеру ці санкції не надані;

4) керівник представляє свою групу в зовнішній сфері відносин, лідер же у сфері своєї активності, обмеженій здебільшого внутрігруповими відносинами;

5) керівник, на відміну від лідера, відповідає перед законом за стан справ у групі.

Виходячи з функціональних та психологічних відмінностей між керівником та лідером, у групі можуть виникнути такі ситуації, які накладають свій відбиток на гармонію життя та діяльності групи.

1. Лідер і керівник - різні особи, які не знаходять спільних точок взаємодії (не в одній "упряжці"). Ця ситуація не буде сприяти успішній діяльності групи і гармонізації міжособистісних відносин.

2. Лідер і керівник - різні особи, які на основі взаємоповаги та компромісів знаходять точки взаємодії. Така група може працювати успішно, і в ній пануватиме певний "дух" співпраці та суперництва. І все ж за такої розстановки сил можливий певний нахил групового корабля вправо чи вліво. Якщо група виконуватиме роль третьої сили, тобто буфера між лідером та керівником, то, висловлюючись образно, "цей корабель не затоне, а плистиме вперед".

3. Лідер і керівник - в одній особі. В цьому випадку група працюватиме як одна команда, віддана своєму капітану, тобто найбільш ефективно з погляду діяльності і найбільш гармонійно стосовно людських стосунків.

Таким чином, завдання керівника групи - поєднати в собі якості лідера і офіційного керівника для досягнення поставлених цілей.

Успіх чи невдача керівництва в кожному випадку залежить від того, чи зуміє керівник закріпити за собою позицію лідера групи. Якщо цього не станеться, то, можливо, йому все ж вдасться керувати групою, але таке керівництво буде формальним. Позицію лідера тоді займе хтось інший.

2.4 Конфлікти в туристичній групі

Загалом під конфліктом у соціології розуміється зіткнення протилежних інтересів, цілей, позицій або поглядів суб'єктів соціальної взаємодії (індивідів, соціальних груп, суспільства тощо). Соціальний конфлікт завжди пов'язаний з усвідомленням людьми протиріч своїх інтересів як членів тих чи інших соціальних груп з інтересами інших суб'єктів. Загострення цих протиріч часто породжують соціальні конфлікти, які протікають у відкритій або закритій формі.

Аналіз показує, що соціальні протиріччя пронизують усі сфери суспільного життя - економічну, політичну, соціальну, духовну тощо. Загострення тих чи інших соціальних протиріч створює певні "зони кризи". Криза виявляється у різкому посиленні соціальної напруженості, яка нерідко переростає у конфлікт.

Більшість соціологів схильна вважати, що існування сучасного суспільства без конфліктів неможливо, оскільки конфлікт є невід'ємною частиною життєдіяльності людей, а також важливим джерелом соціальних змін, що відбуваються в суспільстві. Конфлікт, у свою чергу, робить соціальні відносини більш динамічними і мобільними. Адже звичні норми поведінки і діяльності індивідів, що раніше задовольняли їх, з дивною рішучістю часто відкидаються ними без усякого жалю. Під впливом конфліктів суспільство може перетворюватися. Чим сильніший соціальний конфлікт, тим помітніший його вплив на перебіг соціальних процесів і темпи їх здійснення. Цей вплив відбувається через функції соціального конфлікту.

На думку американського соціолога Л. Козера, основними функціями соціального конфлікту є:

1) утворення соціальних груп і підтримка їхньої цілісності і меж;

2) встановлення і підтримка відносної стабільності внутрішньо-групових і міжгрупових відносин;

3) створення і підтримка балансу інтересів між протиборчими сторонами;

4) стимулювання дій щодо створення нових форм соціального контролю;

5) створення нових соціальних інститутів;

6) одержання інформації про навколишнє середовище (точніше - про соціальну реальність, її позитивні й негативні сторони);

7) соціалізація та адаптація конкретних індивідів.

Нерідко функції конфлікту об'єднуються за ознаками наслідку впливу - на "позитивні" та "негативні". Зокрема; туризмолог В.О. Квартальнов виділяє "плюс-наслідки" конфлікту: причетність більшості групи до вирішення конфлікту, зростання згуртованості, оздоровлення психологічного клімату, прискорення наступних рішень, відділення симптомів від причин конфлікту, висвітлення прихованих проблем, виявлення творчого потенціалу життя групи.

До "мінус-наслідків "конфлікту він відносить: психологічну напругу, образ "ворога" в опонентів, групування навколо попередніх цінностей, послаблену взаємодію між сторонами конфлікту, наростання ворожнечі ("перемога" стає важливішою, ніж вирішення проблеми), порушення комунікативних зв'язків.

За схожими критеріями здійснюється типологія конфліктів. Відповідно до цього виділяють два типи конфліктів: функціональний та дисфункціональний. Конфлікт вважається функціональним, якщо він веде до підвищення ефективності функціонування будь-якої організаційної системи. І навпаки, конфлікт вважається дисфункціональним, якщо він призводить до зниження особистої задоволеності працівників, групового співробітництва та ефективності функціонування організаційної системи.

Конфлікти можна класифікувати також залежно від суб'єктів і зон розбіжностей. Це найпоширеніша нині класифікація конфліктів, яка охоплює такі їх види:

1. Особистісний конфлікт охоплює такі конфлікти, що відбуваються, так би мовити, усередині особистості, на рівні її індивідуальної свідомості. Цей тип конфлікту не відповідає визначенню, поданому вище. Однак його потенційні дисфункціональні наслідки аналогічні наслідкам інших типів конфлікту. Він може набрати різної форми:

а) рольового конфлікту, який виникає, коли до індивіда висуваються суперечливі вимоги з приводу того, яким має бути результат його роботи;

б) внутрішньоособистісного конфлікту, який може також виникнути в результаті того, що виробничі вимоги не узгоджуються із особистими потребами або цінностями людини.

2. Міжособистісний конфлікт - це розбіжності між двома чи більше людьми однієї або кількох соціальних груп. До них можуть приєднуватись також окремі особи, що не утворюють групи. Цей тип конфлікту, можливо, найпоширеніший. Міжособистісний конфлікт може також проявлятися і як зіткнення індивідів з різними рисами характеру, поглядами, цінностями.

3. Конфлікт між особистістю і соціальною групою виникає, як правило, у двох випадках: а) якщо сподівання групи суперечать сподіванням окремої особистості; б) якщо ця особистість суперечить сподіванням окремої особистості; в) якщо ця особистість займає позицію, що докорінно відрізняється від позиції всієї групи.

4. Міжгруповий конфлікт - це конфлікт між соціальними групами і спільнотами людей із протилежними інтересами. Сучасне суспільство - це світ різноманітних організацій, які складаються із безлічі соціальних груп - формальних і неформальних. Навіть у найкращих організаціях між такими групами можуть виникати конфлікти. Часто функціональні групи починають конфліктувати через розбіжності цілей усередині організації.

5. Конфлікт незалежності - це коли індивіди мають начебто подвійну незалежність. Наприклад, коли конфліктуючі сторони утворюють групу всередині якоїсь великої соціальної групи або коли індивід входить одночасно у дві конкуруючі групи, що мають одну мету.

6. Конфлікт із зовнішнім середовищем - це коли індивіди, що складають соціальну групу, зазнають тиску ззовні, передусім з боку адміністративних або економічних норм і розпоряджень. Вони таким чином входять у конфлікт із соціальними інститутами, що підтримують ці норми і розпорядження.

Типологію соціального конфлікту можна подати також і в такий спосіб:

а) конфронтація - це пасивне протистояння груп із протиборчи-ми політичними, економічними чи соціальними інтересами.

Як правило, це протистояння не набирає форми відкритого зіткнення, але припускає наявність непереборних розбіжностей та здійснення тиску;

б) суперництво - це боротьба за визнання особистих досягнень і творчих здібностей з боку суспільства, соціальної групи або соціальної організації. Мета суперництва - набуття кращих позицій, визнання, а також демонстрація переваги шляхом досягнення престижних цілей;

в) конкуренція - це особливий тип конфлікту, його мета - одержання вигоди, прибутку або доступу до дефіцитних благ.

Існує певна класифікація причин виникнення конфліктів, за якою виділяють декілька головних:

1) обмеженість ресурсів, які потрібно розподілити;

2) взаємозалежність виконуваних функцій або завдань;

3) різниця у цілях;

4) різниця в уявленнях і цінностях;

5) різниця у манерах поведінки, досвіді, рівні освіти тощо;

6) некомукативність.

Причини, за яких найчастіше трапляються конфлікти в туристичних групах, можуть бути об'єднані у три групи:

1. Реальна загроза утиску чи невдоволення яких-небудь інтересів суб'єкта (тобто людини, чий погляд на речі беремо за основу). Так, у подорожі людина може бути невдоволена розподілом вантажу, обов'язків або чергувань; місцем, яке їй дісталось у наметі; меню, складеним без урахування її смаків; розпорядком дня чи темпами пересування і т.п. При цьому інтереси суб'єкта страждають від тих чи інших дій інших учасників чи керівника групи.

2. Помилкове приписування кому-небудь позиції, спрямованої проти суб'єкта. Незрозумілі чи двозначні вчинки, висловлювання оточуючих можуть отримати однозначно спотворену оцінку суб'єкта, особливо, якщо в нього є якісь побоювання, через призму яких він сприймає те, що відбувається. Наприклад, люди з підвищеною самооцінкою та загостреним самолюбством, набувши певний туристичний досвід, нерідко починають хворобливо реагувати на поради досвідчених туристів. Порада, підказка (особливо якщо вони висловлені не надто тактовно і тим більше - при всіх) сприймаються такою людиною як спроба виставити напоказ її слабкість та підкреслити вади.

3. Психологічна несумісність. Упереджене ставлення до людини через спосіб її мислення, інтереси, національне чи соціальне походження, стать, вік, одяг, зачіску, голос, говірку, ходу, манеру їсти, пити, сміятись, спати та безліч інших моментів аж до запаху (навіть парфумів). Несумісність виникає у суб'єкта тоді, коли якісь властивості чи вчинки іншої людини починають викликати неприємні асоціації чи дратують самі по собі. Джерелом несумісності можуть стати і такі вчинки, які безпосередньо не стосуються суб'єкта, та все ж викривають його слабкість, демонструють і вади.

Переходячи до розгляду перебігу соціального конфлікту, механізмів його розвитку, зазначимо, що у визначенні механізму соціального конфлікту в соціологічній науці є два підходи: статичний і динамічний. З точки зору статичного підходу, механізм соціального конфлікту охоплює такі елементи, як конфліктна ситуація, учасники конфлікту, об'єкт конфлікту. Розглянемо їх докладніше.

1. Конфліктна ситуація. На шляху переростання протиріччя у конфлікт складається своєрідна ситуація, яку називають конфліктною. Остання безпосередньо передує конфлікту та за певних умов розвивається в нього. Передконфліктна ситуація є дуже хиткою: незначна, навіть випадкова подія може викликати незворотні процеси, що безпосередньо ведуть до відкритого конфлікту. На цій стадії поєднуються різні обставини, які передують конфліктам і часто-густо породжують несумісні вимоги. При цьому задоволення інтересів однієї сторони перешкоджає задоволенню інтересів іншої.

2. Учасники конфлікту. У будь-якій конфліктній ситуації виділяють учасників конфлікту та об'єкт конфлікту. Серед учасників конфлікту розрізняють опонентів (тобто тих людей, що зацікавлені в об'єкті конфлікту), втягнуті групи і зацікавлені групи. Участь у конфлікті втягнутих і зацікавлених груп зумовлена двома причинами або їх спо лучениям: вони здатні вплинути на результат конфлікту; результат конфлікту стосується їхніх інтересів.

3. Об'єкт конфлікту - це той ресурс, на який саме і поширюються інтереси конфліктуючих сторін. Об'єкт конфлікту є неподільним, оскільки його сутність або виключає розподіл, або він представлений у межах конфлікту як неподільний (одна чи обидві сторони відмовляються від розподілу). Фізична неподільність об'єкта не є обов'язковою умовою конфлікту, оскільки нерідко об'єкт може допускати його використання обома сторонами (наприклад, одна сторона забороняє іншій використовувати певне місце для автомобіля, не маючи на це відповідних прав).

Щодо динамічного підходу механізм соціального конфлікту проходить зазвичай такі стадії:

1. Прихована стадія. На цій стадії суб'єкти конфлікту, перш ніж зважитись на відкриті дії, оцінюють свої можливості (матеріальні цінності, владу, інформацію, зв'язки тощо), вживають відповідних заходів щодо консолідації сил протиборчих сторін, пошуку прихильників та розширення їх кола. На цій стадії протиріччя ще не усвідомлюються всіма учасниками конфлікту. Конфлікт виявляється лише в явному чи неявному невдоволенні ситуацією. Невдоволеність щодо цінностей, інтересів, цілей та засобів їх досягнення не завжди виливається в конфлікт: протилежна сторона іноді або упокорюється з несправедливістю, або чекає своєї години, затаївши образу. Власне конфлікт починається з невизначених дій, що спрямовані проти інтересів іншої сторони. Крім того, ця стадія є періодом формування кожною із конфліктуючих сторін своєї стратегії і тактики подальших дій.

Характерно, що прихованій стадії притаманна фактична готовність до конфлікту з обох сторін. Зокрема, в туристичній групі готовність до конфлікту переживається суб'єктом як стан душевного дискомфорту, роздратування. Причому все це існує не саме по собі, а більш-менш чітко пов'язано з конкретною людиною - опонентом, який протистоїть суб'єкту і на якого суб'єкт спрямовує свої дії при переході від готовності до реалізації конфлікту.

Опонент не завжди знає про конфлікт. Так, невдоволений інструктором турист може в його присутності бути ввічливим, стриманим і не висловлювати жодних претензій, а за спиною інструктора всіляко його обмовляти, кидати на його адресу скептичні репліки і тим же суттєво підривати його авторитет у групі. Інструктор, нічого про це не знаючи, не робить жодних кроків у відповідь. У подібних випадках опонент виступає лише як мішень, на яку суб'єкт спрямовує свої реакції. Опонент залишається пасивним і сам у конфлікт не вступає. Такий конфлікт - з одним активним учасником - називатимемо одностороннім.

Значно частіше опонент не залишається безучасним, а певним чином відповідає на дії суб'єкта і стає "повноправним" учасником конфлікту. Якщо взяти його позицію за основу, то про нього можна повторити все, раніше сказане про суб'єкт. Таким чином, у двосторонньому конфлікті можна виділяти будь-кого з двох суб 'єктів, у залежності від того, з чиєї позиції відбувається аналіз конфлікту.

2. Стадія формування конфлікту. На цій стадії, як правило, формуються протиріччя, чітко усвідомлюються претензії, що можуть бути висловлені протилежній стороні у вигляді відповідних вимог. Оформляються групи, що беруть участь у конфлікті, та висуваються їх лідери. Відбувається демонстрація власних аргументів і критика аргументів супротивника. На цій стадії конфліктуючі сторони нерідко можуть приховувати свої плани чи аргументи. Використовується також провокація, тобто дії, спрямовані на формування певної громадської думки, вигідної для однієї сторони і несприятливої для іншої конфліктуючої сторони. У процесі свого формування конфлікт змінюється. Це пов'язано з тим, що відносини, які складаються на початку і наприкінці конфлікту, істотно різняться: різною мірою проявляється активність учасників конфлікту, можуть також виникати несподівані перебіги подій, які додатково спричиняють поглиблення і розростання конфлікту.

Аналіз свідчить, що процес формування соціального конфлікту триває доти, поки не з'являються перші відчутні результати протиборства, які осмислюються, обмірковуються та аналізуються суб'єктами конфлікту. На цьому початковий етап соціального конфлікту фактично закінчується.

Дослідження конфліктів у туристичних групах засвідчують, що готовність до конфлікту, навіть за дуже великої напруженості суб'єктів, далеко не завжди переростає у відкриту сутичку. Момент переходу залежить від поєднання дуже багатьох факторів. Серед них можна виділити вдачу конфліктуючих (місце в діапазоні між витримкою та агресивністю, сміливістю та боягузтвом), імовірний прогноз кожного з них (що обіцяє йому розвиток конфлікту). Особливо варто підкреслити значення зовнішних умов та, зокрема, наявність і позицію значущих осіб. Якщо хоча б одна, а тим більше обидві людини, схильні до конфлікту, відчувають підтримку оточуючих та прихильність значущих для себе осіб, відкрита сутичка стає практично неминучою. Навпаки, атмосфера загального засудження та особливо неприхильне ставлення значущих осіб може загальмувати чи й зовсім припинити розгортання конфлікту.

3. Стадія інциденту. Для виникнення конфлікту як такого потрібні три умови: конфліктна ситуація, учасники конфлікту, а також наявність приводу для конфлікту, тобто своєрідного "спускового механізму", що сприяє розвитку подій. Слугує цьому, як правило, подія, що переводить конфлікт у стадію активних дій, тобто конфліктуючі сторони вирішують вступити у відкриту боротьбу.

4. Стадія активних дій. Конфлікт вимагає від його учасників значної енергії, завдяки якій він швидко досягає максимального напруження у діях, тобто критичної межі, а потім швидко згасає. У самому конфлікті дії обох сторін можуть бути як відкритими, або безпосередніми, так і прихованими, або опосередкованими. Вони можуть бути фізичними, психологічними, ідеологічними, тобто залежать від специфічної поведінки людей. Ці дії можуть бути також передбачуваними і непередбачуваними, але вони зазвичай розширюють сферу соціального конфлікту.

Необхідно також зазначити, що соціологічною наукою значна увага приділяється виробленню певних технологій врегулювання конфліктів, управління ними. Завдання суб'єктів управління конфліктом у тому й полягає, щоб не допустити його поширення і зменшити його негативні наслідки.

Суб'єктом управління конфліктом може бути як одна з його сторін, так і третя сторона, що не бере участі в ньому, але зацікавлена в його врегулюванні. При цьому, хто б не був суб'єктом управління соціальним конфліктом, важливо знайти ефективні способи та методи врегулювання конфліктних відносин.

Цьому можуть сприяти певні організаційні заходи. По-перше, треба зробити соціальні конфлікти (насамперед тіньові, неявні, латентні) надбанням гласності, максимально відкритими. Це дасть змогу контролювати перебіг конфлікту і вчасно реагувати на процеси, що відбуваються під час протиборства сторін. По-друге, знизити ступінь соціально-психологічного напруження, щоб перешкодити появі детонізуючих ситуацій у відносинах між конфліктуючими сторонами.

Аналіз показує, що процес розв'язання соціального конфлікту - доволі складна справа. Він може розвиватись різними шляхами, а також використовувати різноманітні методи, розроблені теорією соціального управління. Серед них найчастіше застосовують такі загальні методи управління конфліктом, що діють і у сфері туризму:

1. Метод уникнення конфлікту - може полягати у відході з політичної арени того чи іншого політичного діяча або у погрозі відходу, в уникненні зустрічей із супротивником тощо. Однак уникнення конфлікту не означає його ліквідацію, тому що залишається невирішеною сама причина.

2. Метод переговорів - дає змогу уникнути застосування насильства. У процесі переговорів сторони обмінюються думками, що не минуче знижує гостроту конфлікту, а також допомагає зрозуміти аргументи сторін, об'єктивно оцінити співвідношення сил і умови примирення. Переговори дають можливість більш ретельно розглянути альтернативні ситуації, домогтися взаєморозуміння, прийти до згоди, консенсусу, відкрити шлях до співробітництва.

3. Метод посередництва - це процедура примирення. Посередниками можуть виступати як організації, так і приватні особи, а функції посередників можуть виконувати не тільки урядові, а й будь-які інші установи та організації. Практика доводить, що вдало підібраний посередник може швидко врегулювати конфлікт там, де без його участі згода була б неможлива. Так, у складних міжнародних соціальних конфліктах місію посередників часто виконують лауреати Нобелівської премії. Така практика наочно демонструє ті високі вимоги, що висуваються до особи посередника (авторитет, моральність, професійна компетентність, високий інтелект тощо).

4. Метод відкладання - нерідко означає поступитися своїми позиціями. Це досить поширено в соціальній практиці. Але тут важливо підкреслити, що сторона, яка поступилася своїми позиціями, в міру нагромадження певних сил і зміни ситуації на свою користь зробить, як правило, спробу повернути втрачене.

5. Метод третейського розгляду, або арбітраж, - зазвичай за такого розгляду керується нормами законів, у тому числі міжнародного права.

Пошук шляхів виходу із конфліктних ситуацій сприяє виробленню також інших методів розв'язання соціальних конфліктів, які у сучасній теорії соціального управління поділяють на дві категорії: структурні та міжособистісні методи управління конфліктами.

Серед структурних методів управління конфліктами найчастіше використовують такі:

1. Метод роз 'яснення вимог - один із найкращих методів управління, що дає змогу запобігати дисфункціональним конфліктам. Полягає у роз'ясненні того, яких результатів очікують від кожної людини або підрозділу організації. Тут повинні бути згадані такі параметри, як рівень досягнутих результатів, хто надає і одержує різну інформацію, яка система повноважень і відповідальності, а також чітко визначені цілі, політика, процедури і правила спільної діяльності.

2. Метод координації та інтеграції спільних дій - грунтується на застосуванні координаційного механізму. Один із найпоширеніших тут механізмів - це ланцюг команд. Як відзначали М. Вебер і представники адміністративної школи управління, встановлення ієрархії' повноважень упорядковує взаємодію людей, процес прийняття рішень і проходження інформащйних потоків усередині організації. В управлінні конфліктною ситуацією дуже корисні й такі засоби інтеграції', як управлінська ієрархія, використання спеціальних служб, що здійснюють зв'язок між функціями, а також міжфункціональні цільові групи, наради між відділами і підрозділами.

3. Метод загальноорганізаційних та комплексних цілей передбачає об'єднання спільних зусиль двох або більше людей, груп, відділів або підрозділів організації для досягнення певної мети.

4. Метод системи винагород - застосовується з метою впливу на поведінку і дії людей для уникнення дисфункціональних наслідків. Не менш важливо, щоб система винагород не заохочувала неконструктивну поведінку і дії окремих осіб або груп.

Серед міжособистісних методів управління конфліктами найчастіше використовують такі:

1. Метод відхилення - характеризується тим, що людина (або група) намагається ухилитися від конфлікту. Один із способів розв'язання конфлікту - не потрапляти в ситуації, що провокують виникнення протиріч, а також не вступати в обговорення питань, що мають значні розбіжності.

2. Метод згладжування - характеризується поведінкою, яка диктується переконанням, що не варто сердитися. Особа, яка застосовує цей метод, намагається затамувати в собі ознаки конфлікту, апелюючи до потреби в солідарності. У результаті може настати мир, але проблема залишиться. Вже не існує можливості для прояву емоцій, але вони є всередині і накопичуються.

3. Метод примусу - використовуються спроби примусити іншу сторону прийняти свою точку зору за будь-яку ціну. Той, хто намагається це зробити, не цікавиться думкою інших. Особа, що використовує цей метод, зазвичай поводиться агресивно і для впливу на інших, як правило, використовує силу влади. Конфликт у такий спосіб можна взяти під контроль, показуючи, що маєш найсильнішу владу, придушуючи свого супротивника і вимагаючи від нього поступитися перед керівником.

4. Метод компромісу - характеризується прийняттям думки іншої сторони, але лише до певної міри. Здатність до компромісу високо оцінюється в управлінських ситуаціях, оскільки часто надає можливість швидко розв'язати конфлікт, задовольнивши обидві сторони. Однак використання методу компромісу на початковому етапі конфлікту, що виник унаслідок прийняття важливого рішення, може зашкодити діагнозу проблеми і скоротити час для пошуку альтернативи.

5. Метод розв'язания проблеми - визнання розбіжностей в думках і готовність до ознайомлення з іншою точкою зору, щоб зрозуміти причини конфлікту і знайти правильний напрямок дій, прийнятний для всіх. У складних ситуаціях, де розмаїтість підходів і достовірна інформація є істотними для ухвалення розсудливого і вірного рішення, появу конфліктуючих думок потрібно навіть заохочувати і управляти ситуацією, використовуючи цей метод.

Як бачимо, для розв'язання конфліктів у туристичних групах більш прийнятні міжособистісні методи. Таку думку підтримує, зокрема, Е.Е. Лінчевський, який до основних методів (прийомів) долання конфліктів туристичній практиці відносить: 1) посередництво третьої особи; 2) роз'єднання конфліктуючих; 3) сприяння вільному розвитку і завершенню реакції конфліктуючих; 4) гасіння конфлікту.

Таким чином, соціальні конфлікти супроводжують туристичну групу на різних етапах її існування і розвитку. Знання причин і механізмів їх виникнення, методів розв'язання і запобігання є важливою умовою забезпечення продуктивного відпочинку туристів під час подорожі.

Висновки

туризм соціологія людина соціокультурний

1. Туристична група - це цільова соціальна група, створена для реалізації потреб туристів, що об'єднуються для задоволення своїх спільних (схожих) інтересів в оздоровленні, відпочинку та розвагах. Завдяки домінуванню комунікативної взаємодії членів групи щодо задоволення цих інтересів більш вагомою в туристичних групах є неформальна структура.

2. В туристичних групах взаємодіють дві групи соціальних ролей: функціональні, які забезпечують життєдіяльність групи та досягнення основної мети, та позиційні, які обумовлені соціальним статусом (позицією), яку займає член групи і яку йому відводять інші члени.

3. Лідер туристичної групи - найбільш впливовий її член, який вирішує групові інтереси, оцінки і норми, наділений найбільшим цілісним потенціалом, організовує діяльність групи, спрямовану на досягнення спільних інтересів.

4. Керівник туристичної групи, на відміну від лідера, призначається офіційно, наділений певними санкціями, представляє групу в зовнішньому середовищі і несе відповідальність перед законом за стан справ у групі. Головне завдання керівника - об'єднати в собі риси лідера і офіційного керівника для досягнення поставленої мети.

5. Соціальний конфлікт у туристичній групі розуміється як зіткнення протилежних інтересів, цілей, позицій або поглядів окремих туристів чи окремих малих груп у складі туристичної групи.

6. До основних причин виникнення конфліктів у туристичних групах відносять: обмеженість ресурсів, які потрібно розподілити; взаємозалежність виконуваних функцій або завдань; різниця у цілях; різниця в уявленнях і цінностях; різниця в поведінці, досвіді, рівні освіти тощо; некомунікативність. Найчастіше в туристичних групах причиною конфліктів є реальна загроза незадоволення або обмеження інтересів суб'єкта; помилкове приписування кому-небудь позиції, спрямованої проти суб'єкта; психологічна несумісність.

Тема 3. Методологія, напрями і технології соціологічних досліджень у сфері туризму

3.1. Методологія і напрями соціологічних досліджень у сфері туризму

Переходячи до розгляду методології соціологічних досліджень в галузі туризму, слід зазначити, що у загальному вигляді під методологією розуміють систему принципів наукового пізнання. У більш вузькому сенсі методологія визначається як вчення, по-перше, про структуру, логічну організацію, методи і засоби наукової діяльності; а по-друге - про принципи побудови, форми і способи наукового пізнання. Саме методологія соціологічного дослідження визначає, наскільки зібрані соціальні факти можуть бути реальною і надійною основою об'єктивного знання. Вона не пов'язана безпосередньо з сутністю знання про реальний світ, а скоріше має справу з операціями, за допомогою яких конструюється знання. Тому терміном "методологія" часто-густо прийнято визначати сукупність дослідницьких процедур, техніки і методів, включаючи прийоми збирання та опрацювання соціологічних даних.

Метод являє собою головний спосіб збирання, опрацювання або аналізу даних. Іншими словами, метод - це певна сукупність конкретних прийомів і способів пізнання, перетворення або оцінки соціальної дійсності. У цьому випадку методи є складовою частиною методології тієї чи іншої науки, соціології зокрема. Техніка, у свою чергу, є сукупністю спеціальних прийомів для ефективного використання того чи іншого методу. Методика - поняття, яким визначають сукупність технічних прийомів, пов'язаних з певним методом, включаючи конкретні операції, їх послідовність та взаємозв'язок. Під процедурою соціологічного дослідження розуміють послідовність усіх операцій, загальну систему дій і способів організації та здійснення соціологічного дослідження. Це найбільш загальне поняття, яке належить до системи прийомів збирання та опрацювання соціологічної інформації.

Слід зауважити, що серед основних категорій соціологічного дослідження часто-густо використовують і таке поняття, як технологія. За аналогією з промисловою технологією ця категорія з погляду соціологічного дослідження є сукупністю прийомів, методів і дій, що їх застосовують для досягнення поставленої мети в процесі планування, організації та проведення соціологічного дослідження. Вона завжди базується на емпіричному досвіді й теоретичних закономірностях, відкритих та апробованих дослідницькою соціальною практикою.

Переходячи до розгляду основних напрямів соціологічних досліджень сфери туризму, слід зазначити досить широкий діапазон тематики досліджень та динамічний характер її оновлення. Такі характеристики напрямів дослідження обумовлені тим, що туризм як соціальне явище перебуває у постійному розвитку під впливом динамічних суспільних змін та умов функціонування туристичної галузі.

На ці особливості соціологічних досліджень туризму звертає увагу М.Б. Біржаков, визначаючи основним напрямом дослідження вивчення соціальних умов, що сприяють переміщенню людини. Для існування туризму як явища в житті людини необхідно щонайменше дві найважливіші умови: вільний час і достатні засоби для здійснення туристичних подорожей, а також наявність спокійних політичних обставин, що забезпечують вільне переміщення4.

За допомогою соціологічних досліджень вивчаються поведінка й мотивації людей у різних аспектах: залежно від віку, національності, соціального стану, освіти, місця проживання, культурних устоїв. Вивчаються умови, що визначають масовість туризму, виділення людей у групи, формування туристичних потоків на основі соціальних ознак. Соціологія із залученням методів психології й антропології розглядає поведінку різних груп людей у множинних ситуаціях.

У цей час соціологічним дослідженням приділяється велика увага. Практично на кожному великому заході, виставці проводиться анкетування туристів і відвідувачів з метою одержання різноманітної інформації, що дозволяє одержати важливі дані для оцінки мотивації здійснених і майбутніх подорожей.

Для цього, зокрема, проводиться активне анкетування як працівників туризму, так і власне туристів.

Дані соціологічних опитувань є також важливою вихідною базою для побудови прогнозів і рекомендацій щодо формування політики просування туристичного продукту на конкретному споживацькому ринку, а також підставою для прийняття важливих політико-економічних рішень у сфері митних і міграційних відносин і правил.

Отже, часткова соціологічна теорія туризму у своїх дослідженнях, з одного боку спирається на дані емпіричних досліджень, а з другого боку - результати досліджень такої соціологічної теорії є методологічною базою для проведення подальших емпіричних досліджень, ефективність яких багато в чому залежить не тільки від техніки проведення, але й від результатів досліджень у рамках соціологічної теорії туризму.

3.2 Методика і техніка соціологічних досліджень у сфері туризму

Беручись до розгляду методики і техніки соціологічних досліджень масової комунікації, необхідно, на нашу думку, пояснити спочатку сутність поняття "соціологічне дослідження", охарактеризувати його основні типи та зіставити з ними дослідження туризму.

Соціологічне дослідження визначається в соціології як система логічно послідовних методологічних, методичних і організаційно-технічних процедур, пов'язаних між собою єдиною метою: отримати достовірну інформацію про ті соціальні явища або процеси, що вивчаються, про тенденції або суперечності їх функціонування і розвитку, щоб ці дані могли бути використані в практиці соціального управління різноманітними галузями суспільного життя. Інакше кажучи, соціологічне дослідження - це багатогранний науковий процес вироблення нових знань, який об'єднує як теоретико-методологічний, так і емпіричний рівні пізнання, що відповідно забезпечує його цілісність і дає конкретне уявлення про будь-які сторони соціальної реальності, про різноманітні види суспільної діяльності людей.

Важливо зазначити, що будь-яке соціологічне дослідження (а це стосується і досліджень в галузях соціології туризму) містить у собі чотири взаємопов'язані етапи: 1) підготовка дослідження; 2) збирання первинної соціологічної інформації (отримані в різній формі дані, що потребують подальшого опрацювання та аналізу); 3) підготовка зібраної інформації до опрацювання та безпосереднє її опрацювання; 4) аналіз отриманої інформації, підбиття підсумків дослідження та розробка відповідних висновків і рекомендацій.

В залежності від рівня наукового знання соціологічні дослідження поділяють на теоретичні та емпіричні.

У свою чергу, соціологічне знання незалежно від його рівня характеризується двома функціями: функцією пояснення соціальної дійсності і функцією її перетворення. Поділ соціології на теоретичну і емпіричну пов'язаний з рівнями знання (теоретичний та емпіричний) у соціології; поділ же соціології на фундаментальну і прикладну - з орієнтацією (функцією) соціології на власне наукові чи практичні задачі. Так, емпіричне дослідження туризму може проводитися в рамках як фундаментальної, так і прикладної соціології. Якщо його мета - побудова теорії туризму, то воно належить за своєю орієнтацією до фундаментальної соціології. Якщо ж його мета - вироблення практичних рекомендацій щодо використання або ефективності, то воно належить до прикладної соціології. Отже, соціологічне дослідження туризму, будучи емпіричним за рівнем одержуваного знання, може бути й прикладним за характером розв'язуваної задачі - перетворення соціальної дійсності.

У соціології туризму мають місце не тільки наукові чи прикладні соціологічні дослідження, але й змішані, у яких вирішуються як наукові, так і практичні задачі. Незалежно від того, проводиться дослідження на одному чи двох (теоретичному та емпіричному) рівнях соціологічного знання, або воно є тільки науковим чи прикладним, воно, як правило, містить у собі вирішення й методологічних питань.

Необхідно підкреслити, що у загальному випадку будь-яке соціологічне дослідження туризму складається з трьох основних стадій, кожна з яких може бути самостійним дослідженням.

Перша стадія - власне методологічна - пов'язана з розробкою програми дослідження на основі або вже наявних знань і методів, або сформованих заново та спеціально призначених для даного дослідження.

Друга стадія - емпірична - пов'язана з одержанням емпіричного знання. Це передусім соціологічне дослідження, робота, як кажуть, на об'єкті, тобто збирання соціологічної інформації, її обробка та аналіз.

Третя стадія - теоретична - пов'язана з одержанням теоретичного знання, побудовою, наприклад, типології, формуванням і розвитком соціологічних теорій туризму.

Крім того, необхідно розуміти, що конкретний вид соціологічного дослідження туризму завжди обумовлений характером поставлених у ньому цілей і завдань. Саме відповідно до них і розрізняють три види соціологічного дослідження: розвідувальне, описове й аналітичне.

Розвідувальне дослідження (іноді його називають ще пілотажним чи зондажним) вирішує обмежені за своїм змістом задачі. Воно охоплює, як правило, невеликі обстежувані сукупності і ґрунтується на спрощеному і стислому за обсягом інструментарії. Цей вид соціологічного дослідження використовується, зазвичай, для попереднього обстеження визначеного процесу чи явища.

Описове дослідження - більш складний вид соціологічного аналізу, що дозволяє сформувати відносно цілісне уявлення про досліджуване явище чи процес, його структурні елементи.

Зазвичай, описове дослідження застосовується в тих випадках, коли його об'єктом виступає порівняно велика спільність людей, що має різні характеристики.

Аналітичне дослідження ставить своєю метою найбільш заглиблене вивчення соціологічних явищ, коли потрібно описати не тільки структуру, але й дізнатися, що визначає його основні кількісні та якісні параметри. Аналітичне дослідження істотно відрізняється від інших (раніше розглянутих) видів соціологічного дослідження не тільки складністю і змістом свого підготовчого етапу (збирання первинної соціологічної інформації), але й своїм підходом до аналізу, узагальнення і пояснення отриманих результатів.

Різновидом аналітичного дослідження можна вважати соціологічний експеримент. Його проведення припускає створення експериментальної ситуації шляхом зміни у той чи інший спосіб звичайних Умов функціонування соціального об'єкта. В ході соціологічного експерименту особлива увага приділяється вивченню "поводження" тих факторів, що додають об'єкту нових рис і властивостей.

В залежності від того, розглядається досліджуваний об'єкт у статиці чи в динаміці, можуть бути виділені ще два види соціологічного дослідження - точкове і повторне.

Точкове чи разове) дослідження подає інформацію про стан і кількісні характеристики соціального явища чи процесу в сфері туризму в момент його вивчення. Ця інформація у визначеному змісті може бути названа статичною, оскільки відбиває нібито моментальний "зріз" об'єкта, але не дає відповіді на питання про тенденції його зміни у часовому просторі.

Така інформація може бути отримана лише в результаті декількох досліджень, проведених послідовно через визначені проміжки часу. Подібні дослідження, що засновані на єдиній програмі та єдиному інструментарії, називаються повторними. Власне кажучи, вони являють собою спосіб порівняльного соціологічного аналізу, що спрямований на виявлення динаміки розвитку соціального об'єкта.

Особливим видом повторного дослідження є панельне. Панельне дослідження, у свою чергу, передбачає кількаразове вивчення тих самих об'єктів через задані інтервали часу. Тому для панельних досліджень доцільно дотримувати такі інтервали, що дозволяють максимально зберігати стабільність досліджуваної сукупності об'єкта як за його величиною, так і за складом. Якість соціологічної інформації значною мірою підвищується, якщо передбачити проведення спробного дослідження. Воно є способом перевірки обґрунтованості висунутих гіпотез і задач, а також показником методичного рівня та опрацьованості інструментарію збирання первинної інформації.

Переходячи до розгляду програми соціологічного дослідження, слід зазначити, що проведення будь-якого соціологічного дослідження, зокрема масової комунікації, обов'язково розпочинається з розробки його програми, яку називають стратегічним документом наукового пошуку, що містить у собі всебічне теоретичне обґрунтування методологічних підходів та методичних прийомів вивчення досліджуваного соціального явища чи процесу. Тому в науково-методичній літературі програму соціологічного дослідження у структурному відношенні розглядають щодо таких питань: 1) загальні вимоги до програми; 2) методологічний розділ програми; 3) процедурний (або методичний) розділ програми.

Загальні вимоги до програми випливають з її суті, адже програма соціологічних досліджень є теоретико-методологічною основою виконання процедури кожного дослідження. Відповідно цей науковий документ являє собою виклад теоретико-методологічних передумов (загальної концепції) дослідницьких операцій, які ґрунтуються на меті, гіпотезі, певних правилах, процедурах, технологіях, логічній послідовності самих операцій з метою перевірки ходу досліджень та їх наслідків.

Програма соціологічного дослідження у сфері туризму має переважно дві функції: 1) науково-пізнавальну (забезпечення теоретико-методичної цілісності дослідження); 2) науково-організаційну (забезпечення ефективності співпраці учасників дослідницького колективу, розподіл роботи між ними задля наукового і науково-практичного результату).

Зазвичай у практиці соціологічних досліджень туризму висувають такі загальні вимоги до програми: 1) її необхідність, щоб не було пошуків методом проб і помилок; 2) її логічна послідовність в усіх структурних елементах; 3) наявність у ній гнучкого варіанта.

Двом функціям соціологічного дослідження відповідають два розділи програми: методологічний та процедурний (або методичний).

Методологічний розділ програми соціологічного дослідження туризму містить у собі такі елементи або підрозділи:

1. Формулювання проблеми, тобто ситуації, яка вимагає невідкладного аналізу з метою вироблення рішення на рівні колективу, регіону, суспільства в цілому.

2. Визначення мети та постановка завдань дослідження, які конкретизують його загальну мету - цільову установку на кінцевий результат.

3. Визначення об'єкта та предмета дослідження: об'єкт випливає з формулювання проблеми, проблемної ситуації з усіма її суперечностями, а предмет випливає з об'єкта як його сторона (грань, аспект), що безпосередньо досліджується.

4. Уточнення та інтерпретація головних категорій і понять, тобто їх структурування, всебічне пояснення їх змісту.

5. Попередній системний аналіз об'єкта дослідження, тобто систематизація літературних і практичних відомостей моделювання проблеми, що вивчається, її деталізація.

6. Розгортання робочих гіпотез - наукових припущень, які необхідно підтвердити або заперечити, з наступною емпіричною інтерпретацією, коли відбувається процес переходу від гіпотези до питань, Що містяться в інструменті дослідження (анкеті або бланку-інтерв'ю).

Процедурний (або методичний) розділ програми соціологічного дослідження складається з таких компонентів або підрозділів:

1. Визначення вибіркової сукупності, що обстежується, тобто обґрунтування системи вибірки. Система вибірки включає генеральну сукупність і сукупність вибіркову, які необхідно знати і науково складати.

Генеральна сукупність - це вся сукупність одиниць спостереження, що стосується даної проблеми, хоча й може бути обмеженою територією, часом, професією, функціональними рамками. Вибіркова сукупність - це частина генеральної, безпосередній об'єкт вивчення за розробленою програмою відбору, відтворення характеристики генеральної сукупності на основі її репрезентації (представництва).

Обсяг вибірки як загальна кількість одиниць спостереження, що увійшли до вибіркової сукупності, залежить від ступеня однорідності генеральної сукупності, потрібного рівня точності результатів, кількості ознак вибірки (такий обсяг повинен становити не менш як 5% від обсягу генеральної сукупності).

2. Характеристика методів, що використовуються для збирання первинної соціологічної інформації. При визначенні методів збирання соціологічної інформації (аналіз документів, спостереження, опитування, експеримент тощо) слід брати до уваги таке:

* оперативність та економічність дослідження не повинні забезпечуватися за рахунок якості соціологічної інформації;

* жоден з методів збирання соціологічних даних не є універсальним. Тому не існує взагалі "добрих" або "поганих" методів, а є методи, що мають бути адекватними поставленим у дослідженні завданням;

* надійність того чи іншого методу забезпечується не тільки його обґрунтованістю та відповідністю меті й завданням дослідження, а й дотриманням правил і процедур практичного застосування.

3. Структура інструментарію для збирання соціологічної інформації спрямована перш за все на виявлення необхідних якостей або відповідних сторін (аспектів) предмета дослідження. Інструментарій у вигляді анкети, бланка-інтерв'ю, опитувального листа чи картки фіксації результатів спостереження повинен додаватися до програми дослідження як самостійний документ.

4. Логічна схема опрацювання первинної соціологічної інформації передбачає насамперед опрацювання, аналіз та інтерпретацію отриманих даних, а також формулювання на цій основі відповідних висновків і розробку певних практичних рекомендацій.

Слід зазначити, що при проектуванні та організації соціологічного дослідження туризму поряд з розробкою його програми важлива роль належить принциповому (стратегічному) і робочому планам дослідження, які відображають основні стратегічні й оперативні процедурні заходи, що їх необхідно вжити. У свою чергу, принциповий (стратегічний) план соціологічного дослідження залежно від виду має чотири варіанти:

1) розвідувальний - якщо про об'єкт мало що відомо і відсутні умови для формулювання гіпотез;

2) описувальний - якщо дані про об'єкт достатні для описувальних гіпотез;

3) аналітико-експериментальний - найефективніший, коли є повне знання про об'єкт та умови для пояснювального передбачення і функціонального аналізу;

4) повторювально-порівняльний, коли є можливість виявити тенденції досліджуваних процесів, а також зіставляти дані у великому часовому інтервалі.

Поряд з розробкою стратегічного плану розробляється також і робочий план дослідження, який дає можливість передбачати і найефективніше визначати весь обсяг наукових, організаційних та фінансових витрат, а також надає дослідженню необхідної ритмічності на всіх його етапах.

Структурними компонентами робочого плану соціологічного дослідження виступають його етапи та різноманітні за видами і формою науково-дослідні й організаційно-технічні процедури і операції. Всі вони можуть бути згруповані в чотири блоки згідно з послідовністю їх здійснення.

Перший блок робочого плану визначає порядок обговорення й затвердження програми та інструментарію дослідження; формування і підготовку групи до збирання первинної інформації (наприклад, анкетерів); проведення пробного (зондажного) дослідження; внесення необхідних коректив у програму й інструментарій збирання первинної інформації за підсумками пробного дослідження; розмноження інструментарію (анкет, бланків-інтерв'ю, карток спостереження тощо).

Другий блок робочого плану фіксує усі види організаційних та методичних робіт, що забезпечують чітке проведення польового дослідження, тобто масового збирання первинної соціологічної інформації. Тут передбачається також вибір відповідного місця і часу для опитування, інформування опитуваних (респондентів) про мету, завдання і практичні результати дослідження, а також централізоване збирання заповнених анкет, бланків-інтерв'ю чи інших видів інструментарію.

Третій блок робочого плану охоплює усю сукупність операцій, які стосуються підготовки первинної інформації до опрацювання. Тут передбачається контроль за формуванням масиву інформації, яку необхідно ввести у комп'ютер. Крім того, попередньо намічаються заходи й операції щодо кодування відкритих запитань та вибракування зіпсованих анкет.

Четвертий блок робочого плану включає усі види робіт, що стосуються соціологічного аналізу результатів опрацювання отриманих даних, обговорення форми і змісту попереднього та підсумкового наукових звітів, формулювання висновків і розробки відповідних практичних рекомендацій для замовника соціологічного дослідження.

У відповідності до програми дослідження обирають сукупність методів, орієнтуючись на основні методи збирання соціологічної інформації Диференціація соціологічних методів дозволяє розглянути кожен з них окремо, підкреслюючи його специфіку. У такій диференціації є різні рівні, серед яких наймасштабнішим є виділення таких основних методів збирання соціологічної інформації: 1) аналіз документів; 2) опитування; 3) спостереження; 4) експеримент. Кожний з цих методів диференціюється за певними ознаками, а також характеризується своєю внутрішньою структурою.

Метод аналізу документів - основний спосіб збирання даних в соціологічних дослідженнях туризму, який передбачає отримання та використання інформації, зафіксованої у рукописних, або друкованих текстах, на магнітних стрічках, кіноплівках, інших носіях соціальної інформації. Отже, документи - це спеціально створені предмети, призначені для передавання чи зберігання інформації. Залежно від засобів фіксації даних документи розподіляють передусім на такі: 1) текстові; 2) статистичні; 3) іконографічні, кожен з яких містить різноманітні форми документальних повідомлень.

Крім традиційного (класичного, якісного) аналізу документів застосовують і контент-аналіз документів (формалізований, кількісний). Перший передбачає все розмаїття розумових операцій, спрямованих на інтерпретацію змісту документа, а другий з'ясовує змістові одиниці, які можна однозначно фіксувати та переводити у кількісні показники за допомогою визначених одиниць підрахунку.

Важливо наголосити, що контент-аналіз використовує змістові одиниці відповідно до концепції дослідження, провідної ідеї тексту документа. Індикаторами одиниць тут можуть бути окремі поняття, теми, події, імена. За допомогою одиниць підрахунку здійснюється кількісна оцінка об'єкта, частота появи ознак його в полі зору дослідника, що фіксується з математичною точністю. Саме високий ступінь точності при великому обсягу несистематизованого матеріалу є перевагою контент-аналізу.