Соціалізація дітей з вадами слуху в умовах інтернатних закладів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

інвалідність здоров'я слух інтернат

Проблема інвалідності серед інших соціальних, економічних та політичних проблем сучасного світу набула такої ваги, що може вважаться актуальною для будь - яких країн. Саме її актуальність спонукає міжнародні інституції, національні уряди, громадськість різних країн приділяти велику увагу пошуку, розробці і впровадженню моделей соціальної підтримки , які б найбільше відповідали потребам людей з функціональними обмеженнями й оптимально пристосованих до суспільних умов, традицій.

Актуальність проблеми полягає у тому, що соціалізація інвалідів, особливо дітей-інвалідів у вітчизняній літературі усе ще не є предметом спеціального дослідження. Хоча проблема соціалізації дітей, підлітків і дорослих з порушеннями психічного і фізичного розвитку дуже актуальна як у теоретичному, так і у практичному відношенні.

За даними ООН у світі нараховується приблизно 450 мільйонів людей з порушеннями психічного і фізичного розвитку. Це складає 1/10 частину жителів нашої планети. Дані всесвітньої організації охорони здоров'я (ВОЗ) свідчать, що число таких жителів у світі досягає 13% (3% дітей народжуються з вадами інтелекту і 10% дітей з іншими психічними і фізичними вадами). Усього у світі близько 200 мільйонів дітей з обмеженими можливостями.

Інвалідізація у дітей означає істотне обмеження життєдіяльності, вона сприяє соціальній дезадаптації, яка обумовлена порушеннями у розвитку, утрудненнями в самообслуговуванні, спілкуванні, навчанні, оволодінні у майбутньому професійними навичками. Засвоєння дітьми-інвалідами соціального досвіду, включення їх в існуючу систему суспільних відносин вимагає від суспільства певних додаткових заходів, засобів і зусиль (це можуть бути спеціальні програми, спеціальні центри з реабілітації, спеціальні навчальні заклади і т.д.). Але розробка цих заходів повинна ґрунтуватися на знанні закономірностей, завдань, сутності процесу соціалізації.

Об'єкт дослідження - інвалідність як соціальна проблема.

Предмет дослідження - є проблема соціального становища та соціалізації дітей з вадами слуху.

Мета дослідження - полягає в тому, щоб дослідити, як формується особистість нечуючої дитини, визначити основні умови соціалізації дітей зі зниженим слухом на сучасному етапі та виявити найбільш ефективні підходи до процесів їх соціалізації, реабілітації та інтеграції в оточуюче середовище.

Основні завдання даної роботи можна визначити як:

Дослідити феномен здоровя людини як медичного та соціального явища;

Виділити моделі інвалідності як медичного та соціального явища;

Визначити основні сучасні підходи до проблеми адаптації дітей з вадами слуху;

Виявити переваги і недоліки сучасної системи соціальної соціалізації дітей із зниженим слухом;

Розглянути проблеми ефективності соціалізації дітей з вадами слуху в умовах інтернату.



1. Здоров'я та хвороба як проблема соціології

1.1 Здоров'я як медичне та соціальне поняття

Протягом багатовікової історії людства на різних етапах розвитку суспільства вивченню проблем здоров'я завжди приділялася велика увага. Представники різних наук та фахів робили спроби проникнути в таємниці феномена здоров'я, визначити його сутність для того, щоб навчитися вміло керувати ним, економно використовувати здоров'я протягом усього життя та знаходити засоби для його збереження. Здоров'я людей належить до числа як локальних, так і глобальних проблем, тобто тих, що мають життєво важливе значення як для кожної людини, кожної держави, так і для всього людства в цілому. Взагалі “здоров'я” - це природний стан організму, який характеризується його рівновагою з навколишнім середовищем і відсутністю будь-яких хворобливих змін. Здоров'я людини визначається комплексом біологічних (спадкових і набутих) і соціальних факторів. Останні мають настільки важливе значення в підтримці стану здоров'я або в появі і розвитку хвороби. На основі вищесказаного виділяються три рівні опису цінності “здоров'я”:

1) біологічний - початкове здоров'я передбачає досконалість саморегуляції організму, гармонію фізіологічних процесів як наслідок максимуму адаптації;

2) соціальний - здоров'я є мірою соціальної активності, діяльності відношення людського індивіда до світу;

3) особливий психологічний - здоров'я є відсутність хвороби, але швидше заперечення її у значенні подолання (здоров'я - не тільки стан організму, але й стратегія життя людини) [1].

Враховуючи, що людина є соціальною істотою, то її здоров'я є соціальною цінністю і передумовою для соціологізації особистості, для її “обростання” суспільними відносинами, включення в ритм та життя суспільної системи. Здоров'я є мірою соціальної активності, діяльності, відношення людини до світу.

Найбільш повно сутність соціальної цінності здоров'я сформулювали В.В. Канеп, Г.І. Цареградцев і Б.І. Ольшанський: “Здоров'я - це не тільки одна з необхідних передумов щастя людини, його всебічного, гармонійного розвитку. Воно є не тільки однією з умов досягнення людиною максимальних успіхів у галузі освіти, професійної підготовки, продуктивності праці, оптимістичного і життєстверджуючого ставлення до усього, що відбувається. Здоров'я - це також важливий показник і чутливий індикатор благополуччя народу” [1]. Здоров'я є своєрідним дзеркалом соціально-економічного, екологічного, демографічного і санітарно-гігієнічного благополуччя країни, одним із соціальних індикаторів суспільного прогресу, важливим чинником, який впливає на якість та ефективність трудових ресурсів тощо).

Здоров'я часто розглядається як відсутність хвороби. Медична наука приділяє цьому велику увагу і розробила класифікацію хвороб, в яку включено тисячі найменувань і описів механізмів, їх розвитку, клінічних проявів, лікування і прогнозів кожної з цих хвороб. Підводячи підсумки вищесказаного, здоров'я можна охарактеризувати такими ознаками:

- нормальна функція організму на всіх рівнях його організації - органів, організму в цілому, гістологічних, клітинних та генетичних структур, нормальна поточність типових фізіологічних і біо-хімічних процесів, які сприяють вираженню та відтворенню;

- здатність до повноцінного виконання основних соціальних функцій, участь у соціальній діяльності та суспільно-корисній праці;

- динамічна рівновага організму і його функцій та чинників навколишнього середовища;

- здатність організму пристосовуватися до умов існування в навколишньому середовищі, що постійно змінюється (адаптація), здатність підтримувати нормальну і різнобічну життєдіяльність та зберігання живої основи в організмі;

- відсутність хвороби, хворобливого стану або хворобливих змін, тобто оптимальне функціонування організму за відсутності ознак захворювання або будь-якого порушення;

- повне фізичне, духовне, розумове і соціальне благополуччя, гармонійний розвиток фізичних і духовних сил організму, принцип його єдності, саморегулювання і гармонійної взаємодії всіх органів.

Серед основних стратегічних завдань діяльності системи охорони здоров'я є :

* збереження та зміцнення оптимального рівня здоров'я населення та подовження його активного довголіття;

* вивчення впливу умов і чинників, які призводять до позитивних і негативних відхилень у стані здоров'я окремих груп населення.

У формуванні рівня здоров'я населення велику роль відіграють фактори ризику (ендогенні чи екзогенні):

· Демографічні (народжуваність, смертність, очікувана тривалість життя тощо)

· Захворюваність (загальна, інфекційна, госпітальна тощо)

· Фізичний розвиток (морфофункціональний та біологічний розвиток, гармонійність)

· Інвалідність (первинна та загальна)

· Донозологічний стан (імунітет, опірність систем, активність ферментів тощо) [1].

Фактори ризику - це додатковий несприятливий вплив на організм, який підвищує ймовірність виникнення захворювання чи настання смерті.

Інтенсивність впливу окремих груп факторів різна і коливається в значних межах.

Перше місце за впливом на здоров'я населення посідає спосіб життя (більше 50 %). До цього відносяться: куріння, зловживання алкоголем, наркотики, гіподинамія, погані матеріально-побутові умови, шкідлива праця тощо.

На другому місці за силою впливу на здоров'я знаходяться біологічні фактори (вік, стать, спадковість, конституція тощо). На них припадає близько 20 %.

Третє місце посідають фактори навколишнього середовища (стан повітря, води, продуктів харчування, рівень радіації тощо) - близько 20 %.

І четверте місце посідають суто медичні фактори - лікувально-профілактичні та санітарно-протиепідемічні заходи (щеплення проти інфекційних захворювань, якість надання медичної допомоги тощо). Ці фактори лише на 10 % визначають стан здоров'я.

З наведених даних можна зробити важливий висновок: найголовнішим напрямком зусиль зі збереження та зміцнення здоров'я населення є покращання способу життя та стану навколишнього середовища.

Глобальна вагомість і актуальність проблеми викликала необхідність грунтовних досліджень феномена здоров`я людини і його складників, пошуку шляхів позитивного впливу. З цією метою передові представники світової науки об`єдналися в міжнародний рух. 1977 р. ВООЗ ініціювала кампанію "Здоров`я для всіх", у межах якої розпочався процес збору і систематизації інформації про існуючи загрози здоров`ю6. За підсумками роботи було скликано Міжнародну конференцію з першочергових заходів щодо охорони здоров`я (Алма-Ата, 1978 р.), яка проголосила відповідну Декларацію №7 1980р . ВООЗ визначила глобальну стратегію "Здоров`я для всіх до 2000 р.", що грунтувалася на результатах вже проведених досліджень і започатковувала нові. Висновки науковців оприлюднені на I Міжнародній конференції з пропаганди здорового способу життя (Оттава, 1986 р.). Її підсумком була Оттавська Хартія, що визначила сучасне наукове уявлення про поняття здоров`я, його складові частини, детермінанти, стратегії позитивного впливу. Основні тези, положення і принципи Хартії стали програмними імперативами, якими нині керується світова спільнота в діяльності з проблем здоров`я. Саме на цьому підгрунті побудований теоретико-методологічний підхід до обгрунтування індикаторів національного опитування української молоді з проблем здоров`я і здорового способу життя.

Виявлена обмеженість суто медичного підходу, що визначає здоров`я як відсутність хвороби, за сучасними уявленнями здоров`я розглядають не як суто медичну, а як комплексну проблему, складний феномен глобального значення. Тобто здоров'я визначається як філософська, соціальна, економічна, біологічна, медична категорії, як об`єкт споживання, вкладу капіталу, індивідуальна і суспільна цінність, явище системного характеру, динамічне, постійно взаємодіюче з оточуючим середовищем. Як ми вже зазначили стан власне системи охорони здоров`я обумовлює в середньому лише близько 10% всього комплексу впливів. Решта 90% припадає на екологію (близько 20%), спадковість (близько 20%), і найбільше - на умови і спосіб життя (близько 50%).

До сфери психічного здоров`я відносять індивідуальні особливості психічних процесів і властивостей людини, наприклад збудженість, емоційність, чутливість. Психічне життя індивіда складається з потреб, інтересів, мотивів, стимулів, установок, цілей, уяв, почуттів тощо.

Психічне здоров`я пов`язано з особливостями мислення, характеру, здібностей. Всі ці складові і чинники обумовлюють особливості індивідуальних реакцій на однакові життєві ситуації, вірогідність стресів, афектів.

Духовне здоров`я залежить від духовного світу особистості, зокрема складових духовної культури людства - освіти, науки, мистецтва, релігії, моралі, етики. Свідомість людини, її ментальність, життєва самоідентифікація, ставлення до сенсу життя, оцінка реалізації власних здібностей і можливостей у контексті власних ідеалів і світогляду - все це обумовлює стан духовного здоров`я індивіда.

Фізичне здоров`я людини - це стан, коли морфофункціональні та біологічні показники здоров`я перебувають в повній гармонійнії та відповідно функціонують.

У світі сучасних наукових уявлень здоров'я як соціальне явище, яке має біологічну основу, є складною багатофакторною проблемою і визначається комплексом різних за своїм характером чинників, надзвичайно складно переплетених.

Адаптація організму до зовнішніх факторів середовища
Усе життя людини проходить у безперервному зв'язку із зовнішнім середовищем, тому здоров'я людини не можна розглядати як щось незалежне, автономне. Воно є результатом дії природних, антропогенних та соціальних факторів і віддзеркалює динамічну рівновагу між організмом і середовищем його існування.

Великий італійський художник, скульптор, вчений, інженер Леонардо да Вінчі (1452-1519) стверджував: “Треба зрозуміти, що таке людина, життя, здоров'я. І як рівновага, узгодження стихій його підтримує, а неузгоджених руйнує і губить” [1].

Здоров'я потрібно розглядати в динаміці змін зовнішнього середовища. У цьому відношенні заслуговує уваги вислів, що здоров'я визначає процес адаптації. Це не результат інстинкту, але автономна і культурно окреслена реакція на соціально створену реальність. Людина при взаємодії з навколишнім середовищем реагує індивідуально за допомогою фізіологічних реакцій.

Для правильного розуміння взаємозв'язку між показниками здоров'я і взаємодією чинників навколишнього середовища в системі “людина - здоров'я - середовище” визначається три взаємопов'язані рівні здоров'я: суспільний, груповий та індивідуальний.

Перший рівень - суспільний - характеризує стан здоров'я населення загалом і виявляє цілісну систему матеріальних та духовних відносин, які існують у суспільстві. Другий - групове здоров'я, зумовлене специфікою життєдіяльності людей даного трудового чи сімейного колективу та безпосереднього оточення, в якому перебувають його члени. Третій - індивідуальний рівень здоров'я, який сформовано як в умовах всього суспільства та групи, так і на основі фізіологічних і психічних особливостей індивіда та неповторного способу життя, який веде кожна людина.

Індивідуальне здоров'я абсолютна і непересічна цінність, яка перебуває на найвищому щаблі ієрархічної шкали цінностей, а також у системі таких філософських категорій людського буття, як інтереси та ідеали, гармонія, зміст і щастя життя, творча праця, програма та ритм життєдіяльності. Кожен фахівець, кожен член суспільства повинен мати знання про здоров'я як біологічну, духовну, соціальну категорію з метою можливого проведення оцінки та аналізу свого здоров'я, з одного боку, та вирішення поточних і перспективних завдань щодо охорони та зміцнення суспільного здоров'я - з іншого.

Оцінюючи здоров'я, необхідно пам'ятати, що дефіцит здоров'я може проявитися через третій стан, відмінний від понять “здоров'я” і “хвороба”. Він характеризується тим, що організм, здавалося б, здоровий, але працює в зміненому, умовно нормальному на даний час режимі. У цьому стані відзначається невпевненість у самопочутті: немає хвороби, але немає і повного здоров'я. Очевидно, це виникає, коли порушуються чи змінюються зворотні зв'язки у функціонуванні внутрішніх систем організму або в системі взаємодії внутрішніх структур організму і зовнішнього середовища. Третій стан в основному характерний для прояву донозологічних змін в організмі, тобто тих, що передують хворобі. Більше ніж половина людей мають донозологічні прояви, в тому числі як особливі фізіологічні стани. Якщо хвороба триває якийсь обмежений час, то передпатологічний стан, стан непевного здоров'я, напруження адаптації - протягом років, десятиріч, а то й протягом усього життя. У такому стані людина реалізує частину своїх психофізіологічних можливостей і тому нерідко не може досягти головної мети свого життя.

Що ж може служити показниками здоров'я населення? На думку вчених, цілком припустимо використовувати з метою оцінки здоров'я такі демографічні показники, як смертність, дитяча смертність і середня очікувана тривалість життя, тому що демографічні показники - це ще і дуже місткі інтегратори, що характеризують процес розвитку. Також враховуються показники фізичного розвитку, інвалідності, захворюваності та хворобливості, враженості окремими хворобами (туберкульоз, серцево-судинні, шлунково-кишкові, алергійні, онкологічні захворювання та інше). Як показники стану здоров'я працюючих, найчастіше використовують захворюваність з тимчасовою втратою працездатності.

Фактичне індивідуальне здоров'я оцінюється як стан організму людини, при якому він здатний повноцінно і без шкоди для себе виконувати свої біологічні і соціальні функції. Для людини, залежно від віку, соціальні функції представлені навчанням, трудовою діяльністю і, нарешті, можливістю самостійно забезпечувати своє існування в побутовому плані, тобто обходитись без сторонньої допомоги в побуті. Про стан індивідуального здоров'я людини роблять висновок за даними антропометрії (вимір розмі-рів тіла - зріст стоячи, окружність грудної клітки, маса тіла та інші), результатами дослідження деяких фізіологічних показників, оцінка яких проводиться з урахуванням віку, статі, географічних, кліматичних та інших параметрів.

Виробляючи критерії оцінки здоров'я населення і визначаючи спрямування дії низки відомих медико-біологічних, медико-демографічних і медико-соціальних чинників, слід враховувати, що всі вони склалися в конкретних умовах суспільно-історичного розвитку і взаємопов'язані.

Соціальне здоров`я пов`язано з економічними чинниками, стосунками індивіда із структурними одиницями соціуму - сім`єю, організаціями, з якими створюються соціальні зв`язки, праця, відпочинок, побут, соціальний захист, охорона здоров`я, безпека існування тощо. Впливають міжетнічні стосунки, вагомість різниці у прибутках різних соціальних прошарків суспільства, рівень матеріального виробництва, техніки і технологій, їх суперечливий вплив на здоров`я взагалі. Ці чинники і складові створюють відчуття соціальної захищеності (або незахищеності), що суттєво позначається на здоров`ї людини. У загальному вигляді соціальне здоров`я детерміноване характером і рівнем розвитку головних сфер суспільного життя в певному середовищі - економічної, політичної, соціальної, духовної.

Зрозуміло, що у реальному житті всі чотири складових - соціальна, духовна, фізична, психічна, і діють одночасно і їх інтегрований вплив визначає стан здоров`я людини як цілісного складного феномена.

Соціальна справедливість, рівність, неупередженість - наявність цих передумов здоров`я гарантує всім громадянам однакові можливості доступу до послуг соціальних інституцій, рівні громадянські, майнові, соціальні права, неможливість обмежень законних прав і інтересів людини з боку будь-яких сильних або владних структур. Наявність цих передумов створює у людини відчуття захищеності і впевненості в майбутньому, а також надає рівні (в межах чинного законодавства) потенційні можливості в реалізації потреб і здібностей, набуття гідного соціального статусу незалежно від расових, національних, релігійних, майнових, статевих, вікових визначників. І незалежно від ступеня використання цих можливостей конкретними особистостями, сам факт їх наявності у суспільстві справляє позитивний вплив на стан індивідуального і громадського здоров`я.

Показники соціального здоров`я, що пов`язані з економічними чинниками, стосунками індивіда із структурними одиницями соціуму, визначалися такими індикаторами, як характеристики найближчого оточення і взаємостосунків в ньому, соціальний статус, соціальне самопочуття, наявність (відсутність) відчуття безпеки в соціумі, ступень задоволеності повсякденними умовами життя, самооцінка добробуту, прибутки, можливості та структура витрат, умови житла, можливості відпочинку. Наведений перелік достатньо повно описує соціальне здоров`я респондентів. Саме у соціальній сфері здоров`я засоби соціологічного дослідження дають найбільш повне уявлення про стан справ і практично не потребують додаткового інструментарію з арсеналу інших наук.

1.2 Інвалідність як медичне та соціальне явище

Людей з функціональними обмеженнями у всьому світі дуже багато, і кількість їх постійно зростає. У світовій програмі дій стосовно інвалідів, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 1982 р., наводяться такі дані: у середньому щонайменше кожен десятий мешканець світу має фізичні, розумові або сенсорні дефекти, а близько 25% будь-якої групи населення відчувають на собі негативні впливи цього явища [2,С. 40 - 53]. Отже кожна країна має вирішувати цілий комплекс проблем, щоб сприяти повноцінній інтеграції людей з функціональними обмеженнями у фізичне і соціальне середовище.

Поняття інвалідності тісно пов'язане з критеріями працездатності.

На відміну від захворюваності з тимчасовою втратою працездатності, інвалідність характеризується стійкою (постійною або тривалою, не менш ніж на один рік) втратою працездатності або її значним зниженням, тобто повною або частковою неможливістю продовжувати професійну діяльність за станом здоров'я.

Інвалідність є одним з найважливіших показників здоров'я населення, що має не тільки медичне, але й соціально-економічне значення.

Вона дуже тісно пов'язана із захворюваністю населення і, по суті, завжди є її результатом. Це ж відноситься і до інвалідності дітей внаслідок анатомічних дефектів і вроджених вад.

Людині, яка втратила працездатність на тривалий час, встановлюється певна група інвалідності: І, II, III. Визначенням причин та групи інвалідності займаються медико-соціальні експертні комісії (МСЕК). Ці комісії визначають ступінь обмеження життєдіяльності людини, причину та час настання інвалідності, встановлюють потреби інвалідів у соціальній допомозі, розробляють індивідуальні програми реабілітації та адаптації інвалідів до нових умов їх життя та праці.

Причини (види) інвалідності досить різноманітні. До них відносять:

* загальне захворювання;

* професійне захворювання;

* трудове каліцтво;

* інвалідність з дитинства;

* в зв'язку з Чорнобильською катастрофою;

* інваліди війни та прирівняні до них за пільгами;

* до початку трудової діяльності [2,С. 43 - 45].

До найбільш важливих показників інвалідності відносяться загальна інвалідність (відношення кількості осіб, які визнані інвалідами, до загальної чисельності населення) та первинна інвалідність - інвалідизація (відношення кількості осіб, уперше визнаних інвалідами, до загальної чисельності населення).

Вивчення інвалідності є важливою медико-соціальною проблемою, особливо в сучасних умовах, у зв'язку з триваючим процесом постаріння населення та збільшенням числа осіб старшого віку з хронічними захворюваннями, які призводять до інвалідності.

На стан показника інвалідності, крім демографічних і екологічних чинників, значною мірою впливають соціально-економічні умови життя та соціальна політика держави щодо інвалідів.

Загальна інвалідність усього населення на 60% зумовлена загальними захворюваннями, 15% припадає на інвалідів війни та прирівняних до них за пільгами, 10% складають інваліди з дитинства .

Слід зазначити, що хоча частка інвалідів внаслідок аварії на ЧАЕС складає всього 3%, проте вплив наслідків цієї аварії на інвалідність від загальних захворювань є досить суттєвим.

Провідні місця в загальній та первинній інвалідності займають хвороби системи кровообігу, новоутворення та травми. За період з 1996 по 2000 рр. відбулися певні позитивні зрушення рівнів первинної інвалідності при хворобах системи кровообігу та травмах .

Показники первинної інвалідності всього населення з 1996 по 2000 рр. знизилися з 48,6 до 43,5 на 10 тис. населення (на 11%), дорослого - на 17,6 % (з 62,1 до 52,8 на 10 тис. дорослого населення), проте рівні інвалідності працездатного населення не зменшились (54,1-54,0 на 10 тис. працездатного населення).

Зростає інвалідність дітей (у віці 0-16 років). З 1996 по 2000 рр. її рівень зріс на 24 %.

Провідні місця в структурі причин інвалідності дітей займають хвороби нервової системи (28%, половина припадає на церебральний параліч), вроджені аномалії (17,7%) і психічні розлади (16,5%).

Разом із хворобами органів чуттів це становить 75% усіх випадків інвалідності серед дітей віком 0-16 років.

Зниження інвалідності вимагає поєднаних зусиль держави, працівників системи охорони здоров'я, інших служб і відомств.

У державі розроблена комплексна система розв'язання проблеми інвалідності, одним із заходів якої є створення в окремих областях центрів медико-соціальної реабілітації інвалідів. Складовою частиною цієї системи має бути профілактика первинної інвалідності, насамперед дітей та населення працездатного віку [3].

Ці проблеми включають багато аспектів: культурний, економічний, науково-технічний і технологічний, медичний, освітній тощо, загалом потребують розробки відповідної соціальної політики стосовно зазначеної категорії населення. Наявність у суспільстві значної кількості людей з особливими потребами породжує низку специфічних проблем, що вимагають врахування у функціонуванні державного механізму (наприклад, у структурі та спеціалізації медичних, освітніх, культурних, соціальних служб і закладів), виробництві (задоволення потреб у технічних засобах корекції і компенсації вад, препаратах, спеціальній продукції тощо), будівництві (пристосування архітектурного простору, влаштування спеціальних споруд і пристроїв), транспорті, спеціалізації громадських організацій, інших сфер людської діяльності. Тому сучасний підхід до розуміння явища інвалідності не обмежується задоволенням потреб лише осіб з функціональними обмеженнями, а стосується й значної частини інших людей, багатьох аспектів соціального та економічного життя. Загальновідомо, що забезпечення сприятливих умов для повноцінної реабілітації та соціальної адаптації людей з функціональними обмеженнями відповідає інтересам не лише їх самих та членів їхніх родин, а й соціально-економічним інтересам держави і суспільства.

Соціальне уявлення про інвалідність можна умовно розділити два типи. Перша точка зору - традиційна, починає своє пояснення інвалідності трактуванням органічної патології чи дисфункції, тим самим приписування інвалідам статус девіантів.

Друга точка зору , дає можливість пояснити феномен інвалідності з позиції теорії соціального конструкціоналізму. З цієї точки зору, стану людського організму можу бути по різному прийнято самою людиною та оточуючими і мати різні наслідки для учасників взаємодії та залежності від статті та віку, культурних традицій та соціальних установок. Якщо це так, то інвалідність можна розуміти не як фізіологічні патології організма, дефект зовнішнього вигляду чи поведінки людини, а як навішування ярликів [14, С. 38 - 45].

Соціальна модель інвалідності розглядає усі проблеми, які виникають у зв'язку з фізичними, сенсорними чи ментальними обмеженнями певної людини, передусім, як соціальні проблеми, і ця модель грунтується на розумінні того, що можливості людей з інвалідністю залежать від характеру взаємозв'язку з навколишнім середовищем - фізичним і соціальним. За соціальною моделлю, обмеженість можливостей людей з інвалідністю - це наслідок недостатніх зусиль суспільства з подолання усіх можливих перешкод соціального й фізичного характеру, які заважають повноцінній реалізації здібностей людини. Згідно з цією моделлю, можливості самореалізації людини з інвалідністю, в першу чергу, визначають не власні вади й захворювання, а соціальні та фізичні умови її життя: наприклад, культурний рівень суспільства, психологічний клімат оточення, пріоритети соціальної політики. якість організації життя, побуту, навчання, праці, відпочинку, медичних послуг, наявність безбар'єрної інфраструктури тощо.

За соціальною моделлю, люди з інвалідністю розглядаються скоріше як пригноблена група населення, ніж як аномальна. Ця модель визнає, що сутність проблеми інвалідності полягає у нерівності можливостей людей з інвалідністю, хоча й рівність їхніх прав відносно інших людей задекларована. Звідси випливають основні цілі соціальної політики щодо інвалідності й завдання практичної соціальної роботи - максимально сприяти соціальній інтеграції людей з обмеженими можливостями, допомагати їм пізнавати та усвідомлювати свої невід'ємні людські права й реалізовувати їх .

Наслідком запровадження саме цієї моделі має стати нова філософія реабілітації. Вона пов'язана з тим поворотом, який означився у суспільній свідомості протягом другої половини XX ст. - від культури корисності до культури гідності. За цією філософією, людину з інвалідністю слід розглядати (незалежно від її дієздатності й корисності для суспільства) як об'єкт соціальної політики, орієнтованої на створення сприятливих умов для максимальної реалізації всіх потенційних здібностей особистості, її повноцінної інтеграції в суспільство. Одночасно людина з інвалідністю розглядається не тільки як об'єкт соціальної політики й соціальної роботи, а й як активний суб'єкт суспільного життя, творець власної долі.

Такий підхід до розуміння реабілітації та взагалі соціальної політики щодо інвалідності демонструє нове, нелінійне мислення. Звичайно, цей «некласичний» підхід не прагне відпрацювати вичерпний перелік методологічних принципів реабілітації, незмінний на всі часи. Навпаки, позитивістський ідеал конструювання системи соціальної реабілітації людей з інвалідністю полягає в тому, що вона (соціальна реабілітація) має бути динамічним процесом, зміст якого може змінюватися у відповідності із змінами тих чинників, які ним керують. Ці чинники зумовлюються наявними соціально-політичними, культурними й економічними характеристиками суспільства, і змінюються з часом, у ході суспільного розвитку [2, с.48].

Зміни в системі соціальної реабілітації, яка адаптується до змін суспільних характеристик, добре ілюструють існування феномену самоорганізації соціальної системи «людина з інвалідністю - суспільство». Система змінюється під впливом зіткнення інтересів конституційно рівноправних громадян (людей з інвалідністю та здорових людей), унаслідок соціального конфлікту .

У разі, коли в суспільстві прийнята адміністративна модель інвалідності, конфлікт між суб'єктами системи стає явним, проявляється у незадоволенні людей з інвалідністю своїм соціальним та економічним становищем, а також у моральній відсталості державних структур реабілітації і соціального захисту. Саме така ситуація викликала у 60-х рр. минулого століття масовий рух протесту й боротьбу людей з інвалідністю за свої права у розвинутих західних країнах.

З цього часу для еволюції моделі соціальної реабілітації характерні принципові зміни. Вони оформилися в демократичних країнах у правовому вигляді документами ООН 1993 р., про які згадуватиметься нижче.

Отже, 60--90-і рр. XX століття стали періодом переходу світової спільноти від застарілого мислення до нового розуміння явища інвалідності, визначення правильних шляхів вирішення проблем людей з обмеженими можливостями.

Окремо слід відзначити, що й люди з інвалідністю в колишньому СРСР не стояли осторонь світового процесу. Правозахисний рух цієї категорії населення тоталітарної держави має власну яскраву історію, яка старанно приховувалася від суспільства деспотичним режимом того часу. Були приховані, наприклад, факти пікетування та демонстрацій інвалідів війни й дитинства в Москві 1955 й 1965 рр. на Старій площі перед будинком ЦК КПРС; героїчні акції неформальних об'єднань важко хворих людей з інвалідністю, у тому числі й ініціативних груп захисту прав людей з інвалідністю у СРСР, які почали діяти у рамках Гельсінської угоди з прав людини. Так, у першому зверненні радянських людей з інвалідністю до урядів країн -учасників Угоди, було зазначено: "Багаторічна боротьба за організацію у СРСР товариства інвалідів виявила, що прямо звертатись до офіційних органів не має сенсу... листи залишались без відповіді, а в гіршому випадку - це закінчувалось погрозами, навіть репресіями... Ми звертаємось з проханням вимагати від радянського уряду дотримання прав інвалідів і покращення їх соціального забезпечення. Ми звертаємось до всіх інвалідів СРСР із закликом згадати про свою людську гідність, об'єднуватися в ініціативні групи взаємодопомоги і активно боротися за створення свого товариства" .

Про гостроту ситуації, пов'язаної з боротьбою людей з інвалідністю за свої права в ті часи, свідчить те, що молоді люди з інвалідністю - активісти правозахисної групи на чолі з Ю. Кисильовим, створеної 1978 р., діяли з великим для себе ризиком бути звинуваченими в «антирадянщині» і зазнати репресій. Вони працювали у тісному контакті з лідером радянських правозахисників академіком А. Сахаровим, виходили на західні засоби масової інформації, зокрема "ворожі" (за визначенням тієї влади), радіостанції "Свобода" і "Голос Америки". З початку 1970-х рр. були створені такі неформальні товариства людей з інвалідністю, як "Корчагінець", "Прометей", "Іскра", "Фенікс" та інші. Але відсутність позитивного зворотного зв'язку між спільнотою людей з інвалідністю та владою призводила до затухання конфлікту, й адміністративна модель реабілітації цієї категорії населення панувала в соціальній політиці держави.

На 48 сесії Генеральної Асамблеї ООН 20 грудня 1993 р. були прийняті "Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів" , які узагальнили новітній досвід багатьох демократичних держав у галузі реабілітації та соціальної інтеграції людей з інвалідністю. У цих правилах викладене таке тлумачення поняття реабілітації: "Термін "реабілітація" стосується процесу, що має на меті уможливити інвалідам досягнення і підтримку їхніх оптимальних фізичного, чуттєвого, інтелектуального, психічного, а також соціального рівнів діяльності, які б забезпечували їх засобами для зміни свого життя в напрямі до вищого рівня самостійності. Реабілітація може включати заходи для забезпечення або відновлення функцій або ж компенсації втрати або відсутності функції чи функціонального обмеження. Реабілітаційний процес не включає першої медичної допомоги. Він залучає широке коло заходів і видів діяльності, починаючи від більш основної та загальної реабілітації і до дій, спрямованих на досягнення кінцевої мети, наприклад, професійної реабілітації" . У цьому визначенні явно відображені принципово нові аспекти розуміння процесу реабілітації людей з функціональними обмеженнями, із яких випливають важливі наслідки [4, С.4-10].

Так, у першу чергу, випливає, що має бути застосований соціально-історичний підхід до проектування системи реабілітації людей з особливими потребами. Це означає, що зміст і засоби соціальної реабілітації у кожні часи мають відповідати соціальним умовам, у яких вони реалізуються, - особливостям культурного, економічного та соціально-політичного стану держави й суспільства. З цього також виходить, що методологія соціальної реабілітації людей з інвалідністю є похідною функцією й ображенням стану розвитку суспільства у певній країні на цей і світової цивілізації в цілому. Лише за умов дотримання цього положення при розробці теорії і практики реабілітаційних заходів, буде вихована особистість, яка, хоча й має певні обмеження у зв'язку з фізичним, сенсорним або ментальним станом, не стане вигнанцем, ізольованим від суспільства. Остання теза, фактично, формує соціальне замовлення і визначає наріжні принципи успішної моделі реабілітації - відповідність наявним суспільним умовам з одночасним просуванням до кращих стандартів, визначених світовою спільнотою. За умов досягнення повного узгодження конкретних програм реабілітації із методологічними принципами побудови такої моделі, можна отримати "на виході" бажаний результат, коли життя особи з інвалідністю буде відбуватися у повній гармонії з найближчим оточенням, із життям суспільства взагалі. Саме таким результатом має характеризуватися істинна адаптація до середовища та повноцінна інтеграція людини з інвалідністю у співтовариство решти громадян [5 , С.49 - 51].

Отже, проблема інвалідності серед інших соціальних, економічних та політичних проблем сучасного світу набула такої ваги, що може вважатися актуальною для будь-яких країн. Саме її актуальність спонукає міжнародні інституції, національні уряди, громадськість різних країн приділяти велику увагу пошуку, розробці і впровадженню моделей соціальної підтримки, які б найбільше відповідали потребам людей з функціональними обмеженнями й оптимально пристосованих до місцевих умов, традицій та ресурсних можливостей. Досліджуючи окремі аспекти соціальних проблем осіб з функціональними обмеженнями у вітчизняних реаліях, треба чітко уявляти, наскільки значущим є взагалі явище інвалідності серед інших соціальних явищ сучасного українського суспільства. Новими підтвердженнями актуальності проблеми інвалідності стали проголошення в Європі 2003 р. Роком сприяння людям з інвалідністю 2, а також приєднання України до низки міжнародних угод, які накладають на країни-учасники відповідні зобов'язання у цій сфері.



2. Соціалізація дітей з вадами слуху в умовах інтернатних закладів

2.1 Особливості соціалізації дітей зі зниженим слухом в умовах будинків-інтернатів

Головна мета навчання і виховання осіб з порушеннями слуху - їх повноцінна інтеграція у суспільство, їхня спроможність нарівні з чуючими нести соціальні навантаження, сприймати інтелектуально-естетичні цінності суспільства, опановувати морально-етичні норми людських взаємин.

Цілком природньо, що досягнення поставленої мети можливе лише за наявності в суспільстві відповідних умов для розвитку і виховання осіб цієї категорії [6, С. 50 - 53].

Одним із показників розвитку є наявність певного освітнього рівня, який залежить від численних, різних за характером чинників. Можна виділити окремі з них, що мають істотне значення для осіб з вадами слуху.

Слід зазначити, що спеціальні школи-інтернати для дітей із проблемами слухосприймання, які поки ще є основним навчально-виховним центром для цієї категорії школярів, озброюють учнів необхідними знаннями в основному на рівні базової середньої освіти, формують та розвивають здатність повноцінно користуватися мовою як засобом спілкування, забезпечують виховання позитивних рис особистості, проводять відповідну трудову підготовку. За роки коригуючого навчання у школі розвиваються всі психічні процеси і значною мірою долаються наслідки ураження слухової функції. Випускники спеціальних шкіл одержують можливість працевлаштування та продовження навчання у різних типах загальних та спеціальних середніх навчальних закладів. Зараз ні в кого не викликає подиву той факт, що значна частина глухих навчається на загальних підставах у технікумах, професійно-технічних училищах, коледжах, а потім продовжує навчання у вузах.

Головне завдання роботи у спеціалізованому закладі освіти - реабілітація слухання та мовлення, розвиток всіх здібностей дитини та підготовка до інтеграції у загальноосвітню школу, враховуючи її індивідуальні можливості.

Враховуючи специфіку даного закладу освіти можна виділити основні напрямки роботи школи - інтернату для дітей зі зниженим слухом:

Розвиток моторики.

Слухові тренування, які рано формують інтонацію, ритм, на яких базується уся мовленнєва система.

Використання пропріоцептивних та соматосенсорних відчуттів, за допомогою яких людське тіло в цілому бере участь у сприйнятті та відтворенні мовлення.

Розумовий розвиток у процесі дозрівання, і як наслідок, розвиток усіх органів відчуття [7,С. 117 - 122].

Основне завдання школи-інтернату: соціальна реабілітація та інтеграція нечуючих дітей у суспільство, побудована на основі ідеології гуманістичного характеру освіти, яка визначає пріоритети духовних цінностей дитини, її потреб, інтересів, можливостей та здоров'я.

Такий підхід до навчання має велике значення у вихованні любові до праці і, головне, у підготовці дітей до інтеграції у суспільство, до самостійного життя. Досвід роботи, своє бачення трудового навчання, спрямованого на соціальну адаптацію, покладено у нові програми з трудового навчання.

Особливого значения в розвитку дітей в умовах спеціального навчального закладу набуває образотворча діяльність. Вчені розглядають мистецтво як стимул напрацювання компенсаторних навичок. На фоні втрачених чи порушених функцій часто відбувається розвиток здібностей в інших сферах. Образотворче мистецтво стимулює доступні для формування фізичні та психічні функції, розвиваючи через них і ті, які недоступні для безпосереднього впливу. Під час образотворчої діяльності у дітей з особливими потребами формуються та удосконалюються: аналіз, порівняння, зіставлення, класифікація, узагальнення, абстрагування, пам'ять, увага.

Образотворча діяльність, музично-ритмічні заняття, художня самодіяльність в умовах інтернату сприяють вихованню дітей з особливими потребами як творчих особистостей, дають їм змогу реалізувати свій потенціал, засвоїти необхідні знання, вміння та навички, виробити моральні та естетичні цінності, сформувати певні особистісні риси, зорієнтуватися у виборі майбутньої професії та повноцінно увійти у соціум [8, С. 281 - 284].

Існує багато традицій збереження і зміцнення здоров'я, які можна використовувати у процесі соціалізації слабочуючих та глухих дітей в умовах школи-інтернату: режим навчання, праці та відпочинку; правильне харчування; виконання гігієнічних норм і правил; загартування. Слід також приділяти значну увагу руховій активності дітей, фізичній культурі, спорту.

Та, крім цього, є інша сторона процесу навчання -- бажання учнів вчитися. Без цього не можна досягти належних успіхів у роботі навіть за наявності найкваліфікованіших сурдопедагогів. Тут широко мають використовуватися методи стимулювання інтересу до навчання та методи стимулювання відповідальності і обов'язків учнів.

У зв'язку з цим одним із завдань, до речі, досить складним, виступає ґрунтовне вивчення кожної дитини, її можливостей, нахилів та здібностей. У сурдопедагогічній теорії визначені загальні педагогічні вимоги щодо вивчення учнів з вадами слуху (А. Гольдберг), а саме: вивчення всіх без винятку учнів класу, включаючи дітей, які успішно навчаються; всебічне вивчення кожної дитини в різних умовах та у процесі різних видів діяльності (навчальної, трудової, спортивної, побутової тощо); диференційована оцінка особливостей кожного (адже два учні із задовільною, доброю чи відмінною успішністю мають суто свої індивідуальні особливості); комплексність вивчення -- дані вчителів, лікаря, всіх інших осіб, хто працює з дитиною; динамічність вивчення -- розгляд виявлених особливостей в розвитку, визначення тих змін, які відбуваються у дитині, встановлення впливів і причин, що породжують такі зміни; виявлення „зони найближчого розвитку”, тобто того, чим спроможна оволодіти дитина за допомогою сурдопедагога (Л. Виготський); систематичність та планомірність вивчення; прогностичний характер вивчення на основі врахування характерних особливостей дітей, заходів впливу, вжитих до кожної дитини, та досягнутих наслідків.

У сурдопедагогічній літературі добре висвітлені методи вивчення дитини з вадами слуху та фіксації його результатів.

1. Вивчаючи учня, важливо з'ясувати, які навчальні предмети йому найбільше подобаються і чому; які предмети не подобаються і чому; чи добре, на його думку, він вчиться і чи хоче вчитися краще; що заважає йому мати кращу успішність; хто зможе допомогти йому у навчанні та ін. Кожному сурдопедагогові повинно бути не байдужим ставлення учнів до нього, повага і любов, якою він користується, що значною мірою впливає і на ставлення дітей до відповідного навчального предмета.

2. Особливого значення набуває вивчення життєвих планів самих учнів, їхніх прагнень та намірів. Доведено, що сурдопедагоги мають безпосередньо керувати процесом формування життєвих планів учнів, прогнозуючи найбільш ефективні шляхи Їхньої соціально-трудової адаптації. А це можна здійснювати лише за умови насправді ґрунтовного знання індивідуальних особливостей кожного учня.

3. Потребує значного поліпшення профорієнтаційна робота в спеціальних школах і, зокрема, такі її складові частини як профінформація та профконсультація. Дана робота має чітко плануватися, носити систематичний характер, а не епізодичний, і розцінюватися як важливий розділ навчально-виховної роботи у спеціальній школі. До проведення профорієнтаційної роботи залучаються всі працівники даного навчального закладу, кожен з яких виконує певні функції. Перед випускниками спеціальних загальноосвітніх шкіл - інтернатів стоїть надзвичайно складне і відповідальне завдання - свідомо обрати певний вид освітньої чи трудової діяльності. Їхній вибір обумовлений якістю підготовки на попередніх освітніх ступенях, рівнем загального та мовного розвитку, сформованістю планів на майбутне на основі врахування суто індивідуальних особливостей та можливостей для подальшого різнобічного розвитку [9, С. 63 - 66].

Завданням спеціальних шкіл є забезпечення освітньої та морально-психологічної підготовки учнів до продовження навчання, усвідомлення ними необхідності підвищення свого освітнього рівня. Оцінка роботи школи має включати такі показники, як види і якість діяльності її випускників та їх соціально-трудова адаптація.

Як би добре не був організований навчально-виховний процес у школі-інтернаті, розвиток дитини відбувається у вузькому, обмеженому колі шкільного колективу, в маленькому замкнутому світі, де все пристосовано до дефекту, усе фіксує увагу на фізичній ваді, посилює ізольованість і виводить її у життя. Внаслідок штучної ізоляції дітей, відриву їх від сім'ї і здорових ровесників формується особистість, яка невпевнена в собі, у власних силах і можливостях, не підготовлена до інтеграції в суспільство [8. С. 281 - 284].

2.2 Проблеми ефективності шкільної соціалізації учнів школи-інтернату для дітей з вадами слуху

Розвиток являє собою процес фізичного, розумового росту людини і охоплює кількісні і якісні зміни вроджених і набутих якостей. Розвиток людини як процес фізичного і морального дозрівання - це означає перетворення дитини, біологічного індивіда, задатками людини як представника біологічного роду.

Щоб стати особистістю, людина повинна досягти певного рівня психічного розвитку і бути спроможною сприймати себе, як єдине ціле, відмінне від інших людей. Наука розглядає розвиток, як складний процес руху від простого до складного, від нижчого до вищого руху по висхідній лінії від старого, якісного стану до нового, процес оновлення, народження нового і відмирання старого.

Розвиток особистості - це й процес її духовного зростання, удосконалення якісної зміни в усіх значущих для особистості сферах діяльності, у відбитті навколишньої дійсності, людей у пізнавальних процесах. Розвиток та удосконалення особистості, особливо в дитячі та юнацькі роки, відбувається, головним чином, під впливом виховання [10].

Щоб керувати формуванням особистості дитини, треба знати умови її особистості, що вже склалися, тобто внутрішні умови, на які впливає навколишнє середовище. Духовне багатство особистості, її погляди, потреби та інтереси, спрямованість та різні здібності багато в чому залежать від того, в яких умовах іде формування в дитячі та юнацькі роки.

Зараз стільки розроблено „технологій”, які дають масу різних рекомендацій з навчання і виховання дітей з вадами слуху, але ніхто краще педагогів не знає, що потрібно таким учням. В спеціалізованих школах - інтернатах працюють з конкретними дітьми, знають, які завдання пред'являються до кожного з них. Педагогічні колективи спеціальних шкіл - інтернатів для дітей зі зниженим слухом особливу увагу звертають на пошук резервів для посилення корекційної спрямованості навчально-виховного процесу стосовно підвищення рівня соціалізації учнів [11].

Основна мета ефективної соціалізації дитини із вадами слуху-- виховати повноцінну людину, максимально компенсуючи глухоту, виростити вільну людину, незалежну від перекладача. У інтегрованому середовищі дитина отримує доступ у необхідне їй середовище чуючих однолітків, поступово набуває досвіду у спілкуванні з ними, і примушена розуміти кожного, хто до неї звернеться, а, з свого боку, намагається зробити власні звернення такими ж зрозумілими для інших. Чим раніше навчиться цього дитина, чим раніше вона відчує себе не чужою у світі чуючих, тим легше та впевненіше буде її подальше входження у цей світ.

Чути -- значить розуміти ситуацію спілкування, брати участь у діалозі.

Чути -- значить відчувати себе вільно у незнайомій ситуації та вміти вступати у розмову із незнайомими людьми.

Чути -- закликати оточуючих до спілкування.

Спілкування з усіма оточуючими це взірець справжньої соціальної реабілітації та інтеграції. Для реалізації прогресу в розвитку мовлення, що є, у свою чергу, одним з головних моментів у соціалізіції та інтеграції глухих дітей, необхідно функціональне запам'ятовування і засвоєння мовних структур.

Глухій дитині важко самостійно виявити ці структури, тому нам, учителям і вихователям, необхідно навчитися виділяти ці структури мови, звернути на них увагу дитини і постійно, наполегливо їх використовувати. Цей процес називається рефлектуванням. Частково ми можна самостійно запланувати ці структури і спровокувати ситуації, у яких вони неодмінно знадобляться, з іншої ж сторони, спостерігаючи за дитиною, виявити ті структури, що необхідні їй для того, щоб виразити себе словами [8, С. 281 - 284].

Кілька прикладів використання цих структур для розвитку якісного рівня мовлення:

1. Опорні елементи, що ми збираємося використовувати і які постійно повинні бути під рукою, можна зафіксувати в наочний матеріал, наприклад, у вигляді великих плакатів на стіні:

а). Списки структур можуть бути такими:

-- питання: Хто це зробив? Чому так вийшло? Хто хоче ще щось додати?

-- вигуки: Неправда! Перестань! Досить! Добре!

-- прийменники/словосполучення: вдома, на дивані, за будинком, по парку.

-- фіксовані пропозиції: Викреслити те, що не підходить. Ставайте в чергу.

б). Групування слів однакових категорій:

--чоловічий, жіночий, середній рід;

--синоніми: два різних слова з однаковим значенням;

--омоніми: однакові слова з різним значенням;

--значеннєві групи: домашні меблі, їжа, шкільне приладдя.

Усі ми використовуємо своє тіло, обличчя, руки для підкріплення використовуваних нами мовних структур. Людина, яка чує, як правило, робить це несвідомо. Постарайтеся робити це більш усвідомлено і навчайте глухих дітей пізнавати і використовувати ці елементи (часто вони це вже роблять самі).