Сім’я та шлюб у середньовічній Франції: гендерний та демографічний аспекти

Явно занижену оцінку чисельності дітей містять і сумарні дані Сен-Жерменського та Реймського поліптиків про співвідношення дітей і дорослих. По першому з цих поліптиків число дітей становило 105,7% числа дорослих, по другому-105,1%, Оскільки відокремилися від рідних сімей старші діти включені в число дорослих, останнє явно перебільшено, а число дітей відповідно зменшена. Якому щорічному приросту населення відповідає це применшене співвідношення поколінь? Беручи за довжину покоління інтервал в 25 років, отримуємо щорічний природний приріст в 0,2-0,22%. Ці дані не дозволяють погодитися із здійсненими протягом останніх 10-15 років спробами констатувати, грунтуючись на матеріалах тих, що використовувалися вище поліптиків, стагнацію або навіть спад населення в каролінгській Франції IX ст. Необгрунтованість цих спроб тим більше явна, що вони не передбачали необхідної диференціації різних поколінь «дорослих» [40, с. 204].

Виявлені за каролінгськими поліптиками IX ст. дані про середню чисельності дітей на сім'ю підтверджуються і деякими іншими, в першу чергу актовими, матеріалами. Судячи з них, можна припускати невелике збільшення середньої чисельності дітей, що вижили в сім'ї в період з VIII по X в. з 2,2 в VIII в. до 2,8 у IX ст. і до 3,0 в X в. З урахуванням же неповноти опису дітей в актах можна припускати, що загальне число дітей у селян становило (на дітних (сім'ю) в VIII в. Близько трьох, в IX ст. Більше трьох, в X в. Близько чотирьох, з яких до дорослого віку доживали в VIII-IX ст. близько двох, а в X-XI ст. близько трьох дітей. Аналогічні спостереження А. Делеажа, що вивчав бургундські пам'ятники IX-X ст.: з 169 врахованих селянських домогосподарств сімейні пари були в 135 (79%) з них; з числа одружених бездітними були лише 7 (5%) селян; середня кількість дітей (на дітну сім'ю), близько трьох дітей. Приблизно ту ж цифру - 2,8 - називає М. Делош, підрахувавши число дітей в 762 сім'ях, що згадуються в Реймському картулярії. Схожі оцінки дають Ф. Лот, Ж. Дюбі, П. Гійом і Ж. Пусу та інші дослідники. Як бачимо, є чимало підстав оскаржити надто песимістичні оцінки демографічної ситуації IX-X ст., які були запропоновані в 70 - 80-х роках Ж.П. Брежі, Ж. Вердоне, Ж.П. Полі, Д. Херліхі, Р. Фосса і ін. [38, с. 122].

Все це, однак, не означає, що реальне число дітей, що вижили на сім'ю було у всій Франції таким же, як у щойно наведених випадках. Уже зазначалося, що дійшовші до нас поліптики, картулярії та інші описи у своїй основній масі відображають ситуацію головним чином в найбільш інтенсивно розвинутих місцевостях. Соціально-економічний і демографічний ріст в цілому у Франції VIII-X ст. був, безсумнівно, нижче. Але навіть якщо приріст населення становив у середньому хоча б половину тієї завідомо заниженої цифри, яку ми приводили, не 0,2% на рік, але лише 0,1% на рік, то і в цьому випадку можна констатувати відомий прогрес. Мабуть, рівень виживання дітей у цілому все ж таки перевищував рівень дитячої смертності, хоч би останній не був значний.

Що стосується середнього віку смерті дорослих, то його визначення для каролінгського часу наштовхується на майже нездоланні труднощі. Це ж слід сказати і про середню тривалість життя. Не маючи серійних даних, дослідник, що прагне визначити абсолютну величину цих параметрів, приречений на довільні допущення. Джерела інформують нас - і то дуже ненадійно - про вік смерті окремих представників знаті, та про рідкість серед них людей старше 45-50 років. Так, відомо, що з 28 меровінгських королів (від Хлодвіга до Теодоріха IV) перевалили за 50-річний рубіж лише троє. Каролінгські королі жили начебто довше; неясно, проте, відбивав цей факт загальне збільшення тривалості життя або ж тільки зміцнення політичної стабільності, що допомагало каролінгським королям частіше помирати не на полі бою. Ще менш достовірні ранньосередньовічні дані, що стосуються церковних ієрархів, які нібито доживали завдяки «праведному життю» до абсолютно казкового віку.

Відмовляючись від встановлення тривалості життя в каролінгський час в абсолютних цифрах, як і від точного вимірювання деяких інших демографічних параметрів, ми вважаємо більш продуктивним виявляти хоча б свідомо занижену величину таких показників. Саме цьому служило пророблене вище визначення мінімальної чисельності дітей, мінімального співвідношення дитячого та дорослого поколінь, мінімального щорічного приросту. Подібну ж мету переслідує огляд непрямих даних про тривалість життя та її відмінності у чоловіків і жінок [33, с. 212].

Звернемо насамперед увагу на той факт, що люди каролінгського часу мало говорять про своїх онуків (nepotes), дідів або бабусь. Більше того, саме поняття «nepos» зберігає явну амбівалентність і має на увазі частіше племінника, ніж онука. Чи не свідчить це про те, що онуки взагалі порівняна рідкість? Ймовірно, не випадково діди і бабусі згадуються переважно в якості покійних предків. (Це характерно, зокрема, для пам'яток повсякденної практики - актів, помісних описів, дидактичних творів). Мабуть, дожити до власних онуків (і стати дідом чи бабусею) вдавалося тоді дуже небагатьом.

Цей факт у поєднанні з тим, що відомо про вік першого шлюбу, дозволяє орієнтовно оцінити звичайну тривалість життя. Якщо, вступаючи в шлюб близько 15-20 років, люди, рідко доживали до онуків, значить, вони настільки ж рідко помирали пізніше 35-40 років. Природно, що те, що Карл Великий досяг 72-річного віку, уявлялося його біографу Ейнхарду просто дивом [12, с. 89-91].

Що стосується відмінностей в тривалості життя чоловіків і жінок, то на перший погляд відомості про це виглядають більш конкретними. І в актах, і в описах, і в генеалогіях VIII-X ст. виявляється переважання числа вдів над числом вдівців: у ряді місцевостей воно виявляється дворазовим. На жаль, однак, це співвідношення парадоксальним чином не узгоджується з чисельністю в тих же місцях дорослих чоловіків і жінок, так само як і з співвідношенням хлопчиків і дівчаток: в обох останніх випадках можна знайти явне переважання осіб чоловічої статі. Констатація цього протиріччя та аналіз його витоків спонукали фахівців відмовитися від того, щоб бачити в перевищенні числа вдів над числом вдівців свідоцтво більшої тривалості життя жінок. Це перевищення пов'язують як з більш раннім вступом жінок в шлюб (внаслідок чого дружини були, як правило, молодше своїх чоловіків), так і з порівняною складністю для багатьох вдів вступити у повторний шлюб. Дійсне ж співвідношення рівня смертності осіб різної статі вважається більш обгрунтованим визначати в порівнянні їх чисельності в тому чи іншому віковому класі. Так, явне переважання чоловіків серед дорослих фахівці пов'язують переважно з високою смертністю жінок при пологах та з їх загибеллю під час військових розбратів [10, с. 432-435].

Не заперечуючи впливу цих моментів на середню тривалість життя жінок, ми тим не менш не вважаємо їх достатніми для характеристики статевовікових відмінностей у смертності і особливо для їх пояснення. Звернемо насамперед увагу на той факт, що чисельна нерівність статей у селянському середовищі виявляється вже в дитячому віці. Судячи по ряду пам'ятників що, піддаються статистичній обробці, число хлопчиків набагато перевищує кількість дівчаток. Бачити причину цього тільки в недообліку дівчаток важко (хоча він, безсумнівно, мав місце). Такий недооблік можна припускати, наприклад, в актах або хроніках, де при описі сімей жіноче потомство часом просто ігнорується.

Набагато менш імовірний він в поліптиках, де особи жіночої статі виступали як суб'єкти оподаткування специфічними повинностями, так що недооблік дівчаток погрожував землевласнику фіскальними втратами. Тим часом саме в поліптиках частка дівчаток серед дітей особливо часто поступається (часом у півтора і більше разу) частці хлопчиків. Чисельна нерівність статей в селянстві закладалося, таким чином, в дитинстві.

Американська дослідниця Е. Коулмен свого часу пояснювала це недостатньою турботою батьків про виходжуванні новонароджених дівчаток, що могло прирікати їх на смерть. Уразливість використаної Коулмен методики і помилки в підрахунках викликали справедливу критику її побудов. Не підтвердилися і тези Коулмен про пряму залежність. Частки хлопчиків у селянських сім'ях від земельної забезпеченості сім'ї, числа дітей в ній або ж просторості домогосподарства [24, с. 44].

Проте думка про відмінність батьківських турбот про новонароджених хлопчиків і дівчаток знаходить підтвердження.

Так, у ряді володінь, що фігурують в каролінзьких описах, виявляється (всупереч Коулмен) зворотна залежність між часткою в сім'ї хлопчиків і загальним числом дітей у сім'ї. Подібна залежність могла скластися за умови, що в молодих сім'ях берегли передусім новонароджених хлопчиків; лише в міру того як вони підростали, сім'я виявляла достатню турботу і про дівчаток, домагаючи їх виходжування; відповідно частка дівчаток виявлялася вищою в сім'ях з великою кількістю дітей.

Надалі ж співвідношення чисельності статей в селянських сім'ях дещо змінювалося: при переході в дорослий вік частка осіб жіночої статі, судячи за деякими описами, збільшувалася. Мабуть, це відображало більш високу на даному віковому етапі смертність чоловіків, ніж жінок; в результаті розрив в чисельності жінок і чоловіків скорочувався, хоча і не зникав [26, с. 330].

Отже, в селянському середовищі можна припускати підвищену смертність дівчаток у дитинстві і, навпаки, більш високу смертність осіб чоловічої статі в дорослому віці. Не виключено, отже, що смертність жінок під час пологів могла за величиною до певної міри «перекриватися» смертністю дорослих чоловіків (через участь у військово-політичних конфліктах, особливо важкої праці, меншою опірністю ряду хвороб та ін.) В цілому ж тривалість життя селянок, мабуть, поступалася тривалості життя селян-чоловіків, що і відбивалося в перевищенні частки цих останніх серед залежного населення. Що стосується знаті, то розрив у віці смерті між чоловіками і жінками в цьому середовищі був, можливо, ще меншим, ніж у селян. Загроза загибелі чоловіків у військових зіткненнях була ще вищою, відмова від виходжування новонароджених дівчаток менш вірогідна; умови пологів кращі[31, с. 240-241].

Гіпотетичний характер цих суджень очевидний. Бази для будь-яких абсолютних оцінок вони явно не створюють.

Співвідношення головних складових елементів режиму відтворення населення (РВН) - шлюбності, народжуваності, смертності - забезпечувало, як ми бачили, в цілому позитивну демографічну динаміку (хоча і вкрай повільну). Можна припускати, що цьому в першу чергу сприяли дуже висока шлюбність, низький вік першого шлюбу, нічим не обмежена народжуваність. Величезна дитяча смертність зводила репродуктивні потенції суспільства майже нанівець. Мала тривалість життя посилювала ситуацію [35, с. 344].

Зазначимо лише, що на нинішньому рівні знань найменше підстав припускати скорочення впродовж VIII-X ст. рівня смертності. Так, ми не володіємо свідченнями, які дозволили б констатувати будь-які зміни в підході до дитинства і дитини, у навичках виходжування дітей, у відношенні до смертності.

3.3 Особливості складу сім'ї середньовічної Франції

У власне демографічному плані з'ясування характеру сімейної організації важливо з кількох точок зору. По-перше, воно необхідне для оцінки чисельності населення і його змінності. Як відомо, середньовічні джерела якщо і містять інформацію з цього питання, то лише у вигляді даних про число «вогнищ», «будинків», «пологів», «держань» в тій чи іншій місцевості. Будь-який переклад таких даних у цифри населення можливий за умови, що попередньо буде з'ясований чисельний склад подібних утворень. Природно, це вимагає зрозуміти структуру домогосподарських осередків та їх співвідношення з родиною та іншими спорідненими групами.

По-друге, специфіка сімейної організації істотна для розуміння демографічної поведінки. Вище вже відзначався зв'язок моделей шлюбу і сім'ї. Цей зв'язок-природний наслідок взаємозалежності типу шлюбу і структури сімейного осередку, що складався на його базі. Подібним чином тип подружніх осередків був взаємопов'язаний зі специфікою відносин всередині них і всією системою соціально-психологічних установок в сімейній сфері. Тому структура сім'ї так чи інакше співвідносилася з сприйняттям її членами дитинства, старості, рольових відмінностей між статями; відповідно вона позначалася на підходах до дитини, жінки, старих, хворих і на самозбережувальній поведінці. Не дивно, що проблеми сім'ї, що цікавлять, взагалі кажучи, істориків різних спеціальностей, привертають велику увагу дослідників-демографів.

Що стосується суто сім'ї в Каролінгський час, то вона в останні 10-15 років була предметом жвавих дискусій, в яких брали участь медієвісти різних шкіл. Хоча обговорювалися найрізноманітніші теми, найгостріше дебатувалося питання про співвідношення двох типів сім'ї: «великої» і малої. Традиція у вивченні цієї проблеми сягає в минуле століття, коли в переході від патріархальної сім'ї (з кількох поколінь) до малої (що включала, крім батьків, тільки їх неодружених дітей) бачили одне з найважливіших відображень процесу класоутворення. Тоді ж сформувалося традиційне для істориків-марксистів уявлення, що одним з вихідних пунктів соціального розвитку варварських держав в Західній Європі VI-VIII ст. була землеробська община, що складалася з патріархальних великих сімей. Новий фактичний матеріал (особливо археологічний) і нові методи його аналізу спонукали дослідників (в тому числі і тих, хто поділяв раніше цю концепцію) відмовитися від неї: ні землеробську громаду, ні патріархальну родину, на думку переважної більшості сучасних фахівців, в джерелах VI-VIII або тим більше IX ст. виявити неможливо [44, с. 20].

З'ясування цього питання аж ніяк, однак, не поклало кінця суперечкам про склад сімейних осередків у Каролінгський час. Адже рамки сім'ї визначалися не тільки її генезисом, не менш (якщо не більше) помітно впливала на них поточна соціальна практика. Ми здійснили спробу прояснити за матеріалами каролінгських поліптиков складу домогосподарських осередків у залежних селян IX ст. Разом з паралельно проведеними дослідженнями північнофранцузьких актів VIII-X ст. такий аналіз дозволив виявити широке поширення на території Франції багатосімейних об'єднань, відповідних, втім, з не менш численними відокремленими господарствами малих подружніх сімей. Представляючи новоутворення, багатоячейкові домогосподарства, (об'єднували кілька братів, чи батьків з їх одруженими синами, чи просто сусідів) не мали нічого спільного з патріархальними великими сім'ями. Проте за складом це були часом досить великі утворення, що включали в деяких випадках по 20-30 чоловік (в середньому 8-9 осіб) [30, с. 43].

Мабуть, ще чіткіше проти уявлення щодо однолінійної еволюції родинних структур каролінгського часу в сторону нуклеарної сім'ї свідчить матеріал з історії знаті. У дослідженнях, розпочатих ще Марком Блоком і котрі знову примножились в останні десятиліття, переконливо показані широта і складність аристократичних родинних осередків. Неоднакові ні за назвами, ні за складом, ні за функціями, всі вони мали щось спільне, що подружня пара з дітьми була в них лише одним - і притому не найголовнішим - складовим елементом. Її відокремлення - в господарському, військово-політичному або ж юридичному плані - не було скільки-небудь повним (або навіть зовсім відсутнє). Домогосподарства знаті включали тому, як правило, великі групи людей, що не обмежувались тільки членами будь-якого подружнього осередку.

З демографічної точки зору все це представляє інтерес перш за все з тієї причини, що дозволяє уточнити дані про чисельність і розміщення населення в Каролінгський час. Очевидно, що наведені оцінки чисельності і концентрації населення на території Франції слід вважати ще більш заниженими, ніж це можна було припустити. Зокрема, кількість свідомо «осілих» залежних селян - так само як і ступінь їх зосередження в провідних регіонах країни - були істотно вище наведених раніше оцінок. Це характеризує інтенсивність сеньйоріального розвитку у Франції IX ст., Явно недооціненого прихильниками феодальної революції XI ст. Паралельно це підтверджує наявність сприятливих умов для стабілізації і зміцнення серед купчасто проживаючого населення поведінкових стереотипів, у тому числі і в демографічній сфері [32, с. 414].

Проте чисельність населення і особливо його динаміка впритул пов'язана з нормами демографічної поведінки, можуть бути висвітлені на основі даних про склад і рамки домогосподарських осередків та споріднених утворень лише частково. Для більш глибокого їхнього розуміння дуже важливо усвідомити, який існував у цих структурах соціально-психологічний клімат, як складалося в них співвідношення доцентрових і відцентрових сил, взаємодія подружніх осередків з іншими спорідненими групами. Без цього не розкрити ні стереотипи демографічної поведінки, ні стабільність сімейного осередку (і її величини). Для того ж щоб все це стало доступним нашому аналізу, необхідно принципово розширити традиційну постановку питання про сім'ю. Не обмежуючись зіставленням ролі малої («простої», «подружньої», «нуклеарної») і великої («багатоячейної», «нерозділеної») сім'ї, слід дослідити своєрідність самого феномену сім'ї в Каролінгський час. Це, зокрема, означає, що треба виявити ставлення до сім'ї як такої, властиве сучасникам, і роль цих уявлень в реальній дійсності [14, с. 123].

На жаль, вирішити цю задачу непросто. Звичайно, своєрідність ранньосередньовічної сім'ї порівняно з новоєвропейською припустити неважко. У загальній формі така своєрідність визнавалося багатьма фахівцями. Набагато складніше цю своєрідність конкретизувати. Тут заважає, по-перше, важко переборний стереотип нашого власного мислення, підспудно штовхає до тлумачення феноменів минулого в рамках відомої нам понятійної сітки, що спонукає неусвідомлено «підтягувати» характеристику таких феноменів до їх сучасних аналогів.

Друга ж перешкода - надзвичайна убогість каролінгських джерел, в яких практично ігнорується поняття сім'ї. Зрозуміло, укладачі дійшовших до нас пам'ятників не раз згадують про подружні пари, їхніх дітей, про майно, яким вони володіють, про їх спадкові права, про місця їх проживання і т. п. Однак принаймні до XI ст. у висловлюваннях сучасників не вдається знайти спроб осмислити ці подружні осередки як якісь специфічні родинні структури або ж взагалі як утворення sui generis. Так, укладачі політиків IX ст., що фіксують одну або кілька подружніх пар на якому-небудь земельному володінні, обходяться при їх описі простим перерахуванням: «isti duo», «isti tres», «omnes isti», «isti» і т. п . При цьому може повідомлятися, хто є чиїм чоловіком або чиєю дружиною, від якої жінки прижилися ті чи інші діти, чи живе тут хто-небудь із старших родичів та ін. Але сукупність всіх цих людей ніякого позначення не одержує [19, с. 70].

Аналогічним чином діють автори приватних актів. Перераховуючи залежних (або вільних) селян, що живуть на переданих володіннях, контрагенти угод згадують «hii qui ad ipsum pertinent», «heredes», «sui omnes», «homo uxor et infantes». Поняття, що об'єднує членів кожної з цих осередків, в укладачів актів знову-таки не знаходилося.

І в поліптиках, і в грамотах селян об'єднують, крім того, за ознакою спільного проживання або спільного виконання будь-яких повинностей; такі групи селян позначаються як focus, ignis, domus або ж una carruca, unus mansus, curtis і т. д. Можна не сумніватися, що кожна з таких груп включала одну або кілька подружніх пар. Однак і в цьому випадку поняття, що осмислює єдність кожної такої комірки, не спливає [19, с. 65].

Немає такого поняття і в пам'ятниках, що стосуються знаті. Характерні для неї споріднені структури, як уже зазначалося, відрізнялися в VIII-X ст. особливим різноманіттям. В основі їх лежали різні форми споріднення по батьківській і материнській лініях. Увага, яку приділяли сучасники таким родинним об'єднанням, свідчила про їх високу соціальну роль. Осередок ж, що складався на основі шлюбу, і тут як би ігнорувався.

На відміну від цього в застосуванні до селянства, так само як і по відношенню до знаті, сучасникам не важко було у позначенні споріднених структур, що грунтуються на походженні від спільних предків. У різних пам'ятниках можна зустріти згадки про селянські progenies, genus, prosapia, parentella. Склад таких груп міг бути досить широким, в них включалися часом і вельми віддалені, давно померлі родичі. На цьому тлі понятійне ігнорування подружніх об'єднань, що створюється нині живучими людьми, виявляється особливо вражаючим.

Чи не пояснюється вона тим, що в уявленнях сучасників весь «таксономічний простір», який відводиться для споріднених структур, був ніби заповнений структурами, що базувалися на спільності походження їх членів? Інакше кажучи, не слід вважати, що «родова свідомість» до такої міри домінувала поки що в умах людей, що їм уявлялося немислимим поставити на одну дошку кровноспоріднених і шлюбні структури?

На користь цього припущення, крім наведених фактів, говорить і еволюція поняття «familia». У розглянутий період, як і за часів класичної латини, воно в першу чергу передбачало сукупність осіб, що живуть під одним дахом, або об'єднання людей, підлеглих якомусь конкретному власнику, або ж населення, залежне від будь-якого верховного пана.

Ситуація змінюється лише в XI ст. У цю пізнішу епоху спільно проживали люди - будь то родичі за походженням, будь то члени подружнього осередку - почали розглядатися як familia; паралельно стали зникати термінологічні відмінності при позначенні кровних родичів і родичів по шлюбу. Мабуть, в уявленнях сучасників статус і авторитет шлюбного союзу піднімається в той час до рівня, властивого кровноспорідненим групам. Це і створює в більш пізній час базу для осмислення подружнього осередку як однієї з повноправних споріднених структур [16, с. 110-112].

Такий перелом стався не раптом. Він був поступовопідготовлений спонтанним зміцненням престижу шлюбних структур в попередні часи. Сліди цього процесу в джерелах IX-X ст. видно там, де подружній осередок виступає як відокремлена домогосподарська одиниця (володіюча, наприклад, окремим «держанням»), або ж в ролі самостійного юридичного суб'єкта (набуваючи і відчужуючи майно), або ж як осередок специфічних родинних зв'язків (забезпечуючи наступність між батьками та їхніми дітьми).

Своєрідність періоду IX-X ст. склалася зокрема, в тому, що подібна «автономія» подружнього осередку не стала ще повною, повсюдною. Як зазначалося вище, багато подружніх пар входили в якості складових частин у ті чи інші багатоячейні родинні структури. (У таких випадках їх відособленість ніби перекривалася включенням в більш великі і більш авторитетні родинні спільноти.) Там, де пряма їх інтеграція в такі спільноти була відсутня, останні могли зберігати свій вплив за традицією. Подібним чином родинні зв'язки між батьками та дітьми в більшій чи меншій мірі могли хіба що «розчинятися» серед традиційних кровноспоріднених зв'язків по батьківській або материнській лініях [21, с. 130].

Загалом шлюбні осередки каролінзького періоду, виступаючи в якості одного із суб'єктів господарських, юридичних і родинних відносин, відчували поки що потужну конкуренцію з боку кровноспоріднених осередків. І оскільки до XI ст. ні в одному з аспектів шлюбні структури ще не стали еквівалентними по престижу кровноспорідненим (або тим більше домінуючими), важко говорити про завершення процесу формування сім'ї як провідного спорідненого, домогосподарського та юридичного осередку в один і той же час. Узята в цьому сенсі сім'я перебувала ще в стадії становлення.

Природно, що це надавало певної своєрідності нормам демографічної поведінки всередині подружньої групи. Починаючи з ставлення до дітей, відзначимо, що вони були предметом уваги не тільки їх власних батьків, а й більш широкого кола кровних родичів. Це аж ніяк не обов'язково означало посилення турботи про кожну дитину. Могло бути, і навпаки. З батьків ніби знімалася повнота відповідальності за життя їх нащадка; цю відповідальність, принаймі частково, брав на себе рід у цілому, він же вважав себе вправі визначати долю дитини в екстремальних обставинах, обмежуючи до деякої міри батьківські права.

Коли, наприклад, герцогиня Дуодено народила свого другого сина, сподвижники та близькі її чоловіка поспішили відвезти немовляти подалі від будинку, не повідомивши матері навіть імені, яким його нарекли. Це було зроблено виходячи насамперед з міркувань політичних; близькі Бернгарда - чоловіка Дуодено - побоювалися, що Карл Лисий, проти якого бунтував тоді Бернгард, захопить новонародженого як заручника і зв'яже цим своїх супротивників. З приводу долі немовляти існують різні припущення. У будь-якому, однак, випадку ясно, що для оточуючих він був не тільки (або навіть не стільки) син Дуодено і Бернгарда, а й член якоїсь спорідненої і васальної групи, якій турботи про здоров'я дитини представлялися справою другорядною у порівнянні з реалізацією її соціально-політичних планів [25, с. 314-316].

У чомусь подібна ситуація складалася, мабуть, в будь-якому багатосімейному селянському домогосподарстві, що відчували нестачу робочих рук. Цікавлячись благополуччям домогосподарства в цілому, його члени, як ми бачили, не завжди сприяли виходжуванню молодими матерями новонароджених, особливо якщо справа стосувалася дівчаток. В обох наведених випадках батьки були до певної міри скуті у своїх турботах про дітей, бо подружня сім'я і її конкретні інтереси ще не набули самодостатнього характеру. У той же час визнання за кровноспорідненою групою можливості впливати на долю дітей, як і передача такої групи щодо відповідальності за них, посилювало у самих батьків настрій фаталізму у ставленні до дітей.

Щось аналогічне легко припустити щодо ставлення членів сімейного осередку до хворих, немічних, старих. Відоме «розімкнення» сім'ї заважало виникненню всередині неї емоційного клімату, здатного стимулювати відповідний догляд за цими людьми. Відповідно не було необхідних умов і для інтенсивної самозбережувальної поведінки.

Таким чином, своєрідність сімейної організації в каролінгську епоху накладала свій відбиток на демографічну поведінку і певним чином позначалася на режимі відтворення населення середньовічної Франції. Відомий прогрес можна допустити лише в галузі шлюбно-сімейних відносин. До сказаного варто додати, що впорядкуванню цих відносин, ймовірно, сприяла і соціальна перебудова VIII-X ст. Становлення сеньйорії, підйом в ній землеробства, зміцнення земельних прав невільного та напіввільного населення сприяли зміцненню сімейних осередків у середовищі трудящого населення. Ці ж фактори, прямо або побічно, впливали і на зміцнення патрилінійності споріднених груп знаті. Шлюбно-сімейні структури виступали, таким чином, в якості однієї з сполучних ланок соціального та демографічного розвитку.



Розділ 4. Цивільна безпека

4.1 Організація розслідування, склад комісій з розслідування, основні документи

Розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварійна виробництві здійснюється згідно з Порядком, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 25.08.04 р. № 1112. Розслідуванню підлягають раптові погіршення стану здоров'я, травми, теплові удари, опіки, обмороження, утоплення, ураження електричним струмом, блискавкою, інші ушкодження, отримані внаслідок аварії, пожежі, стихійного лиха, контакту з тваринами,комахами, гострі професійні та інші отруєння і т.п., що призвели до втрати працівником працездатності на один робочий день чи більше або до необхідності переведення потерпілого на іншу (легшу) роботу терміном не менше як на один робочий день, а також випадки смерті на підприємстві, зникнення працівника під час виконання ним трудових обов'язків.

Раптові погіршення стану здоров'я працівників, які призвели до втрати працівником працездатності на один день і більше, підлягають звичайному розслідуванню.

Звичайне розслідування нещасного випадку.

Про кожний нещасний випадок потерпілий або інша особа повинні негайно повідомити безпосереднього керівника робіт, дізнавшись про нещасний випадок, зобов'язаний:

1. Організувати надання необхідної першої медичної допомоги потерпілому;

2. Повідомити роботодавця та керівника профспілки;

3. Зберегти обстановку на робочому місці в такому стані, в якому вона була на момент нещасного випадку, до прибуття комісії розслідування.

Роботодавець, отримавши повідомлення про нещасний випадок:

1. Повідомляє про нещасний випадок виконавчу дирекцію фонду соціального страхування від нещасних випадків за місцем знаходження підприємства, за необхідності орган державної пожежної охорони, установу державної санітарно - епідеміологічної служби, підприємство, де працює потерпілий, якщо він є працівником іншого підприємства;

2. Видає наказ про утворення комісії з розслідування нещасного випадку у складі не менше трьох осіб: керівник (спеціаліст) служби охорони праці (голова комісії), керівник структурного підрозділу, де стався нещасний випадок та інші особи.

3. Організовує розслідування нещасного випадку, забезпечивши комісію всім необхідним для своєчасного проведення об'єктивного розслідування.

4. Після проведення розслідування розглядає та затверджує матеріали розслідування, які отримав від комісії, протягом однієї доби.

5. Реєструє нещасний випадок у журналі реєстрації осіб, що потерпіли від нещасних випадків.

6. Передає протягом трьох діб після затвердження необхідні матеріали до відповідних органів та установ.

7. Надсилає повідомлення про наслідки нещасного випадку після закінчення періоду тимчасової непрацездатності або стерті потерпілого внаслідок одержаних травм

Комісія зобов'язана протягом трьох діб:

· обстежити місце нещасного випадку, одержати пояснення потерпілого, якщо це можливо, опитати свідків нещасного випадку та причетних до нього осіб;

· визначити відповідність умов праці та її безпеки вимогам законодавства про охорону праці;

· з'ясувати обставини і причини нещасного випадку;

· визначити, чи пов'язаний цей випадок з виробництвом;

· установити осіб, які допустили порушення вимог законодавства про охорону праці;

· розробити заходи щодо запобігання подібним нещасним випадкам;

· скласти акт розслідування нещасного випадку за формою Н-5 у трьох примірниках, а також акт про нещасний випадок, пов'язаний з виробництвом, за формою Н-1 у шести примірниках, якщо цей випадок визнано таким, що пов'язаний з виробництвом, або за формою НПВ, якщо цей нещасний випадок визнано таким, що не пов'язаний з виробництвом і подати їх на затвердження роботодавцю;

· у разі виявлення гострого професійного захворювання (отруєння), пов'язаного з виробництвом, крім акта форми Н-1 скласти також у чотирьох примірниках карту обліку професійного захворювання (отруєння) заформою П-5.

Акти форми Н-5 і форми Н-1 (або форми НПВ) підписуються головою і всіма членами комісії. Будь-який член комісії має право письмово викласти свою окрему думку, якщо він не згоден із змістом зазначених актів, про що робиться запис в акті форми Н-5.

Роботодавець повинен розглянути і затвердити примірники актів форми Н-5 і форми Н-1 (або форми НПВ) протягом доби після одержання матеріалів, підготовлених комісією за підсумками її роботи, і зареєструвати нещасний випадок в журналі реєстрації осіб, що потерпіли від нещасних випадків.

Примірник акта форми Н-5 разом з примірником акта форми Н-1 (або форми НПВ), карти форми П-5 - у разі виявлення гострого професійного захворювання (отруєння), матеріалами розслідування підлягає зберіганню на підприємстві протягом 45 років, у разі реорганізації підприємства - передаються правонаступникові, який бере на облік цей нещасний випадок, а у разі ліквідації підприємства - до державного архіву.

Примірники затвердженого акта форми Н-5 разом з примірником затвердженого акта Н-1 (або форми НПВ), примірник карти форми П-5 - у разі виявлення гострого професійного захворювання(отруєння) протягом трьох діб надсилаються роботодавцем:

· потерпілому або особі, яка представляє його інтереси;

· робочому органу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування за місцезнаходженням підприємства.

Примірник затвердженого акта форми Н-1 (або форми НПВ) у той же термін надсилається роботодавцем територіальному органу Держпромгірнагляду за місцезнаходженням підприємства, первинній організації профспілки, представник якої брав участь у роботі комісії, або уповноваженій найманими працівниками особі з питань охорони праці, якщо потерпілий не є членом профспілки, а також керівнику структурного підрозділу підприємства, де стався нещасний випадок, для здійсненнязаходів щодо запобігання подібним випадкам.

Копія акта форми Н-1 надсилається органу, до сфери управління якого належить підприємство, а у разі відсутності такого органу - місцевій держадміністрації.

У разі гострого професійного захворювання (отруєння) копія акта форми Н-1 надсилається разом з примірником карти форми П-5 до установи державної санітарно-епідеміологічної служби, яка обслуговує підприємство, працівником якого є потерпілий, і веде облік випадків гострих професійних захворювань (отруєнь).

Державний інспектор з нагляду за охороною праці має право вимагати спеціального розслідування кожного випадку, який може призвести до важких наслідків, і брати участь у такому розслідуванні. Для цього він здійснює припис власнику за формою Н-9.

Якщо нещасний випадок стався з особою яка забезпечує себе роботою самостійно, то його розслідування організовує робочий орган виконавчої дирекції Фонду соціального страхування за місцем настання нещасного випадку, для чого утворює наказом комісію у складі не менше ніж три особи.

Головою комісії призначається представник робочого органу виконавчої дирекції Фонду, представник районної або обласної держадміністрації, представник первинної організації профспілки та ін. особи.

Комісія працює, як правило, за тією ж програмою, що і при розслідуванні нещасного випадку працівника на підприємстві. При цьому по завершенні розслідування дирекція Фонду надсилає також один із примірників акта Н-1 (або НПВ) місцевій держадміністрації для здійснення заходів щодо запобігання подібним випадкам.

У робочому органі виконавчої дирекції Фонду соціального страхування примірник акта форми Н-5 разом з примірником акта форми Н-1(або форми НПВ), карти форми П-5 - у разі виявлення професійного захворювання (отруєння) підлягають зберіганню 45 років.

Контроль за своєчасністю й об'єктивністю розслідування нещасних випадків, їх документальним оформленням та обліком, виконання заходів щодо усунення причин нещасних випадків здійснюють органи державного управління, органи державного нагляду за охороною праці, виконавча дирекція Фонду соціального страхування та її робочі органи відповідно до компетенції. Громадський контроль здійснюють профспілки або уповноважені найманими працівниками особи з питань охорони праці.

Посадова особа органу Держгіпромнагляду у разі відмови роботодавця скласти акт за формою Н-5, акт за формою Н-1 (або форми НПВ) чи незгоди потерпілого або особи, яка представляє його інтереси, із змістом акта форми Н-5, акта форми Н-1 (або форми НПВ), надходження скарги або незгоди з висновками розслідування про обставини та причини нещасного випадку чи приховання нещасного випадку має право видавати обов'язкові для виконання роботодавцем або робочим органом виконавчої дирекції Фонду соціального страхування (у разі нещасного випадку з особою, яка забезпечує себе роботою самостійно), приписи за формою Н-9 щодо необхідності проведення розслідування (повторного розслідування) нещасного випадку, затвердження чи перегляду затвердженого акта форми Н-5, акта форми Н-1 (або форми НПВ), визнання чи невизнання нещасного випадку пов'язаним з виробництвом і складання акта форми Н-1 (або форми НПВ).

Рішення посадової особи органу Держгірпромнагляду може бути оскаржено у судовому порядку. На час розгляду справи у суді дія припису припиняється.

Спеціальне розслідування

В особливому порядку відбувається розслідування групових нещасних випадків та їх облік, а також випадки, що спричинили загибель людей. У таких ситуаціях проводиться спеціальне розслідування, якому підлягають:

· нещасні випадки зі смертельним наслідком;

· групові нещасні випадки, які сталися одночасно з двома і більше працівниками;

· випадки смерті на підприємстві;

· випадки зникнення працівника під час виконання ним трудових обов'язків;

· нещасні випадки з тяжкими наслідками, у тому числі з можливою

інвалідністю потерпілого (за рішенням органів Держгірпромнагляду).

У зазначених ситуаціях власник зобов'язаний негайно повідомити про те, що трапилося, за встановленою формою такі органи:

· прокуратуру за місцем виникнення нещасного випадку;

· місцевий орган Держгірпромнагляду;

· орган безпосереднього управління;

· місцевий орган Фонду соціального страхування;

· санепідемслужбу (у випадку виникнення гострих отруєнь);

· профспілкову організацію, членами якої є потерпілі;

· вищий профспілковий орган;

· у разі потреби - штаб з надзвичайних ситуацій;

· місцеву держадміністрацію.

Зазначені органи (організації) повідомляють про нещасний випадок органи (організації) вищого рівня. Повідомлення надсилається також у разі, коли смерть потерпілого настала внаслідок нещасного випадку, що стався раніше. Спеціальне розслідування такого випадку здійснюється в установленому порядку з використанням матеріалів раніше проведеного розслідування.

Спеціальне розслідування нещасного випадку, під час якого загинуло менше 5 осіб або травмовано менше 10 осіб, проводиться комісією із спеціального розслідування нещасного випадку (далі - спеціальна комісія), що призначається наказом керівника територіального органу Держгірпромнагляду за місцем знаходження підприємства або за місцем настання нещасного випадку, якщо він стався з особою, яка забезпечує себе роботою самостійно.

До складу спеціальної комісії включаються:

· посадова особа територіального органу Держгірпромнагляду (голова комісії);

· представник робочого органу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування;

· представник органу, до сфери якого належить підприємство, а у разі його відсутності - місцевої держадміністрації, якщо нещасний випадок стався з особою, яка забезпечує себе роботою самостійно, чи внаслідок дорожньо-транспортної пригоди;

· керівник (спеціаліст) служби охорони праці підприємства або інший представник роботодавця;

· представник профспілкового органу вищого рівня;

· представник установи державної санітарно-епідеміологічної служби, у разі розслідування випадку гострого професійного захворювання (отруєння);

· представник інспекції державного технічного нагляду Мінагрополітики, якщо нещасний випадок стався під час експлуатації зареєстрованих в інспекції сільськогосподарських машин.

Спеціальне розслідування групового нещасного випадку, під час якого загинуло 5 і більше або травмовано 10 і більше осіб, проводиться спеціальною комісією, яка призначається наказом Держгірпромнагляду. До складу цієї комісії входять представники Держгірпромнагляду (голова комісії), органу, до сфери управління якого належить підприємство, місцевого органу виконавчої влади, виконавчої дирекції Фонду соціального страхування, галузевого або територіального об'єднання профспілок, роботодавця, представників первинних організацій профспілок або уповноважених найманими працівниками осіб з питань охорони праці, якщо потерпілі не є членами профспілок, відповідного органу з питань захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій (у разі необхідності), органу охорони здоров'я та інших органів(члени комісії).

Спеціальне розслідування нещасного випадку проводиться протягом 10 робочих днів. У разі необхідності строк спеціального розслідування може бути продовжений органом, який призначив спеціальну комісію.

Члени спеціальної комісії повинні зустрітися з потерпілими або членами їх сімей чи особами, які представляють їх інтереси, з метою розгляду питань щодо розв'язання соціальних проблем, а також дати роз'яснення щодо їх прав у зв'язку з настанням нещасного випадку.

По завершенню роботи ця комісія складає висновок, у якому стисло визначаються причини, обставини нещасного висновку, зазначаються допущені порушення вимог нормативних актів та пропонуються заходи щодо запобігання подібним нещасним випадкам. Під час роботи спеціальної комісії роботодавець повинен створювати усі необхідні умови для розслідування нещасного випадку, надавати необхідну допомогу в оформленні матеріалів тощо.

Комісія за результатами спеціального розслідування складає акт форми Н-5, акт форми Н-1 стосовно кожного потерпілого, нещасний випадок з яким визнано таким, що пов'язаний з виробництвом, або форми НПВ в іншому випадку, карта форми П-5 стосовно кожного потерпілого у разі настання гострого професійного захворювання (отруєння), пов'язаного з виробництвом, та інші матеріали.

Кількість примірників акта форми Н-5, акта форми Н-1 (або форми НПВ), карти форми Н-5 визначається залежно від кількості потерпілих та органів, яким зазначені документи будуть надсилатися.

Примірники актів форми Н-5, форми Н-1 (або НПВ) підписуються головою і всіма членами спеціальної комісії протягом 5 днів після оформлення матеріалів спеціального розслідування. При цьому в акті форми Н-5 зазначається категорія аварії, якщо нещасний випадок є її наслідком.

В акті спеціального розслідування у випадку зникнення працівника під час виконання ним трудових обов'язків викладається висновок комісії про зумовленість цього зникнення обставинами виробництва. Такий висновок комісії видається сім'ї цього працівника або особі, яка представляє його інтереси, для звернення до суду із заявою про оголошення працівника померлим. Якщо суд визнав працівника померлим, то орган Держгірпромнагляду, який призначив комісії із спеціального розслідування цього випадку, відповідно до акта форми Н-5 визнає цей випадок пов'язаним з виробництвом, складає акт форми Н-1, а роботодавець бере цей випадок на облікв установленому порядку.

Керівник, який призначив спеціальну комісію, повинен розглянути і затвердити примірники актів форми Н-5 та форми Н-1 (або форми НПВ) протягом доби після надходження матеріалів спеціального розслідування.

Примірник затвердженого акта форми Н-5 разом з примірником затвердженого акта форми Н-1 (або форми НПВ), примірником карти форми П-5 у разі гострого професійного захворювання (отруєння) надсилається:

· потерпілому, членом його сім'ї або особі, яка представляє його інтереси;

· робочому органу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування за місцезнаходженням підприємства;

· територіальному органу Держгірпромнагляду за місцезнаходженням підприємства.

На підставі матеріалів спеціального розслідування нещасних випадків роботодавець (керівник) складає статистичну звітність і несе повну відповідальність за її достовірність. Він також зобов'язаний розробляти і виконувати заходи запобігання подібним випадкам.

Підприємства, установи, організації, а також робочий орган виконавчої дирекції Фонду соціального страхування ведуть облік усіх нещаснихвипадків.

Держгірпромнагляд, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві держадміністрації ведуть оперативний облік нещасних випадків, які підлягають спеціальному розслідуванню.

4.2 Загальні вимоги безпеки в галузі

4.2.1 Поняття та об'єкт аналізу технічної безпеки

Безпеку визначають як стан діяльності людини, за якого з визначеною ймовірністю виключено прояв небезпек або ж відсутня надзвичайна небезпека. Безпека праці - це стан умов праці людини, за яких відсутня дія небезпечних і шкідливих факторів.

Об'єктом аналізу безпеки праці є виробнича система «людина - машина - навколишнє середовище» (ЛМС), в якій в єдиній комплекс, створений для виконання певних функцій, поєднані технічні об'єкти, люди і навколишнє середовище, які взаємодіють між собою.

Основними компонентами виробничої системи є людина, машина, навколишнє середовище, взаємодія між якими має ґрунтуватись на дотриманні відповідних правил, нормативних документів і бути керованою.

Система ЛМС є багаторівневою за ієрархією управління. Ієрархія поділяє людей на особу, яка формує завдання, організовує й управляє виробництвом, й особу, яка разом з технікою безпосередньо виконує це завдання. Таким чином, людина системи ЛМС більш високого рівня розглядає людину і техніку системи ЛМС більш низького рівня як єдиний компонент - своєрідну людину-машину, призначену для здійснення замислу.

Крім рівнів і компонентів в системі ЛМС доцільно виділити окремі стадії її життєвого циклу:

· стадія проектування (визначення завдань, формування вимог, розрахунок параметрів);

· стадія реалізації (коли у процесі виробництва перша стадія реалізується на практиці);

· стадія експлуатації (коли система ЛМС здійснює покладені на неї робочі функції).

Вірогідність нещасного випадку зростає, як тільки людина попадає в поле дії небезпечного або шкідливого фактору. Це небезпечні зони, що характеризуються певним видом небезпеки, її інтенсивністю, часом і простором дії.

Таким чином, з точки зору аналізу й управління небезпеками необхідно розглядати та аналізувати структурні елементи системи ЛМС - рівні (вищий і нижчий), компоненти і стадії життєвого циклу.

Взаємодія компонентів, що входять до системи ЛМС, може бути штатною і нештатною. Нештатна взаємодія може виявлятися у вигляді надзвичайної події - небажаних, незапланованих випадків, що порушують технологічний процес у відносно короткий відрізок часу. Відмова й інцидент, як правило, передують надзвичайній події, але можуть мати і самостійне значення.

До головних моментів аналізу небезпек належить пошук відповідей на такі питання:

1) які об'єкти є небезпечними;

2) яким надзвичайним подіям можна запобігти;

3) які надзвичайні події неможливо усунути і як часто вони матимуть місце;

4) яку шкоду не усунуті надзвичайні події можуть спричинити людям, об'єктам, навколишньому середовищу.

Пошук причин надзвичайних подій призводить до аналізу системи управління небезпеками (СУН) на виробництві. Ці системи обов'язково включають такі компоненти, як наявність інформації, зворотних зв'язків та алгоритми функціонування.

Наявність зворотних зв'язків й інформаційної системи дозволяє проводити збір даних щодо відхилень, відмов, проводити аналіз небезпек, порівнювати наслідки функціонування системи ЛМС з програмою управління небезпеками, приймати рішення. У виробничій системі ЛМС інформаційні функції виконують: рапорти інспекторів, акти розслідування нещасних випадків, аварій, протоколи атестації робочих місць тощо.

4.2.2 Безпека виробничого устаткування

Загальні вимоги безпеки виробничого устаткування визначені ГОСТ 12.2.003-91, за яким безпечність виробничого устаткування забезпечується: правильною розробкою конструктивних схем, елементів конструкцій, використанням засобів механізації, автоматизації та дистанційного управління, застосування у конструкціях засобів захисту, включення вимог безпеки до технічної документації з монтажу, експлуатації, ремонту, транспортування та зберігання устаткування тощо.

Таким чином, безпечність виробничого устаткування - це його відповідність вимогам безпеки праці під час монтажу, експлуатації, ремонту в умовах, установлених нормативною документацією.

При проектуванні устаткування необхідно враховувати умови його експлуатації, транспортування з тим, щоб при дії на нього метеорологічних факторів, сонячної радіації та інших чинників, воно не ставало небезпечним; не допустити випадкового руйнування окремих вузлів і деталей; передбачити необхідні технічні засоби захисту. Устаткування не повинно мати гострих країв, нерівних, гарячих чи переохолоджених поверхонь.

Якщо устаткування виділяє тепло, шкідливість цих негативних факторів не перевищувала гранично допустимих рівнів у межах робочої зони.

Устаткування повинно бути оснащено засобами сигналізації про порушення нормального режиму роботи, а в необхідних випадках (у разі аварій, нещасних випадків, ввімкнення джерел енергії) - засобами автоматичної зупинки, гальмування. Причому необхідно унеможливити самовільне вмикання приводів робочих органів при відновленні подачі енергії.

При проектуванні і виготовленні устаткування необхідно враховувати антропометричні, фізіологічні, психофізіологічні та психологічні можливості людини. Робочі місця мають бути оснащені необхідними технічними засобами і забезпечувати зручність і безпеку працівникам.

Надзвичайно важливим є раціональне розміщення виробничого устаткування в робочій зоні.

Дистанційне спостереження й управління технологічними процесами - найбільш ефективний захід запобігання виробничому травматизму і захворюванням на виробництві. Його застосовують у тих випадках, коли безпосереднє перебування оператора в робочій зоні з мотивів безпеки і технологічних особливостей неможливе, недоцільне.



4.2.3 Безпека виробничих процесів

Загальні вимоги безпеки до виробничих процесів визначені ГОСТ 12.3.002-75. Безпечність виробничого процесу - це властивість відповідних технологій відповідати вимогам безпеки праці під час проведення їх в умовах, установлених нормативною документацією.

Безпечність виробничих процесів залежить від: вибору технологій, планування та обладнання виробничих приміщень; розташування виробничого устаткування та організації робочих місць; вибору вихідних матеріалів, способу зберігання та транспортування їх, готової продукції та відходів виробництва, професійного відбору та навчання працівників, застосування засобів захисту працівників; включення вимог безпеки до нормативно-технічної та технологічної документації, забезпечення вибухота пожежобезпеки.

Виробничі процеси не повинні забруднювати навколишнє середовище викидами шкідливих та небезпечних речовин, а концентрація та рівень цих факторів - перевищувати допустимі норми.

Безпека будь-якого технологічного процесу має розглядатись як система взаємозв'язку робочих місць, умов праці, взаємодії людини з устаткуванням, де джерелом небезпеки може бути будь-який засіб праці.

Вірогідність нещасного випадку значно збільшується, як тільки людина попадає в область дії небезпечного або шкідливого фактора. Ці області називають небезпечними зонами. Небезпечною зоною може бути простір біля піднімаючих конструкцій устаткування, простір біля приміщення, що перебуває в аварійному стані і т. п.

Необхідно володіти знаннями щодо різних технологічних процесів, які можуть мати фіксовані або нестабільні небезпечні зони. Нещасний випадок може мати місце лише тоді, коли людина потрапляє до зони дії небезпечного виробничого фактора (небезпечної зони).

Якщо всі робочі місця знаходитимуться за межами небезпечних зон, то небезпека буде зведена до мінімуму. Досягненню цієї мети сприяє впровадження механізації та автоматизації виробничих процесів, дистанційного управління.