Загальна характеристика демографічної ситуації в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика демографічної ситуації в Україні

1.1 Роль населення у розвитку та територіальній організації народного господарства

1.2 Численність і територіальне розміщення населення

Розділ 2. Демографічна ситуація і відтворення робочої сили

2.1 Соціальна структура населення

2.2 Відтворення населення та його регіональні особливості

2.3 Міграція населення та її види

2.4 Рівень життя населення та його територіальні особливості

Розділ 3. Основні напрямки покращення демографічної ситуації в Україні

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Населення, його соціальне самовизначення та розвиток є визначальною ознакою суспільства, основою розвитку держави. Тому демографічна сфера завжди є обєктом пильної уваги науковців та громадськості. В Україні сучасна демографічна ситуація викликає занепокоєння. Актуальність вивчення демографічної ситуації обумовлено насамперед змінами макро- і мікро структури суспільства, необхідністю удосконалення планування економічно - соціальних заходів.

Природною основою демографічного стану в Україні є народонаселення. Роль його як основи суспільного виробництва полягає в тому, що воно виступає споживачем матеріальних благ і тим самим зумовлює розвиток насамперед галузей, які орієнтуються у своєму розміщенні на споживача. Однак найважливішою характерною рисою народонаселення є те, що воно є природною основою формування трудових ресурсів, найголовнішого елемента продуктивних сил, які відіграють вирішальну роль як фактор розміщення трудомістких галузей господарства.

Правильна оцінка демографічних показників, аналіз закономірностей і тенденцій демографічних процесів є важливою умовою для прийняття рішень, спрямованих на збереження і розвиток трудового потенціалу населення країни.

Метою даної роботи є аналіз тенденцій, безпосередньо повязаних з загальними процесами формування робочої сили України. Використання результатів аналізу демографічних показників дає можливість систематизації накопичуваної інформації, прогнозування тенденцій, визначення найбільш небезпечних та актуальних питань, розробки адекватних пріоритетних та перспективних заходів щодо впровадження довготривалих програм розвитку України в цілому, а також дозволяє знайти відповіді на більш складні питання у сферах розподілу, перерозподілу та використання робочої сили.

Вивчення та узагальнення проведених досліджень, присвячених проблемам відтворення робочої сили, здійснено вченими - економістами Е.М. Лібановою, О.Ф. Новиковою., В.М. Петюхом, В.С. Стешенком, В.М. Гейцем, Ю.М. Макогоном, Є.С. Савельєвим та іншими. Але розгляд проблем відтворення робочої сили та особливостей демографічної політики в Україні має висвітлюватись в працях українських науковців на постійній основі.

Завданням даної роботи є: вивчення ролі населення у розвитку та територіальній організації народного господарства, дослідження чисельності і територіального розміщення населення, вивчення демографічної ситуації і відтворення робочої сили, соціальної структури населення, відтворення населення та його регіональних особливостей, міграції населення та її видів, рівня життя населення та його територіальних особливостей, основних напрямків покращення демографічної ситуації в Україні.

Розділ 1. Загальна характеристика демографічної ситуації в Україні

1.1 Роль населення у розвитку та територіальній організації народного господарства

Демографічний чинник є одним з визначальних для забезпечення стабільного й безпечного розвитку держави, а проблеми оптимального демографічного розвитку слід розглядати як першочергові інтереси держави, як фактор і водночас як результат її функціонування.

Роль населення як основи суспільного виробництва полягає в тому, що воно виступає споживачем матеріальних благ і тим самим зумовлює розвиток насамперед галузей, які орієнтуються у своєму розміщенні на споживача.

На жаль, нинішня соціально-економічна криза ускладнила демографічні процеси, призвела до помилок і проблем, які болюче позначаються на головному суб'єкті нинішніх перетворень - населенні.

Проведений аналіз сучасної демографічної ситуації, а також її динаміки протягом останніх років свідчить про наявність в Україні поряд із соціально-економічними проблемами глибокої демографічної кризи, більш інертної та практично некерованої, негативні наслідки якої для подальшого розвитку країни важко передбачити.

Однак найважливішою характерною рисою населення є те, що воно є природною основою формування трудових ресурсів, найголовнішого елемента продуктивних сил, які відіграють вирішальну роль як фактор розміщення трудомістких галузей господарства. Взаємозв'язок і взаємодія між населенням і розвитком господарства -- процес історичний. Він змінюється і ускладнюється протягом усього історичного розвитку людства. На початку розвитку суспільства населення забезпечувало свою життєдіяльність за рахунок дарів природи, а також за допомогою рибальства та мисливства. На наступних етапах розвитку тип господарства змінився, і замість присвоєння природних засобів існування треба було розвивати відтворювальне господарство. Спочатку це було землеробство і тваринництво. Розвиток цих галузей викликав необхідність виробництва певних засобів праці, що привело до виникнення нового прошарку людей -- ремісників. Виробництво засобів праці і спеціалізація регіонів на виробництві різних продуктів відповідно до наявних природних умов і ресурсів зумовили розвиток торгівлі як наступного сектора господарювання.

Зазначені вище сектори господарювання характеризують початковий етап розвитку суспільства. В наступні періоди історичного розвитку людство значно ускладнило суспільні відносини. Воно пройшло стадії від доіндустріального суспільства до індустріального та постіндустріального. Сьогодні домінує інформаційна стадія розвитку суспільства, коли наука і розробка нових технологій стають основними сферами діяльності людей.

Таким чином, людина є, з одного боку, активною продуктивною силою, що своєю трудовою діяльністю забезпечує виробництво матеріальних засобів свого існування та надання необхідних їй послуг, а з іншого, -- вона є. споживачем продуктів праці, які забезпечують її життєдіяльність. Як бачимо, населення і економіка являють собою певну єдність: людські потреби зумовлюють появу нових виробництв та послуг, а останні, в свою чергу, впливають відповідним чином на людей. Виходячи з того, що людина є основним творцем суспільного багатства, можна стверджувати, що чисельність населення та кваліфікація його працездатної частини є фактором, який обумовлює можливості економічного розвитку (дод Б.1.1).

Зайнята в суспільному виробництві частина населення є найбільш активною продуктивною силою суспільства, бо саме вона бере активну участь у створенні матеріальних цінностей. Частина матеріальних цінностей іде на споживання, а частина -- на розвиток виробництва. Але розвиток виробництва не є самоціллю, його роль полягає у тому, щоб забезпечити потреби суспільства, підняти життєвий рівень населення. Таким чином, зміни в чисельності населення позначаються як на споживчому попиті в цілому, так і на його структурі. Населення виступає одночасно і як споживач, і як виробник матеріальних благ та послуг. Населення не існує поза економікою, як і економіка не функціонуватиме без населення.

При плануванні розвитку і розміщення виробництва та окремих галузей народного господарства практичне значення мають чисельність наявних трудових ресурсів та джерела їх поповнення. Але для ефективного функціонування народного господарства з постійним зростанням продуктивності праці недостатньо кількісного виміру трудових ресурсів. Не менш важливим є їх якісна характеристика: рівень освіти, професійно-кваліфікаційна підготовка, фізичний стан та ін. Для функціонування різних галузей народного господарства потрібні трудові ресурси лише певної якості, в тому числі і певної статі. Існує цілий ряд галузей, де більш доцільним є використання праці чоловіків, а в інших -- переважно жінок.

Але тісний зв'язок населення з економікою має місце не лише на стадії виробництва. Не менш тісним є їх зв'язок і на стадії споживання. Тут насамперед слід звернути увагу на те, що демографічна структура населення впливає на масштаби виробництва, структуру і якість товарів, призначених для споживання.

Споживання як важлива форма людської життєдіяльності також має різноманітний вплив на структуру, функціонування і розміщення всіх галузей народного господарства. Основні характеристики відтворення населення впливають в першу чергу на розміщення і рівень розвитку тих галузей, які виробляють продукцію щоденного попиту, і насамперед продукти харчування. Потреби людей обумовлюють і розвиток галузей соціальної інфраструктури та сфери послуг.

Усі види людської діяльності -- виробництво, споживання матеріальних благ та послуг, відтворення нових поколінь є, з одного боку, явищами соціального життя, що пов'язані з розвитком народного господарства, а з другого, -- це є процеси власне життєдіяльності людей. Тому таким складним, взаємообумовленим і нерозривним є зв'язок між населенням і розвитком територіальної організації народного господарства. Лише на цій основі можлива побудова соціальне спрямованої ринкової економіки в суспільстві, де людина є творцем матеріальних і духовних благ.

1.2 Чисельність і територіальне розміщення населення

Чисельність населення, його динаміка і віково-статева структура є найважливішими показниками демографічної характеристики народонаселення. Найважливішим фактором динаміки загальної чисельності населення України є його природний рух. Зниження природного приросту спричиняє деформацію вікової структури населення, зумовлює зниження природного приросту трудових ресурсів (дод Б.2.1.). "Старіння" населення призводить до збільшення економічного навантаження на працездатних, труднощів у формуванні трудових ресурсів, забезпеченні народного господарства робочою силою.

Підвищення рівня життя населення в територіальному розрізі залежить від раціонального використання трудових ресурсів, що відображено і в затратах живої праці на виробництво відповідної продукції.

Для характеристики розміщення населення використовують поняття "розселення". Розселення є міським і сільським. Основними чинниками розселення, в тому числі його інтенсивності і напрямів, є соціально-економічні (розвиток та розміщення продуктивних сил тощо), природні та демографічні (дод.Б.2.2).

Природні фактори позначаються на процесі розселення внаслідок територіальних відмінностей природного середовища (поверхні, клімату, гідрографічної мережі, корисних копалин, якості земельних ресурсів та ін.).

Територіальні особливості розселення, крім того, залежать від інтенсивності та напрямів постійних та маятникових переміщень населення.

Щодо темпів зростання населення України, то вони надто повільні через зниження природного приросту, його механічну рухливість та інтенсивний відплив осіб молодого віку, що зумовлює деформацію вікової структури працездатних. У перспективі очікується зменшення приросту трудових ресурсів, що позначиться на розширеному відтворенні і зумовить потребу максимальної орієнтації на впровадження трудозберігаючих технологій.

Населення або народонаселення -- це сукупність людей, що проживають у межах відповідних територій (світ, материки, країни, міста, села та ін.). Народонаселення разом з природними умовами і ресурсами та способом виробництва матеріальних благ є основою матеріального життя суспільства. Взаємодія людей за допомогою засобів виробництва, з одного боку, та предметів праці -- з іншого, забезпечує матеріальне виробництво. Населення проживає у певному географічному середовищі і здійснює виробництво матеріальних благ у відповідності з наявними природними ресурсами. Розвиток народного господарства (економіки) будь-якої країни можливий лише за певної чисельності населення, яке здійснює виробництво товарів і послуг, необхідних для власного життя суспільства. Виробництво засобів існування та послуг становить суть господарювання людей. Без цього існування суспільства неможливе.

Розселення - розміщення населення на території та форми його територіальної організації у вигляді системи поселень. Відображає як процес розподілу й перерозподілу населення на території, і результат цього процесу у вигляді існуючої на даний час територіальної мережі поселень.

На 01.01.2009 р. на території України проживало 46,4 млн. осіб. За цим показником наша країна перебуває на 5-му місці в Європі після Німеччини, Великобританії, Італії та Франції. Середня густота населення близько 84 осіб на 1 км2.

У минулому великий вплив на кількість, густоту населення України і внутрішні територіальні відміни мали постійні війни, які вів український народ з іноземними поневолювачами і загарбниками з Польщі, Туреччини, Угорщини, Румунії, Росії.

Особливо вплинули на кількість і густоту населення в Україні роки радянської влади і входження до складу Радянського Союзу. Починаючи з 1917 р., український народ втратив понад 25 млн. своїх громадян вбитими і закатованими. Це найбільший з відомих геноцидів (знищення за національною ознакою), що його знала історія людства: громадянська війна і агресія російських, польських і. німецьких військ 1917--1920 рр., голодомори 1921--1923 рр., 1932-- 1933 рр., масові репресії 1935--1939 рр., Друга світова війна, голод 1946--1947 рр. Під час освоєння цілинних і перелогових земель у 1953--1954 рр. з України було вивезено понад 1,5 млн осіб. І, нарешті, чорнобильська трагедія, що призвела до міграції сотень тисяч осіб і перетворення цілих районів нашої країни в безлюдні території.

Національний склад населення України характеризується значною чисельною перевагою основної нації -- українців. За даними останнього перепису населення, українці становили понад 70% усіх жителів України. Крім того, значна чисельність українців проживає в близькому та далекому зарубіжжі. Поряд з українцями на території України проживає понад 100 національностей. Серед них найбільшу частку становлять росіяни -- понад 20% всього населення країни. Друге місце за чисельністю після росіян займають жителі єврейської національності, чисельність яких постійно зменшується, і нині вони становлять близько 1% населення України проти 2,0% у 1959 році. На території України проживає значна чисельність населення з прилеглих до країни держав. Це, перш за все, білоруси, чисельність яких перевищує 400 тис. чоловік, молдавани (майже 300 тис. чол.), болгари (близько 250 тис. чол.), угорці (150 тис. чол.), румуни (100 тис. чол.), поляки (250 тис. чол.). Крім цих національностей, в Україні проживають греки, татари, вірмени, цигани, німці, гагаузи та ін.Протягом історичного періоду національний склад населення України змінювався, і сучасні державні кордони країни суттєво відрізняються від етнічних меж проживання українців. Українці проживають не лише на суміжних з Україною територіях, айв багатьох віддалених від неї країнах світу. Але найбільша кількість українців проживає в Росії -- понад 4,4 млн. чол. Це друга за чисельністю нація, що проживає в Росії. Значна частина українців постійно проживає в Польщі, Білорусі, Словаччині, Молдові, США, Канаді, Аргентині, Австралії, Німеччині та багатьох інших країнах світу.

Національний склад населення України постійно змінюється і під впливом міграції. За останні роки з України виїжджало більше населення, ніж приїжджало на її територію. Серед національностей, що виїжджають з України, найбільшу чисельність становлять росіяни, євреї, молдавани. Разом з тим населення України зростало за рахунок азербайджанців, білорусів, вірмен, болгар, грузинів.

Зміни у національному складі населення України обумовлені і поверненням на її територію примусово виселених раніше в Росію та інші республіки колишнього Союзу кримських татар та німців. Вони розміщуються переважно в Криму та на півдні України.

Нині українці за чисельністю переважають в усіх областях республіки (за винятком Автономної Республіки Крим, де майже дві третини її населення становлять росіяни, а частка українців дещо перевищує 25%). Понад 90% всього населення становлять українці -- у Волинській, Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Вінницькій, Хмельницькій, Київській, Черкаській та Чернігівській областях. Це найбільший регіон компактного проживання українців. Другий регіон, де частка українців складає від 75 до 90%, формують Житомирська, Закарпатська, Кіровоградська, Миколаївська, Полтавська, Сумська, Херсонська області. В областях Донбасу та Придніпров'я, а також у Харківській, Одеській та Чернівецькій областях частка українців знаходиться в діапазоні від 50 до 70%.

Регіоном найбільш компактного розселення росіян, крім Автономної Республіки Крим, є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Одеська і Харківська області. Тут частка росіян становить від 24% в Дніпропетровській до майже 45% в Луганській областях. Серед населення інших національностей слід виділити поляків, які в Житомирській області становлять більш як 4% її населення, у Хмельницькій -- більш як 2%, у Львівській -- близько 1%. Білоруси становлять понад 2% населення Криму, близько 1% -- населення Рівненської та Луганської областей. Найвища частка євреїв в усьому населенні, в Харківській (1,5%), Вінницькій (1,4%) та Дніпропетровській (1,3%) областях. На молдаван припадає значна частина жителів Кіровоградської, Миколаївської та Чернівецької областей. Угорці зосереджені в основному в Закарпатській, а румуни -- в Чернівецькій областях.

За межами України нині проживає понад 9 млн. українців, з яких більш як 7 млн. чоловік -- у республіках колишнього Радянського Союзу.

Основними чинниками сучасного розміщення населення по території держави є економічний, природний та історичний. Кількість населення в різних областях України неоднакова і, крім наведених вище чинників, залежить від їхньої площі. Найбільше його в Донецькій, Київській (разом з Києвом), Дніпропетровській та Харківській областях.

За густотою населення окремі території України також істотно відрізняються. Найгустіше заселена Донецька область, найменше -- Чернігівська. Досить низька густота населення в поліських і степових областях України. Дуже нерівномірно розміщене населення на територіях таких областей, як Луганська, Запорізька, Закарпатська, Чернівецька, а також Автономної Республіки Крим.

На кількість і розміщення населення України мало вплив і організоване владою переміщення населення з менш економічно розвинених областей у великі промислові центри і райони, а також повернення на батьківщину репресованих комуністичним режимом народів, зокрема кримських татар у Крим.

Упродовж XX століття природні чинники, що визначають кількість населення нашої держави і особливості його розміщення по її території, поступово втрачали своє значення. Але і нині вони все ще мають певний вплив на ці показники. Так, у наш час найменша густота населення характерна для північних районів країни, де найвищий коефіцієнт лісистості території, значна заболоченість, ґрунти мають низьку родючість. До таких регіонів належать північні частини Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей.

Природні умови визначають низьку густоту населення також у високогірних районах Карпатських і Кримських гір. Це стосується окремих частин Закарпатської, Львівської, Чернівецької областей та Автономної Республіки Крим.

Низькі показники густоти населення і в посушливих районах степових областей. Найнижчі вони в Херсонській області -- 45 осіб на 1 км2, а також в окремих частинах Одеської, Миколаївської, Запорізької областей та Автономної Республіки Крим. Найкращі природні умови для життя і виробничої діяльності населення в нашій країні склалися в лісостеповій зоні. Тому тут і спостерігається найвища густота населення.

З другої половини XX століття на розміщення населення України все більший вплив мало поступове загострення екологічної кризи і особливо чорнобильська катастрофа. Так, у 1986 р. були повністю відселені мешканці міст і сіл 30-кілометрової зони навколо Чорнобильської АЕС. Пізніше було визначено й інші території безумовного (обов'язкового) відселення та гарантованого добровільного відселення. Населення залишає й інші зони екологічної біди, які займають близько 15% території України.

Статево-вікова структура населення є одним з важливих демографічних показників, що дозволяє зробити певні висновки щодо демографічних тенденцій та визначити можливі зміни динаміки чисельності населення в майбутньому. Сама ж статево-вікова структура населення є результатом особливостей народжуваності і смертності населення в конкретних історичних умовах відтворення ( дод. Б.2.3).

Аналіз статистичних матеріалів свідчить про те, що в Україні спостерігається постійне переважання жінок в загальній чисельності її населення. При цьому абсолютна перевага жінок дещо зростає, хоч відносні показники свідчать про незначне вирівнювання співвідношень між чисельністю чоловіків і жінок (дод.Б.2.4).

Перевага чисельності жінок над чоловіками пояснюється насамперед нижчою смертністю жінок, з одного боку, та війнами, міграцією за межі держави, що найбільше впливає на чисельність чоловіків, -- з другого.

Наприклад, якщо коефіцієнт смертності жінок у віці 40-50 років становив в останні роки 4,8--6,6 осіб на тисячу населення цього віку, то чоловіків -- відповідно 13,1--19,5 осіб.

Наявну структуру населення України можна вважати несприятливою з точки зору тенденцій шлюбності та природного відтворення населення. Так, у віковій групі до 25 років включно чисельність чоловіків була більшою, ніж жінок; у віковій групі понад 26 років чисельна перевага -- на боці жінок. І ця перевага збільшується з кожною віковою групою. Серед міських жителів чисельна перевага настає вже з 17 років, а в сільській місцевості -- після 40 років.

Важливу роль у природному відтворенні населення та визначенні демографічної бази трудових ресурсів відіграє характер вікової структури населення. Характерною особливістю сучасної вікової структури населення України є зниження частки дітей в загальній чисельності населення. Це свідчить про те, що в Україні на сучасному етапі її соціально-економічного розвитку склався звужений тип відтворення населення. Причому сільське населення, судячи з його вікової структури, має менші можливості порівняно з міським щодо активізації відтворення нових поколінь.

Важливим фактором подальшого економічного і соціального розвитку країни є співвідношення між основними віковими групами населення -- допрацездатного, працездатного та старшого за працездатний. Аналіз вікової структури населення України за останні десятиліття показує істотне зменшення як чисельності, так і питомої ваги дітей у віці до 16 років у загальній чисельності населення країни.

Дещо зменшується чисельність і питома вага осіб працездатного віку (чоловіків у віці 16 -- 59 років і жінок -- 16 -- 54 роки). Чисельність населення України у віці, старшому за працездатний, щорічно зростає. Зменшення питомої ваги дітей та осіб працездатного віку при одночасному зростанні населення у віці, старшому за працездатний, свідчить про постаріння населення країни.

При збереженні сучасних тенденцій народжуваності і смертності у майбутньому цілком можливе подальше збільшення питомої ваги осіб похилого віку і відповідно -- загальне постаріння населення України.

Аналіз регіональних особливостей статево-вікової структури населення України показує, що найбільша диспропорція у бік чисельної переваги жінок та загального постаріння населення характерна для Подільських та центральних областей України. Найбільш сприятлива статево-вікова структура населення у західних областях: Волинській, Закарпатській, Івано Франківській, Львівській та Рівненській.

Дослідження регіональних особливостей вікової структури населення дуже важливе, оскільки воно дає змогу глибше оцінити зміни в демографічній ситуації, визначити особливості формування трудових ресурсів у регіонах. Таким чином, територіальні особливості вікової та статевої структури населення є результатом відмінностей природного відтворення населення та його міграції.

Розділ 2. Демографічна ситуація і відтворення робочої сили

2.1 Соціальна структура населення

Соціальна структура населення -- це система різноманітних видів спільностей -- класових, майнових, професійних тощо і стійких і впорядкованих зв'язків між ними. Під час аналізу соціального складу населення розрізняють основні і неосновні класи, групи і верстви всередині класів, а також проміжні прошарки між ними.

Існують великі розбіжності в уявленнях про критерії належності людей до певного класу, соціальної групи. Одні визначають соціальну групу, клас на підставі доходу, майнового стану, професії або роду занять, освіти тощо. Інші включають до певного класу, групи тих людей, які самі себе до них зарахували незалежно від соціально-економічних показників, що визначають їх соціальне становище. Перебудова соціальної структури населення відбувається шляхом зміни співвідношення між чисельністю осіб, зайнятих фізичною і розумовою працею, а також зміни в професійній структурі населення.

Під зайняттям слід розуміти конкретну роботу на підприємствах, установах, організаціях. Всі заняття розподіляються на дві групи: заняття, що потребують переважно затрат фізичної праці, і заняття, в яких переважає розумова праця.

Число осіб, зайнятих фізичною працею, зростає дуже повільно, а число осіб, зайнятих переважно розумовою працею,-- досить швидко. Незважаючи на це, питома вага осіб, зайнятих переважно фізичною працею, досить висока, що пояснюється впливом на загальнодержавні показники характеру праці сільського населення, переважно фізичної.

Слід зазначити, що сьогодні й сама виробнича діяльність осіб, зайнятих переважно фізичною працею, наповнюється новим змістом, стає більш інтелектуальною. Питома вага осіб, зайнятих некваліфікованою сільськогосподарською працею, скорочується.

Основну частину інтелігенції становлять громадяни, професійно зайняті розумовою працею високої кваліфікації, що потребує, як правило, середньої спеціальної чи вищої освіти. Друга її частина -- службовці, зайняті менш кваліфікованою розумовою працею. Населення, зайняте в національному господарстві за сферами діяльності (без учнів та студентів), розподіляється таким чином: у сфері виробництва -- приблизно 70%, у сфері послуг -- приблизно 30%.

Нинішній час характеризується широкими масштабами соціальних переміщень, переходів людей з одних класів, соціальних груп і верств в інші. У попередні десятиліття основні потоки переміщень були спрямовані з села до міста, з селянства в робітництво. Далі спостерігається зростаюча стабілізація основних суспільних груп.

Сьогодні особливо актуальним постас управління (регулювання) соціальними переміщеннями населення, в першу чергу молоді. Крім названих розрізняють ще соціально-просторову структуру населення (поділ населення на міське і сільське), а також національну (етнічну) структуру населення, яка відображає розвиток етносів, соціально-етнічних і міжнаціональних спільностей. Специфічною соціальною структурою населення е сімейна структура.

Географічні відмінності в соціальному складі населення стосуються в основному співвідношення чисельності робітників, службовців і селян за регіонами країни і залежать від господарської спеціалізації окремих територій.

Працересурсний потенціал -- це дієздатна частина населення, що може бути зайнята у різних сферах і видах трудової діяльності. Він характеризується чисельністю трудових ресурсів, їх статево-віковою структурою, рівнем освіти і професійно-кваліфікованої підготовки, технічним оснащенням праці, фондом робочого часу, станом здоров'я, дисципліни та іншими соціально-економічними чинниками.Трудові ресурси включають: по-перше, населення в працездатному віці (чоловіки 16--59 років, жінки 16--54 роки), крім інвалідів І і II груп, а також осіб, що переходять на пенсію на пільгових умовах, по-друге, працюючих пенсіонерів і підлітків.

Термін "трудові ресурси" вживається у світовій практиці рідко, частіше використовується поняття "економічно активне населення".

Об'єктивна необхідність раціонального використання трудових ресурсів (максимальне використання робочої сили, її правильний розподіл і перерозподіл між територіями, галузями, ліквідація безробіття та ін.) існує постійно.

На кожному етапі розвитку суспільства розв'язання цієї проблеми мало свої особливості. Та якщо раніше проблема раціонального використання трудових ресурсів розв'язувалася в основному шляхом ліквідації безробіття і забезпечення повної зайнятості, то тепер головним завданням стає підвищення ефективності їх використання. Так звана "повна зайнятість" населення -- це вже пройдений етап екстенсивного розвитку економіки. При цьому економіка орієнтувалася на залучення у виробництво додаткових трудових і матеріальних ресурсів, зокрема працездатного населення, зайнятого в домашньому й індивідуальному підсобному господарстві, молоді, що вступили у працездатний вік.

Чисельність усіх зайнятих на національному господарстві у 2009 р. становила 23,7 мли осіб. Основна мастка працездатного населення зайнята у промисловості та будівництві (30,6%,). Далі йдуть сільське і лісове господарство (22,5%,), транспорт та зв'язок (6,3%,), торгівля, громадське харчування, матеріально-технічне постачання і збут, заготівля (6,9%,), охорона здоров'я, фізкультура і соціальне забезпечення (6,3%,), народна освіта, культура, мистецтво, наука і наукове обслуговування (11,0%), апарат управління, кредитування та державне страхування (3,8%), а також інші галузі національного господарства (5,2%,). Причому приблизно 66%, населення працює у виробничій сфері і близько 38% -- у сфері послуг.

На рівень працересурсного потенціалу значний вплив мас статево-вікова структура населення. Так, затрати чоловічої праці на роботах, що потребують значної фізичної сили, будуть більш ефективними порівняно з такими ж за кількістю і часом затратами жіночої праці. Тим паче, що існує ряд виробництв де жіноча праця є більш продуктивною, ніж чоловіча.

Сучасне виробництво зумовлює об'єктивну необхідність постійного підвищення якості робочої сили. Високий освітній рівень, широка загальна культура, глибока професійна підготовка і спеціальні знання, творче ставлення до праці та свідома дисципліна перетворюється в обов'язкову умову високопродуктивної праці все більш широких верств працюючих. Зростає питома вага робітників з вищою і середньою освітою -- 90%, зайнятих. І причому кожен четвертий має диплом вузу чи технікуму. Рівень освіти жінок досягнув рівня освіти чоловіків.

Багато професій у невиробничій сфері, переважно в охоронні здоров'я, освіті, потребує більш високого рівня освіти і тривалої фахової підготовки. Більшість робітників та службовців, зайнятих у народному господарстві -- жінки. Найбільше їх у галузях сфери послуг -- 70--80%,.

Найвищий рівень забезпеченості трудовими ресурсами мають західні області, які характеризуються значною густотою сільського населення. У південних та східних областях цей рівень дещо нижчий. Значними є відмінності у використанні трудових ресурсів у селах і містах. В усіх найбільших та великих містах склалася висока частка зайнятості у промисловості (машинобудування, легка, харчова), на транспорті, у соціальній сфері. В областях переважно аграрно-промислової спеціалізації вищою є питома вага працюючих у сільському господарстві. У високоіндустріальних областях значно переважає число зайнятих у промисловості. У приморських та карпатських областях збільшується частка зайнятих у сфері обслуговування населення, зокрема у рекреації. Один час акценти у вітчизняній політиці зайнятості було переставлено на, так би мовити, особисту відповідальність безробітного за свою подальшу трудову долю. При цьому декларувалася всебічна моральна підтримка держави, яка обіцяла створити всі умови для самореалізації на трудовому фронті.

Отже, соціально-демографічна ситуація, що склалася в Україні, настійно вимагає врахування демографічного чинника при визначенні перспектив побудови суверенної Української держави, створення відповідних умов для збереження та виживання населення, без чого підтримання її національної безпеки буде справою безперспективною.

2.2 Відтворення населення його регіональні особливості

Українському суспільству ніколи не бути процвітаючим чи навіть стабільним, якщо його населення не матиме відповідних умов життя і не відчуватиме повної безпеки для реалізації нормальної демовідтворювальної поведінки, не буде бачити перспектив для існування й розвитку кожної сім'ї та особи.

За роки незалежності України чисельність населення країни скоротилась на 10,7% або більш ніж на 5,6 млн.ос: з 51944,4 млн. ос. в 1991 р. до 46372,7 млн. ос. в 2008 р. Майбутні втрати у зв'язку з вичерпанням потенціалу демографічного відтворення будуть не менш значними й за експертними оцінками та прогнозом Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України можуть до 2040-2050 рр. знаходитися в межах 10-12 млн осіб.

В Україні відбувається стрімке скорочення населення, викликане високою смертністю населення, а також скороченням народжуваності, яке розпочалось ще в останні роки радянської епохи історії України. Так, якщо у 1960 р. коефіцієнт смертності становив 6,9%о, то на початку 80-х років-вже 1 1,3%о, а у 2007 р. - 16,4%О.

Зростання рівня народжуваності з 9,0 ‰ у 2005 р. до 10,2 ‰ у 2007 р. все ж таки у найближчій перспективі не зможе суттєво впливати на процеси природного зменшення населення. Тоді як збереження цієї позитивної тенденції створюватиме передумови для поліпшення демографічних перспектив у майбутньому.

Головною причиною, що посилює депопуляцію населення, є низька народжуваність - 10,2%о, внаслідок чого рівень природного руху населення України протягом останніх років має стабільно від'ємне значення, про що свідчить рисунок 1.

Рис. 1 Рівень природного руху населення України у 1990-2007 рр„ ті тис. осіб

Окрім кількісних показників, які свідчать про погіршення ситуації з демографічної очки зору в Україні, слід вивчати і якісні. Необхідно звернути увагу, що протягом зазначеного періоду суттєво зменшилась частка дітей (у віці до 14 років) у загальній структурі населення; з 21,3% у 1991 р. до 14,1% у 2008 р. (рис. 2).

Рис. 2 Динаміка показників структури населення за віковими групами у 1991-2008 рр

При цьому можна побачити, що дещо збільшилась частка молоді віком 15-24 років - майже на 2%. Практично незмінного залишилась частка осіб найбільш продуктивного віку: 25-44-річні зберегли значення на рівні 28,6%. Щодо осіб передпепсійного та похилого віку, їх частка у структурі населення збільшилась: осіб 45-64 років майже на 2%, а осіб старших за 65 років, - на 4% (табл. 1). Тобто відбувся перелив значної частини населення до групи старшого віку, що доводить процес старіння населення України.

Процес старіння населення є результатом передусім зниження народжуваності та збереження її впродовж тривалого періоду на рівні, що не забезпечує навіть простого відтворення поколінь. В економічно розвинених країнах до цього додається вплив зростання середньої тривалості життя населення. Істотною протидією старінню населення цих країн є міграція, оскільки приїжджає, в основному, молодь. В Україні ж, як і в більшості країн з перехідною економікою, міграція посилює вплив низької народжуваності, а помітного зростання середньої тривалості життя населення, особливо старшого віку, не спостерігається. Нині питома вага осіб похилого віку в загальній чисельності населення України є однією з найвищих у світі.

Вже на сьогоднішній день в Україні налічується більше 14 мли. пенсіонерів. За прогнозами Всесвітнього банку, до 2025 року населення України може зменшитись на 12 млн. осіб (близько 24%). Це найгірші показники серед країн колишнього Радянського Союзу та Східної Європи. За словами керівника підрозділу економіки людського розвитку Всесвітнього банку А. Банержи, якщо зараз у країні не будуть впроваджені реформи, то в Україні 20% ВВП прийдеться витрачати на пенсії (проти 15% сьогоднішніх), до 10% - на систему охорони здоровая та стільки ж - на навчання та перекваліфікацію кадрів [11].

Старіння населення країни істотно знижує стабільність І стійкість не тільки пенсійних систем і ринків праці, але і економіки країни в цілому, що представляє загрозу І для безпеки держави. У зв'язку з цим важливо переглянути державну політику у сфері зайнятості як для України в цілому, так і для її регіонів.

Враховуючи, що в більшості своїй громадяни похилого віку в Україні мають необхідність І бажання працювати, потрібно створювати умови для ефективного використання їх досвіду і знань. Для цього потрібні пристосовані робочі місця, а також економічні, організаційні і фінансові умови для продовження їх трудової діяльності. Такий підхід відповідатиме світовій практиці.

Аналіз статистичних даних свідчить, що на регіональному рівні масштаби депопуляції суттєво відрізняються. Станом на 01.01.2008 р. для більшості регіонів України характерним залишається природне зменшення населення. У середньому по країні цей показник у розрахунку на 1000 жителів становив -6,2 ‰. Найнижчий показник природного приросту населення відзначався у Чернігівській (-13 ‰) та Сумській (-10,2 ‰) областях. У той же час у Закарпатській області зафіксовано позитивний природний приріст населення (0,3 ‰).

Основними чинниками депопуляційних процесів залишаються надзвичайно високий рівень смертності та збереження тенденції до його зростання та відносно невисокий рівень народжуваності. Серед країн Європи та СНД Україна має найвищий рівень смертності - 16,4 ‰. Надзвичайно високою порівняно з країнами ЄС є дитяча смертність як в середньому в Україні (11 ‰), так і в більшості регіонів. При низькій народжуваності висока дитяча смертність сприяє лише загостренню кризових явищ, тоді як її зменшення може розглядатися як потенційний резерв для поліпшення ситуації.

Аналіз сучасної демографічної ситуації на регіональному рівні дає підстави констатувати існування суттєвих відмінностей між регіонами за основними демографічними характеристиками та визначає необхідність урахування специфіки конкретних регіонів при розробці державних та регіональних цільових програм відтворення трудоресурсного потенціалу. Важливим напрямом діяльності для визначення шляхів ефективного відтворення та відновлення трудоресурсного потенціалу має стати стратегічне планування та прогнозування соціально-економічного розвитку країни та її окремих регіонів на основі оцінки їх відповідності сучасним вимогам забезпечення більш високих стандартів якості життя населення, якості демографічного та трудового потенціалу.

2.3 Міграція населення та її види

Міграції є постійні та маятникові, їх масштаби і районні особливості виступають важливим чинником регіонального розвитку та просторової спеціалізації економіки, розселення людей. Роль і значення міграцій, в тому числі і міжнародних, в умовах ринкової економіки неухильно зростатиме.

Територіальні переміщення населення зі зміною місць проживання - постійні міграції - важливий фактор економічного розвитку окремих країн та регіонів. Виключно важливою є роль постійних міграцій у розселенні населення, розвитку тих регіонів, які мали чи мають для цього найбільш сприятливі передумови, в урбанізації, рості міських і сільських поселень тощо. Помітною була роль України і в міждержавному поділі праці, а отже, і у постійних міждержавних міграціях. Територіальний обмін населенням - закономірний процес, який сприяє раціональному використанню трудових ресурсів, об'єднанню людей за національною, релігійною і родинною ознаками. Це виключно важливо тепер, коли на історичну батьківщину повертається багато українців, особливо зі східної діаспори.

Загострення в останні роки міжнаціональних відносин в окремих регіонах призвело до подай нової категорії мігрантів - біженців і, в свою чергу, до необхідності вирішувати «позапланові» економічні та соціальні питання - поселяти новоприбулих, працевлаштувати, соціальне захищати.

Міграційні потоки в Україні, як уже зазначалося, досить значні. З 867 408 тис. тих, хто прибув в міські поселення України по міграціях (вище наводилися дані як по міських, так і по сільських міграціях), 59.7% припадає на переселенців з її меж, в тому числі 35.9% - на переселенців із цієї ж області, і 40.3% на переселенців з інших республік. Найвища частка емігрантів, які прибувають з-поза меж республіки (серед усіх емігрантів), припадає на області колишніх Південного і Донецько-Придніпровського економічного районів. Наприклад, їх частка в 1989 р. становила по окремих областях: Кримській 52.1%, Одеській - 46.1%, Миколаївській - 42.0%, Харківській - 48.5%, Донецькій - 46.5%, Луганській - 44,8%, Запорізькій - 44.0%, Дніпропетровській - 43.9%. Дуже високий цей показник по м. Києву - 49.8%. Серед областей колишнього Південно-Західного економічного району наведений показник найвищий в Закарпатській області - 37.9. В інших областях даного економічного району частка мігрантів, які прибувають з-за меж республіки, відносно незначна і коливається в межах 23 - 36% (найнижча вона в Тернопільській (23.5%), Рівненській (26.8%), Івано-Франківській (28.0%), Волинській (28.2%), Вінницькій (29.2%) областях.

Таким чином, потоки мігрантів, які прибувають з-за меж України, переважно направляються, по-перше, в райони, найбільш сприятливі для життя і трудової діяльності (Крим, Одещина, Миколаївщина, Закарпаття), і, по-друге, - в індустріальне розвинуті регіони (Донбас, Придніпров'я), прилеглі до промислових центрів райони південних областей, що безпосередньо прилягають до Чорного та Азовського морів і характеризуються сприятливими кліматичними умовами.

Основну частину міграційного потоку складає трудова міграція, тобто міграція з метою виконання робіт, надання послуг на платній основі чи ведення незабороненою законом діяльності в країні прибуття. Як видно з рис. 3 пік відтоку робочої сили був зафіксований у 1994-2001 рр. - в період поглиблення економічної кризи; з поліпшенням економічної ситуації з 2001 р. відтік населення зменшився, а з 2004 року набув позитивних значень, сягнувши лише 29,7 тис. осіб вибулих з України у 2007 р. у порівнянні з 46,6 тис.осіб прибулих.

Рис. 3. Сальдо міждержавної іміграції населення України у 1990-2007 рр

Незважаючи на певні позитивні наслідки зовнішньої міграції для українського суспільства як то приток капіталу у вигляді заробітків мігрантів та інвестицій від діаспори, зменшення напруги на вітчизняному ринку праці, сприяння інтеграції України до світового ринку праці, більш значними виявляються негативні наслідки: втрата Україною частини висококваліфікованої робочої сили, та уповільнення через це темпів економічного зростання в довгостроковій перспективі: низька ефективність державних інвестицій в освіту; дискримінація та надмірна експлуатація мігрантів іноземними роботодавцями; негативні політичні наслідки для України у зв'язку з нелегальної еміграцією українців.

З огляду на загальносвітові тенденції демографічного та економічного розвитку, можна прогнозувати, що Україна в найближчі роки буде залишатися «донором» дешевої робочої сили з причини існування поруч потужних центрів - реципієнтів трудових мігрантів: Російська Федерація (потреба якої в працівниках-мігрантах через несприятливу демографічну ситуацію до 2050 р, за оцінками фахівців досягне 35-70 млн. осіб). Європейський Союз (населення якого за період 2010-2030 рр. скоротиться на 20 млн. осіб), США, Канада, Австралія.

За останні десятиліття в Україні різко зросла так звана маятникова міграція населення (доїзд на роботу, навчання). Вона стала масовою, в багатьох великих, більших і найбільших містах, У деяких з них 10 - 25% і більше зайнятого в їх народному господарстві населення становлять жителі приміських районів.

Проведені оцінки дають змогу вважати, що тоді, коли маятникові поїздки здійснюються на невеликі відстані та не викликають помітних негативних економічних та соціальних наслідків, їх слід оцінювати позитивно й розглядати як дійовий фактор економії матеріальних, трудових і фінансових ресурсів на розвиток соціальної сфери. Це призводить до посилення територіальної концентрації промисловості та інших галузей економіки, а отже, до появи нових робочих місць у міських поселеннях (при відсутності там потрібних резервів робочої сили).

Такий підхід до оцінки маятникових міграцій сприяє позитивному розв'язанню ряду важливих завдань розвитку регіонів. Йдеться про можливість скорочення витрат на соціальну інфраструктуру в містах за рахунок використання частиною зайнятих в них працівників того житлового фонду та інших об'єктів сфери обслуговування населення, які вже створені в приміських районах. В умовах небезмежних суспільних можливостей названі мотиви відіграють важливу роль при оцінці економічної і соціальної ефективності трудових маятникових міграцій населення. До речі, такі маятникові міграції широко практикуються в розвинутих країнах світу.

Одночасно трудові маятникові міграції поряд з позитивними мають у наших умовах певні негативні риси. Так, вони часто призводять до значних втрат часу при переїздах, викликають транспортну втому, обмежують можливості всебічного розвитку особистості, підвищення кваліфікації, виховання дітей і догляду за ними, а крім того, негативно позначаються на працезабезпеченості приміських районів, сприяють прискореному зростанню концентрації господарської діяльності у великих містах.

Відомо, що трудові маятникові поїздки виникають під дією різних соціальних, економічних та демографічних факторів. Винятково важлива роль тут належить соціальним факторам, оскільки йдеться про оцінку явищ і процесів, які безпосередньо стосуються інтересів широких верств населення.

Всебічні дослідження соціальних мотивів, що спонукають людей брати участь у трудових маятникових поїздках, дають змогу виявити реальні причини, які найбільш істотно впливають на особливості цих багатопланових соціально-економічних процесів, проводити потрібне в таких випадках розмежування маятникових міграцій на раціональні й нераціональні, більш дієво регулювати їх.

2.4. Рівень життя населення та його територіальні особливості

Сукупні доходи суспільства в цілому і кожного з його членів справедливо оцінюються як показники економічного добробуту. Отримувані населенням доходи складають базу певного рівня життя.

Рівень життя визначається на основі оцінки кількості і якості спожитих життєвих благ (матеріальних і духовних). Він оцінюється як забезпеченістю населення життєвими благами, так і ступенем задоволення потреб людей у певних благах.

Склад життєвих благ дуже різноманітний. Поряд з доходами населення рівень життя визначають умови життєдіяльності, під впливом яких складається певний спосіб і стиль життя, оцінюється його якість.

Система показників рівня життя, яка рекомендована ООН, включає широке коло характерних умов життя. Виділяють 12 груп показників: народжуваність; смертність та інші демографічні характеристики населення; санітарно-гігієнічні умови життя; споживання продовольчих товарів; житлові умови; освіта і культура; умови праці і зайнятість; доходи і витрати населення; вартість життя і споживчі ціни; транспортні засоби; організація відпочинку; соціальне забезпечення; свобода людини.

Отже, при оцінці рівня життя використовуються показники річного споживання продуктів харчування, одягу, взуття в розрахунку на людину і сім'ю, забезпеченість житловою площею, меблями, товарами довготривалого користування, предметами культурно-побутового призначення. Окрім цього, використовуються показники, які характеризують забезпеченість населення школами, дитячими садками, рівнем медичного обслуговування, пунктами побутового обслуговування, пральнями, перукарнями, банями, їдальнями тощо.

Відповідна повинна бути і структура харчування, наприклад, хліба і картоплі рекомендується споживати приблизно 80 кг в рік у розрахунку на одну людину, овочів - 150 кг, фруктів -70-80 кг, м'яса - 60-70 кг. Для аналізу й оцінки рівня життя використовують різні показники, такі як величина валового і внутрішнього продукту, національного доходу і реального доходу на душу населення.

Найістотнішими чинниками, які кардинально впливають на зміну рівня життя населення, є політичні чинники. Вони включають характер суспільного (державного) устрою, стійкість інституту права і дотримання прав людини, співвідношення різних гілок влади, наявність опозиції, різних партій і так далі.

Перебудова економічних відносин в Україні, яка триває протягом усього часу існування незалежної української держави, призвела до зниження рівня життя переважної частини населення, зменшення його платоспроможності, спричинила розшарування суспільства за рівнем доходів. Нині Україна прагне більш активно включитися у світові суспільно-економічні процеси, інтегруватися в європейське співтовариство. Проте нерівномірність регіонального розвитку і рівня життя населення створює передумови для соціальної напруги в суспільстві, уповільнює ринкові перетворення та знижує їх ефективність. На теперішній час, регіони України мають різні рівні життя населення.

У зв'язку з цим актуальною є сьогодні політика спрямована на створення умов для поетапного подолання диспропорцій соціально-економічного розвитку регіонів.

Єдиним узагальнюючим показником, який характеризує рівень розвитку регіонів і розраховується органами державної статистики починаючи з 1996 року, є показник валової доданої вартості на душу населення. Аналіз регіонів за цим показником підтверджує факт поглиблення диференціації територіального розвитку. Так, якщо в 1996 році співвідношення мінімального (Закарпатська область - 07 тис. грн.) та максимального (м. Київ - 1.9 тис. грн.) значень показника валової доданої вартості на душу населення в регіонах України становило 2,7 раз, то у 2009 році розмах варіації становив 3,9 раз, мінімальний - Чернівецька область (1,5 тис. грн.) та максимальний - м. Київ (5.8 тис. грн.) [11].

Таке співвідношення вдвічі перевищує показник міжрегіональних відмінностей країн Європейської Співдружності, що становить 1:2.

Групування регіонів за величиною відхилення валової доданої вартості на душу населення від середнього рівня по країні в 2009 році виявило групу лідерів (5 областей та м. Київ), що об'єднує області, середньодушові обсяги валової доданої вартості в яких становлять 110% загальнодержавного рівня. Це м. Київ (157,5%), Запорізька (140,7%), Дніпропетровська (125,0%), Полтавська (125,1%), Донецька (125,1%) та Київська (116,8) області, тобто індустріально розвинені регіони.