Соціологія села

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Реферат

Соціологія села

Івано-Франківськ - 2011

Вступ

Соціологія села - галузь соціологічної науки, що вивчає рівні аспекти життедіяльності села як соціально територіальної спільноти.

Об'єктом соціології села є, село як специфічна, внутрішньо диференційована підсистема соціально-поселенської структури суспільства, що історично склалася внаслідок суспільного поділу праці. Але сам термін "село" ще остаточно не визначено.

Предметом соціології села в широкому розумінні є вся система соціальних відносин на селі, яка відтворюється в сільському соціальному середовищі. При цьому мова йде не тільки про біологічне відтворення індивідів, але й про процеси соціалізації особи в сім'ї, навчально-виховних установах, трудових колективах, соціальних групах, а також відтворення самих класів, верств, професійних, поселенських, етнічних груп, спільностей і відносини між ними.

У вузькому розумінні предметом соціології села є конкретні форми, яких набувають соціальні відносини на селі. Навряд чи можна перелічити абсолютно всі, бо соціальне життя селянства надзвичайно складне.

Як і в загальній соціології, вік соціології села точно назвати неможливо. Традиційно датою виникнення соціології села вважається 1915 рік, коли професор Вісконсінського університету в США Чарльз Гелпін опублікував монографію "Соціальна анатомія сільського суспільства". В ній були загальнені різні концепції щодо історичних типів сільських суспільств. Соціологія села мала за мету пошук шляхів перетворення селянських господарств відповідно до потреб індустріалізації суспільства. Затим сформувалась достатньо розвинута теоретична база для вивчення соціальних процесів на селі.

Проте ще до появи праці Гелпіна в історії світової соціологічної думки були цікаві і досить важливі для цієї науки зауваження й узагальнення. Мова йде перш за все про спроби визначити механізм аграрних відносин, бо практично вся світова історія до XIX ст. - це історія, пов'язана із землею, формами володіння нею, відносинами, що складалися з цього приводу.

Вітчизняна соціологія традиційно була зорієнтована на проблеми села, на село як джерело національної самобутності, яка впливає впливає на різноманітні сторони українського суспільства.

Важливі спостереження та роздуми стосовно соціальних проблем села зробили в кінці XIX - на початку XX ст. С. Подолинський, М. Грушевський, І. Франко, П. Христюк, О. Шумський та ін.

На сучасному етапі соціологія села зосереджує свій погляд на процесах, особливостях соціальної стратифікації в селі, соціальних наслідках впровадження нових технологій у сільськогосподарському виробництві.

Соціологія села являє собою вивчення сутності та особливостей свідомості селянства як великої соціальної групи суспільства, її поведінки в умовах специфічної життя, зумовленої близькістю до природного середовища, характером виробничої діяльності і повсякденного побуту.

Значною віхою на шляху становлення соціології села стали дослідження села Копанка в Молдові, в ході яких автори спробували висвітлити стан суспільної свідомості селянства в цей період і зареєструвати зрушення в укладі життя сільських жителів. Цінність їх праці полягає також і в тому, що дослідження, проведені повторно в 60-х і 80-х роках, дали підстави для глибоких висновків про зміни, які відбулися у трудовій та повсякденному житті селянства.

Починаючи з 60-х років, коли соціологія села, як і вся соціологія, відродилася, дослідженнями життя села і її мешканців зайнялася велика група вчених, чиї праці багато в чому сприяли становленню цієї гілки соціологічної думки, - Ю.В. Арутюнян, П.П . Великий, Т.І. Заславська, І.В. Ривкіна, Г.А. Лисичкин, П.І. Сімуш, В.І. Старовірів, А.І. Тімуш та ін

Осмислення нових реалій на селі, що відбуваються в умовах економічних і політичних змін, знайшло відображення в роботах нового покоління соціологів: В.Г. Виноградського, Г.А. Родіонової, В.Ф. Томіліна, І.Є. Штейнберга та ін, - увага яких зосереджена на розумінні специфіки селянського свідомості і поведінки, стійко містить в собі «ознаки здорового консерватизму, заперечення крайніх заходів у політиці та економіці, схильності до таких традиційних цінностей, як сім'я, релігія, сильна держава, до закріплення і виконання суспільних норм і правил »(П.П. Великий, 1996).

1. Соціальна структура і соціальна стратифікація сучасного

українського села

Село - конкретна соціально-просторова форма існування суспільства, місце, де населення зайняте переважно аграрною працею.

Сільському життю властиві: підпорядкованість праці ритмам природи, нерівномірність трудової зайнятості; тісне поєднання праці та побуту; невисока виробнича мобільність; різноманітний демографічний склад територіальних груп; трудомісткість праці у домашньому та особистому підсобному господарстві; сильний неформальний соціальний контроль, велике значення місцевих авторитетів; менш напружений ритм життя, простіші форми спілкування, ніж у місті; зв'язок з природним середовищем, дисперсність розселення ( розкиданість як самих сільських населених пунктів так і індивідуальних осель у них).

У селі, на відміну від міст, традиційно відсутні дуже багаті і дуже бідні. Сільське населення відрізняється від міського особливим укладом, родом і характером занять; рівнем кваліфікації праці ( у робітників села він нижчий за рівень кваліфікації праці міських робітників); комфортність життя; типом мислення, стабільністю норм і цінностей. Відрізняються село від міста мінімальним рівнем заробітної плати та пенсійного забезпечення, системою пільг за стаж роботи, нормами забезпечення продовольчими і промисловими товарами, розміром коштів, о виділяються з бюджету на розвиток інфраструктури, та іншими ознаками.

У соціологія села існує декілька типологій сільських поселень за чисельністю населення, соціально-економічними ознаками, зайнятістю у сільському господарстві, виробничо-адміністративною роллю.

Л. Шепотько, І. Прокопа, О. Максимюк пропонують модель типології сільських поселень, яка враховує такі ознаки, як зайнятість, чисельність, міграційний рух населення:

1. Безлюдні поселення, де немає жодного постійного жителя.

2. Занепадаючі поселення, в яких 60% населення становлять жителі пенсійного віку.

3. Малі села (до 200 мешканців), в яких середній вік жителів становить більше 40 років.

4. Малі села, в яких середній вік їх жителів становить менше 40 років.

5. Середні поселення (201-500 мешканців), з яких менше 50% зайнято у сільському господарстві, а понад 30% постійно виїжджають на роботу в міста (маятникова міграція).

6. Середні села, в яких більше половини населення зайнято у сільському господарстві, а 30% працює в містах і селищах міського типу.

7. Середні села, більше половини мешканців яких зайнято у сільському господарстві; маятникова міграція менша 30%.

8. Середні поселення, менше 50% жителів яких працює в агросфері; маятникова міграція незначна, а решта працює в інших галузях.

9. Великі села (понад 500 мешканців), менше 50% з яких зайнято у сільському господарстві; маятникова міграція значна.

10.Великі поселення, більше половини жителів яких працює у сільському господарстві; міграція значна.

11.Великі села, більше половини мешканців яких зайнято в агросфері; міграція незначна.

12.Великі поселення, до половини жителів яких працює в агросфері; маятникова міграція менша 30%.

Серед сільських поселень України майже 35% становлять малі села, 25% середні, 40% великі села.

Доля українського села тісно пов'язана із соціально-економічними, політичними процесами, які або сприяли розвиткові традиційного для нього життєвого укладу з одночасною адаптацією до тенденцій соціально-економічного буття, або завдавали йому нищівних ударів. Тільки у XX ст. відбулися дві радикальні зміни фундаментальних засад сільського буття, які радикально вплинули на його розвиток.

Деградація села пов'язана зі сталінським періодом аграрної політики держави, внаслідок якої у 20-ті - на початку 30-х років XX ст., а в Західній Україні - наприкінці 40-х - на початку 50-х років було проведено насильницьку колективізацію, запроваджено позаекономічний примус до праці, відновлено феодальні методи експлуатації.

Особливо постраждало село від голодомору 1932-1933 рр., який забрав 2 млн. людських життів. Дорого йому обійшлася політика індустріалізації, « експерименти» в аграрній політиці керівництва колишнього СРСР ( ліквідація «неперспективних сіл»,руйнування поселень у зоні створення штучних водосховищ тощо). Програма стирання суттєвих відмінностей між містом і селом обернулася новими невирішеними проблемами як для міста, так і для села. У 70-ті роки розширення господарств спричинило до об'єднання колгоспів, радгоспів, районів, об'єктів соціально-культурного призначення, внаслідок чого занепало багато сіл, позбавлених шкіл, мед установ, крамниць, клубів тощо. Скорочення будівництва доріг спричинило обмеження зв'язків між селами, приховане безробіття. Спроба поширити міський спосіб життя на село внесло розлад у традиційний уклад. Серйозною проблемою було і залишається транспортне сполучення, телефонізація села, формування мереж комунально-побутових послуг тощо. На тлі зниження обсягів виробництва, нестійке функціонування господарських суб'єктів знизився рівень життя сільського населення. Сучасні реформи на селі теж не додають його мешканцям соціального оптимізму.

Протягом кількох останніх десятиліть спостерігається стійка міграція сільського населення у місто. Мотиви її різноманітні: ширші можливості для працевлаштування, кращі побутові умови, задоволення культурних потреб. З другої половини 80-х років міграція сільського населення дещо стабілізувалася. У 90-х роках у зв'язку з погіршення рівнем життя міського населення намітився зворотній міграційний потік - з міста до села. Загалом українське село за останні 50 років внаслідок міграційних процесів втратило понад 10 млн. осіб тобто щороку з села виїжджало 100 тис. осіб, внаслідок чого сільське населення це тільки зменшилось, а й значно постаріло. Особливо складна демографічна ситуація у Чернігівській, Хмельницький, Житомирській, Київській, Вінницькій областях.

В останні роки на селі намітились і певні позитивні зміни:

руйнування монополії колективних форм господарства;

розширення економічної самостійності та свобода вибору, форм господарювання відповідно до потреб, інтересів і можливостей як капіталу;

формування ринку землі, усвідомлення значущості землі як капіталу;

зародження ринкової свідомості, розвиток підприємливості, підвищення соціальної активності;

формування ефективного власника, менеджера;

відновлення фермерських господарств, поява сільської буржуазії.

Водночас реформи загострили соціальні проблеми на селі, пов'язані з майновою диференціацією, недостатньо адаптованістю значної кількості сільського населення до нових економічних умов, з появою синдрому соціальної невпевненості. З комерціалізацією вищої освіти важчим став доступ вихідців із села до вузівських аудиторій, що негативно позначається на його соціально-психологічному самопочутті, а також на його перспективах.

У зв'язку з реформами аграрної сфери особливої актуальності набуває аграрна політика держави, яка, з одного боку, повинна враховувати особливості сільського укладу життя, а з іншого - сприяти інтегруванню села в оновлений соціально-економічний простір, забезпеченню його мешканцям стабільних умов і життєвих перспектив. Адже нові відносини, які формуються на селі, суттєво вплинуть на звуження сфери застосування праці сільських мешканців спричинять нові хвилі масової міграції, зміну демографічних параметрів як сільського, так і міського соціумів.

Для людського суспільства на всіх етапах його розвитку була характерна нерівність. Структуровані нерівності між різними групами людей соціологи називають стратифікацією.

Для більш точного визначення цього поняття можна привести слова Сорокіна: «Соціальна стратифікація - це диференціація деякої даної сукупності людей ( населення) на класи в ієрархічному ранзі».

Вона знаходить вираження в існуванні вищих і нижчих шарів. Її основа і сутність - у нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності й обов'язку, наявності і відсутності соціальних цінностей, влади і впливу серед членів того чи іншого співтовариства.

Конкретні форми соціальної стратифікації різноманітні і чисельні. Однак, все їхнє різноманіття може бути зведене до трьох основних форм: економічна, політична і професійна стратифікація. Як, правило, усі вони тісно переплетені. Соціальна стратифікація - це постійна характеристика будь-якого організованого суспільства.

«Соціальна стратифікація починається з веберівського розмежування більш традиційних суспільств, що ґрунтуються на статусах (наприклад, суспільств, що мають у своїй підставі такі запропоновані категорії, як стани і касти, рабство, внаслідок чого нерівність санкціонуються законом) і поляризованих, але більш розмитих суспільств, що мають у своїй основі класи (що типово для сучасного Заходу), де велику роль грають особисті досягнення, де економічна диференціація має першорядне значення і носить більш без особистісний характер».

Розглянемо тепер головні особливості українського суспільства, у якому живе сучасна людина нового часу, і яке у своєму розвитку спрямоване в майбутнє. Українське суспільство цього типу називають або індустріальним, або масовим.

Колосальна чисельність людських мас, узятих у життя сучасних політичних організмів - це перше, що упадає при їхньому зіставленні з архаїчними соціумами стратифікаційного типу. Чисельність населення України, приміром, близько 17 млн. чоловік. В умовах загального виборчого права кожен повнолітній індивід так чи інакше впливає ( чи може впливати в принципі) на політичне життя і на подальшу долю країни, а отже і кожного з її жителів.

Зрозуміло, українське індустріальне масове суспільство зберігає в собі багато рис архаїчних стратифікаційних суспільств. Індустріальне суспільство стратифіковане ще в більшому ступені, ніж кастове.

Конкретні форми соціальної стратифікації різноманітні і численні. Якщо економічний статус членів деякого українського суспільства неоднаковий, якщо серед них маються, як імущі, так і незаможні, то таке суспільство характеризується наявністю економічного розшарування незалежно від того, чи організоване воно на комуністичних чи капіталістичних принципах, визначене воно конституційно як суспільство рівне нині.

Ніякі етикетки, вивіски, усні висловлення не в змозі змінити чи затушувати реальність факту економічної нерівності, що виражається в розходженні доходів, рівня життя, в існуванні багатих і бідних шарів українського населення.

Якщо в межах якоїсь групи існують ієрархічно різні ранги в плані авторитетів і престижу і почестей, якщо існують керуючі і керовані, тоді незалежно від термінів ( бюрократи, хазяїни, начальники) це означає, що така група політично диференційована, що б вона не проголошувала у своїй конституції чи декларації.

Якщо члени суспільства розділені на групи по роду їх діяльності, заняттям, а деякі професії при цьому вважаються більш престижними в порівнянні з іншими і якщо члени тієї чи іншої професійної групи поділяються на керівників різного рангу і на підлеглих, то така група професійно диференційована незалежно від того, обираються чи призначаються начальники, чи дістаються їм керівні посади в спадщину чи завдяки їх особистим якостям. Все це присутнє в українському суспільстві.

Крім політичної стратифікації , в українському сучасному суспільстві різко виражена економічна стратифікація ( розподіл на бідних і багатих) і професійна, зв'язана з існуванням більш і менш престижних професій. При цьому саме політична стратифікація визначає обличчя українського суспільства, і вона ж піддана найбільш кардинальним змінам у періоди соціальної нестабільності.

Професійна диференціація - сама загальна основа для стратифікації в більшості сучасних суспільств, і в українському також. Вона ґрунтується на соціоекономічному статусі , під яким розуміються різні рівні, приписані людям відповідно до безлічі їх соціальних характеристик, але з особливим виділенням професій і багатства. Професії можуть деградуватися за безліччю перемінних ( показників).

Крім політичної, економічної і професійної у сучасному українському суспільстві має місце статева стратифікація.

Стать сама по собі є одним з найбільш глибоких прикладів стратифікації. Немає таких суспільств, у яких у рядів аспектів соціального життя чоловіки не мали б більше багатства, статусу і впливу, ніж жінки.

Нерівність статей має більш глибокі історичні корені, ніж класові системи, чоловіки стояли вище жінок навіть у суспільствах мисливців і збирачів плодів, де не було класів.

Матеріальне становище більшості жінок має тенденцію відбивати матеріальне становище їх батьків і чоловіків, отже цим можна пояснити нерівність статей у термінах класів. Недавні дослідження показали, що економічне становище жінки не може бути просто пояснено положенням чоловіка, тому що в сучасному суспільстві соціальна активність жінок зросла настільки, що в деяких випадках сама вона впливає на соціальний статус родини в цілому.

Інші характеристики - раса, релігія, освіта, багатства, мова, етикет - також можуть стати базисом для соціальних класів українського суспільства. Багато з цих характеристик взаємозалежні.

В основах диференціації можуть лежати і розходження, що залежать від генетичних факторів і не піддаються соціальній зміні - колір шкіри, фізичні якості, чи риси обличчя.

Вони стають підставою для стратифікації, якщо визнаються соціально значимими. Утіленням якого роду соціально закріпленої диференціації є поділ суспільства на основні расові ознаки.

Соціальна стратифікація документально підтверджує нерівність умов, можливостей і доходів, а також способів за допомогою яких групи підтримують класові чи статусні межі.

Інакше кажучи, вона порушує питання про соціальну замкнутість і вивчає стратегії, за допомогою яких одні групи підтримують свої привілеї, а інші прагнуть здержати доступ до них.

1.1 Соціологія розселення

Соціологія розселення - галузь соціологічного знання, яка вивчає генезис (походження, процес утворення), суть і загальні закономірності розвитку і функціонування міста і села як цілісних систем. Займає важливе місце в соціології середнього рівня (спеціальних соціологічних теоріях).

Головним у соціологічній теорії розселення є виявлення суспільної сутності різних типів поселення. Такий підхід означає:

розкриття суспільної обумовленості виникнення розселення, його функціонування та розвитку;

визначення його функцій, ролі в суспільстві;

встановлення змін цієї ролі у зв'язку з переходом від однієї формації до іншої;

з'ясування впливу розселення, а також соціальної, виробничої діяльності людей на навколишнє середовище.

Соціологія міста і села має багато спільних моментів. Найважливішими з них є розробка основних методологічних принципів дослідження міста і села як цілісних систем.

У коло проблем соціології міста і села входять:

визначення місця в суспільстві та системах розселення;

основні причини появи і фактори, що впливають на їх функціонування і розвиток;

соціальна структура населення;

особливості міського та сільського способів життя;

зв'язок з навколишнім географічним середовищем;

міське і сільське управління і проблеми відродження традицій самоврядування;

соціальні фактори і наслідки міграції населення (село-місто, місто-село).

Спеціальні соціологічні теорії міста і села розглядають міста і села як одиниці, осередки соціального організму, частина конкретно-історичного товариства. У них відтворюються цілісні суспільні структури, представлені елементи і відносини всієї системи конкретного соціального організму (держави, групи країн). У місті і на селі існують продуктивні сили та виробничі відносини, технологічні та організаційно-управлінські структури, класи та соціальні верстви, соціальні та ідеологічно-духовні відносини, своя культурно-моральна середу і атмосфера.

Хоча при дослідженні соціально-територіальних спільнот ми знаходимо багато схожих проблем, але специфіка функціонування міста і села - найважливіших соціальних систем - така, що вони вимагають окремого вивчення.

Вивчення проблем життя міста і села мають давню історію. На Заході перші основні публікації з проблем соціології міста з'явилися на початку XX ст., Наприклад, книга М. Вебера "Місто", в якій автор доводить, що місто сприяє розвитку індивідуальних рис особистості і є, таким чином, інструментом історичних змін. Відомі також роботи західного соціолога Г. Зіммеля, який розкрив соціально-психологічні-аспекти міського життя, функціональний характер міських контактів.

Перші постійні поселення людей виникли разом із становленням землеробства. Розселення людства, облаштування ним свого життя слід розглядати як закономірний результат природно - історичного процесу. Розселення тісно пов'язане з об'єктивними потребами та інтересами людей. У наші дні в більшій мірі соціально - економічні, а не географічні, чинники обумовлюють ту чи іншу географію розселення. Коли поселення існує як постійне місце проживання, то є й механізм закріплення людини за цим поселенням: робота, сім'я, прописка і т.д. У міру розвитку людства вплив одних елементів даного механізму слабшає, інших - посилюється.

В.І. Старовірів провів класифікацію систем розселення:

- внутрішньогосподарські системи розселення;

- міжгосподарські системи розселення;

- районні системи розселення;

- міжрайонні системи розселення;

- обласні системи розселення;

- міжобласні системи розселення;

- національні системи розселення;

- регіональні системи розселення;

- агломерації.

Районні системи розселення найбільш поширені і виконують функції:

функції взаємодії сільської та міської сфер життєдіяльності;

адміністративно-політичні функції в селі;

комунальне, торговельно-побутове, медичне та інше обслуговування села;

реалізацію виробничо-технологічних та планово-управлінських рішень аграрного сектора.

Обласні системи за ступенем соціально-культурної насиченості розвитку межселенних зв'язків вони знаходяться в різних стадіях зрілості. Ці системи виконують такі функції:

соціально-культурні;

адміністративні;

господарські;

демографічні.

Основне значення для них має демографічна ситуація. При чисельності населення області до 1 млн. осіб кількість мешканців обласного центру не повинна перевищувати 500 тис.

У зв'язку з динамічними процесами в російському суспільстві кількість і функції національних систем розселення змінюються. Змінюються й їх функціональні зв'язки і відносини.

Особлива категорія в соціології розселення - агломерації. Це система міських і сільських поселень, утворюється на базі використання природних ресурсів.

Агломерації - це найбільш розвинені системи поселення і засновані на:

виробничо-технологічних зв'язках;

трудових межпоселенних зв'язках;

організації освіти і відпочинку населення.

Складнощі, що виникають при управлінні агломераціями:

нераціональне використання навколишнього середовища;

проблеми екології;

стихійне містобудування та інше.

1.2 Трудові ресурси села, їх сутність та соціальна структура

Трудові ресурси села - це частина сільського населення, що володіє здібностями до суспільне корисної праці в усіх сферах людського буття, включаючи демографічний аспект, тобто здатність селян до самовідтворення. Критерієм кількісного визначення трудових ресурсів виступають встановлені законодавством межі працездатного віку населення. Згідно з чинним законодавством, за віковим критерієм до трудових ресурсів належать чоловіки віком 16-59 років і жінки віком 16-54 років, за винятком інвалідів І і II груп цього віку. З 1992 р. Верховна Рада України встановила для трактористів-машиністів, доярок і свинарок нижчу на 5 років верхню вікову межу працездатності. Така ж пільга надається жінкам, що народили і виховали п'ятеро і більше дітей. У законодавчому порядку на 5-Ю років (залежно від групи інвалідності) знижена верхня межа працездатності для учасників ліквідації Чорнобильської аварії та для осіб, що проживають на забруднених радіонуклідами територіях України.

Виходячи з цього для визначення абсолютної кількості трудових ресурсів сільського населеного пункту, сільської ради, адміністративного району, області, країни в цілому за віковим критерієм необхідно чисельність чоловіків і жінок працездатного віку, що постійно проживають у сільській місцевості, зменшити на кількість інвалідів І і II груп, трактористів-машиністів віком 55-59 років, доярок і свинарок віком 50-54 років, учасників аварії на Чорнобильській АЕС, що мають пільгові умови виходу на пенсію.

Інформаційною базою для визначення абсолютного розміру трудових ресурсів села на мікрорівні (населений пункт - сільська рада - адміністративний район) виступає сільрадівська звітність (форма № 9 "с") про чисельність наявного сільського населення станом на 1 січня року, а також дані оперативного обліку населення в сільських радах, підприємствах і організаціях, розташованих у сільській місцевості, про чисельність працівників.

1.3 Розподіл трудових ресурсів села за сферами зайнятості

За сферами зайнятості трудові ресурси села поділяються на дві основні групи: зайняті в усіх сферах економічної діяльності та зайняті поза суспільним виробництвом (особи індивідуальної трудової діяльності, служителі релігійних культів та ін.). Зайняті в усіх сферах економічної діяльності у свою чергу поділяються на зайнятих у галузях економіки і зайнятих в інших сферах економічної діяльності. Перші включають працівників сфери матеріального виробництва та невиробничої сфери.

До зайнятих у сфері матеріального виробництва належать працівники промисловості, сільського та лісового господарства (включаючи особисте підсобне сільське господарство), будівництва, транспорту і зв'язку, торгівлі, громадського харчування, матеріально-технічного постачання, збуту і заготівлі. До зайнятих у невиробничій сфері належать працівники житлово-комунального господарства та невиробничих видів побутового обслуговування населення, охорони здоров'я, фізкультури і соціального забезпечення, освіти, культури, мистецтва, науки і наукового обслуговування, фінансування, кредитування і страхування, апарату органів державного та господарського управління кооперативних і громадських організацій.

1.4 Територіальний та міжгалузевий перерозподіл трудових ресурсів

села

Територіальний перерозподіл здійснюється шляхом міграції населення. Він може бути стаціонарним, якщо мешканці села змінюють постійне місце проживання, сезонним - за умов тимчасового (сезонного) переміщення селян з метою сезонної трудової діяльності без зміни постійного місця проживання. Якщо кількість трудових ресурсів одного населеного пункту збільшується або зменшується за рахунок носіїв робочої сили інших населених пунктів, але в межах сільської ради, - це внутрішньосільрадівський перерозподіл, якщо між населеними пунктами району (районів) - внутрішньорайонний (міжрайонний), між населеними пунктами області (областей) - внутрішньообласний (обласний), між населеними пунктами зони (регіону) - внутрішньозональний (міжзональний), або внутрішньорегіональний (міжрегіональний) перерозподіл трудових ресурсів. Якщо зміна кількості трудових ресурсів села стосується території інших країн - це міждержавний перерозподіл трудових ресурсів. Він пов'язаний з міждержавною міграцією селян. Територіальний перерозподіл трудових ресурсів села - важливий критерій регіонального розміщення продуктивних сил.

Міжгалузевий перерозподіл трудових ресурсів характеризується кількісною зміною носіїв робочої сили різних галузей. Він, як і територіальний перерозподіл, здійснюється на всіх рівнях управління народним господарством. На макрорівні - коли працівники однієї галузі переходять працювати в іншу галузь, наприклад, працівники аграрної сфери переходять працювати в не-сільськогосподарські галузі народного господарства.

Міжгалузевий перерозподіл на макрорівні зі зміною постійного місця проживання працівників і без неї, а на мікрорівні -кількісною зміною працівників різних галузей в межах одного господарства, наприклад, кількісною зміною працівників рослинництва, тваринництва, підсобних підприємств і промислів. Він здійснюється, в основному, без зміни місця проживання працівників. Міжгалузевий перерозподіл трудових ресурсів села -важливий інструмент оптимізації забезпеченості галузей робочою силою.

1.5 Формування та якість трудових ресурсів аграрної сфери

Природною основою формування трудових ресурсів аграрної сфери є сільське населення. За рахунок молодого покоління (осіб, що досягли працездатного віку) воно, в основному, наповнює трудовий потенціал сільського господарства. Крім сільського населення, джерелом формування трудових ресурсів аграрної сфери виступають кваліфіковані робітничі кадри і спеціалісти сільського господарства, що проходили професійну підготовку в ПТУ, на курсах, у середніх спеціальних та вищих навчальних закладах, включаючи вихідців з міста.

Якість трудових ресурсів аграрної сфери характеризується такими основними показниками: фізичним здоров'ям працівників, середньою тривалістю їх життя, статево-віковою структурою, загальноосвітнім та професійно-кваліфікаційним рівнями, міграційною та соціальною мобільністю та ін. Кожний з цих показників вимірюється відповідними величинами.

1.6 Використання трудових ресурсів у колективних

сільськогосподарських підприємствах

До основних показників, що характеризують використання трудових ресурсів у колективних сільськогосподарських підприємствах, належать такі; коефіцієнт залучення членів КСП до громадського господарства (відношення кількості працівників КСП до наявної їх чисельності), трудова активність працівників (кількість днів, що працює член КСП в громадському господарстві протягом певного проміжку часу: рік, квартал, місяць). Дані показники доцільно обчислювати щодо основної робочої сили КСП - осіб працездатного віку. На основі цих показників обчислюються похідні вимірники використання ресурсів живої праці в КСП, зокрема коефіцієнт сезонності використання фонду робочого часу протягом року, місяця, зміни, продуктивність праці та інші показники, що в сукупності та взаємозв'язку становлять систему використання трудових ресурсів. Їх можна обчислювати як стосовно всіх працівників, так і щодо їх статево-вікових і професійно-кваліфікаційних груп. На їх основі можна визначити невикористані цілорічні або сезонні резерви робочої сили підприємства, галузі в результаті неповного залучення членів КСП до громадського господарства або неповного використання фонду їх робочого часу.

Що стосується маломобільних для суспільного виробництва груп трудових ресурсів - підлітків та осіб похилого віку, то такі показники - допоміжна характеристика використання трудових ресурсів у КСП.

Інформаційною базою для визначення показників використання трудових ресурсів у КСП на мікрорівні є оперативний облік та звітність цих підприємств, на макрорівні - матеріали офіційної статистики.

1.7 Зайнятість в особистому підсобному господарстві та сезонна

зайнятість

Оскільки домашнім господарством зайняте практично все сільське населення, особливо жінки, необхідно незалежно від їх участі в громадському господарстві виділяти кількість осіб, зайнятих тільки домашнім господарством. Останні належать до населення невиробничої сфери. Праця в домашньому господарстві осіб, що працюють в КСП, інших підприємствах (організаціях) та тільки в ОПГ, виступає складовою ("третьою зміною") сукупної суспільне необхідної зайнятості сільського населення у виробничій і сімейно-побутовій сферах.

Основними показниками сезонної зайнятості сільського населення та працівників аграрної сфери виступають: коефіцієнт сезонності залучення селян або працівників аграрної сфери до суспільного виробництва, що визначається як відношення кількості зайнятих у суспільному виробництві в період "пік" до середньорічної їх чисельності. Він може бути обчислений і як співвідношення кількості відпрацьованих селянами або працівниками-аграріями людино-днів у суспільному виробництві відповідно до їх середньорічних показників. Розмах (амплітуда) сезонної зайнятості сільського населення (працівників аграрної сфери) -це різниця між чисельністю зайнятих або кількістю відпрацьованих людино-днів у суспільному виробництві в період "пік" та у період мінімального трудонапруження. Вона вимірюється натуральними величинами - кількістю осіб або відпрацьованих людино-днів із урахуванням коефіцієнта нерівномірної зайнятості селян (працівників аграрної сфери), що визначається як відношення кількості зайнятих або відпрацьованих людино-днів у звітному періоді до попереднього. На основі цих показників необхідно розробляти й реалізувати заходи щодо пом'якшення сезонної зайнятості сільського населення та працівників аграрної сфери, спрямовані на зниження коефіцієнта сезонності та зменшення амплітуди сезонності використання праці.

Характерними напрямами пом'якшення сезонної зайнятості селян та працівників-аграріїв більшості суб'єктів господарювання виступають: оптимальне поєднання галузей сільськогосподарського і несільськогосподарського виробництва (підсобних підприємств, промислів тощо); оптимальне з огляду на використання трудових ресурсів поєднання рослинництва і тваринництва з урахуванням виробничих ресурсів та ефективності виробництва сільськогосподарської продукції цих галузей; оптимальна структура сільськогосподарських культур у рослинництві з точки зору незбігання затрат живої праці на їх вирощування; створення в сільській місцевості сезонних робочих місць шляхом наближення переробних галузей сільськогосподарської продукції до сільської місцевості, розміщення тут цехів, філій великих промислових підприємств з такими сезонними затратами праці, що не збігаються із сезонністю сільськогосподарського виробництва; розширення підприємницької діяльності в сільській місцевості; застосування нетрадиційних форм зайнятості та організації праці, особливо для жінок (неповного робочого тижня, гнучких графіків трудової діяльності, надомництва, контрактів за наймом та ін.).

2. Соціально-економічні і культурні проблеми села

Сучасна економічна, соціальна і культурна ситуація на селі характеризується в основному негативними процесами. І без того низький обсяг виробництва сільськогосподарської продукції впав ще нижче - за 1991-1995 роки він скоротився майже наполовину.

Якщо в 70-80-ті роки продуктивність праці в сільському господарстві становила приблизно 20-25% від рівня США, то в середині 90-х років цей розрив ще більше збільшився і дорівнював 10-15%.

Занепад сільського господарства різко зменшив доходи селян, перевів їх на рейки натурального життєзабезпечення. Соціальний розвиток села фактично призупинено: закрилося більшість клубів, дитячих садів, з перебоями діють бібліотеки, не оновлюються їхні фонди.

Увага соціології села у все більшій мірі зосереджується на вирішенні проблем відчуження та можливості перетворення селянина у реального господаря землі. Належить виробити нову систему взаємовідносин, вивільнити прагнення людини до життя на землі, до самостійного господарювання. Потрібно, щоб сільське господарство стало високорентабельною галуззю виробництва, привабливою для кожного трудівника, що є благодатним полем для вияву його творчої активності.

Показово й те, що на сільське господарство були витрачені величезні капітальні вкладення. Але належної віддачі не вийшло. Сьогодні вже ясно, що все в кінцевому рахунку замикається на людині, на його бажанні або небажанні постійно і високопродуктивно трудитися.

Особливо гостро стоять питання про кардинальні зміни в організації праці. Практика підтверджує, що, незважаючи на окремі високі показники трудової діяльності, передовий досвід, в цілому існуючі форми організації праці себе не виправдали, не дали ні економічного, ні соціального ефекту, що відповідає сучасним вимогам науково-технічного прогресу.

Вирішуючи питання організації праці, слід звернути увагу на визрівання різних форм організації виробництва. Радикальні зміни в аграрній сфері призвели до появи об'єднань, комплексів, де сільське господарство органічно поєднується з переробкою його продукції, де раціонально використовуються трудові ресурси, де забезпечується більш ефективний зв'язок з містом.

У результаті змін, які відбуваються в сфері виробничих відносин, у сільському господарстві почали формуватися нові відносини між людьми, засновані на взаємному інтересі й обопільної відповідальності. Село стоїть на порозі відродження самостійних селянських господарств, що, безсумнівно, збагатить її економічне та соціальне життя. Разом з тим колгоспно-кооперативна власність далеко ще не вичерпала своїх можливостей і по ряду показників відповідає сучасним вимогам розвитку народного господарства. Тому навряд чи можна погодитися з протиставленням різних форм володіння і розпорядження землею: вони виявляють себе тільки в поєднанні один з одним - про створення однакових можливостей для них ратували 51% опитаних (1990 р.). Не змінилася ця ситуація і пізніше, в середині 90-х років.

У сучасних умовах гостро стоїть питання про майбутнє колгоспів, про фермерські форми господарювання, про більш ефективне і по-новому організованому участю городян у виробництві сільськогосподарської продукції, і зокрема через розвиток садівничих кооперативів або організацію «зелених цехів» підприємств на базі малорентабельних і нерентабельних господарств.

Ефективну організацію праці, стимулювання підприємливості стримує багато в чому окостенелость форм регулювання сільськогосподарського виробництва. Життя вимагає більш ефективних, більш розумних моделей, що дозволяють позбутися від бюрократизму, розкрити потенційні можливості людини, подолати його відчуження від землі і результатів своєї праці. Однак реальність середини 90-х років говорить про зворотне: йде розкрадання і так небагатих ресурсів, захоплення земель, витіснення вітчизняної продукції зарубіжними поставками аналогічних товарів.

При характеристиці форм і методів раціонального використання праці в сільському господарстві важливо зважати на специфіку цієї галузі. По суті, все питання зводиться до того, щоб існуючий сезонне пропозиція робочої сили було використано найбільш вигідним для суспільства способом. Це проблема економічна, бо мова йде про залучення в процес виробництва нового резерву робочого часу, про використання можливостей для зростання національного доходу без великих централізованих капітальних вкладень. Ця проблема в той же час і соціальна, тому що мова йде про підвищення матеріального добробуту, про поліпшення виробничих і побутових умов десятків мільйонів людей.

Для соціального розвитку села велике значення має рішення проблеми поєднання сільськогосподарського і промислового праці. Суть пропозиції полягає в тому, що працівники сільського господарства у вільний від сільськогосподарських робіт час могли б бути зайняті у промисловому виробництві і на промислах.

Проте в цілому промислові виробництва в сільському господарстві розвинені дуже слабо. У роботі підсобних промислових підприємств бере участь незначна кількість людей, а витрати на них не перевищують кількох відсотків всіх річних витрат праці в громадському господарстві.

Ще меншою мірою використовується праця селян у роботі різних промислів. Мали свого часу місце помилкові установки призвели до того, що кустарні промисли поступово прийшли в занепад і, зрештою, були майже повністю ліквідовані. Це згубно відбилося на фінансовому становищі села, а в соціальному відношенні призвело до того, що країна втратила великої кількості виробів, що задовольняють побутові потреби населення. Відзначимо також, що неповно використовувалися трудові ресурси села, великими були втрати доходів, які приносили ці промисли при реалізації продукції як усередині країни, так і за кордоном.

Велику і складну частину проблем соціального розвитку на селі представляють вдосконалення селянського побуту, підвищення культурного обслуговування сільського населення та зміна селянської психології. Аналіз показує, що матеріальна основа селянського побуту та селянської психології залишилася багато в чому такий же, як і раніше. Для повсякденного укладу селянина все ще характерна висока ступінь консервативності та індивідуалізму. Форми задоволення побутових потреб змінюються дуже повільно.

Нові тенденції в перебудові побуту села часто-густо є сусідами з віковими, застарілими звичаями, технічної безпорадністю та неспроможністю. Використовуючи сучасні будівельні матеріали, в селі часто будують все ті ж хати, нерідко незатишні, що не відповідають технічним та санітарно-гігієнічним вимогам. Нове житло селянина має бути сучасним і максимально пристосованим до умов життя в селі. Ось чому, наприклад, жителі села відкинули надумане масове будівництво багатоповерхових будинків, в яких не були враховані особливості повсякденного укладу життя селянина.

Особливо важкі проблеми стоять, перед сферою культури на селі. У 70-ті - на початку 80-х років безпосередньо «у себе» (у своєму селі, селі) клуби мали 84% населених пунктів, а бібліотеки - 34% (В. С. Тапіліна). До середини 90-х років ця ситуація ще більше ускладнилася - багато бібліотек та клуби просто припинили своє існування: держава не може їх підтримати, а більшість сільських виробничих організацій знаходиться на межі виживання. Економічна доцільність вступила у суперечність з соціальними потребами - значне число сільських жителів позбавлене можливості регулярно задовольняти духовні потреби.

Відстають від загальних по Росії показників та інші характеристики розвитку села: школи не забезпечені кадрами вчителів, невелика мережа музичних, художніх та інших спеціалізованих установ, не розвинена мережа дошкільного виховання.

Незадовільно вирішуються і питання охорони здоров'я. На низькому рівні знаходиться забезпеченість лікарями. І найголовніше - більшість жителів села зорієнтоване в основному на допомогу з боку міських лікарень і поліклінік або на самолікування.

Особливе місце в соціології села займає аналіз стану і тенденцій функціонування свідомості сільської інтелігенції як соціальної групи. Сільський вчитель ще з часів земства був і просвітителем, і фельдшером, і агрономом, і порадником селянина у всіх його справах. Поступово село набувало й інші групи представників розумової праці - фахівців сільського господарства, медичних працівників, представників культурно-освітньої діяльності і т.д. У тих випадках, коли промисловість, будівництво ставали частиною сільського життя, інтелігенція була представлена ??інженерними кадрами. Але чим більше село насичувалася працівниками розумової праці, тим менше вона дорожила ними і тим слабше вони сповідували ідею служити людям там, де почали працювати. Інтелігенція ще більш стрімко, ніж самі селяни, вимивалася з сільського життя. А поповнення її рядів з випускників вузів і технікумів схоже на черпання води решетом. Все більше відставання села від потреб часу ставало стійкою тенденцією. І це не могло не позначитися на процесі постійної деградації села як у виробничому, так і в духовному аспекті. Окремі позитивні приклади ніяк не вирішували проблему в цілому: життя на селі втрачала привабливість з усіма наслідками, що випливають звідси наслідками.

Не випадково, за даними П.П. Великого, 40% опитаних в 1994 році селян не бажають, щоб діти успадкували їх соціальний і майновий статус. Більш того, в цьому ж дослідженні було виявлено (у порівнянні з 1992 і 1993 роками) серйозне погіршення економічного становища, соціальної захищеності, перспектив майбутнього.

Одним із серйозних змін і зрушень в соціальному настрої на селі є поведінка підростаючого покоління, що визначає перспективи свого життя. Аналіз творів старшокласників у селах Саратовської області показав, що стає все менше і менше бажаючих вибрати професію, пов'язану з можливою життям сільського інтелігента.

У цілому ситуація в селі як би ще раз наочно підкреслює реальність «ідіотизму» сільського життя. А це не може не фіксуватися в суспільній свідомості, не протиставлятися життя в місті і приводити до висновків не на користь сільського життя.

2.1 Регулювання ринку робочої сили

Регулювання ринку робочої сили являє собою систему соціально-економічних заходів, спрямованих на оптимізацію співвідношення між попитом на робочу силу з боку роботодавців і пропозицією її власників та запобігання або зменшення на цій основі безробіття. Таке регулювання може мати просторовий (територіальний) внутрішньогалузевий, міжгалузевий та інший характер. Тому регулювання ринку робочої сили в сільській місцевості - це система вищенаведених заходів просторового (територіального) характеру щодо сільської агломерації. Незалежно від рівня управління розвитком сільських територій в системі заходів регулювання ринку робочої сили основним заходом має бути забезпечення діючих та створення нових робочих місць, насамперед для молоді й жінок, з урахуванням реструктуризації економічних і трудових відносин в умовах переходу до ринку, розширення сфери зайнятості селян шляхом зниження сезонності сільськогосподарського виробництва, розвитку підсобних промислових, переробних підприємств і промислів, докорінного поліпшення соціальної інфраструктури села та підтримки і розвитку фермерства, підприємницької діяльності, застосування інших нетрадиційних форм зайнятості та організації праці сільського населення, породжених ринковими умовами господарювання.

2.2 Самозайнятість - альтернатива безробіттю на селі

Самостійно зайняте населення - це певні категорії людей, що самостійно забезпечують себе роботою, тобто зайняті індивідуальною трудовою діяльністю, роботодавці та безкоштовно працюючі члени сім'ї.

Кризові явища, що охопили сільську місцевість, органічно пов'язані зі станом і процесами на ринку праці та зайнятості населення. В цих умовах важливе місце належить формуванню самостійної зайнятості населення. Особливо актуальне це питання в сільськогосподарський галузі, де вона найбільше поширена. Так, у 1997 р. категорія осіб, що самостійно забезпечувала себе роботою, становила четверту частину усього зайнятого економічною діяльністю сільського населення. Найбільше поширений цей вид трудової діяльності в особистому підсобному господарстві (ОПГ).

Нині ОПГ вирішує комплекс соціальних проблем: закріплює людей на селі, поглинає надлишок робочої сили, стримує переливання людей з аграрної сфери в інші галузі. Крім того, воно не потребує значних капітальних вкладень, дає певний доход найбільш соціальне незахищеним верствам населення. Для сприяння його розвитку на місцевому рівні необхідно вирішити комплекс таких заходів: організувати надання допомоги самозайнятим на селі з придбання кормів, насіння та садивного матеріалу високоякісних та високопродуктивних сортів рослин, молодняку худоби і птиці (в тому числі поліпшених порід і продуктивних якостей), засобів захисту рослин та тварин, забезпечення потреб у сіножатях та пасовищах, якісному агрономічному, зоотехнічному, ветеринарному обслуговуванні; забезпечити будівельними матеріалами, малогабаритною технікою, устаткуванням, тарою, садово-городнім інвентарем; з метою сумісного використання земельних ділянок, якіснішого обробітку грунту, своєчасного збирання, переробки врожаю та реалізації сільськогосподарської продукції всебічно сприяти кооперуванню ОПГ з сільськогосподарськими підприємствами; використовувати договірне тваринництво, субпідряд чи інші аналогічні форми зайнятості, особливо у великих сільськогосподарських підприємствах. Досвід свідчить, що передача в ОПГ населення збиткової та трудомісткої нині галузі тваринництва може суттєво поліпшити економічний стан підприємств; створити на базі підприємств суспільного сектора систему служб підтримки сільських підприємців, які займатимуться консультаційною та навчальною роботою, залучивши до цих служб юристів, аграрних менеджерів, бухгалтерів, фінансистів, податківців, маркетологів тощо.

соціологія сільський розселення зайнятість

3. Основні положення Указу Президента «Про невідкладні заходи щодо

прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського

виробництва»

Приватизація земель, що перебували в гостинному користуванні сільськогосподарських підприємств і організацій, була передбачена Указом Президента України від 10 листопада 1994 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва», яким встановлювалося, що кожному громадянину - члену підприємству, кооперативу, товариства - видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру цієї частки (паю).

Указом Президента України від 3 грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» регламентовано, що право на земельну частку (пай) може бути об'єктом у купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави. Ці ж правомочності поширюються і на відносин, що виникають у зв'язку з одержанням у приватну власність земельної ділянки в натурі, тобто в цьому разі виникає право вступати в різноманітті внутрішні і зовнішні відносини, врегульовані аграрним законодавством. Земельний кодекс України (статті 80,81) передбачає суб'єктів права власності на землю та право власності на землю громадян.

Усі ці заходи вплинули і на розвиток орендних відносин, предметом яких є передача земельних ділянок і майна для тимчасової сільськогосподарської діяльності.

Функціонування підприємства - суб'єктів підприємницької діяльності неможливо без чіткої організації процесу по виробництву сільськогосподарської продукції, її переробці і реалізації, узгодженості в діях не тільки їх структурних підрозділів, а й окремих працівників. Без цього сільськогосподарське виробництво, як таке неможливе, а тому організаційно-управлінські відносини, що складаються в цьому процесі становлять вісь суспільних відносин, що є предметом аграрного права. Ці відносини мають внутрішній кооперативний чи корпоративний характер і регулюються локальними нормами аграрного законодавства.

Започаткована 15 березня 1991 р. схваленням Земельного кодексу та прийняттям Постанови « Про земельну реформу», земельна реформа в Україні мала за мету обмеженням державної монополії та перерозподіл земель із наданням їх у довічне володіння громадянам та колективним господарствам. Відповідно до Земельного кодексу 1990 р. головна роль у реформуванні земельних відносин та управлінні земельними ресурсами переходила до органів законодавчої та представницької влади.