Соціальна структура суспільства. Соціальні інститути

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

Лекція 1. Соціальна структура суспільства. Соціальні інститути

Загальне визначення соціальної структури. Поняття соціального інституту. Ознаки соціального інституту. Основні соціальні інститути та їх функції, зміна функцій різних соціальних інститутів в суспільстві, що трансформується. Формальні та неформальні соціальні інститути. Феномен віртуальності соціальних інститутів сучасності

Соціальна структура суспільства

Суспільство як система структурно складається із людства в цілому (макрорівень), соціальних спільнот з утвореними ними соціальними інститутами (мезорівень), індивідів (мікрорівень).

Можливі й інші спроби розгляду структури суспільства, де її складовими розглядаються економічна, соціальна, політична і культурна підсистеми, кожна з яких впливає на інші, зазнаючи на собі зворотну дію.

Деякі російські соціологи до складу соціальних процесів і явищ, які складають суспільство, включають соціальні дії та взаємодії, зв'язки та соціальні відносини, соціальні цінності і норми, тощо.

Вказані підходи можливо поєднати, якщо дотримуватися наступних процедур:

* схематично уявити соціальну систему як пласку піраміду, елементи якої функціонують на трьох рівнях: макро-, мезо- та мікрорівнях;

* наповнити цю піраміду об'ємністю із доданням чотирьох бічних сторін відповідно до підсистем або сфер: економічної, соціальної, політичної та культурної;

* просякнути цю багатовимірну піраміду прямими та навскісними стрілками, які позначають соціальні взаємодії, взаємозв'язки та соціальні відносини між людьми, людьми та спільнотами, людьми та суспільством в цілому, суспільством та спільнотами, спільнотами та соціальними інститутами, тощо (див. схематичне зображення)

Отже, відповіді на питання, що собою являє суспільство, чому і яким чином воно створюється, що і чому об'єднує людей, є різноманітними, але певний консенсус тут поступово досягається.

Суспільство - цілісна система, соціальне утворення, наділене інтегральною системною якістю, що не зводиться до характеристик окремих людей чи їх простої суми. Разом з тим, слід застерегти від абсолютизації першості і вищості суспільства над людьми, які його складають (див., наприклад: Радугин А.А., Радугин К.А. Социология: Курс лекций. М., 1995). Надмірний наголос на тому, що суспільство - це самостійна субстанція, первинна по відношенню до індивідів; що внаслідок своїх інтегральних властивостей соціальна система набуває самостійності, - все це зміщує органічну єдність в бік макроструктур і макроутворень, що було властивим ще поглядам Е. Дюркгейма.

Суспільство є складною соціальною системою, структурно організованою цілісністю, яку утворюють різні елементи, компоненти, підрозділи. У свою чергу вони теж мають певний рівень організованості й упорядкованості власної структури. Це дає підстави стверджувати, що соціальна структура суспільства є комплексним, багатомірним утворенням.

Соціальна структура суспільства - ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, спільнот, організацій, соціальних інститутів, груп, об'єднаних стійкими зв'язками і відносинами.

Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Поняття "соціальна структура" охоплює 1) системно-організаційний і 2) стратифікаційний аспекти.

Згідно із системно-організаційним аспектом головний зміст соціальної структури створюють соціальні інститути, насамперед економіка, політика (держава), наука, освіта, сім'я, зберігаючи і підтримуючи існуючі в суспільстві відносини і зв'язки. Ці інститути (як безособова система ролей та статусів) нормативно регулюють, контролюють і спрямовують поведінку людей у життєво важливих сферах, а також визначають стійкі, регулярно відтворювані їх рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій. Соціальний статус є первинним елементом соціальної структури суспільства, що розкриває місце особистості в соціальній структурі суспільства. Він зумовлений професією, віком, освітою, матеріальними статками тощо. Наприклад, структура сім'ї утворюється взаємозалежною мережею позицій: чоловік, дружина, діти; у системі освіти - учитель, учень; в економіці - підприємець, робітник і т. д. Соціальні позиції (статуси) та зв'язки між ними визначають характер соціальних відносин. На основі близькості соціальних статусів, що встановлюють потенційну можливість участі індивідів у відповідних видах діяльності, формуються складніші структурні елементи суспільства - соціальні групи.

Поняття "соціальна структура" вживається в широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні соціальна структура - це складова суспільства, в основі якої лежить процес функціонування та розвитку соціальних (суспільних) відносин. Соціальна структура суспільства характеризується сталими взаємовідносинами елементів у соціальній системі, кожний з яких функціонує на рівні складної підсистеми з певними взаємозв'язками, взаємозалежностями. Основними елементами соціальної структури є люди (індивіди, особистості), які обстоюють певні соціальні позиції (статуси) у системі соціальних відносин, виконуючи при цьому певні соціальні функції (ролі). Саме на основі статусно-рольових ознак соціальної структури суспільства відбувається об'єднання людей у соціальні спільності (класи, групи). У цьому зв'язку соціальну структуру суспільства часто визначають як сукупність статусів і ролей.

У вузькому розумінні соціальною структурою є система соціально-класових, соціально-групових відносин. Основний елемент соціальної структури - система соціальних спільностей, що реалізується в системі соціальних відносин. Вона охоплює соціально-класові, соціально-професійні, соціально-демографічні, соціально-етнічні, соціально-територіальні відносини. Кожний із зазначених елементів соціальної структури суспільства складається з різноманітних підсистем з певними внутрішніми властивостями.

Соціальна структура - сукупність соціальних (клас, трудовий колектив, група, верства), соціально-демографічних (молодь, пенсіонери), професійно-кваліфікаційних, територіальних (тип поселення) й етнічних спільнот (нації, народності), пов'язаних між собою відносно сталими стосунками.

Соціальна структура суспільства - явище історичне, її становлення та розвиток відображають процеси становлення та еволюції різноманітних соціальних інститутів. Ускладнення і диференціація їх у структурному і функціональному аспектах зумовили відповідні зміни у соціальній структурі. Тому соціальну структуру суспільства, закономірності її становлення й функціонування слід розглядати в контексті реалізації соціальними інститутами відповідних функцій чи, можливо, і дисфункцій.

Соціальні інститути є більш або менш рухомою суспільною формою організації й регулювання діяльності соціальних груп.

Поняття соціального інституту. Ознаки соціального інституту

Система соціальних інститутів визначає устрій суспільства (економічний, політичний) і відповідно тип культури, освіти тощо. Багато в чому суспільство розвивається через формування і діяльність соціальних інститутів.

Чим більше інститутів у системі соціальних зв'язків, тим більшими можливостями володіє суспільство. Зрілість суспільства саме і визначається багатоманітністю соціальних інститутів, їх розвиненістю, здатністю надійно, стійко, професійно задовольняти різноманітні потреби індивідів, соціальних спільностей людей.

Соціальні інститути суспільства істотно впливають на розвиток соціальних процесів. Інституціональні форми - соціальні утворення забезпечують у суспільстві розвиток та переміщення соціальних спільностей, соціальних груп, надають стійкість і певність соціальним зв'язкам.

Всякий соціальний інститут виникає тільки тоді, коли виникає соціальна потреба і функціонує доти, поки існує потреба. Відпадає потреба, і соціальний інститут стає непотрібним, навіть гальмом суспільного життя. Отже, інститут, виступаючи сукупністю взаємозв'язків та систем поведінки людей, визначається їх потребами і діє в їх інтересах. Хоча сам соціальний інститут формує соціальні взаємозв'язки і норми поведінки, все ж стосунки між людьми здійснюються не в межах соціального інституту, але інституціональні зв'язки і стосунки використовуються іноді практично. Це викликає необхідність формування соціальних спільностей людей тощо. Кожний соціальний інститут охоплює різноманітні соціальні спільності і визначає їх поведінку в суспільстві.

Отже, соціальний інститут - це своєрідна форма людської діяльності, заснована на чітко розробленій системі правил і норм відповідно до соціального статусу і ролі, а також на розвинутому соціальному контролі за їх здійсненням. Соціальні інститути підтримують соціальні структури і порядок, стабільність у суспільстві.

Надаючи стійкості і певності діяльності соціальних спільностей, соціальні інститути інтегрують їх, надають їх взаємодії цілісного характеру. Соціальний інститут - різновид особливих соціальних зв'язків, тобто зв'язків, що забезпечують цілісність.

Соціальні інститути - велике соціальне досягнення людини, що не тільки забезпечує досягнення головних переваг соціального (передбачливість, надійність, регулярність та ін.), але і дають підстави надіятись на те, що та або інша потреба так або інакше задовольняється і мета досягається на якісному рівні. Якщо людина тисячами невидимих ниток пов'язана з людьми, із суспільством, то в системі соціальних зв'язків соціальні інститути найміцніші, могутні канати, що визначають життєздатність системи соціальних зв'язків, системи соціальних дій. Саме вирішальним фактором, що визначає рівень життєдіяльності індивіда, соціальної спільності є стверджуючий, налагоджений і регулярний, тобто інституціональний аспект соціального життя.

Соціальні інститути, що формуються в процесі складання соціальної структури суспільства, є важливим компонентом соціальних зв'язків і соціальних дій, цементуючим фактором соціальної структури суспільства. На різних ступенях соціальних процесів у суспільстві відбувається конкретне становлення і розвиток інституційних форм. Соціальна структура - це не тільки сукупність, система соціальних спільностей, верств і прошарків, а й інші інституційні організаційні форми, що забезпечують розвиток соціальних спільностей, їх переміщення, надають стійкість і певність соціальним зв'язкам і соціальним діям. Регулярний, стійкий характер, цілеспрямованість дій і взаємодій надають саме системи соціальних статусів і соціальних ролей, забезпечують повну організованість у суспільстві.

Важливим компонентом соціального інституту є соціальні норми і нормативність дій і взаємозв'язків різних ланок соціальної структури суспільства. Широко розповсюджене визначення соціального інституту як організованої системи зв'язків і соціальних норм, що об'єднують значущі суспільні цінності і процедури, які задовольняють основні потреби суспільства. Тут-то суспільні цінності - ідеї і мета, що їх ставлять люди для задоволення своїх потреб, обираючи різні процедури для їх реалізації, тобто вибираючи стандартизовані зразки поведінки в суспільних процесах, а система соціальних зв'язків - сплетіння ролей і соціальних статусів, з допомогою яких поведінка людей реалізується і утримується в певних суспільних нормах і межах. Візьмемо дію в соціальній структурі суспільства соціального інституту сім'ї: по-перше, це сукупність суспільних цінностей (любов, ставлення до дітей, сімейні правила і обставини); по-друге, переплетіння різних соціальних статусів і ролей (статуси і ролі чоловіка і дружини, дитини, підлітка, тещі, свекрухи, братів, сестер та ін.), за допомогою яких здійснюється сімейне життя.

Соціальний інститут - стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, настанов, що регулюють різні сфери людської діяльності і організують їх в систему ролей і статусів, що утворюють соціальну систему.

Інституціоналізація - процес визначення і закріплення соціальних правил і норм, ролей і статусів, приведення їх до системи, здатної діяти в інтересах задоволення певних суспільних і соціальних потреб, забезпечення передбачуваних, схвалюваних певним соціальним середовищем, поведінкою людей. В будь-якому інституціоналізованому середовищі особа здійснює певну соціальну роль. Соціальні інститути діють в системі соціальних структур суспільства від імені суспільства і в інтересах людей з метою задоволення їх потреб. Процес інституціоналізації включає в себе ряд моментів:

1. Однією з необхідних умов появи соціальних інститутів є відповідна соціальна потреба. Інститути покликані організовувати спільну діяльність людей з метою задоволення тих чи інших соціальних потреб. Виникнення визначених суспільних потреб, а також умови для їхнього задоволення є першими необхідними моментами інституціоналізації.

2. Соціальний інститут утворюється на основі соціальних зв'язків, взаємодії і відносин конкретних осіб - індивідів, соціальних груп і інших спільнот. Але він, як і інші соціальні системи, не може бути зведений до цих осіб і їхніх взаємодій. Соціальні інститути носять надіндивідуальний характер, мають свою власну системну якість. Тобто, соціальний інститут являє собою самостійне суспільне утворення, що має свою логіку розвитку. З цього погляду соціальні інститути можуть бути розглянуті як організовані соціальні системи, що характеризуються стійкістю структури, інтегрованістю їх елементів і визначеною мінливістю функцій. Що ж це за системи? Які їхні основні елементи? Насамперед, це система цінностей, норм, ідеалів, а також зразків діяльності і поводження людей і інших елементів соціокультурного процесу. Ця система гарантує подібну поведінку людей, погоджує і направляє в русло їхні визначені прагнення, встановлює способи задоволення їхніх потреб, вирішує конфлікти, що виникають у процесі повсякденного життя, забезпечує стан рівноваги і стабільності в рамках тієї чи іншої соціальної спільності і суспільства в цілому. Сама по собі наявність цих соціокультурних елементів ще не забезпечує функціонування соціального інституту. Для того, щоб він працював, необхідно, щоб вони стали надбанням внутрішнього світу особистості, були засвоєні ними в процесі соціалізації, втілилися у форму соціальних ролей і статусів. Засвоєння індивідами всіх соціокультурних елементів, формування на їхній основі системи потреб особистості, ціннісних орієнтацій і сподівань, є другим важливим елементом інституціоналізації.

3. Третім важливим елементом інституціоналізації є організаційне оформлення соціального інституту. Зовні соціальний інститут являє собою сукупність осіб, установ, які мають визначені матеріальні засоби і виконують визначену соціальну функцію. Отже, кожен соціальний інститут характеризується наявністю мети своєї діяльності, конкретними функціями, що забезпечують досягнення такої мети, набором соціальних позицій і ролей, типових для даного інституту.

Соціальні інститути - це організовані об'єднання людей, виконуючих визначені соціально значимі функції, що забезпечують спільне досягнення цілей на основі виконання соціальних ролей, які задаються соціальними цінностями, нормами і зразками поведінки.

Основні соціальні інститути та їх функції, зміна функцій різних

соціальних інститутів в суспільстві, що трансформується

Соціальна практика показує, що для людського суспільства життєво необхідно закріпити деякі типи соціальних відносин, зробити їх обов'язковими для членів визначеного суспільства або визначеної соціальної групи. Це насамперед відноситься до тих соціальних відносин, вступаючи в які, члени соціальної групи забезпечують задоволення найбільш важливих потреб, необхідних для успішного функціонування групи як цілісної соціальної одиниці. Так, потреба у відтворенні матеріальних благ змушує людей закріплювати і підтримувати виробничі відносини; потреба соціалізувати підростаюче покоління і виховувати молодь на зразках культури групи, змушує закріплювати і підтримувати сімейні відносини, відносини навчання молодих людей. Системи соціальних ролей, статусів і санкцій створюються у виді соціальних інститутів, що є найбільш складними і важливими для суспільства видами соціальних зв'язків.

Соціальні інститути класифікують на основі різних критеріїв. Найпоширенішою є класифікація за критерієм цілей (змістових завдань) і сферою дії, за типом потреб та інтересів, вирішуваних проблем. Згідно з цією класифікацією в соціології виділяють п'ять основних інститутів:

1. Економічний.

2. Політичний.

3. Освітній. інститути культури і соціалізації

4. Релігійний.

5. Сімейний.

Економічні інститути - найстійкіші, із суворою регламентацією соціальних зв'язків у сфері господарської діяльності (виробництво, розподіл благ і послуг, регулювання фінансів, організація і поділ праці, трудова діяльність, ринок, власність та ін.).

Політичні інститути - тобто соціальні інститути, пов'язані із завоюванням влади, її здійсненням та розподілом, забезпеченням функціонування суспільства як цілісності: держава, адміністративні органи, політичні партії і рухи, об'єднання, армія та ін. Тут поширені певні форми діяльності: мітинги, демонстрації, вибори та ін. Кожний з політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальні спільності, групи, що спеціалізуються на її реалізації, політичні норми, регулюючі відносини в середині політичних інститутів і між ними, а також між політичними і неполітичними інститутами, матеріальні ресурси, необхідні для досягнення поставленої мети.

В процесі інституалізації стихійні і нестійкі форми політичної діяльності набирають певності, а також здатності до саморегулювання. Політичні інститути виникають у процесі поділу політичної діяльності людей, втілюючись у різних політичних організаціях та установах. Політичні інститути забезпечують відтворення, стабільність і регулювання політичної спільності, незважаючи на зміну її складу, посилюють соціальні зв'язки і внутрішньо групову згуртованість, здійснюють контроль за політичною поведінкою членів суспільства та ін.

Інститути культури і соціалізації - найстійкіші, чітко регламентовані форми взаємодії з приводу зміцнення, створення і поширення культури, соціалізації особи, надбання нею культурних цінностей суспільства (сім'я, освіта, наука, художні творчі об'єднання тощо). В сучасних розвинених суспільствах домінуючим виступають інститути науки і масової вищої освіти, що забезпечують інтернаціоналізацію цінностей, компетентність, ерудицію, незалежність особистої відповідальності і раціональності, ефективності дії та ін. У високорозвинених суспільствах соціальними інститутами стають і багато видів діяльності в сфері науки, медицини та ін.

Класифікація соціальних інститутів за функціональними якостями:

1) Економіко-соціальні інститути - власність, обмін, гроші, банки, господарські об'єднання різному типу - забезпечують усю сукупність виробництва і розподілу суспільного багатства, регулюють грошовий обіг, з'єднуючи разом з тим, економічне життя з іншими сферами соціального життя.

2) Політичні інститути - держава, Верховна Рада, партії, профспілки й іншого роду громадські організації, які переслідують політичні цілі, спрямовані на встановлення і підтримку визначеної форми політичної влади. Їхня сукупність складає політичну систему відповідного суспільства. Політичні інститути забезпечують відтворення і стійке збереження ідеологічних цінностей, стабілізують домінуючі в суспільстві соціально-класові структури. До складу політичних інститутів також входить суд, прокуратура, також пов'язані зі встановленням, виконанням і підтриманням певної форми політичної влади, збереженням і відтворенням ідеологічних цінностей.

3) Соціокультурні і виховні інститути (наука, освіта, сім'я, релігія, різні творчі установи) - сприяють засвоєнню і відтворенню культурних, соціальних цінностей, соціалізації індивідів через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки, і нарешті, захист визначених цінностей і норм. Соціальні інститути організовують добровільні об'єднання, регулюють повсякденну соціальну поведінку людей, міжособистісні стосунки.

4) Нормативно-орієнтовані інститути морально-етичної орієнтації і регуляції поводження індивідів. Їх ціль - додати поведінці і мотивації моральну аргументацію, етичну основу. Ці інститути затверджують у співтоваристві імперативні загальнолюдські цінності, спеціальні кодекси й етику поведінки.

Нормативно-регламентовані інститути визначають суспільно-соціальну регуляцію поводження на основі норм, правил і розпоряджень, закріплених у юридичних і адміністративних актах. Обов'язковість норм забезпечується примусовою силою держави і системою відповідних санкцій.

5) Церемоніально-символічні і ситуаційно-конвенціональні інститути. Ці інститути засновані на більш-менш тривалому прийнятті конвенціональних (за договором) норм, їх офіційному і неофіційному закріпленні. Ці норми регулюють повсякденні контакти, різноманітні акти групового і міжгрупового поводження. Вони визначають порядок і спосіб взаємного поводження, регламентують методи передачі й обміну інформацією, вітання, звертання і т.д., регламент зборів, засідань, діяльність якихось об'єднань.

Соціальні інститути тісно взаємодіють із суспільством. Основою взаємодії, є реалізація головної функції інститутів - задоволення конкретних соціальних потреб, інтересів та ін.

Функції соціальних інститутів:

· інтегративна функція - полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що в цілому забезпечує соціальну стабільність суспільства, здійснює інтеграцію і об'єднання суспільства;

· регулятивна функція (управління і контролю) - полягає у регулюванні за допомогою норм, правил поведінки, санкцій дій індивідів у межах соціальних відносин (забезпечується виконання бажаних дій і усунення небажаної поведінки); регулює відносини у соціальних спільностях, встановлює їх принципи життєдіяльності, залучає людей до суспільної діяльності; здійснює соціальний контроль.

· функція відтворення, безперервності суспільних відносин - завдяки їй соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління; соціальні інститути існують у всіх суспільствах і є частиною звичаїв народу;

· комунікативна функція - спрямована на забезпечення зв'язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності.

· функція диференціації - поселення і здійснення суспільної діяльності згідно з певними соціальними статусами і ролями;

Перелічені функції притаманні кожному інституту. Соціальні інститути бувають монофункціональні і поліфункціональні, залежно від кількості основних і неосновних функцій, що вони реалізують. Сім'я - наочний приклад такої багатобічної функціональності.

Крім них, соціальні інститути можуть виконувати конкретні економічні, управлінські, політичні та інші функції, які бувають явними та латентними.

Явні (формальні) функції зафіксовані в нормативних документах, усвідомлені й прийняті причетними до певного інституту людьми, підконтрольні суспільству. До явних функцій інституту освіти можна віднести набуття грамотності, професійну соціалізацію тощо.

Латентні (приховані) функції є офіційно незаявленими, але насправді здійснюються. Латентною функцією інституту освіти є, наприклад, так звана "соціальна селекція", що виявляється у закріпленні й досягненні через систему освіти (елітарні престижні вузи, які дають затребувану професійну кваліфікацію) соціальної нерівності. Інколи явні та латентні функції можуть збігатися, але за їх розбіжності виникає нестабільність, навіть дезорганізація суспільства.

Підтриманню функціональності соціального інституту сприяють:

· наявність соціальних норм, приписів, які регулюють поведінку людей;

· інтеграція інституту в соціальну систему суспільства, що забезпечує йому підтримку самого суспільства;

· можливість здійснювати соціальний контроль за дотриманням норм поведінки;

· наявність матеріальних засобів та умов для підтримки діяльності інституту.

Якщо цих умов не дотримуватися, соціальні інститути стануть дисфункціональними, у їх роботі виникнуть збої, порушення, що може дестабілізувати суспільство. Проте, якщо сталися зміни, які в соціальних потребах не знаходять адекватного відображення в структурі і функціях відповідного соціального інституту, то в його діяльності виникають явища дисфункції. Дисфункції виражаються в нестачі матеріальних засобів і в організаційних неполадках, у неясності мети діяльності.

Серед найпоширеніших дисфункцій виділяють:

· невідповідність інституту конкретним потребам суспільства (нечіткість інституціональної діяльності);

· розмитість, невизначеність функцій, зміна їх на символічні, не спрямовані на досягнення раціональних цілей;

· зниження авторитету соціального інституту в суспільстві;

· персоналізація діяльності інституту, яка означає, що він перестає діяти відповідно до об'єктивних потреб, змінює свої функції залежно від інтересів окремих людей, їх особистих рис. Соціальний інститут, як відомо, функціонує за своїми, об'єктивно діючими механізмами, де кожна людина, на основі норм і зразків поведінки, у відповідності із своїм статусом, грає визначені ролі. Персоналізація соціального інституту означає, що він змінив свої функції в залежності від інтересів окремих осіб, їх персональних якостей і властивостей.

Незадоволена суспільна потреба може бути викликаною до життя стихійною появою нормативно неурегульованих видів діяльності, що прагнуть заповнити дисфункцію інституту за рахунок порушення існуючих норм і правил. У своїх крайніх формах подібна активність може виражатися в протиправній діяльності. Так, дисфункція деяких економічних інститутів є причиною існування так званої "тіньової економіки", що виливається у спекуляцію, хабарництво, крадіжки і т.д. Виправлення дисфункцій може бути досягнуто зміною самого соціального інституту чи створенням нового соціального інституту, який задовольняє дану суспільну потребу.

Таким чином, в повсякденному житті соціальні зв'язки, дії між людьми досягаються через соціальні інститути, які є:

По-перше, особливим типом регламентації регулювання взаємовідносин, механізмами регуляції соціальних інститутів, якими більш твердо забезпечуються регулярність, чіткість, висока передбачливість і надійність функціонування соціальних зв'язків.

По-друге, соціальні інститути характеризуються чітким розподілом функцій, прав і обов'язків учасників взаємодії. Кожний виконує свої функції, а тому і кожний інший має досить надійні та обґрунтовані сподівання. Якщо не дотримуються обов'язки, то вживаються санкції, а звідси поведінка індивіда в межах соціального інституту володіє великою передбачливістю, а діяльність соціальних інститутів - регулярністю самовідновлення.

По-третє, регулярність і самовідновлення більшості соціальних інститутів забезпечується також знеособленістю вимог до того, хто включається в діяльність соціального інституту, а виконання певного кола обов'язків веде до поділу праці і професіоналізації, реалізації функцій та ін. Для виконання своїх функцій соціальний інститут має установи, в межах яких організується діяльність людей, здійснюється управління соціальними діями, зв'язками, контролюється їх діяльність та ін. Кожний соціальний інститут володіє необхідними засобами, ресурсами та ін. Так наприклад, соціальний інститут охорони здоров'я має такі установи: лікарні, поліклініки, профілакторії, санаторії, має свої органи управління, бо для діяльності системи охорони здоров'я потрібні ресурси (приміщення, медичне устаткування, кваліфікація лікарів та ін.).

Кожна з функцій знаходить конкретне відтворення в діяльності і своєрідності, в багатоманітних соціальних інститутах.

Формальні та неформальні соціальні інститути

Інституціоналізовані соціальні зв'язки є формальні і неформальні.

Формальні соціальні інститути мають спільну ознаку: засновують свою діяльність на чітких принципах (правових актах, законах, указах, регламентах, інструкціях), здійснюють управлінські й контрольні функції на підставі санкцій, пов'язаних із заохоченням і покаранням (адміністративним і кримінальним). Формальні інститути забезпечують проходження ділової інформації, необхідної для функціональної взаємодії, ними регулюються щоденні особистісні контакти. Формальні соціальні інститути відіграють важливу роль у зміцненні суспільства. До формальних соціальних інститутів відносяться:

· економічні інститути (банки, виробничі установи);

· політичні інститути (держава, уряд, армія, парламент, міліція,);

· виховні і культурні інститути (родина, інститут, навчальні заклади, художні установи).

Коли ж функції, засоби соціального інституту не відображені у формальних правилах, законах, створюється неформальний інститут.

Неформальні інститути - спонтанно сформована система соціальних зв'язків, взаємодії норм міжособистісного і міжгрупової спілкування. Неформальні соціальні інститути хоча і регламентуються в соціальних діях, зв'язках, але не оформлені законом, не мають чіткої нормативної бази, тобто взаємодія у межах цих інститутів не закріплена формально. Вони є результатом соціальної творчості та волевиявлення громадян. Соціальний контроль у таких інститутах встановлюється за допомогою норм, закріплених у громадській думці, традиціях, звичаях.

Неформальні інститути виникають там, де несправність формального інституту викликає порушення важливих для життєдіяльності всього соціального організму функцій. В основі механізму такої компенсації лежить певна спільність інтересів організацій її членів. Неформальний інститут заснований на особистому виборі зв'язків і асоціацій між собою, припускаючи особистісні неформальні службові відносини. Ні жорстко закріплених стандартів. Формальні інститути спираються на жорстку структуру відносин, у той час як у неформальних інститутах подібна структура носить ситуаційний характер. Неформальні організації створюють більше можливостей для творчої продуктивної діяльності, розробки та впровадження нововведень.

Приклади неформальних інститутів (як позитивного так і негативного характеру діяльності):

· різні культурні і соціальні фонди, об'єднання, організації за інтересами, неформальні лідери в групах; (наприклад, з другої половини ХХ століття у багатьох країнах з'явилося безліч неформальних організацій і рухів у т. ч. "Зелені", що займаються природоохоронною діяльністю та екологічними проблемами; неформальна організація любителів телевізійної драми тощо);

· коло сусідів;

· націоналізм;

· релігійні громади, діяльність яких суперечить законам суспільства;

· рокери;

· "дідівщина" в армії тощо.

Візьмемо інститут дружби: йому властиво багато ознак соціального інституту, адже дружба - один із елементів, що характеризує життя будь-якого суспільства, є обов'язковим, стійким явищем в житті людей. Регламентація в дружбі досить повна, чітка, часом навіть жорстка. Образа, суперечки, припинення дружніх зв'язків - своєрідність форми соціального контролю в інституті дружби. Та регламентація ніяк не оформлена у вигляді законів, адміністративних кодексів. У дружбі є ресурси (довір'я, симпатії, дії знайомства та ін.), але немає настанов. Дружба має чітке розмежування в тому числі від любові, взаємовідносин з колегами по службі, братніх відносин, але немає чіткого професійного статусу, прав, обов'язків та ін. Природно, неформальні соціальні інститути засновані на тісних особистих зв'язках, взаємних симпатіях безпосередньому спілкуванні, спільності дій, прагненні, почутті, інтересів. Соціальний інститут і соціальний контроль тут здійснюється з допомогою неформальних санкцій - моральних норм, звичаїв, традицій та ін.

У сучасному українському суспільстві, яке переживає соціальну трансформацію, простежуються типові риси інституціональної кризи (дисфункції у діяльності основних соціальних інститутів). Так, дисфункції політичних інститутів проявляються у нездатності стабілізувати суспільне життя, працювати в інтересах більшості населення, беззаконні, криміналізації, корумпованості. Простежується тенденція зниження авторитету і недовіра до основних інститутів державної влади.

Соціологія з однаковим зацікавленням ставиться як до функціональної, так і дисфункціональної діяльності основних соціальних інститутів, оскільки стан інституціональної системи є важливим індикатором стабільності суспільства.

Соціальна практика показує, що для людського суспільства життєво необхідно закріпити деякі типи соціальних відносин, зробити їх обов'язковими для членів певного суспільства або певної соціальної групи. Це перш за все відноситься до тих соціальних відносин, вступаючи в які, члени соціальної групи забезпечують задоволення найбільш важливих потреб, необхідних для успішного функціонування групи як цілісної соціальної одиниці. Так, потреба у відтворенні матеріальних благ змушує людей закріплювати і підтримувати виробничі відносини; потреба соціалізувати підростаюче покоління і виховувати молодь на зразках культури групи змушує закріплювати і підтримувати сімейні відносини, відносини навчання молодих людей. Системи соціальних ролей, статусів і санкцій створюються у вигляді соціальних інститутів, які є найбільш складними і важливими для суспільства видами соціальних зв'язків.

Розвиток соціальних інститутів відбувається у двох основних варіантах:

1. Виникнення нових соціальних інститутів. В сучасних умовах подальшого формування державності України створюються і надалі формуються такі важливі соціальні інститути: фінанси, армія, дипломатія, соціальні інститути вищої освіти, науки та ін., що стають важливим фактором підвищення динамізму суспільства.

2. Розвиток, удосконалення вже сформованих соціальних інститутів. У сформованих соціальних інститутах є значно більша потенція різноманітності, спеціалізації зв'язків, функцій, установ. Так, в Україні з надр загальносудової системи розвивається конституційний суд, виділяється в самостійний - правоохоронний інститут слідства, в межах інституту охорони здоров'я має тенденцію стати самостійним соціальним інститутом наркологічна служба та ін. Виникнення соціального інституту робить обслуговуючий ним соціальний зв'язок незалежним, самостійним і рівноправним з іншими зв'язками. Важливе значення має перерегулювання інституціоналізації зв'язків. Зберігаючи соціальні інститути, основні учасники соціальних дій, зв'язків змінюють кардинально принципи регуляції. Так, зокрема, сталося з інститутом власності. Людей не влаштовує моральне, матеріальне, юридичне регулювання їх обов'язків і прав, пов'язаних з власністю. Якщо раніше громадяни України не володіли, не мали власності, але одержували право на гарантований мінімум рівня життя, то тепер багато хто хоче володіти, розпоряджатися власністю, ризикувати, мати шанс, жити заможно і незалежно, вільно. Якщо ж відбувається складання основних систем соціальних інститутів (економічних, політичних та, ін.), то проводиться і перегляд основних систем цінностей, принципів регулювання та ін., але сам процес збою соціальних дій, зв'язків веде до небажаних наслідків, драматичних подій та ін. Суспільство - система соціальних інститутів, їх регулятори - постійно перебувають в процесі оновлення.

Феномен віртуальності соціальних інститутів сучасності

Переважна більшість соціологів ототожнює розвиток Інтернету з подальшим формуванням і удосконаленням індустріального суспільства, натомість реальний стан речей констатує протилежне. Узагальнюючи думки соціологів і футурологів 60-90-х років ХХ сторіччя (Д. Белла, А. Турена, Е. Тофлера та ін.) загальні риси очікуваного ними типу суспільної організації мали б наступний вигляд:

1) теоретичне знання - визначальний чинник життя суспільства. Ядром соціальної організації і головним соціальним інститутом стане університет (як центр виробництва, переробки і накопичення знання). Промислові корпорації втратять провідну роль;

2) головним чинником соціальної диференціації виступатиме не приватна власність і рівень статків, а рівень освіти. Тобто нові "заможні" - це інформовані люди, а нові "незаможні" - неінформовані люди. Епіцентр соціальних конфліктів зміститься з економічної сфери на культурну: відтепер він уособлюватиме протидію представників старої і нової культури, внаслідок чого виникатимуть нові соціальні інститути і зникатимуть старі;

3) Соціальна організація з інформаційними технологіями складатимуть єдине ціле, а соціальні процеси будуть чітко програмованими.

Проте суспільство такого типу не склалось. Незважаючи на перевагу сектора обслуговування над виробничим, тотальну комп'ютеризацію тощо, університет так і не став "базовим інститутом" нового суспільства, швидше академічне знання трансформується на потреби бізнесу. Суспільство так і не стало цілісною програмованою системою інститутів. За висловлюванням А. Туреном, воно є полем для дебатів і конфліктів з приводу використання символічних благ.

Збільшилась не кількість інтелектуальної продукції і знань, а кількість комунікацій (тобто переважною мірою відбувається не створення, а тиражування і швидке розповсюдження інтелектуальних продуктів з допомогою Інтернету. Більш інформованою людиною є та людина, яка бере участь у більшій кількості комунікацій. Тому головним феноменом нашої епохи став Інтернет, а не велетенські електронні банки даних. Проте з простого засобу спілкування Інтернет перетворюється на середовище віртуалізації самого суспільства, оскільки віртуальна реальність має справу не з реальним об'єктом, а з образами - симуляцією.

Наприклад, і в теперішньому економічному і політичному житті образи витісняють реальність. На ринок потрапляють не речі (шампунь, костюм, автомобіль), а швидше створені рекламою образи (привабливості, стильності, респектабельності). Тому і питома вага зайнятих в маркетингу, рекламному бізнесі зростає порівняно з виробничою сферою. В розвинутих капіталістичних країнах на рекламу товарів виробник витрачає вдвічі більше коштів, ніж на розробку і виробництво нової продукції (тобто рекламна симуляція речей переважає власне процес інновацій). Отже, прибуток приносить не передача інформації про властивості товарів і послуг, а створення яскравого і привабливого образа, на який швидко відреагує покупець. Японський дослідник Кениши Омае довів, що для концепції віртуалізму розмір додаткової ціни товару дорівнює витратам на створення образу, "марки" товару (наприклад, це все одно, що краватки від модного будинку Ів Сен Лоран або Живанши, зроблені з такою ж якістю і з тієї ж тканини коштують в 5-6 разів дорожче, ніж аналоги менш відомих виробників).

В боротьбі за теперішню політичну владу виступають не партійні організації і їх конкуруючі програми дій, а образи-політичні іміджі, ретельно створені іміджмейкерами, прес-секретарями, зірками шоу-бізнесу, задіяними у передвиборчій кампанії. Головним критерієм успіху і політичної кар'єри виступають не результати дій в урядових кабінетах, не розробка реформ і їх реалізація, а участь в якомога більшій кількості телевізійних програм і виступи на концертних майданах. Тому в політиці беруть участь не професіонали, які реалізують політичні програми, а "публічні політики", які в прямому сенсі цього слова працюють на публіку. Такі носії іміджу і говорять про віртуалізацію інституту народовластя.

Образи замінюють не тільки політиків, а й інститути (організації, партії). Змагання партій - це переважно змагання політичних іміджів з їх "марками" - рекламними емблемами і слоганами для приваблення електорату. Партія, "марка" якої має менший доступ до реклами, або імідж якої представлений нечітко, у передвиборчій кампанії програє.

До ознак віртуалізації інститутів масової демократії належить заміна звернень до суспільної думки маніпуляцією з рейтингами. Тобто замість пропозицій суспільства експерти конструюють певну модель, згідно з якою опитувані можуть або погоджуватись, або не погоджуватись із розробленими заздалегідь запитаннями або пропозиціями. Тобто, беручи участь в опитуванні, респонденти просто оживляють ці моделі, посилаючись на які політики реалізують заздалегідь заплановані політичні рішення.

Таким чином, віртуалізуються всі соціальні інститути: держава, політичні партії, ринок, корпорації тощо.

Оскільки соціальний інститут є нормами, що перетворюють людські відносини в систему соціальних ролей, а стан індивіда чітко ототожнюється з певною соціальною роллю (продавця, покупця, начальника, підлеглого, партійного лідера, виборця тощо), дотримання якої поряд із дотриманням норм можуть бути віртуальними, соціальні інститути самі стають образами, включаючись у гру образів.

З початку свого існування і приблизно два десятиліття Інтернет забезпечував злагоджену роботу державних і наукових закладів США, але подальша глобалізація привела до швидких розповсюджень комунікацій, вже не контрольованих суспільством (наприклад, поява хакерів, які протизаконно вторгаються в закриті бази даних тощо). Так, Інтернет віртуалізує саме суспільство, перетворюючи його з системи соціальних інститутів на потоки образів, які втрачають владу над індивідом.

Проте, якщо одні дослідники (переважно це представники постмодерну) сприймають віртуалізацію як процес втрати інститутами їх властивостей, то інші, навпаки наполягають на впливі віртуалізації щодо зміцнення соціальних інститутів. Одним з цих дослідників є О. Тоффлер, який бачить віртуалізацію інститутів не в симуляції, заміщенні образів, а у створенні в майбутньому нових "текучих" форм управління (так званих асамблей соціального майбутнього). Ці асамблеї можуть приймати форми спеціальних груп, що збиратимуться через певні проміжки часу за умов участі в кожних нових зборах нових представників. Враховуючи наявність нових форм комунікацій відсутня необхідність зборів в одному приміщенні (он-лайнові конференції проводяться за допомогою веб-камер тощо для її учасників з усього світу). Такими О.Тоффлер бачить зустрічі науковців, керівників, представників профспілок, працівників різних галузей, які живуть на різних континентах всього світу. Технічний персонал буде заздалегідь підраховувати витрати згідно з тими проектами, реалізовувати які запропонували асамблеї.

Інший дослідник, М. Кастельс бачить закріплення впливу інститутів внаслідок подальшого формування суспільства так званих сітьових структур (тобто комплексу вузлів, що взаємопов'язані). Наприклад, для сіті глобальних фінансових потоків вузлами є ринки цінних паперів і допоміжні центри, що їх обслуговують. У суспільстві, заснованому на сітьових структурах, інституціональний порядок буде змінюватись, бо новими інститутами стануть самі сіті. Вони сприятимуть розвитку капіталістичної економіки, заснованому на інноваціях, глобалізації, децентралізованій концентрації. Сіті розкриють новий потенціал сфери культури. Вони також створять нову сферу політики, що миттєво реагуватиме на думки населення. За М. Кастельсом, нові соціальні інститути не змінять суспільний устрій, не зруйнують капіталізм. Проте в суспільстві сітьових структур старі інститути індустріальної епохи, інститути лібералізму й інститути громадянського суспільства вже позбавлені свого змістовного значення і функцій, вони вже майже не розглядаються як легітимні. Натомість, на місце цих старих соціальних інститутів приходять такі нові, що протистоять один одному як: 1) сітьові структури (вони інституціоналізуються як наслідок закономірного розвитку сітьових глобальних технологій) і 2) інститути самобутності, які будуть конструюватись соціальними рухами майбутнього для возз'єднання цілісності суспільства; інститути самобутності протистоятимуть сітьовим структурам, тиску їх глобальних тенденцій і радикальному індивідуалізму. Тобто інститути віртуалізуються в сітях, а інституційний порядок переміститься у віртуальну реальність, натомість вакуум соціальної реальності буде заповнено інститутами самобутності.

Яка із точок зору ближче до істини, передбачити важко. Проте робити наголос на перетворенні всіх інститутів на симуляцію також, мабуть рано. Скоріше за все, інститути в сітях набуватимуть надалі нових якостей.

Не зважаючи на різні, у тому числі й негативні прогнози науковців і соціологів, розширення кількості користувачів комп'ютерної техніки сьогодні призводить до того, що кожен із них долучений до функціонування також і у віртуальній реальності. Причому це функціонування можливе як у рамках тих фрагментів віртуальної реальності, які є в певному сенсі цифровою калькою із систем реальності і слугують цілям підвищення їх ефективності, так і тих, що виступають як цілковита абстракція, яка тим не менш впливає на свідомість включених до неї осіб. Перша група феноменів віртуальної реальності має відношення переважно до політичної та економічної підсистем суспільства. У цьому контексті варто розглянути такі явища, як електронний уряд та електронна комерція. Електронний уряд - концепція здійснення державного управління, характерна для інформаційного суспільства. Базується на можливостях інформаційно-телекомунікаційних технологій і цінностях відкритого громадянського суспільства. Характеризується спрямованістю на потреби громадян, економічною ефективністю, відкритістю для суспільного контролю й ініціативи.

United Nations Division for Public Economics & Public Administration разом із American Society for Public Administration визначили такі стадії розвитку електронного уряду:

1) формування присутності держави в Мережі (emerging web presence): у країні один або декілька офіційних урядових сайтів, що пропонують користувачам статичну інформацію і є інструментом для зв'язку уряду з громадськістю;

2) підсилювана присутність держави в Мережі (enhanced web presence): кількість урядових сайтів збільшується, інформація, що надається, стає динамічнішою, при цьому користувачі дістають більше можливостей для доступу до державної інформації;

3) інтерактивна присутність держави в Мережі (interactive web presence): здійснюється формальний обмін інформацією між користувачами й урядовими органами (заповнення форм, відправка заяв он-лайн);

4) присутність держави в Мережі на рівні трансакцій (transactional web presence): користувачі мають легкий доступ до даних, пріоритетність яких визначається на основі їх потреб; існують трансакції, здійснювані он-лайн (сплата податків, сплата реєстраційного збору і митних зборів);

5) повністю інтегрована присутність держави в Мережі (fully integrated web presence): завершена повна інтеграція всіх державних Інтернет-ресурсів у рамках єдиного порталу.

Електронний уряд, будучи в певному сенсі новою філософією державного управління, став результатом загальної для розвинених демократичних країн у 70-90-х рр. ХХ століття тенденції перетворення держави зі зверхньої керівної системи, що використовує переважно примусові регуляторні методи, на своєрідну не бізнесову, орієнтовану на клієнта організацію. У цьому контексті електронний уряд є вищою формою прояву цієї новітньої парадигми, звичайно, ефективним може бути лише за умови наявності розвиненої, орієнтованої на інтереси громади держави. В умовах же країн з історично недавньою демократичною традицією і, відповідно, зі значним рівнем корупції, що пронизує практично всі форми відносин у системі "держава-громада", концепція електронного уряду, будучи реалізованою, може слугувати зовсім протилежним цілям.

Основні загрози можуть виявитися в таких аспектах.

По-перше, вирішення питань, із якими до державних органів звертаються громадяни (як фізичні, так і юридичні особи) через систему мереж електронного уряду відбувається нібито прозоро, проте необов'язково стає позитивним, оскільки чиновник зберігає можливості оперувати формальними бюрократичними підставами відмов.

По-друге, доступ до технічних засобів, що забезпечують зв'язок із відповідними державними сайтами, для багатьох громадян є обмеженим, що створює певну нерівність у доступі до державних органів. По-третє, рівень обізнаності людей в інформаційних технологіях не є однаковим, що знову ставить питання про однаковий доступ до реалізації їхнього права на звернення до державних установ. По-четверте, за відсутності соціальної орієнтованості як провідного принципу функціонування держави електронний уряд фактично формує образ її як деякої абстрактної сили, рішення якої є анонімними і в силу цього не можуть бути розглянуті як результат діяльності певної особи - чиновника. Отже, негативна реакція громадян поширюється на державу в цілому, формуючи феномен відчуженості суспільства від держави, яка стає ніби віртуальним об'єктом, що може стати одним із перших кроків або до масового невдоволення, або до формування авторитарного політичного режиму.

У сфері економіки розвивається сектор електронної комерції. Електронна комерція (E-commerce) - це сфера цифрової економіки, що включає всі фінансові та торговельні транзакції, що проводяться за допомогою комп'ютерних мереж, та бізнес-процеси, пов'язані з проведенням цих транзакцій. До електронної комерції відносять електронний обмін інформацією (Electroniс Data Interchange, EDI), електронний рух капіталу (Electronic Funds Transfer, EFS), електронну торгівлю (E-Trade), електронні гроші (E-Cash), електронний маркетинг (E-Marketing), електронний банкінг (E-Banking), електронні страхові послуги (E-Insurance) тощо. Усі ці тенденції свідчать про значну віртуалізацію економічної сфери суспільного життя: споживацький вибір здійснюється, виходячи не зі сприйняття реальних ознак продукту, а із судження продавця про цей продукт, грошові транзакції стають переважно абстрактними, позбавляючись обмежувальних характеристик готівкових грошей (кредитні картки).

Але найбільш важливою є проблема функціонування сегменту віртуальної реальності, пов'язаної із сферою соціальної взаємодії, що відбувається в мережах у рамках так званих віртуальних спільнот. "Можна виділити такі форми спілкування в Інтернеті: телеконференція, чат (мається на увазі IRC (Internet Relay Chat)), MUDs і листування по e-mail. Дослідники Інтернет-спілкування звичайно розділяють способи спілкування в Інтернеті за ступенем їх інтерактивності. Найбільш інтерактивними середовищами спілкування вважаються чати і MUDs, найменш інтерактивними - e-mail і телеконференції. У телеконференції та при спілкуванні за допомогою e-mail комунікація відбувається в режимі off-line, на відміну від чату (IRC) і MUDs, де люди спілкуються on-line. Проте в чатах здебільшого практикується спілкування заради самого спілкування, тоді як телеконференції найчастіше присвячені якій-небудь певній проблемі. Як окрему форму спілкування в Інтернеті можна виділити спілкування в так званих MUDs (від "multi-user dimension" - ролева гра, у якій багато користувачів об'єднані в одному віртуальному просторі), яке близьке до комунікації в чаті тим, що відбувається on-line, але відрізняється від нього наявністю мети прагненням виграти)".