Гуманітарна політика держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Предметом дослідження є взаємопов'язані та взаємообумовлені процеси, що об'єктивно існують в системі галузей, які сьогодні відносяться до сфери гуманітарного розвитку суспільства; і такі, що стосуються інтересів окремої людини і соціуму в цілому. Вивченню підлягають правові, економічні, організаційні та соціальні проблеми соціально-культурної сфери та адекватні їм їх розв'язки.

Метою дослідження є - покращити існуючий стан соціально-культурної сфери, наблизити його до потреб сьогодення, до виконання основної задачі закладів освіти, культури - задоволення потреб, побажань, вимог людини.

Об'єктом цього дослідження є основні галузі гуманітарного розвитку, тобто: освіта, культура та заклади охорони здоров'я.

При написанні роботи використовувались різні методи наукового дослідження. Так, для кращого розуміння сучасного стану гуманітарної сфери, використовувались аналізи законодавчих актів, що визначають гуманітарну політику в країні, роботи органів державного управління, які керують закладами освіти та культури, фінансування цієї сфери суспільного життя.

В цілому при виконанні роботи застосовувались методи як емпіричного так і теоретичного дослідження , що і дозволяє, до певної міри цілком об'єктивно, виявити дійсний стан речей в сфері, що досліджується і спробувати намітити шляхи покращення ситуації.

Ключові слова: ГУМАНІТАРНА ПОЛІТИКА, НАРОДНА ОСВІТА, КУЛЬТУРНА СФЕРА, ЗАКЛАДИ ОСВІТИ, КУЛЬТУРНА ГАЛУЗЬ, ЕКОНОМІЧНА КРИЗА.



Зміст

Вступ

Розділ 1. Сутність і зміст гуманітарної політики в сучасних умовах

1.1 Поняття гуманітарної політики в Україні

1.2 Основні принципи гуманітарної політики

1.3 Обєкт і субєкт гуманітарної політики

Розділ 2. Аналіз головних напрямків гуманітарної політики (2004-2010 р.р.)

2.1 Стан та розвиток освіти в Україні

2.2 Заклади культури в умовах економічної кризи

2.3 Оцінка стану закладів охорони здоров'я

Розділ 3. Шляхи покращення розвитку гуманітарної сфери

3.1 Можливі шляхи вдосконалення роботи закладів освіти

3.2 Підтримка культурної галузі як невідємна умовазагального прогресу суспільства

3.3 Підтримка закладів охорони здоров'я в умовах економічної кризи

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

З усього, що існує у світі, найбільш цінною й найбільш важливою для людини є сама людина, адже вона - це велетенський та неповторний світ. І ця неповторність, унікальність, самобутність роблять її самостійною і незамінною. Кожна людина цікава і самоцінна сама по собі й заслуговує на нашу увагу й повагу до себе навіть тільки тому, що вона є.

Становлячи найвищу цінність на Землі, людина не може використовуватись як засіб досягнення якихось не пов'язаних з нею самою цілей, особливо тих, досягнення яких може заподіяти їй шкоду, чи то є цілі суспільства, чи інших людей. Свобода людини, її щастя, створення реальних умов для її вільного й всебічного розвитку - ось що має бути головним у ставлення до людини, якщо виходити з визнання її найвищої цінності. Досягнення цього має бути головною метою суспільного розвитку.

Особливого значення гуманітарні проблеми набувають в наш перехідний час. В найбільшій мірі це актуально для молодої української держави. Адже Україна на переломі двох тисячоліть здійснює доленосний вибір на шляху повернення до загальносвітових тенденцій розвитку, будує власну державність, реформує економічну систему країни, знаходить своє місце в світі, що бурхливо змінюється, і все це доводиться роботи в умовах загально-цивілізаційного переходу від індустріального суспільства, що зазнає кризи до нової постіндустріальної епохи, нового типу цивілізації, нового способу життя.

Проблемою є ситуація, що виникла в результаті болісної адаптації закладів освіти, культури, охорони здоров'я до ринкових відносин. Кризова ситуація в цих галузях, в значній мірі, обумовлена нездатністю держави в умовах економічних труднощів утримувати за бюджетні кошти на необхідному рівні фінансування соціально-культурної сфери, що була успадкована сучасною Україною ще з часу функціонування в нас планово-державної економіки. Розгляд труднощів та ускладнень в процесі розвитку ринкових відносин, якіпереживають зараз освіта, охорона здоровя, культура є головною проблемною ситуацією, що досліджується в даній роботі.

Проблеми нестачі коштів, неадекватності системи управління та самих управлінських рішень й підходів новим умовам, невідповідності мережі закладів гуманітарної сфери сучасним реаліям - все це, безперечно, потребує виваженого та обєктивно-зацікавленого підходу в процесі розгляду та вивчення.

При написанні роботи використовувались різні методи наукового дослідження. Так, для кращого розуміння сучасного стану гуманітарної сфери, використовувались аналізи законодавчих актів, що визначають гуманітарну політику в країні, роботи органів державного управління, які керують закладами освіти, охорони здоровя та культури, фінансування цієї сфери суспільного життя. В цілому при виконанні роботи застосовувались методи як емпіричного так і теоретичного дослідження (спостереження, порівняння, аналізу, синтезу, індукції та дедукції, моделювання), що і дозволяє, до певної міри цілком об'єктивно, виявити дійсний стан речей в сфері, що досліджується і спробувати намітити шляхи покращення ситуації.

Дана робота складається з таких основних частин, як: вступ, основна частина та висновки. До них додається список використаної при написанні роботи літератури. Основна частина містить три розділи, що в свою чергу поділяються на підрозділи. Наведемо назви у відповідності до їх розташування в роботі: “Сутність і зміст гуманітарної політики в сучасних умовах”; “ Аналіз головних напрямків гуманітарної політики (2004-2010рр.)”, “Шляхи покращення розвитку гуманітарної сфери”.



Розділ 1. Сутність і зміст гуманітарної політики в сучасних умовах

1.1 Поняття гуманітарної політики в Україні

Період бурхливої трансформації соціально-економічних засад суспільного життя неодмінно супроводжується інтенсивним пошуком нових смислових орієнтирів соціального мислення громадянського суспільства та політичної дії державних структур. В Україні, яка переживає складний i суперечливий етап свого розвитку, цей пошук має багатоплановий характер. Злагода в суспільстві не приходить сама по собі, а є закономірним продуктом цілеспрямованої гуманітарної політики держави. При цьому ментальність народу є фактором, який прискорює цей процес, або, навпаки, значно стримує її досягнення [22.c.113].

В результаті тривалого історичного розвитку цивілізації в суспільстві закономірно виникає держава, що є найкращою з нам відомих формою організації суспільного життя. Цінність якої як соціального блага, що приносить відчутну користь як суспільству, так і кожному його членові, впевненість насамперед у здатності організувати та впорядкувати малі й великі людські колективи, суспільство в цілому. Держава регулює суспільні відносини, виключає із суспільного життя безладдя і свавілля, сприяє матеріальному і духовному вдосконаленню суспільства. Вона має відображати інтереси більшості громадян, забезпечувати пріоритетність загальносуспільних інтересів над усіма іншими.

Сутність держави чітко проявляється в тих функціях, які вона виконує, тобто в тих основних напрямах її діяльності, що відображають суть і соціальне призначення державного управління суспільством.

За сферою суспільних відносин до головних функцій держави належать гуманітарні (соціальні), що є засобом охорони та реалізації основних прав і свобод особи, зокрема у сфері охорони здоровя, екології, освіти, культури, науки, соціального захисту тощо. (Як відомо, в суспільному житті є три основних складових: гуманітарна, економічна і політична) [26.c.12].

Надзвичайна важливість діяльності держави в сфері гуманітарної політики не підлягає сумніву, адже саме гуманітарні проблеми є найактуальнішими для звичайної людини. Вони є сутністю та змістом її повсякденного життя, тим, що її хвилює та непокоїть, від чого залежить її самопочуття та можливість реалізувати себе, свої здібності та таланти, свої бажання та мрії, відчути власну значимість та усвідомити себе найвищою цінністю усього того світу, що оточує її і має забезпечити щасливе буття Людини та її близьких.

Держава покликана забезпечити сприятливі умови існування як суспільству в цілому, так і кожній особі зокрема, сповідуючи при цьому основоположний та непорушний принцип взаємовідносин з індивідуумом: держава для людини, а не людина для держави. А найкращою умовою втілення цього положення в життя є взаємопов'язане, взаємовигідне та взаємодоповнююче існування правової держави та громадянського суспільства, тобто суспільства з розвиненими економічними, політичними, правовими й культурними відносинами між його членами, суспільство, яке є незалежним від держави, яке постійно взаємодіє з нею, нарешті - це суспільство громадян високого соціального, економічного, політичного, культурного і морального статусу, які разом із державою будують розвинені правові відносини.

Особливо великою є роль держави в сфері гуманітарної політики в умовах сучасної України[2.c.53]. Адже в наш час українське суспільство знаходиться в непростих умовах переходу від командно-адміністративної економіки до ринкової та в процесі розбудови власної незалежної самостійної держави після багатьох століть існування як складової частини державних утворень сусідніх народів. Значній частині населення важко, а то й практично неможливо адаптуватись до нових соціально-економічних та політичних реалій сьогодення, в першу чергу це люди старшого покоління кращі роки яких пройшли в умовах того суспільства й соціальний досвід яких не зовсім придатний до виживання за обставин, що склались на даний час, але залишити їх та й інші категорії населення наодинці з проблемами було б не гуманно і навіть злочинно, тому саме на плечі держави лягає вантаж відповідальності за долю тих членів суспільства, які не можуть самі, в силу різних причин, забезпечити собі умови життя гідні людини.

Обов'язком держави в Україні є і сприяння формуванню сучасного громадянського суспільства, адже одна з основних проблем, що постала перед українцями після 1991 року є трансформація самого суспільства. Суть цих змін полягає в переході від суспільства тотального контролю та патронажу до суспільства, побудованого на європейських цінностях і принципах - політичній демократії, ринковій економіці та національній державності. При цьому основна проблема полягає не стільки в створення нових інституцій чи спільноти, скільки в переосмисленні функцій і старих і новостворених елементів громадянського суспільства за умов демократії, незалежного ринку.

Обов'язком держави в умовах демократії є взяти на себе представництво історичних інтересів нації, захист її культури, залишаючи при цьому гарантом конституційних прав і свобод людини - громадянина України незалежно від його національної, етнокультурної, мовної чи релігійної приналежності. Майбутнє України залежить від того чи зуміє суспільство і держава спільними скоординованими зусиллями врятувати високі сфери своєї культури від безроздільного панування ринку[26.c.36].

При висвітлені теми нашого дослідження неодмінно потрібно розглянути саме поняття гуманітарної політики. Незважаючи на те, що основні складові гуманітарної сфери: освіта, культура, наука, охорона здоров'я - досліджуються вже не одним поколінням вчених та дослідників, сама гуманітарна політика стала об'єктом уваги та вивчення в нашій країні порівняно недавно. А практичний інтерес до себе дана галузь суспільної діяльності привернула буквально в наші дні - з появою сучасної незалежної демократичної української держави.

Само собою зрозуміло, що термін “гуманітарна політика” взаємопов'язаний щ поняттям гуманізм. Суть якого в тому, що це система поглядів, яка ґрунтується на визнанні самоцінності прав на свободу, щастя і рівність кожної людини; принцип, що вимагає ставлення до людини як до вищої цінності і активного сприяння в створенні умов її вільного розвитку.

Гуманізм, як філософська течія виник в XV - XVI ст. В умовах переходу від Середньовіччя до нової суспільно-історичної епохи - Відродження.

Крім того, поняття “гуманітарний” - в трактуванні історико-філософському і філологічному - означає все те, що стосується суспільних наук, що вивчають людину і її культуру, має своїм предметом людину, людську свідомість, суспільство, на відміну від технічного та природного.

Таким чином, поняття гуманітарної політики поєднує дві основні складові: гуманізм та політика, яку ми розуміємо як будь-яку діяльність людей (навіть діяльність окремої людини), пов'язану з державною владою [24.c.8].

Розглядаючи гуманітарну політику, як один з напрямків державної політики, пригадаємо, що виділяють три основні сфери суспільного життя: гуманітарну, економічну і політичну, і для кращого розуміння суті нашого питання коротко охарактеризуємо кожну з них. В гуманітарній сфері держава повинна забезпечити кожній людині належні умови життя на засадах свободи, справедливості і солідарності. В економічній сфері - сприяти формуванню соціально-орієнтованої ефективної ринкової економіки. В політичній сфері - створити умови для формування і діяльності органів державної влади на засадах демократії, умови вільної діяльності різноманітних громадських об'єднань відповідно до волевиявлення народу [24.c.11].

Отже, на нашу думку, державна гуманітарна політика - це система і послідовна діяльність держави у відносинах з людиною зокрема і суспільства в цілому, що здійснюється через органи державної виконавчої, законодавчої та судової влади при залученні громадськості і з урахуванням основних прав людини і ставить за мету досягнення високого життєвого, духовного та інтелектуального рівня особистості, як у її власних інтересах, так і в інтересах держави Україна в цілому.

Гуманітарна політика незалежної демократичної української держави повинна полягати у послідовному проведенні заходів спрямованих на дієву підтримку та інтенсифікацію гуманітарного розвитку суспільства згідно з визначеними пріоритетами на загальнонаціональними та загальнолюдськими інтересами.

Гуманітарну політику держави можна визначити і як систему принципів, цілей, механізмів, послідовних заходів, що спрямовані на:

- створення умов для гуманітарного розвитку суспільства;

- соціальну динаміку освіти, науки, культури;

- забезпечення інтелектуально-духовної безпеки людини;

- реалізацію її гуманітарних, духовних потреб;

- формування і збагачення творчого потенціалу особи;

- всебічну самореалізацію сутнісних сил особистості, її духовності [26.c.42].

Сфера дій державної гуманітарної політики повинна охоплювати такі головні напрямки:

- добробут людини, забезпечення умов для належного життєвого рівня, соціальний захист;

- безпека людини, послаблення криміногенної ситуації, правовий захист та запобігання конфліктних ситуацій

- ефективне медичне обслуговування здатне забезпечити здоров'я людини;

- духовність та інтелект, створення умов для отримання освіти, для інтелектуальної праці, свободи отримання інформації; свободи висловлювання та віросповідання

Розглядаючи сучасну гуманітарну політику не можна не помітити її близькість до поняття соціальна політика. Внаслідок цього в сучасній науці існують різні думки з приводу цих двох термінів та суспільних процесів, що стоять за ними. Окремі дослідники та практики в сфері державного управління часто змішують їх між собою, а то і зовсім не розділяють і ототожнюють [24.c.12].

Але на нашу думку між ними є істотні відмінності. Щоб довести це наведемо одне з найуживаніших визначень соціальної політики. Це - система заходів щодо підвищення економічної безпеки: добробуту особистості; суспільства в цілому. Вперше даний термін було використано в США ще в 1935 році.

Таким чином, не підлягає сумніву, що гуманітарна та соціальна політика близькі, але якщо соціальна політика покликана переважно забезпечувати фінансування соціально-культурної сфери, а за світовими стандартами адресована лише певним категоріям населення, то гуманітарна політика є поняття значно ширшим і включає в себе поряд зі специфічними, економічно-фінансовими заходами також і заходи управлінські, політично-правові, міжнародне співробітництво.

До того ж гуманітарна політика - це не лише однобічний механізм забезпечення людського розвитку, а й механізм взаємодії особи, суспільства і держави, який виявляється з одного боку у спрямованості на людину, покращенні умов її життя, а з другого боку - на залучення людини до державотворчих процесів, а в більш широкому розумінні - до світового співробітництва і розвитку, що сьогодні є таким важливим для становлення Української держави [26.c.34].



1.2 Основні принципи гуманітарної політики

При вивчені та досліджені будь-якої сторони людської діяльності важливе значення має визначення її основних понять, категорій, основоположних принципів та вихідних положень. При цьому особливу роль відіграють зміст справи, її суть і призначення в суспільстві. Вони виражають закономірності та являють собою найбільш загальні норми, що діють в тій чи іншій сфери [26.c.48].

Їх формування обумовлено об'єктивними та суб'єктивними факторами: рівнем розвитку культури, науки, освіти та інших елементів, що складають сукупний інтелект певної суспільної системи; морально-духовним потенціалом суспільства, який виражається в визнані більшості населення справедливим, а значить, і правовим існуючого державного устою; ступеню засвоєння конкретною людиною своїх прав як власної свободи, усвідомленої і в необхідних випадках і необхідних розмірах ним самим обмеженої.

При визначенні загальних засад державної гуманітарної політики в Україні важливим є усвідомлення тих основних принципів на яких вона має будуватись. В основу цих загальних принципів стратегії гуманітарної політики України має бути покладене вироблення і закріплення нової системи цінностей, у тому числі і ідейно-світоглядних орієнтацій, які були б своєрідною духовною субстанцією українського суспільства. Але, разом з тим, не слід забувати, що ми живемо у світі, що стрімко інтегрується, в часи загальної глобалізації усіх суспільних процесів та сторін людського життя, тому принципи гуманітарної політики в Україні мають відповідати і загальноприйнятими у світі, і в першу чергу в Європі, оскільки про свій європейський вибір наша держава заявляла уже неодноразово, як про стратегічний пріоритет на перспективу.

При розгляді основних принципів гуманітарної політики слід вказати, що вони мають відповідати основним правовим положення, що прийняті, як у нашій державі, так і міжнародним співтовариством. До них безперечно належать:

- Конституція України, що була прийнята верховною Радою України 28 червня 1996 року;

- Загальна декларація прав людини (1948 р.);

- Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.);

- Міжнародний пакт про економічні, соціальні ту культурні права (1966 р.);

- Європейська конвенція про захист прав людини та фундаментальних свобод (1950 р.);

- Європейська соціальна хартія (1961 р.);

- Заключний акт Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (1975 р.);

- Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав - учасниць Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (1989 р.);

- Документи Копенгагенської наради конференцій з людського виміру НБСЄ (1990 р.) та інші документи[24.c.34].

Враховуючи всі названі нами, як внутрішньодержавні, так і міжнародні чинники, на нашу думку, до основних принципів гуманітарної політики в Україні належать:

1. Принцип людської направленості державної діяльності. Відповідно з ним, людина визначається найвищою суспільною цінністю. Саме права і свободи звичайної людини, громадянина України та рівень їх реалізації визначають основний зміст: спрямованість нашої держави. Цим самим має втілюватись в життя постулат: ”Держава для людини, а не людина для держави”.

2. Принцип відповідальності держави за свою діяльність перед людиною. Цим продовженням і поглибленням попереднього положення і має підтвердити серйозність проголошеного курсу на побудову у нас правової держави та громадянського суспільства.

3. Принцип верховенства права: У відповідності з ним всі положення правових норм повинні неухильно втілюватись у життя. При цьому невиконання правових принципів не може бути виправдана будь-якими міркуваннями щодо їх доцільності чи своєчасності.

4. Принцип законності . У відповідності з ним Конституція України має вищу юридичну силу, пряму дію і застосовується на всій території країни. Закони та інші нормативно-правові акти мають відповідати конституційним приписам. В протилежному разі прийняті акти визнаються недійсними й не підлягають виконанню.

5. Принцип народовладдя. У даному випадку це означає, що основні засади державної гуманітарної політики визначає народ, оскільки саме він є джерелом влади, як безпосередньо, наприклад, через референдум, так і при допомозі своїх представників, яких він обирає до органів державної влади чи місцевого самоврядування.

6. Принцип розподілу влад. Прерогативи визначення загальних засад державної гуманітарної політики та законодавчого закріплення її належить Верховній Раді, втілення в життя - закріплено за виконавчою владою, а судова влада має сприяти усуненню виявлених порушень та відступів від проголошеного законом.

7. Принцип децентралізації. Відповідальність за здійснення гуманітарної політики в Україні несуть не тільки органи загально державної влади і їх представництва на місцях, а й органи місцевого самоврядування.

8. Принцип справедливості. Має особливу значимість. Він в найбільшій мірі виражає загально соціальну сутність гуманітарної політики, бажання шукати компроміси між соціальними суб'єктами, між особою і суспільством та між окремими особами. Справедливість вимагає відповідності між діями та їх соціальними наслідками. Відсутність в суспільстві відчуття справедливості у більшості населення негативно впливає на всі сторони та сфери соціального буття, не сприяє розвитку країни, підриває її внутрішню єдність і може призвести в перспективі, в разі її не усунення, до соціальних конфліктів та загальнодержавних і глобально суспільних катаклізмів.

9. Принцип рівності та рівноправності. У відповідності з ним всі люди є рівними перед законом і перед державою. А тому при здійсненні державної гуманітарної політики неприпустима будь-яка дискримінація, привілеї чи обмеження за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Цей принцип фактично означає рівність стартових правових можливостей людини, які кожний буде використовувати відповідно до своїх особистих здібностей та можливостей. Одночасно це не тільки не відкидає, а, навпаки, передбачає допомогу з боку соціальної держави тим її громадянам, які за загальними стандартами такої допомоги потребують.

10. Принцип соціальної справедливості. Мається на увазі орієнтованість державної гуманітарної політики на практичне втілення в реальність прав людини і громадянина на існування доступних та ефективних систем освіти, охорони здоров'я, культури.

11. Принцип багатоманітності. У відповідності з ним гуманітарна політика в Україні має будуватись на конституційній забороні державного визнання будь-якої ідеології обов'язкової для всіх. Кожна особа чи об'єднання громадян добровільно й свідомо можуть обирати і дотримуватись тих ідеологічних настанов, які вони вважають переконливими для себе. З цією ж метою забороняється і цензура. Однак, не допускається поширення ідеологій, що проповідують війни, фашизм та все те, що суперечить загальновизнаним нормам загальнолюдської моралі та права.

12. Принцип відділення держави та церкви. Він є продовженням попереднього принципу багатоманітності. Оскільки державної ідеології бути у відповідністю з Конституцією не може, а релігія є одним з проявів різних конфесій, влада має чітко розмежувати сфери діяльності різних релігійних конфесій та громад від, власне, держави та всіх її органів та інституцій. Особливо важливим це є в галузі освіти.

13. Принцип захисту гідності людини. Діяльність органів державної влади має бути направлена на захист гідності людини, оскільки це є захистом самої демократії та ідеї правової держави.

14. Принцип не відчужуваності та непорушності прав і свобод людини. У здійсненні державної гуманітарної політики цей принцип має мати абсолютне значення, а будь-які відступи від цього сама держава і суспільство повинні сприймати цілком негативно. Гуманітарна політика має забезпечувати ефективну діяльність всіх можливих з точки зору моралі й закону засобів для гарантування цих прав. Держава повинна забезпечувати існування для цього достатньої матеріальної бази, зокрема економічної.

15. Принцип національного суверенітету. Основи державної гуманітарної політики визначається в повній мірі власними органами влади Української держави і поширюються на всю територію країни. При її визначені наша держава є незалежною від інших держав і міжнародних організацій. Отже, цей принцип створює для України реальні можливості діяти виключно у відповідності з інтересами свого народу, самостійно вирішувати свої проблеми.

16. Принцип екологічності. Завдання державної гуманітарної політики є, в тому числі, і забезпечення екологічної безпеки на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу.

17. Принцип підтримки української нації. Втілюючи це положення в життя держава має сприяти консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій, культури, дбати про задоволення національних потреб українців, які проживають за межами нашої країни. Особливе значення даний принцип має враховуючи складну, а часто трагічну багатовікову історію нашого народу в умовах бездержавного існування та тривалих спроб сусідніх імперій знищити чи асимілювати українців.

18. Принцип підтримки національних спільнот, що проживають в Україні. Гуманітарна політика має будуватись на засадах сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

19. Принцип захисту та сприяння українській мові. Державна гуманітарна політика має базуватись на беззаперечному визнані державною мовою української, і забезпечувати її всебічний розвиток та функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України. При цьому, як демократична держава Україна гарантує і вільний розвиток, використання та захист мов національних меншин України.

20. Принцип врахування регіональних особливостей. При здійснені гуманітарної політики владні структури мають враховувати регіональні особливості та багатоманітність України, не допускаючи при її здійсненні бездумної уніфікації та знеособлення областей України. Адже, саме в багатоманітності традицій, звичаїв, культур українських регіонів і є основне багатство Батьківщини [26.c.86].

Саме при врахуванні вказаних вище принципів державної гуманітарної політики, за умов втілення їх в життя можливий успішний розвиток як гуманітарної сфери так і України в цілому.

1.3 Об'єкт і суб'єкт гуманітарної політики

При досліджені та практичному застосуванні в реальному повсякденному суспільному житті такої важливої складової діяльності держави як гуманітарна політика, безперечно є її об'єкт і суб'єкт. Адже не знаючи цих вихідних положень вибудувати систему, яка б задовольняла як державу, так і соціум, практично, неможливо[15.c.14].

При цьому, ми маємо усвідомлювати, що суб'єкт і об'єкт - це дві взаємозалежні (активна - суб'єкт і пасивна - об'єкт) сторони взаємодії. Суб'єкт виступає переважно як джерело і носій активності, а об'єкт - як те, на що чи на кого та активність спрямована. Так, соціальний суб'єкт, в якості якого може виступати особа або людська спільність, є носієм практичної й духовної діяльності, спрямованої як на об'єкт перетворення чи пізнання, так і на самого себе.

Якщо говорити про суб'єктів політики, то - це всі ті, хто є носіями предметно-практичної політичної діяльності й пізнання в даній сфері, хто приймає рішення, несе відповідальність за їх прийняття, володіє певною повнотою політичних повноважень.

В ролі суб'єктів гуманітарної політики виступають, як правило, суспільство загалом, держава в цілому та органи державної влади та місцевого самоврядування, політичні партії та об'єднання, соціальні групи та, звичайно, окремі особи. (Можна сказати, що і в інших випадках суб'єктом є певна людина в особі, наприклад, органів державного управління, що приймає конкретне рішення з питань гуманітарної політики).

В політології, крім того, існує ще поділ на дві групи: інституційні суб'єкти - держава, політичні партії, рухи; та не інституційні - політичні еліти, бюрократія, політична опозиція, групи тиску, політичні лідери[15.c.31].

Безперечно, найбільшим, хоч не завжди і найвпливовішим, суб'єктом гуманітарної політики в країні є народ, що, як правило є і її об'єктом. Звичайно, для даного суб'єкта політична діяльність не є професійною, але участь у політиці - умова його існування. Згадаймо, що і держава та її органи влади приймають рішення саме від імені народу.

Останнім часом відчутний вплив на прийняття та впровадження державної гуманітарної політики мають національні спільноти, що проживають в Україні. Для них питання розвитку їхніх національних культур, традицій, мов мають важливе значення, а тому зрозуміла їх активність у відстоюванні власних інтересів з даних проблем.

В умовах незалежної та демократичної Української держави ще одним впливовим суб'єктом гуманітарної політики стала релігія, а значить, і конфесійні групи, що її презентують. Сьогодні церква має істотний вплив на суспільну систему в цілому або на окремі її елементи в різних напрямках, в тому числі й на цю сферу. Адже, релігійні об'єднання прямо чи опосередковано відображають інтереси соціальних класів, верств, груп, окремих осіб. Вони ніколи не були поза або над проблемами гуманітарної політики, хоч і завжди прагнули виставляти себе, як такі[26.c.74].

Відчутний вплив на здійснення державної гуманітарної політики мають політичні партії. Хоч, вони і виступають “від імені” народу, кожна з них має якісь власні цінності і норми і в разі наявних можливостей, впливової фракції у Верховній Раді чи своїх представників у структурах виконавчої влади, вони прагнуть внести в державну гуманітарну політику такі зміни, які відповідають їхнім уявленням. Має місце і своєрідний релігійно-партійний симбіоз. Оскільки вплив релігій є досить значним, політичні діячі не можуть ним нехтувати. Навіть більше - вони прагнуть використати конфесії у своїх політичних планах (хоч питання, хто кого використовує є досить дискусійним). Наявність, наприклад, в сучасній Україні християнсько-демократичної, мусульманської та ряду інших подібних партій є підтвердженням цього.

Безперечний вплив на вироблення та впровадження в життя державної гуманітарної політики має національна еліта України. І, хоча, вона у нас ще сама знаходиться на стадії формування, саме люди, яких можна до неї віднести, відомі політики, діячі культури, науки, підприємці - розробляють основи гуманітарного розвитку суспільства та реалізують їх[24.c.8].

Специфічним суб'єктом державної гуманітарної політики є бюрократія. Цим терміном називають представників всіх адміністративно-виконавчих органів державної влади. Іншими словами - це спеціальний апарат чиновників, що концентрує у своїх руках майже всі важелі управління. Для багатьох саме вона представляє чи навіть уособлює державу. Поступово, впродовж віків бюрократія трансформувалась в один із особливо впливових суб'єктів гуманітарної політики в державах світу.

Звичайний громадянин, як кажуть проста людина, теж є фактором, що впливає на розвиток гуманітарної сфери в країні. Але це проявляється не постійно з однаковим успіхом, є не завжди усвідомлено, без конкретної направленості та, здебільшого опосередковано.

З правової точки зору суб'єктами державної гуманітарної політики є органи влади. Так, наприклад, Верховна Рада визначає її засади, Кабінет Міністрів - здійснює гуманітарну політику в країні для чого в його складі створені відповідні структурні підрозділи - міністерства та державні комітети, а в регіонах виконання відповідних завдань покладено на місцеві державні адміністрації, які мають при цьому співпрацювати з органами місцевого самоврядування.

Особливе місце у вироблені та здійснені державної гуманітарної політики займає Президент України. Адже він є главою держави, гарантом Конституції і саме від нього залежить, у вирішальній мірі, суть тих заходів, які проводить держава в сфері гуманітарного розвитку.

Для успішного здійснення державної гуманітарної політики слід чітко розуміти, які є основні об'єкти її впливу. Традиційно до них відносять: освіту, культуру, науку, охорону здоров'я, соціальний захист та зайнятість, проблеми молоді, міжнаціональні та релігійні відносини, засоби інформації[26.c.12].

Характерною їх особливістю є пов'язаність не тільки з матеріальними цінностями, а й значною мірою з духовними потребами громадян України. Спільність даних галузей проявляється і в єдності мети, принципів, методів, у єдиній їх службовій ролі в суспільстві, в направленості на задоволення його потреб. Але, разом з тим існує взаємозв'язок економіки та прогресу в області гуманітарної політики, що створює умови для адекватного розвитку, професійного і духовного збагачення особистості.

Саме ця сфера суспільного життя забезпечує відновлення (відтворення) фізично-психологічних якостей кожної людини, отримання кваліфікації й розширення фахових знань, а також нагромадження морально-духовних цінностей, носіями яких всі є. А з точки зору економіки саме успішний розвиток в області гуманітарної політики дає змогу сформувати здібнішу й кваліфікованішу робочу силу, яка буде в змозі в кожному наступному циклі відтворення в суспільстві забезпечити на вищому якісному рівні відновлення капіталу, суспільних відносин і всього суспільного виробництва. У структурно-функціональному плані складові, що є об'єктами державної гуманітарної політики можна охарактеризувати як систему, що об'єднує в собі різні напрямки державної діяльності. А саме: це - діяльність щодо збереження й зміцнення здоров'я людей, задоволення їх естетичних, інтелектуальних та інших духовних потреб, їх соціальний захист, формування особи, її навчання і виховання, підготовка та перепідготовка кадрів для народного господарства.

Загальновизнаним є те, що серед об'єктів гуманітарної політики в державі визначальне місце належить освіті, охороні здоров'я та культурі. Їхня провідна роль у суспільстві незаперечна, і, практично, не залежить від політико-правових чи економічних особливостей конкретної держави (чого не можна сказати, наприклад, про такий об'єкт, як соціальний захист чи проблеми зайнятості). Ще в більшій мірі це стосується стану справ в регіонах, на місцях, де може взагалі не бути закладів науки, а місцеві засоби масової інформації відіграють вкрай незначну роль. Тому, саме розгляду таких об'єктів гуманітарної політики, як освіта, охорона здоров'я, культура й присвячена дана курсова робота.

Важливість питань гуманітарного розвитку не підлягає сумніву, адже в результаті взаємозалежної взаємодії особи, суспільства і держави, яка виявляється з одного боку у спрямованості на людину, покращенні умов її життя, а з другого боку - на залучені людини до державотворчих процесів, а в більш широкому розумінні - до світового співробітництва і розвитку виконується головне завдання гуманітарної політики - створення умов для всебічного розвитку творчого, освітнього, наукового, культурного потенціалу кожної особистості й суспільства в цілому, послідовній інтелектуалізації як головного резерву прогресу, збагачені та піднесені духовності[26.c.184].

гуманітарний політика освіта культура



Розділ 2. Аналіз головних напрямків гуманітарної політики(2004-2010 рр.)

2.1 Стан та розвиток освіти в Україні

Одним з головних напрямків гуманітарної політики в Україні є розвиток освіти. Разом з культурою та охороною здоров'я вона відіграє надзвичайно важливу роль в житті суспільства.

За останні роки освіта України зробила рішучі кроки в напрямі модернізації, інтеграції в Європейський освітній простір. Це є приєднання України до Болонського процесу, і активне залучення системи освіти до розробки і втілення особистісно зорієнтованої освітньої парадигми, й реалізація компетентнісно орієнтованого підходу у навчально-виховний процес, моделювання компетентного випускника 12-річної школи.

19 травня 2005 року у норвезькому місті Берген на Конференції міністрів країн Європи Україна приєдналася до Болонського процесу, зобов'язавшись внести відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти до 2010 року.

Починаючи з Бергена , в системі вищої освіти України впроваджені важливі кроки з реалізації положень Болонського процесу, а також підготовлено план дій щодо їх впровадження до 2010 року. У 2006 році створено Національну групу промоутерів Болонського процесу в Україні (NationalTeamofBolognaPromoters), до якої залучені фахівці провідних університетів України. Вони беруть участь у навчальних тренінгах з актуальних проблем вищої освіти на Європейському освітньому просторі і відповідно проводять в Україні навчальні тренінги за такими основними напрямами:

- забезпечення якості вищої освіти;

- система освіти, що складається з трьох циклів;

- система кваліфікацій європейського освітнього простору.

У 2006/2007 навчальному році у всіх ВНЗ України III-IV рівнів акредитації запроваджено кредитно-трансферну систему ECTS. Підготовлено відповідний пакет інноваційних нормативних документів ECTS, розроблено рекомендації та здійснюються організаційні заходи щодо впровадження додатка до диплома європейського зразка (DiplomaSupplement). Виконання цього пункту є обов'язковою умовою для всіх країн-учасниць Болонського процесу[13.c.60-68].

Значні зміни відбуваються і в напрямі створення національної системи оцінювання рівнів навчальних досягнень, запровадження зовнішнього незалежного тестування випускників загальноосвітніх навчальних закладів. Президент України В. А. Ющенко Указом від 4 липня доручив Міністерству освіти і науки України упродовж 2005-2006 років здійснити перехід до проведення вступних випробувань до вищих навчальних закладів шляхом зовнішнього незалежного оцінювання навчальних досягнень випускників навчальних закладів системи загальної середньої освіти.

Крім того, з часу приєднання України до Болонського процесу Міністерство освіти і науки України ініціювало питання щодо формування нового переліку галузей знань, бакалаврських програм професійного спрямування замість чинного переліку напрямів і спеціальностей підготовки фахівця, наблизити її рівень до європейських вимог та урівноважити статус випускників педагогічних і класичних університетів.

Це далеко не повний перелік реальних кроків, які в останні роки послідовно здійснюються в системі освіти України. Однак він свідчить, що вітчизняна освіта спрямовується на утвердження загальноосвітніх цінностей, стимулювання інновацій для подальшого розвитку системи [11.c.8].



2.2 Заклади культури в умовах економічної кризи

Останнім часом значно зріс інтерес до питань культури, що не є випадковим. Адже суспільний розвиток у цілому охоплює і розвиток духовний, іншими словами - культурний. Що ж таке культура? Це поняття є надзвичайно широким, бо культура охоплює соціальне в усіх його формах і на протязі усієї історії існування людства. Здавна під культурою розуміють всі ті зміни в оточуючому середовищі, які відбуваються під впливом людини, на відміну від змін, викликаних природними причинами.

Існує розуміння культури як системи цінностей, уявлень про світ і правил поведінки, спільних для людей, пов'язаних певним способом життя. Культура створюється людьми і їй навчаються. Культура не набувається біологічним шляхом, кожне покоління відтворює її і передає наступним поколінням. Саме вона як скарбниця історичного досвіду постає в ролі важливого фактора невпинного розвитку людства (як духовного, так і матеріального).

Культурна політика є однією з головних складових гуманітарного розвитку держави. Культура і держава - взаємопов'язані, взаємозалежні і взаємозобовязуючі системи.

Діяльність держави має бути направлена на розвиток культура українського народу, охорону його культурної спадщини, збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, повернення в Україну культурних цінностей, які знаходяться за межами держави. [1.c.141].

Правовою базою розвитку закладів культури і мистецтва в Україні є Конституція України та ціла низка законів прийнятих Верховною Радою. Серед них необхідно виділити “Основи законодавства України про культуру”, Закони України: “Про бібліотеки та бібліотечну справу”, “Про музеї та музейну справу”, “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей”[7].

У відповідності з “Основами законодавства України про культуру” саме держава в особі її органів влади і управління:

- дбає про збереження і використання культурних цінностей, що знаходяться на території України чи за її межами;

- забезпечує охорону пам'яток історії та культури України, захист історичного середовища, схоронність музейного, бібліотечного і архівного фондів;

- сприяє розвитку мережі державних, громадських і приватних музеїв, бібліотек. Формуванню їх фондів;

- створює умови для збереження і розвитку народної культури, сприяє відродженню осередків традиційної народної творчості, художніх промислів і ремесел, створенню музеїв народної творчості та побуту, шкіл народного мистецтва, фольклорно-етнографічних ансамблів, забезпечує їх організаційну і фінансову підтримку;

- забезпечує окремим соціальним групам доступ до культурних цінностей на пільгових умовах. [3.c.11].

Здійснення культурної політики в Україні відбувається на основі таких визначальних принципів:

- визнання культури як одного з головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України;

- утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними та класовими інтересами;

- збереження і примноження культурних надбань українського народу та національних меншин, які проживають на території України;

- гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об'єднань;

- рівність прав і можливостей громадян незалежно від соціального стану та національної приналежності у створенні, використанні та поширені культурних цінностей;

- доступність культурних цінностей, усіх видів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина;

- забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян;

- заохочення благодійної діяльності у сфері культури підприємств, організацій, громадських об'єднань, релігійних організацій, окремих громадян;

- поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку культури. [19.c.11].

Безпосереднє управління в сфері культури здійснюють Міністерство культури і його підрозділи на місцях. Саме вони здійснюють державну гуманітарну політику в цій галузі, розробляють і забезпечують впровадження науково обґрунтованих суспільно необхідних нормативів культурного обслуговування населення, матеріальних і фінансових норм забезпечення закладів культури. [19.c.12].

Надзвичайно важливим є питання фінансування культури. Воно має здійснюватись на нормативній основі за рахунок республіканського і місцевих бюджетів, а також коштів підприємств, організацій і громадських об'єднань та інших джерел. [19.c.12].

Культурні заклади державної та комунальної форми власності фінансуються кошторисно-бюджетним способом. У відповідності з функціональною структурою видатків на культуру та мистецтво до них відносяться витрати на: мистецтво, бібліотеки, музеї, заповідники, клуби та інші культурні заклади. Кошти на фінансування підприємств, організацій та закладів культури відпускаються за статтями відповідно до бюджетної класифікації. В її окремий розділ 201 виділені видатки на “культуру і засоби масової інформації”.

При фінансуванні з районного бюджету, воно здійснюється місцевим фінансовим відділом шляхом перерахування коштів з рахунків відповідних бюджетів на поточні рахунки головних розпорядників бюджетних коштів в установах комерційних банків, у яких відкриті бюджетні рахунки.

Після отримання коштів із бюджету на свої рахунки, головні розпорядники у встановленому порядку перераховують кошти на поточні рахунки підвідомчих підприємств, організацій та закладів культури.

Кожне окреме підприємство, організація або заклад культури отримує асигнування лише з одного бюджету.

Перелік видатків, які включаються в окремі статті, встановлюється наказами та листами Міністерства фінансів України. Керівники-розпорядники бюджетних коштів - мають збільшувати квартальні витрати по одній статті за рахунок відповідного скорочення витрат за іншими статтями без перебільшення загальної суми квартальних асигнувань по кошторису. Таке збільшення допускається за всіма статтями, крім видатків на заробітну плату. Капітальні вкладення, харчування, стипендії, а для закладів, що фінансуються з державного бюджету, також, крім витрат на придбання обладнання та інвентар. [1.c.141].

В надзвичайно важкому стані перебуває культура в державі в останні кілька років. Загалом фінансування на дуже низькому рівні. Держава щодалі більше знекровлює культуру, знецінює її вартість у суспільстві. Можливо не усвідомлюючи того, що занепад держав завжди починався із занепаду їхніх культур, з неповажного ставлення до діячів культури.

Українська культура в умовах переходу до нових економічних відносин щороку зазнає відчутних втрат. Так, за 4 роки мережа клубних закладів в Україні зменшилась на 1770 (8,71%), з них на селі - 1695. Близько 40% працівників переведено на оплату 0,5 ставки. [32.c.3].

З 2004 року намітилась тенденція неконтрольованого скорочення бібліотек. Лише за рік скорочено 653 з них. Нормативним підтвердженням цього стала постанова Кабінету Міністрів “Про соціальні нормативи забезпечення населення публічними бібліотеками”. Нажаль, доводиться констатувати, що запропоновані нормативи на 30% менші рівня, що був встановлений 20 років тому. [53.c.9].

Надзвичайно мізерними є бюджетні витрати на культуру на душу населення. Середньорічний рівень протягом останніх кількох років становить близько 4,3 доларів по Україні (А у Франції, наприклад, 224-229 доларів). [6.c.3-5].

В області в особливо важкому стані перебувають сільські бібліотеки (всього їх 1122) та клуби. В стані клінічної смерті перебував кінопрокат. На 1.01.2004 року було лише 45 кіноустановок. (Правда останнім часом вдалося ввести в дію ще 400). Розпочався розпродаж об'єктів культури у відповідності з Державною програмою приватизації об'єктів соціально-культурного призначення та постановою Кабінету Міністрів.[1.c.3].

Розгляд же культури як навантаження на економіку країни привело до негативних наслідків в суспільному розвитку. Залишковий принцип виділення коштів на культуру наніс збитки духовному прогресу суспільства. Його застосування в практиці культурного будівництва пов'язано з недооцінкою ролі культури як фактора, що сприяє соціально-економічному розвитку.

2.3 Оцінка стану закладів охорони здоров'я

Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Найважливішою ланкою національної системи охорони здоров'я, яка забезпечує практично всі основні результати її діяльності, є заклад охорони здоров'я.

Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають заклад охорони здоров'я як підприємство, установу чи організацію, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров'я шляхом подання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників.

Міністерство охорони здоров'я України відповідно до своїх повноважень як центральний орган виконавчої влади веде номенклатуру закладів охорони здоров'я, з чого випливає, що таким він стає з моменту його державної реєстрації в цьому Міністерстві. На сьогодні перелік закладів охорони здоров'я є таким:

1. Лікувально-профілактичні заклади

1.1. Лікарняні заклади: республіканська лікарня, обласна лікарня, центральна міська лікарня, територіальне медичне об'єднання, міська лікарня, центральна районна лікарня, районна лікарня, дільнична лікарня, Українська дитяча лікарня Міністерства охорони здоров'я, дитяча обласна лікарня, дитяча міська лікарня, дитяче територіальне медичне об'єднання, дитяча районна лікарня, перинатальний центр із стаціонаром, міська лікарня швидкої медичної допомоги, лікарня на водному транспорті (центральна, дорожня, відділкова, вузлова, лінійна, дитяча), медичний центр, госпіталь інвалідів, медико-санітарна частина, спеціалізована лікарня (офтальмологічна, психіатрична та ін.).

1.2. Лікувально-профілактичні заклади особливого типу: центр з профілактики та боротьби із СНІДом, центр реабілітації репродуктивної функції жінки, Українська алергологічна лікарня, Український спеціалізований диспансер радіаційного захисту населення та ін.

1.3. Диспансери: гастроентерологічний, ендокринологічний, кардіологічний, онкологічний та ін.

1.4. Амбулаторно-поліклінічні заклади:центральна районна поліклініка, міська поліклініка, студентська поліклініка, дитяча міська поліклініка, амбулаторія, пункт охорони здоров'я (здоровпункт).

1.5. Заклади переливання крові, швидкої та екстреної медичної допомоги.