Гуманітарна політика держави

1.6. Санаторно-курортні заклади.

2. Санітарно-профілактичні заклади.

2.1. Санітарно-епідеміологічні заклади.

2.2. Заклади санітарної просвіти:Республіканський центр здоров'я, обласний центр здоров'я, міський центр здоров'я.

3. Фармацевтичні аптечні заклади.

4. Інші заклади: Патологоанатомічний центр України, Республіканське патологічне бюро, міське патологоанатомічне бюро, Головне бюро судово-медичної експертизи України, Республіканське бюро судово-медичної експертизи, Центр медичної статистики МОЗ України, обласний центр медичної статистики, молочна кухня та ін[20.c.9-13].

На сьогодні в Україні функціонує близько 600 лікарень (36% від загальної кількості), в яких кількість ліжок не перевищує 40. Їх важко назвати спеціалізованими медичними установами. Лікарі в таких лікарнях давно втратили кваліфікацію. Відповідно до методів доказової медицини, якщо хірург не оперує щодня, він втрачає кваліфікацію. Досвідчені українські хірурги це знають і можуть підтвердити. В маленьких українських лікарнях є хірурги, котрі проводять до 10 операцій на рік. Навіть якщо підвищити зарплату такому хірургу вдесятеро, його кваліфікація від цього не поліпшиться. Є стандарти доказового управління: лікарнею може називатися медична установа, в якій щорічно проводять не менш як 4000 операцій, приймають не менш як 400 пологів, одна така лікарня має обслуговувати до 100 тис. чоловік. В Україні -- 2200 лікарень. З урахуванням того, що ліжка в них завжди заповнені, це означає, що щороку у вашій країні до лікарні потрапляє кожен четвертий житель. Такі показники фіксують лише в зонах бойових дій.

За останніх десять років бюджет охорони здоров'я зріс у 7,5 разу, але цього не відчув жоден пацієнт.

За період 2004-2010рр. відбулися певні позитивні зрушення. Це перш за все пов'язано з такими компонентами системи формування здорового способу життя як науковий базис, кваліфікація кадрів, потенціал спеціалізованої служби, матеріально-технічне забезпечення, рівень гігієнічної культури широких верств населення.

Керівники закладів охорони здоров'я знизили вимоги до медичних працівників щодо роботи по гігієнічному вихованню населення.

В багатьох лікувально-профілактичних закладах і санітарно-епідеміологічних станціях скасували посади лікарського та середнього медичного персоналу, зайнятого питаннями організації, методичного забезпечення і контролю за здійсненням санітарно-освітньої роботи, хоча малочисельний їх склад практично не впливає на проблеми економії ресурсів галузі.

У 2005 році проведено реорганізацію мережі закладів охорони здоров'я. Ліжковий фонд скорочено з 129,6 до 88,3 ліжка на 10 тис. населення і таким чином досягнуто оптимального європейського рівня. З метою оптимізації лікувально-профілактичної допомоги здійснюється впровадження ефективних медичних технологій, розроблення стандартів діагностики та лікування, створення системи забезпечення і контролю за якістю медичної допомоги на основі стандартів якості, сертифікації та атестації медичних працівників, акредитації та ліцензування закладів охорони здоров'я.

Всупереч поширеному погляду,ми вважаємо, що медична галузь в Україні не така безнадійна. Багато хто думає, що у нашій країні все погано і, якщо не змінити законодавства, нічого зробити не можна. Але це не так, зараз в українській галузі охорони здоров'я вдосталь грошей для нормального функціонування. Це 33,4 млрд. грн. із бюджету (у 2009 р.), або 3,2% ВВП, і приблизно стільки ж, за деякими оцінками, щорічно вкидається населенням у тіньовий сектор системи. За європейськими стандартами, для повноцінного функціонування системи охорони здоров'я необхідно 5--6% ВВП. Окрім того і система підготовки медичних працівників у нашій країні на досить високому рівні[25.c.2].



Розділ 3. Шляхи покращення розвитку гуманітарної політики

3.1 Можливі шляхи вдосконалення роботи закладів освіти

У світі немає жодної країни, де загальна середня освіта здобувала б самі компліменти й немала б проблем. [4.c.3]. І ситуація в школах України не є найгіршою в світі, але потреба в здійснені реформ не стає від цього менш очевидною. Адже, нині Україна йде шляхом розбудови суспільства, в якому гуманістичні ідеали мають посісти домінуюче місце в системі людських орієнтирів, а принципи гуманізму, людяності, поваги до особистості та її гідності стануть безумовними імперативами, нормами як офіційної політики, так і повсякденного життя. [4.c.4].

Безперечно, освіта повинна змінюватися разом з часом. Не можна реформувати економіку не реформуючи освіту: обидві реформи мають йти одночасно, більше того, якщо ці процеси розірвані в часі - реформа економіки приречена. Пояснення надзвичайно просте: оновлене виробництво вимагає нових кадрів, людей з іншою психологією. Якщо таких немає - все поступово повертається до дореформених порядків.

Зміни й покращання в освіті шляхом саморозвитку й само оновленості “зсередини” - практично неможливі.

Реформування системи освіти - справа, що не потребує простих рецептів. Примітивне збільшення вкладень коштів та інших ресурсів в наявну і незмінювану галузь завжди закінчується помітним зниженням її фактичної соціально-економічної ефективності, тобто, провалом. Краще, але ненабагато, збільшення обов'язкових термінів навчання в школі без суттєвого покращення його наповнення. Причина в тому, що підвищення рівня життя громадян і їх знання не пов'язані між собою простими лінійними причинно-наслідковими зв'язками. Успіхи країни не пропорційні тривалості середньої і вищої освіти.

Отже, необхідність реформи не підлягає сумніву. Суспільство, що переживає період швидких змін, потребує такої системи освіти, яка б відповідала декільком основним вимогам, серед котрих - гнучкість, відкритість і порівняно невелика вартість здобуття певного рівня освіти, гарантованого державою.

Досвід кількох років реформування системи освіти України засвідчує, що досягнення не завжди відповідають бажаному, а процес формування планів і проектів часто спирається на надто вузьку інформаційну й виконавську базу.

Прикладом досить радикальної спроби зміни існуючу систему є запровадження 12 річного терміну навчання для здобуття повної загальної середньої освіти; багатопрофільності навальних закладів та законодавче введення Державних стандартів загальної середньої освіти. Яким чином вплине його прийняття на перспективи розвитку освітянської галузі покаже час.

Для вдосконалення роботи закладів освіти потрібна суттєва і постійна підтримка місцевих органів влади, (як органів самоврядування так і місцевих органів виконавчої влади). Необхідним кроком було б, на рівні району, прийняття районною радою та місцевою державною адміністрацією спільної “Програми підтримки освіти”, яке б базувалося на таких основоположних принципах:

- фінансування закладів освіти в перехідний час за обов'язковим мінімумом;

- збереження і подальший розвиток мережі шкіл та дошкільних закладів;

- прийняття до місцевої комунальної власності дитячих дошкільних установ від підприємств;

- соціальний захист дітей та молоді;

- збереження “золотого фонду” педагогічних кадрів, різнопланова робота з підвищенням їхнього професійного рівня;

- розвиток інновацій в освіті, о також навчальних закладів нового типу.

Управління освітою вимагає визначення пріоритетних напрямків. Один з них - це внутрішня реконструкція системи освіти, окремих її підсистем та елементів. При цьому, основним завданням є - навчити керівників шкіл діяти відповідно до державного замовлення і дати їм можливість самостійно визначити стратегічні напрями у розвитку навчально-виховного процесу в школі. Має відбуватись демократизація всього життя освітніх закладів, їх робота на принципах самоуправління. Залучення учнів і зацікавлених груп населення до вирішення всіх проблем, включно з питаннями фінансування освіти. Це має забезпечити гуманізм освіти, направленість до людини як суб'єкту освітнього процесу, створити максимально сприятливі можливості для розвитку творчої індивідуальності.

Суть реформування управління системою освіти в тому, що воно повинно в більшій мірі, ніж раніше здійснювати свою функцію обслуговування, забезпечення максимально повного задоволення потреб населення і народного господарства в освіті[11.c.8].

Розвиток освіти в країні залежить від того на скільки повно враховуються в механізмі управління інтереси всіх соціальних суб'єктів, на скільки глибоко розкриваються взаємозв'язки і протиріччя інтересів, своєчасно знаходяться оптимальні форми їх руху, визначаються шляхи, засоби і способи їх вирішення. При реформуванні освіти необхідно забезпечити реальну самостійність її закладів у вирішенні всіх питань їх економічного й соціального розвитку, розмежувати прерогативи суб'єктів товарно-грошових відносин в галузі, розширити права керівників і трудових колективів у вирішенні оперативно-виробничих завдань, вдосконаленні галузевого економічного планування і фінансування навчальних і навчально-виховних закладів, вдосконалення бюджетного планування і нормування. При цьому, забезпечувати пряму залежність економічного становища кожного закладу, трудового колективу, окремого працівника від кінцевих результатів його роботи. Відповідальність за якість навчально-виховної роботи має бути не тільки моральною, але і матеріальною, і навіть в першу чергу матеріальною.

Надзвичайно важливим є питання фінансування освіти.Фінансове забезпечення освітньої галузі повинне ґрунтуватися на пріоритетності витрат на розвиток освіти з державного та місцевих бюджетів, використанні залучених коштів державних і приватних підприємств, громадських організацій та батьків, громадян, міжнародних освітніх фондів, програм і благодійних організацій, коштів, одержаних за надання додаткових освітніх послуг, виконання науково-дослідних робіт, доходів від виробничої та комерційної діяльності, кредитів і банківських позичок тощо.

В Україні освіта фінансується урядом із загальних податкових надходжень, акумульованих за допомогою різних податків. Разом з тим, певний зв'язок між фондами системи освіти та конкретними податками простежується. Між бюджетами різних рівнів існує розподіл відповідальності за акумуляцію відповідних податків та їх використання.

Основними джерелами фінансового забезпечення освіти є:

- кошти державного та місцевих бюджетів;

- кошти юридичних і фізичних осіб, громадських організацій та фондів, у тому числі благодійні внески і пожертвування;

- кошти від надання навчальними закладами додаткових освітніх та інших послуг;

- гранти;

- кредити на розвиток навчальних закладів усіх рівнів та здобуття освіти;

- кошти від здійснення навчальними закладами економічної діяльності, регламентованої державою.

Звичайно, залучення позабюджетних коштів для утримання закладів освіти справа потрібна і неминуча. Але можливості залучення їх у більшості шкіл вкрай обмежені. Праця учнів не може бути основою матеріально-фінансової бази школи, адже, крім всіх інших моментів, і школярам потрібно платити. Адже немає більш негативного впливу на виховання любові і поваги до праці, ніж безоплатна праця. Сільські школи в своїй більшості невеликі, а значить дуже обмежені і наявні в них трудові ресурси. В період літніх канікул ця проблема ще більше загострюється. Хоча, це напевно єдина реальна форма поповнення власними коштами шкільного бюджету на селі. Абсолютно очевидно, що ніяка рентабельність пришкільного господарства не може забезпечити повне покриття витрат на утримання освітнього закладу[23.c.12].

Офіційно заклади освіти мають право отримувати додаткові, позабюджетні кошти за рахунок надання таких платних послуг:

- освітні послуги;

- оренда;

- транспортні послуги;

- продаж виробленої продукції;

- інші.

Залучення додаткових ресурсів через надання платних послуг реально представлено лише у великих містах або в регіонах, де більш-менш розвинений виробничий сектор, в якому зайнята значна частина населення.

Важливим резервом покращення роботи закладів освіти є зміни в самій системі управління даною галуззю на рівні району. Необхідно створити Районну раду з питань освіти, як консультативно-дорадчий орган при районній раді та районній державній адміністрації. Але це не має бути формальним, люди повинні бути підготовлені, і мати час й бажання тут працювати. Цей орган мав би виконувати роль опікунської ради закладів освіти району. Займатись питаннями забезпечення обов'язковості середньої освіти для всіх дітей, матеріально-технічною базою шкіл, мережею навчально-виховних закладів, залученням молоді до праці, приймати участь у формування апарату районного відділу освіти, його персонального складу, структури, затверджувати плани розвитку освіти, її бюджет і контролювати його використання. Членами цієї ради мають бути представники органів влади, підприємств, громадських організацій, освітяни, батьки. Працювати вона має на основі Положення, затвердженого на сесії Районної Ради.

Надзвичайно важливим питанням є комп'ютеризація діяльності шкіл та райвно. Основна ідея - підвищення ефективності управління закладами освіти на основі сучасних інформаційних технологій. Інакше кажучи, передбачається на новому рівні інформаційного забезпечення приймати такі управлінські рішення:

1) раціональне використання затрат на утримання закладів освіти;

2) удосконалення освітнього процесу в навчальних закладах;

3) підвищення якості та оперативності розв'язання економічних, методичних, облікових задач;

4) формування спільного інформаційного простору в системі освіти району;

5) безпосередній доступ до світових банків знань через глобальну мережу Інтернет.

Необхідно наповнити реальним змістом існуючу регіональну концепцію розвитку інформаційних технологій освіти району, що містить основні напрямки комп'ютеризації як суто освітянської так і управлінської гілок. Концепцією передбачено реалізацію цільової програми, направленої на створення багаторівневої комп'ютерної мережі за схемою: “школа - райвно - управління” з численними розгалуженнями на підзадачі типу Теленет - Інтернет - Всесвітня павутина тощо.

Актуальним питанням для удосконалення управлінської діяльності роботи закладів освіти є створення навчально-методичного центру практичної психології, як юридичної особи заснованої районним відділом освіти. Головним завдання спеціалістів цього центру є робота з:

а) управлінським персоналом;

б) педагогічними колективами;

в) дітьми (профілактика; психодіагностика; психокорекція; розвиток; консультація);

г) батьками.

Питання управління в будь-якій справі, в тому числі і в освіті, мають першочергову вагу, що є беззаперечним. В освіті ж воно повинно опиратися на два такі визначальні принципи:

1) принцип науковості і компетентності в управлінні установами освіти;

2) принцип стимулювання і згуртування кадрів у діяльності менеджера.

Один з можливих шляхів вдосконалення роботи закладів освіти є диференціювання навчання і реформування на основі цього освітньої системи. Доцільно в районі поряд із загальноосвітніми початковими і основними школами створити середні навчальні заклади нового типу (академічного і професійного спрямування).

В академічних закладах (ліцей) здійснювати повноцінну профільну підготовку всіх здібних і обдарованих дітей до навчання у вузах.

В професійних навчальних закладах давати учням теоретичні знання і практичні навички з кількох споріднених спеціальностей та продовжувати вивчати основні загальноосвітні предмети.

В реальних школах продовжуватимуть навчання діти з низьким інтелектуальним розвитком. Їм створюватимуться всі умови для швидкого опанування основами професійної діяльності, а основні загальноосвітні предмети вивчатимуться в мінімізованому обсязі.

Формула загальноосвітньої підготовки полягає в тому, що кожна дитина повинна одержувати в школі саме те, що має знати кожна культурна людина незалежно від її майбутньої професії. І тому дитина не повинна витрачати свою енергію і свої розумові здібності на справу, яка їй нецікава. Тоді навчання з обов'язку перетвориться на задоволення. Мінімум загальнокультурної підготовки і водночас профільність це - платформа для сучасної шкільної освіти [14.с.6].

Звичайно, пропоновані зміни можуть викликати несхвальну реакцію у людей далеких від реальних освітянських проблем, навіть звинувачення в не гуманності та несправедливості до певної категорії дітей, але це зовсім не так. Враховуючи економічні реалії сьогодення та перспективи розвитку всієї інтелектуально-професійної сфери життя саме це дозволить забезпечити потреби України, дасть можливість вийти з кризи шляхом підвищення ролі та раціонального використання інтелектуально-освітнього потенціалу суспільства, при цьому, провідна роль освіти для поступального розвитку людства і особистості - безперечна. Тільки через інтенсивну і національно - орієнтовану освіту й виховання ми зможемо визріти як держава і суспільство, які працюють для створення власного місця в світі, де відбувається постійна боротьба культур та цивілізацій, виховати українського громадянина - патріота[13.c.61].

3.2 Підтримка культурної галузі як невід'ємна умова загального прогресу суспільства

Сфера культури в Україні перебуває у стані, що не повною мірою задовольняє потреби культурного та духовного відродження Українського народу. Кризові явища в економіці протягом останнього десятиріччя негативно позначилися насамперед на стані матеріально-технічної бази у сфері культури.

Потребують реформування законодавча база у сфері культури, удосконалення - механізми фінансування та оподаткування закладів культури, залучення інвестицій, підтримки організацій культури усіх видів і форм власності.

Для руху вперед в подолання кризових явищ необхідним кроком є створення в культурній сфері автономних, державно-громадських фундацій, які б залучали до підтримки культури і державні і приватні кошти. Це мають бути недержавні, некомерційні організації з власною програмою, які мають власний фінансовий фонд, керуються власними наглядовими та адміністративними органами і діють в культурній сфері шляхом надання матеріальної підтримки іншим некомерційним організаціям. (В США діє 22 тисячі подібних організацій, що надають підтримку культурі щороку на суму більше 4 млрд. доларів).[21.c.16].

Усе це зумовлює необхідність прийняття Державної програми розвитку культури на період до 2011 року.

Основними завданнями є:

- удосконалення нормативно-правової бази діяльності у сфері культури;

- створення умов для надання державної підтримки закладам культури, забезпечення конкурентоспроможності культурно-мистецької продукції;

- активізація наукових досліджень у сфері культури і мистецтва;

- надання цільової підтримки театрально-видовищним закладам та забезпечення фінансування витрат на охорону Державного музейного фонду України;

- проведення капітального будівництва, ремонту та здійснення технічного переоснащення підприємств, установ, організацій та закладів культури державної форми власності;

- підтримка діяльності національно-культурних товариств;

- інформатизація культурно-мистецької сфери;

- здійснення комплексу заходів щодо збереження пам'яток історико-архітектурної спадщини, унікальних містобудівних історичних комплексів.

Серед можливих заходів поліпшення становища в галузі культури можна передбачити такі. Законодавче визначення рівня фінансування культури як частки ВВП і поступове наближення до цього показника. Це дозволило б через 2-3 роки переглянути норматив видаткових потреб на культуру, що збільшило б обсяги трансфертів місцевим бюджетам. З іншого боку, збільшення обсягів фінансування дало б змогу розглянути можливість створення “придержавного” Центру регіональної політики в галузі культури, який займався б аналізом, моніторингом і узгодженням довготривалих проектів у розрізі регіонів, а головне - розподіляв би гранти місцевим бюджетам для здійснення проектів у галузі культури. Саме така практика грантів допомагає в багатьох країнах враховувати регіональні особливості й потреби - збереження пам'яток, утримання зоопарків чи цирків.

Планування економічного розвитку регіонів у тісному зв'язку з розвитком культурної індустрії дасть можливість не лише наголосити на місцевих особливостях історико-економічного середовища, а й створити нові робочі місця, зробити розвинені галузі місцевого виробництва більш привабливими для споживачів, туристів та інвесторів.

Пошуки додаткових джерел фінансування культури будуть успішними в разі створення сприятливого клімату для колективних та індивідуальних меценатів, інвесторів та кредиторів. Водночас збільшення заробітних ставок у галузі культури сприятиме підвищенню фахового забезпечення цієї галузі, а отже, підвищенню якості та розмаїттю форм культурних послуг.

3.3 Підтримка закладів охорони здоров'я в умовах економічної кризи

Значення здоровя людей для розвитку суспільства розумілось ще з часів античності. А в працях Сен-Сімона, Фурє, Оуена, які мріяли про ідеальну організацію суспільства здатного забезпечити прекрасне здоровя його громадянам - це одна з необхідних умов високої продуктивності праці. І хоча, праця лікаря не створює того фонду, за рахунок якого вона оплачується, однак входить до складу загального фонду сформованого із затрат на підготовку робочої сили. Адже, інвестиції в сферу охорони здоровя мають велику економічну ефективність (гривня на профілактику і лікування серцево-судинних недуг зберігає 2-3 гривні потенційних збитків). Тільки від інфекційних захворювань економіка втрачає більше, ніж витрати системи охорони здоровя України в 2007 році [10.c.4-5].

Важливість існування ефективної системи охорони здоровя не викликає сумнівів. Тому, в умовах, коли стан даної галузі назвати зразковим важко, необхідність її реформування не підлягає сумніву.

Для обрання можливого напрямку реформування доцільно проаналізувати світовий досвід і обрати з нього те, що є адекватним нашим національним традиціям та особливостям.

У розвинених країнах діють дві базові моделі фінансування здоровя. Перша - державна. За якої фінансування здійснюється з державного бюджету.

Друга модель є змішаною бюджетно-страховою. Яка передбачає фінансування цільових програм і оплату медичної допомоги малозабезпеченим, соціально - незахищеним верствам населення (пенсіонерам, дітям, студентам, інвалідам) за рахунок держави і органів місцевого самоврядування. За тих, хто працює, платять підприємства і установи.

Обидві системи і насамперед змішана, націлені на досягнення повної рівноваги між джерелами коштів, що витрачаються на охорону здоровя, і ефективність діяльності медичних закладів.

З фінансової точки зору державна модель вимагає менших витрат коштів. Проте в нашій країні ця модель скомпрометована багаторічною економією на соціальній сфері та іншими бюрократичними атрибутами адміністративної системи.

Змішана система побудована за такою схемою. Першу медичну допомогу пацієнтам надають сімейні лікарі, які об'єднуються в групи. Коли сімейний лікар наполягає на госпіталізації, тоді вступає в дію друга ланка - лікарні, консультаційні пункти та діагностичні центри, які фінансуються з страхових фондів.

Обидві системи мають свої переваги і недоліки, проте суспільний інтерес на боці змішаної системи. Вона забезпечує, з одного боку, потрібний рівень медичного обслуговування населення, а з іншого - створює повну зацікавленість у населення в посиленні турботи про здоровя, а також забезпечує відповідальність медичних працівників за якість роботи. [55.c.25]

Перехід до нової системи організації охорони здоровя - дуже складний і тривалий процес, проте це питання в Україні набуло особливої актуальності. Через інертність мислення частина медиків загалом не бажає ніяких змін, вважаючи за краще йти второваною стежкою. Але, Україна обрала шлях інтеграції в Європейське співтовариство і, тому нам необхідно і для швидкого просування вперед по цій дорозі, і, що головне, для захисту інтересів наших громадян - споживачів медичної допомоги, докорінно реформувати систему охорони здоровя, бо та, яку ми дістали у спадок від колишнього СРСР виявилась фінансово й організаційно неспроможною. В нових історичних умовах вона нездатна виконувати основоположні функції охорони здоровя: попередження і лікування захворювань, продовження життя і зміцнення здоровя населення.

Які ж головні негаразди заважають нині більш-менш успішному функціонуванню медичної галузі в Україні? Адекватність системи охорони здоровя стану здоровя населення України залежить від достатності і повноти лікувально-профілактичних послуг. В нас же нормативно-правова база недостатня, еклектична, така що суперечить міжнародним зобов'язанням України, несистематизована і не кодифікована. Законодавчий процес в даній сфері хаотичний і відіграє дезорієнтуючу роль по відношенню до національних пріоритетів. Наприклад, несумісними з міжнародними є національні стандарти якості і відповідні санітарно-гігієнічні норми виробництва ліків, вати, медичного обладнання, продуктів харчування, питної води. Відсутні гарантії якості і безпеки національної служби донорства, що обумовлено платним її порядком і дозволом переливати неперевірену на ВІЛ\СНІД кров. Негативним є адміністративно-правове і функціональне об'єднання санітарно-епідеміологічного нагляду і органів Міністерства охорони здоровя України. Нерозвинутий суспільний контроль, профспілки медиків в повній залежності від держави.

Тому, нерідко доводиться чути, що в Україні, практично, відсутня система охорони здоровя і надання медичної допомоги в європейському розумінні [25.c.2].

Конституційні засади проведення реформи охорони здоровя намічено в Посланні президента України до Верховної ради: “Україна: поступ у ХХІ століття”. Де, зокрема, сказано, що система охорони здоровя має удосконалюватись як за рахунок платних медичних послуг, так і поетапного впровадження системи загальнообов'язкового соціального медичного страхування, створення конкуренції між надавачами медичних послуг та свободи вибору цих послуг при збереженні гарантії безкоштовного медичного обслуговування соціально незахищених верств населення.

Пріоритетною має бути первинна медико-санітарна допомога, особливо людям похилого віку та жителям села. Потрібно вдосконалити надання спеціалізованої допомоги та зниження впливу на дітей, підлітків і вагітних жінок шкідливих чинників Чорнобильської катастрофи.

Слід запровадити нові механізми забезпечення медичних закладів необхідними ліками та медобладнанням вітчизняного виробництва.

При розгляді питання охорони здоровя Президент цілком закономірно значну увагу приділяє проблемі близькій і пов'язаній з нею - демографічному стану України. Відмічено, що найважливішими пріоритетами демографічної політики мають стати:

- зниження смертності у всіх вікових групах населення, особливо населення працездатного віку, підвищення тривалості життя;

- виховання у населення бережливого ставлення до свого здоровя та здоровя оточуючих, пропаганда здорового способу життя, соціальний захист і моральне заохочення материнства, посилення боротьби з пияцтвом, палінням та іншими шкідливими звичками, сприяння розвитку фізкультури та спорту, служб гігієни;

- розробка та реалізація нової стратегії міграційної політики, перш за все у сфері зовнішньої та внутрішньої трудової міграції;

- адресна підтримка малозабезпечених сімей з дітьми, реалізація прийнятих у попередні роки державних програм поліпшення становища дітей, молоді, жінок, сімї [12.c.12].

Плануючи можливі напрямки реформування закладів охорониздоровя в нинішніх умовах необхідно намітити ймовірні шляхи їх фінансування після запровадження змін у систему надання медичної допомоги населенню країни.

Відразу відзначимо, що є два основні варіанти забезпечення необхідними коштами охорони здоровя: непряме та пряме фінансування.

При непрямому фінансуванні медичні заклади отримують кошти від:

- уряду, центральних та місцевих органів влади;

- за рахунок обов'язкового страхування, яке може бути державне, приватне, комерційне, некомерційне;

- за рахунок добровільного страхування: державного, приватного, комерційного, некомерційного;

- благодійництва.

Пряме фінансування - це оплата медичних послуг у закладахохорони здоровя безпосередньо самими споживачами цих послуг (тобто, хворими, звичайно, за винятком страхових внесків).

В умовах сучасної України є і пряме, і непряме фінансування. А оскільки правова (в тому числі і податкова) база ще не достатньо розроблена, то закономірно, що це викликає масу питань, і правових, і економічних, і морально-етичних. Адже, значна частина суспільства вважає, що державні та комунальні медичні заклади повинні надавати безоплатну допомогу людям. А сучасна тенденція до введення платних послуг в медицині фактично останню не виручає. Вони проти введення платних послуг в державних установах, оскільки такий процес порушує громадянські права, гальмує розвиток приватної медицини. А лікарям, які мають голову й руки, які хочуть працювати самостійно, потрібно дати можливість створювати власні медичні заклади, займатись приватною лікарською практикою.

Створення приватних закладів в галузі медицини не викликає заперечення. Але, щодо того яким чином їх створювати, виникають дискусії. Прийнятним же для більшості фахівців - медиків, управлінців і самого населення є варіант, коли приватні заклади охорони здоровя створюватимуться не замість державних, а поряд з ними для появи конкуренції. Саме цей варіант є більш виваженим та раціональним.

Зрозуміло, що в умовах дефіциту фінансування дуже важко проводити реформування охорони здоровя - цієї винятково важливої для суспільства галузі. Але цю роботу потрібно проводити шляхом залучення до цієї справи широкої громадськості. Адже, спроби МОЗ України протягом 1995-1998 рр. адаптувати стару систему до ринкових відносин - запровадження платних послуг, хаотичне залучення позабюджетних коштів, скорочення кількості ліжок та медичного персоналу не поліпшили, а ще більше загострили ситуацію в охороні здоровя.

Таким чином, Україна дійшла до тієї межі за якою відтягувати з реформами медицини недопустимо. Основою ж цих нововведень має стати поетапне впровадження системи загальнообов'язкового соціального медичного страхування при якому оплата медичних послуг диференційовано залежить від особистих доходів громадян. Впровадження страхових фондів, відомих в Європі як “лікарняні каси”. Але в нас це, переважно, благодійні організації або громадські об'єднання. Вони реєструються в місцевих органах юстиції, мають статути, включені до державного реєстру, ними керують довірені особи. І це зроблено відповідно до чинного законодавства. Проте в наших нормативно-правових актах є багато шпаринок через які до цих утворень може пролізти будь-хто. То ж правомірне запитання: чи не перетворяться ці громадські об'єднання в чергові трасти, які за кілька років поспіль відібрали в населення чималі збереження, а потім раптом зникли?

Ці наші каси скоріше за все - товариські. Вони нагадують старі “чорні каси” або каси взаємодопомоги. Які існували на підприємствах та в організаціях.

Необхідним же є створення страхових лікувальних фондів, цих “кас хворих” на державному рівні. Перехід до страхової медицини має бути запроваджено прийняттям спеціального закону Верховною радою України.

Лікування має забезпечуватись коштами з тих податків, які надходять від населення до бюджету. Форми ж даного оподаткування можуть бути різноманітні. Це і медичне страхування аналогічне пенсійному, і податки на деякі товари, що не мають життєво важливого характеру ( в першу чергу, це алкогольні і тютюнові) [16.c.63].

Отже, якщо ми справді хочемо блага й добробуту для власного народу, то годилося б взяти за основу перевірену десятиліттями структуру та фінансову систему охорони здоровя розвинених країн світу.

На думку багатьох фахівців, Україні щоб досягти європейського рівня медичного обслуговування, потрібно пройти чотири етапи реструктуризації системи охорони здоров'я. Перший етап - фінансове відокремлення поліклініки від стаціонару, другий - фінансове відокремлення служби дільничного терапевта та створення на базі поліклініки діагностичного центру. На цьому ж етапі слід фінансово відокремити невідкладну медичну стаціонарну допомогу (включаючи планову хірургічну допомогу) від планової стаціонарної допомоги. Третій етап - організаційно-методична трансформація служби дільничного терапевта в систему сімейного лікаря; розвиток платної та приватної медицини за рахунок відокремлення частини кадрів і технологій від діагностичного центру (при наявності вже подібної, або при недоцільності цього в зв'язку з місцевими особливостями - може не проводитись); організаційно-методичне відокремлення ліжок денного та цілодобового перебування в стаціонарі планової медичної допомоги. Нарешті, четвертий етап передбачає остаточне завершення формування системи сімейного лікаря, створення територіального лікувально-діагностичного центру, який обслуговує групу сімейних лікарів шляхом приєднання ліжок денного стаціонару до діагностичного центру, а також створення лікарні-госпіталю з оптимальною кількістю та пробільністю ліжок шляхом фінансового приєднання планового цілодобового стаціонару до стаціонару невідкладної допомоги[25.c.2].

Щоб усе це здійснити, потрібно близько двох років. За цей час необхідно поетапно змінювати систему фінансування, переходячи до страхової медицини. Але і після цього на стовідсотковому утриманні державного бюджету мають бути швидка і невідкладна медична допомога, акушерська справа, а, при можливості, такі категорії хворих, як діабетики, онкохворі, хворі на туберкульоз, постраждалі від чорнобильської катастрофи, пацієнти з психічними розладами.

Поза рамками реформування не повинна залишатися й структура управління галуззю. Оскільки, практично всі лікувальні заклади перебувають сьогодні у комунальній власності територіальних громад, то цілком логічно, щоб саме власник фінансував комунальні і капітальні витрати, а також призначав директора лікарні (а не головного лікаря), який би відповідав за доцільність їх використання. Головний же лікар турбується про організацію та координацію медичної допомоги. Крім цього, мусить бути ще й виділення страхових фондів, які фінансують та контролюють лікувальний процес (за заробітну плату, медикаменти, харчування) згідно з тарифами, затвердженими МОЗ України [25.c.2].

Лікування у спеціалізованих лікувальних закладах соціального напрямку (туберкульоз, деякі венеричні, наркологічні захворювання) повинне фінансуватись з фондів медико-соціального страхування, які те ж необхідно створити, або, в певних випадках, за рахунок безпосередньо хворих.

Надзвичайно важливим було б і утвердження культу здоровя в суспільстві, проголосити засади здорового способу життя головним змістом діяльності всіх установ та закладів як суспільного, так і приватного сектора економіки держави. Звичайно, такі кроки мають проводитись на всій території країни, без будь-яких виключень, і досить тривалий час, щоб вони могли дати позитивні результати.

Отже, підтримка охорони здоров'я справа великої суспільної ваги, адже надійна охорона здоров'я - це один з основних чинників національної безпеки сьогодні, запорука міцної і багатої держави завтра, ефективність якої оцінюється двома найважливішими показниками - тривалість життя і приростом населення. На це мають бути направленні зусилля і держави, і суспільства. Адже здоров'я нації - це найголовніше надбання.



Висновки

Ми живемо у суспільстві, що переживає епоху бурхливих змін. Реформується економічна сфера, правова, політична, не залишається осторонь цих процесів і гуманітарна складова суспільного життя.

Дуже важливим є усвідомити роль держави в ході цих перетворень. Ким вона має бути? Зацікавленим спостерігачем чи активним учасником, а можливо і натхненником і творцем нових реалій? Яким має бути місце державної гуманітарної політики в сучасних умовах?

В результаті проведеної роботи під час написання даної курсової довелось під іншим кутом подивитись на ряд давно відомих проблем, ознайомитися із тими сторонами суспільного життя, які раніше були маловідомі широкому загалу.

Результатом є усвідомлення тієї особливої, без сумніву вирішальної ролі, яка належить органам державної влади і в центрі, і в регіонах при здійсненні в країні гуманітарної політики, головним завданням якої є створення умов для всебічного розвитку творчого, освітнього, наукового, культурного потенціалу кожної особистості й суспільства в цілому, послідовної інтелектуалізації суспільства як головного резерву його прогресу. Збагачення та піднесення його духовності.

Вивчення проблем гуманітарного розвитку є неможливим без аналізу його головних складових як кожної зокрема. Так і їх взаємозв'язків і взаємозалежностей з врахуванням впливу на них визначальних принципів гуманітарної політики. При цьому пріоритетними в її здійсненні є саме інтереси людини, а не держави. Повторюючи давньогрецького філософа Протагора можна сказати про визначення суті суспільних цінностей: ”Людина - міра всіх речей”.

Специфіка роботи полягає в тому, що за базу дослідження взято загальнодержавний рівень. Внаслідок цього розглядаються всі об'єкти гуманітарної політики які відчутно представлені в Україні.

Розглядаючи стан справ в освіті, охороні здоровя, культурі відзначено безперечну необхідність їхнього реформування, як і подібних закладів по всій державі. проблеми, що є болючими для усіх українських закладів і установ гуманітарної сфери накладають негативний відбиток на їхню роботу в нинішніх умовах. Найбільш гострою, що зрозуміло, є проблема недостатнього фінансування, а за нею - невідповідність управлінських та організаційних структур новим історичним та соціальним умовам.

В ході роботи запропоновано деякі зміни, які на нашу думку, дозволять покращати стан в галузі гуманітарного розвитку.

В освіті, що є, безперечно, наймасовішою серед інших складових гуманітарної політики, пропонується здійснити перехід до диференційованого навчання. Важливим резервом для покращення стану справ в освіті є реформування в самій системі управління нею. Кроком в потрібній бік має стати створення представницької Районної ради з питань освіти, та реорганізація районного відділу освіти в районний координаційно-методичний центр з цілком новими принципами організації та функціонування.

Необхідними діями є і якнайшвидша комп'ютеризація шкіл і управління ними та впровадження в роботу закладів і установ освіти служби практичної психології.

Зрозуміло. Що без залучення додаткових коштів в нинішніх умовах не обійтись і освітянські заклади мають також їх заробляти. Але, перетворення школи на виробниче підприємство неприпустимо, закріплена в Конституції України безоплатність середньої освіти є аксіомою і абсолютним правилом.

Само собою є зрозуміла необхідність оновлення і галузі охорони здоровя. Суть пропозицій зводиться до переходу української медицини до системи загальнообов'язкового соціального медичного страхування при якому оплата медичних послуг диференційовано залежить від особистих доходів громадян та запровадити європейську структуру системи охорони здоровя, що макроскопічно являє собою трьохступеневий рівень надання медичної допомоги: сімейний лікар, територіально-діагностичний центр та лікарня-госпіталь.

Пропонується змінити і управління лікувальними закладами. Очолювати їх мають директор - відповідальний за фінансово-господарські питання і головний лікар - турбується про організацію та координацію медичної допомоги.

В особливо загрозливому становищі перебуває в сільських районах України культура. Непродумано-авантюрний експеримент з передачею закладів галузі на утримання колективних сільгосппідприємств завдав їм важких збитків, а в окремих випадках привів до повної деградації і закриття.

Тому, проаналізувавши стан культурної сфери нині та моделі її можливого фінансування пропонується перейти до моделі взаємин культури і держави по типу, в основному, британської, коли держава надає кошти на підтримку культури, але розподіл здійснюється через недержавні інституції: Асоціації закладів культури та дозвілля та Районного методичного центру з культурно-освітньої роботи. Пропонується, в перспективі, створити об'єднаний Районний відділ освіти, культури і спорту.

На думку автора, пропоновані зміни по комплексу гуманітарного розвитку дозволяють отримати певний соціально-економічний ефект. Їхня доцільність є реальною і в фінансовому і в суспільному плані. Головним же є те, не очікуючи неблизького ще економічного підйому та достатку дасть можливість покращати стан справ в гуманітарній сфері, забезпечить більш раціональне використання бюджетних коштів, сприятиме залученню громадськості до вирішення існуючих проблем, зробить гуманітарну політику держави ближчою до потреб конкретної людини, раціональнішою і ефективнішою.

Зрозуміло, що всіх проблем вирішити не вдасться ні запровадженням пропонованих нововведень, ні виконанням будь-якої іншої програми реформ. Але проводити зміни необхідно, часу на зволікання уже немає, ресурси існуючої раніше системи відносин в гуманітарній сфері вичерпані. І це є ще одним з висновків до яких ми приходимо в своїй роботі.

Безперечно, що дана курсова робота не вирішує і не претендує на безальтернативне і єдино вірне вирішення всіх питань, що стоять в нинішніх умовах перед суспільством і державою в гуманітарній сфері. Є і недоліки і, можливо, прорахунки. Та, в будь-якому випадку її написання дозволило нам конкретизувати і узагальнити свої знання, свій погляд, свою позицію по відношенню до проблем гуманітарної сфери. Сфери суспільного і державного життя, що близька і цікава кожній людині.



Список використаних джерел

1. Закон України “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” від 21.09.1999. “1068-14.

2. Закон України “Про загальну середню освіту” від 13.05.1999. №651-14.

3. Алексієвець Н.С. Культурне відродження в Україні. - Львів, Астерит, 2003.

4. Волошин А. Чи йдуть реформи в медицині? // Урядовий курєр. 2000. - №7. - С. 8 - 9.

5. Гриценко О. Культурна політика: концепція і досвід // Інститут державного управління і самоврядування при Кабінеті Міністрів. - 1994.

6. Делор Жак. Освіта - справжній скарб // Шлях освіти. - 1997. - №3. - С. 3-6.

7. Державна національна програма “Освіта”: Україна ХХІ ст. - К.: - 2001.

8. Жулинський М. Велич нації полягає в її культурі // Українська культура. - 1998. - №8. - С. 3-5.

9. Збірник законодавчих та нормативних актів про освіту. Вип. 1 та 2. - К. - 1994.

10. Івасюк В. Стан та перспективи національної системи охорони здоровя // Голос України. - 23.06.2007. - С. 4-5.

11. Корсак К. Підстави і напрямки реформування середньої школи України: Структура і стандарти змісту // Освіта і управління. - 1998. - №4. - С.31. Волков О. Національна гуманітарна політика від ідеї до втілення // Освіта і управління. - 2002. - №2. - С.8.

12. Куценко В. Богуш Л. Потенціал сфери охорони здоровя: регіональні аспекти // Економіка України. - 1999 - №3. - С.61-70.

13. Куценко В. Освіта на порозі ХХІ століття // Економіка України. - 1995. - №12. - С. 60-68.

14. Лігоцький А.О. Освіта України - її сьогодення та шляхи розвитку: Навчально-методичний посібник - К. - 1995.

15. Щоденна всеукраїнська газета «День» від 1.11.2009 р.

16. Маслов Н.И. Экономические проблемы здравоохранения. - М.: Экономика, 1990.

17. Науменко Г. Про деякі аспекти реформування освіти України // Шлях освіти. - 1997. - №1. - С. 2-6.

18. Огневюк В. Середня освіта в Україні: проблеми, пошуки та перспективи розвитку // Освіта: управління. - 1997. - №1. - С. 67..

19. Основи законодавства України про культуру // Голос України. - 27.03.2004. - С. 11-12.

20. Основи законодавства України про охорону здоровя // Голос України - 15.12.2005. - С. 9-13.

21. Остапенко Д. Культура чекає реформ. // Урядовий курєр. - 15.07.1997. - С. 9-10.

22. Злотин Р. А. Політичні аспекти міжнародного гуманітарного права. Москва, 2008.

23. Рівень освіти населення України. Довідник // Міністерство статистики України. - Київ, 2008.

24. Україна: поступ у ХХІ ст. Стратегія економічної та соціальної політики на 2005 - 2009 рр. Послання Президента України до Верховної Ради України 2009 рік // Урядовий курєр. - 28.02.2008. - С.5-12.

25. Шевчук С, Головко О. Медичне обслуговування: яким йому бути // Робітнича газета. - 17.09.2002. - С.2.

26. Шкумбатюк К.Л. Гуманітарна політика України: державний механізм реалізації. Науково-дослідний інститут “Проблем людини” уряду України. - К. - 2000.

Размещено на Allbest.ru