37

К У Р С О В А Р О Б О Т А

НА ТЕМУ:

«Методика підготовки і проведення бесіди на тему "Соціальна робота з курсу "Соціальна педагогіка"»

Зміст

Вступ

1. Розділ

1.1 Поняття соціальної педагогіки

1.2 Педагогічне спілкування

1.3 Методи соціальної роботи

1.4 Соціальна політика, як складова соціальної роботи

2. Розділ

2.1 Професіоналізація соціальної роботи: перерваний політ?

2.2 План бесіди

Висновки

Використана література

ВСТУП

Навіть далеко не повний розгляд ідей, вичленених під час аналізу проблем соціально-педагогічного виховання, дає змогу зробити висновок про те, що справжнє виховання є результатом поєднання спеціальних виховних зусиль як з боку вихователя, так і з боку виховуваного, з повним урахуванням впливу соціального середовища. До цього висновку етична думка йшла через переборення точок зору, які абсолютизували або суб'єктивні, або об'єктивні моменти виховання. У першому випадку умовою збереження індивідуальності людської істоти було виключення її із суперечливої системи суспільних відносин. У другому випадку відбувалося ніби розчинення індивіда в соціальному середовищі, що було теоретичним виправданням конформістського типу поведінки. В обох випадках мораль втрачає значення регулятора поведінки людини.

Суспільство є джерелом, звідки особистість черпає свої знання, уміння та навички, моральний досвід тощо.

В той же час матеріальні й духовні цінності є надбанням людини, формуються на основі її життєвого досвіду, знань, умінь, творень, які ввібрали людські почуття і думки. Кожне покоління людей залишає свій неповторний слід у житті суспільства. Плоди діяльності людини як результат спільної праці сучасників формують те суспільне буття, яке, впливаючи на особистість, визначає певною мірою її відмітні особливості.

У нашій країні протиборство добра і зла в середині 80-х років набуло форм, які об'єктивно посилили значення морально-виховної роботи. Ряд важливих аспектів і рис моральної культури суспільства, що переживає пору радикальних якісних перетворень, підкреслили В. П. Бакштановський і Ю. В. Согомонов.

По-перше, розширюється діапазон впливу моральної регуляції, в тому числі включаються нові ділянки соціальної реальності, які раніше лише частково підпадали під вплив моралі (ставлення до політики, природи, процесу пізнання та ін.).

По-друге, в суспільстві відбувається вирівнювання надто складного й тонкого балансу прав та обов'язків, моральної свободи й відповідальності особистості, чому сприяють демократичні перетворення в країні, зниження ролі соціального примусу в дотриманні тих форм поведінки, в яких зацікавлене суспільство.

По-третє, зниження ролі соціального примусу супроводжується переміщенням центру ваги в самій моралі з частини норм, у котрих втілений її характер як засобу стримуючого, забороняючого, обмежуючого (за А.С. Макаренком, це норми, які забезпечують «дисципліну гальмування»), до норм, які стимулюють, активізують діяльність людини.

По-четверте, прискорення радикальних перетворень значно ускладнило ситуацію морального вибору, зробило значною необхідність усебічного врахування мотивації вчинків і всієї лінії поведінки в оцінній практиці. Тим часом ще не до кінця осмислені в етичній теорії наслідки заміни, що відбувається нині, «традиційного» типу соціально-моральної регуляції поведінки на «сучасний» тип. Якщо перший позначається жорсткою запрограмованістю, грунтується на ритуалізованому звичаї й зовнішніх механізмах контролю («а що люди скажуть?»), то другий тип регуляції передбачає поведінку людини, яка має на меті «власноручно» поставлені цілі, усвідомлює тісний зв'язок суспільних і власних інтересів, сприймає суспільні потреби як свої особисті.

По-п'яте, у зв'язку з розширенням сфери впливу моралі відбувається активний процес перетворення значної частини моральних норм до числа складних -- як за способом їх засвоєння індивідом, так і за характером їх творчої реалізації. До певних змін у моральній культурі суспільства призводить і зростання морального значення частини адміністративних і побутових норм.

По-шосте, однією з найвагоміших змін у сфері сучасної моральної свідомості є висунення на передній план світоглядної функції моралі. Регулюючи поведінку індивідів у повсякденному житті, мораль являє собою й певний спосіб бачення світу, що дає змогу сприймати його як справедливий чи несправедливий, добрий чи злий. В умовах зламу ідеологізованого типу світогляду, повернення до загальнолюдських цінностей як до критерію морального розвитку закономірні певні труднощі організації моральної діяльності, забезпечення певної цілісності моральної свідомості людини.

По-сьоме, розвиток НТР, використання передових технологій у народному господарстві ставить чимраз вищі вимоги до поведінки особистості. Вчені наполягають на необхідності морального забезпечення економічних і технологічних процесів. Зазначимо, що особливо чутливі до відсутності такого забезпечення глобальні проекти, оскільки матеріальні збитки супроводжуються тут моральною деградацією суспільства.

По-восьме, збільшення кількості видів професійної діяльності змінює функції спеціалістів і характер міжособистісних відносин при виконанні цих функцій, що, в свою чергу, впливає на моральну атмосферу в трудових колективах, яка тільки формується. Дедалі чіткіше усвідомлюється суспільна потреба в спеціальній моральній підготовці людей до багатьох видів професійної діяльності (насамперед у сфері обслуговування, охорони здоров'я, освіти).

По-дев'яте, швидкі зміни у соціопрофесійних структурах, управлінських відносинах, стандартах споживчої діяльності супроводжуються посиленням впливу масової культури. Зміна форм спілкування та дозвілля, особливо в молодіжному середовищі, породжує нові моральні проблеми, норми й правила поведінки, способи її оцінки.

Думається, що виховна діяльність у сфері моральності набуде оптимального характеру лише за умови врахування зазначених рис моральної культури, властивої нашому сьогоднішньому суспільству. Метою всіх видів виховної діяльності, й насамперед моральної, виступає формування такої системи спонукань, де провідна роль належить саме високим моральним мотивам.

До цього часу не стихають дискусії, в центрі яких питання про те, що ж визначає формування моральної свідомості особистості: «виховання» умовами середовища чи виховання у власному значенні цього слова. Як уже підкреслювалося, сучасна етична думка йшла до розуміння сутності морального виховання через подолання абсолютизації його суб'єктивних та об'єктивних моментів. Можливість абсолютизації останніх була зумовлена суперечливим характером морального виховання, розбіжністю між реальною соціальною практикою й спрямованістю морально-виховних зусиль суспільства.

В тому випадку, коли абсолютизувався суб'єктивний момент виховання, наголошувалося на виробленні у особистості здатності до самовдосконалення. Недоліки подібної системи виховання силкувалися виправити закликами до вихователів краще працювати, а до вихованців -- енергійніше виховуватися. Визнаючи відомі пізнавальні та гуманістичні досягнення такої системи, не можна не зауважити, що вона неминуче виявлялася обтяженою догматичною повчальністю, породжувала святенництво, зіткнення внутрішніх устремлінь, бажань індивіда та його вчинків. Подібне «роздвоєння» морального суб'єкта іноді породжувало у нього хворобливе почуття провини, неможливості «праведного» способу життя. Зрештою, на таку систему морального виховання орієнтувалися релігійні концепції виховання.

В цілому історію етичної думки умовно можна розглядати як перехід до більш прогресивних і плідних у наукоперенести свої зусилля зі сфери виховання у сферу зміни соціального середовища. Подібний підхід до розробки системи морального виховання характерний передусім для французьких матеріалістів XVII ст. В основу цієї системи була покладена ідея вдосконалення суспільних відносин, що мало, на думку філософів і педагогів Просвітництва, викликати бажані переміни в суспільних звичаях. Залишаючись на позиціях споглядального матеріалізму, запропонована концепція морального виховання, по суті, не могла відповісти на запитання: хто ж власне покликаний змінювати соціальні обставини?

Нині подібні ідеї реанімуються з урахуванням особливостей сучасного західного суспільства. Так, один із представників необіхевіоризму американський психолог Б. Скиннер привернув увагу до виробленого ним підходу до виховання книгою «З того боку свободи й гідності» (1971). Замість суспільства з обмеженими ліберальними традиціями Скіннер запропонував створити «абсолютно кероване суспільство» з принципово новою системою соціального контролю. Оскільки, на думку американського психолога, всі сучасні і стримуючі й заохочувальні форми соціального контролю, всі форми й методи будь-якого, в тому числі й морального, виховання є «слабкими засобами», їх належить припинити практикувати.

1.1 ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ

Соціамльна педагомгіка -- галузь педагогіки, що вивчає закономірності соціально-культурної адаптації людини, групи, суспільства з метою гармонізації, гуманізації їх взаємовідносин на внутрішньо-, між- та надособовому рівні. Соціальна педагогіка є галуззю педагогіки. Основна категорія яку вона розглядає -- соціалізація особистості (входження особистості в соціальне середовище, прийняття норм, цінностей та правил цього середовища).

Соціальна педагогіка в Україні це -- досить молода спеціальність, яка зараз знаходиться на етапі розвитку. Як спеціальність та навчальна дисципліна вона була введена досить недавно в 90-х роках 20 ст.

Основне завдання соціальної педагогіки, як навчальної дисципліни полягає у підготовці кваліфікованих фахівців соціальних педагогів, вивчення різних проблем у галузі педагогічних наук, а як спеціальність допомога особистості у вирішенні різних життєвих ситуацій, що виникають протягом життєвого шляху особистості. В основному це проблеми соціалізації особистості.

Соціальний педагог, як фахівець повинен дотримуватись таких основних норм та правил:

Толерантність -- соціальний педагог повинен терпляче ставитися до своїх клієнтів і не виражати до них як не симпатії,так і не антипатії.

Конфіденційність отриманої інформації -- соціальний педагог не має права розголошувати отриману інформацію про свого клієнта, про його проблеми та негаразди, окрім таких винятків: якщо ця інформація може нашкодити клієнту чи комусь іншому; якщо ця інформація потрібна для проведення слідства; та інші випадки що передбачені чинним законодавством України, тоді інформація підлягає розголошенню.

Професіоналізм фахівця -- соціальний педагог повинен мати належну освіту та належний рівень кваліфікації щоб плідно працювати в своїй галузі. Також соціальний педагог повинен підвищувати та покращувати свій рівень професіональності вивчаючи нові і опрацьовуючи нові джерела і публікації, статті та видання які можуть покращувати його професіональний рівень. Для підвищення своєї професійності соціальний педагог повинен також проходити курси підвищення кваліфікації, які діють при навчальних закладах, які готують соціальних педагогів.

Клієнтоцентризм -- для соціального педагога інтереси клієнта повинні бути вище своїх власних інтересів.

Класик вітчизняної педагогіки К.Д. Ушинський вважав педагогіку наукою і одночасно мистецтвом. Це означає, що оволодіння теорією педагогіки ще не дає людині повного права вважати себе повноцінним вихователем молодого підростаючого покоління, колективів і кожної особистості зокрема. Тільки тоді діапазон інтелектуального бачення людиною проблеми в цілому буде достатній, якщо пошук особистість - людина як суспільна істота оволодіє мистецтвом виховання інших людей на основі теорії виховання на особистому прикладі, на основі народної педагогіки, на (ґрунті глибоких осмислених знань історії педагогіки, тісного зв'язку педагогіки і психології, педагогіки і генетики, педагогіки і біології, педагогіки і екології, педагогіки і мови, педагогіки і соціології і ін.

Педагогіку можна з повним правом вважати наукою про людину, а значить суспільною, соціальною наукою, оволодіння якою всіма членами суспільства - цього складного соціального організму - сприяло б в ньому гуманістичних високоморальних дружніх відносин. Індивідуальний підхід знання психофізіологічної сфери людини, вміння моделювати і прогнозувати потенціальні можливості розвитку людини, корегувати її поведінку залежно від умов оточуючого середовища, впливати на її духовне зростання, громадянську зрілість - такі основні напрямки діяльності соціального працівника, посадовий сертифікат якого передбачає:

1. Знати людину і групи людей, які знаходяться в сфері його діяльності.

2. Бути комунікативним, добре знати психофізіологічні особливості людини.

3. Володіти мовою душевного спілкування як з колективом, так і кожною особистістю зокрема; піднімати настрій людини добрим словом, увагою до неї.

4. Своєчасно і ефективно розв'язувати проблеми буття людини, її соціального захисту.

5. Вживати дійових і оперативних заходів щодо лікування, матеріальної допомоги пристарілим, інвалідам, багатодітним сім'ям.

Педагогіка як наука включає такі антиподи людської поведінки як черствість, грубість, егоїзм, зверхність по відношенню до тих людей, які тимчасово потрапили в біду.

Соціальний працівник завжди знаходиться в гурті людей, серед людей, вирішує складні людські долі. Тому, на мій погляд, є неприпустимим невігластво в сфері людських відносин, в сфері соціального захисту особи. Треба мати широкий спектр психолого-педагогічних знань. А тому, мені здається, що соціальний працівник, це образно кажучи, соціальний педагог, людина, яка не тільки надає відповідну матеріальну допомогу, але й своєю поведінкою, мовою, усмішкою, добротою створює той моторний клімат навколо себе, коли людям легко дихається і легко працюється.

Знання з вікової педагогіки напевно не згодяться для роботи в багатодітних сім'ях, які мають свій особливий сімейний мікроклімат, свої проблеми, свої погляди на виховання дітей, своє відношення до суспільства і держави в цілому.

К.Д. Ушинський говорив: “Якщо педагогіка хоче виховати людину в усіх відношеннях, то вона повинна знати цю людину в усіх відношеннях”. Звідси, соціальний захист населення, особливо дітей, повинен мати адресний характер, відповідати вимогам соціальної справедливості і доброзичливості. А це буде можливим тоді, коли соціальний працівник добре знатиме об'єкт, куди спрямовується його діяльність і кожну особистість зокрема.

Його спілкування з людьми, з дітьми особливо, повинно здійснюватись мовою серця, лагідного, щирого, зрозумілого, завжди зваженого, аргументованого, розсудливого. Тон і тембр голосу в розмові з людьми похилого віку має бути спокійний, зрозумілий. Тому треба, напевно, не тільки вміти грамотно писати, але й грамотно говорити з людьми, мовою зрозумілою широкому колу людей.

Архітектоніка педагогічних наук складна і багатоаспектна. Знати всі складові педагогічних наук напевно не можливо, але знати вікову педагогіку, сімейну педагогіку, педагогіку школи - необхідно.

Бо знання вказаних вище складових педагогічних наук сприятиме більш ефективній і результативній роботі соціального працівника, так само як інженера чи лікаря.

Я вважаю, що вивчати, скажімо, дидактику соціального працівника навряд чи доцільно, бо це частина педагогіки, якою мають досконало володіти вчителі, а ось проблеми виховання, розвитку особистості, індивідуального підходу, комунікативності і міжособового спілкування, володіння педагогічним тактом, словом, мовою взагалі, володіти елементами знань про вищу нервову діяльність людини - необхідна передумова успішної діяльності всіх, хто має справу з людьми, працює з людьми на любих рівнях і в різному середовищі.

Думається нам, що соціальні працівники повинні мати більш тісні контакти з школами, де вчаться діти з багатодітних сімей, що потребують особливої опіки служби захисту.

Знання з історії педагогіки дають можливість глибше зрозуміти класову сутність виховання від первісно-общинного, рабовласницького, феодального суспільства до наших днів. Кожне покоління людей готувало собі заміну для продовження того способу виробництва, який воно обрало для утвердження тих ідеалів і духовних цінностей, які були притаманні даному суспільстві.

Соціальні працівники - це вихователі різноманітних верств населення, різноманітних колективів, окремих особистостей. Тому вони повинні володіти мистецтвом виховання, інструментарієм різноманітних форм і методів впливу на особистість, аби її вимоги і бажання задовольнялись якнайповніше, щоб лагідне слово і добра усмішка завжди слугували людяні, щоб людська гідність не принижувалась ні в мові, ні в ділах.

Генріх Песталоцці, Януш Корчак і інші видатні педагоги і мислителі через глибину років подають нам зразок справжнього служіння людям і дітям в першу чергу.

Все для інших і нічого для себе - такі слова викарбувано вдячними співвітчизниками на пам'ятнику Песталоцці.

Любов і глибока шана до людей повинні бути притаманні соціальним працівникам, як справжній захисник зацікавлень обездолених, тих що знаходяться на межі виживання в наш складний, жорстокий час.

Таким чином, педагогіка як наука має важливе значення для практичної діяльності соціального працівника. Вона допомагає йому оволодіти всім спектром людських відносин, визначити і вибрати найбільш раціональний підхід до кожної особистості, позитивно вплинути на психічні, емоціонально-вольові процеси людини, надати їй належний імпульс для переборення життєвих негараздів, підтримати і зберегти здоров'я людей, які потребують соціального захисту на належному рівні.

Педагогіка та психологія, володіння їх основними принципами, їх методами забезпечать створення належного мікро і макроклімату в суспільному середовищі, дадуть можливість більш успішно вирішувати завдання, які стоять перед службами соціального захисту.

1.2 ПЕДАГОГІЧНЕ СПІЛКУВАННЯ

Педагогічне спілкування - система соціально-психологічної взаємодії між викладачем і студентом, спрямована на створення оптимальних соціально - психологічних умов для всебічної діяльності. Для цього педагогові потрібно уміти: оперативно і правильно орієнтуватись в постійно змінюваних умовах спілкування, знаходити відповідні комунікативні засоби, які відповідали б його індивідуальності. Відомо, що непрофесійне педагогічне спілкування породжує страх, невпевненість, спричинює зниження працездатності, порушення динаміки мовлення, небажання думати і діяти самостійно, відчуженість, стійке негативне ставлення до педагога, навчання. Почуття пригніченості від вивчення певного предмета (а не рідко від спілкування з викладачем) у деяких учнів триває впродовж багатьох років. Професійне педагогічне спілкування передбачає високу його культуру, яка засвідчує вміння педагога реалізувати свої можливості у виборі певного стилю педагогічного спілкування.

Стиль спілкування - це усталена система способів та прийомів, які використовує вчитель під час взаємодії. Залежить він від особистісних якостей педагога та комунікативної ситуації. До особистісних якостей належать ставлення вихователя до вихованців (активно-позитивне, пасивно-позитивне, ситуативно-негативне, стійке негативне) та володіння організаторською технікою.

За активно-позитивного ставлення педагог виявляє ділову реакцію на діяльність вихованців, допомагає їм, відчуває потребу у неформальному спілкуванні. Вимогливість, поєднана із зацікавленістю у вихованцях, викликає взаємодовіру, розкутість, комунікабельність. Пасивно-позитивне ставлення фокусує увагу вчителя на вимогливості та суто ділових стосунках. Таке спілкування характеризується сухим, офіційним тоном, браком емоційності, що збіднює спілкування і гальмує творчий розвиток вихованців. Негативне ставлення, що залежить від перепаду настрою вчителя, породжує в дітей недовіру, замкненість, не рідко лицемірство, брутальність тощо. Викликаючи негативне ставлення до себе, такий вчитель працює і проти предмета, який викладає, і проти школи, і суспільство загалом.

Ставлення до вихованця детермінує організаторську діяльність викладача, визначає загальний стиль його спілкування який може бути авторитарним, демократичним і ліберальним.

Авторитарному стилеві властивий диктат, який перетворює одного з учасників комунікативної взаємодії на пасивного виконавця, пригнічує його самостійність та ініціативу. Авторитарний вчитель самочинно визначає спрямованість діяльності групи. Це гальмує ініціативу, пригнічує вихованців. Головні форми взаємодії за такого стилю спілкування - наказ, вказівка, інструкція, догана. Навіть подяка за таких обставин звучить як докір: “Ти добре сьогодні відповідав. Не чекав від Тебе такого”. А реакцією на помилки учнів часто бувають висміювання, різкі слова. Вчитель нетерпимий до заперечень. Усе це породжує несприятливий психологічний клімат, пригнічує ініціативу і відповідальність, гальмує формування колективістських якостей, розвиває у дітей невпевненість.

Демократичний стиль ґрунтується на глибокій повазі, довірі й орієнтації на самоорганізацію самоуправління особистості та колективу.

Базується він на думці колективу, покликаний донести мету діяльності до свідомості кожного учня і залучити усіх до активної участі у спільній діяльності. Основними способами взаємодії є заохочення, порада, інформування, координація, що розвиває в студентів впевненість в собі, ініціативність. З усвідомленням відповідальності, підвищенням зацікавленості, розвивається здатність свідомо, самостійно і творчо працювати що забезпечує стабільний результат діяльності і закладає надійний фундамент в розвитку особистості.

За ліберального стилю у викладача немає стійкої педагогічної позиції. вона виявляється у невтручанні, низькому рівні вимог до виховання. Ліберальний викладач прагне не втручатися в життя колективу, легко підкоряючись суперечливим впливам.

Педагогічне спілкування має свою систему стилю, особливості яких залежать від обставин та індивідуальних характеристик його учасників.

Спілкування на підставі захоплення спільною творчою діяльністю. Головним є активно-позитивне ставлення до учнів, любов до справи, до співрозуміння.

Спілкування, що ґрунтується на дружньому ставленні. Воно базується на особистому позитивному сприйнятті учнями вчителя, який виявляє приязнь, повагу до дітей. Педагоги і керівництво не повинні припускати із свого боку тону фривольного: зубоскальства, розповідання анекдотів, кривляння. А також не повинні бути похмурими, дражливими, крикливими.

Спілкування-дистанція - обмежуються формальними взаєминами. Певна дистанція між вихователем та вихованцем необхідна, але вона не може бути головним критерієм у стосунках.

Спілкування-залякування. Поєднує в собі негативне ставлення до вихованців і авторитетність в організації діяльності. Вдаються до нього педагоги, нездатні організувати спільну діяльність. Проявляється в репліках: “Я не погрожую, але попереджаю, Спробуйте тільки..., Попереду іспит...”

Спілкування -загравання. Поєднує в собі позитивне ставлення до дітей з лібералізмом. Педагог прагне завоювати авторитет, хоче подобатись дітям, але не намагається відшукати доцільних способів організації взаємодії, не гребує дешевими прийомами. Це задовольняє власнолюдство незрілого педагога, але справжньої користі йому та іншим не приносить.

Запорукою продуктивного стилю педагога є його спрямованість на вихованцях, захопленість своєю справою, делікатність у стосунках.

1.3 МЕТОДИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

Методи прийнято розглядати як частину соціальної роботи, що відповідає на питання, як це робиться? Здебільшого концепцію методів розуміють як основний каркас чи рамки, відповідно до яких соціальні працівники і соціальні педагоги повинні застосовувати свої знання і навички в дії, визначати відповідні критерії ефективності своєї роботи. Методи включають систематизований звід правил, що дозволяють здійснювати соціальну роботу, розумно діяти на робочих полях.

Будучи органічної частину соціальної роботи, методи розвивалися й удосконалювалися разом зі становленням і розвитком самої професії соціального працівника і соціального педагога. Тому, щоб простежити розвиток методів, необхідний хоча б невеликий історичний екскурс в історію професії.

У різних країнах ці шляхи розвитку не були ідентичними. Хоча соціальна робота і система підготовки кадрів для її проведення в Німеччині, як і в інших країнах, перетерпіли відомий вплив США, але все-таки розвиток їх безумовний носило в нашій країні самобутній характер і мало національне коріння.

Соціальну роботу і соціальну педагогіку можна визначити як специфічну форму державного і позаурядового впливу на людину з метою забезпечення культурного, соціального і матеріального рівня життя населення. Але разом з тим соціальна робота і соціальна педагогіка - це не синоніми в повному розумінні слова.

У Федеративній Республіці Німеччини дістали права громадянства обоє поняття - соціальна робота і соціальна педагогіка, у той час як у більшості інших країн використовується лише одне поняття соціальна робота для позначення професії.

Соціальна робота як спадкоємиця первісних форм добродійності й опіки - більш широке поняття, але включає також педагогічні впливи і діяльність по захисту людини, по наданню їй допомоги.

Соціальна ж педагогіка позначає лише сфери діяльності з педагогічними цілями, включаючи роботу з дорослими, тому що виховання й утворення - процеси, що супроводжують усе життя людини.

Таким чином, соціальна робота спрямована на практичне рішення соціальних проблем, на допомогу соціально незахищеним чи малозащищенным групам населення.

Соціальна педагогіка має на увазі скоріше профілактику і позашкільне утворення. Загальне ж у них те, що і соціальна робота, і соціальна педагогіка орієнтовані на зміну соціального поводження людини і соціальних відносин.

Розвиток соціальної роботи і соціальної педагогіки як професії почалося в Німеччині на початку XX сторіччя зі створення соціальних шкіл, насамперед жіночих. За наказом, знову утвореного, пруського міністерства народного забезпечення в 1920 році було введено державне регулювання підготовки кадрів соціальних працівників. Цей законодавчий акт став основою подальшого розвитку всієї системи навчання і підготовки фахівців до соціальної діяльності в Німеччині аж до другої світової війни.

Спочатку соціальну роботу підтримували і фінансували переважно вільні благодійні союзи і суспільства. Тільки після першої світової війни виникла державна служба соціальної допомоги населенню, що існує і донині у вигляді відомств соціального забезпечення, охорони здоров'я і допомоги молоді.

Перші десятиліття домінуючим методом соціальної роботи як у США, інших країнах, так і в Німеччині була головним чином індивідуальна допомога клієнтам. Потім стали використовувати соціальну групову терапію, трохи пізніше ввійшла в практику і соціальну роботу в громаді. Ці три форми соціальної роботи стали власне кажучи класичними методами, що зробили вирішальне вплив на професіоналізацію соціальної роботи у всіх країнах.

Після другої світової війни розвиток соціальної роботи і системи підготовки професійних кадрів одержало серйозний імпульс і пройшло кілька етапів.

Основним змістом соціальної роботи в перші післявоєнні роки в Німеччині було надання матеріальної допомоги населенню, перенесшому найтяжчі негоди в період війни. У теоретичній підготовці (дворічної) у ці роки студентам показувалися джерела тяжкого положення людей у таких соціальних сферах, як охорона здоров'я, захист молоді і матеріальна допомога населенню.

Методичні дослідження в області соціальної роботи країни, щоправда, були ще в цей час не відомі. Нічого не говорилося й у системі підготовки в спеціальних школах соціальної роботи про те, якими методами варто переборювати тяжкий стан людей.

Теорія взагалі була ще дуже слабко зв'язана з практикою і мало підкріплювала її. Практична підготовка складалася головним чином з допрофесійної, проміжної і професійної практики, причому навчання соціальної діяльності проводилося тільки на моделях.

1.4 СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА, ЯК СКЛАДОВА СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

Соціальна політика - це складова частина внутрішньої політики держави, яка реалізується у соціальних програмах та практиці регулювання відносин у суспільстві в інтернах соціальних груп населення та окремих громадян.

Поняття “соціальний працівник” стало вживатися наприкінці ХІХ - на поч. ХХ століття. Але як професія і академічна дисципліна соціальна робота отримала визнання лише після другої світової війни. Згідно з ідеєю “держави загального добробуту в 30-х роках в США і в 40-х р. в Західній Європі визначалися права кожної людини на певний мінімум гідного існування, а держава перетворювалася на гарант реалізації цього права. Проте, для втілення подібної ідеї життя, необхідних законів і відповідних матеріальних ресурсів було замало. Потрібна була система індивідуальної допомоги людям, які за тих чи інших причин не вписувалися в тогочасне суспільство, виявилася “за бортом”. Урядові закони і державні асигнування на соціальні потреби повинні були знайти конкретного адресата. Цю функцію взяли на себе соціальні працівники. В основі соціальної роботи, поширеної на Заході, лежить достатньо розвинений і узагальнений метод “роботи з індивідуальним випадком” - досвід надання допомоги інвалідам і сім'ям, які опинилися в кризовій ситуації чи цієї допомоги потребують.

Хоча родоначальниками соціальної роботи вважають західні країни, в певній мірі можна говорити і про вплив колишніх країн соціалістичного табору на організацію соціальної політики і соціальної роботи зокрема. Так, ще до появи системи соціальної роботи на Заході, в СРСР вже існувала і достатньо ефективно діяла система соціального забезпечення громадян. Конституція гарантувала право на працю, відпочинок, освіту, пенсійне забезпечення, не існувало безробіття, запрала забезпечувала прожитковий мінімум. Достатньо ефективно працювала система допомоги малозабезпеченим, інвалідам, сім'ям з дітьми. Проте, соціальна сфера перебувала під жорстким ідеологічним контролем, функції соціальної допомоги, соціальної реабілітації, соціальної адаптації виконували працівники державних та ідеологічний структур (соцзабези, відділи в міськвиконкомах, партійних органах). Соціальна робота, як правило, виконувалася професіоналами, проте до неї залучалися і добровольці, які виконували громадські доручення, що були обов'язкові для кожної “радянської людини”.

Галузі в яких проводилася соціальна робота:

-народна освіта;

-громадські організації (профспілки, Червоний Хрест);

-органи культури;

-медицина;

-органи внутрішніх справ.

Головною проблемою формування соціальної політики на сучасному етапі розвитку української суспільства є переоцінка матеріального чинника, адже. Не зважаючи на важке економічне становище нашого суспільства, все ж сподіватися на вирішення соціальних проблем тільки шляхом матеріальних дотацій також не раціонально.

Крім матеріально-фінансових забезпечень, вимагає індивідуальний підхід до клієнта, а це вимагає відповідної соціально-професійної та психолого-педагогічної підготовки соціального працівника.

Ці функції підготовки соціального працівника взяла на себе соціальна педагогіка.

Характер діяльності вимагає від соціальних працівників знань широкого кола питань: організація системи соціального забезпечення, відповідного законодавства, конкретних методів, форм і прийомів індивідуальної роботи з людьми.

Сфера діяльності соціального працівника є дуже широкою і не завжди може чітко окреслюватися, тому підготовка майбутніх спеціалістів цієї галузі обов'язкового передбачає, окрім академічного компоненту, - володіння науковими знаннями, - обов'язкову практику під керівництвом досвідченого наставника. Важливе значення надається також формуванню особистих психологічних якостей, рис соціального педагога і працівника, які відповідають вимогам професій, а також вміння контактувати, вести переговори, захищати інтереси клієнтів, співпрацювати з представниками суміжних професій, бути формальним і неформальним лідером тощо.

Сьогодні державну соціальну політику в Україні у різних сферах реалізують відповідні міністерства та відомства. У своїй діяльності вони керуються Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України. Основними міністерствами в Україні, що здійснюють соціальну політику щодо захисту сім'ї, дітей, молоді та різних категорій населення є:

Міністерство праці та соціальної політики України;

Міністерство охорони здоров'я України;

Міністерство освіти і науки України;

Міністерство культури і мистецтв України;

Міністерство юстиції України;

Міністерство внутрішніх справ України;

Державний комітет України у справах молоді, спорту і туризму та ін.

Маючи достатню інформацію про різні міністерства, відомства та установи, які повинні чим можуть допомогти людям, соціальні працівники і соціальні педагоги повинні використати ці ресурси на користь клієнта, а результатом їхніх дій має бути перш за все професійне уміння застосовувати також різні технології, серед яких: соціальна діагностика, профілактик, адаптація, реабілітація, корекція, терапія, соціальна експертиза, прогнозування, соціальне посередництво, консультування, соціальне забезпечення, страхування, опіка й опікунство, тощо.

Головним же у цьому має бути, вміння соціального працівника викликати в людині інтерес до повноцінного життя, підтримати в ній власні сили, і бажання творити своє життя самостійно. В цьому і проявляється найвища гуманістична цінність соціально-педагогічної роботи зокрема і соціальної політики в цілому.

2.1 ПРОФЕСІОНАЛІЗАЦІЯ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ: ПЕРЕРВАНИЙ ПОЛІТ?

Починаючи з 1990-х років, в Україні спостерігається становлення соціальної роботи як практичної діяльності, академічної дисципліни і науки. Разом із тим сфера соціального обслуговування населення продовжує вважатися низькопрофесійною, у ній практично немає людей із освітою в соціальній сфері. Більше того, наприкінці 2006 р. з переліку напрямів підготовки бакалаврів у вищих навчальних закладах взагалі вилучили напрям "Соціальна робота", замінивши її "Соціальною допомогою", що свідчить про нерозуміння важливості і сутності соціальної роботи як інституту сучасного демократичного суспільства і може призвести до знищення досягнень у розвитку соціальної роботи, здобутих упродовж останніх 15 років, коли цей фах виник в Україні.

Розробка плану-конспекту бесіди на тему "Сутність поняття Соціальна робота Поняття "соціальна робота" увійшло в соціально-гуманітарну літературу наприкінці XIX ст. у відповідь на соціальну потребу суспільства в змістовому відображенні практичної діяльності людей, які допомагали бідним.

У сучасній літературі це поняття розглядають у трьох основних значеннях:

· практична професійна діяльність із надання допомоги та підтримки людям, які опинились у скрутній ситуації, розвиток у них техніки подолання труднощів і вироблення навичок самодопомоги;

· навчальна дисципліна з професійної підготовки фахівців із соціальної підтримки населення;

· галузь наукових знань, яка ґрунтується на сукупності концепцій і теорій, досліджує принципи і закономірності, моделі та методи соціальної роботи, має об'єкт і предмет дослідження, систему наукових понять і категорій, сукупність методів дослідження.

Фундаментальними в соціальній роботі є принципи соціальної справедливості та дотримання прав людини. Сучасна практика соціальної роботи виходить із того, що клієнт не повинен бути залежним, стосунки з соцпрацівником мусять характеризуватися взаємодією, партнерським характером.

Соціальна робота є фаховою діяльністю. У своєму становленні (професіоналізації) вона пройшла низку етапів:

перетворення з благодійної на фахову діяльність для цілої групи людей;

організація спеціальних навчальних закладів;

формування професійної асоціації;

політична кампанія, спрямована на ухвалення законодавчих актів, які надають професійній асоціації офіційні повноваження, зокрема, здійснювати ліцензування соціальних працівників;

розробка і затвердження етичного кодексу

Соціальна робота -- це міжнародна назва фаху. У різних мовах послуговуються схожими поняттями: Social Work (англ.), Sozial Arbeit (нім.), Travaille Social (фр.), Trabajo Social (ісп.), Praca socjalna (польськ.).

У світі діють Міжнародна федерація соціальних працівників і Міжнародна асоціація Шкіл соціальної роботи, які об'єднують відповідні національні асоціації та окремі національні організації.

Фах соціального працівника в Україні

Соціальна робота -- відносно нова практична діяльність і академічна дисципліна в Україні. Як самостійний вид діяльності вона утвердилася в нашій країні нещодавно -- у середині 1990-х років.

Проте вона успадкувала не лише систему закладів соціального обслуговування, а й риси радянської моделі соціального забезпечення. Тому становлення соціальної роботи як фахової діяльності супроводжують гострі дебати науковців та практиків:

Чи можна вважати соціальною роботою створену в СРСР систему соціального захисту? Чи можлива справжня соціальна робота, орієнтована на активізацію її користувачів, в умовах домінування у суспільстві патерналістської моделі стосунків? Чи приживуться в Україні з її конфліктною культурою фахові принципи безоцінювального ставлення й толерантності?

У країні з панівною патерналістською ієрархічною системою відносин, не лише соціальні працівники, але й клієнти часто не готові до сучасної ідеї розподілу відповідальності між фахівцем і клієнтом у розв'язанні певної проблеми. Клієнти демонструють набуту безпорадність: схильність до залежності та споживацтва.

Немає й суспільного розуміння загалом. Як приклад: влітку 2004-го мені довелося почути з вуст коректора одного з київських видавництв: "Фах соціальна робота? Хіба таке існує взагалі? І що це за вислів -- "цінності соціальної роботи"? Якось неправильно сформульовано!".

З іншого боку, соціальні працівники часто демонструють авторитарність і зверхність у сприйнятті думок і потреб клієнтів. Тому фахово підготовлені соціальні працівники мають утверджувати гуманнішу систему суспільних цінностей.

Серед інших дискусійних моментів, що негативно позначаються на розвиткові практики соціальної роботи, варто назвати розпорошеність соціального захисту між різними відомствами та відсутність скоординованості зусиль.

Так, наприклад, проблемами дитини-інваліда можуть одночасно займатися кілька міністерств: праці та соціальної політики; у справах сім'ї, молоді та спорту; освіти та науки; охорони здоров'я.

Система соціальних служб в Україні поволі змінюється: їх стає все більше, вони урізноманітнюються. У державному класифікаторі професій зазначено чимало посад, на яких можуть працювати спеціалісти із соціальної роботи.

У кожному обласному й районному центрі діє мережа державних і недержавних організацій, що надають соціальні послуги. Проте вона потребує розвитку -- організаційного, правового, кадрового.

Головні недоліки цієї системи -- її фрагментарність, орієнтованість на стаціонарний догляд, відсутність безперервності у наданні послуг конкретним групам клієнтів. Не вистачає й інтегрованого догляду, особливо для людей з функціональними обмеженнями та психічними розладами, ВІЛ-інфікованих та інших вразливих груп.

Відсутність -- стандартів соціальних послуг, уявлень про якість, очікувань від рівня діяльності соціальних працівників -- такий своєрідний ефект доміно спостерігається й донині. Це зумовлює низькі вимоги до якості підготовки фахівців, повільний розвиток соціальної роботи як фаху та науки.

Не працює сповна й Закон "Про соціальні послуги". Так і не запроваджено ані ліцензування соціальних служб, ані реальних стандартів, ані механізму соціального замовлення для укладення угод між державними й недержавними організаціями щодо надання соціальних послуг.

Бракує також фахового контролю за якістю навчання та практики -- те, що в багатьох країнах світу держава делегує відповідним професійним асоціаціям.

Однак, в Україні й досі немає єдиної, визнаної всіма національної Асоціації соціальних працівників. Натомість діють: Ліга соціальних працівників, що об'єднує співробітників державних центрів соціальних служб для молоді; Профспілка працівників соціальної сфери; Асоціація соціальних педагогів і спеціалістів із соціальної роботи, що об'єднує переважно викладачів соціальної педагогіки і соціальної роботи. Остання з перелічених організацій наприкінці 2003 року ухвалила Етичний кодекс спеціалістів із соціальної роботи, який ще має бути поширений і сприйнятий широким загалом.

Дотепер у державній системі соціального захисту на різних її щаблях працюють переважно люди, котрі не мають спеціальної освіти.

Так, за даними, оприлюдненими на колегії Мінпраці в жовтні 2006 р., у державній системі соцзахисту населення працює трохи більше 200 фахівців з освітою за напрямом "Соціальна робота".

Трохи краще становище в державних соціальних службах для сім'ї, дітей та молоді. Сюди приходять на роботу ті, хто отримує освіту з соціальної педагогіки, але ці заклади потерпають від плинності кадрів і неукомплектованості штатів.

Перекваліфікація або підвищення кваліфікації -- зазвичай платні, а рівень оплати праці соцпрацівників -- низький.

Курси підвищення кваліфікації Мінпраці розраховані на керівників управлінь і соціальних закладів та зорієнтовані переважно на забезпечення інформацією щодо змін у нормативно-правовій базі.

Соціальна робота як навчальна дисципліна

В Україні перші навчальні програми з підготовки соціальних працівників виникли на початку 1990-х. І за наступні півтора десятиліття за напрямом "соціальна робота" створено кількарівневу систему підготовки: молодший спеціаліст -- бакалавр -- спеціаліст -- магістр.

Проте цій системі властива низка проблем, зумовлених як загальним становищем освіти, так і особливостями становлення соціальної роботи як нового фаху в Україні, зокрема:

· загальна девальвація якості вищої освіти, захоплення заочними і дистанційними формами навчання (це так само безглуздо, як і заочна підготовка лікарів, адже опанування соціальної роботи означає набуття навичок роботи з клієнтами та іншими людьми, а навички не формуються "заочно");

· низька питома частка практики в обсязі навчального навантаження студентів -- від 3 до 16% (вимоги МОН України обмежують права і можливості навчальних закладів у збільшенні обсягів практики);

· низькі можливості для відпрацювання навичок в аудиторний час (причиною цього є вимоги Міністерства освіти і науки України щодо кількості студентів у групах, зазвичай, близько 20. У той час як на Заході більшість практичних курсів для соціальних працівників відбуваються у групах з 5-6 осіб);

· різні підходи у різних навчальних закладах (за відсутності національної фахової громадської організації, яка б опікувалася питаннями стандартів освіти, зміст навчання соціальній роботі у різних закладах суттєво варіюється через неузгодженість концепцій, на яких ґрунтується викладання базових курсів із соціальної роботи у різних університетах);

· низький рівень мотивації випускників працювати в соціальній сфері (соціальна робота як професійна діяльність і тепер зберігає низький статус: частково через те, що зарплата соціальних працівників є найнижчою серед усіх галузей в Україні; частково через усе ще незначну кількість спеціалістів із фаховою підготовкою; частково через те, що цінності та етичні норми соціальної роботи не регулюють соціальну практику);

· низькі можливості для використання знань випускників у соціальній сфері (вагомою перешкодою до працевлаштування студентів у соціальних службах, особливо державних, стає обмежена можливість до застосування отриманих у процесі навчання знань із соціальної роботи).

Це пов'язано з певною рутинністю системи соціального захисту населення -- відсутністю посад, де очікується застосування навичок, методів і технологій, набутих в університетах, а також посад фахівців із соціальної роботи взагалі, методологічною законсервованістю системи.

Тому частина випускників, аби себе реалізувати, починає створювати недержавні організації, втілювати різні інноваційні проекти.

Схоже, що університетська підготовка дещо випереджає потреби ринку праці. Університети певною мірою слугують каталізатором змін, оскільки готують фахівців, озброєних сучасними знаннями, та здатними застосовувати їх у практичній діяльності;

· брак середніх спеціальних закладів із підготовки соціальних працівників (чимало посад соціальних працівників не потребують вищої фахової освіти). Разом із тим, у країні лише лічені ПТУ і коледжі готують соціальних працівників базового і середнього кваліфікаційного рівня "соціальний робітник".

Соціальна робота як галузь наукових знань

Однією з серйозних методологічних проблем соціальної роботи в Україні є помилкове її ототожнення з соціальною допомогою, соціальним захистом, соціальним забезпеченням, соціальним обслуговуванням, соціальною політикою.

Наріжним каменем наукових дискусій є суб'єкт-суб'єктний характер соціальної роботи та її інституціональний статус. Що це означає?

Суб'єктами соціальної роботи вважають як соціальних працівників, так і клієнтів, котрі мають спільно працювати над пошуком виходу зі складної життєвої ситуації (що вважається об'єктом соціальної роботи).

У соціальній політиці, соціальному забезпеченні, соціальному захисті, соціальній допомозі суб'єктом виступає держава, а об'єктом -- певні групи або все населення.

Ці поняття вживають на позначення функцій держави для забезпечення стабільності та злагоди в суспільстві, підтримання якості життя громадян через перерозподіл суспільних ресурсів.

Соціальна робота є інструментом громадянського суспільства, оскільки виконує посередницьку роль між індивідом і державою, узгоджує різноманітні інтереси. Фахівці із соціальної роботи можуть працювати як у державних, так і недержавних закладах.

В Україні намітилось і певне протистояння між фахами "Соціальна робота" і "Соціальна педагогіка" (яка спрямована переважно на створення умов для соціалізації і ресоціалізації особистості, її соціальне виховання). "Соціальна робота" є до певної міри "попелюшкою" в академічному світі.

До 2006 р. офіційно в Україні було лише два освітні рівні з соціальної роботи -- спеціаліст та магістр. Студенти, що опановують цей фах у бакалавраті, отримують диплом "бакалавра соціології" (з “сором'язливою” згадкою у дужках про соціальну роботу).

Аспірантури за цим фахом так і не відкрито. Між тим, спеціальність "Соціальна педагогіка" має всі освітньо-кваліфікаційні рівні та аспірантуру.

Не дивно, що нині кількість кафедр соціальної педагогіки значно перевищує кількість кафедр соціальної роботи. Виникають кафедри соціальної педагогіки і соціальної роботи або соціології і соціальної роботи (за різними даними, соціальних працівників готують від 30 до понад 50 ВНЗ).

Зрештою, це увінчалось повною перемогою соціальної педагогіки. У грудні 2006-го постановою КМУ № 1719 "Про перелік напрямів, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра" вилучено соціальну роботу як напрям підготовки бакалаврів, проте соціальна педагогіка залишилась в означеному переліку.

Тоді як в Європі в зв'язку з Болонським процесом відмовляються від фаху "Соціальна педагогіка", що зберігся лише в Німеччині та деяких інших країнах, і переходять до підготовки за напрямом "Соціальна робота", однією зі спеціалізацій якої і визначено соціальну педагогіку… В Україні ж, за урядовим рішенням, у переліку спеціальностей з'явилась "соціальна допомога" (у межах галузі наукових знань "соціальне забезпечення"). І навчальним закладам, де здійснювали підготовку соціальних працівників, запропонували пройти переакредитацію за новим напрямом.

На практиці це означає поступове знищення напрацювань у сфері соціальної роботи, набутих в Україні за останні роки. Тож навчально-методичні та наукові розробки численних фахівців навряд чи тепер знадобляться. Адже "соціальне забезпечення" як державна система матеріальної підтримки соціально вразливих груп населення передбачає зовсім інші, ніж соціальна робота знання, вміння та навички.

Власне, важко навіть погодитися з тим, що "соціальне забезпечення" -- це самостійний "напрям наукових знань", це галузь права.

Якщо для опанування соціальної роботи важливі знання з соціології, психології, педагогіки, теорій і методів самої соціальної роботи, то для соціального забезпечення (соціальної допомоги) на першому плані -- знання з правового регулювання соціальних відносин, нормативного забезпечення діяльності страхових фондів і соціальних закладів, економіки та менеджменту.

Таким чином, замість гуманітарного (соціально-політичного) напряму, кафедри соціальної роботи мають фактично перепрофілюватися на економіко-правовий.

Наразі чимало навчальних закладів опинилося на роздоріжжі, розмірковуючи, як вчинити зі спеціальністю "соціальна робота" та відповідними кафедрами? Перепрофільовувати і знову проходити акредитацію, залучати нових фахівців -- юристів, економістів, або ж взагалі відмовитися від нового фаху й закрити стару кафедру, звільнивши значну частину викладачів?

Схоже, що генезис професійного і наукового розвитку соціальної роботи в Україні може бути перервано. Таке вже було на початку ХХ ст., коли намітився перехід від благодійності до професіоналізму. Були впроваджені платні посади в закладах суспільної опіки, виникли перші навчальні заклади для жінок, які готували до такої діяльності.

Фактично у Російській імперії повторювався процес, властивий Великобританії та США. Проте після Жовтневої революції всі сфери суспільного життя потрапили під суворий державний контроль, замість соціальної роботи (суспільної опіки) було створено систему соціального забезпечення (матеріальної допомоги), не було підготовки соціальних працівників, проте навчали праву соціального забезпечення.

Історія повторюється?..

2.2 ПЛАН БЕСІДИ

Мета:

Навчити студентів розбиратися у поняттях "соціальна робота", "соціальний працівник". Роз`яснити особливості роботи соціальних працівників. Сформувати шанобливе ставлення у студентів до працівників соціальної роботи.

Завдання:

Роз`яснити у чому полягають особливості роботи соціальних працівників. Встановити, на скільки аудиторія обізнана у таких поняттях як "соціальний працівник", "соціальна робота". З`ясувати та обговорити проблеми які на сьогоднішній день існують у роботі соціальних працівників, соціальних установ.