Політика, громадянське суспільство та наукова співпраця

Політика, громадянське суспільство та наукова співпраця

Володимир Білецький,

доктор технiчних наук,

професор Донецького національного технічного університету,

шеф-редактор аналітично-інформаційного журналу "Схід"

1. "Третій сектор" як основа громадянського суспільства

Стаття присвячена актуальній проблемі побудови нового громадянського суспільства в Україні. Виконано компаративний аналіз розвитку "третього сектора" в країнах Заходу (1-а частина), країнах СНД та Україні (2-а частина). Акцентовано увагу на особливій ролі недержавних аналітичних центрів (Think tank) як "п'ятої влади". Сформульовано ряд висновків та зауваг, спрямованих на пошук шляхів розбудови українського третього сектора.

2. Недержавні організації постсоціалістичних країн

Масштаби "третього сектору" в постсоціалістичних та, зокрема, пострадянських країнах значно нижчі, ніж у країнах "старих демократій" Америки та Європи. Проте ННО в цих країнах швидко розвиваються.

У Росії діє декілька десятків тисяч ННО (одна ННО на 2300-3000 громадян), які розподілені по території федерації вкрай нерівномірно. У Москві офіційно зареєстровано понад 15 тис. ННО (дані Агентства Соціальної Інформації), Новосибірську (де знаходиться Сибірський Центр підтримки громадянських ініціатив) - 1200 громадських організацій, Алтайському краї - біля 170, Іркутській області - 180, Новокузнецьку - 90, Красноярському краї - 750, Омській області - 175, Республіці Алтай - 50, Республіці Бурятія - 70, Томській області - 180, Тюменській - 40, Читинській - 90. Оцінюючи ці дані, можна зробити висновок про нерівномірність розвитку громадянського сектору в Росії. Найбільші успіхи закономірно спостерігаються у столиці федерації Москві: тут на 450-500 громадян припадає одна ННО. Громадські організації Росії видають журнали, газети, бюлетені, довідники (банки даних про ННО, донорські організації, тренерів-консультантів ННО). Найпомітнішими періодичними виданнями ННО є щомісячний журнал "Пчела" (С.-Петербург), газета "Третий сектор" (Новисибірськ) та видання ННО в Москві.

У Білорусії згідно з даними, зібраними білоруською ННО "Обьединенный путь", існує 1115 громадських організацій, які розташовані головним чином у містах: Мінську (62 % всіх ННО), Вітебську (11 %), Бресті (10%), Могильові (8 %), Гомелі (6 %) та Гродно (3 %). Виходячи з того, що населення Білорусії становить близько 10 млн. чол., одна ННО припадає аж на 9 000 жителів цієї країни. У порівнянні з розвинутими країнами Заходу це дуже низький показник. Проте й у порівнянні з Росією третій сектор Білорусії розвинутий значно гірше, що може бути наслідком недемократичного керівництва державою. При цьому нерівномірний характер розподілу ННО по території країни зберігається, що, очевидно, характерно для початкового етапу розвитку громадянського сектору суспільства. Щодо розподілу білоруських ННО за сферами діяльності, то найбільше організацій функціонує в галузі науки й культури, найменше - військовиків, за інтересами та у сфері держави, самоуправління й права.

Показовим є виникнення (головним чином в 1989-1995 рр.) і розвиток новітніх громадських дослідницьких організацій - "мозкових центрів" у сусідніх постсоціалістичних країнах та країнах народної демократії в Європі. Наприклад, в Албанії в кінці ХХ ст. працювало 6 таких центрів, у Болгарії та Угорщині - близько 20, Польщі - понад 15, Румунії - 8, Словаччині - 12. Think tanks США, Польщі, Чехії та ін. країн Європи мають багато спільного, але водночас відрізняються тематикою своїх досліджень: у країнах Центральної Європи вона головним чином торкається актуальних проблем розвитку демократії та економічних реформ у цих країнах.

Візьмімо для прикладу Польщу. У цій країні працює близько 10 відомих недержавних "мозкових центрів". Це Інститут досліджень основ демократії, Інститут польської політики, Інститут приватного підприємництва і демократії, Міжнародний центр розвитку демократії, Фонд підтримки місцевої демократії, Гданський інститут ринкової економіки, Дослідницький центр ім. Адама Сміта, Фонд СASE - Центр соціальних та економічних досліджень, Інститут сталого розвитку та ін. Усі ці організації, окрім Гданського інституту, розташовані у Варшаві.

Інститут досліджень основ демократії засновано в 1995 р. Сфера досліджень: політичні партії в нових демократичних державах, ставлення до демократії та ринкової економіки, родинні цінності та структура сім'ї. Інститут є приватною некомерційною організацією, яка ставить собі за мету вивчення філософських, історичних, соціальних, політичних і культурних передумов виникнення й функціонування демократичних систем у сучасному суспільстві. Джерела фінансування - внутрішні (польські) й міжнародні. Річний бюджет - бл. 4-6 тис. дол. Інститут має 13 працівників, у т.ч. 4 - постійних. Тел. (48-22)643-68-73.

Інститут польської політики - незалежна некомерційна установа, заснована у 1992 р. Її метою є публікації про розбудову демократії, зокрема з тематики сучасної історії та національних конфліктів в Україні, Білорусії, Росії, Румунії, Естонії, а також з питань економіки та соціального захисту в Польщі, самоврядування в Польщі та Німеччині. Джерела фінансування - гранти від фондів. Постійних співробітників Інститут не має, асоційованих - 3 чол. E-mail: jkarp@polbox.com.

Інститут приватного підприємництва і демократії (1993) - незалежна фундація, що досліджує розвиток приватного сектора в Польщі. Інститут ініціює внесення поправок до чинного законодавства, розробляє стандарти економічних відносин, бере участь у громадських обговореннях. Джерела фінансування - внутрішні та зовнішні. Річний бюджет - 130 тис. дол. Інститут організує національні та міжнародні брифінги, конференції та семінари для політиків і журналістів. E-mail: iped@polbox.com.

Міжнародний центр розвитку демократії (МЦРД) заснований у 1992 р спільно Ягеллонським університетом та Економічною академією. МЦРД працює в таких напрямках: європейські та східні дослідження, дослідження з питань безпеки, громадянське суспільство. До складу Центру входить Інститут стратегічних досліджень. До ради директорів входить, зокрема, Лєшек Бальцерович. Дослідження стосуються ЄС, НАТО, питань громадянського суспільства, ринкової економіки, конституції. При МЦРД створена Депозитна бібліотека Ради Європи - відділ Європейської бібліотеки. Фінансування - внутрішнє (польське) та міжнародне (приблизно порівну). Річний бюджет - 225 тис. дол. Центр має 55 співробітників, у т.ч. 10 - постійних. E-mail: dyrekcja@Friko5.onet.pl.

Фонд підтримки місцевої демократії працює з 1989 р. Основні напрямки діяльності: розвиток громадського самоврядування, підтримка місцевих органів влади та місцевих адміністрацій, місцеве самоврядування. Фонд підтримує розвиток демократії в країнах Східної Європи, зокрема в Україні, Білорусі, Литві, Румунії та країнах СНД. Фінансування - внутрішнє (польське) та міжнародне (приблизно порівну). У Фонді працює бл. 30 чол, з яких 23 - постійні професійні працівники. E-mail: biuro@frdl.org.pl.

Гданський інститут ринкової економіки, який засновано у 1989 р - одна з провідних польських дослідницьких фундацій в галузі економіки. Сприяє трансформації польської економіки в систему вільного ринку. Фінансування на 2/3 - внутрішнє. Річний бюджет - бл. 1,5 млн. дол. Інститут має понад 120 співробітників, переважна більшість яких - сумісники. Інститут має філії у Варшаві та Любліні, співпрацює з дослідницькими установами Європи та Америки. Засновник Гданської банківської академії. E-mail: ibngr@ibngr.edu.pl

Фонд СASE - Центр соціальних та економічних досліджень, працює з 1991 р. Основні напрямки діяльності: державний бюджет та фінанси, процес приватизації, банківська справа, економічні перетворення в посткомуністичних країнах. Річний бюджет Фонду - бл. 1 млн. дол. Фонд активно друкує наукові розвідки з питань трансформації економіки. Має біля 90 співробітників, головним чином сумісників. E-mail: case@case.com.pl

Оцінюючи загальні тенденції розвитку, можна говорити про активне будівництво "третього сектору" в постсоціалістичних країнах, причому механізм цього процесу йде в основному шляхом калькування вже існуючих на Заході прототипів (як західного, так і "діаспорового" штибу). Хоча іноді можна спостерігати привнесення нових суто регіональних (національних) форм NGO. Темп цього процесу настільки швидкий, що дозволяє прогнозувати утворення в ряді цих країн (окрім, імовірно, Бєларусі) повноцінного, збалансованого й стійкого громадського сектору суспільства в найближчі 5-7 років.

3. Третій сектор в Україні

В Україні відповідно до Звіту про гуманітарний розвиток (Ukraine Human Development Report, 1996) існувало понад 5 000 ННО. За оціночними даними експертів за період 1992-97 рр. в Україні створено біля 800 нових всеукраїнських і тисячі місцевих громадських організацій. В 2001 р за даними порталу intellect.org.ua кількість офіційно зареєстрованих ННО в Україні сягнула 25000. У 2004 році за експертними оцінками ця цифра збільшилася до 28000 організацій. У порівнянні з країнами Заходу це небагато - одна ННО на 1710 жителів країни, - але водночас суттєво більше, ніж в Білорусії та Російській Федерації. Такий ефект просунутого розвитку українського "третього сектору" можна пояснити традиційним тяжінням українців до демократії, відчуттям природної європейськості. При цьому більшість ННО, як і в інших країнах, зосереджена в столиці та культурно-історичних і промислових центрах. Найбільша кількість українських ННО припадає на сфери: культури і освіти; здоров'я, інваліди та ветерани; економіка і наука; жінки і діти.

ННО мають свої періодичні видання, серед яких виділяються журнали для ННО: "Громадські ініціативи"(Львів), "Обличчям до обличчя" ("Сприяння", Донецьк); спеціальні і спеціалізовані часописи "мозкових центрів": "Національна безпека і оборона" (Український Центр економічних та політичних досліджень ім. О.Разумкова, Київ), "Схід" (Український культурологічний центр, Донецьк), "Економічний часопис" (Інститут трансформації суспільства, Київ), "Універсум" (Товариство "Універсум", Львів).

Проведений нами аналіз "третього сектору" найбільшої області України - Донецької - дає дуже строкату картину ННО. Феномен високого ступеня заполiтизованостi нашого суспільства чiтко віддзеркалюється в громадських організаціях: вони, як правило, дотримуються цілком певних політичних орiєнтирiв. Сьогодні їх основні політичні вектори можна умовно сформулювати так: 1. Українська демократична держава з переважно Європейською орiєнтацiєю. 2. Демократична держава з переважно Євразiйською (зокрема проросiйською) орiєнтацiєю. 3. Соціалістична (комунiстична) держава з переважною Євразiйською орiєнтацiєю. 4. Iндиферентнi або полiварiантнi в зовнiшньополiтичнiй орiєнтацiї, але з чiткою установкою на ринок i приватну власнiсть як домiнантнi засоби реформ суспiльства. 5. Полiварiантнi в полiтичному вiдношеннi з домiнантою професiйних iнтересiв. 6. Полiварiантнi в полiтичному вiдношеннi з домiнантою національних інтересів. 7. Умовно-індиферентні зі стабільною закордонною грантовою підтримкою.

Загалом же на Донеччині на 2003 рік діяло 4053 громадських організацій та рухів, з них близько 800 зареєстровані на обласному рівні, крім того 4084 профспілкових організації. Динаміка зростання основних (за їх питомою вагою в загальній кількості) організацій "третього сектора" на Донеччині така [36] (1995 р. до 2003 р.): ННО національних і дружніх зв'язків з іншими країнами - 54/172, молодіжних - 50/449, дитячих - 21/174, жіночих - 41/194, благодійних - 110/409, ветеранів та інвалідів - 177/431, професійних ННО - 72/316, виховних - 58/172. Цікаво, що найменше в шахтарському регіоні культурологічних та дотичних до них громадських організацій, так з охорони пам'ятників історії і культури - всього 7 (9), науково-технічної творчості - 19 (48).

Подібна ж строката картина зі своїми територіальними особливостями спостерігається в Криму, Причорномор'ї, у Закарпатті. Більш однорідний "третій сектор" на Західній Україні та в Центрі: тут переважають ННО 1 та 4.

Сьогодні в Україні спостерігається велика різниця в структурі "третього сектору" між Сходом і Заходом, причому громадські організації є "зліпком", віддзеркаленням преференцій населення того чи іншого краю. Крім того, на Сході протягом декількох років тривають спроби використання псевдо-третього сектору під егідою і за прямого втручання влади. Зрозуміло, що такі організації (скажімо "Согласие") виникають швидко, реєструються просто, за офіційними даними включають велику кількість людей, асоційованих членів тощо. Проте після використання з метою підтримки тих чи інших ініціатив влади вони так само швидко й зникають разом з діячами або партіями, які їх народили.

Суттєвою і навіть знаковою особливістю сучасних українських ННО є їхня фінансова залежність від організацій-донорів. Діяльність українських ННО, в т.ч. "мозкових центрів", була б н е м о ж л и в о ю без підтримки міжнародних донорів, зокрема: Friedrich Ebert Stiftung, Konrad Adenauer Foundation, делегації Європейської Комісії в Україні, Freedom House, USAID Agency, McArthur Foundation, Renaissance Foundation, Мiжнародний Фонд "Вiдродження" (фонд Дж.Сороса), Eurasia Foundation, C.S.Mott Foundation, Know-How Fund, the World Bank, Мiжнародний Медiа Центр(ММЦ) - Iнтерньюз, Counterpart International, посольств США, Великої Британії, Нідерландів, Канади та ін. Цієї ж думки дотримуються й інші дослідники (напр., С.Костюк). Найбільші проекти: "Європейський вибір України" (МЦПД), "Сприяння реалізації ефективної політики кордонів України" (ЦМКЗПУ), проект "Єврофорум" (ЦСД), "Українська програма ринкових реформ", "Розвиток iнфраструктури недержавних неприбуткових органiзацiй в Українi" - підтримали Freedom House, USAID Agency та ін., що потребувало десятків млн дол США. Наприклад, динамiка пiдтримки Фондом Дж. Сороса проектiв до 1997 р. весь час була позитивною: з $ 450 тис. у 1990-91 рр. до $ 2 млн у 1993 р., $ 4,8 млн у 1994 р., понад $ 10 млн в 1995-1996 рр, - і тільки в останні роки зменшилися до $ 4-5 млн. Підтримка Фонду "Євразія" оціночно досягала $ 10-12 млн. річно. У той же час сукупна підтримка власного "третього сектору" від українських меценатів і держави була на 2-3 порядки меншою.

Отже, в Україні домінував і домінує до сьогодні вплив закордонних донорів на формування ННО. Причому активно підтримуються ресурснi (сервiснi) центри ННО (РЦ ННО), які є потужним механiзмом корекцiї розвитку "третього сектору" країни в тому напрямку, в якому вважають потрiбним спонсори (донори).

Перші порівняно великі ($ до 50 тис.) гранти від МФВ, Фонду "Євразiя" та Фонду Ч.С. Мотта в 1996 р. одержали такі регіональні РЦ ННО: Запорiзький обласний благодiйний фонд "Центр соцiальних та економiчних дослiджень"(Запорiжжя), Ресурсний центр розвитку громадських органiзацiй органiзацiй "Гурт"(Київ), Асоцiацiя "Iнтеграцiя до Європейської культури" (Одеса), Фонд розвитку громадських органiзацiй "Захiдноукраїнський ресурсний центр"(Львiв), Чернiвецький обласний фонд громадських iнiцiатив (Чернiвцi), "Фонд Х'юза"(Донецьк). Очевидно, що політичні вектори цих організацій близькі в першу чергу до п. 4: "Iндиферентнi або полiварiантнi в зовнiшньополiтичнiй орiєнтацiї, але з чiткою установкою на ринок i приватну власнiсть як домiнантнi засоби реформ суспiльства" та частково до п. 1: "Українська демократична держава з переважно Європейською орiєнтацiєю". В останні роки ХХ ст. пріоритети грантової підтримки також включали загрози ВІЛ, різноманітні жіночі програми, боротьба з корупцією, а також програми сприяння демократичним виборам в Україні. До речі, фінансування донорськими організаціями Заходу антикорупційної програми в Україні починається не вперше, але без урахування попередніх результатів, досягнутих NGO. Разом з тим найменше фінансувалися культурологічні проекти, майже зовсім з грантової підтримки випав сектор науково-технічних українських організацій, підтримка наукових товариств, суттєво зменшилися гранти на мас-медіа. Деякі фонди (МФ "Відродження") згортають свою діяльність. Така стратегія грантодавців потребує ретельного аналізу з урахуванням варіантів подальшого розвитку України. Проте в цілому вона відповідає західним поглядам на нашу країну як державно-територіальну потугу, що не має (не матиме?) чітких економічних і політичних перспектив посісти чільне місце в Східній Європі.

Отже, український "третій сектор" є суттєво диспропорційним як територіально, так і за напрямками діяльності. При цьому чітко простежується часове "відставання" в розвитку громадських організацій Південно-Східної України. Саме їм притаманні ті риси перехідного періоду, яких не зістрінеш на Заході України, чи навіть у Центрі. Такий стан громадського сектору на Східній Україні має багато пояснень. І лежать вони не тільки у площині складу і преференцій місцевого населення, особливо-закритих умов регіону Донбасу(в плані ЗМІ, наприклад), а й у недалекоглядній, навіть шкідливій для розвитку здорового вітчизняного "третього сектору" позиції багатьох відомих інтелектуалів Києва і навіть Львова на початку 1990-х років. Маю на увазі руйнування досить потужних структур Товариства української мови на Донбасі і в Криму при "переформатуванні" його на "Просвіту", непідтримку ініціативи Донбасу у 1996 р. якісного оновлення Народного руху України на основі нової кадрової політики і нової програми з суттєво більшими соціально-економічними акцентами. Ці питання належать до так званих "делікатних" і поки що чекають своїх дослідників. Але події виборів-2004 могли розгортатися зовсім по-іншому, якби Схід України мав би потужний "третій сектор" державницького спрямування.

"Інтелектуальним ядром" широкого кола громадських організацій в Україні виступають "мозкові центри". За даними інтернет-проекту "Мережа аналітичних центрів України" (http://www.intellect. org.ua) станом на 1 лютого 2002(2005) р., в Україні діяло близько 60 (115) "мозкових центри". Ядром українських Think Tanks виступає Київ - 38 (67) центрів. Далі йде Львів - 14 (32), Донецьк - 8 (28), Харків - 10 (23), Закарпаття (15), Волинь, Дніпропетровськ, Тернопіль, Хмельницький, Чернівці - по 14 на 2005 р., Луганськ, Полтава, Івано-Францівськ, Крим, Вінниця, Херсон, Запоріжжя, Чернігів - по 13-10 центри на 2005. Понад два десятки Think Tanks утворено при вузах України, зокрема при Дніпропетровському, Київському, Львівському, Таврійському, Тернопільському та Чернівецькому національних університетах, УАДУ при Президентові України, Харківській національній юридичній академії та ін. Крім того, в Україні діють аналітичні центри окремих олігархів, бізнесових структур, політичних партій. До найбільш авторитетних неурядових аналітичних структур України можна віднести: Український центр економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова (УЦЕПД), Агентство гуманітарних технологій (АГТ), Асоціацію молодих українських політологів і політиків (АМУПП), Атлантичну Раду України (АРУ), Інститут політики (ІП), Український культурологічний центр (УКЦентр) та аналітично-інформаційний журнал "Схід"(Донецьк), Культурологічний часопис "Ї", Київський центр інституту Схід-Захід (КЦІСЗ), Міжнародний центр перспективних досліджень (МЦПД), Український незалежний центр політичних досліджень (УНЦПД); Центр європейських та міжнародних досліджень (ЦЄМД), Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України (ЦМКЗПУ), Інститут трансформації суспільства (ІТС). Потенційно потужними організаціями є Інститут Євро-Атлантичного Співробітництва (ІЄАП), Інститут Європейської Інтеграції (ІЄІ), Товариство зовнішньої політики України (ТЗПУ), Центр стратегічних досліджень (ЦСД). Фінансування просунутих українських Think tanks, як і в Польщі та Чехії, в основному зовнішнє. Наведемо деякі приклади окремих українських "мозкових центрів", які зараз успішно працюють.

Міжнародний центр перспективних досліджень засновано в 1993 р. Мета діяльності центру - сприяння розвитку демократичного суспільства та ринкової економіки в Україні, процесам європейської інтеграції України. Здійснює аналітичні дослідження економіки України, прогнози розвитку та оцінку можливих ризиків. На основі опитування 300 промислових підприємств України проводить щоквартальний моніторинг української економіки на мікрорівні. Фінансування в основному міжнародне. Річний бюджет - 1,2 млн. дол. В центрі на постійній основі працює 45 професійних працівників. E-mail: office@icps.kiev.ua

Український центр економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова - неприбуткова громадська організація. Здійснює дослідження в таких сферах: внутрішня політика, соціально-економічний розвиток України, енергетика, державне управління, міжнародна економіка, зовнішня політика, національна безпека і оборона, військове будівництво, міжнародна і регіональна безпека, миротворча діяльність. УЦЕПД об'єднав експертів у галузях історії, політології, філософії, соціології, права, міжнародних відносин, економіки, енергетики та воєнної безпеки. У Центрі на постійній основі працюють 24 чол. Експерти УЦЕПД отримали фахову підготовку у вітчизняних та іноземних університетах, мають учені ступені й звання, досвід роботи в органах державної влади. Для проведення досліджень Центр залучає широке коло висококваліфікованих експертів на контрактній основі. Цілі УЦЕПД: розробка моделей соціально-економічного розвитку України та механізмів їх реалізації; сприяння конструктивній взаємодії гілок влади; розбудова ефективної, економічно необтяжливої Воєнної організації держави; підвищення ефективності взаємодії держави і суспільства, обґрунтованості державних рішень, результативності власної участі в процесі їх прийняття; налагодження плідної співпраці з міжнародними аналітичними центрами, проведення спільних досліджень з актуальних проблем. УЦЕПД забезпечує високу якість аналітичної продукції. Це одна з найдосвідченіших NGO в Україні, яка виконує дослідницьку роботу в провідних наукових установах держави; практичну роботу в органах державної влади: Адміністрації Президента, Кабінеті Міністрів, Апараті Ради національної безпеки і оборони, Міністерстві оборони та Генеральному штабі Збройних Сил України; бере участь у підготовці та проведенні виборчих кампаній; участь в розробці законодавчих і нормативних документів: Конституційного договору, Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, Стратегії забезпечення економічної безпеки України, Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України", нормативних актів, державних і галузевих програм; розробці аналітичних матеріалів з актуальних проблем національної безпеки; здійснює підготовку аналітичних доповідей Президентові України, Прем'єр-міністрові України, Секретареві Ради національної безпеки й оборони України; надання консультацій парламентським комітетам, Уряду України. E-mail: info@uceps.com.ua.

Інститут демократії ім. Пилипа Орлика утворений у 1993 р. Основні напрямки діяльності охоплюють широкий спектр проблем: дослідження державного самоуправління та місцевого самоврядування, громадянського суспільства, національної безпеки, прав людини та національних меншин, охорони довкілля. Джерела фінансування в основному міжнародні. Має близько 20 постійних професійних працівників та 30 асоційованих. E-mail: orlyk@orlyk.gluk.apc.org.

Інститут трансформації суспільства (інститут О.Соскіна) засновано в 1994 р. Він провадить дослідження в галузі економічних реформ, політичної трансформації суспільства, соціології, державного управління і національної безпеки, геополітики, видає журнал "Економічний часопис". Джерела фінансування внутрішньоукраїнські та міжнародні. Має 10 професійних працівників та 50 сумісників. E-mail: ososkin@i.kiev.ua.

Центр інновацій та розвитку заснований у 1996 р. Основний напрямок діяльності - розвиток "третього сектору" в Україні. Центр видає свій журнал. Річний бюджет - 25 тис. дол. Має 6 постійних працівників та 20 інших. E-mail: idc@iopa.freenet.kiev.ua.

Серед регіональних можна виділити Політологічний центр "Генеза" у Львові (E-mail: geneza@geneza.lviv.ua), Український культурологічний центр у Донецьку (E-mail: ukcdb@uvika.dn.ua), Кримський центр незалежних політичних дослідників та журналістів (E-mail: prtl@kcnpdj.crimea.ua).

Інтелектуальний продукт вітчизняних аналітичних центрів, як правило, відрізняється високим науковим рівнем, що пояснюється значною часткою професійних науковців в їх штаті. Інколи якість цього продукту навіть вища, ніж це можуть забезпечити іноземні Think tanks, що цілком обумовлено фаховим рівнем вітчизняних спеціалістів. Ефект був би ще більшим, якби компетентність координаторів донорських організацій в Україні відповідала високому рівню експертів українських "мозкових центрів", а серед останніх дух заробітчанства не викликав би інколи до життя організацій з приставкою "псевдо-".

Разом з тим, гостро бракує вітчизняних джерел фінансування аналітичних центрів, рідкісним ще й до сьогодні є державне замовлення на аналітичний продукт. Попри це можна прогнозувати подальше зростання як числа, так і фахового рівня Think tanks в Україні, які надалі будуть виконувати все більшу роль як "п'ята влада".

Зосереджуючись на задачі пошуку шляхів оптимальної розбудови вітчизняного третього сектору, сформулюємо декілька висновків та зауваг:

По-перше, слід констатувати, що недержавні неприбуткові організації є основою громадянського суспільства й надалі саме вони вирішальним чином впливатимуть на архітектуру суспільства в цілому й вектори цивілізаційного розвитку в ХХІ ст.

По-друге, "третій сектор" західного світу досяг значного рівня розвитку, відрізняється секторальною збалансованістю і відносною неполітизованістю напротивагу "третьому сектору" в пострадянських країнах, де триває процес його формування.

В Україні цей процес іде в цілому більш успішно, ніж в інших пострадянських країнах, але стан "третього сектору" ще далекий від його прототипів на Заході, сума ННО в нашій країні не складає консолiдованого громадського руху, хоча простежується тенденція до зменшення протиріч у розумінні майбутнього країни як самостійної європейської держави з ринковою економікою. Разом з тим, провідні українські Think Tanks досягли високого рівня, який не поступається відомим аналітичним центрам Заходу.

По-третє, сьогодні відсутня національна концепція побудови (формування) в Україні розвиненого громадського сектору, який би мав риси аналогів Західного світу й був гармонійно поєднаний з першим і другим сектором суспільства. Потужним механiзмом корекцiї розвитку "третього сектору" країни в тому напрямку, в якому вважають потрiбним законодавці і спонсори (донори) є ресурснi (сервiснi) та "мозкові" центри. Ситуацiя, яка склалася в Українi, коли розвитком, розбудовою громадського "третього сектору", зокрема ресурсних і "мозкових" центрів, опiкуються в основному неукраїнськi донорськi органiзацiї не є нормальною.

По-четверте, процес зростання кiлькостi недержавних неприбуткових органiзацiй автоматично не переходить у якiсно вищу форму - консолiдований громадський рух. Пояснення цьому просте: філософська категорiя к i л ь к i с т ь - це вiдношення якiсно т о т о ж н и х речей як дискретних одиниць певної множини, а рiзнi ННО далеко не тотожнi об'єкти. Аналіз можливих сценаріїв глобальних геополiтичних, соцiальних, нацiонально-культурних змiн в Україні в контексті ролі в цьому процесі "третього сектору" показує неготовність останнього адекватно й незалежно реагувати на можливі виклики.

Досвід країн розвинутої демократії показує, що особливо велика відповідальність у період формування "третього сектору" лежить на структурах, які виконують регулятивні функції: правову, фінансову, організаційно-сервісну. Держава повинна створити законодавчу базу, що сприятиме виникненню й функцiонуванню оптимального саморегулюючого громадського сектору iз залученням до цього "другого сектору" - комерцiйного. Таким чином, тiльки в активнiй взаємодiї українських державного, комерцiйного та громадського секторiв може сформуватися демократичне українське суспiльство. Допомога ж донорських неукраїнських органiзацiй у цьому процесi повинна відігравати суто допомiжну роль.

Література

1. Винников О., Ткачук А. Громадські організації в Україні: новий поступ з новим законодавством // Голос громадянина. - 1997. - №4. - С. 4-8.

2. Райт Дж. Досвід роботи неприбуткових організацій США у сфері освіти та науки // Голос громадянина. - 1997. - №4. - С. 8-10.

3. Малєєв В. Третій сектор у світі - кінець ХХ ст. // Голос громадянина. - 1997. - №4. - С.10-14.

4.Павлюченко О. Рада Європи та НДО// Голос громадянина. - 1997. - № 4 С. 14-16.

5. Tacis с нашим участием/ Информационный бюллетень "Сиб-ново-центра" и "Немецко-русского обмена". -1997. - №3. - сентябрь.

6. Практикум гражданских инициатив. - Екатеринбург, 1997.

7. Общественные обьединения Сибирского региона. Або: Информационный справочник, Новосибирск, 1997. - 526 с.

8. Справочник белорусских общественных обьединений. - Минск: Агентство САДИ, 1997. - 158 с.

9. Свєтлова С. Лобізм як процес // Голос громадянина. - 1997. - №2. - С.55-58.

10. Шкарлат Ю.Г., Голубовський В.В., Тищенко О.І. Про правові проблеми самоорганізації суспільства // Голос громадянина. - 1997. -№4. - С.11-13.

11. James G., Mc. Gann, Kent R. - Think tanks and civil societies. - New Brunswick (U.S.A.) and London (UK). - 2000. - 617 с.

12. Білецький В.С. Громадські організації та їх роль у житті суспільства // Схід. - 1997. -№8. - С. 16-19.

13. Bridgett G. Wagner, John E. Hilboldt, Eric T. Korsvall. - Policy Experts 2000. (A Guide to Public Policy Experts and Organizations). - Washington, D.C.: Heritage Foundation. - 2000. - 898 р.

14. The AEI Press. Publisher for the American Enterprise Institute // Books for the Trade. Fall/Winter 2000-2001. - 14 р.

15. Publications of Institute for International Economics. - 2000. - 52 p.

16. Elizabeth Boris. Philanthropic Foundations in the United States. Washington D.C.: Council on Foundations. - 2000. - 61 p.

17. The Foundation 1000 (Catalog of Fundraising & Nonprofit Development Resources 2000/2001). - Washington D.C.: The Foundation Center. - 2000.

18. The Foundation Center // Washington D.C. - 2000. - 38 p.

19. Economic Reform Today // Center for International Private Enterprise. - Washington D.C. - 2000. - 44 p.

20. Зовнішня та безпекова політика України: 2000/2001. Річна аналітична доповідь Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України. - К., 2001. - С.15.

21. Прес-конференція прем'єр міністра Швеції Й.Перссона // Интерфакс-Украина. - 20 червня 2001р.

22. Неурядові дослідницькі організації Центральної та Східної Європи. - К., 1998. - С.IX.

23. Білецький В. "Мозкові центри" в США // Схід. - 2000. - №6.

24. Актуальні проблеми інформаційної безпеки України. Аналітична доповідь Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова // Національна безпека і оборона. - 2001. - No1. - С. 25.

25. Постанова Кабінету міністрів України від 10 квітня 2001р. No.345 "Про затвердження плану дій щодо реалізації пріоритетних положень програми інтеграції України до Європейського Союзу в 2001 році. - Розділ 4.5.

26. Україна на шляху європейської інтеграції: соціологічне опитування УЦЕПД // Національна безпека і оборона. - 2000. - No9. - С. 2-14.

27. Степаненко М. Амбіції "мізковиків" і потреби суспільства // Президентський вісник. - 2001. - 26 травня. - С.6.

28. Указ Президента України "Про Громадську раду експертів із внутрішньополітичних питань" від 4 листопада 2000 року No1203/2000.

29. Матеріали Всеукраїнської конференції "Українські мозкові центри та Уряд: ініціатива - діалог - співпраця, http://www.intellect.org.ua/materials/300600conf/3/.

30. Резолюція конференції "мозкових центрів" України "Влада та громадськість: співпраця у прийнятті рішень", 14-15 травня 2001р., м. Київ.

31. Барановський О. Третій сектор і економіка // Український регіональний вісник. - No10. - С.4.

32. Гриценко А. Команда Олександра Разумкова: і влада і країна задихаються без свіжих ідей // Центр Разумкова, 2000. - К.: Заповіт, 2001. - С. 12.

33. Костюк С. Неурядові аналітичні центри в контексті реалізації євроінтеграційного курсу України// Схід. - 2001. № 5 (42). - С. 50-54.

34. Дослідницькі неурядові організації Центральної Європи / Укл. І.Климпуш, О.Сторожук та ін. - К.: "Агентство "Україна", 1998. - 302 с.

35. Білецький В.С. "Третій сектор": реалії сьогодення та виклики майбутнього // тези Міжнародної наукової конференції "Громадянське суспільство і соціальні перетворення в Україні". - Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка. - 2001. - 13-15 грудня. С. 99-102

СОЦІАЛЬНА АБО ЛІБЕРАЛЬНА ДЕРЖАВА: ПРОБЛЕМИ ВИБОРУ

Валерій Кочуєв,

голова Донецької агенції розвитку місцевого самоврядування

У статті робиться спроба розглянути базові принципи формування державної економічної політики в нових незалежних країнах, виявити головні чинники гальмування ринкових реформ в Україні і на цьому ґрунті спробувати визначити концептуальні підходи щодо визначення стратегічного вектору завдань нового політичного керівництва держави, сучасного українського суспільства.

Головним завданням української держави1 в умовах перехідної економіки є створення певної системи правових норм і правил господарювання, які б:

- відповідали стратегічним цілям її розвитку;

- не суперечили або органічно вписувалися в систему організації відносин, які прийняті і діють у розвинутих країнах світу.

Щодо другого завдання, то тут справа зводиться передусім до кропіткого вивчення досвіду економічного регулювання й законодавства в країнах об'єднаної Європи, США та інших і проектування на цій основі власних законодавчих документів з урахуванням специфіки української ментальності, культури й традицій. Першочерговою вимогою при цьому слід вважати уникнення принципових розбіжностей і невідповідностей між національними і міжнародно визнаними засадничими нормами й законами, пріоритет яких беззаперечно визнається Україною, що й підтверджується її міжнародними зобов'язаннями.

Ця справа дуже непроста. Існує ціла низка проблемних питань, які самотужки жодна держава світу вирішити неспроможна. Ці проблеми вирішуються парламентом і урядом країни спільно з європейськими та іншими міжнародними інституціями, що, безумовно, сприяє процесу нашої інтеграції у світове співтовариство.

У той же час вирішення цього найвідповідальнішого завдання, передусім, залежить від того, наскільки мудро й послідовно наша держава буде дотримуватися власної стратегії розвитку, вивірено і зважено підходитиме до постановки завдань чинного законодавства, а також від ступеня спроможності її інститутів знайти й опанувати такі форми й методи діяльності, які б забезпечували виконання цих завдань виключно в законних рамках.

Тобто, справа, про яку зараз йдеться, є для кожної країни, так би мовити, особливою й унікальною. Успішність її розв'язання залежить від компетенції й уміння держави рахувати, аналізувати і, насамкінець, приймати й виконувати власні рішення. При цьому слід зауважити, що ідеального, уніфікованого шляху чи шаблону, взірця, який міг би успішно прижитися на вітчизняному просторі, у світі просто не існує. Кожна країна має пройти свій шлях. Проте чим менше ресурсів буде витрачено урядом на подолання соціально-політичних негараздів, тим розвиненішим і благополучнішим стане суспільство, тим краще буде жити в такій країні. Таким чином, ідеальна держава - це сукупність політичних та економічних умов, які забезпечують народу країни максимальне суспільне благо.

Невдачі урядів. Межі економічної свободи.

Усі демократичні уряди, безумовно, діють заради досягнення суспільних інтересів. Однак питання про те, що таке суспільні інтереси, або суспільне благо, було й залишається дискусійним. Так само дискусійним залишається питання про методи організації суспільного виробництва, розподілу і споживання. Наприклад, переважна більшість американців (США) вважають найвищими цінностями економічну свободу, приватну власність і вільний конкурентний ринок. Відповідно й американська держава проводить так звану політику "laisser-faire" (з франц. - невтручання).

Не вдаючись у детальний аналіз усіх позитивних і негативних моментів американського способу життя, ми можемо лише дуже коротко підсумувати: це країна індивідуалістів, які довіряють лише самим собі й богу (індивідуалізм поперед соціалізму), і у цьому вони досягли вражаючих результатів. Утім сказати, що американці та їхній уряд досягли суспільного блага, навряд чи хтось з них наважиться.

Європейські країни не такі палкі прихильники політики невтручання і дотримуються дещо інших методів діяльності. Можна констатувати, що їм властива достатньо соціалізована організація суспільного виробництва і держава в ній виступає одним з найактивніших агентів. Це вже значною мірою регульована державою економіка. На разі актуальним є створення і наднаціональних регулювальних органів, основною функцією яких є погодження єдиних для всіх країн об'єднаної Європи уніфікованих обмежень вільного ринку й конкуренції. Усе робиться заради того, щоб досягти більшого для всіх народів Європи суспільного блага. Проте чи можна сьогодні говорити, що європейським країнам вдалося у повній мірі досягти суспільного блага, і всі громадяни Європи схвалюють політику своїх урядів та урядових інституцій Євросоюзу? Навряд чи. Про це свідчать чисельні соціальні конфлікти на ґрунті значної диференціації в доходах, у споживанні матеріальних і духовних благ, конфлікти між "новими" і "старими" європейцями, "півднем" і "північчю" і т.ін.

Найбільш соціалізовану політику, принаймні стосовно розподілу і споживання суспільних благ, проводили країни, які у минулому мали соціалістичний спосіб виробництва: СРСР, країни Східної Європи, КНР тощо. У цих країнах рівень економічної свободи був мінімальним, а всі функції з управління народним господарством брала на себе держава. Це був зразок вищого прояву державного патерналізму, де чиновники привласнили право виступати від імені народу і від його імені вирішувати що йому, цьому народу, їсти, пити, одягати, читати, дивитися й думати. Утім крах соціалізму на зламі 20 - 21 століть переконливо засвідчив, що централізовано-планова економіка не спроможна виконувати взяту на себе функцію провідника суспільних інтересів. Витратна економіка виявилася неспроможною навіть нагодувати людей, не кажучи вже про заявлені духовні і соціальні цінності.

Отже, абстрагуючись на даному етапі аналізу від конкретних національних економік і господарських систем, питання щодо вибору тієї чи іншої моделі суспільного виробництва можна дещо узагальнити і сказати, що між двома протилежностями: вільною ринковою економікою та її антиподом - плановою, централізованою (бюрократичною) - лежить безмежна кількість проміжних варіантів вибору, у кожному з яких співвідношення між двома цими визначеннями буде різним. Яке співвідношення буде обраним у певний час є наріжним каменем розвитку і головним чинником регресу або успіху кожного конкретного уряду (держави).

Розбудовуючи власну систему урядування, кожній державі доводиться мати справу з поняттями невизначеності й ризику. Дійсно, для прийняття будь-якого рішення на державному рівні відповідальні особи (або відповідальна команда) повинні мати повну інформаційну картину проблеми, яку вони намагаються розв'язати (статистичну інформацію, аналіз зовнішніх загроз, знання тенденцій у досліджуваних сферах, і таке інше). При цьому найменше ускладнення поставленого завдання підвищує ризик помилки і можливість досягнення прогнозованих результатів. Якщо на мікроекономічному рівні (окрема фірма, підприємство або підприємець) як в теорії, так і на практиці вже напрацьовано більш-менш прийнятні й задовільні методи прогнозування та бізнес-планування [9, 11, 12], то на рівні макроекономічному такого роду спроби виявляються значною мірою менш ефективними [1, 10].

Характеризуючи невдачі урядів у досягненні задекларованих цілей, автор фундаментального дослідження "Економіка державного сектору" Дж.Е. Стігліц доходить висновку про чотири "пастки": "... обмеженість інформації уряду; обмежені можливості урядового контролю за окремими наслідками власної діяльності; обмеженість його впливу на бюрократію; обмеження, які накладаються політичними процесами..." [2].

Список цих "пасток" у країнах "нової демократії", на наш погляд, є ще більш вражаючим. Автори "Політичних і економічних перетворень в Росії і Україні" також підкреслюють, що попри наявну позитивну економічну динаміку в Україні, держава має вибратися з кількох "пасток":

- пастка фінансових зобов'язань;

- міжчасова пастка;

- регуляторна пастка;

- стабілізаційна пастка;

- мікроекономічна пастка;

- інституціональна пастка [1].

І це, безумовно, ще більше підвищує ступінь ризику невдач урядів зазначених країн у проведенні соціально-економічних реформ.

Яскравим прикладом цього спостереження є, на жаль, і діяльність державних установ України, вектор політики і пріоритети яких за роки незалежності неодноразово змінювалися й кардинально переглядалися. Якщо перший етап реформаторських зусиль уряду країни можна описати в термінах позитивізму та романтичного ринкового капіталізму, то з другої половини 90-х років держава послідовно стала схилятися до імперативу активних дій, все більше й активніше втручаючись у хід соціально-економічних перетворень. Відтепер рельєфніше стало проявлятися прагнення державних установ адмініструвати, регулювати та контролювати майже всі економічні відносини шляхом створення додаткових економічних обмежень і скорочення ступенів економічної свободи суб'єктів підприємницької діяльності.

Головним чином, ця метаморфоза відбулася під впливом невдач урядової політики першого періоду, наслідком якої стали подальший розпад виробництва, кризовий стан фінансів і грошової системи, різке скорочення внутрішнього споживчого ринку і як наслідок - загроза політичної і соціальної стабільності у державі.

Досвід української держави в цьому сенсі не є чимось випадковим. Цікаві висновки зробив свого часу також і відомий фінансист та філантроп світового рівня Дж.Сорос, який "... був змушений визнати, що колапс закритого суспільства не веде автоматично до створення суспільства відкритого. Навпаки, він може призвести до розвалу влади й дезінтеграції суспільства. Слабка держава може бути такою ж загрозою для відкритого суспільства, як і авторитарна... Тепер я розглядаю відкрите суспільство як таке, що розташоване на хисткому острівці, де йому загрожують догматичні погляди усіх видів: ті, що нав'язані закритим суспільством, і ті, що ведуть до дезінтеграції суспільства взагалі" [3].

Не менш рельєфно проступає дилема вибору між вільним ринком і державним втручанням у дослідженні Г. Райта "Державні фінанси: Теорія і практика перехідного періоду в Центральній Європі". Говорячи про роль урядів, він зазначає: "Ринкова економіка має особливу систему цінностей і власні правила ухвалення рішень. Наприклад, створення багатства оцінюється за допомогою конкурентної системи ціноутворення. Прибутки є виявом створення багатства і служать винагородою за ризик. Політична система функціонує на основі іншої цінності та процедури ухвалення рішень. Як можна сподіватися, ринкова й політична системи значно відрізняються одна від одної своїми цінностями і процесами ухвалення рішень, які суперечать одне одному... Політичний процес - це колективні рішення на підставі переговорів та компромісу, які можуть і не спиратися на економічну раціональність...Отже, уряд мусить діяти на моральній та юридичній підставі частіше, ніж за економічними критеріями" [5]. Таким чином, неважко побачити, що потрапляючи у "пастку" обставин перехідного періоду, держава вимушена вдаватися до методів регулювання, в яких компонента політичного значно перевищує виміри економічного ряду. Економіка все більше підпорядковується політиці й починає безпосередньо від неї залежати.

Добре це чи ні, та якою мірою добре для суспільства

Прибічники "державницького курсу" обґрунтовують необхідність свого активного втручання в господарські відносини в категоріях "успіхів" у галузі економічного зростання, прискорення темпів росту, наповнення державного бюджету й решті показників макроекономічного плану. Це саме ми можемо побачити й на прикладі урядової політики України останніх років. І це безперечні факти, що підтверджуються відповідними статистичними даними. Але чи можна тільки на цій підставі стверджувати, що прийнята сьогодні економічна політика є політикою сталого розвитку, що найліпше сприяє розкриттю ресурсно-економічного потенціалу країни, виступає запорукою добробуту і духовного розвитку громадян, та, насамкінець, здійснюється в контексті стандартів і норм, прийнятих і діючих у розвиненому суспільстві.

Позитивної відповіді ми скоріш за все не отримаємо ні на національному, ні на міжнародному, ні на побутовому рівні. А ті невеликі паростки економічного зростання й добробуту громадян, якими ми можемо сьогодні тішитися, напевно слід віднести до успіхів антикризового управління, а не до стратегії довготривалого соціально-економічного розвитку.

Про проблемність нашої національної системи управління свідчать, передусім перманентні кризи, які призводять до розбалансування пропорцій і нерівномірного розвитку галузей народного господарства й територій та існування серйозного тіньового сектору економіки. До цього треба додати й надмірну та прогресуючу диференціацію доходів між різними прошарками населення, нестабільність цін на споживчому ринку, залежність економіки України від країн-імпортерів вітчизняної продукції. За цих умов уряд все частіше вимушений звертатися до прямого, безпосереднього втручання у мікроекономіку (тобто у діяльність суб'єктів підприємницької діяльності), вводячи обмеження ціноутворень, розподілу ресурсів тощо заради тимчасових політичних завдань і вигод. Тим самим у господарську діяльність вносяться елементи несподіваності і непередбаченості, непрогнозованості поведінки економічних суб'єктів. Можна погодитися з авторами аналітичного дослідження Бураковським І. та Новицьким В., що "...реальна економічна політика (на відміну від офіційно декларованої мети й намірів) врешті-решт протидіє становленню та розвитку нормального підприємництва. Свідченням цього є успішна протидія бюрократичної машини всім спробам дерегуляції виробничо-комерційної діяльності на мікрорівні" [1].

У будь-якому разі, коли на перше місце виходить і починає відігравати визначальну роль суб'єктивний фактор, економіка зазнає стресу. Враховуючи те, що переважна більшість державних керівників виховані старою школою і сповідають традиційні цінності радянського часу, їх розуміння власної ролі і поведінка в сучасних умовах переходу на ринкові засади господарювання тримає усю господарчу сферу в передінфарктному стані. І це є, з одного боку, природною основою конфлікту між ринковим, капіталістичним світоглядом і державницько-патерналістським, а з іншого, насправді, серйозним системним недоліком політики врядування. Таким чином, говорити про раціональність та ефективність господарювання, оптимальність за критеріями суспільного блага, спираючись лише на цифри економічного росту в декількох, хоча й дуже важливих, галузях господарства, буде не тільки методологічно некоректно, але й шкідливо з практичної точки зору.

Окреслені недоліки лежать на поверхні українського буття. Скажімо, про все це йдеться у "Посланні Президента України до Верховної Ради України" у розділах: "Становлення та розвиток ринку праці в Україні: проблеми та перспективи розв'язання", "Стратегія детенізації української економіки", "Розширення Європейського Союзу - нові можливості та перспективи для України" та інших "гарячих" постановах і розпорядженнях уряду щодо стабілізації цін на ринку нафтопродуктів, м'ясному і хлібному ринках України, постановах Національного банку щодо обмеження обміну валют і т.ін. З огляду на перспективи розвитку і стратегічний вибір України слід знов і знов вдаватися до пошуку альтернатив існуючій практиці управління й відповідей на запитання: "Які системні зміни потрібні Україні?, "Яких заходів треба вжити, щоб наблизити перспективи входження нашої країни до світового цивілізованого суспільства?" [8].

Деякі принципові зауваження щодо зміни алгоритму діяльності

Попри величезну повагу до органів державного управління, не можна не зауважити, що наша держава поки що не може дати позитивних зразків покращання ефективності роботи багаточисельного бюрократичного апарату, витрати на який з кожним роком все збільшуються. Якщо, наприклад, у 1992 році на утримання апаратів управління у зведеному бюджеті України було виділено 1,3% від його загального обсягу, то вже через 10 років, у 2002 році - 3,8%, і тенденція щодо розбухання управлінського апарату у 2003 и 2004 роках, на жаль, зберігалася [8]. Усе це свідчить про те, що для кожного нового завдання в структурі влади створюється додаткова управлінська структура. [12]

Здається, ми вже підійшли до розуміння тієї очевидної істини, що не держава, а самі люди мають нагодувати себе й тих своїх співвітчизників, які вже самі неспроможні цього зробити. Якщо поставити собі за мету проаналізувати ефективність численних державних Програм (за 1993 - 2002 рік Кабмін України затвердив близько 120 загальнонаціональних Програм: від розвитку футболу і до розвитку внутрішнього споживчого ринку), то неважко пересвідчитись, що більшість з них, м'яко кажучи, виявилася неспроможними якось суттєво вплинути на показники нашого життя. І цей незадовільний результат обумовлюється не стільки помилками чи недостатньою кваліфікацією розробників вищезгаданих програм і низькою професійністю виконавців, а є скоріше прогнозованим наслідком невідповідності вибраного інструментарію рівню складності продекларованих завдань [7].

Очевидно, що розподіляти наш спільний пиріг надалі буде все складніше. Держава, на жаль, і це треба чітко усвідомлювати, не має здібностей Ісуса Христа, який спромігся нагодувати увесь світ п'ятьма хлібами. Її завдання не годувати (мова не йде про соціальні програми), а дати можливість людям нагодувати самих себе.

Слід усвідомлювати, що уряд може тільки пом'якшити, а не розв'язати "помилки" ринкового сектору. Центральне ж місце в економіці довготривалого розвитку мають відігравати приватні підприємства. Таким чином, головна задача державної влади і в економічному, і в політичному сенсі - дати свободу розвитку підприємництва. І все, що має зробити сьогодні влада, це чітко й відкрито визначити для себе низку послідовних дій, спрямованих на вивільнення власного народу від державної опіки.

Аналізуючи проблеми становлення капіталістичного господарства в розвинутих країнах світу і причини невдач у цьому напрямку в країнах "третього" світу, їх найвідоміший дослідник і Президент Інституту свободи і Демократії Ернандо де Сото зробив кілька зауважень, до яких нам слід було б прислухатися. По-перше, він попередив нас, що зовсім не обов'язково сліпо копіювати моделі розвитку й досвід розвинутих країн, у тому числі й США. По друге, він сформулював ряд застережень, які слід взяти до уваги, щоб одвічно не ходити по замкненому колу. Багатьом з наших співвітчизників-посадовців, буде, як нам здається, дуже корисним подумати над словами Ернандо де Сото: "... уряди країн, що розвиваються, протягом уже 180 років (борони нас Боже від такого терміну - В.К) намагаються зробити свої системи власності доступними для бідняків. Чому вони зазнали поразки? Причина в тому, що вони діяли під впливом п'яти фундаментальних оман: