Політика, громадянське суспільство та наукова співпраця

1. шукали захисту, у позалегальному або тіньовому секторі господарства, аби не сплачувати податки (як це нагадує українського чиновника - В.К);

2. власність на об'єкти нерухомості є позалегальною, тому що належним чином не були проведені земле вимірювальні роботи, планування та реєстрація;

3. достатньо зробити все для того, щоб власністю володіли законно, а витратами на законослухняний уряд можна не перейматися;

4. існуючі нелегальні настанови чи "суспільні договори", що спрямовують життя позалегалів, можна ігнорувати;

5. добитися змін таких фундаментальних характеристик суспільства, як норми й звичаї, що регулюють як легальну, так і позалегальну власність, можна й при невисокому рівні політичного керівництва [6].

Про межі економічної свободи та способи її регулювання

Розглядаючи сьогоднішній стан справ в економіці, преважна більшість дослідників звертається до традиційного переліку її "вузьких" місць, найперше тіньової економіки. Далі йдуть такі чинники, як недосконалість податкової політики, недоліки регуляторного механізму, прогалини у бюджетній політиці й управлінні державним майном і т. ін., описувані в категоріях детермінант цього нелегального явища.

Отже, усі головні чинники тінізації нібито визначені, вивчений і механізм їхнього впливу, залишається тільки вжити відповідних заходів, аби очистити суспільство від цього ганебного явища. [8] Але, попри цілковиту зрозумілість зазначеної проблеми, пропоновані стратегії її розв'язання чомусь не спрацьовують. Можна десятиліття (а то й століття) дискутувати на тему розмірів тіньового сектору, говорити про трансформацію його структури, ринкової стратегії нелегальних підприємств і таке інше. Можна приймати "жорсткі" урядові рішення щодо ліквідації тіньових структур. Можна навіть, спробувати "підключати" до їхнього переслідування й силові державні органи (що, до речі, на практиці не так вже й рідко застосовується). Проте результат завжди буде далекий від очікуваного. І справа тут не в тому, що комусь не вистачає державного патріотизму, і не у поганих людських якостях підприємців [14]. Проблема, як нам видається, полягає в іншому: свободу для підприємницької діяльності в нашій країні купити значно дешевше в державного чиновника, ніж у держави. По суті, за останні півтора десятиліття, держава, її вищі посадовці, так і не спромоглися виконати свою головну історичну місію - розробити і впровадити прозорі й відкриті правила ведення економічної діяльності, забезпечити своїх громадян економічною свободою, створити межі закону, єдиного для всіх. У результаті Україна має дві Конституції, два законодавства, дві економіки, дві моралі, дві культури, дві держави: першу публічно представляє Президент, Верховна Рада й Прем'єр-міністр (Голови міст, державних адміністрації тощо), а в другій все відбувається за вказівкою олігархічно-промислових груп й їх кабінетних уповноважених, тут панує інша мораль та інші цінності - кабінетно-телефонне право. У принципі, ті ж самі люди, які представляють офіційну державу, тоді ж, але таємно, виступають провідниками іншої політики - тіньової. І на цьому поприщі їхні здобутки значно переважають все те, що кваліфікується як служіння Закону. Публічна політика і непублічна діяльність на межі кримінальних вчинків, як це не дивно, практично безконфліктно уживаються в нашому суспільстві й сприймаються більшістю населення як абсолютно природна річ. Так влаштована наша політико-економічна система. А той факт, що вона до цього часу існує і не збирається поступатися владою, є прямим наслідком і заслугою політичного керівництва держави, продуктом його діяльності.

Отже, кожен, хто відчуває в собі здібності до підприємницької діяльності, має пам'ятати про існування двох державних надбудов, двох систем оподаткування, двох правоохоронних і судочинних систем. Уникнути цього неможливо, тому що метастази цієї хвороби наскрізь проникли у всі системи суспільного життя і являють собою його сутність.

Виникає питання: кому й чому вигідно існування такого подвійного способу життя?

На першу його частину безперспективно шукати конкретну відповідь. А якщо й сказати, що з цього має зиск певна соціальна група наших співвітчизників, які , чи за обставинами, чи за принципом особистої відданості обіймають якісь керівні посади з правом розпорядження ресурсами й видачі дозволів на той чи інший ступінь економічної свободи (і не тільки економічної), - це значить нічого не сказати. Та й справа не в персоналіях. Такі хвороби не передаються генетичним шляхом.

А от питання відносно того, чому працює мультиплікатор тінізації, що його підживлює, являє собою і теоретичну, і практичну цінність.

Методологічною передумовою пошуку відповіді може стати теорія капіталу й ринків, розробкою протягом майже 4-х останніх століть займалися десятки видатних науковців і політиків, починаючи від В.Петті, А.Сміта, Дж.Ст.Мілля, до К.Маркса, П.Самуельсона, В.Нордгауза, Дж.М.Кейнса, М.Фрідмена тощо [9, 15].

Переважна більшість наших урядовців роботи цих авторів з різних причин не вивчала, і тому при слові "капітал" більшість з них уявляють собі купу грошей, споруд, машин та інших матеріальних цінностей. Тобто, для них капітал - щось насамперед матеріальне, що можна помацати й покласти в кишеню. А раз так, то рухом капіталів можна покерувати. Це є основною спокусою для будь-якого чиновника, який тією чи іншою мірою наближений до прийняття регуляторних рішень щодо господарської діяльності. Скеровування матеріальних потоків у відповідне русло є основою власного збагачення й присвоєння певної частки капіталу. Розміри цієї частки залежать від посади чиновника і його вміння "домовитися" з власником капіталу про розподіл цього "священного телятка".

Самою ж природою капіталу така посередницька "участь" не передбачається. Усім тим, хто тільки "кабінетно" знайомий з економікою, треба запам'ятати, що капітал за своєю власною природою, є у першу чергу джерелом інвестиційної діяльності. Це спосіб існування суспільного багатства, що забезпечує найбільш ефективне використання всіх наявних обмежених ресурсів з метою досягнення більшого суспільного блага. Образно кажучи, капітал є живильною водою, яка попри всі перешкоди володіє чудесним даром природи знаходити й прокладати для себе найкоротші та найпростіші шляхи для перетікання з однієї території на іншу, об'єднання з іншими потоками, зливання або розмежування з ними заради того, щоб напоїти землю й зробити її родючою. Той, хто створює на шляху такого потоку штучні бар'єри, стримуючи рух капіталів, бере на себе велику відповідальність. Адже будь-яке втручання з будь-яких причин завдає шкоди функціонуванню суспільного капіталу та гальмує розвиток економіки. Абсолютно точно визначено, що чим більше перешкод, тим нижче темпи обігу капіталу, його ефективність, і, відповідно, тим біднішим є народ і країна.

Виходячи з цього, нам здається, що економічне зростання України у першу чергу буде залежати від того, наскільки державі вдасться впорядкувати своє втручання в господарські відносини, співвіднести їх з реальними потребами розвитку капіталу, усталити таку практику й забезпечити виконання цих правил усіма суб'єктами економічних відносин, без винятку і без преференцій. Вважаємо за доцільне ще раз навести вислів Е. Де Сото: "Підняти скляний ковпак, що спотворює суспільне життя, можна тільки засобами права. Легальний правовий порядок має вступити у взаємодію з позалегальним, щоб досягнути їхньої інтеграції, породити суспільний договір стосовно власності й капіталу. Природно, що для такої інтеграції потрібні не тільки юристи. Потрібні економісти, щоб вести вірні розрахунки; потрібні фахівці з планування міст та агрономи, щоб визначати пріоритетні завдання; потрібні топографи, картографи й комп'ютерщики, щоб налагодити роботу інформаційних систем. Але успіх першочергово залежить від правильності законів. Все інше має додатковий та допоміжний характер". [6] Це не заклик до фритредерства не заборона і не повне відкидання протекціонізму. Без окремих, навіть економічно недоцільних, але політично необхідних заходів на цьому шляху не обійтися. Чим чіткішою, прозорішою, прогнозованішою й передбаченішою буде політика економічного регулювання (фіскальна, бюджетна, кредитна, грошова тощо), тим швидше й активніше буде здійснюватися рух капіталу, навіть із-за кордонів країни. Усе це можна звести до однієї простої формули: створення повноцінного ринкового середовища.

З усього вищесказаного можна зробити такі висновки.

1. У державах, для яких характерна нерозвиненість громадянського суспільства й незрілість політичних інститутів, прийняття політичних рішень у сфері господарської діяльності є вкрай небезпечною й конфліктною справою. Саме тому сфера застосування політичного втручання у господарські відносини має бути чітко визначеною, а з часом і втратити провідне значення. За офіційною статистикою ми вже пройшли ту фазу економічного циклу, що відповідає такому поняттю як "кейнсіанський відрізок". Таким чином державі слід обережніше користуватися бюджетними коштами, штучно спотворюючи (за рахунок збільшення невиробничих витрат) попит на внутрішньому споживчому ринку товарів і послуг. Методами такого заощадження мають стати:

- припинення штучної підтримки збиткових державних підприємств;

- припинення практики "безкоштовної фінансової допомоги" й надання пільг окремим суб'єктам господарювання;

- удосконалення практики соціальних виплат.

2. Державний сектор економіки з розвитком економіки в ринкових її формах має скорочуватися до розмірів, які необхідні лише для підтримування державних функцій і забезпечення незалежності національної економіки та національної безпеки громадян. Те ж саме стосується й сектору комунальної власності.

3. Кількість і чисельність державних органів управління має скорочуватися, а їхнє функціональне призначення та роль відповідати потребам розвитку підприємництва. Треба найближчим часом провести адміністративну реформу з обов'язковим суттєвим скороченням зайвих державних установ та їх апаратів. Паралельно має бути розроблена й інша, побудована на показниках якості управління, система їхнього матеріального стимулювання.

4. Проведення податкової та завершення бюджетної реформи. Спрощення системи оподаткування, надання їй стимулювальної функції. Розроблення механізмів децентралізації фінансових потоків.

5. Створення умови для розвинення ринків нерухомості й землі.

Про роль бюрократичного апарату

Можна погодитися з твердженням про те, що є "багато шляхів, які ведуть до ринкової економіки, але жодний до кінця не випробуваний. Найтяжчою проблемою є порядок, або послідовність цих реформ... ця проблема має природу заклятого кола." [4]

І ми свідомі того, що економічна роль української держави в суспільстві має стати іншою, Від "моделі" нав'язування народу законів і правил, розроблених десь там "наверху", до практики законотворчості, побудованої на вивченні реального життя, правил і настанов, якими постійно користуються люди. Між державою і її народом має існувати певна громадська угода як основа легітимності діяльності держави [6].

Безумовно, між поняттями держава і бюрократія не можна ставити знак рівності. Це різні речі. Утім у житті саме бюрократія є тим представником держави, через якого стратегічні політичні рішення й настанови трансформуються в юридично-правові форми організації суспільного життя. Саме від неї залежить "чистота" передачі того самого сигналу, або, висловлюючись новомодним словом, месседжу (massage - англ. - повідомлення), який виражає суть політичного курсу держави. Тому роль її у державному будівництві є однією з визначальних. Отже, першочерговим завданням держави, її політичних лідерів є приведення бюрократії від стану "де-юре" до стану "де-факто". І це завдання набагато складніше, відповідальніше, проблематичніше, ніж усі вищезгадані завдання інституціонально-правового порядку.

Історія і практика розвитку демократії свідчить, що тільки безпосередня участь і особиста відданість керівників держави в проведенні реформ може зламати інерцію застою, примусити чиновників діяти так, як того вимагає закон.

Завершити ці нотатки хочеться словами президента Інституту свободи і демократії, одного з відоміших політичних дослідників Латинської Америки Ернандо де Сото: "Створення загальнодоступної системи власності - це робота передусім політиків, тому що нею мають керувати люди, які розуміють, що кінцевою метою реформ являються не витончені пункти законів, не мережа суперсучасних комп'ютерів і не багатокольорові карти, отримані в результаті аерофотозйомки землі з гранично високою дозвільною здатністю. Метою реформи, що легалізує власність, є перетворення власності на капітал, який слугуватиме благу всього народу" [6].

ЛІТЕРАТУРА

1. Політичні і економічні перетворення в Росії і Україні - Woodrow Wilson International Center for Scholars Kennan Institute - М.: "Три квадрата", 2003. - С.98, 99-102,104-106

2. Джозеф Е. Стігліц Економіка державного сектора - К.: Основи, 1998. - С.33

3, Джорж Сорос Криза глобального капіталізму Відкрите суспільство під загрозою. - К.: Основи, 1999. - С. 94 -95

4. Майкл Бурда, Чарлз Виплош Макроекономіка Європейський контекст. - К.: Основи, 1998. - С.643-647

5. Державні фінанси: Теорія і практика перехідного періоду в Центральній Європі (За ред. Юрая Немеца, Універсистетім. Матея Бела, Словаччина, та Глена Райта, Інститут державного управління, Угорщина). - К.: Основи, 1998

6.Ернандо де Сото Загадка капитала Почему капитализм торжествует на Западе и терпит поражение во всём остальном мире - М.: Олимп бизнес, 2001. - С. 153 - 156, 173 - 177, 192 - 208

7. Кочуев В. Проблемы становления гражданского общества в Украине // Налоговый Курьер. - 2003. - №6. - С. 30-31

8. Послання Президента України до Верховної Ради України Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році. - К. 2004. - С.141- 150, 150 -153, 226 - 227

9. Роберт С. Піндайк Деніел Л. Рубінфелд Мікроекономіка - К.:, Основи, 1996. - розділ 5, 16.

10. Аналіз вигід і витрат Практичний посібник - Секретаріат ради скарбниці Канади, К.: Основи, 1999.

11. Фредерік С. Мишкін Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків - К.: Основи, 1999. - С.137 - 146

12. Основы экономической теории Учебно-методическое пособие / Под ред. Проф.. Р. Нуреева //.. Вопросы экономики. -1996. - № 4. - С. 126-132

13. Паркинсон Сирил Законы Паркинсона - М.: "Прогресс", 1989

14. Кочуев В Как убедить бизнес в добропорядочности при уплате налогов //. Налоговый Курьер. -2003. - №3. - С.26-29

15. Самюелсон Пол А., Нордгауз Вільям Д. Мікроекономіка. - К.: Основи, 1998

Українська національна ідея

Дмитро Павличко,

письменник, дипломат,

народний депутат України

І-го і ІІІ-го скликань,

Герой України

Робота відомого українського письменника, громадського діяча й політика Дмитра Павличка базується на лекції, прочитаній ним 1 вересня 2002 р. перед студентами й викладачами Києво-Могилянської Академії.

Автор розмірковує про феномен національної ідеї, в руслі якої Українська держава спочатку вела боротьбу за свою незалежність, а пізніше і до сьогодні - за стабільний розвиток на засадах демократичних загальнолюдських цінностей.

Роздуми про минуле і сучасне буття української національної ідеї мають неабияку актуальність і зараз, коли віра в демократичну, європейську майбутність нашої держави потребує закріплення в свідомості як широких верств українських громадян, так і світової спільноти.

Важко визначити, що таке національна ідея взагалі, бо її можна розуміти як зберігання материнської мови, обрядових звичаїв і т. ін. для окремої людини, родини чи громад, які проживають за межами рідного етносу. Але можна з'ясувати, що таке національна ідея для конкретного народу, який має свою мову, культурні й духовні традиції, пам'ять про своє минуле, характерні риси ментальності, економічні інтереси, територію, своєрідні способи добування засобів до життя. Національна ідея сполучає в собі визначальні прикметності народу і вимагає від нього для їхньої оборони та розвитку створення власної, ні від кого не залежної державної організації.

Отже, національна ідея - це творець, захисник, відновлювач і будівничий державності народу, його дух свободи, вищий рівень самоусвідомлення, ознака інтелектуальної зрілості, його здатність впливати на формування позитивного для себе політичного міжнародного клімату.

Державні організації українського етносу виникли в середині першого тисячоліття нашої ери. Є відомості про існування держави Кия, Щека і Хорива в передруські часи, а ще перед тим явив себе союз антських племен. Княгиня Ольга донищувала підкорену Києвом древлянську державу. Отже, Київська Русь виступає вже як добре організована державна структура на велетенській території. То була держава князя, його роду та військової дружини. Народ перебував у залежності від них, але не почувався відчуженим від політичного устрою, в якому жив, а вважав цю державу за свою.

"Слово про Ігорів похід" подає у високохудожній формі зміст національної ідеї Київської Русі. Це - утвердження родинної єдності князів, засудження їх династичної роздрібненості і ворожнечі. Якщо пригадати, що за сто років (1146 - 1246) Київ переходив з рук до рук сорок шість разів, тут княжило сім князів із семи ліній і трьох династій, то стає зрозумілою тривога автора "Слова" - великого патріота Київської держави, основу якої заклали племена саме українського етносу, передовсім поляни.

Київська Русь найбільше постраждала від нападів Юрія Долгорукого, засновника Москви, що був на чолі Володимиро-Суздальського князівства - першого державного утворення московитів. Могутність Київської держави підірвали не так кочові племена, що ринули на неї з Азії, як війна між киянами і суздальцями, що носила вже майже міжнаціональний характер1.

Видатний український державник Данило Галицький продовжував традиції Ярослава Мудрого в орієнтації на Європу, він встановив тривалі контакти з західними сусідами і з Ватиканом; 1253 року одержав корону від Папи римського Інокентія IV на знак подяки за оборону християнського світу від татаро-монгольської навали.

Із середини XIV ст., тобто із занепадом Галицько-Волинської держави, українська ідея знаходить свій вияв у автономній князівській підпорядкованості литовській династії Гедиміновичів. Велике Князівство Литовське, яке називалось також Литовсько-Руською державою, генетично виводило себе з Київської Русі. Тут державною мовою була мова руська, за сучасною і точнішою назвою - староукраїнська, а система законів базувалась на "Руській правді" Ярослава Мудрого.

То був час, коли український народ зберігав і розвивав риси своєї окремішності. Відмирання нашої державності, а водночас початок формування української ідеї як протестуючої сили, сконцентрованої і в тих верствах, що втратили владу, і в тих, що найбільше відчули чуже поневолення, настає в процесі об'єднання Литви з Польщею.

Опір польській експансії на українські землі, що розпочалася в середині XIV ст. підкоренням Галицької Русі, чинили православні, руськомовні литовські володарі. Аж коли князь Ягайло став польським королем (1383 р.), прийняв католицизм і створив конфедеративну польсько-литовську державу, все змінилося. Польська мова і віра почали витісняти українську мову і віру.

В XVI ст. віровизнання і національність були близькими, майже тотожними поняттями, тому оборона віри була також обороною нації. Але головним носієм нашої національної ідеї тоді стала так звана римо-католицька русь, тобто письменники і філософи, рутенці з походження, які одержали освіту й виховання в європейських університетах. Це - В. Загоровський, М. Стрийковський, С. Оріховський С. Кльонович, В. Тяпинський та інші видатні таланти, які створили латиномовний пласт української літератури і своєю освіченістю успішно захищали українські шляхетські родини від політичного поглинання Польщею. Проте згодом вони почали втрачати свої позиції. Настає контрреформація в католицизмі, йде атака на православ'я як на схизму, а патріотична ініціатива переходить до православних, які духовно очолюють народні маси. Саме православне священництво виступило проти угоди Богдана Хмельницького з царем, але, силоміць підпорядковане московському патріархатові 1686 року, воно поступово було поглинуте російською церквою і стало скабою, що нею імперія прикріпила до себе Україну.

Та не менше значення має утворення нової політичної та військової еліти українського народу - Запорозької Січі - з розширенням її впливу на волості. Це був новий реальний прорив української політичної самоорганізації у вигляді нескорених панщизняними порядками селян, на чолі яких стають національне свідомі шляхтичі. Український феодал Дмитро Вишневецький (Байда), Черкаський і Канівський староста, сформував перші багатотисячні козацькі загони в низов'ї Дніпра і поводився як незалежний від польського короля володар. В Україні утворився численний стан військових людей, запорожців, національна свідомість яких розвивалася в державницькому напрямі. Про це свідчить ряд протипольських козацьких повстань ще перед добою Хмельниччини. Збройне оборонятися від польських, магнатів і татарських нападів, мати своє військо на малодоступних теренах - це мрія про державу в державі, яку реалізували запорожці і яка надала українській ідеї не лише оборонний, а й наступальний характер.

Головні політичні постулати козацької держави створилися в другій половині XVI ст. на основі запровадження територіальної, полкової адміністрації в Україні - за планом суто козацької структури, що його пропонував Северин Наливайко, і частково за планом князівсько-шляхетсько-козацької структури, що його пропонував Йосип Верещинський. Це мало свій розвиток на початку XVII ст. і завершилося у визвольній війні під проводом Хмельницького.

Хмельницький та його наступники намагаються будувати Україну, беручи за приклад Польщу або Росію, а то були держави шляхти і боярства, а не народу. Наші найвидатніші гетьмани, за винятком Петра Дорошенка, Петрика, Івана Мазепи та Пилипа Орлика, не підіймалися до ідеї окремої, самостійної Української держави. Вони творили тільки субдержаву на рівні князівства, підпорядкованого чужоземному монархові, чим і зумовлювалися головні наші національні біди. Ідея незалежності не влилася в народні уми як необхідна умова існування нації, а творилася лише на рівні спорадичних актів. Тарас Шевченко називав наших гетьманів "варшавським сміттям" та "гряззю Москви", і це для нас цікаво не так за суттю звинувачення, як за тим, що поет інтуїтивно відзначав різницю між ступенем рабства.

Польська панщина не була кращою від російського кріпосництва, та все ж мала в собі дещицю європейського духу. З Польщі в Україну приходила культура політичного життя і мислення, що ґрунтувалася на праві українського козацтва і духовенства брати участь у королівському сеймі. "Історія XVII віку для українських народних мас, - пише Іван Франко, - то поступове послаблювання свобідного козацького елемента, ширення кріпацтва, зменшування і здушування автономії початків просвіти народної і всіх прав української окремішності. Московська "плеть" так само дошкульна, як польська нагайка, та тільки гнала українську націю не на шлях поступу і цивілізації, а в безодню темноти і застою" [1]. Ці Франкові слова ще більше стосуються реалій XVIII століття, коли Україна вже зовсім потрапила під панування російського гарапника.

Тріумфальне і катастрофічне шістдесятиліття нашої історії, від 1648-го до 1709-го року, підняло українську ідею вгору, а потім ударило нею об землю, поклало напівживу до гробу, її воскресіння мусило відбутися, бо в українському суспільстві з'являється освічений стан, який вірить у невмирущість мазепинської ідеї і створює міф про козаччину, що й донині є найсильнішим державотворчим чинником і джерелом натхнення літературних і політичних геніїв, емоційною основою для згоди в національній свідомості всіх українців.

Микола Костомаров, ідеолог Кирило-Мефодіївського братства, автор "Книг буття українського народу", знавець козацької історії, знайшов для її самостійницького продовження опору в слов'янстві та християнській моралі.

Незалежна Україна в союзі слов'янських націй та ще й справедлива соціально - це була політична формула, на яку працювали перші українські історики, дослідники й видавці народної творчості. "Історія Русів", читана в середовищі інтеліґенції задовго до виходу друком 1846 року, висуває питання національної ідеї як головний нурт княжої і козацької доби. А перша наукова історія України - "История Малой России" Дмитра Бантиш-Каменського, видана 1822 року, на багатющому матеріалі показала суперечливість українських і московських інтересів, ховаючи у підтекст ідею української державності.

"... Загроза козацькій державі, - пише Валерій Шевчук, - з її правами й вольностями, яка постала в часи Петра І, а також брутальне ставлення до тих прав та умалення їхнє з боку царя-деспота примусили тогочасне суспільство ширше осмислювати власну історію, що сприяло творенню літописів, хронік, реєстрів, поетичних творів на історичну тематику" [2, с.9]. Козацькі літописи Григорія Граб'янки та Самійла Величка працювали на нашу державницьку ідею, подаючи правдиву історію України в її найважливіших вузлах - українсько-польських та українсько-російських суперечностях і збройних конфліктах.

Дала себе знати декоративна державність, що існувала у формі гетьманщини з царської ласки, чи, вірніше, з хитрої обачливості російських правителів, які дозволяли поневоленому народові побавитися в свою державність. Гетьманщина в післямазепинські часи - прообраз радянської України - була створена для того, щоб російське гноблення прикрити формальною владою українських чиновників.

Для імперії Романових не було нічого страшнішого за ідею самостійної України навіть у складі федеративної слов'янської держави. Граф Орлов назвав цю ідею "вченою нісенітницею трьох молодих людей" і все зробив, щоб тих людей та їхніх однодумців вилучити з нормального життя, зачинити за ґрати, пожиттєво переслідувати, змусити до політично нейтральної чи навіть проімперської творчості.

Але з кириломефодіївців вийшов Тарас Шевченко, найсвітліший український геній, що в своїх творах дає образ України, розп'ятої російськими царями та її "лукавими чадами". Це - Україна воскресаюча. "Воскресни, мамо!" - кличе поет, встань, відомсти за свої страждання. Не вперше в нашій національній ідеї з'являється мотив справедливої помсти. Шевченко продовжив традицію наших полемістів XVI ст., які висунули ідею природного права кожного народу збройно оборонятися проти своїх гнобителів. Цей важливий мотив проходить у численних творах наших давніх письменників і знаходить теоретичне обґрунтування в трактаті видатного мислителя XVIII ст. Михайла Козачинського "Філософія аристотеліанства". "Природний закон, - пише Козачинський, - завжди дозволяє вбивство того, хто погрожує сокирою" [3, с.28]. На цьому законі постійно робить наголос також "Історія Русів". Поезія Шевченка надала особистісному чуттю національні виміри. Вона діє як відсвіжуючий дух гідності й відплати не лише за горе України, і й за приниження особистості, яка не зносить рабства і готова не ридати, а відповісти ударом за образу своєї честі.

Шевченкова любов до України змагається з його любов'ю до правди Бога. Поет вважав, що Бог покидає напризволяще невільників і протестував проти цього. Але саме правдою Бога він користувався не раз, викриваючи фальшиву науку церковників, які проповідували рабську покору і потульність надламаного духу. Українська ідея в розумінні Шевченка належить до сутності світу і мусить бути явлена Богом, який у тій сутності перебуває. Крім філософського, поет мав і політичний погляд на відновлення Української держави. В "Передмові до видання другого "Кобзаря"" (1847) Шевченко коротко арґументував рівноправність українців і росіян в тому, що дає їм підставу мати свої окремі не лише культури, але і держави: "У їх народ і слово, і у нас народ і слово" [4, с. 259].

Шевченко вніс в українську ідею титанічну емоційну силу, що стала релігією нації. Епігони та сентиментальні поклонники Шевченка пересунули у сферу почувань багато політичних проблем, які потребують раціонального і прагматичного підходу. Духовне життя в творах Шевченка ставало майже рівнозначним перебуванню в свободі. За комуністичних часів громадянським подвигом було встати при співанні "Заповіту" в присутності представників влади. Це був героїзм, але, на жаль, героями почувалися й ті, що не вставали, а тільки слухали. Для багатьох і цього було досить.

Михайло Драгоманов змінює програму кириломефодіївців. Він орієнтується вже не на загальнослов'янські, а на загальноєвропейські демократизаційні явища, на соціальну й духовну спорідненість народів, на конституційне обмеження монархічної влади як факторів, які можуть наблизити визволення України. Федералістична доктрина перебудови Росії здається йому найбільш реалістичною, оскільки, як тоді вважалось, російська влада змушена буде змінюватись під тиском демократичних перемін у Європі.

На порозі XX ст. з'явилося два важливі документи, спрямовані проти ідеї федеративного зв'язку України з Росією: книжка Юліана Бачинського "Україна irredenta" (1895) та брошура Миколи Міхновського "Самостійна Україна", написана 1900 року в Харкові як програма заснованої тоді і там же Революційної української партії.

Бачинський доводив, що "економічні суперечності, які заходять між Україною та рештою Росії" [5, с.31], неухильно вестимуть до унезалежнення українського народу. Це був підбитий марксизмом підхід до справи, важливий не так аргументацією, як постановкою питання про "потребу політичної самостійності України" (слова І. Франка).

Міхновський зосередив свою увагу на "Переяславській Конституції" 1654 року. Звідти виводив права українського народу мати свою державу. Гасло Міхновського - "Одна-єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ" - збудоване на шевченківських візіях, на вірі в сили молодої інтеліґенції. Тут знову з'являється відгомін природного права народу боротися збройно за своє національне державне життя: "... нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля" [5, с.68].

Теоретичну базу для української національної ідеї того ж 1900 року в статті "Поза межами можливого" висуває Франко. Це найбільш аргументована характеристика не лише нашої, але й будь-якої іншої національної ідеї як складової історичного процесу. Однобічне, оперте винятково на розвитку економічних важелів Марксове розуміння історії Франко заперечує і доводить, що матеріальна продуктивність розвивається тільки там, де присутня боротьба і конкуренція у сфері соціальних ідеалів. "А тут, - пише Франко, - синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного... життя і розвою нації. Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до пановання одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації" [5, с.84-85].

Проводирі Української Народної Республіки на початку своєї діяльності трималися федералістичної концепції, але напад більшовицької Росії на Україну змусив їх, за висловом Михайла Грушевського, до "очищення вогнем" своїх поглядів. З появою Четвертого універсалу Центральної ради самостійницька ідея остаточно перемогла в українській політичній думці.

Дмитро Донцов у книжці "Націоналізм" (1926) назвав Драгоманова та його послідовників, у тому числі провідників УНР, "плебеями", а їхню філософію державності - "провансальством" і зрадою національних інтересів. Це несправедливий суд надмірно праведного судді, який дивився тільки в минуле і не міг знати, що УНР і ЗУНР своїми жертвами, трагічними постатями політиків, а також своїми перемогами повернули українську ідею на шлях, який неухильно вів до майбутнього утвердження державної незалежності України.

Інтеґральний націоналізм Донцова виник не лише як критика "м'якотілості" наших провідників, але і як реакція на більшовизм, збройний опір якому, розглядаючи питання теоретично, можна було чинити тільки на засадах тоталітарної ідеології. Український націоналістичний рух на практиці був завжди оборонним визвольним, патріотичним рухом, який боровся за незалежність України, за право народу мати свою державу. В українську ідею націоналістичний рух вніс патріотичну одержимість, яка мала і свої неґативні сторони, але назагал служила головному законові демократії - національній свободі.

Комуністична верхівка СРСР найбільше боялася відновлення української державності в рамках соціалістичної федерації народів, якою на словах була радянська імперія. На початку 20-х років Москва загравала з колишніми лідерами УНР, виставляючи радянську Україну як державу соціальної справедливості, де також мали б торжествувати національні домагання народу. Частина української інтеліґенції повірила Москві. Не диво, бо тоді вірила Москві значна частина європейської інтелектуальної еліти.

Та швидко все змінилось. Імперська комуністична влада почала проводити порівнянний хіба що з фашистським вигублюванням євреїв геноцид щодо українського народу. Тиранові йшлося не про боротьбу з класовим ворогом, що ним у його уяві була інтеліґенція. Він хотів зупинити взагалі розвиток національної свідомості українців, а для цього паралельно з арештами, вбивствами, засланнями на Сибір українських інтелектуалів вирішив знищити українське селянство, звідки надходив основний приплив національно свідомих людей і кадрів у державні установи. Організований Сталіним та його прислужниками 1933 року голодомор в Україні поклав у землю сім мільйонів хліборобів. Тоді ж, за один рік, знищено понад сто тисяч українських комуністів, які прийшли в партію з надією будувати українську соціалістичну державу. Це були люди, що, подібно до Скрипника та Хвильового, розчарувались у російському комунізмі, чинили йому опір і свідомо йшли на смерть або ж були механічно втягнуті між триби каральної машини.

"Комуністична Москва" перестала вірити "комуністичному Києву": страх перед націонал-комунізмом був такий великий, що почався відстріл українських партійних кадрів усіх рангів без розбору. Микита Хрущов, що його Сталін 1937 року прислав наводити порядок в КПУ, писав: "... Не залишено жодного секретаря районного виконавчого комітету, жодного секретаря Ради народних комісарів, ба навіть жодного депутата. Ми мали починати перебудову з нуля" [6, с.195].

Націонал-комунізм більше не був вірою, а став ширмою українства в 60-і і 70-і роки XX ст. Цитатами з Леніна, який дозволяв собі, як послідовник Мак'явеллі, вимагати від кожного комуніста в Україні знання української мови і водночас створив апарат для ліквідації тієї мови, творча інтеліґенція намагалася захищати національну культуру і свою гідність. І знову Москва вдається до репресій, спираючись на присланих для наведення порядку росіян, а в першу чергу - на видресируваних малоросів.

Володимир Щербицький на засіданні політбюро ЦК КПУ 19 червня 1972 року схарактеризував ситуацію в Україні як небезпечну для радянської влади, звинуватив творчу інтеліґенцію в націоналізмі, долучивши до "злочинців" і Петра Шелеста - за книжку "Україна наша радянська" і за те, що на письменницькому з'їзді той закликав "берегти нашу рідну українську мову".

Це був час піднесення української національної свідомості, розбудженої книжкою Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" та багатьма іншими творами письменників-шістдесятників і дисидентів, які ставили ту ж таки проблему - лицемірність ленінської національної політики. Велике значення мали присвячені цій проблемі наукові трактати Юрія Бадзя, статті на захист інакодумання Юрія Литвина. З людей освічених і незламних у своєму патріотизмі сформувався український рух опору. Політичне мислення цих людей сміливістю і чітким розумінням колоніального становища України перейшло в історію як підготовчий етап до створення Народного руху України і розвалу червоної імперії. Духовними провідниками інтеліґенції стали політичні в'язні: Левко Лук'яненко, Юрій Бадзьо, Вячеслав Чорновіл, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, Валерій Марченко, Василь Овсієнко, Михайло й Богдан Горині та багато інших борців за свободу.

На них орієнтувалися незаарештовані, але взяті під нагляд і підслух найталановитіші письменники. Водночас ідея української державності поширилася в середовищі наукової, гуманітарної і технічної інтеліґенції, яка наприкінці 80-х років створила багато громадських напівлеґальних антирадянських організацій. Так виникла троїста плеяда українських інтеліґентів, що організувала Рух, очолила антирадянські демонстрації і мітинґи, повела за собою народні маси і, зрештою, створила революційну атмосферу, єдиним мирним виходом з якої могло бути тільки проголошення самостійної України.

Спрацював закон передачі української ідеї від покоління до покоління, що ґрунтувався на відновленні попереднього досвіду та пам'яті про віддані жертви за ідею. Кремлівські верховоди у 80-і роки остерігалися повторювати криваві сталінські репресії. Отже, творці української культури і носії національної ідеї, вмираючи на Соловках, на будові Біломорканалу, під кулями в Сандормосі, віддавали своє життя не лише за волю свого покоління, але й за тих, хто в наступні десятиліття заступить їх у цьому світі і підніме прапор самостійності України.

Перший заповіт української ідеї виконано двома юридичними діями 1991 року: голосуванням Верховної Ради за Акт проголошення незалежності України 24 серпня і голосуванням всього народу за цей документ на референдумі 1 грудня. На всі прийдешні часи має діяти усвідомлена леґітимність нашої державності, її демократична правова основа. Такого в нашій історії не було. Вперше не повстання, не зброя, не якась партія, що узурпує собі владу, а мирний волевияв усього народу здобуває національну державність. В цій перемозі пульсує кров, пролита за Україну протягом нашої історії, торжествує волаюча правда наших геніїв. Довго виборювана стражданнями народу і саме тому правно здобута наша держава, хоч і далека від ідеалу, є та й буде окриленням духу нації на всі майбутні століття. Змінюватиметься її система правління, яка напевне переживатиме політичні струси, господарські кризи, часи розгубленості і ницості своїх лідерів, але всупереч усьому Україна ставатиме дедалі більше українською, демократичною і європейською.

Успішним виборювачем цього був Народний рух України. Сила Руху виявилась в його загальнонародному характері. Рух у своїх документах синтезував ідеал державності з моральними й демократичними загальнолюдськими цінностями, виступив за свободу не тільки корінної нації, а й усіх етнічних меншостей, які мають політично єднатися з провідним етносом держави.

Саме тоді розпався ідеологічний і військовий обруч, яким комуністична імперія тримала в покорі своїх сателітів у Центральній Європі. Становлення України як незалежної держави мало величезне історичне значення і на міжнародному рівні. Ми не спізнилися, ми повстали в належну хвилину, взялися за руки з усіма народами, що визволялися. Ми, тобто лідери і члени Руху, знали, що комуністична влада може танками розчавити наші збори і мітинґи. Якщо цього не сталося, треба завдячувати насамперед не зовнішнім обставинам, а нашому народові. Комуністична влада була паралізована ланцюгом від Львова до Києва, що його утворили народні маси на підтримку національній ідеї. Вся свідома Україна в думках була на тій дорозі. Так розгорталася мирна революція, збиралися мільйони людей в усіх містах України на підтримку повалення тоталітарного режиму і проголошення Української держави.

Постає питання: чому ж, повставши і проголосувавши за свою державу, наш народ ще не створив громадянського суспільства, яке стоїть над державною владою, керує нею й вимагає від неї чесної роботи? Чому за десятиліття незалежності він не забезпечив собі відповідно до свого багатства, до своїх продуктивних потужностей, зрештою, відповідного своїй чисельності і великій території гідного місця в Європі? Чому, виконавши перший заповіт своїх прагнень, наш народ, ніби втомлений від перенапруги океан, затих, ліниво похлюпуючи вряди-годи млявою хвилею? Якщо національна ідея не спрацювала в умовах державності, то чому?

Колись Костомаров порівнював українців з поляками: "...Це ніби дві галузі, які виросли супротивно: на одній зложено й виховано панство, на другій - хлопство, мужицтво, або, говорячи простіше: поляки - народ глибоко аристократичний, українці - народ глибоко демократичний.... польська аристократія вельми демократична, українська демократія - вельми аристократична" [7, c.69]. Це правда. Наша демократична аристократичність - надмірна амбіційність, пихата обмеженість, безмежна самозакоханість - ось що було і є нині внутрішнім гальмом нашого національного розвитку. Егоїзм пересічних, а ще більше - піднесених, обдарованих високим інтелектом українців призводив до того, що вони воліли бути радше під чужою рукою, ніж значними особами - серед своїх. Найбільше горе непересічного українця - служити братові. Неприязнь до брата така поширена, що стала загальнонаціональним комплексом меншовартості. Ось що було і є нині причиною багатьох, якщо не всіх наших національних невдач.

Ми любили хвалитися своїм демократизмом. Захоплено читали і писали книжки про Запорозьку Січ, де кожен козак мав право кинути багном в обличчя новообраного кошового. А багно демократії виїдало очі нашій державності. Виїдало і тепер виїдає, бо ганьбити не владу, а свою державу стало звичкою не лише прихованих ворогів української ідеї, але й наших показушних героїв, що їх наплодила обкидана болотом демократія. Ми не мали з XIV ст. освяченої спадкоємністю національної влади. Відсутність у нас протягом довгого часу в періоди бездержавності класу справжньої аристократії, верстви, що її покликанням в інших націй була тверда влада над своїм народом в ім'я національної державності - це наше нещастя. Ми мурували свою державу, щоразу починаючи з фундаменту, а наші сусіди свою державність лише добудовували, накладаючи на стерті трони нову позолоту.

В нашій історії чергувалися короткочасні визвольні рухи з довгими періодами "облудливої покірності", які оберталися в часи національного відступництва, добровільного переходу нашої еліти на службу Польщі і Росії. Син Яреми Вишневського Михайло Корибут став, хоч нездарним, та все ж королем Польщі, а Олександр Безбородько, що, за висловом Пушкіна, "скочив у князі з хохлів", був канцлером уряду Катерини II. До речі, це він підказав цариці ідею розділу Польщі, щоб до Російської імперії прилучити майже всю Україну. Можливо, канцлер думав про те, що тоді Україна матиме лише одного ворога - Росію, а з одним ворогом легше воювати, ніж із двома.

Ми не раз так близько були до національної смерті, що й сьогодні стає моторошно, коли, йдучи за спогадами Євгена Чикаленка, подумаємо, що, якби розбився поїзд, яким 1903 року з Києва до Полтави на відкриття пам'ятника Котляревському їхали українські письменники, то нашому національному рухові прийшов би крах. Вся українська еліта вміщалася у двох вагонах того потягу.

Хто міг подумати, що за якихось п'ятнадцять літ, 1918 року, постане УНР з усіма ознаками самостійної держави, а 1919 року Симон Петлюра небезпідставно говоритиме, що за два роки незалежності український народ перетворився в націю!

Це велика дивина нашого народу. Ярослав Осмомисл говорив про вдачу галицьких бояр, порівнюючи їх із корінням: щоб воно пахло, його треба потовкти. Так відбувалося з нашим народом. Що більше його товкли на всі лади, то виразніше він являв свою душу. Але ось він стає вільним, має державу - та чомусь подається назад, в часи, коли він ставав етнографічною масою. А причина ясна: йому не дали ожити в національній ідеї; його тримають не в ступі, де макогоном з нього виганяли державницькі почування, а в загороді нужди, ідеологічної невизначеності, морального занепаду. Рідна держава перейняла імперські форми правління, зрусифіковані кадри чиновників, для яких національна ідея обмежується прапором і портретом Шевченка або Грушевського в кабінеті.

Але чи те все, на що скаржимось, є провиною тільки нашої влади й політичної еліти, чи, може, давня бацила рабства підточує сформований не успіхами, а поразками і падіннями, відчаєм наш народний характер? На нашу національну психіку впливала історична дійсність, в якій українська ідея зазнавала катастроф і погромів, а її носії гинули в тюрмах, у Сибіру, поневірялися в еміграції. Наша історична доля навчала жити, уникаючи щоденного протистояння з неправдою, сповідувати філософію слухняного теляти, яке ссе дві корови. Нахили, необхідні для суспільного, громадського, політичного життя, з часом у народі атрофувалися, а для їхнього відродження потрібен час і відповідна політика рідної держави. А такої політики нема.

Наш народ сьогодні бідний, зрусифікований, роздертий конфесійними чварами, врізнобіч керований державною владою і національною, на жаль, між собою пересвареною, елітою. Бідний не тому, що дурний чи не працьовитий, а тому, що окрадений олігархами, а перед тим - радянською партократією. Русифікований, бо політика обрусіння проводилася царями і генеральними секретарями з однаковою заповзятливістю, а тепер майже всі засоби масової інформації в нас працюють на ту ж таки мету. Вони тримають нас при російщині, ніби якійсь вищій формі свідомості і пізнання світу, при москвоцентризмі, що передбачає зневажливе ставлення до рідної мови й культури. Найвища влада намагається обходити мовчанкою питання русифікації, бо сама не тільки в мові, а в глибині душі зрусифікована. Наш народ повертається і, я вірю, повернеться до своєї мови, але влада, яка розмовляє українською мовою, а думає по-російськи, ніколи українською не буде. І далі головним засобом русифікації України є російська церква. Вона постачає Московському патріархатові більшість коштів на його потреби. Тому належить сказати: остаточна перемога нашої державності настане аж тоді, коли в Україні утвердиться помісна національна церква під омофором Києва.

Національна ідея спрацювала на етапі проголошення самостійності України, і саме ця ідея в умовах державності мала б ще більше працювати. Але її не прийняли, не зрозуміли, відсунули вбік високі чиновники, призвичаєні до гнучкого патріотизму, який у Львові славить Мазепу і Грушевського, а в Донецьку боїться слово сказати українською мовою. Проблема нашої влади полягає не в розчленованості зовнішньої політики між Сходом і Заходом, бо по суті вона мусить бути активною і різною на західному і на східному напрямі. Біда наша - це дволикість внутрішньої політики, яка заохочує до постійного роздвоєння: на сході України потурає русифікації, на заході - грає роль українізатора, на сході береже пам'ятники Леніну, на заході - благословляє пам'ятники Бандері.

В нас немає урядової національної політики, суб'єктом якої був би український народ як суверен держави і її творець. Така політика не може й не повинна бути побудована на ненависті українців до народів, що в минулому нас поневолювали. В інтелектуальні обрії українства взагалі не може входити зневага до іншої нації. Якщо стрижнем національної ідеї є свобода, то, власне, свобода повинна бути динамічним, живим рушієм політики, що могла б творити з усіх громадян України сучасну націю, підносити її до рівня розвинених демократичних держав, але без упослідження, а з вивищенням нації корінної.

А чим є національна свобода, як не творенням насамперед найнеобхідніших засад для духовного життя народу? Проте в нас за роки незалежності кількість україномовної преси зменшилась, а кількість російськомовної - збільшилась у п'ять разів. 80% друкованих засобів масової інформації в Україні зареєстровано як російськомовні або двомовні видання, більшість із них фінансується з Росії. Подібна ситуація і в телебаченні. Власники, редактори, коментатори майже всіх засобів масової інформації прикривають свої москвофільські уподобання вимогами ринку, засадами демократії, відсутністю в нас талановитих журналістів. Панує радянська думка про другорядність, аматорство, безмозкість українського письменницького і газетного слова. Ніхто з наших політологів не поставив собі завдання бодай раз проаналізувати "високий рівень" російськомовної літературної макулатури, що заповнює наш книжковий базар, російськомовної преси і російськомовних телеведучих в Україні, щоб показати їхню відсталість, бульварщину, цинізм, приховану ненависть до всього українського і прислужницький стиль в матеріалах про владу і стосовно Москви.

Хочеться процитувати канадський закон щодо засобів масової інформації, який наголошує: радіомовлення і телебачення має бути "у власності й під контролем канадців", має служити "збереженню, збагаченню та зміцненню культурного, політичного, соціального та економічного ладу Канади... поширенню канадського погляду на навколишній світ за допомогою різноманітних програм, що відображають канадську позицію, думки, ідеї, цінність і художню творчість" [8, с.24].

Українські видавництва та журнали, обкладені податками, платою за оренду приміщень, позбавлені державної уваги й підтримки, опинились у набагато складнішій ситуації, як це було за радянських часів. Наша влада для нашої культури - мачуха, нагадує сонце за Полярним колом: світить, та ніколи не гріє.

Але за всіх злигоднів першого самостійного десятиліття наш народ за цей час все-таки розвивався під знаком української ідеї. Він явив досить високий рівень політичної культури, що засвідчили вибори до Верховної Ради 2002 року.

Наш народ не молодий, але й не ветхий, він не любить голосно сповідатися, ніби соромиться своїх найглибших почувань. Він уміє дочекатися слушної нагоди і, вже не озираючись ні на кого, заявити про те, що йому найбільше болить. Його нелегко підняти на боротьбу за українську ідею, але, коли він підніметься, його не зупиниш. Прикладом може бути десятилітня війна проти фашистської окупації України, а потім - проти радянського режиму, війна без перспективи на перемогу, а тільки заради вірності своєму ідеалові. Ця визвольна боротьба могла бути зупинена тільки насильницьким вивезенням півтора мільйона галичан і волиняків у Сибір та смертю зі зброєю в руках сотень і тисяч воїнів Української Повстанської армії, героїчну боротьбу якої ми не тільки маємо визнати, а ввести її в свою державотворчу свідомість.

Це була остання (дай Боже, щоб остання!) війна українського народу за свою державу. Хоч точилась у середині XX ст. і головним чином у Західній Україні, вона своїм духом нагадувала козацькі повстання. Туди, в добу наших великих народних поривань XVII ст., були задивлені старшини й рядові стрільці УПА, які вибирали собі з козацьких прізвищ псевда і вмирали як Богуни, Кривоноси, Гамалії, Дорошенки, замикаючи таким чином трагічне коло нашої історії.