Вступ

Якщо в економічній сфері головним національним пріоритетом є створення сучасної ринкової економіки, то у соціальній сфері національним пріоритетом такої ж значущості є формування сучасного середнього класу як основного рушія та гаранта реформ у суспільстві. Середній клас -- не тільки і не стільки якась окрема соціальна група населення. Це також і певний спосіб та якість життя, притаманні представникам різних верств населення.

В країнах із соціально зорієнтованою економікою до середнього класу належать як представники недержавного сектору економіки (дрібні та середні підприємці, особи, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю, власники приватного майна і капіталів), так і наймані працівники у приватній та державній сферах. Загалом, середній клас може складатися з найрізноманітніших верств суспільства: бізнесменів і комерсантів, наукової й технічної інтелігенції, державних службовців, працівників культури та мистецтва, кваліфікованих робітників та фермерів.

В країнах із соціально зорієнтованою економікою до середнього класу належать навіть так звані “вразливі верстви населення” -- пенсіонери, інваліди, багатодітні та неповні сім'ї. До середнього класу, як за рівнем доходу, так і за якістю життя, їм дозволяє увійти існуюча розгалужена та диверсифікована система соціального забезпечення. Досить високий загальний рівень життя цих груп населення забезпечується, як високими розмірами їхніх пенсій за попередню трудову діяльність, так і наявністю недержавних пенсійних фондів, а також сприятливих умов для продовження трудової діяльності з урахуванням особливостей та специфіки даної категорії робочої сили. Надійні та розгалужені недержавні пенсійні фонди є важливим джерелом інвестиційних ресурсів для економіки.

Треба відзначити, що наявність розгалуженої та всеосяжної соціальної системи доступна лише стабільним та багатим країнам, оскільки постійне вдосконалення таких систем призводить до додаткового навантаження на економіку, відволікає значні кошти на її розвиток та суспільний прогрес. Крім того, країни з розвиненою економікою, входять до різноманітних міжнародних наддержавних організацій, угоди та договори, виконують певні зобов'язання щодо технічної та гуманітарної допомоги у вирішенні соціальних проблем країн, що розвиваються, надзвичайних ситуацій, зокрема соціальних конфліктів та соціальних наслідків іншого виду конфліктів та воєн.

Часто умовою надання такої допомоги з боку донора є виконання певних політичних, економічних та соціально пов'язаних умов реципієнтом допомоги. У період становлення незалежності Україна неодноразово стикалася з подібними вимогами щодо проведення певних заходів соціальної політики з боку Світового банку, Монетарного фонду та інших міжнародних організацій та окремих країн, як умови надання кредитів та виконання двосторонніх та міжнародних домовленостей. Частина таких умов донорів напряму стосувалася соціальної політики держави, рівня життя населення та соціальної поляризації українського суспільства -- як от вимоги щодо зниження або замороження зарплат, пенсій, стипендій, або підвищення оплати за комунальні послуги тощо.

Як було показано у попередніх підрозділах, однією з основних негативних плат українського суспільства за нові економічні умови було екстраординарне зростання бідності -- як за доходами, так і за фізичними проявами для людини. Соціальна стратифікація суспільства, досить незначна у дореформений період, так звана “соціальна рівність”, як і рівність за доходами, трансформувалася у абсолютну нерівність, коли співвідношення доходів 10 % найбагатших та 10 % найбідніших категорій населення зросло з 4 разів у 1990 р. до 67 у 1996 р. й на початку поточного століття складає близько 10 разів. 10 % населення України концентрують сьогодні 40 % доходів всього населення країни, причому 2/3 цих доходів мають кримінальне походження.

Реальна вартість доходів також зазнала девальвації -- реальна заробітна плата зменшилася у 3,8 разу, а реальна пенсія -- у 4 рази [6]. У результаті до бідних та вкрай бідних категорій належить 41,4 % населення Україні. І це за умови, що за визначенням межа бідності складає 56,6 % прожиткового мінімуму, який дозволяє покривати лише наймінімальніші потреби людини. Таким чином рівень оплати праці в Україні є надто низьким. Тому зайнятість не може забезпечити більш-менш пристойний рівень життя навіть для самого працюючого, не говорячи вже про наявних у нього утриманців.

Бідними стають люди, які все своє життя чесно працювали, жили за законами суспільства, мали непогані заробітки. Формується поняття так званої “суб'єктивної бідності”, рівень якої є набагато вищим за об'єктивні показники. В країні спостерігається значне відставання реального життя від існуючих стандартів і водночас формується високий рівень суспільного незадоволення діяльністю влади.

У ході трансформацій зруйновано традиційний для України зв'язок між соціальним статусом зайнятих та їхнім рівнем освіти. Сьогодні наявність вищої освіти також не забезпечує входження до середнього класу суспільства ані за службовим станом, ані за рівнем добробуту.

У суспільстві сформувався значний прошарок маргиналів, який складається з людей різного освітнього та професійного рівня. За даними обстеження робочої сили, наприкінці минулого століття в Україні нараховувалося близько 20 млн осіб, яких відносять до маргинальних груп, що становить більше 40 % населення у віці 15 років і старше. До маргиналів відносять: безробітних (більше 1 року); зайнятих та пенсіонерів, зарплати та пенсії яких нижче межі малозабезпеченості; працюючих, які перебувають у вимушених відпустках, жебраків та бродяг, зневірених осіб. До цієї групи все більше починають входити “неомаргинали” -- особи високоосвічені, з розвиненою системою потреб, значними соціальними очікуваннями і суттєвою політичною активністю. Відбувається маргиналізація осіб з вищою освітою, які впливають на формування громадської думки.

Процес маргиналізації суспільства призводить до створення нової, соціально відокремленої, системи цінностей, якій притаманні ворожнеча до існуючих суспільних інституцій, антагоністичні форми соціальної нетерпимості, схильність до спрощених і здебільшого радикальних рішень, крайній індивідуалізм або відчуття “стадності”. Маргинали та неомаргинали становлять суттєвий потенціал соціальної нестабільності та громадської непокори в країні.

Враховуючи, що соціальна структуризація українського суспільства є невідповідною сучасному етапу розвитку країни, виконанню завдань економічного реформування та збереження соціальної стабільності, а також те, що наявність середнього класу є визначальним фактором формування та реалізації всієї державної політики у розвинених країнах, проблеми “становлення середнього класу” в Україні та “створення умов для його закріплення” [6] визнані одними з визначальних завдань Стратегії подолання бідності в Україні на 2000--2010 роки. Фактично заходи Стратегії спрямовані й на нормалізацію та розбудову соціальної структури українського суспільства, оскільки подолання бідності, формування сучасної соціальної політики, побудова та налагодження взаємодії всіх інститутів її реалізації, заплановані Указом Президента, неминуче призведуть до вирішення вказаного завдання.

Формування середнього класу, якому буде властивий спосіб життя, притаманний населенню розвинених країн, і який буде охоплювати різноманітні верстви населення (зокрема й вразливі соціальні групи), стане тією сучасною соціальною формою, яка зможе задовольнити потреби народу України у гідних умовах життєдіяльності, а також створити цивілізовані шляхи і способи створення таких умов.

Розглянемо, що може сприяти формуванню середнього класу в Україні.

* Усвідомлення, що основа середнього класу вже створена в Україні і не є принципово новим для країни утворенням. Однак вагоме місце у цій структурі мають посісти представники недержавного сектору економіки: дрібні та приватні підприємці, працівники приватних підприємств, особи, що займаються індивідуальною діяльністю. Принциповою ознакою середнього класу стане безпосереднє володіння різними верствами населення приватною власністю.

* Захист від руйнації способу життя, що забезпечував соціальну стабільність у суспільстві. Забезпечити структуру середнього класу, яка спроможна продукувати матеріальні та духовні цінності суспільства. У зв'язку з цим, збереження трудового потенціалу країни повинно стати одним з найважливіших напрямків формування середнього класу. Останнє потребує створення спеціального державного механізму соціального моніторингу, який би базувався на основах моніторингу трудового потенціалу.

* Потребує розробки система соціальних індикаторів стану та процесу формування середнього класу на кожному етапі економічних перетворень. Основні показники рівня життя та доходів наведені та пояснені у Стратегії подолання бідності. Але, оскільки середній клас є специфічним соціальним утворенням, його моніторинг потребує розробки специфічних показників, зокрема визначення мінімального критичного рівня доходів, який дозволяє особі, чи сім'ї увійти до середнього класу, певний набір матеріальних благ та духовних якостей тощо.

* Паралельно необхідно проводити активну політику недопущення подальшого збідніння населення країни, особливо представників науково-технічного та інтелектуального потенціалів, а також найбільш вразливих груп населення.

* Підтримки потребує, як це не дивно, і прошарок населення, який має високий рівень доходів. Це -- життєво активні люди, які за умов переходу до ринку зуміли адаптуватися до нових умов і забезпечити собі та своїм сім'ям високі рівні доходів. Цей прошарок населення надзвичайно різноманітний -- від великих підприємців і комерсантів до працівників автосервісу, лікарів, педагогів. Встановлено, що особи, які мають приватну власність, позитивно впливають на формування нового суспільного світогляду. Вони і надалі зміцнюватимуть ринкову економіку і відіграватимуть вирішальну роль у процесі трансформації суспільства.

* Протиставлення “нового” і “старого” середнього класу неможливе. “Старий” середній клас є носієм менталітету середнього класу -- схильність до створення матеріальних та духовних цінностей, підтримка стабільності суспільства, “новий” середній клас більш адаптований до трансформаційних умов, знайшов можливості для використання творчого та підприємницького потенціалів у ринковій економіці тощо. Поєднання “старого” і “нового” могло б сприяти укріпленню середнього класу у новій соціальній структуризації сучасного українського суспільства.

* Сучасна політика щодо створення середнього класу в Україні повинна дуже уважно ставитися до інших груп та прошарків населення, які сформувалися та продовжують створюватися у процесі трансформації суспільства.

Формування середнього класу, що базується на способі життя, притаманному розвиненим країнам і який буде охоплювати найрізноманітніші верстви населення, можна визначити як один з головних національних інтересів України, стратегічну соціальну мету реформування економіки та суспільства. Лише заходами виваженої та продуманої економічної та соціальної політики можливо створити умови для забезпечення системи соціальної безпеки країни, гарантом підтримання якої буде сильний, стабільний та здоровий середній клас.

а) пенсійне забезпечення

Позитивна динамiка в економiцi обумовила зростання доходiв Пенсiйного фонду. Це дозволило за останнi 2 роки провести 5 пiдвищень трудових пенсiй в середньому на 61%, а реальна пенсiї зросла за цей перiод на 55%. Пiдвищено розмiри пенсiй з урахуванням тривалостi стажу роботи шахтарям та працiвникам, якi вивiльняються у зв'язку з закриттям Чорнобильської станцiї; iнвалiдам iз числа вiйськовослужбовцiв рядового складу та особам, iнвалiднiсть яких пов'язана з лiквiдацiєю наслiдкiв аварiї на Чорнобильськiй АЕС; непрацюючим пенсiонерам. Майже 17 тис. осiб встановлено надбавки до пенсiї за особливi заслуги перед Україною. Формується єдина iнформацiйна система соцiального страхування, у тому числi персонiфiкованого облiку внескiв, якою вже охоплено 22,2 млн. осiб. Починаючи з липня ц.р. пенсiї призначаються за даними персонiфiкованого облiку внескiв на пенсiйне страхування, що стане основою вiдновлення диференцiацiї пенсiй. Проте незважаючи на певнi зрушення щодо пiдвищення рiвня пенсiйного забезпечення, у цiй сферi залишається ще багато нерозв'язаних проблем, якi можуть бути вирiшенi лише шляхом реформування пенсiйної системи, пов'язаного з вдосконаленням її солiдарної складової та запровадженням накопичувальних пенсiйних рахункiв. Розпочатий законотворчий етап пенсiйної реформи необхiдно завершити найближчим часом, щоб наповнити її практичним змiстом.

Подальше пiдвищення рiвня життя та платоспроможностi населення, поряд з вирiшенням проблем детiнiзацiї доходiв, справедливого перерозподiлу нацiонального продукту - створить надiйну базу внутрiшнiх iнвестицiй для вiтчизняної економiки, забезпечить її динамiчний розвиток i реальну передумову для прискорення вирiшення соцiальних проблем.

б)виплати по безробіттю

Серед стратегічних напрямків реформування цієї сфери можна виділити наступні складові.

Перша стосується радикальних змін в оплаті праці на основі істотного підвищення її рівня. Мінімальна заробітна плата не може бути нижче прожиткового мінімуму. Разом зі зростанням мінімуму заробітку оплата повинна збільшитися не менше як у 2,0--2,5 разу; середня зарплата має становити 150--200 доларів США.

Найважливіше місце посідає розширення мінімального споживчого бюджету як основи мінімальної оплати праці, який повинен охоплювати не тільки витрати на харчування, одяг, предмети тривалого користування, тобто традиційну структуру. У прожитковий мінімум мають входити і значно вищі, ніж сьогодні, податки і платежі по обов'язковому страхуванню, а також повна оплата житла і комунальних послуг. Подібна структура може розглядатися як модель “повного бюджету прожиткового мінімуму”; на першому етапі у доларовому еквіваленті повний бюджет має бути не менше 30--50 доларів. Це є друга складова реформування.

Третя складова реалізує зменшення поляризації заробітної плати і прибутків. Співвідношення заробітків крайніх 10 % робітників (децильний коефіцієнт диференціації) необхідно зменшитися приблизно у 2 рази. Як переконливо свідчить світовий досвід, коефіцієнт диференціації не повинен перевищувати 4--5 разів. Для цього необхідно: а) ввести певні обмеження на зростання максимальних заробітків, насамперед на державних підприємствах; б) встановити “заборонені” податки для високих заробітків і прибутків, використовуючи досвід ряду європейських країн; в) ввести сильно диференційовані податкові шкали; г) запровадити диференційовані шкали для тарифів по обов'язковому соціальному страхуванню.

Зменшення диференціації в оплаті праці дозволить підвищити її рівень за наявності менших фондів як компоненти собівартості. Зміна ж податкових платежів і обов'язкових страхових внесків, збільшуючи частку, що виплачується робітниками, буде певним балансом підвищенню оплати праці.

2.1 Аналіз сучасного стану соціального захисту населення

Урядом послідовно вживаються заходи щодо пріоритетного наближення соціальних гарантій до прожиткового мінімуму саме тим категоріям населення, які мають найбільший ризик бідності.

Пенсія виплачується громадянам похилого віку, інвалідам, особам, які втратили годувальника. Мінімальна пенсія за віком встановлюється за наявності у чоловіків 25 років, а у жінок - 20 років страхового стажу, у розмірі прожиткового мінімуму, визначеного законом для осіб, які втратили працездатність (з 01.04.2007р.- 406 грн.).

Законом забезпечені рівні умови надання застрахованим особам допомоги по тимчасовій непрацездатності, по вагітності та пологах, при народженні дитини, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та на поховання незалежно від виду діяльності, форми власності та господарювання. Допомога по тимчасовій непрацездатності виплачується застрахованій особі за рахунок коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності з шостого дня непрацездатності. Перші п'ять днів тимчасової непрацездатності оплачуються за рахунок коштів роботодавця, що сприяло посиленню контролю за виданням листків непрацездатності. Допомога по тимчасовій непрацездатності у разі настання інших страхових випадків (необхідності догляду за хворою дитиною віком до 14 років, хворим членом сім'ї, догляду за дитиною віком до 3-х років або дитиною-інвалідом до 16 років у разі хвороби матері або іншої особи, яка доглядає за цією дитиною, тощо) виплачується застрахованій особі з першого дня за рахунок коштів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Допомога по тимчасовій непрацездатності надається застрахованим особам в залежності від розміру заробітної плати (доходу) і страхового стажу.

З 1 січня 2006 року змінився механізм призначення допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Зазначена допомога надається у розмірі, що дорівнює різниці між 50 %ми прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, та середньомісячним сукупним доходом сім'ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 90 гривень. Тобто максимальний розмір такої допомоги на 2007р з 1 січня становить - 262,5 грн., з 1 квітня - 280,5 грн., з 1 жовтня - 284 грн.

Одноразова допомога при народженні дитини надається у розмірі 8 500 гривень.

Одинокі матері, вдови та вдівці з дітьми, мати (батько) дітей у разі смерті одного з батьків, шлюб між якими було розірвано до дня смерті, які не одержують на них пенсію в разі втрати годувальника або соціальну пенсію отримують допомогу в розмірі, що дорівнює різниці між 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та середньомісячним сукупним доходом сім'ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, але не менше 10 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Тобто, максимальний розмір такої допомоги становить: на дитину до 6 років - з 1 січня 217 грн., з 1 квітня - 231,5 грн., з 1 жовтня - 235 грн. На дитину від 6 до 18 років - відповідно 279 грн., 297,5 грн. та 302 грн.

Мінімальний розмір такої допомоги на 2007 р. становить 10 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку (на дитину до 6 років - з 1 січня 43,4 грн., з 1 квітня - 46,3 грн., з 1 жовтня - 47,0 гривень; на дитину віком від 6 до 18 років відповідно 55,8 грн., 59,5 грн., 60,4 грн.)

Допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, виплачується у розмірі, що дорівнює різниці між встановленим прожитковим мінімумом для дитини відповідного віку та середньомісячним розміром одержуваних на дитину аліментів і пенсії за попередні шість календарних місяців. Якщо опікун отримує аліменти чи пенсію на дитину, то розмір дорівнюватиме різниці між встановленим прожитковим мінімумом для дитини відповідного віку та середньомісячним розміром одержуваних на дитину аліментів (пенсії). Якщо опікун не отримує на дитину аліменти чи пенсію, розмір дорівнюватиме прожитковому мінімуму для дитини відповідного віку. У 2007 р. на дітей віком до 6 років - з 1 січня 434 грн., з 1 квітня - 463 грн., з 1 жовтня - 470 гривень. На дітей віком від 6 до 18 років - з 1 січня 558 грн., з 1 квітня - 595 грн., з 1 жовтня - 604 гривень.

З початку 2006 р. введені нові види допомоги: державна соціальна допомога дітям - сиротам та дітям, позбавлених батьківського піклування у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім'ях, яка надається у розмірі двох прожиткових мінімумів для дитини відповідного віку (постанова Кабінету Міністрів України від 6 лютого 2006 року №106) та тимчасова допомога на дітей, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину (постанова Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2006 року № 189). Розмір цієї допомоги становить 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

При призначенні допомоги сім'ям, які з поважних та незалежних від них причин є бідними відповідно до Закону України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям” встановлено диференційовані рівні забезпечення прожиткового мінімуму для окремих категорій населення.

З 1 січня 2007 року для працездатних осіб такий рівень складає 121 гривень, непрацездатних осіб - 170,5 гривень, інвалідів - 181,5 гривень. Крім цього, на кожну дитину цей рівень збільшується на 10 %, а для кожної дитини, яка утримується матір'ю (батьком, усиновителем), що не перебуває в шлюбі, і запис про батька (матір) цієї дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться в установленому порядку за вказівкою матері (батька), та для кожної дитини, в якої один або обоє батьків є інвалідами I або II групи, а також для кожної дитини в малозабезпеченій багатодітній сім'ї, в якій виховуються троє або більше дітей віком до 16 років (до 18 років, якщо дитина навчається), - на 20 %. Завдяки вдосконаленню механізму адресного надання допомоги малозабезпеченим сім'ям у 2005 році середній розмір допомоги становив 219,81 грн. При цьому для сімей, які складаються лише з працездатних осіб, - 148,78 грн., а для сімей, до складу яких входять непрацездатні особи та діти - 228,15 гривень.

З метою обґрунтованості призначення допомоги малозабезпеченим сім'ям та житлових субсидій за 2005 рік було здійснено 630,1 тис. обстежень матеріально-побутових умов сімей, що звернулися за її призначенням, або 22,3 % загальної кількості одержувачів допомоги. За підсумками обстеження у призначенні допомоги відмовлено 94,8 тис. сімей, або 15,1 % загальної кількості обстежених сімей. Перевірками достовірності інформації про доходи та майновий стан шляхом запитів до відповідних організацій було охоплено 589,0 тис. осіб, що становить 20,8 % загальної кількості одержувачів допомоги. З відвідуванням місця роботи одержувачів допомоги відповідно - 409,7 тис. осіб, або 14,5 %.

Соціальними інспекторами було виявлено 27,4 тис. випадків надання недостовірної інформації про доходи та майновий стан, в тому числі 1,5 % - шляхом запиту до Державної податкової адміністрації, а 2,9 % загальної кількості перевірок - з відвідуванням місця роботи одержувачів соціальної допомоги. Одночасно місцеві органи виконавчої влади мають можливість щодо поглибленого захисту вразливих верств населення, з урахуванням конкретних обставин, що склалися у сім'ї.

У 2005 році за їх рішеннями житлову субсидію було призначено 277,7 тис. сімей, державну соціальну допомогу - 223,5 тис. сімей. Зокрема, 150,3 тис. сімей було призначено субсидію на збільшену площу житла; одержали допомогу 109,9 тис. малозабезпечених сімей, у власності чи володінні яких є земельна ділянка площею понад 0,6 гектара тощо.

Соціальна стабільність в суспільстві - необхідна умова сталого розвитку. Економічне зростання значною мірою залежить від стратегії і тактики державного регулювання, від визначення пріоритетів і напрямів соціальної політики адекватних ринковим відносинам, спрямованих на забезпечення соціального захисту та безпеки населення. Від ефективності соціальної політики, дія якої спрямована на захист індивідуума у суспільстві від різноманітних форм соціальних та економічних ризиків, залежить ставлення громадян до впроваджуваних реформ.

За даними Державного комітету статистики України у 2005 році значно зменшується кількість одержувачів з 1823,6 тис. у 2002 році до 1020,5 тис. (табл.. 2.1).

Таблиця 2.1

Кількість одержувачів державної допомоги сімей з дітьми (тис. чол.)

Кількість пенсіонерів зменшується у поточному році, середній розмір місячної пенсії зростає (табл. 2.2). З однієї сторони зростання пенсій свідчить про підвищення рівня соціального захисту в Україні. Але за цими даними не видно з яких причин скорочується чисельність пенсіонерів. А одже невідомо чи це не спричинено погіршенням рівня та доступу до медичного захисту незахищеним верствам населення.

Таблиця 2.2

Середній розмір місячної пенсії та кількість пенсіонерів (на початок року)

На формування та відтворення людського капіталу, який на сучасному етапі є найважливішим чинником економічного, науково-технічного та соціального прогресу впливає рівень доступності для людини основних матеріальних і соціальних благ, задоволення її матеріальних, соціальних і духовних потреб.

Важливими та необхідними умовами відтворення людського капіталу є якісне медичне обслуговування, що забезпечує збереження та поліпшення здоров'я людини, якісна освіта, що формує її інтелектуальний і творчий потенціал. Покращання здоров'я нації, сприяння доступу до якісної освіти та знань - неодмінні складові підвищення добробуту громадян.

Можливість отримувати за місцем проживання відповідне медичне обслуговування та освіту є важливою складовою соціальної безпеки окремої особи, регіону та держави в цілому.

Доходи населення - один з найважливіших показників, що характеризує рівень економічного та соціального стану та захищеності суспільства. Сенс цього поняття полягає в тому, що працюючим та членам їх сімей повинно бути гарантовано право на отримання достатнього мінімального доходу як на сьогоднішній день, так і в майбутньому для задоволення матеріальних потреб, доступності до якісної освіти, медичних послуг та відпочинку, що забезпечує нормальну життєдіяльність та можливості розвитку людини.

Базовим державним соціальним стандартом у сфері доходів населення визначено прожитковий мінімум, який затверджується законом і на основі якого визначаються розміри мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, неоподатковуваний мінімум доходів громадян, розміри державної соціальної допомоги, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, розміри інших видів соціальних виплат. Прожитковий мінімум застосовується також для загальної оцінки рівня життя в Україні, що є основою для реалізації соціальної політики та розроблення державних соціальних програм.

Одним із перших базових соціальних стандартів, який був затверджений в Україні, стала мінімальна заробітна плата.

Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» був підписаний Президентом 5 жовтня 2000 року і визначив мінімальну заробітну плату як головний соціальний стандарт, який затверджується виключно Верховною Радою України.

У 2000 році мінімальна зарплата затверджувалася окремим законом. Так, Закон України «Про встановлення розміру мінімальної зарплати на 2000 рік» передбачав розмір мінімальної зарплати у розмірі 118 грн. Крім того, цим же законом вносилися зміни до Кодексу законів про працю України та Закону України “Про оплату праці” щодо регулювання встановлення та застосування цього стандарту. Передбачалося не включати до розміру мінімальної заробітної плати доплати за роботу в надурочний час, у важких та шкідливих умовах, премії до ювілейних дат, за винаходи та раціоналізаторські пропозиції, а також матеріальну допомогу. Це положення замінило попереднє, яке передбачало не включати до мінімальної зарплати всі види доплат та заохочувальних платежів. Така зміна дещо погіршила соціальне значення мінімальної зарплати, оскільки вона не охоплює усіх можливих видів доплат, які, будучи включеними до мінімальної зарплати, зменшували реальні доходи працівника від заробітної плати. Інше положення цього закону забезпечувало гарантовану оплату праці на рівні мінімальної зарплати для працівників, які виконали місячний чи погодинний норматив праці. Підприємство зобов'язується у будь-якому випадку здійснювати доплату до розміру мінімальної зарплати.

Питання мінімальної зарплати стало причиною політичної боротьби в парламенті у 2002 році. Як вже зазначалося, відповідно до Основних напрямків соціальної політики на 1997--2000 роки, затверджена Указом Президента в 2002 році мінімальна заробітна плата повинна була складати 60 % середньої заробітної плати. Відповідно, опозиційні депутати з фракції «Наша Україна» на цій підставі почали вносити законопроекти, які передбачали встановлення мінімальної зарплати у розмірі 270 грн/міс. на 2003 рік, відповідно до прогнозованого показника середньої заробітної плати у розмірі 454 грн/міс. Це означало, що цей соціальний стандарт стрімко збільшується на 105 грн, враховуючи, що у 2002 році була встановлена мінімальна зарплата у розмірі 165 грн/міс. Однозначним недоліком пропозицій щодо стрімкого підвищення мінімальної зарплати до «президентського» плану стала відсутність належного обґрунтування можливостей державного бюджету забезпечити виплату заробітної плати відповідно до зазначеного розміру. Це стало основним аргументом уряду, парламентської більшості та Президента у боротьбі за зменшення розміру мінімальної заробітної плати та забезпечення збалансованості дохідної та видаткової частин держбюджету.