Політична боротьба за мінімальну заробітну плату на 2003 рік завершилася компромісним рішенням про встановлення її у розмірі 185 грн/міс. на перше півріччя та 237 грн/міс. на друге півріччя 2003 року. Проте і цей компроміс не влаштовував уряд, і впродовж 2003 року було прийнято рішення про встановлення мінімальної зарплати у розмірі 237 грн з 1 грудня 2003 року. Однак і це рішення не було виконано, оскільки за ініціативою проурядових фракцій було прийнято закон про встановлення на 2004 рік мінімальної зарплати у розмірі 205 грн/міс. з подальшим підвищенням до 237 грн/міс. з 1 листопада 2004 року та до 262 грн/міс. з 1 січня 2005 року.

В ході президентської кампанії 2004 року уряд пішов на деякі поступки щодо мінімальної зарплати. Підвищення її до розміру 237 грн/міс. відбулося не з 1 листопада, а з 1 вересня 2004 року. Відповідно до Послання Президента України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України у 2003 році», урядом було заплановано підвищити мінімальну заробітну плату до рівня прожиткового мінімуму тільки у 2007 році. Але, нажаль, це не реалізовано й досі.

19 жовтня 2005 року парламентом була ратифікована Конвенція Міжнародної організації праці № 131 про встановлення мінімальної заробітної плати з особливим урахуванням країн, що розвиваються. Конвенція визначає фактори, які впливають на визначення розміру мінімальної заробітної плати:

- потреби працівників та їх сімей з врахуванням загального розміру зарплати по країні, вартості життя, соціальної допомоги та відносного рівня життя інших країн;

- економічні міркування щодо вимоги економічного розвитку, рівня продуктивності праці і бажаність досягнення й підтримання високого рівня зайнятості.

Іншими словами, Конвенція дозволяє країнам, що розвиваються, обмежувати розмір заробітної плати в інтересах розвитку виробництва та збільшення зайнятості.

Для уряду ратифікація цієї конвенції має принципове значення, оскільки він може в ручному порядку (застосовуючи не правову основу, а економічну аргументацію) обмежувати розмір мінімальної зарплати. На практиці це означає можливість встановлення мінімальної заробітної плати нижче прожиткового мінімуму всупереч конституційним нормам.

Незважаючи на сумнівне соціальне значення згаданої конвенції для України, депутати досить жваво підтримали ратифікацію. Практично повним складом ратифікацію підтримали КПУ та СПУ. Більшістю складу фракцій підтримали проект БЮТ -- 29 (з 36), НП (Литвина) -- 37 (з 46), РУ -- 33 (з 50), ПРП -- 10 (з 15), НУ -- 25 (з 42). Не підтримала ратифікацію СДПУ(о).

В контексті результатів політичної дискусії 2002--2004 років навколо мінімальної заробітної плати варто нагадати, що найбільш активними поборниками збільшення мінімальної заробітної плати були представники опозиційних на той час фракцій -- СПУ та «Нашої України». В.Ющенко та В.Кириленко наполягали та тому, що з 1 січня 2005 року мінімальна заробітна плата повинна становити 100 % прожиткового мінімуму (законопроект № 4421). Така позиція, власне, і очікувалася від зміненого у березні 2005 року бюджету. Проте в держбюджеті-2005 було передбачене поетапне підвищення мінімальної заробітної плати, яка тільки з 1 вересня 2005 року досягла рівня прожиткового мінімуму для непрацездатних -- 332 грн. Проте, цей показник прожиткового мінімуму застосовується для виплати соціальної допомоги непрацездатним. Мінімальна заробітна плата може зіставлятися тільки із прожитковим мінімумом для працездатних осіб. У такому випадку вона становила тільки 73 % від прожиткового мінімуму для працездатних. Те, що у 2006 році урядовим проектом бюджету було запропоновано збільшення мінімальної заробітної плати до 79 % прожиткового мінімуму, є, безперечно, суттєвим досягненням. Однак тут варто також враховувати, що такі показники досягаються при суттєвому тиску на економіку в період скорочення темпів розвитку.

Таким чином, мінімальна заробітна плата всупереч законодавству встановлюється без врахування прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тобто у меншому розмірі. Як і раніше, мінімальна заробітна плата не виступає у ролі соціального стандарту оплати праці, а залишається технічним нормативом для розрахунку зарплати у бюджетній сфері відповідно до можливостей видаткової частини бюджету.

До 2000 року в Україні був чинний соціальний стандарт для надання соціальної допомоги малозабезпеченим та непрацездатним -- межа малозабезпеченості. Закон України «Про межу малозабезпеченості» від 4 жовтня 1994 року визначав цей стандарт як величину мінімального рівня споживання непрацездатного громадянина. За таким визначенням межа малозабезпеченості відповідає сучасному стандарту межі бідності. Набір продовольчих, непродовольчих товарів та послуг, які враховуються для визначення межі малозабезпеченості, встановлюється урядом за участю профспілок. Малозабезпечені сім'ї мали право на державну допомогу у вигляді доплат до рівня межі малозабезпеченості. Інше застосування цього стандарту не передбачалося.

Запровадження нової системи соціальних стандартів та прожиткового мінімуму передбачалося Конституцією України та Указом Президента про затвердження Основних напрямків соціальної політики на 1997--2000 роки. Стаття 46 Конституції визначає, що пенсії та інші соціальні виплати повинні забезпечувати рівень життя не нижче прожиткового мінімуму, встановленого законодавством.

В ході президентської кампанії 1999 року, 15 липня 1999 року президент підписав Закон «Про прожитковий мінімум», який визначив правові основи встановлення та застосування цього соціального стандарту. За цим Законом, прожитковий мінімум -- це вартісна величина набору продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг, необхідних для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я, задоволення соціальних та культурних потреб особистості. На відміну від межі малозабезпеченості, прожитковий мінімум розраховується для основних соціальних та демографічних груп населення: працездатних осіб, осіб, які втратили працездатність, дітей віком до 6 років та від 6 до 18 років.

Показник прожиткового мінімуму використовується для оцінки рівня життя в Україні, встановлення мінімальної заробітної плати, мінімальної пенсії за віком, соціальної допомоги, допомоги сім'ям з дітьми, допомоги по безробіттю, визначення права на соціальну допомогу.

Порядок визначення прожиткового мінімуму передбачає наступне. Набори продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг визначають, відповідно, Міністерство охорони здоров'я, Мінекономіки та інші компетентні відомства. Розмір прожиткового мінімуму встановлює Кабмін після проведення науково-громадської експертизи складових прожиткового мінімуму. Експертиза здійснюється на основі соціального партнерства представниками профспілок та організацій роботодавців у порядку, затвердженому КМУ. Затверджує прожитковий мінімум парламент. Цей розмір може переглядатись протягом року із врахуванням рівня інфляції.

Із застосуванням соціального стандарту прожиткового мінімуму виникли численні проблеми в ході бюджетного процесу-2006. Насамперед це стосується новації уряду поетапно збільшувати прожитковим мінімум протягом року. Так, законом про держбюджет на 2006 рік встановлено такі розміри прожиткового мінімуму: з 1 січня -- 453 грн, з 1 квітня -- 465 грн, з 1 жовтня -- 472 грн., а на 2007 рік встановлено відповідно 492 грн., 525 грн., 532 грн.

За законом «Про прожитковий мінімум», прожитковий мінімум може переглядатись протягом року з урахуванням поточного рівня інфляції та індексу цін, тобто його розмір можна переглядати протягом бюджетного року у визначених випадках. Крім того, цей стандарт розраховано на основі застарілої структури споживчого кошика, яка повинна була переглядатись саме у 2005 році. Фахівці Федерації профспілок України підготували для уряду новий порядок розрахунку прожиткового мінімуму, а також сам розрахунок, за яким прожитковий мінімум повинен складати 1008 грн. Проте урядом ця пропозиція була проігнорована, і прожитковий мінімум було встановлено вдвічі менший. Комітет з питань соціальної політики та праці за результатами розгляду урядового проекту бюджету на 2006 рік запропонував затвердити прожитковий мінімум у розмірі 662 грн. Однак і ця пропозиція не була врахована, й розмір прожиткового мінімуму законодавчо був встановлений у запропонованому урядом розмірі.

Таблиця 2.4

Прожитковий мінімум за період 2000-2007 рр. (грн.)

Рис. 2.1. Динаміка зростання прожиткового мінімуму з 2000 по 2007 рік

Аналізуючи динаміку зростання прожиткового мінімуму можна узагальнити, що в порівнянні з 2000 р. прожитковий мінімум виріс в 1.9 рази по усіх демографічних групах.

Відповідно, можна зробити висновок про застосування маніпуляцій при визначенні прожиткового мінімуму і використання цього стандарту як технічного нормативу для забезпечення пенсійних виплат відповідно до реальних можливостей Пенсійного фонду та держбюджету. Крім того, поетапне підвищення прожиткового мінімуму негативно позначається на соціальних виплатах, які здійснюються на підставі гарантованого мінімуму, збільшення якого протягом року не передбачається..

2.2 Проблеми соціального захисту населення

Проблеми рухають світ, історію, думки людей. Передовсім проблеми соціальні -- незадоволення рівнем життя, низькою зарплатнею чи відсутністю засобів до існування через безробіття, поганим житлом, недостатнім чи надто дорогим медичним обслуговуванням, неякісною освітою, незахищеністю в старості тощо. Як стверджує Г. Лейчер, існує універсальне визнання бажаності кращої освіти, здоров'я та безпечнішого життя для всіх, однак немає, й ніколи не було, загальної згоди щодо засобів досягнення такої мети.

Більш того, саме визначення соціальних проблем доволі суперечливе, а відтак цілі й цінності політики, спрямованої на їх пом'якшення, відмінні у різних країнах. Коли говорять про соціальну політику у глобальному вимірі, то найчастіше згадують про бідні країни. Проте, наприклад, одна з найбагатших та найпотужніших країн світу -- США, котра надає допомогу багатьом іншим країнам, не позбавлена власних проблем. Серед них називають такі:

ь проблема бідності - кожен восьмий американець бідний;

ь зростає кількість звернень за терміновою допомогою в харчуванні та притулку;

ь рекордно високою є нерівність доходів (крива Лоренца);

ь щорічно 5 тисяч дітей гинуть від рук своїх батьків, а 30 тисяч стають інвалідами внаслідок знущання та занедбання (недосконалість соціального захисту дітей) Eithzen S. D., Zinn M. B. Social problems. 9^th ed. -- Boston: Allyn and Bacon. -- 2003. -- P. 7..

Всі ці соціальні проблеми вважаються такими, що порушують норми та цінності суспільства. І хоча такі труднощі й перешкоди інколи розглядають та оцінюють як проблему самої людини (наприклад, звинувачують бідних у тому, що вони, мовляв, лінуються заробляти), проте досить часто провину за скрутне становище певного сегменту населення несе на собі система, оскільки вона не забезпечила адекватних програм для запобігання бідності й допомоги вразливим групам. Насправді ж., істина перебуває посередині -- звинуваченнями особи й звинуваченнями системи. Адже зрештою систему формують люди й вони впливають на неї. Для розв'язання цих проблем не існує єдиного рішення, кожна країна вирішує їх по-своєму.

Варто зауважити, що науковці віддавна прагнуть об'єктивно оцінювати соціальну ситуацію та проблеми соціального розвитку, інколи й у розріз із офіційним, політичним дискурсом щодо цієї теми. Так, у 70-ті роки XX століття двоє американських учених -- М. та М.-Л. Мірінгофф запропонували використовувати щорічний показник -- "Індекс соціального здоров'я", який включає вимірювання стану розв'язання 16 ключових соціальних проблем. При розрахунку цього показника до уваги беруть, зокрема рівень безробіття, відсоток дітей, які зростають у бідності, середній тижневий заробіток, рівень знущання над дітьми, забезпеченість медичними страхуванням. Запропонована система оцінювання була орієнтована передовсім на визначення й порівняння ситуації в різних місцевостях США, але сам підхід до вивчення соціального становища є досить цікавим, бо він враховує значно більше детермінант соціального благополуччя, аніж зайнятість та прибуток.

Найвідомішим показником, який часто використовують у соціальній політиці, є Індекс людського розвитку, який розраховують, виходячи з очікуваної тривалості життя при народженні, рівня освіти та розміру реального ВВП на душу населення. ООН, роблячи оцінку країни, нині зважає й на такі аспекти людського розвитку України, як подолання бідності, соціальне забезпечення, управління, збереження та охорона довкілля, подолання ВІЛ/СНІДу.

Сьогодні комплекс проблем соціального захисту населення України розглядається крізь призму стану суспільства, стану «перехідності», коли нові реалії громадського та економічного життя замінюють старі та відживші. Для цього періоду характерне відставання розвитку нормативів та стандартів правового регулювання повсякденних потреб суспільства. Це відставання найбільш вразливе у порівнянні з соціальними стандартами (нормативами) Європейських країн. І хоча, Україна вже визнана країною з ринковою економікою, нажаль в питаннях соціального захисту населення ми ще відстаємо від розвинутих країн світу.

Суспільство та його правова система не завжди демонструють готовність до скорішого запровадження та ефективного регулювання нових процесів, у тому числі в галузі соціального захисту населення. Але прагнуть до підвищення якості процесів. В умовах відсутності адекватного правового регулювання практики реформ вони, навіть у найкращому випадку, здійснювались повільно, формально та безсистемно. Звідси виникають і відповідні соціальні, економічні та соціально-психологічні наслідки реформування, комплекс питань, пов'язаних із забезпеченням правового та соціального захисту населення в умовах здійснюваних перетворень. Тому не дивно, що завдання ефективного розвитку галузей економіки та соціальної сфери не завжди узгоджуються з проблемами соціальної гармонії, адаптації населення, перш за все його вразливих прошарків, до швидких змін у житті, забезпечення гарантій непрацездатній частині населення (пенсіонери, інваліди, багатодітні сім'ї тощо).

Аналіз існуючої ситуації свідчить, що в умовах перехідної економіки у суспільстві відбуваються два принципових інституціональних процеси:

Руйнування, демонтаж та дезагрегація старих економічних, соціальних і правових інститутів.

Створення, синтез, формування та закріплення нових, раніше невідомих суспільству інститутів: власності, ринкових відносин, демократії, свободи економічного вибору, нової ролі держави тощо.

У контексті основних проблем соціального захисту населення на різних інституціональних рівнях недостатньо уваги приділяється розробці «компенсаційних» захисних механізмів для суспільства, які б допомагали його громадянам адаптуватися до специфічних умов формування нових інститутів та інституціонального середовища.

Тому нова економічна політика держави має передбачати максимальну мобілізацію всіх ресурсів країни, сприяння розвитку господарської ініціативи і самодіяльності населення, насамперед у формі малого та середнього бізнесу, посилення соціальної орієнтації в розвитку підприємств, регіонів і економіки країни загалом. Ця довгострокова соціальне орієнтована політика повинна бути спрямована на зниження реального рівня безробіття, посилення економічної активності і мобільності населення, підвищення його доходів, рівня добробуту, тобто покращення соціального захисту населення. На базі соціально орієнтованої економіки сучасного типу передбачається наближення рівня життя населення до середніх європейських стандартів його якості та показників людського розвитку.

У державних документах подолання бідності в Україні головною її передумовою визначається зростання виробництва.

Незважаючи на те, що останніми роками обсяги промислового виробництва постійно зростають, у цілому ситуація залишається складною, розбалансованою, динамічно нестійкою, вельми чутливою до факторів, що порушують економічну безпеку, соціальне напруженою та економічно слабко прийнятною до світових стандартів. Аналіз свідчить, що здійснені перетворення поки що не стали надійною гарантією якісних зрушень та зростання.

Актуальною залишається проблема економічної підтримки ефективно працюючого національного товаровиробника як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, її розв'язання лежить у площині оптимізації податкового навантаження, усунення можливостей для недобросовісної конкуренції з боку зарубіжних виробників, розширення підтримки експортної діяльності в межах міжнародного правового поля, використання потенціалу міжнародної організаційно-економічної інтеграції.

Існуючі бюджетні проблеми в державі та самі принципи ринкової моделі виключають повернення до практики масштабних централізованих вкладень капіталу. В цьому зв'язку активізація дій держави в інвестиційній сфері можлива на основі посилення її регулюючого впливу.

У державному регулюванні економіки ринкового типу велике значення мають економічні механізми та важелі впливу і контролю з диференційованим підходом до державного і недержавного (приватного) секторів економіки, сфер розподілу і перерозподілу, обігу і споживання.

Водночас із реформуванням системи оплати праці, концепція якого затверджена Президентом України, необхідно добиватися зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансферів, стимулювання малого і середнього бізнесу, захисту прав малих акціонерів. Оптимізація податкових ставок, зменшення кількості видів податків і зборів з одночасним розширенням бази оподаткування та упорядкуванням встановлених пільг щодо прибуткового податку з громадян для всіх груп платників сприяють пожвавленню виробництва, зменшенню навантаження на фінансову систему держави в частині розрахунків із населенням за соціальними програмами, які мають бути адресними. Зрозуміло, що зміцнення доходної бази бюджетів усіх рівнів, а отже побудова і створення бази для запровадження активної соціальної політики неможливі на механізмі посилення податкового навантаження на економіку. В цьому зв'язку потрібне нагальне прийняття Податкового кодексу України, який дозволить збільшити доходи населення, стабілізувати вітчизняне податкове законодавство та адаптувати його до європейського правового поля.

Першочерговою проблемою у контексті соціального захисту населення є проведення повномасштабної реформи пенсійної системи, яка повинна здійснюватися за трьома рівнями: солідарної системи пенсійних виплат (перший рівень), системи накопичувальних індивідуальних пенсійних рахунків у рамках загальнообов'язкового державного пенсійного страхування (другий рівень) та системи недержавного пенсійного страхування, яка забезпечуватиме виплату додаткової пенсії за рахунок добровільних пенсійних внесків громадян (третій рівень). Зараз середній рівень пенсій складає біля 40 відсотків прожиткового мінімуму, а розмір максимальної пенсії в 19 разів перевищує контрольну цифру.

Порядок функціонування першого та другого рівнів системи пенсійного забезпечення, а також механізм переходу до обов'язкової накопичувальної системи мають бути визначеними у Законі про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.

Розділ 3. Основні напрямки підвищення ефективності механізму соціальної допомоги населенню

Концепція реформування системи соціальних послуг в Україні, зокрема, передбачає:

орієнтованість на потреби отримувачів (види, форми та обсяг соціальних послуг мають спрямовуватися на допомогу у вирішенні проблем та бути адекватними попиту на послуги, відповідати індивідуальним потребам людей, які опинилися у складних життєвих обставинах. Це забезпечуватиметься принципом добровільності в отриманні соціальних послуг, можливістю вибору закладу та місця отримання послуг, здійсненням обов'язкового оцінювання індивідуальних потреб, складанням та виконанням індивідуальних планів отримувача послуги);

адресність надання послуг (диференціацію надання соціальних послуг з урахуванням умов життя та індивідуальних потреб конкретних клієнтів);

залучення клієнта до вирішення власних проблем (подолання споживацького підходу до отримання соціальних послуг, розвиток самостійної активності клієнта, збільшення власних можливостей у вирішенні проблем, що виникають);

децентралізацію системи надання соціальних послуг (базування соціальних послуг у громаді, розукрупнення великих закладів і центрів, територіальне наближення послуг до місця проживання/перебування одержувачів для забезпечення збереження або відновлення соціальних зв'язків і родинних стосунків. Підсилення ролі та відповідальності органів місцевого самоврядування у визначенні потреб громади у соціальних послугах, фінансове забезпечення послуг, вибір організацій, які надаватимуть соціальні послуги, забезпечення контролю за обсягом та якістю соціальних установ).

3.2 Соціальне замовлення, підтримка недержавних надавачів соціальних послуг

Закон «Про соціальні послуги» визначає, що надавачами соціальних послуг можуть бути не тільки державні, але й недержавні організації. Закон констатує бажаність надання послуг за місцем проживання людини, покладаючи відповідальність за організацію та координацію надання соціальних послуг на центральні та місцеві органи виконавчої влади, а також на органи місцевого самоврядування.

Стаття 13 Закону регулює порядок співробітництва між державними та недержавними структурами, а також органами державної влади та місцевого самоврядування.

Згідно з цією статтею у разі залучення бюджетних коштів до фінансування соціальних послуг, які надають недержавні суб'єкти чи фізичні особи, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування на конкурсній основі повинні укладати з суб'єктами, що надають соціальні послуги, договір щодо умов фінансування та вимоги до обсягу, порядку та якості надання соціальних послуг. Правила організації та проведення конкурсу на залучення бюджетних коштів для надання соціальних послуг встановлює Кабінет Міністрів України. Місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування у разі укладання договору на залучення бюджетних коштів до фінансування соціальних послуг з недержавними суб'єктами, які перемогли у конкурсі, здійснюють контроль за цільовим використанням бюджетних коштів та якістю надання послуг.

Відзначимо, що раніше, ніж було ухвалено новий Закон «Про соціальні послуги», українське законодавство про місцеве самоврядування надавало достатньо повноважень органам місцевої влади для підтримки недержавних організацій, які надають соціальні послуги в громаді. Варто зауважити, що з 1997 року існували певні нормативно-правові засади для такої співпраці. Хоча такі можливості далеко не завжди бралися до уваги місцевою владою. Так, Закон України «Про місцеве самоврядування» надавав можливість органам державної влади та місцевого самоврядування використовувати позабюджетні кошти для виконання пріоритетних соціальних програм. У рамках Закону можливе укладання угод про спільну діяльність недержавних організацій з органами державної влади та місцевого самоврядування. Можлива також організація та проведення конкурсів на виконання соціального замовлення після розробки та прийняття Положення про порядок його проведення.

Соціальне замовлення - це комплекс заходів організаційно-правового характеру, спрямованих на реалізацію загальнодержавних та місцевих цільових соціальних програм і соціальних проектів за рахунок бюджетних та інших коштів шляхом укладання соціальних контрактів на конкурсній основі.

В основі механізму соціального замовлення лежить принцип переважного використання бюджетних та позабюджетних коштів, спрямованих на соціальні потреби, на фінансування не відомств або бюджетних установ, а цільових соціальних програм і соціальних проектів.

Соціальне замовлення виконують на підставі договору (соціального контракту), укладеного між замовником, яким виступає орган влади, і виконавцем - переважно некомерційною організацією.

Життєвий цикл соціального замовлення складається з кількох стадій, в ході яких виявляють соціальні проблеми, готують, формують і розміщують соціальне замовлення, а також реалізують його та оцінюють результати. Стадії соціального замовлення:

виявлення та формулювання соціальної проблеми;

проведення конкурсу серед структурних підрозділів органів влади і некомерційних організацій на розробку найкращих варіантів цільової соціальної програми та на право стати виконавцем розробленої і затвердженої соціальної програми;

укладання соціального контракту між замовником і виконавцем соціального замовлення;

здійснення виконавцем при відповідному контролі з боку замовника всіх необхідних процедур для виконання завдань, передбачених умовами соціального контракту;

здійснення замовником і виконавцем соціального замовлення моніторингу стану цільової соціальної групи.

Соціальне замовлення як механізм розв'язання соціальних проблем є найефективнішим у тих ділянках соціальної сфери, де гострота соціальних проблем максимальна і де участь недержавних організацій може бути найкориснішою

В Україні розвиток механізму соціального замовлення було розпочато в Одесі, де у жовтні 1996 року відбулась міжнародна конференція з проблем соціальної допомоги, організована міським Центром соціальної допомоги. Конференція ухвалила резолюцію про необхідність підготовки Положення про соціальне замовлення. Перше Положення про муніципальне соціальне замовлення було розроблено Асоціацією підтримки громадянських ініціатив «Ковчег» у складі Одеської Асоціації Милосердя і винесено на розгляд міської влади на початку 1997 року. 10 серпня 2000 року, вперше в Україні, Одеська міська рада розглянула комплект нормативних і технологічних документів про соціальне замовлення, затвердила Положення про соціальне замовлення в місті Одесі та прийняла механізм його впровадження.

За Положенням, соціальне замовлення повинно забезпечити підвищення ефективності використання бюджетних і позабюджетних коштів, які спрямовуються на розв'язання соціальних проблем міста, сприяти залученню додаткових ресурсів до соціальної сфери, підвищенню адресності та доступності соціальних послуг, адекватному перерозподілу соціальної відповідальності між державою і суспільством, підвищенню довіри населення до влади.

Ці завдання, як передбачено Положенням, можуть бути вирішені лише за умови додержання засад, на яких грунтується механізм соціального замовлення, а саме:

- пріоритетності соціальних проблем, що потрапляють у сферу дії соціального замовлення, та комплексність у підходах до їхнього розв'язання;

поєднання бюджетного, позабюджетного та інших видів фінансування цільових соціальних програм та соціальних проектів;

конкурсної основи у розробці найкращих варіантів соціальних програм і проектів;

визначенні найефективніших виконавців соціальних замовлень;

гласності і відкритості процедур.

Таким чином, в Україні впроваджуються елементи соціального контракту, що діють у багатьох країнах, де робота в громаді давно стала складовою діяльності соціальних служб і соціальних працівників.

Висновок

Отже, основні цілі соціальної політики держави - повна зайнятість і рівність, що залежать від стабільності цін, економічного зростання і конкурентноздатності. Сполучення загальних рестриктивних заходів і активної політики на ринку праці розглядався як засіб поєднання повної зайнятості зі стабільністю цін. Загальна політика добробуту і профспілкова політика солідарності в області зарплатні - складові частини соціальної політики держави. Які ж висновки з досвіду і досягнень соціальної політики держави можна зробити?

Успіх соціальної політики держави на ринку праці.

Є певні досягнення й у тривалій боротьбі за рівність. Повна зайнятість сама по собі важливий фактор вирівнювання: суспільство повною зайнятістю уникає розходжень у прибутках і життєвому рівні, що виникають із масового безробіття, оскільки довгострокове безробіття веде до втрат у прибутках. Політика солідарності в галузі зарплати прагне досягти рівної зарплати за рівну працю.

Найбільш слабким місцем соціальної політики держави виявилася складність сполучення повної зайнятості і стабільності цін.

Реформування системи соціального страхування доцільно здійснювати на основі: чіткого визначення джерел і розмірів фінансування за різними видами соціального страхування; усунення дублювання функцій; централізації та впорядкування збирання страхових внесків; удосконалення методів контролю і підвищення ролі соціальних партнерів в управлінні соціальним страхуванням; збереження державних соціальних гарантій; створення економічних передумов зростання заробітної плати як найважливішого фактора розвитку соціального страхування. Ефективне реформування системи соціального забезпечення дозволить багато в чому вирішити його нагальні питання. В останні роки стратегічним завданням реалізації політики соціального забезпечення населення було здійснення переходу на адресне надання соціальної допомоги. Такий підхід не досягав довгострокового ефекту, оскільки не забезпечував захисту населення від соціальних ризиків. Одержані результати магістерського дослідження можуть слугувати для подальших наукових досліджень з проблем державного регулювання соціального забезпечення. Висновки, пропозиції і рекомендації можуть бути використані в законотворчій діяльності при підготовці нормативно-правових актів з питань соціального захисту населення.

Список літератури