Соціальна політика та соціальний захист людей з обмеженими можливостями

44

МІНІСТЕРСТВО ПРАЦІ ТА СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ЖИТОМИРСЬКЕ ВИЩЕ ПРОФЕСІЙНЕ УЧИЛИЩЕ - ІНТЕРНАТ

ДИПЛОМНА РОБОТА

На тему: „Соціальна політика та соціальний захист людей з обмеженими можливостями ”

Виконала: Комелягіна О.П.

Керівник роботи: Енько О.М,

ЖИТОМИР - 2008

Зміст

Вступ

1. Соціальна політика в Україні

1.1 Формування, поняття та складові соціальної політики

1.2 Мета та завдання соціальної політики, її документальна база

1.3 Сучасна соціальна політика, пріоритети та основні напрями

2. Соціальний захист людей з обмеженими можливостями

2.1 Реалізація та організація державної політики соціального захисту людей з обмеженими можливостями

2.2 Соціальне забезпечення людей з обмеженими можливостями

2.3 Реабілітація осіб з обмеженими можливостями

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Суспільна трансформація в Україні передбачає створення надійних підвалин для формування соціальної безпеки людини з обмеженими можливостями, докорінної зміни системи соціального розвитку і насамперед соціально-економічних відносин у державі. Досягнення цьому сприятиме зважена соціальна політика. В основі соціальної політики має бути чітко окреслена соціальна спрямованість реформ на шляху до соціального процесу українського суспільства, тобто на подолання бідності, зменшення майнового розшарування населення, поліпшення добробуту, посилення соціальної стабільності, перетворення соціальних чинників на важливий інструмент прискорення економічного розвитку, призупинення тенденції, коли соціальна сфера є переважно споживачем фінансових і матеріальних ресурсів. Зазначення суттєво актуалізує розробку і вивчення різноманітних проблем соціального розвитку суспільства, здійснення соціальної політики.

В своїй дипломній роботі я ознайомлюся з історичними умовами та сучасною ситуацією в галузі соціальної політики, розгляну основні поняття: соціальна політика, її об'єкти та структура, та соціальна держава. Проаналізую основні напрямки соціальної політики та соціального захисту людей з обмеженими можливостями. Розгляну сучасні концепції соціальної політики, пріоритети та значення в суспільстві, проаналізую документальну базу, що забезпечує ефективне функціонування соціальної політики. А також проаналізую ситуацію соціального захисту людей з обмеженими можливостями, види допоміг, види та центри реабілітації інвалідів.

1. Соціальна політика в Україні

Тісний взаємозв'язок соціальної політики з економічною, науково-технічною та іншими видами політик, станом суспільної свідомості, рівнем розвитку соціально-економічної системи загалом зумовлює багатомірність соціальної політики, проблемне поле якої стає предметом розгляду багатьох суспільних дисциплін.

Вихідним пунктом, основою для вироблення, обґрунтованої соціальної політики є соціальні потреби, усвідомлені суспільством, соціальними верствами та групами, окремими індивідами у формі соціальних інтересів щодо отримання певних соціальних благ. Такі інтереси формулюються у відповідності до існуючих у даному суспільстві соціальних норм та цінностей. Тому головним критерієм ефективності соціальної політики є відповідність її змістовної моделі інтересам суспільства, певних соціальних груп та кожного індивіда зокрема.

Наслідком реалізації ефективної соціальної політики стають прогнозовані соціальні зміни, які закріплюються у нових соціальних стандартах. Об'єктом соціальної політики є суспільство у цілому, соціальні групи та верстви, а також окремі індивіди, які виступають споживачами соціальних послуг та одержувачами соціальних трансфертів. Головним суб'єктом соціальної політики виступає держава, яка формулює загальну концепцію та основні напрямки реалізації соціальної політики, забезпечує її законодавчу та правову базу. Поряд із державою у розв'язанні соціальних проблем беруть участь окремі підприємства та фірми, громадські, політичні та профспілкові об'єднання, доброчинні організації, приватні особи.

Політика та діяльність владних інститутів в Україні продовжують стару радянську традицію державного управління, за якої соціальна сфера займала підпорядковане положення по відношенню до економічного напряму діяльності Уряду та державних установ.

Традиційне державне розуміння відносить до власне соціальної політики доволі обмежене коло питань - людські ресурси, грошові доходи та заробітну плату, ринок праці, соціальне страхування та пенсійне забезпечення, соціальний захист та деякі інші проблеми. З іншого боку, в суто економічних програмах вимагається дотримуватися та посилювати їх «соціальну спрямованість».

Проблема визначення місця і ролі соціальної політики в Україні має кілька складових:

ѕ Відсутність пріоритетного підходу до соціальної політики;

ѕ Невизначеність сфер та напрямів соціальної політики;

ѕ Неусвідомлення політичною та адміністративною елітою й широкими верствами населення дійсних суспільних цінностей.

ѕ Виходячи з прав та обов'язків людини, в Україні можна визначити такі основні сфери та завдання, що мають вирішуватись:

ѕ Людські ресурси - забезпечення права людини на життя, права осіб (дорослих та дітей) в шлюбі та в сім'ї.

Трудові відносини - забезпечення права людини на працю, на підприємницьку діяльність, страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, відпочинок, свободу творчої діяльності та захист інтелектуальної власності, а також забезпечення через регулювання заробітної плати достатнього життєвого рівня для особи та її сім'ї.

Соціальний захист - реалізація права на забезпечення в разі повної, часткової або тимчасової втрати непрацездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від людини причин, а також в старості та в інших випадках, передбачених законодавством.

Житлова політика - створення умов, за яких особа може побудувати, придбати або орендувати житло, при цьому безоплатно або за доступну плату житло надається лише тим, хто потребує соціального захисту.

Здоров'я населення - створення умов для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, розвиток фізкультури і спорту, забезпечення санітарно-епідеміологічної безпеки.

Освіта - забезпечення доступності та безоплатності дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної та вищої освіти в державних та комунальних навчальних закладах, а також права на навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови.

Безпека життєдіяльності та оточуючого середовища - забезпечення права на життя та на безпечне для життя та здоров'я довкілля.

Таким чином, можна дійти висновку, що відповідно до сучасних стандартів та процедур, прийнятих у розвинутих демократичних країнах необхідно на державному рівні здійснити такі кроки:

ѕ Визначити поняття та сферу компетенції соціальної політики та уповноважений орган державної влади, який буде її проводити та координувати;

ѕ Встановити пріоритетне місце соціальної політики серед інших напрямів державної політики;

ѕ Визначити порядок формування соціальної та економічної політики держави.

Про соціальну політику говорять зараз усі, особливо в розпал передвиборних кампаній. Усі дають їй оцінки: теперішні й майбутні депутати, їхні довірені особи, журналісти, перехожі на вулиці, у яких беруть інтерв'ю... Словом, всі й по-різному. Але якщо звернутися до наукових джерел, то ми теж не знайдемо одного (єдино правильного) визначення. Й програми урядів різних країн тлумачать зміст соціальної політики дещо відмінно.

1.1 Формування, поняття та складові соціальної політики

Соціальна політика, як будь-яке явище має свої передумови та пояснення. Корені формування соціальної політики потрібно шукати насамперед в історії нашої країни. Згадаємо хоча б початок та середину 90-х років, якими характерними рисами в соціально-політичному та соціально-економічному житті визначався цей період: проголошення незалежної держави; падіння соціалістичної системи; економічна криза; інфляції; зупинка підприємств; спад виробництва, і як наслідок поява такого негативного явища як безробіття; посилення у людей почуття соціальної незахищеності; безлад, безліч кримінальних порушень різного характеру; Чорнобильська катастрофа; майнове розшарування населення; боротьба нових та старих суспільних цінностей; становлення тіньової економіки; призначення номенклатури високих зарплат, пенсій, поява різноманітних соціальних виплат, усіляких допомог та пільг; погіршення демографічної ситуації; невизначеність зовнішнього й внутрішнього курсу держави.

Всі ці проблеми схематично можливо розподілити на: політичні, економічні, соціальні, духовні. Насправді, Україна опинилася в у майже замкнутому колі взаємопов'язаних труднощів, перешкод, хвороб народження нової незалежної держави. Ця ситуація отримала назву „системної суспільної кризи”. Саме за таких умов очевидною стала необхідність формування соціальної політики, як засобу захисту незахищених верств суспільства.

Різке скорочення ВВП та реальної заробітної плати поставило систему соціального захисту в Україні в надзвичайно скрутне становище. Безробіття, тіньовий сектор економіки призвели до зменшення системи соціального захисту. Катастрофічно скоротився розмір соціальних виплат, існує проблема своєчасності цих виплат. Але, разом з тим у державі існувала та продовжує існувати розгалужена система пільг та компенсацій, що, як правило, призначають без урахування доходів сім'ї. Соціальні ресурси держави на практиці виявилися обмеженими, а недержавний сектор на той час ще не був достатньо розвинутим.

Поширена практика не офіційної трудової діяльності, зростаюче безробіття та ранній пенсійний вік призвели до низького співвідношення між працюючими та пенсіонерами. На кожного пенсіонера в Україні припадає три працездатні особи, з котрих 2000 року робили відрахування до Пенсійного фонду 1,6, а 2005 року - 1,2особи. Лишень Албанія, Болгарія та Угорщина близькі до України за цими показниками.

Згідно зі Статтею 1 Конституції України, ми живемо в „суверенній і незалежній, демократичній, соціальній, правовій ” державі. Нас цікавить саме визначення соціальної держави. Соціальна держава - це держава, яка послідовно проводить політику, спрямовану на захист прав людини. Українська держава в Конституції зафіксувала соціальні права громадян, зокрема право на соціальний захист, що включає право на забезпечення в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від людини обставин, а також у старості та інших випадках передбачених законом.

Важливо мати на увазі, що соціальну політику здійснюють не тільки через державні інструкції, а й на рівні громадянського суспільства, таких його інституцій як церква, партії, різноманітні спілки, благодійні фонди та організації. Залишається простір і для регіональної політики на рівні самоврядних земель, областей, міст тощо.

Але чи є наявність соціальної політики гарантією соціальної держави. Звичайно, соціальна політика є необхідною умовою існування соціальної держави, однак недостатньою.

Можливо виділити такі складові соціальної політики:

ѕ Ринок позначається на фізичній особі встановленими цінами, заробітною платнею, а також рівнем безробіття та кількістю вільних робочих місць, загальним станом економіки і згуртованістю працедавців та робітничих організацій.

ѕ Сім'я відгукається на потреби фізичної особи на рівні емоцій, культури, внутрішніх правил та розміром сімейних ресурсів. Вона готує своїх членів до вступу в більшу спільноту, до соціальної адаптації.

ѕ Громадські організації та неформальні системи підтримки (груп само- та взаємодопомоги) відіграють важливу роль як посередники між фізичною особою, державою, сім'єю та ринком. Часто вони надають ту соціальну допомогу, яку неспроможна надати держава, або надання якої їм делеговане державою.

Держава здійснює соціальну політику, як будь-яку іншу політику за допомогою законодавчої, виконавчої та судової влади.

Зараз особливо посилилася тенденція до швидкого та потужного розвитку добровільного, тобто недержавного, сектора, який бере на себе частину функцій, що до цього часу виконували безпосередньо державні служби.

Складний період соціальних перетворень та економічної нестабільності, який переживає Україна сьогодні, позначився на розвиткові нових форм участі громадян у розв'язанні соціальних проблем. За статистичними даними на 1999 рік було зареєстровано 319 з діючих на сьогодні громадських організацій, 2000 рік - 1356, а 2001 рік - 3257. Їх кількість продовжує нестримно зростати і по цей час.

За даними на 1 січня 2005 року, у нашій країні діє близько 20 тисяч недержавних організацій. Серед них безліч благодійних, громадських, приватних та інших організацій, які серед своїх статутних завдань визначають, зокрема, надання соціальних послуг різним категоріям населення. Як свідчать дані статистики, зареєстровано понад 900 організацій, які займаються розв'язанням проблем інвалідів, близько 1200 працюють з людьми похилого віку.

На сьогодні найбільша кількість організацій такого роду діє у м. Києві, Дніпропетровській, Донецькій, Львівській областях. В Україні більшість таких організацій лише роблять перші кроки, проте продовжують роботу й ті недержавні організації, що користуються державною підтримкою ще з давніх часів. До цього прикладу можна віднести товариства УТОГ, УТОС, Український Червоний Хрест та його місцеві відділення і т.д.

1.2 Мета та завдання соціальної політики, її документальна база

Метою соціальної політики держави є забезпечення стабільної, без заворушень і потрясінь, життєдіяльності суспільства, досягнення соціальної злагоди та соціальної цілісності, належного рівня добробуту людей.
Способом реалізації соціальної політики є система соціального захисту і соціальних гарантій.

У рамках соціальної політики існує конкретна, практична мета - надання особливого захисту й допомоги бідним і мало захищеним групам.

Також спеціальну увагу приділяють розв'язанню або полегшенню соціальних проблем, що їх можуть спричинити економічні обставини або несподівана чи ненормальна поведінка.

Крім цього, постійним прагненням є сприяння посиленню соціальної солідарності -зменшення нерівності в суспільстві та уникнення економічної й соціальної маргіналізації населення.

Загалом, соціальна політика - неоднозначне поняття, пов'язане з низкою заходів уряду, спрямованих на підвищення добробуту населення. До неї можуть входити такі різнорідні компоненти, як тактика та програми соціального захисту.

На практичному рівні інколи визначають, що соціальна політика - це діяльність уряду в таких сферах: зайнятість населення; система соціального забезпечення; житлова політика; освіта; система охорони здоров'я.

Є три основних напрямки соціальної політики:

ѕ Входження суспільства в рівновагу після надзвичайних подій (природних катастроф, екологічних аварій, епідемій тощо);

ѕ Розподіл ресурсів для забезпечення соціальних груп суспільства певного рівня життя з метою знань про можливе соціальне напруження;

ѕ Регулювання способу життя громадян заохочувальними (безподаткове благодійництво) та репресивними (боротьба з наркотиками, порнографією) засобами.

Вважається, що соціальна політика являється інструментом інтеграції національної держави. Але в наші часи все ж переважає думка, що соціальна політика - це один з видів регулювання „держави загального добробуту” і що сам розвиток соціальної політики - основа розвитку сучасної держави загального добробуту.

Коли говорять про соціальну політику на рівні людських потреб, то мова йде про заходи і програми, які мають задовольняти основні фізіологічні, духовні, соціальні потреби людини.

Між напрямами реалізації соціальної політики й потребами людини існує таке співвідношення, що будь-яка людина оцінює соціальну політику через рівень задоволення своїх потреб.

Крім цього, при оцінюванні соціальної політики в країні варто приділити увагу й рівню дотримання прав людини у даній країні.

В нашій країні формування соціальної політики відбувається на рівні законодавчої влади. Конституцією України визначено, хто має право законодавчої ініціативи. Це, зокрема, Президент України, Кабінет Міністрів, народні депутати, Національний банк.

Законодавчі акти ухвалює Верховна Рада України, де існує декілька комітетів, що розглядають соціальні питання, зокрема Комітет із соціальної політики та праці.

Деякі рішення ухвалюються Указами Президента України.

Виконавча влада надана відповідним виконавчим органам - Кабінет Міністрів, держадміністрації.

У формуванні соціальної політики можна виділити п'ять основних етапів:

1. формування проблеми, тобто визначення чи варто приймати певну соціальну програму;

2. фаза намірів, або розгляд різних ідей щодо цієї соціальної програми;

3. фаза рішення, коли відбувається схвалення запропонованих рішень повноважним органом влади;

4. фаза планування, під час якої здійснюється визначення механізму виконання схваленого рішення;

5. фаза попередніх оцінок, контроль за фактичним виконанням соціальної програми, аналіз, експертиза та оцінка.

Нажаль, чимало змін впроваджується в Україні без належної наукової та експериментальної підготовки, мало уваги приділяється визначенню механізму виконання, плануванню зміни. Як наслідок, дуже часто - не ефективна соціальна політика. Незавершеність реформ, їх неукомплектованість, суперечності призводять до негативних наслідків в житті народу країни, та її економіці: великі суми заборгованості з виплат заробітної плати та пенсій, зубожіння значної частини населення, вимушені простої у багатьох галузях виробництва і як результат, приховане та відкрите безробіття, стагнація медицини, освіти, науки, культури, сфери інших послуг, низький рівень динамізму української економіки, недостатня реакція сфери виробництва на стабілізаційні процеси в макроекономіці і т.д.

Соціальна політика, метою якої є підвищення рівня соціальної безпеки й добробуту населення, соціального захисту людини має виходити з реального стану економіки країни, не абсолютизуючи при цьому політику збільшення доходів саму по собі. Навіть за умов значного ослаблення соціальної безпеки населення, погіршення його добробуту, соціальної захищеності, істотного зниження рівня життя більшості, що характерна для України, соціальна допомога, підтримка з боку держави не може мати загального, тотального характеру, а повинна бути адресною, мати диференційований характер з урахуванням ступеня захищеності людини, її віку, соціального статусу, працездатності та інших чинників і стосуватися насамперед найуразливіших верств населення.

Соціальна політика повинна створити стабільну, надійну соціальну базу для ринкових, соціальних перетворень, перетворення соціального чинника на важливу домінанту прискореного економічного зростання, формування умов, що гарантуватимуть соціальну безпеку та добробут населення країни, який однак має створюватись насамперед безпосередньо населенням, кожним працюючим. Самодостатність соціальної безпеки має регулюватися на основі особистої відповідальності людини - трудівника як основного її суб'єкта.

У регулюванні державою соціальних процесів завжди важливо бачити границю, що відділяє активну соціальну політику, що робить наголос на заходах, котрі стимулюють продуктивну працю як основу самозахисту, від пасивної політики, суть якої полягає передусім у спиранні на державний захист, державний патерналізм. По один бік цієї межі - соціальна політика як чинник соціального прогресу, позитивної соціальної динаміки на основі саморегуляції людського потенціалу, по другий - соціальна політика як чинник соціального прогресу, негативної логіки соціодинаміки, що ослаблює стимули до праці, знижує активність, стимулює зрівнялівку, утриманство, гальмування виробництва, генерацію інфляції та соціальної нестабільності. Довгостроковою стратегією соціальної політики має стати перехід від пасивних до активних способів, методів її здійснення на всіх основних напрямках.

1.3 Сучасна соціальна політика, пріоритети та основні напрями

Радикальні економічні та політичні зміни в українському соціальному суспільстві призвели до глибоких кризових процесів, серед яких руйнація господарсько-економічних зв'язків, майнова диференціація, зростання соціальної напруженості.

Ці кризові явища призводять до виникнення передумов для соціальних вибухів і означають збереження соціальної несправедливості у сучасному українському суспільстві. В той час як загально визначеним критерієм цивілізованого суспільства якраз є соціальна справедливість, яка повинна виражатися в створенні рівних реальних життєвих можливостей для вияву та застосування своїх інтелектуальних творчих сил.

Визначеної єдиної моделі соціальної справедливості, звичайно, не існує. Не є гарантом соціальної справедливості ні ринковий капіталізм, ні приватна власність, ні соціалістичний метод господарювання. Не призвело до зростання соціальної справедливості й руйнування державного сектору економіки. Загалом, жодна з існуючих у світі моделей водночас не може забезпечити належний рівень соціальної справедливості, достатній для випадкового громадянина.

Подальший соціальний розвиток України істотно залежить від двох основних факторів: здатності науки своєчасно осмислювати і прогнозувати соціальну ситуацію, та вміння і бажання використовувати світовий соціальний досвід. Вказані чинники знаходять своє відображення як на глобальному, світовому рівні, так і на регіональному.

За даними соціологічної статистики, близько 80% населення України знаходяться на межі бідності, або навіть за цією межею (відповідно до європейських стандартів). Близько 70% реального прибутку кожної сім'ї витрачається на продукти харчування.

Як вже зазначалося, соціальна політика сучасної української держави повинна складатися з двох частин: активної та пасивної. Активна частина - це трансформування ціннісно-нормативного базису життя, тобто створення умов для кожного громадянина: матеріально-побутового та соціокультурного забезпечення; можливості отримати певний рівень освіти; можливості отримання достатніх прибутків для сплати податків, які б використовувались пасивною складовою соціальної політики. Пасивна частина - підтримка гарантованого мінімального рівня життя для категорій населення, що не можуть знаходитися в активні частині (діти, пенсіонери, безробітні, інваліди тощо).

Метою соціальних реформ в Україні має стати поступовий перехід від суто адміністративно-розподільчих до переважно економічних методів мобілізації та використання ресурсів соціальної сфери; переорієнтація системи соціального захисту до надання допомоги працездатним в їх підготовці до праці, залучення до виробництва та стимулювання останнього; використання адресних соціальних програм для найбільш вразливих верств населення.

Організація системи соціального захисту вимагає від держави виконання своїх зобов'язань перед населенням. Держава порушує ці зобов'язання: не своєчасно сплачує заробітну плату, пенсію, стипендії тощо, внаслідок того, що немає достатніх надходжень до бюджету. Нерідко виявляється, що перерахування коштів зроблено, а гроші певний час використовуються банками, комерційними структурами, керівниками підприємств на інші цілі.

Значною мірою уникають від виконання своїх зобов'язань перед державою і підприємці. Це особливо помітно в сфері оплати праці. В деяких комерційних структурах, як свідчать перевірки, фіксована заробітна плата є низькою, але влаштуватися туди дуже складно. Поясненням сього є те, що більша частина заробітної плати виплачується неофіційно. Ці кошти не можуть бути оподатковані.

Невідповідність меж обсягом соціальних зобов'язань, що перейшли від адміністративно-розподільчої економіки, і витрат держави, з одного боку, витрат і надходжень, що випливають із нинішнього стану економіки, з другого, зумовлюють кризу системи соціального захисту. Її подолання не може стати автоматичним результатом виробничого піднесення.

24 травня 2001 року Президентом України був підписаний Указ „Про основні напрями соціальної політики на період до 2006 року”. Найголовнішим пріоритетом соціальної політики держави є створення необхідних умов для підвищення рівня життя населення.

Не менш важливими пріоритетами соціальної політики на цей період також визначено:

ѕ розвиток трудового потенціалу;

ѕ формування середнього класу;

ѕ недопущення надмірної диференціації населення;

ѕ проведення пенсійної реформи;

ѕ надання адресної підтримки незахищеним верствам населення;

ѕ всебічний розвиток освіти та культури;

ѕ удосконалення сфери охорони здоров'я населення.

Логіка нового етапу перетворень передбачає, що визначальні напрямки соціальної політики повинні дедалі більше зосереджуватись на працюючому населенні. Не послаблюючи піклування про малозабезпечених, соціальна політика має поступово утверджувати умови, що дають кожному працівникові можливість підвищувати свій добробут завдяки особистому трудовому внеску, підприємству та діловій активності, реалізації в процесі приватизації частки державної власності.

Важливе місце у соціальній політиці посідає проблема глибокого реформування системи заробітної плати. Причому це реформування не може здійснитися як одноразовий акт. Оскільки соціальна і економічна політика є взаємопов'язаними та взаємозалежними, то без розвитку виробництва не можливо говорити про нові принципи організації оплати праці. Важливим є поступове підвищення мінімальної заробітної плати, при цьому саме зростання реальної, а не номінальної заробітної плати.

Наступна проблема, що потребує не аби якої уваги - це проблема зайнятості та безробіття. Необхідним є впровадження комплексної програми попередження безробіття та програми захисту тих, хто вже потрапив до числа безробітних.

Ще одним питанням соціальної політики є запровадження мінімальних соціальних стандартів, на основі яких держава може суттєво посилити регулювання соціальної сфери. Це ж стосується й реформування системи соціального страхування та проведення пенсійної реформи.

Соціальна політика держави полягає у дотриманні всіх прав та свобод громадян, гарантованих Основним Законом України і Декларацією прав людини. Вона спрямована на досягнення високого життєвого рівня населення, його стабілізацію й недопущення масової бідності. Турбота про зайнятість населення, матеріальна підтримка безробітних, підготовка та перепідготовка трудових ресурсів, розвиток галузей обслуговування - це першочергові завдання сучасної соціальної політики.

Головною та найскладнішою політичною і економічною проблемою сучасного українського суспільства є бідність, яка означає відсутність у частини людей мінімальних засобів до існування. Бідність є причиною соціальних конфліктів та багатьох інших негативних соціально-економічних процесів у суспільстві. Члени малозабезпечених сімей частіше стають жертвами злочинності і насильства, самі полинають у світ криміналу, у них менше шансів отримати освіту й хорошу роботу. Хоча б задля недопущення дегенерації українського суспільства важливе вирішення цієї проблеми шляхом подолання бідності.

У серпні 2001 року Указом Президента України було затверджено Стратегію подолання бідності в Україні. Ця стратегія визначає основні напрями соціальної політики для подолання бідності. Для цього мають бути створені економічно-правові умови для збільшення доходів громадян і зростання економічної активності працездатних, удосконалено систему соціального захисту всіх верств населення, особливо найбільш вразливих.

Основними завданнями соціальної політики є здійснення прямої допомоги малозабезпеченим через систему соціального забезпечення, захист грошових доходів усього населення від інфляції, сприяння зайнятості і поліпшення добробуту всіх громадян України.

Одним з напрямків соціальної політики є застосування трансфертів - системи грошових або натуральних виплат населенню, які не пов'язані з його господарською діяльністю. Це адресна допомога тим, хто її найбільше потребує: субсидії, матеріальна допомога інвалідам, ветеранам війни і праці, іншим малозабезпеченим. Метою таких заходів держави є гуманізація відносин у суспільстві, запобігання злочинності, підтримка внутрішнього попиту.

Державним фінансуванням соціальної політики в Україні прийнято вважати:

ѕ податки громадян, з яких формується державний та місцевий бюджети;

ѕ внески (нарахування на заробітну плату) працюючих, які надходять до Пенсійного Фонду, Фонду зайнятості, Фонду соціального страхування тощо, а також спеціальні збори - податки до Пенсійного Фонду при купівлі квартир, золотих виробів, за користування мобільним телефоном тощо;

ѕ благодійні добровільні внески громадян та організацій, міжнародна грошова та гуманітарна допомога.

2. Соціальний захист людей з обмеженими можливостями

Одним з важливих напрямків соціальної політики є соціальний захист інвалідів.

Соціальний захист -- це система державних заходів щодо забезпечення достойного матеріального і соціального становища громадян.

Соціальні гарантії -- це система обов'язків держави перед своїми громадянами щодо задоволення їхніх соціальних потреб.
Існують соціальний та ринковий підходи до реалізації соціальної політики. Соціальний підхід виходить із того, що суспільство має гарантувати кожному громадянину доходи, не нижчі за межу малозабезпеченості; ринковий підхід -- з того, що суспільство бере на себе зобов'язання тільки створити умови кожному члену суспільства для виявлення ним економічної активності та одержання доходу. У розвинутих країнах світу найчастіше комбінуються обидва ці підходи, що забезпечує результативність соціальної політики та достойний рівень життя населення.

На державному рівні функції регулювання рівня життя і соціального захисту населення виконують: Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерство праці і соціальної політики, Міністерство фінансів, Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Міністерство освіти і науки, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство культури і мистецтва, Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики, Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму, Державний комітет у справах ветеранів, Пенсійний фонд України та ін. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод громадян здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. В складі Верховної Ради України діє комітет з питань соціальної політики та праці.

2.1 Реалізація та організація державної політики соціального захисту людей з обмеженими можливостями

Ставлення до громадян з обмеженими можливостями здоров'я є характерною ознакою цивілізованості держави та її демократичності. Державна політика стосовно інвалідів базується на соціальному захисті громадян з особливими потребами. В її основі лежить створення у суспільстві відповідних умов та рівних можливостей для реалізації цими людьми їхніх життєвих потреб, здібностей та творчого потенціалу

На сьогодні в Україні за рахунок коштів державного бюджету здійснюється реалізація ряду програм соціального захисту інвалідів. Серед них такі, як забезпечення протезно-ортопедичними виробами та спеціальним автотранспортом, санаторно-курортне оздоровлення, виплата грошових компенсацій на бензин, ремонт, технічне обслуговування автомобілів та на транспортне обслуговування інвалідів, безкоштовне та пільгове встановлення інвалідам 1 та 2 групи телефонів, надання матеріальної допомоги, соціальна, трудова та професійна реабілітація інвалідів.

Зростання обсягу видатків, що в останні роки виділяються з державного бюджету на соціальний захист інвалідів, дало можливість досягти певних здобутків у цій сфері.

На сьогодні повністю задовольняється потреба інвалідів у протезно-ортопедичній допомозі, забезпеченні засобами пересування (інвалідними колясками) та реабілітації. Постійно розширюється номенклатура технічних засобів реабілітації, при виготовленні виробів для інвалідів підприємства протезно-ортопедичної галузі використовують сучасні матеріали та впроваджують нові технології.

З минулого року розпочалося постачання органам праці та соціального захисту населення інвалідних колясок з електроприводом вітчизняного виробництва. Зазначені засоби пересування інваліди отримують безкоштовно. З метою підвищення якості технічних засобів реабілітації та їх відповідності міжнародним стандартам на базі Харківського науково-дослідного інституту протезування, протезобудування та відновлення працездатності створено лабораторію сертифікації продукції, яку виготовляють підприємства галузі.

У поточному році розпочато роботу щодо технічного переоснащення підприємств, які входять до Промислового об'єднання „Укрпротез”.

З метою покращення соціально-побутового обслуговування інвалідів з ІІ півріччя поточного року підвищено розміри компенсаційних виплат на бензин, ремонт, технічне обслуговування та на транспортне обслуговування.

Чинником який посилює значущість проблем клієнтів з обмеженими можливостями, є зростання їх частки в загальній структурі населення. За останні роки їх кількість в Україні збільшилося на 2 млн. 102 тис. до майже 2 млн. 472 тис. осіб (з 4,0% до 4,7% від загальної кількості населення).

Загальну тенденцію до збільшення людей з обмеженими можливостями посилює криза системи медичного обслуговування, зменшення можливостей повноцінного відпочинку і харчування, погіршення умов праці та екологічної ситуації.

Серед міжнародних документів, що стосуються визначення і дотримання прав і свобод людей з обмеженими можливостями , визначальне місце посідає Загальна декларація прав людини та Декларація про права інвалідів.

В Україні гарантії соціального захисту людей з обмеженими можливостями визначені законами „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні ”, „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи ”, „Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту ”, „Про реабілітацію політичних жертв в Україні ”.

Закон України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” гарантує людям з обмеженнями рівні з іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створює необхідні умови, які дають можливість інвалідам вести повноцінне життя відповідно до їхніх індивідуальних здібностей та інтересів. Він забезпечує їм право працювати на підприємствах, в організаціях і установах зі звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується робота людей з обмеженнями. Цьому сприяє положення „Про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів ”.

На сьогодні в Україні існують таки заклади обслуговування осіб з обмеженими можливостями:

ѕ територіальні центри та підпорядковані їм відділення денного перебування;

ѕ відділення соціальної допомоги вдома;

ѕ центри соціально-трудової та професійної реабілітації, зокрема центри соціальної реабілітації дітей-інвалідів;

ѕ будинки-інтернати;

ѕ санаторії і пансіонати;

ѕ підприємства Українського виробничого концерну „Укрпротез ”;

ѕ служби медико-соціальної експертизи.

Територіальний центр надає послуги клієнтам, у тому числі з обмеженими можливостями, спрямовані на підтримання їхньої життєдіяльності і соціальної активності.

Стаціонарне соціальне обслуговування передбачає різнобічну соціально-побутову допомогу клієнтам, які частково або повністю втратили здатність до самообслуговування і потребують постійного догляду. Відповідні стаціонарні установи профільовані у відповідності з віком, станом здоров'я та соціальним становищем користувачів.

У системі соціальних служб для молоді здійснюють соціальний патронаж, індивідуальну роботу вдома, соціально-психологічне опікунство, сприяють загальному розвитку людей.

Центри соціально-трудової та професійної реабілітації людей з обмеженими можливостями організовують різні види виробничої діяльності для працевлаштування відповідних клієнтів, професійне навчання їх, надання психологічної та юридичної допомоги, сприяють влаштуванню особистого життя людей.

Фінансування роботи установ соціального захисту людей з обмеженими можливостями здійснює Фонд України соціального захисту інвалідів.

Пріоритетним напрямом фінансування соціальних потреб інвалідів у 2004 році, як і в попередні роки, залишається забезпечення інвалідів протезно-ортопедичними виробами і засобами реабілітації.

Державна програма соціально-побутового та матеріального забезпечення інвалідів включає в себе оплату за виготовлені протезно-ортопедичні вироби, засоби пересування і реабілітації, придбання путівок на санаторно-курортне лікування, забезпечення виплати інвалідам деяких грошових компенсацій та адресної соціальної допомоги, передбачених чинним законодавством.

Адресна державна підтримка малозабезпечених категорій охоплює 9,6 тис. малозабезпечених сімей. Із цієї кількості біля 12% складають сім'ї, що мають осіб з обмеженими можливостями. Складовою частиною адресної державної підтримки є Програма житлово-комунальних субсидій, спрямована з 2005 року на захист сімей з низькими доходами.

Пенсійне забезпечення охоплює майже 14 млн. Українських громадян, у тому числі і інвалідів.

2.2 Соціальне забезпечення людей з обмеженими можливостями

Соціальне забезпечення, незалежно від конкретних умов, в яких воно організоване, характеризує:

ѕ існування об'єктних підстав, які викликають потребу в особливому механізмі соціального захисту, спрямованому на підтримку чи надання певного рівня життєзабезпечення;

ѕ певні фонди, джерела соціального забезпечення;

ѕ закріплення правил надання соціального забезпечення в правових нормах.

Конкретних способів забезпечення стільки, скільки є потреб, задоволення яких вважається необхідним за рахунок певних фондів.

Прийнято говорити про такі види забезпечення, як

ѕ пенсії;

ѕ допомоги;

ѕ пільги; і т.д.

Пенсія - це державна виплата, яку надають із пенсійного фонду для матеріального забезпечення непрацездатних громадян у зв'язку із їхньою минулою трудовою чи іншою суспільно корисною діяльністю в розмірах, як правило, спів ставних з минулим заробітком пенсіонера.

Пенсії - найбільш значущий як за кількістю забезпечуваних, так і за обсягом витрачених на це коштів вид забезпечення.

Такий платіж здійснює держава через спеціально призначені для цього органи, його провадять із визначеної частини фондів для непрацездатних - пенсійних фондів. Суб'єктом цього виду забезпечення є особа, визначена непрацездатною за віком, за медичними показниками (інвалідність), а також у зв'язку з виконанням інших, крім роботи, соціальних функцій (догляд за інвалідом I групи, дитиною-інвалідом, престарілими ).

Пенсія з інвалідності - це така пенсія, яку призначають особі на тривалий час чи постійно в зв'язку з виявленням у неї певної хвороби і визнанням інвалідності I, II чи III групи.

Причини і групи інвалідності, а також час настання інвалідності встановлюють органи медико-соціальної експертизи, що дають на підставі Положення про медико-соціальної експертизу, затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.92 року.

Пенсії з інвалідності призначають у таких розмірах:

ѕ інвалідам I групи - 70%,

ѕ інвалідам II групи - 60%,

ѕ інвалідам III групи - 40% заробітку.

Якщо у інвалідів є трудовий стаж, необхідний для призначення пенсії за віком, у тому числі на пільгових умовах, то пенсію з інвалідності призначають у розмірі пенсії за віком при відповідному стажі роботи.

Мінімальний розмір пенсії встановлюють на рівні соціальної по відповідній групі інвалідності. Мінімальний розмір пенсії особам, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, або в наслідок захворювання, і т.д. встановлюється:

ѕ інвалідам I групи - у розмірі чотирьох мінімальних пенсій за віком;

ѕ інвалідам II групи - у розмірі трьох з половиною мінімальних пенсій за віком;

ѕ інвалідам III групи - у розмірі двох мінімальних пенсій за віком.

Максимальна пенсія не може перевищувати трьох, а для працівників, зайнятих на роботах, - чотирьох мінімальних пенсій за віком.

Інвалідам у наслідок загального захворювання, які не мають достатнього стажу роботи, призначають пенсії з інвалідності при неповному стажі роботи в розмірі, пропорційному їхньому стажу, але не менше соціальної пенсії, встановленої для відповідної групи інвалідності.

До пенсії за інвалідністю встановлюють такі надбавки:

ѕ непрацюючим інвалідам, які мають на своєму утриманні непрацездатних членів сім'ї, - на кожного непрацездатного в розмірі соціальної пенсії, передбаченої для відповідної категорії непрацездатних;

ѕ інвалідам I групи, самотнім інвалідам II групи, які потребують постійного стороннього догляду або досягли пенсійного віку, одиноким інвалідам III групи, які досягли пенсійного віку, - на догляд за ними в розмірі соціальної пенсії.

Забезпечення інваліді автомобілями з ручним керуванням

Умови надання автомобіля безплатно чи на пільгових умовах:

ѕ волевиявлення заявника;

ѕ належність до відповідальності категорії інвалідів;

ѕ наявність висновку обласної чи прирівняної до неї МСЕК про те, що в інваліда є медичні показники для його одержання;

ѕ постановка інвалідів на чергу з наступним її дотриманням;

ѕ прийняття рішення про виділення автомобіля;

ѕ наявність посвідчення водія;

ѕ дотримання строку експлуатації автомобіля при повторному його одержанні;

ѕ повернення (здача) старої машини при забезпеченні інваліда новим автомобілям.

Автомобіль з ручним керуванням може видаватися:

ѕ безкоштовно

ѕ на пільгових умовах з оплатою 7% або 30% його вартості

ѕ на десятирічний термін експлуатації без права продажу, дарування і передачі іншій особі.

Права на автомобіль з ручним керуванням мають:

ѕ інваліди війни, в тому числі по зору і без обох рук;

ѕ інваліди внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання;

ѕ інваліди з числа реабілітованих жертв політичних репресій;

ѕ інваліди внаслідок каліцтва від джерел підвищеної небезпеки

ѕ з числа військовослужбовців;

ѕ від загального захворювання, з дитинства;

ѕ інваліди I-II групи, які стали інвалідами внаслідок аварії на Чорнобильський АЕС;

ѕ інваліди з ампутацією обох ніг

ѕ батьки або родичі, які здійснюють догляд за дітьми-інвалідами та інвалідами з дитинства, хворі на дитячий церебральний параліч та деякі інші хвороби.

Забезпечення населення протезно-ортопедичними виробами

Види протезно-ортопедичних виробів, якими забезпечують громадян державні підприємства.

ѕ протези верхніх і нижніх кінцівок;

ѕ ортопедичне взуття;

ѕ коляски для пересування, палиці, милиці, тощо.

Протезно-ортопедичних виробами безкоштовно забезпечують:

ѕ інвалідів усіх категорій незалежно від призначення і виду одержуваної пенсії;

ѕ пенсіонерів - незалежно від виду одержуваної пенсії;

ѕ осіб похилого віку;

ѕ дітей до 16 років;

ѕ підопічних будинків-інтернатів;

ѕ підопічних дитячих будинків і шкіл-інтернатів;

ѕ осіб, які навчаються в загальноосвітніх, професійних, та вищих навчальних закладах;

ѕ осіб які перебувають у лікувально-профілактичних закладах на лікуванні;

ѕ жінок, які потребують протезування молочних залоз, тощо.

Забезпечення санаторно-курортними путівками

Путівки до санаторіїв, пансіонатів та будинків відпочинку видають інвалідам і пенсіонерам згідно зі встановленою чергою мірою надходження путівок з урахуванням пільг, установлених чинним законодавством для конкретної категорії осіб.

Путівки на санаторно-курортне лікування видають районні управління праці та соціального захисту населення за місцем проживання інвалідів.

Пільги, гарантії та компенсації.

Ще одним видом соціального забезпечення є надання пільг, переваг, гарантій і компенсацій, що становлять собою правові засоби забезпечення реалізації особою своїх прав, передбачених Конституцією України та іншими законами держави. Ці правові засоби спрямовані перше за все на захист громадян, на більш повну, ґрунтовну реалізацію ними трудових, майнових, соціальних, особистих та інших прав.

Пільги, переваги, гарантії і компенсації є різними правовими категоріями, хоча в законодавчих актах вони межують одні з одними, тісно пов'язані між собою, а подекуди заступають одні одних.

Пільгою є передбачене законодавством повне або часткове звільнення певних категорій громадян від дотримання встановлених законом загальних вимог і правил, виконання певних обов'язків . перевагу можна визначити як передбачене законодавством виняткове, особливе право окремої групи осіб з конкретної категорії громадян на звільнення від дотримання чи виконання загальних вимог, правил обов'язків.

Гарантії - передбачені законодавством умови, засоби та заходи, спрямовані на забезпечення й охорону прав та інтересів громадян у галузі трудових, житлових, земельних, кредитно-фінансових та інших відносин.

Компенсації - це передбачене законодавством фінансове або майнове (натуральне) відшкодування громадянину зазнаних ним витрат або втрат (у зв'язку з виконанням трудових обов'язків, переїздом на роботу в іншу місцевість, використанням власного транспортного засобу при виконанні службових обов'язків, втратою житла і майна внаслідок природних катастроф тощо).

Допомоги.

Допомоги - це низка видів соціального забезпечення, які розрізняють за метою, джерелами виплат, характером і підставами їх надання, суб'єктом.

Допомоги з соціального забезпечення:

ѕ надають у рамках безоплатного забезпечення з фондів для непрацездатних;

ѕ є за своєю метою державною допомогою;

ѕ зумовлені переважно наявністю зв'язку з певним видом суспільно корисної діяльності;

ѕ призначені компетентними органами на зазначених у законі умовах;

ѕ виплачують у сумарних з оплатою за працю розмірах або у встановлених законом твердих сумах.

Метою призначення допомоги є необхідність повністю чи частково відшкодувати втрачений заробіток або потреба в наданні додаткової допомоги до вже існуючих джерел життєвих засобів існування.

Допомоги виплачують за рахунок коштів фонду соціального страхування України, Пенсійного фонду України, Державного та місцевого бюджету. Види допоміг, їхня кількість та розміри залежіть від наявної ситуації, соціальної політики, яку проводить держава, і обумовлені економічним потенціалом країни та традиціями, що склались історично.

Види допоміг:

ѕ Трудові допомоги, соціальні допомоги.

ѕ Трудові допомоги - це виплати, які надають працівнику підприємства за рахунок коштів соціального страхування як відшкодування тимчасово втраченого заробітку у зв'язку з непрацездатністю.

Їх виплачують особам, які перебувають у юридичних стосунках чи їм подібним стосункам із підприємствами, установами, організаціями належно від форм власності і господарювання, і тимчасово втратили заробіток у зв'язку з непрацездатністю. Мета цього виду допоміг - повне чи часткове відшкодування втраченого заробітку, тому їх розміри заляжуть від заробітку працівника. На період тимчасової втрати працездатності ця допомога є єдиним чи майже основним джерелом існування.

До числа допомог належать допомога з тимчасової непрацездатності.

Надання допомоги з тимчасової непрацездатності в разі хвороби безпосередньо самого працівника здійснюють за правилами, визначеними “Положенням про порядок забезпечення допомогою по державному соціальному страхуванню ”,”Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи ”, і т.д.

Надання допомоги по тимчасовій непрацездатності окремих категорій громадян.

Таку допомогу надають за місцем роботи працівника (студентам - за місцем навчання) у розмірі:

ѕ 100% заробітку за умовами наявності у нього загального трудового стажу 8 і більше років;

ѕ 80% заробітку за умови наявності загального стажу від 5 до 8 років, а також працівникам з числа круглих сиріт, які не досягли 21 року та мають загальний трудовий стаж до 5 років;

ѕ 60% заробітку за умови наявності загального трудового стажу до 5 років.

Допомогу у розмірі 100% заробітку незалежно від стажу роботи надають:

ѕ у разі трудового каліцтва або професійного захворювання;

ѕ працівникам з числа ветеранів війни та прирівняних до них осіб;

ѕ ветеранам праці;

ѕ працівникам, віднесеним до 1-4 категорій осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи;

ѕ працівникам, які мають на своєму утриманні 3 або більше дітей віком до 16 років.

Соціальні допомоги - це щомісячні грошові виплати із спеціальних державних фондів у встановлених законом випадках непрацездатним особам, які не працюють і не мають права на трудові пенсії та інші види грошового забезпечення.

Їх відмінність від трудових допомог полягає в тому, що виплата таких допомог не обумовлена трудовою діяльністю. Більше того, для цих допомог характерна відсутність суспільно корисної діяльності отримувала в минулому. Метою їх є надання коштів особам, які були б для них джерелом існування чи матеріальною підтримкою. Соціальні допомоги слід розглядати як вираз турботи суспільства щодо осіб, які залишилися з тих чи тих причин без засобів до існування. Джерелом виплати цих допомог є державний бюджет.

До їх числа належать, зокрема, соціальні пенсії.

Соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам.

16 грудня 2000 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям - інвалідам». Закон набув чинності з 1 січня 2001 року. Він гарантує інвалідам із дитинства та дітям-інвалідам право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України та їхню соціальну захищеність шляхом установлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму.

Право на державну соціальну допомогу мають інваліди з дитинства I-II групи, непрацюючі інваліди з дитинства III групи, а також діти-інваліди віком до 16 років.

Державну соціальну допомогу призначають у таких розмірах:

ѕ інвалідам з дитинства I групи - 100% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність;

ѕ інвалідам з дитинства II групи - 70% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність;

ѕ непрацюючим інвалідам з дитинства III групи - 50% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність;

ѕ на дітей-інвалідів віком до 16 років - 70%.

Інвалідам з дитинства, які мають одночасно право на державну соціальну допомогу і пенсію, призначають державну соціальну допомогу або пенсію за їхнім вибором. Державну соціальну допомогу або пенсію інвалідам з дитинства, яких визначено недієздатними, а також на дітей - інвалідів призначають за вибором їхніх батьків, усиновителів, опікуна або піклувальника.

Заяву про призначення державної соціальної допомоги та всі необхідні документи подають інваліди з дитинства до управління соціального захисту населення за місцем проживання. Заява про призначення державної соціальної допомоги інваліду I чи II групи, який визнаний недієздатним, а також на дитину-інвалідам подає один із батьків, усиновитель, опікун або піклувальник за місцем свого проживання.

2.3 Реабілітація осіб з обмеженими можливостями

Одним з пріоритетних напрямків політики щодо соціального захисту інвалідів є їх реабілітація, на виконання Указу Президента України від 13.07.2001 р. № 519/2001 „Про Національну програму професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001 - 2005 роки” та Концепції ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів, схваленою постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.2000 р. № 1545 реабілітаційний процес здійснюється вже досить розгалуженою мережею реабілітаційних закладів.