Українознавство в період побудови незалежної української держави

Українознавство в період побудови незалежної української держави

Кожен період розвитку українознавства, як і життя народу, має свої особливості. Про деякі з них уже йшлося раніше. Коли ж спробувати визначити його специфіку в останньому десятилітті ХХ і на початку ХХІ ст., то першим у характеристиці процесу мали б виділити те, що це був початок не тільки в теоретичному осмисленні, а й у практичному застосуванні нового підходу у визначенні мети і характеру розвитку українознавства як єдиної системи наукових інтегративних знань, як синтетичної науки, метою якої мало стати цілісне пізнання, самопізнання й самотворення українського народу.

Розроблення й застосування нового підходу було зумовлене об'єктивними причинами: український народ вперше у своїй історії мав діяти не як виконавець чиєїсь волі, а як повноправний суб'єкт творення і в матеріальній, і в духовній сферах життя і, відповідно, як головний чинник розроблення та реалізації внутрішньої і зовнішньої політики власної держави. А за таких обставин поставали цілком логічні запитання: наскільки народ та його провідники готові до дії у новій якості? Чи володіють вони для цього необхідними знаннями, навичками та вміннями? Якщо ж ні, то що необхідно невідкладно зробити для виправлення ситуації? Що це були аж ніяк не риторичні запитання, свідчить і та відверта фраза, яку ми почули на початку 90-х років з вуст тодішнього прем'єр-міністра України Л.Кучми: «Я не знаю, яку державу ми будуємо».

На жаль, і після шістнадцяти років незалежності запитання про характер держави, яку ми будуємо, все ще залишається без відповіді. Його і в 2007 р., правда в дещо модифікованому вигляді, можна прочитати на бігбордах Києва. «Яка країна нам потрібна?» - запитує хтось із сучасних менеджерів нашого життя. І, як видно з усього, уявлення членів спільноти про омріяну країну вже надто різняться - аж до взаємозаперечення.

Тож не випадково українознавство як науку про цілісне пізнання України й українського народу, його природо-соціальний феномен ми починаємо активно осмислювати тільки з кінця ХХ ст. І головну причину тому слід шукати в характері самого життя народу, неналагодженості його системних і цілеспрямованих досліджень, а відтак і в нерозробленості питань історії, теорії та методології науки і, відповідно, практичного застосування її здобутків.

Соціальне ж замовлення (потреба) в таких знаннях, що все більш чітко стало проявлятися наприкінці ХХ ст., реалізувалося переважно на рівні інтуїції окремих дослідників-ентузіастів. І тільки в 90-х роках ХХ ст., після проголошення політичної незалежності України, ця робота починає набувати більш цілеспрямованих і системних форм.

Уже перші роки існування України в статусі самостійної держави показали, що її реальна, а не декларативна, незалежність закорінена не стільки в політичній волі, бажанні чи небажанні чинників влади, політичних партій і провідників, проголошенні гасел тощо, скільки у світогляді, самосвідомості й ментальності народу, його спроможності самоідентифікувати себе як народ самобутній, як силу самодостатню. А сутнісні зміни в них - то справа не стільки мітингів, гасел, декларацій, і навіть урядових постанов, скільки тривалої і копіткої роботи з формування власної (національної) системи творення матеріального і духовного життя і, в першу чергу, розвитку свідомості, національної культури, науки, освіти, виховання.

Саме так, «національної», і не тому, що все те, що ми бачили й бачимо в інших, що пропонували і пропонують інші народи, було і є гіршим, а тому, що тільки національне може і має адекватно відтворювати нашу природо-соціальну сутність, сприяти її розвитку і самореалізації українського народу й, відповідно, реалізації його національних інтересів.

Логічно, що від часу проголошення незалежності, пізнання й самопізнання народу, закономірностей і механізмів формування його світогляду, ментальності, потреби самоідентифікації враз переходять із площини загальнонаукової, суто споглядальної, у практичну. Необхідно було віднайти відповіді як на питання злоби дня, так і на перспективу.

Гостру потребу якісних перемін у суспільному житті, як і завжди, першими відчули представники української інтелігенції. І це було цілком закономірно. В умовах, коли тільки починали формуватися національна держава і влада, їхні структури і чинники були зайняті вирішенням переважно політичних проблем. Тож не випадково у сфері духовній цю відповідальну місію бере на себе українська громадськість.

Перші організаційні кроки в цьому напрямку були зроблені ще наприкінці 80-х років зусиллями науково-педагогічної громадськості філологічного факультету Київського університету ім. Тараса Шевченка, деканом якого тоді був професор П.Кононенко. За його ініціативи тут були закладені основи нового науково-освітнього центру, громадського об'єднання - Асоціації «Інститут українознавства», метою якої стало розроблення і якісно нової стратегії розвитку науки самопізнання й самотворення народу в умовах незалежності. Мотивація такого кроку диктувалася самим життям. У країні (тоді ще Радянському Союзі), не дивлячись на всі зусилля горбачовської «перебудови» (а може, і через її неадекватність), продовжували посилюватися деструктивні тенденції. СРСР наближався до повного розпаду. Українська спільнота перебувала в стані ідейного бродіння. У всьому відчувалася якась невпевненість, втрата враз зрозумілої та єдиної перспективи. Криза політичної системи продовжувала деформувати й світоглядну перспективу. Тож перед українською спільнотою і, в першу чергу, перед її інтелігенцією невідворотно поставали питання: як діяти, як жити далі?

Про напрямки й характер пошуків відповідей на них у цей час, певною мірою, можуть свідчити й основні положення Статуту Асоціації «Інститут українознавства», офіційна реєстрація якого відбулася в березні 1991 р. [2, 27-32]. Асоціація, підкреслювалося в цьому документі, створюється з метою ефективного використання творчого потенціалу вчених і спеціалістів наукових, освітніх та інших закладів у сприянні процесам державотворення шляхом більш оптимального використання людського потенціалу. Завданнями Асоціації визначалися:

- проведення зусиллями вітчизняних та зарубіжних фахівців комплексних досліджень з проблем українознавства, з метою впровадження їх результатів у системи освіти, науки, культури, державного будівництва;

- взаємодія з державними установами, партіями та позапартійними громадськими організаціями України, які сприяють відновленню та розвитку українознавства, співробітництву з українськими громадами всього світу;

- проведення міжнародних науково-теоретичних і прикладних акцій (конгресів, симпозіумів, конференцій, зустрічей тощо) з проблем українознавства, здійснення взаємообмінів делегаціями вчених-дослідників, навчання і стажування українських фахівців за рубежем та іноземних учених в Україні, участь у проектах, здійснюваних зарубіжними спорідненими організаціями як на державному (міжнародному) рівні, так і приватними фондами, з вивчення політичної, соціокультурної, екологічної ситуації в різних регіонах світу.

При цьому особливо наголошувалось, що Асоціація - громадська організація, яка діє в інтересах українського народу через співпрацю з національно-патріотичними демократичними організаціями, партіями державницького спрямування. А також стверджувалось, що Асоціація не служить жодній партії чи партійній групі, а працює на благо всього українського народу й Української Держави, на мир, злагоду, соціальну та національну єдність українського суспільства; що вона бере на себе:

- надання інтелектуальної і матеріальної підтримки цільовим науковим дослідженням з питань українознавства, заохочення персонального внеску (насамперед, молодих учених) у розробку його проблематики через заснування іменних стипендій Асоціації;

- сприяння розробці й реалізації навчальних програм для підготовки і перепідготовки, підвищення кваліфікації співробітників закладів освіти, державних органів управління і неурядових утворень, комерційних структур, приватних осіб;

- видання науково-публіцистичного громадсько-політичного журналу, монографічних праць, оглядів за матеріалами здійснюваних Асоціацією досліджень, збірників наукових праць спільно з зарубіжними партнерами та зацікавленими організаціями, іншої друкованої продукції, цільове використання в інтересах Асоціації періодичних видань, теле- і радіоефіру в Україні й за рубежем, з метою формування сприятливої для цілей Асоціації громадської думки та ментальності;

- забезпечення координації та підтримки діяльності українських громад в Україні та діаспорі, участь у загальнодержавних і громадських заходах, що сприяють реалізації української національної ідеї, утвердженню української національної держави, зростанню її могутності та міжнародного авторитету як передумов забезпечення духовного і фізичного здоров'я українського народу;

- проведення освітньої та виховної роботи серед юнацтва і молоді, створення та організацію діяльності дитячих і молодіжних підрозділів Асоціації: товариств, шкіл, інших навчальних закладів, таборів, підтримку їхньої діяльності;

- створення спільних з закордонними партнерами підприємств, фондів, програм, збір та обробку економічної, наукової, екологічної інформації, її використання з метою здійснення статутних завдань Асоціації;

- проведення наукової, освітньої та дослідницької роботи, видавничої діяльністі, виробництво кіно-, телефільмів, радіопрограм тощо;

- дослідження історії України, відновлення історичної правди, популяризація героїчного минулого, участь у духовному, політичному, культурному й економічному житті України;

- організацію і проведення наукових, фольклорно-етнографічних, літературознавчих, археологічних експедицій, конференцій, семінарів, присвячених вивченню і розвитку духовних традицій українського народу;

- сприяння збереженню пам'яток історії та культури, пропаганду культурних здобутків і досягнень української нації, проведення культурно-просвітницьких заходів, виставок майстрів, концентрів;

- проведення разом з державними установами заходів природоохоронного характеру та ефективних форм захисту довкілля;

- сприяння законодавчому забезпеченню визнання та утвердження авторитету і престижу українського народу, розробці та розвитку його правової, економічної, організаційно-управлінської бази тощо.

Це було важливе, можна сказати, знакове починання не лише в розвитку українознавства, а й у розвитку всіх складових національної гуманітарної науки, освіти, виховання, культури, оскільки визначало не тільки смисл, а й підстави їх подальшого поступу. Та з часом ставало все зрозуміліше, і не тільки ініціаторам створення Асоціації, а й більш широкій громадськості, що масштаби і гострота етносоціальних проблем, з якими тепер матиме справу українська спільнота, потребуватимуть постійних глибокопрофесійних наукових досліджень і що чекати їх розв'язання тільки від політиків було б не лише не виправданим, а й, як підтверджують події останніх років, небезпечним. Ось чому відразу ж після затвердження Статуту Асоціації розпочинається наполеглива й копітка робота зі створення на її основі державного Інституту українознавства. 4 листопада 1991 р., за поданням Голови Асоціації «Інститут українознавства» проф. Кононенка П.П., Вчена рада Київського державного університету ім. Тараса Шевченка приймає Ухвалу: 1. Вважати за доцільне створення Інституту українознавства при Київському університеті. 2. Доручити ректору підготувати і видати відповідний наказ до 31 грудня 1991 року [2, 32-33]. На жаль, ця ухвала в указаний термін так і не була виконана. І, як покаже подальший розвиток подій, те було не випадковим.

Тоді наукова громадськість, вчителі, викладачі вищих навчальних закладів м. Києва зібралися на установчу конференцію, на якій обрали організаційний комітет зі створення Інституту українознавства і доручили його голові, проф. П.Кононенку, зробити належне подання безпосередньо до Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти України. Як наслідок, 24.01.1992 Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти було видано наказ про створення при Київському державному університеті Інституту українознавства як самостійного навчально-наукового підрозділу [2, 33].

З того часу Інститут українознавства при Київському університеті ім. Тараса Шевченка своїм прикладом, змістом і характером діяльності все виразніше виступає і як неформальний організатор, і координатор всієї наукової і педагогічної українознавчої роботи як в Україні, так і за кордоном. Невдовзі заклади подібного типу, принаймні за формою, створюються в АН України (Ін-т українознавства ім. І.Крип'якевича), Ін-т українознавства при Прикарпатському університеті ім. Василя Стефаника, Ін-т народознавства АН (м. Львів). З часом починають діяти філії Ін-ту українознавства в Закарпатті («Гуцульщина») та в Криму, а з 2000 р. - Центр українознавства при Київському національному університеті та біля двох десятків кафедр українознавства при педагогічних університетах України.

Що ця справа була не випадковим явищем, не витвором окремих мрійників чи плодом фантазій одинаків, а проблемою першочергової державної ваги, свідчить і ряд державних та громадсько-політичних актів того часу, в яких відтворено пробудження розуміння ролі та значення українознавства і створених для його розвитку інституцій. З ряду причин в центрі подій та рішень на цьому відтинку часу перебував Інститут українознавства при Київському університеті ім. Тараса Шевченка (з 21 червня 2000 р. - НДІУ МОН України).

Невдовзі після його заснування напрямками і завданнями діяльності закладу зацікавилась комісія з питань народної освіти і науки Верховної Ради України. На своєму засіданні (7.02.92 р.) вона заслухала питання «Про Інститут українознавства при Київському університеті ім. Тараса Шевченка». За наслідками слухань, серед іншого, комісія визнала:

1) що «створення Інституту українознавства як самостійного навчально-наукового закладу… відповідає інтересам Української держави»;

2) вважати доцільним «введення в систему обов'язкових шкільних і вузівських предметів «українознавство»;

3) рекомендувала ректору університету (акад. В.Скопенко) і міністру освіти (акад. П.Таланчук) надати Інституту необхідну допомогу [2, 37-38].

Трохи пізніше (6.06.92 р.) вказана комісія уже разом з комісією по міжнародних зв'язках Верховної Ради України розглянули питання «Про діяльність Інституту українознавства у сфері міжнародних зв'язків». Було відзначено велику і плідну роботу Інституту в координації діяльності українознавчих освітніх і наукових центрів не лише в Україні, а й за кордоном. І знову було звернуто увагу управлінських чинників на необхідність сприяння та надання допомоги колективу Інституту у розгортанні його роботи.

5 листопада 1992 р., розглянувши поданий Інститутом українознавства проект наукової програми «Українознавство», яка була присвячена дослідженню проблем розбудови української держави і мала бути покладена в основу розвитку освіти, науки, культури і державного управління. Комісія з питань народної освіти і науки Верховної Ради України в листі до Голови Національної Ради України з питань науки та технологій акад. М.Находкіна відзначає, що «Інститут українознавства має стати центром по координації всіх наукових сил в нашій державі і за рубежем, які працюють в зазначеному напрямку. Комісія вважає, що програма, запропонована Інститутом, відповідає сучасним вимогам державотворення, її варто підтримати і створити умови для втілення в життя».

Від часу свого заснування і в планах, і в програмах діяльності Інституту були чітко визначені два головні її напрями: науковий і освітній. Це зафіксовано документально. Після наказу Міністерства освіти України про створення Інституту як «самостійного навчально-наукового підрозділу з І кварталу 1992 р.», було видано ще один наказ: «Про організацію в Інституті українознавства факультету підвищення кваліфікації викладачів та фахівців української мови й літератури, народознавства та української мови як іноземної» (27.Х.1992).

Через систему перепідготовки кадрів (постійно діючі курси) пройшло понад 800 чол. А з 1997 р. була розпочата робота (на громадських засадах) факультету українознавства Інституту, на якому вчителі й викладачі з вищою освітою отримали другу вищу освіту за спеціальністю «українознавство».

Зміст і напрямки роботи Інституту знайшли своє визнання і в офіційних документах двох президентів України. Так, у вітанні першого всенародно обраного Президента України Л.М.Кравчука учасникам Міжнародної конференції «Роль вищих навчальних закладів (інституцій) в розвитку українознавства» (1992 р.), зокрема, відзначалося, що «розроблення теоретичних, організаційних засад українознавства та впровадження його як політики і філософії нашої молодої держави в систему освіти, науки, культури, мистецтва, родинного виховання буде сприяти дальшому поступу творення українського суспільства на засадах правди, добра і справедливості». І в зверненні його наступника - Президента України Л.Д.Кучми - до колективу Інституту з нагоди 5-річчя заснування (1997) українознавство визначалося як «вагомий чинник духовності нашого народу, дієвий рушій його національної визначеності, гідності і самосвідомості», і те, що робота колективу Інституту підготувала плідний ґрунт «для введення українознавства до базового змісту освіти, піднесення патріотичного виховання громадян України» [2, 44-45; 55-56].

Тож, і по суті, і за формальними проявами, були всі підстави вважати, що діяльність колективу Інституту українознавства відбувалася в інтересах українського народу і його держави, відповідно до потреб формування якісно нової державної політики в галузі науки, освіти, виховання.

У контексті такого бачення українознавчої справи та її оцінок на громадському та державному рівнях явно дисонуючими і, на перший погляд, незрозумілими постають деякі «наукові» публікації та заяви окремих чиновників того часу [3].

Враховуючи значимість зробленого колективом Інституту та іншими науково-освітніми закладами України, ставало зрозумілим, що це був лише початок масштабної, складної, часом суперечливої, аж до конфліктності, роботи, яку ще належало здійснити у формуванні науки самопізнання українського народу на якісно нових засадах та впровадженні її здобутків у суспільне та державне життя народу.

Уже на тому етапі складнощі, з якими довелося мати справу українознавцям, можна було згрупувати за такими напрямками:

по-перше, необхідно було невідкладно обґрунтувати (науково довести) правомірність включення в науковий вжиток не тільки терміна, а й самої наукової дисципліни «українознавство», які уособлювали б його як самодостатню галузь знань. Це було тим необхідніше, оскільки багатьом, в т.ч. і в науковому середовищі, все ще було не зрозумілим, а що ж у цьому випадку буде з історією, археологією, археографією України, українським мово-, культурознавством тощо [1];

по-друге, переконати, що українознавство - це не якась нова додаткова галузь знань до тих, що уже були в науково-педагогічному вжитку, і не заміна того, з чим науковці, педагоги і вихователі уже мали справу протягом багатьох попередніх років, і тим більше не прозаїчне дублювання, а нова якість уже набутих і тих, що будуть набуті, знань, більш високий синтетичний їх рівень;

по-третє, необхідно було виважено, зрозуміло й переконливо довести всю безпідставність заперечення українознавства з політичних міркувань, в яких обмежувалося право народу на розвиток науки самопізнання рівнем фольклору, етнології, народознавства тощо. Що творення нової якості українознавчих знань відповідає національним інтересам українського народу.

На жаль, спроби протидії на вказаних напрямках не припинялися упродовж всього зазначеного періоду. З більшою або меншою потугою вони відчутні й на початку ХХІ ст.

Минуле у розвитку народу не пройшло безслідно і для формування науки його самопізнання. Для декого українознавство й сьогодні все ще залишається на рівні елементів фольклору, етнології та народознавства, побутових звичаїв, обрядів, традицій; для інших - зводиться до коротких історичних оглядів, довідок з краєзнавства та народознавства. При цьому такі параметри включаються і до навчальних програм у школах та вищих навчальних закладах. До того ж, все це нерідко подається лише як незначний компонент у вивченні світової історії.

Прикро, але таке народознавство було й залишається мало поєднане з розвитком українського народу як цілого, з вирішенням важливих і невідкладних проблем його розвитку. Воно, як і раніше, зорієнтоване, в кращому разі, на його галузеві, регіональні складники або на далеке минуле, полишаючи поза увагою наше сьогодення і майбутнє, а відтак цілісний характер самого об'єкта пізнання.

Це може видатись для когось дивним, але головна проблема України та її народу сьогодні не тільки і не стільки у сферах соціально-економічній, юридичній і навіть не в політичній (розбалансованості соціальних відносин, політичних незгодах, занепаді економіки, господарювання, відсутності кредитів, інвестицій, хороших законів тощо). Це все важливі складники розвитку, але не з них починається піднесення. Нам і після 16 років незалежності все ще не вистачає головного - бачення і розуміння цілісності процесу розвитку, а відтак - перспектив та твердості у виборі власного його шляху. І чи не найбільш неприємним у цей час постає той факт, що чимало наших провідників, політиків, управлінців та й науковців виявилися не готовими до сприйняття й реалізації нового концептуального підходу в самопізнанні народу, а відтак - і в забезпеченні його самотворення на основі нової методології. Більше того, були й ті, хто категорично заперечував такі новації.

Той, хто вивчає історію сучасного українознавства, пам'ятає, як у 2-ій половині 90-х років ХХ ст. була зроблена «концептуально виражена» в пресі спроба організувати дискусію не стільки з проблем розвитку українознавства, його місця та ролі в системі наук про людину й український народ (що було б цілком логічним), скільки з метою створення негативного стереотипу в сприйнятті інтегративного українознавства серед науковців і громадськості. Уже самі заголовки публікацій тих часів указують саме на такий їх характер, антиукраїнознавчу спрямованість. Пригадаймо лише такі з них, як: «Обережно: «українознавство», «Ще раз про українознавство в лапках і без лапок» тощо [1]. І чи не найприкрішим у всьому цьому було те, що ініціаторами й координаторами своєрідного походу проти українознавства виступили представники все того ж Національного (?) університету імені Тараса Шевченка на чолі з його ректором.

І все ж, справа не в тому, хто були і чим керувалися автори тих публікацій (те - особисте), а в самій суті та логіці прецеденту, коли українці починають виступати як опоненти своєї українськості. Осмислюючи таке дійство з підстав сьогодення, приходиш до висновку, що будувались вони не стільки на науковому, скільки на психологічному й політичному підґрунті. Уже самі застереження, висловлені у цих публікаціях, мали створити певну ауру й відразу налаштувати читачів на антиукраїнознавчий шлях.

Можна зауважити, що від помилок ніхто не застрахований. То чи варто старе ворушити? На це можна відповісти: по-перше, не таке воно вже й «старе», а, по-друге, справа не в особистостях, а в тенденції. А то вже явище, яке діє в часі та просторі. Бо не можна не помічати тих непоодиноких намагань знову й знову увійти в ту ж колію, яку проклали автори тих публікацій, або бути мовчазним її прихильником.

Тож головне - першопричина прецеденту. Уже на початку 90-х років стало зрозумілим, що гуманітарна наука, побудована на засадах старої методології в усіх її структурних проявах, була неспроможна дати відповідь на конкретні й злободенні питання розвитку українського народу в його якісно новій іпостасі. І це було логічно: питання, куди і як іти українському народу тепер як господарю власної долі, залишались без відповіді головним чином тому, що перебували за межами (можливостями) старої науки. Підтвердженням цьому стали й ті ідейно-політичні та духовні блукання від простих громадян до політиків і державців першої руки, якими були позначені не тільки 90-ті роки ХХ, а й початок ХХІ ст.

Ми й нині все ще не можемо чітко собі сказати, чого хочемо, який суспільно-політичний устрій, яку державу і на яких засадах маємо будувати, яка роль у всьому цьому національної ідеї та національних інтересів, єдності національного й соціального? І те - не випадково.

У 90-х роках ми стали свідками своєрідного апофеозу не лише у відкиданні ідеології старого режиму, а й проповіді «нової» на той час політики «деідеологізації», за якою, принаймні на словах, заперечувалась будь-яка ідеологія як чинник суспільного розвитку. Не дивно, що й науковці, навіть ті з них, хто хотів би щось відповісти по суті існуючих проблем, розгубилися, були не готовими до цього. Це посилювало переконання, що ні ідеологія союзної держави, ні політика «деідеологізації» в новій Україні не могли бути тим підґрунтям, на якому можна було б віднайти адекватні відповіді на питання перспектив нашого розвитку. Ситуація вимагала посилення пошуків, розроблення нових концептуальних підходів у розвитку науки самопізнання українського народу.

Не випадково саме на період 90-х років припадає формування наукових колективів та інституцій, які ставили перед собою завдання: по-перше, розробити якісно нову методологію наукового пошуку в самопізнанні й самотворенні народу; по-друге, спрямувати цей пошук у русло творення цілісної синтетичної науки про український народ і його країну; по-третє, запропонувати конкретний інструментарій ефективного й невідкладного впровадження результатів наукових досліджень в усі галузі суспільного й державного життя.

Все це відразу ж поставило перед українознавцями багато невідкладних завдань. Одночасно з творенням основ науки самопізнання (розробленням її концепції, формуванням джерельної бази, дослідженням історичних, історіософських та теоретико-методологічних засад українознавства) необхідно було здійснити велику за обсягом і змістом роботу з організаційного забезпечення наукових досліджень. А це вимагало осмислення та визначення основних напрямків і пріоритетів в роботі українознавців, а саме: розроблення концепцій українознавства як системи наукових інтегративних знань, як синтетичної науки і навчальної дисципліни про цілісне пізнання (самопізнання) українського народу; формування джерельної бази; дослідження закономірностей зародження та історії розвитку (періодизації) науки, формування її теорії та методології; забезпечення єдності всіх потоків українознавчої думки та скоординованості дій українознавчих центрів як в Україні, так і за її межами; створення чіткої системи поширення та впровадження результатів українознавчих досліджень у галузі науки, освіти, культури, у суспільних та державотворчих процесах; формування нового покоління кадрів українознавців (науковців, освітян, працівників культури, сфери управління суспільними та державотворчими процесами); впровадження в системи наукових (ВАК) і освітніх (державних) стандартів українознавства як профілюючої дисципліни й спеціальності тощо.

Визначальними положеннями концепції українознавства, яка активно розробляється в 90-х роках ХХ ст. в Інституті українознавства при Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка під керівництвом проф. П. Кононенка, стали концепти:

- інтеграція знань про ціле - визначальна тенденція розвитку науки самопізнання кінця ХХ- початку ХХІ ст.;

- диференціація й інтеграція - двоєдиний метод процесу пізнання і самопізнання народу;

- самопізнання й самотворення народу не може бути адекватним, якщо воно обмежене лише окремими сферами його діяльності, й відповідно, галузями наук. Воно неодмінно має здійснюватися кожного разу на більш високому рівні: пізнання України й українства як цілого, явища самобутнього, сили самодостатньої;

- українознавство має справу з такого роду знаннями, які проливають світло на саму сутність України й українства, їх історичну місію, місце і роль у світовому цивілізаційному розвитку, а з обставин кінця ХХ - початку ХХІ ст. - ще й на вирішення таких невідкладних завдань, як розбудова власної держави, вихід із затяжного кризового стану нашої економіки, політичного й, особливо, духовного життя, включення українського народу у світовий цивілізаційний процес не лише як споживача, а і як повноправного творця загальнолюдських цінностей.

Показовим у реалізації цієї концепції може стати феномен і доробок Інституту українознавства при Національному університеті ім. Тараса Шевченка (з червня 2000 р. - НДІУ МОН України). Саме тут уперше в Україні завдяки зусиллям провідних учених-гуманітаріїв, відомих дослідників-українознавців, професорів: П. Кононенка, В. Крисаченка, Я. Калакури, М. Дробнохода, І. Бичка, С. Єрмоленко, О. Таланчук, А. Погрібного, В. Погребенника, О. Семашка, Г. Філіпчука, чл.-кор-ів НАН України В. Барана, В. Солдатенка, доцентів Т. Кононенка, Л. Токаря, В. Сніжка, С. Наливайка та представників сучасного зарубіжного українознавства, таких, як: А. Жуковський, О. Пріцак, Л. Винар, Д. Штогрин, Т. Гунчак, Є. Федоренко, В. Ідзьо, Я. Розумний та ін., реалізується план з формування джерельної бази науки, з розроблення концепції українознавства як наукової і навчальної дисципліни, здійснюється його обґрунтування як системи наукових інтегративних знань про український народ, Україну й світове українство як цілісність, як геополітичну реальність.

У зазначений період вченими-українознавцями зроблено помітний поступ у розвитку джерельної та історіографічної бази, поглибленні концептуальних засад науки, у розкритті її закономірностей та особливостей становлення як синтетичної науки, в обґрунтуванні функцій, визначенні змісту та структури тощо. При цьому творення нової методології пізнання й самопізнання українського народу відбувалося не всупереч, як це декому видавалося, а відповідно до загальних законів розвитку науки. Особливістю ж нової методологічної конструкції українознавства стає той факт, що відтепер воно мало розвиватися у двох визначальних складових: і як методологія наукового пошуку в усіх сферах буття та прояву людської сутності, і як єдина синтетична наукова й навчальна дисципліна.

Здійснення цих важливих і непростих трансформацій наукових знань не могло відбутися інакше як на засадах формування відповідної джерельної бази. І перш за все необхідно було з'єднати в єдине ціле джерелознавчі й історіографічні напрацювання не лише в часі, а й у просторі, тобто ті, що здійснювалися і в Україні, і за її межами. Про більшість напрацювань іноземних учених та вчених української діаспори майже до кінця ХХ ст. мало що знав не лише широкий загал, а й науковці. І цілком правомірним у цей час бачиться бажання виправити ситуацію. Уже в 1-ій половині 90-х років відбувається фактично друге народження (тепер для України) цілої серії перевидань джерел та документів, які зберігалися й творилися за кордоном, починаючи з тритомної загальної та дев'ятитомної словникової «Енциклопедії Українознавства» (за ред. В.Кубійовича і З.Кузелі) та цілого ряду документальних, бібліографічних та джерелознавчих перевидань, таких, як: «Українська республіка у Великій Східноєвропейській революції» (семитомне видання, здійснене О. і О. Підгайними); «Бібліографія української еміграційної літератури» (Б.Романчука); «Анотована бібліографія української літератури в Канаді 1908-1986» (Я.Славутича); «Україніка у збірках Австралії»; «Архівна україніка у Великій Британії» тощо.

Виключно важливим стало ознайомлення науковців і широкої громадськості в Україні зі збірниками документів, зокрема, такими, як: «Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали» у двох томах (упорядники Т.Гунчак і Р.Сольчаник); «Українська революційно-демократична партія (УРДП-УДРП). Збірник документів і матеріалів» та ін.

З початком утвердження незалежного українського життя відбуваються суттєві зрушення і в українознавчому джерелознавстві в Україні. Відновлюються наміри створити цілісну джерелознавчу базу вітчизняного українознавства. Так, до 1-го конгресу Міжнародної асоціації україністів (1990) ЦНБ ім. В.Вернадського, Державною республіканською бібліотекою ім. КПРС (нині Національна парламентська бібліотека України) та Археографічною комісією АН УРСР було видано покажчик «Джерела з українознавства», вип.1. Друга частина його - «Бібліографія бібліографічних посібників українських періодичних видань» - побачила світ у 1998 р. Національною бібліотекою України імені В.І.Вернадського здійснено (2001) й таке фундаментальне науково-бібліографічне видання, як «Українська революція і державність (1917-1920)».

Це починання підхопили інші заклади науки й освіти України. У 1996 р. видаються два покажчики: «Українознавство в системі освіти» (укладачі П.Кононенко, Л.Токар і Л.Маляренко в Інституті українознавства при Київському ун-ті ім. Тараса Шевченка) та «Українознавство в системі освіти і виховання» (Український гуманітарний ліцей Київського ун-ту ім. Тараса Шевченка).

З 1997 р. Інститутом українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України започатковано видання реферативно-бібліографічного бюлетеня «Українознавство». Перше видання опису праць за 1993 р. відбулося в 1997 р.

Долаючи складнощі як матеріального, так і політичного порядку в справі творення джерельної бази, єдиної загальнодержавної бібліографії, попередниками було зроблено немало. І все ж невирішених питань як у науковому, так і в освітньо-просвітницькому плані залишилося ще багато, і передусім - розроблення єдиної чіткої і скоординованої системи покажчиків і каталогів, створення довідників про довідники, складання не лише проблемно-тематичних, а й покажчиків для певної категорії фахівців: науковців, викладачів, учителів, студентів, учнів тощо. Відчутної гостроти це питання набуває в контексті потреби формування та можливого використання сайту «Українознавство» в системі Інтернет.

У якісно нових площині, обширі та змісті воно бачиться у зв'язку з процесами становлення українознавства як системи наукових інтегративних знань і як окремої навчальної дисципліни. Особливо гострим воно стає після того, як 5 серпня 1998 р. приймається Постанова Кабінету Міністрів України про Державний стандарт освіти, якою було передбачено включення українознавства з 2001 р. у навчальні плани середньої школи і, відповідно, підготовку кадрів українознавців. Саме ці об'єктивні процеси і поставили як невідкладні завдання: по-перше, створення нової, адекватної потребам суспільства і держави, концепції розвитку українознавства на сучасному етапі і як науки, і як навчальної дисципліни; по-друге, започаткування якісно нового підходу до формування джерельної бази українознавства - основи його розвитку і як науки, і як навчальної дисципліни.

Ці дві обставини і стали домінантними для колективу творців фундаментального науково-бібліографічного довідника «Українознавство» у 2-х томах, 4-х книгах (укладачі П.Кононенко, Л.Токар), зокрема під час формування його ідеї, вироблення концепції та структури.

В основу довідника було покладено принципові положення:

а) українознавство - система наукових інтегративних знань про Україну і українство як єдине ціле;

б) процес їх пізнання відбувається на засадах двоєдиного методу - шляхом диференціацїї та інтеграції аналізу й синтезу знань як у часі, так і в просторі;

в) напрацювання в україніці, україністиці та в українознавстві є відображенням прояву даного методу на різних етапах процесу пізнання;

г) структурування джерельної бази науки, її осмислення і використання відбувається за тими ж принципами, за якими розвивається і сама наука.

І, нарешті, що поєднання джерел у ціле і в часі, і в обширі передбачає і хронологічно-проблемне їх структурування.

Саме це спонукало укладачів довідника взяти за основу історичний зріз джерел, а саме - 6 основних хронологічних періодів, у яких і подається весь масив джерел. Це джерела, що слугують основою формування українознавчих знань про: ранньоісторичний період протоукраїнського та українського етносу, нації і держави; період княжої доби (ІХ - середина XIV ст.); середина XІV - перша половина XVI ст.; козацько-гетьманської доби (друга половина XVI -XVIII ст.); українознавчі джерела ХІХ ст.; джерела українознавства ХХ - початку ХХІ ст.

На це конкретно-історичне тло у кожному періоді накладена єдина (з погляду ХХІ ст.) калька проблем. Це джерела, які слугують базою формування теоретико-методологічних та філософсько-світоглядних засад українознавства; пізнання особливостей розвитку української природи і українського етносу, нації, народу; історії; держави; права; економіки; культури; мови; науки; освіти; виховання; міжнародних стосунків та ін. концентрів (структурних компонентів), які відтворюють буття українського народу в усіх його сферах. Але особливості нового підходу в даній праці цим не вичерпуються. Вони присутні як у змісті, так і у формі подачі тексту.

Сказане стосується переважно другої частини довідника, тобто джерел до концентрів українознавства. Щодо першої частини - «Загальна українознавча бібліографія», - то її структура подана за принципом основних форм і галузей формування, зберігання та використання джерел. Відкриває її перший розділ, без якого, практично, будь-яке пізнання і самопізнання українства було б не тільки не повним, а й неможливим, - «Київ - столиця України, центр формування українського народу і його держави». Другий розділ складає бібліографія видань більш загального плану - «Універсалії, довідники, покажчики» як загальнотематичні, так і персональні.

До третього розділу включені «Документи і матеріали з проблем українознавства», які надруковані у збірниках та окремими виданнями.

У четвертому розділі вміщено бібліографію видань матеріалів конгресів, симпозіумів, науково-практичних конференцій і «круглих столів» з проблем українознавства.

У п'ятому розділі подано анотований бібліографічний опис часописів, в яких систематично друкувались матеріали з українознавства.

У шостому розділі вміщено бібліографію захищених кандидатських і докторських дисертацій з проблем українознавства, які також структуровані за основними концентрами.

І, зрештою, в сьомий розділ включено бібліографію видань, які охоплюють: концепції, програми та методологію українознавства як навчальної дисципліни; відомості про підручники, посібники, хрестоматії та допоміжні матеріали з питань викладання українознавства в школі; інформацію про публікації, присвячені методиці, досвіду та сценаріям навчального процесу.

Помітною подією в науковій та педагогічній діяльності нової України стало видання двох хрестоматійних праць: «Людина і довкілля» у 2-х кн. (1995) (Ідея, укладання і наукове редагування текстів В.Крисаченка); і його ж «Українознавство: хрестоматія-посібник» у 2-х кн. (1996), а також збірника матеріалів і документів «Національні процеси в Україні: історія і сучасність» у 2-х кн. (За редакцією В.Панібудьласки. - 1997). У цих виданнях уперше в українській науково-педагогічній практиці подано зібрання важливіших документів і матеріалів від ранньоісторичної доби і до ХХ ст. включно, що відтепер суттєво полегшувало науковий пошук і прискорювало процес дослідження та осмислення проблем тяглості українського етнонаціогенезу та державотворення. 

Для широкого загалу стають доступними праці таких відомих дослідників етносоціальних проблем в Україні, як: І. Дзюба, Є. Сверстюк, В. Чорновіл, М. Руденко, Л. Лук'яненко та ін.

Починаючи з 1996 р. в Україні здійснюється ціла серія енциклопедично-довідкових видань. Серед них в першу чергу маємо назвати такі, як: «Мала енциклопедія етнодержавознавства» (1996), багатотомні видання «Юридична енциклопедія» (1998), «Енциклопедія етнокультурознавства» (2001), «Енциклопедія сучасної України» (2001), «Енциклопедія історії України» (2003-2007) та ін. 

Отже, можна констатувати, що, виходячи з нових реалій, потреб суспільного і державного розвитку і, перш за все, з потреби системного і цілісного пізнання України і українства, формування в народу самоусвідомлення себе як явища самобутнього й самодостатнього, в довідникових, бібліографічних напрацюваннях зроблено спробу зібрати і подати системно основний масив джерел (бібліографію праць, документів, матеріалів, періодичних видань і т.д.), а також наукових визначень, які б стали фундаментом для вирішення головного завдання - перспектив розвитку українського народу й науки його самопізнання й самотворення.

Це дає підставу вважати, що названі, як і інші видання подібного роду, матиме важливе наукове і практичне значення, стане надійним підґрунтям в науково-дослідній, освітній та просвітницькій роботі.

Такі видання сприятимуть: більш плідному й ефективному розробленню теоретико-методологічних питань формування українознавства як цілісної науки; практичному вирішенню завдання впровадження українознавства в освітній процес і як окремої навчальної дисципліни, і як українознавчої методології викладання інших дисциплін; підвищенню загальної і, особливо, бібліографічної культури науковців і педагогів, аспірантів і студентів, учнів і всіх, кого хвилює питання пізнання і самопізнання українського народу і його країни; допоможуть більш ефективно застосувати методи, притаманні самостійній роботі з джерелами науки; стануть важливим чинником включення основ бібліографічних знань з українознавства у навчальний процес; сприятимуть розробці такого важливого напрямку наукового джерелознавства, як україноджерелознавство, включенню його в систему реєстрів, каталогів, покажчиків і довідників Книжкової палати і наукових бібліотек України, зрештою, стануть відправним моментом у створенні центру, який координував би всю роботу не тільки в творенні загальнодержавної українознавчої бібліографії, а й дбав би про поширення бібліографічних напрацювань як у межах України, так і за кордоном.

Для того, хто займається дослідженням основ науки, в наш час уже аксіоматичним стало положення, що успішний її розвиток можливий лише за умови постійного формування спеціальних знань про саму науку, таких, як: джерелознавство, археографія, палеографія, сфрагістика, історіософія тощо, та чи не в першу чергу серед них - знань про історію розвитку самої науки.

Особливо гострою ця проблема постає для інтегративного українознавства - науки, яка ще тільки формується. Обшири, проблематика і характер самопізнання народу тепер стали такими, що без оволодіння допоміжними галузями знань і технологіями їх застосування на різних етапах розвитку, творити науку на її сучасному, більш високому, рівні неможливо.

Наукове осмислення вказаних та інших аспектів добування цілісного знання та поширення його результатів через систему освіти, виховання, засоби масової інформації стають все більш нагальними у пошуку істини, визначенні характеру й напрямків процесу самопізнання й самотворення. І цілком правомірно, що на етапі розвитку українознавства як синтетичної науки на перший план виступає проблема розроблення відповідного йому інструментарію та технологій застосування, спроможності суб'єкта цілісно дослідити об'єкт і подати реальну картину процесу пізнання.

Ці важливі складові розвитку сучасного українознавства стали предметом глибокого і системного дослідження на межі ХХ і ХХІ ст. відомими українознавцями: проф. П.Кононенком у праці «Свою Україну любіть!..» (1996) і підручнику «Українознавство» (2006), а також проф. Я.Калакурою у посібнику «Українська історіографія» (2004). І хоча за формою вони призначалися, головним чином, як допоміжний матеріал для вивчення українознавства в школах і вузах, та не меншою мірою привертають увагу і як вагомі й самодостатні наукові дослідження.

Їм притаманні: концептуальна ясність, чітка історіософська й теоретико-методологічна визначеність, історична й історіографічна аргументованість. Відмітною особливістю цих, як і деяких інших досліджень, таких, як: Т.Горбань «Українознавство в контексті національно-культурного відродження 1918-1928 рр.» (1996); О.Нагірняка «Нариси з історії українознавства у Наддніпрянській Україні (остання чверть ХІХ ст. - 1917)» (2007) та ін., в яких концептуально за змістом і формою історія українознавчої думки розглядається як процес, що розвивається в органічній єдності з буттям народу. Це робить їх особливо цінними і переконливими в утвердженні погляду українознавців на самопізнання й самотворення народу як на процес, який може і має наближатися до оптимального тільки на інтегративній синтезній основі.

Отже, формуючи наукові засади українознавства як синтетичної наукової дисципліни в зазначений період, українознавці не творили якоїсь особливої незрозумілої методології, в чому їх намагалися звинуватити опоненти, а йшли уже випробуваним шляхом попередників - дослідників історії становлення наукового знання як цілого. І саме їх досвід переконує, що будь-яка галузь науки може формуватися і плідно розвиватися тільки за умови, коли її основи творяться в органічній єдності з потребами розвитку об'єкта дослідження, тобто коли наука має чітку й життєдайну мотивацію, коли для її утвердження склалися необхідні передумови як об'єктивного, так і суб'єктивного порядку. Стосовно об'єктивних передумов розвитку інтегративного українознавства, то до їх числа, перш за все, маємо віднести проголошення незалежності України, практичне вирішення завдань консолідації української нації та побудови національної держави. Відповідно, до передумов суб'єктивного порядку необхідно віднести потребу осмислення суспільної мотивації дій у вказаних сферах, наявність відповідної йому (осмисленню) джерельної бази та науково-технологічного інструментарію добування, осмислення та поширення знань, які були б спроможні відтворити реальну картину самопізнання й самотворення українського народу як цілого, визначити напрями, ціннісні орієнтири та критерії поступу.

Зрозуміти логіку співвіднесення всіх компонентів добування знання і механізмів їх взаємодії не можна було інакше, як на основі вироблення єдиної методології, починаючи з чіткого визначення предмета науки, її соціальних функцій, мети і завдань, закономірностей, принципів, методів, досвіду і уроків розвитку, творення інструментарію пізнання, тобто тих висхідних категорій, які атестують будь-яку науку як єдину систему знань.

За минулі 16 років можна говорити якщо не про детальний і ґрунтовний їх вислід, то принаймні про з'ясування основних параметрів позначених категорій і, відповідно, проблем та напрямків подальших поглиблених досліджень.

В органічній єдності з концептуальними засадами та методологічними орієнтирами, визначеними у працях проф. П.Кононенка: «Українознавство. Підручник для вищих навчальних закладів» (2006); «Національна ідея, нація, націоналізм» (2005); «Український етнос: ґенеза і перспективи. Історичний нарис» (2003); «Освіта ХХІ століття. Філософія родинності»; «Українознавство - наука любові, етики, життєтворчості» (2006), науковцями НДІУ МОН України проведені дослідження й дані визначення наукових засад інтегративного українознавства.

У зазначений період були здійснені розвідки таких основоположних проблем, як: «Походження українського народу» (В.Баран); «Індоарійські таємниці України» (С.Наливайко); «Ідеологія терену» (В.Сніжко); «Історична пам'ять як чинник самоідентифікації українців», «Основні етапи формування джерельної бази з історії української державності», «Історичні засади українознавства як науки і навчальної дисципліни», «Методи українознавчих досліджень» (Я.Калакура); «Об'єкт і предмет українознавства», «Українознавство в системі наук і навчальних дисциплін», «Національна ідея як внутрішня сутність і самовираження нації», «Зміст українознавства: системно-функціональний підхід до структурування знань», «Актуальні проблеми теорії і методології українознавства», «Історіографія українознавства як чинник становлення і розвитку наукової системи знань», «Досвід і уроки буття українського народу в системі українознавства», «Українознавство як засіб самоідентифікації, основа духовного розвитку українського народу», «Мова в самопізнанні й самотворенні українського народу», «Українознавство і побудова національної держави в Україні», «Українознавчі виміри побудови громадянського суспільства в Україні», «Українознавство в змісті та структурі національної освіти» (Л.Токар). Проведено дослідження теоретико-методологічних проблем українознавства у контексті певних сфер періодів, історичних подій та персоналій, зокрема таких, як: «Проблеми теорії і методології українознавства в дослідженнях українознавців ХХ ст.» (Л.Токар); «Концепція та історіографія української революції ХХ ст.» (В.Солдатенко); «Проблеми етногенезу українського народу у шкільних і вузівських підручниках» (В.Баран); «Історична пам'ять як чинник самоідентифікації українців», «Історичні засади українознавства як науки і навчальної дисципліни» (Я.Калакура); «Концепція української державності за Н.Григоріївим» (Т.Бевз) та ін.

Як видно з проблематики теоретико-методологічних досліджень, основні зусилля українознавців, крім названих досліджень історичних, джерелознавчих та історіографічних засад українознавства (його періодизації), були зосереджені на:

- вивченні загальних тенденцій та особливостей розвитку українознавства на кожному історичному етапі;

- подальшому розробленні концептуальних основ науки;

- дослідженні предмета, методу, функцій і завдань українознавства та значення їх вирішення для суспільного розвитку і розвитку гуманітарної науки;

- виробленні та поглибленні теоретико-методологічних засад, методології пізнання й самопізнання, творення й самотворення українського народу;

- з'ясуванні ролі особистості українознавця у розвитку знань про Україну й українство;

- визначенні основних категорій та понять науки, розробленні інструментарію українознавця;

- вивченні досвіду та уроків буття в системі самопізнання й самотворення українського народу;

- осмисленні феномену національної ідеї як внутрішньої сутності, чинника самовираження нації;

- обґрунтуванні нових підходів до застосування загальнометодологічних наукових принципів в українознавчих дослідженнях, опрацюванні їх методик.

Відмітною ж особливістю процесу було те, що дослідження ці здійснювалися не в суто академічному плані, а переважно в ритмі самого життя. Їх формула завжди визначалася невідкладними потребами розвитку. Тому цілком логічним бачиться й той факт, що, поряд з формуванням наукового українознавчого інструментарію, в цей час багато уваги приділяється науково-прикладним проблемам: теорії та методології освіти, виховання, управління державними та суспільними процесами, зокрема в таких його складових, як: українознавство і побудова національної держави в Україні; українознавчі виміри громадянського суспільства; впровадження українознавчих теоретико-методологічних розробок в системи освіти, виховання, культури; творення наукової бази освітніх програм; участь у підготовці довідників, посібників, методичних розробок, узагальнення практичного досвіду; розроблення концепцій та організаційно-наукового забезпечення проведення освітньо-виховних заходів (конкурсів, олімпіад) тощо.