Українознавство в період побудови незалежної української держави

В апробації та поширенні теоретико-методологічних напрацювань українознавців виключно важливого значення набувають щорічні міжнародні науково-практичні конференції, конгреси та «круглі столи», організаторами яких виступають НДІУ МОН України та Міжнародна асоціація «Україна та світове українство», світові конгреси україністів (раз у 3 роки), які проводить МАУ.

Від початку 90-х років було проведено 15 щорічних міжнародних конференцій і 6 конгресів МАУ. Перелік тем, які обговорювалися на них, засвідчує, що діяльність науковців найтіснішим чином була пов'язана з тими проблемами, які висувалися на передній план самим життям. Це: «Роль вищих навчальних закладів у розвитку українознавства» (1992); «Українознавство в розбудові держави» (1993); «Українознавство: теоретико-методологічні та організаційні проблеми» (1994). Далі в історичній ретроспекції (з 1995 р. по 1999 р.) було розглянуто особливості розвитку українознавчої думки від найдавніших часів і до сьогодення. У 2000 р. обговорювалась проблема «Українознавство в системі освіти»; 2001 - «Українознавство - наука самопізнання українського народу»; 2002 - «Стан, проблеми, перспективи розвитку українознавства»; 2003 - «Українознавство в розбудові громадянського суспільства в Україні»; 2004 - «Соціально-економічні, політичні та етнонаціональні чинники буття народу в системі українознавства»; 2005 - «Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі»; 2006 - «Українська освіта у світовому просторі».

В активізації осмислення і поширення наслідків обговорення історичних, історіософських, теоретико-методологічних проблем та напрацювань українознавців, наукового українознавчого інструментарію все більшу роль починають відігравати нові технології: збірники наукових праць НДІУ МОН України, які видаються за підсумками щорічних міжнародних науково-практичних конференцій, конгресів та «круглих столів», і щоквартальник - журнал «Українознавство», що випускається НДІУ МОН України з 2001 р.

З 2007 р. журнал почав поширюватися і в електронному варіанті через систему Інтернет. На його сторінках, крім постійних рубрик, в яких висвітлюються питання історії, історіографії, джерелознавства, теорії та методології науки самопізнання, можна віднайти матеріали практично з усіх концентрів. Систематично діють тут рубрики: «Освіта», «Мова і майбутнє України», «Українська суспільно-політична думка», «Українська національна культура», «Пам'ять», «Україна - етнос», «Україна і світ», «Рецензії та відгуки» тощо. В журналі друкуються матеріали як з фундаментальних досліджень, так і гіпотези, версії, полемічні статті працівників Інституту, його аспірантів, науковців науково-освітніх установ різних міст України і світу. Тематика статей охоплює проблеми історії, теорії та методології українознавства у вітчизняних і зарубіжних виданнях; напрацювання у сферах історіографії та джерелознавства, археології й археографії, літератури і мистецтва в їх історичній ретроспекції та в сьогоденні; особливості практичного втілення українознавства в закладах освіти та культури, висвітлення передових методів їх діяльності.

Журнал, згідно з постановою Президії ВАК, став фаховим з історичних і філософських наук. Електронна версія журналу представлена на сайті Інституту (http://www.rius.kiev.ua/). Журнал розповсюджується як в Україні, так і в США, Канаді, Великобританії, Росії, Італії, Німеччині та багатьох інших країнах світу.

На сайті НДІУ МОН України започаткована й постійно поповнюється рубрика (сторінка) «Інструментарій українознавця».

Усі ці здобутки, якими позначені 90-ті роки ХХ і початку ХХІ ст. у розвитку українознавчої науки, дають підставу стверджувати, що вони стали наслідком якісно нового періоду в житті народу й відображають відтепер домінуючу тенденцію в його розвитку на засадах наукового самопізнання й самотворення.

Спираючись на історичний досвід, наукові розробки попередників, їх послідовники в кінці ХХ і на початку ХХІ ст. дали глибоке наукове обґрунтування доцільності та визначили закономірності становлення й розвитку українознавства як у його складових - концентрах знань (історії, мові, літературі, культурі, етнології, країно-, суспільствознавстві і т.д.), - так і в його цілісній, синтетичній сутності. Аргументовано доведено, що це - двоєдиний процес, що усвідомлення національних інтересів в найширшому їх розумінні, зрештою, рівнозначне усвідомленню сенсу етнонаціонального буття народу, його історичного покликання; що формування світоглядних підвалин народу не може відбутися інакше як через систему освіти, виховання, культури, управління і, неодмінно, на засадах наукового українознавства, яке розвивається тепер як єдина синтетична наука, як певний рівень свідомості народу. Вченими-українознавцями сьогодення здійснено визначення й дано обґрунтування взаємозалежності стану етно-національного, громадянського та державного розвитку українського народу й розвитку українознавства як науки, як методології освітньо-виховного процесу і як окремої навчальної дисципліни; дано визначення основоположних принципів українознавства як науки і навчальної дисципліни, механізмів його взаємодії з галузевими науками у процесі самопізнання й самотворення українського народу; здійснено формування базових понять і категорій науки, обґрунтування їх ролі у подальшому розвитку історії, історіографії та історіософії сучасного українознавства. Всі ці концепти побудовані на основі глибокого усвідомлення діалектичної єдності матеріального і духовного життя українства. Бо призначення будь-якої наукової дисципліни і науки як цілого визначається загальною потребою і логікою людського буття - пізнанням законів розвитку Природи, людини й суспільства та виробленням технологій їх застосування. Доки не пізнані закони розвитку, людина може тільки спостерігати та описувати явища й процеси, збирати і систематизувати факти, накопичувати емпіричний матеріал. Але вона нічого не може пояснити і, тим більше, передбачити. Наука починається тільки тоді, коли знання приводяться в систему відповідно до законів розвитку. І процес цей постає оптимальним лише за умови, коли вивчення загальних і специфічних законів (в т.ч. й наукових) відбувається в органічній єдності, субординації та узгодженості.

При цьому закони науки відтворюють лише те, що є в дійсності. Тільки за таких умов вони вказують, як необхідно мислити у тій чи іншій сфері буття. Будучи пізнаними, закони виступають основою для визначення принципів і методів пізнання та практичної дії. Пізнання законів розвитку людини, нації, народу дає підстави для визначення механізмів (принципів і методів) прояву пізнаних законів. Все це у своїй єдності та взаємодії і творить таке явище і поняття, як методологія науки.

Пізнання законів розвитку, усвідомлення принципів і методів їх прояву, у т. ч. і на рівні свідомості, дозволяє глибше проникати в сутність явищ і процесів, чіткіше бачити місце і роль в них людини, виробляти адекватну її поведінку і дію. Ще нашим предкам була відома істина: коли усвідомлено принцип, тоді неодмінно буде знайдено і засоби його поширення (застосування).

Відповідно і в науковій організації знання центральне місце належить принципам його побудови. Те, наскільки для практики значиме усвідомлення наукових принципів дії, свідчить хоч би той факт, що без твердих і надійних основ переконання люди не можуть брати на себе тягар важливих рішень і відповідальність за їх виконання. Усвідомлення принципів пізнання (самопізнання) дозволяє суб'єкту формувати тверде переконання й логіку дій, бачити їх наступність і взаємозв'язок не тільки в теорії, а й на практиці. І саме тому визначення механізмів творення та реалізації змісту в українознавстві відтепер відбувається в єдиному контексті осмислення національної ідеї і національних інтересів українського народу.

Саме завдяки такому підходу дослідження науковців сприяли подальшій розробці і поглибленню концептуальних та теоретико-методологічних засад українознавства як науки і навчальної дисципліни; більш аргументованому і доступному у формах розкриття механізмів самореалізації сутності науки самопізнання; взаємодії українознавства і спеціальних наукових дисциплін про українську людину й спільноту; більш активному усвідомленню українознавства як визначального чинника самопізнання та самотворення народу; творчому дослідженню його як цілісної наукової системи знань, головним завданням якої було, є і буде розроблення методології цілісного самопізнання, самотворення народу і в таких визначальних сферах його духовності, як наука, освіта, виховання.

На жаль, через недостатнє інформаційно-технічне, фінансове забезпечення, поширення результатів реалізації дослідницьких тем (обмежений тираж журналу «Українознавство» та Збірника наукових праць НДІУ МОН України), науковий доробок українознавців і в ХХІ ст. все ще залишаються малодоступними широкому колу науковців, педагогів, управлінців, політиків, громадськості. А тому цілком логічними постають ті висновки і пропозиції, які уже були сформовані за підсумками дослідницьких тем і в ухвалах щорічних міжнародних науково-практичних конференцій та конгресів, зокрема у тому сенсі, що, у зв'язку з важливістю і масштабністю завдань розвитку науки українознавства та впровадження її здобутків в усі сфери суспільного життя, необхідно повернутися до розроблення та прийняття на базі існуючих дослідницьких проектів та ухвал міжнародних науково-практичних конференцій «Державної цільової програми «Українознавство».

Література

1. Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси. - К., 1998;

2. Попов Н. Философия и методология научно-медицинского познания. Ч.І. - К., 2000;

3. Інститут українознавства ім. Крип'якевича НАН України: наукова діяльність, структура, працівники. - Львів, 2001;

4. Кресін О. Проблеми толерантності при викладанні історії України // Сприяння поширенню толерантності в поліетнічному суспільстві. - К.: Фонд «Європа ХХІ», 2002. 

5. Науково-дослідний інститут українознавства. Довідник до 10-річчя діяльності. - К., 2002. - 155 с.

6. Освіта України. - 1999. - 17 березня; Столиця. - 1999. - 25-30 листопада.