Соціальна політика уряду України у середньостроковій перспективі (2004-2010 pp.) здійснюється за такими напрямами: забезпечення ефективної зайнятості населення; підвищення якості і конкурентоспроможності робочої сили; здійснення всеохоплюючої реформи соціального страхування та пенсійного забезпечення; вдосконалення системи адресної допомоги найбільш вразливим верствам населення; забезпечення гарантованості та своєчасності виплати заробітної плати, пенсій, стипендій, допомог та інших соціальних виплат; подолання тенденції подальшого розшарування суспільства за рівнем доходів.

Впровадження у законодавчому порядку системи національних стандартів дасть змогу поступово наблизитись до забезпечення реалізації закріплених Конституцією України найважливіших соціальних гарантій. Особливістю цього періоду є використання механізмів соціального партнерства та системи домовленості між роботодавцями і найманими працівниками.

Згідно з прийнятими Верховною Радою України в 1998 році основами законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, буде проводитись перерозподіл відповідальності за соціальне забезпечення громадян між державою, роботодавцями та працівниками.

В Україні будуть застосовуватись такі види страхування:

* пенсійне, медичне та страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, з витратами, зумовленими народженням та похованням;

* страхування від нещасних випадків і професійного захворювання, які спричиняють втрату працездатності;

* страхування на випадок безробіття.

Важливе місце в реалізації соціально-економічної політики уряду посідають заходи, спрямовані на реформування пенсійної системи, метою якої є підвищення рівня пенсійного забезпечення громадян, запровадження диференціації розмірів пенсій у залежності від трудового внеску. Реформування пенсійної системи дозволить зменшити економічне навантаження на працездатне населення адекватно демографічній ситуації.

Пріоритетним напрямом соціальної політики держави є розвиток мережі установ з надання соціальної допомоги, створення в кожному районі, місті, на базі діючих відділень допомоги, територіальних центрів соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких громадян. Передбачається забезпечення розвитку підсобних сільських господарств, будинків-інтернатів, системи соціального захисту населення. Соціально-економічна політика уряду України на період 1999 -- 2005 роки буде сконцентрована на таких напрямах:

* забезпечення економічного зростання та підвищення рівня життя населення;

* створення умов для розвитку підприємницької діяльності;

* збереження робочих місць для підвищення кожним працівником свого добробуту за рахунок особистого трудового вкладу, підприємництва та трудової активності;

* надання відповідної допомоги з безробіття, підтримка багатодітних сімей та соціальне незахищених верств населення;

* проведення пенсійної реформи з метою забезпечення справедливої системи виплат пенсій з урахуванням трудового вкладу людини;

* надання адресної допомоги найменш соціальне захищеним категоріям населення;

* сприяння захисту інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективне використання та примноження.

Механізм здійснення соціальної політики ґрунтується на певних принципах, а саме: забезпечення відповідного рівня життя населення і дотримання соціальної справедливості при розподілі національного доходу на підставі встановлення мінімального рівня заробітної плати, який повинен забезпечити:

* набір основних товарів і послуг для фізіологічних і соціальних потреб однієї людини або сім'ї з двома-трьома дітьми;

* визнання власних доходів основним джерелом благополуччя;

* екологічну безпеку і підтримку екологічної рівноваги на території держави;

* збереження генофонду українського народу;

* впорядкування системи діючих пільг і компенсацій, підвищення їх обґрунтованості, збільшення розмірів допомоги тим, хто її найбільше потребує;

* доступну і безкоштовну повну загально-середню та професійно-технічну освіту;

* розвиток освіти, охорони здоров'я, навколишнього середовища переважно за рахунок держави;

* проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами двох-трьох спеціальностей, підвищення кваліфікації та перенавчання працівників.

Соціальну політику держави необхідно розглядати в єдиному контексті з економічною та фінансовою політикою. Потрібні скоординовані дії держави щодо підвищення рівня життя народу, проведення активної економічної політики та державної підтримки розвитку духовної сфери -- науки, освіти, культури.

1.3 Соціальний захист населення

Для повоєнних десятиріч становлення сучасної системи соціального захисту в розвинених країнах світу, які ще називають державами загального добробуту, були характерні швидке економічне зростанням, висока зайнятість, лібералізація зовнішньої торгівлі, сприятливі валютні курси тощо. Це було результатом поєднання сприятливих умов: повоєнна перебудова економіки, накопичення інвестицій у зв'язку з важливими технологічними інноваціями, незадоволений споживчий попит, зважена політика зайнятості за підтримки відповідної монетарної та фіскальної політики. За таких умов логічним було швидке щорічне збільшення видатків на соціальні програми - 6%. Кошти були потрібні не лише для задоволення потреб зростаючого населення і розширення кола осіб, охоплених соціальними програмами, а й для підвищення рівня соціальних виплат і видатків на соціальні служби. Незважаючи на швидкий економічний розвиток і високий рівень зайнятості, реальні соціальні видатки збільшувалися швидше, ніж реальний ВВП. У країнах Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) частка соціальних видатків у ВВП протягом 1960-1975 рр. збільшилася майже вдвічі (табл. 1).

Із середини 70-х років, коли почався економічний спад, країни світу дедалі більшою мірою відчувають брак ресурсів і часто бюджетний дефіцит. Економічний спад підсилює фінансовий тиск, що його зазнають системи соціального захисту. Криза фінансового забезпечення змусила істотно обмежити збільшення видатків на соціальні програми. Проте навіть за умови подолання фінансових труднощів, у держав загального добробуту неминуче виникнуть інші проблеми, які поглиблюватимуться і потребуватимуть змін у ключових напрямках соціального захисту.

Таблиця 1

Соціальні видатки у країнах ОЕСР

2.2 Демографічні, економічні та соціальні проблеми

До зазначених проблем соціального захисту належать:

· демографічні (старіння населення, збільшення тривалості життя);

· економічні (безробіття);

· соціальні (бідність у найбагатших країнах).

Старіння населення має подвійний політичний аспект. З одного боку, збільшення середньої тривалості життя розглядається як позитивний факт. Однак, засмучує те, що збільшується частка літніх людей у загальній чисельності населення. Це, у свою чергу, призводить до ерозії економічної основи розподільчих пенсійних систем та "конфлікту поколінь" - між працюючим і непрацюючим населенням. Нині пенсійні витрати в більшості країн світу становлять найвагомішу частку витрат на соціальний захист. Демографічні прогнози свідчать про поглиблення процесу старіння в майбутньому. Як передбачається, частка людей віком 65 років у країнах ОЕСР збільшиться з 13,9 % у 2000 р. до 22,2 % у 2040 р., а частка витрат на пенсійне забезпечення у ВВП - відповідно з 11,4 до 20,2 % (за всіх інших рівних умов).

Одна з найболючіших проблем країн ОЕСР - високий рівень безробіття, який має високу економічну та соціальну ціну. Крім збільшення соціальних видатків на утримання безробітних та їхніх сімей, безробіття зумовлює соціальну напруженість, негативно впливає на кваліфікацію й подальші життєві перспективи безробітних.

Внаслідок економічного спаду у 80 - на початку 90-х років подвійний тиск зростаючої потреби у соціальному захисті й бюджетного дефіциту призвів у більшості країн до режиму суворо обмежених бюджетів соціальних програм. Ця дуже важлива для багатьох країн дилема має сприяти переосмисленню цілей і фінансуванню державної політики взагалі й соціальної політики зокрема. Основоположні цілі соціального захисту не змінюються - поліпшення добробуту індивідів і суспільства загалом. Так само як збільшення соціальних витрат не завжди є гарантією кращого життя для кожного, обмеження витрат не повинно означати зниження рівня соціальних гарантій.

2.3 Здійснення необхідних реформ у сфері соціального захисту

Під тиском демографічних змін головні дебати про пенсійне забезпечення у наступні десятиріччя розгорнулися навколо питання про необхідність збільшити надходження коштів до пенсійних фондів, щоб задовольнити подальші фінансові потреби та зобов'язання. Отже, країни стоять перед важливим політичним вибором - від подовження пенсійного віку і збільшення зайнятості літніх людей, підвищення страхових тарифів та інших податків до створення багаторівневих пенсійних систем. Державне пенсійне страхування поступово має бути доповнене як професійними та іншими програмами пенсійного забезпечення за місцем роботи, так і іншими, зокрема приватними накопичувальними пенсійними системами.

Стосовно безробіття країни ОЕСР виробили спільний підхід, згідно з яким стратегічним напрямком є перенесення центру ваги соціального захисту з виплати допомог на заходи з мобілізації резервів робочої сили. Ця мета має бути досягнута шляхом збільшення рівноправності в доступі до робочих місць і отриманні професійної підготовки, поліпшенні якості робочої сили завдяки підвищенню кваліфікації та реінтеграції безробітних протягом тривалого періоду і менш конкурентноспроможних верств до ринку праці.

Основним фактором підвищення ефективності соціальних витрат вважається посилення профілактичної спрямованості всіх заходів соціальної політики - створення можливостей для самозахисту, самостійної підготовки до можливих соціальних ризиків. Ця мета досягається завдяки активній співпраці й наближенню думок різних гілок влади, політичних партій, громадських організацій на реформування системи соціального захисту.

Соціальна політика у країнах Заходу дедалі більше демократизується, зменшується роль загальнодержавних заходів і підвищується роль місцевих органів самоврядування, недержавних організацій, інститутів соціального партнерства. Усі соціальні програми мають реалістичний характер і забезпечені фінансове, матеріально, організаційно й кадрове. Заходи реформування соціальної політики характеризує розуміння їх принципів пересічними громадянами, чітке усвідомлення ними своїх прав і обов'язків. Будь-які зміни спираються на відповідні наукові розробки, експертизи, моніторинг соціально-трудових процесів, насамперед, на широке інформування населення та масштабну підготовку кадрів.

2.4 Глобалізація соціального захисту

На сучасному етапі світового економічного розвитку соціальний захист, що раніше трактувався і практично здійснювався в межах окремих країн, набирає наднаціонального та транснаціонального характеру. Це сталося з кількох причин. Економічна конкуренція між державами змушує їх скорочувати видатки на соціальний захист з метою підвищення конкурентоспроможності (соціальний демпінг), якщо не створено наднаціональних чи глобальних регуляторів, що покликані протидіяти цьому. Міжнародний міграційний тиск змушує перерозподіляти доходи між країнами, щоб запобігати політичним наслідкам масових міграцій. Спільність ринків капіталу та праці сприяє виникненню наднаціональних органів, що забезпечують на наднаціональному рівні захист громадянських прав, які заперечуються або ігноруються на національному рівні.

Наднаціональний характер соціального захисту набуває принаймні двох форм. Це - наднаціональний перерозподіл доходів та наднаціональне правове регулювання.

Однією з форм наднаціонального соціального захисту є міжнародний перерозподіл доходів. На субглобальному рівні цей принцип ефективний у Європейському Союзі, коли фонди цієї та інших організацій забезпечують певний рівень підтримки бідніших регіонів за рахунок заможніших. Це ще раз доводить тотожність підходів дослідників процесів розвитку і тих, хто наголошує на необхідності створення глобального рівня управління. У щорічній доповіді "Людський розвиток" декларується: "Людське суспільство дедалі більше набуває глобального виміру. Рано чи пізно воно створить глобальні організації, які забезпечать (...) систему прогресивного оподаткування (від багатих до бідних націй) (...), яку підтримує ООН". Передумовою глобалізації перерозподілу доходів є не лише загальнолюдський прогрес, а й загроза соціальним інтересам високорозвинених держав з боку бідніших націй (через нелегальну міграцію, виготовлення і контрабанду наркотиків, небезпеку глобальних екологічних катастроф тощо).

Іншою формою наднаціональної та глобальної соціальної політики є наднаціональне правове регулювання, що передбачає приєднання до конвенцій та виконання рекомендацій МОП та інших міжнародних організацій і формування на цій основі національного законодавства, що регулює соціальний захист.

2.5 Концепція сталого розвитку

Людський розвиток визначається ООН як процес розширення можливостей вибору. Водночас цей процес передбачає збільшення вкладень у людський капітал через освіту, охорону здоров'я, створення сприятливого середовища (економічного, політичного, екологічного) і більша віддача людського капіталу. В глобальному розумінні потрібна інтеграція всіх країн світу в єдине співтовариство і всіх людей в єдину спільноту в межах кожної держави на принципах загальнолюдських цінностей.

Хоча людський розвиток і соціальна інтеграція суспільства базуються на економічній основі, вони не зумовлюються економічним зростанням, а вони швидше репрезентують частково незалежний від технічного та економічного розвитку й державних витрат вимір прогресу. Його можна досягти не збільшуючи видатки, а лише реструктуруючи їх. Зміна пріоритетів у видатках примножує їх соціальний ефект. Забезпечення доступності таких соціальних благ, як безперервна освіта й професійна підготовка, лікування хвороб та їх профілактика, сприятливі умови для створення сім'ї та виховання дітей, сприяння неурядовим організаціям і громадським ініціативам, забезпечення рівних можливостей і ліквідація всіх форм дискримінації, підтримання прийнятного рівня доходу - ось найефективніші напрямки соціальної політики.

Людський розвиток має бути сталий. Це означає таке використання ресурсів, що задовольняє потреби існуючої генерації і не позбавляє такої можливості прийдешні покоління. Отже, провідною ідеєю сталого розвитку є мінімізація обмежень можливостей або максимізація майбутнього вибору. Це не означає, що сучасні покоління мають залишити світ у тому стані, в якому він є - це неможливо і небажано; це означає лише, що вони повинні враховувати як використані ресурси, так і нові ресурси й людські можливості, які залишать після себе, у тому числі нові технології, потенціал технічних і соціальних інновацій, а також нематеріальний соціальний капітал організаційних форм, нормативів, зв'язків, моралі тощо.

Рівні можливості розвитку послідовних поколінь є центральним питанням сталості. Сталий розвиток не вимагає жертовності сучасних поколінь в ім'я прийдешніх, оскільки використання наявних ресурсів має компенсуватися продукуванням нових і відновлюваних ресурсів. Крім того, інтенсивне використання наявних ресурсів сприяє збільшенню нових знань та інших можливостей людини, які передаються наступним поколінням, аніж їх вичерпуванню. Кожне покоління має передати наступному принаймні той самий потенціал здоров'я, добробуту й творчих можливостей, який успадкував від попереднього покоління.

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМИ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ В УКРАЇНІ

Зрушення, що відбулись на сучасному етапі в економіці України, призвели до суттєвих негативних змін на ринку праці, зокрема, до досить значних обсягів і рівня безробіття серед населення і, як наслідок, до неефективного використання робочої сили.

З точки зору ефективного функціонування регіональних ринків праці і забезпечення соціальної стабільності, особливе занепокоєння викликає чисельність безробітних, які не мали роботи більше одного року. Так, зокрема у 2001р. ця категорія утворювала 50% усіх безробітних.

З огляду на це, вважається, що після незайнятості більше дев'яти місяців у безробітних знижується активність пошуку роботи, зменшується бажання працювати, втрачаються трудові навички, переоцінюються трудові цінності. Довготривале безробіття породжує бідність і подальше розшарування населення за рівнем доходів, розвиток процесів маргіналізації населення та багато інших негативних наслідків. Серед економічно активної молоді безробітні становлять близько 16% (табл. 2).

Ця частина молоді не в змозі достатньо адаптуватись до ринкових умов і нині є суттєвим відсотком серед безробітних. Так, якщо у 2000 р. загальна чисельність безробітної молоді перевищувала чверть всіх реєстрованих безробітних і становила 320,0 тис. осіб, то у 2002 р. цей показник скоротився з 27,7 до 24,3 %, і у абсолютному виразі досяг 251 тис. осіб, тобто на 69,0 тис. осіб менше, ніж у 2000 р.

У розрахунку на повний обсяг руху робочої сили за період, що аналізується, чисельність безробітної молоді скоротилась на 225 тис. осіб. Значними темпами скоротився і рівень безробіття молоді, визначений за методологією МОП, - з 19,1% у 2000р. до 15,6% у 2002р.

Серед всього безробітного населення безробітна молодь, визначена за методологією МОП, утворювала від 42,5% (у 2000 р.) до 40,3% (у 2002 р.).

Таблиця 2

Показники економічної активності населення України, в тому числі

щодо жінок, молоді та сільського населення за 2000--2002рр.

Наведене свідчить про те, що певні зміни в тривалості молодіжного безробіття все ж таки відбуваються, хоча й не дуже значні. В цілому велика тривалість безробіття поглиблює маргіналізацію осіб, втрату професійних навичок тощо. Для цієї категорії молоді підвищується ризик щодо успішного працевлаштування, знижується загальна ймовірність знайти будь-яку роботу. Труднощі працевлаштування спонукають молодь займатись нерегламентованою, а то й тіньовою діяльністю. Така діяльність серед молоді, як відомо, призводить до ще більших негативних наслідків.

Враховуючи цю ситуацію, слід створювати такі соціально-економічні умови, які б зацікавили молодь у регламентованих видах діяльності, сприяти відродженню ціннісних орієнтацій у праці, які є основними засобами досягнення різних цілей і, в силу цього, виконують функцію регулятора соціальної поведінки особи.

Засоби масової інформації, молодіжні організації мають психологічно готувати молодь до усвідомлення ними тієї ролі, яку вона може і буде відігравати у розвитку своєї країни, до зміни думки щодо деяких розповсюджених серед молоді форм діяльності, що є тимчасовими (і тому неперспективними) в умовах функціонування цивілізованого ринкового середовища.

Якщо концентрувати увагу на необхідності прийняття рішень на державному рівні з метою поліпшення ситуації з зайнятістю молоді, то потрібно ці проблеми вирішувати із врахуванням економічних, структурних, освітніх, соціальних чинників; чинників, що пов'язані з доходами тощо.

Поліпшення стану зайнятості молоді має вирішуватись в контексті всіх політичних і економічних рішень не тільки на урядовому рівні, але і в організаціях, які займаються проблемами молоді. Регіональні й місцеві органи та соціальні заклади, підприємства, освітні установи, а також і соціальні партнери повинні приділяти велику увагу у розв'язанні цих проблем.

Аналіз обсягів і рівня безробіття жінок дозволив виявити такі тенденції. Жінки в числі економічно активного населення України у 2002 р. становили 48,8%, при чому їхня частка за період, що аналізується, майже не змінювалась, а обсяги в цілому за три роки зменшились на 142 тис. осіб.

Чисельність безробітних жінок у розрахунку на повний обсяг руху робочої сили у 2000-2002рр. скоротилась на 210,8 тис. осіб або на 16%. Майже в усіх регіонах України зберігалась позитивна тенденція щодо скорочення чисельності безробітних жінок.

На реєстрованому ринку праці тенденції, що мали місце у розрахунках на повний обсяг руху робочої сили, залишились незмінними. Тобто скорочуються не тільки обсяги чисельності безробітних жінок, а й інтегрований показник ринку праці - рівень безробіття. Якщо у 2000 р. на реєстрованому ринку праці було 730,4 тис. безробітних жінок, то у 2002 р. їхня чисельність скоротилась на 65,4 тисячі, а рівень безробіття -- на 0,53 відсоткових пункти і у 2002 р. становив - 4,93%.

Рівень безробіття жінок в Україні за 2002 р. в розрахунку на повний обсяг руху робочої сили на 5,1 відсоткових пункти перевищує аналогічний показник реєстрованого ринку праці. Це свідчить про те, що більшість безробітних жінок, як правило, не звертається до центрів зайнятості через труднощі працевлаштування або через низьку заробітну плату, через непрестижні види праці, які може запропонувати їм служба зайнятості.

Важливим показником, що характеризує стан жінок на ринку праці, є тривалість безробіття. У 2001 р. тривалість безробіття жінок становила два роки. У 2002 р. цей показник скоротився на один місяць. Такий період занадто довгий і природно, що особа, яка залишилась без роботи, втрачає трудові навички, процес її адаптації до нових умов зайнятості ускладнюється і, в результаті, падає її конкурентоспроможність. Жінкам набагато складніше влаштуватись на роботу, зокрема у зв'язку з тим, що маючи більш високий освітній рівень порівняно з чоловіками, вони бажають працевлаштуватись, зазвичай, відповідно до цього рівня.

Становище жінок на ринку праці визначається такими чинниками: набагато вищими витратами часу, що пов'язано з веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми та ін. в розрахунку на одну жінку, ніж на одного чоловіка; прискореними темпами вивільнення жінок з виробництва, набагато більшим навантаженням на одне вільне робоче місце порівняно з чоловіками; ускладненням процесу працевлаштування; обмеженими можливостями кар'єрного росту; збереженням високої питомої ваги жінок, які працюють в умовах, що не відповідають санітарно-гігієнічним нормам. Поліпшення становища жінок на ринку праці є важливою загальнодержавною проблемою, яка потребує формування і реалізації активної соціальної політики в цій сфері, вдосконалення правових і нормативних засад у різних сферах суспільного життя, що повною мірою враховували б роль жінки в суспільстві, розвитку системи ефективного соціального обслуговування сім'ї та жінки.

Державна політика щодо жінок має бути спрямованою на створення таких умов життя, за яких вони могли б своєю працею та силами забезпечити оптимальні і рівні можливості з чоловіками для реалізації власного потенціалу і розвитку особистості.

За загального зниження офіційно реєстрованого рівня безробіття в Україні зростають обсяги сільського безробіття. Майже 41% з числа громадян, зареєстрованих у службі зайнятості, є мешканцями села.

Аналіз обсягів і динаміки прихованого безробіття в Україні дає підстави визначити наступні тенденції в цьому секторі ринку праці. В Україні за 2000 -- 2002 pp. відбулось загальне скорочення абсолютної чисельності працюючих в режимі прихованого безробіття.

Позитивна динаміка скорочення чисельності працюючих у стані вимушеної неповної зайнятості призвела до зниження втрат робочого часу: через вимушені адміністративні відпустки -- на 81,1% в Україні і меншою мірою через роботи неповний час -- відповідно на 8,8 і 28,2%. В цілому втрати робочого часу внаслідок вимушеної неповної зайнятості протягом останніх трьох років зменшились на 57%.

Втрати робочого часу на одного працюючого в галузях економіки внаслідок роботи в режимі вимушеної неповної зайнятості скоротились загалом в економіці України з 119,9 годин у 2000р. до 57,6 годин у 2002 p., або на 52%.

Безробіття населення є одним із суттєвих чинників, що впливає на соціально-економічне становище населення, зокрема, визначає його бідність і масштаби трудової міграції за межі України.

Одним із суттєвих чинників бідності населення України е незадовільний стан ринку праці, зокрема безробіття і вимушена неповна зайнятість. Бідність спонукає економічно активне населення до трудової міграції, зокрема за межі України.

За даними перепису населення, у 2001 p. загальна чисельність населення України становила 48,420 млн. осіб. За середнього рівня бідності 30% -- чисельність бідних громадян становить 14,526 млн. осіб, з них за рахунок безробітних -- 2,232 млн. осіб (або 15,4%), за рахунок вимушеної неповної зайнятості -- 25% працюючих (5100 млн. осіб) і певної частки економічно неактивного населення (7,194 млн. осіб); при рівні бідності -- 40% чисельність бідних -- 19,368 млн. осіб, з них за рахунок безробітних і працюючих в умовах вимушеної неповної зайнятості -- 48,7% і економічно неактивного населення -- 51,7%. Для порівняння -- у Росії 34 млн. осіб знаходяться на межі бідності, що дорівнює 23,2% населення, з них за рахунок безробітних -- 6,9 млн. осіб (або 20%).

Національний ринок праці, за даними 2002 р. складається з 22730 тис. осіб економічно активного населення віком 15--70 років, з них 2232 тис. безробітних і осіб, які знаходяться в стані вимушеної неповної зайнятості -- 5100 тис. осіб. Попит на робочу силу дорівнював 96,9 тис. робочих місць. Таким чином, пропозиція робочої сили без осіб, котрі перебувають у стані вимушеної неповної зайнятості перевищує попит майже у 53 рази, що є одним із чинників трудової міграції громадян України.

Сучасний стан ринку праці України характеризується такими ключовими проблемами:

недостатній рівень реформування трудової сфери, що призводить до неефективної зайнятості і проявляється у концентрації робочої сили на збиткових підприємствах; значні масштаби недовикористання робочого часу зайнятих, низька ефективність праці і недостатній рівень її оплати; зниження частки працюючих у високотехнологічних і наукоємних видах діяльності;

відсутність взаємозв'язку між трудовим вкладом і доходами працівників тощо.

втрата трудових навичок кваліфікованих і висококваліфікованих кадрів внаслідок закриття, реструктуризації великих промислових підприємств, їх збитковості; перехід фахівців і спеціалістів у сферу неформальної зайнятості, тіньової економіки, міграція за кордон;

погіршення якісних характеристик робочих місць, недостатнє введення в дію нових робочих місць, особливо для кваліфікованих кадрів, що збільшує обсяги та рівень безробіття, знижує продуктивність праці і конкурентоспроможність виробництва;

невідповідність між попитом і пропозицією робочої сили, незважаючи на ознаки стабілізації виробництва і пожвавлення інвестиційної активності; поряд з цим обсяги інвестицій у сферу виробництва є недостатніми для вирішення питань забезпечення безробітних сучасними робочими місцями; недостатньою є також державна підтримка підприємництва і малого бізнесу;

недоліки процесів реформування системи державного професійного навчання і освіти, неадекватність масштабів, структури і форм професійної підготовки і перепідготовки кадрів вимогам сучасного ринку праці в аспектах попиту на певні професії; недостатня розвинутість системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації; слабка зацікавленість роботодавців у підвищенні кваліфікації працівників;

складна ситуація щодо працевлаштування окремих соціально-демографічних груп населення (молоді, жінок, інвалідів, колишніх військовослужбовців та ін.); збереження селективного підходу при вирішенні питань вивільнення і найму на роботу залежно від статі, віку, стану здоров'я; недоліки системи дотримання норм трудового законодавства щодо режиму і охорони праці окремих груп працюючих;

існуюча диференціація регіональних ринків праці, наявність депресивних регіонів з особливо напруженою ситуацією на ринку праці, значно вищим за середній рівнем безробіття за одночасно обмеженої можливості щодо трудової міграції, що свідчить про недоліки державної системи регулювання цих аспектів зайнятості і безробіття.

Вирішення проблем безробіття на ринку праці України по регулюванню незайнятості населення мають включати заходи, що систематизовані за 7 основними напрямами, зокрема:

1. формування нормативно-правової бази в сфері зайнятості населення.

Забезпечення розробки нових проектів, перегляд і адаптація чинних законодавчих і нормативних актів і міжнародних договорів з питань регулювання процесів незайнятості з невідповідність з міжнародними нормами і принципами, запровадження механізмів захисту внутрішнього ринку праці України.

Законодавче забезпечення підвищення конкурентоспроможності робочої сили на основі адекватного вимогам ринку праці розвитку механізму підготовки кадрів.

2. Професійно-освітня підготовка кадрів, підвищення якості робочої сили.

Розширення зв'язків підприємств і організацій з місцевими освітніми установами всіх рівнів з метою залучення інвестицій на розвиток матеріальної бази навчальних закладів, вдосконалення системи професійної орієнтації учнів загальноосвітніх шкіл з урахуванням потреб місцевих ринків праці.

Вирівнювання освітнього потенціалу між регіонами країни за рахунок трансформації мережі вищих навчальних закладів; зменшення міграційних потоків молоді.

Розвиток системи виробничого навчання персоналу підприємств і організацій, а також випереджаючого навчання працівників, які підлягають вивільненню, як важливого засобу підвищення їх конкурентоспроможності в умовах реформування окремих галузей економіки.

Створення системи безперервної освіти, розробка професійних стандартів з урахуванням вимог до професійного рівня працівників, що дозволить забезпечувати якість і продуктивність виконуваних робіт.

Створення системи оцінки професійних якостей працівників, що ґрунтується на визначенні їх компетентності і здатності гнучко реагувати на безперервні зміни вимог до кваліфікації і професійної підготовки відповідно до вимог професійних стандартів.

Розроблення і затвердження на державному рівні концептуальних засад формування та розвитку єдиної цілісної системи безперервної професійної освіти, зорієнтованої на задоволення поточних і перспективних потреб у кадрах для сучасного виробництва та сфери послуг.

3. Збереження і створення робочих місць, сприяння розвитку підприємництва та самостійної зайнятості населення.

Реалізація Державної та регіональних програм зайнятості населення, акцентуючи увагу на розширенні сфери прикладання праці за рахунок збереження ефективно функціонуючих та створення нових робочих місць, особливо в регіонах з критичною ситуацією на ринку праці, насамперед у вугільних регіонах, сільській місцевості, малих монофункціональних містах.

Забезпечення збереження ефективно функціонування робочих місць, підвищення ефективності використання робочої сили та скорочення обсягів "прихованого безробіття", розвиток гнучких форм зайнятості на допоміжних роботах та у сфері послуг.

Створення сприятливих умов для розвитку сфери малого бізнесу; самозайнятості та підприємницької діяльності безробітних.

Сприяння стабільній діяльності провідних промислових підприємств, які визначають зайнятість в Україні з метою максимального уповільнення темпів скорочення чисельності зайнятих в промисловості, створення в економіці нових робочих місць.

Вдосконалення податкової політики з метою зниження податкового тиску на роботодавців і стимулювання створення робочих місць в перспективних галузях економіки.

4. Розв'язання проблем зайнятості населення у сільській місцевості.

Підтримка суб'єктів господарювання, що створюють нові робочі місця, особливо в сільській місцевості, регіонах України з високим рівнем безробіття, через надання пільг за рахунок місцевих бюджетів.

Створення додаткових робочих місць у сільській місцевості шляхом розвитку суміжного виробництва, побутового обслуговування, стимулювання малого підприємства і самозайнятості, професійної освіти.

5. Сприяння зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці.

Створення робочих місць для окремих соціально-демографічних груп населення (молоді, жінок, інвалідів, колишніх військовослужбовців тощо) шляхом надання роботодавцям дотацій за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Забезпечення можливостей для соціально незахищених категорій громадян (молоді, жінок, інвалідів) в отриманні у повному обсязі послуг з підвищення їх конкурентоспроможності на ринку праці.

Забезпечення соціального захисту громадян, які мають додаткові державні гарантії щодо працевлаштування, вдосконалення механізму бронювання робочих місць та підвищення ефективності їхнього використання.

6. Регулювання соціально-трудових відносин.

Розробка і впровадження механізму надання першого робочого місця випускникам шкіл, випускникам професійних і вищих навчальних закладів.

Залучення коштів місцевих бюджетів і роботодавців для реалізації заходів зі сприяння зайнятості працівників, які підлягають вивільненню.

Розвиток соціального партнерства на всіх рівнях, розробка механізмів взаємодії органів виконавчої влади, роботодавців, професійних спілок та інших представницьких органів при вирішенні проблем незайнятості населення.