Напрями соціально-психологічної підтримки осіб, хворих на СНІД

Зміст

Вступ

1. Аналіз соціально-психологічних особливостей людей, хворих на СНІД

1.1 Психопатологічні порушення, що спостерігаються при ВІЛ інфікуванні та СНІДу

1.2 Соціально-психологічні потреби людей з ВІЛ СНІД

1.3 Соціальна уразливість ВІЛ інфікованих та необхідність їх соціальної підтримки

2. Напрями соціально-психологічної підтримки осіб хворих на СНІД

2.1 Психосоціальна підтримка ВІЛ-інфікованих людей

2.2 Напрями соціальної роботи та розробка схем психотерапевтичної корекції психоемоційного стану

3. Результати емпіричних досліджень та їх аналіз

3.1 Вихідні дані дослідження

3.2 Опис та аналіз отриманих даних

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Україна послідовно переживає три хвилі епідемії ВІЛ/СНІД, перша з яких почалася у 1987 році, коли реєструвалися поодинокі випадки інфікування ВІЛ, друга - з 1995 року, коли спалахнула епідемія серед споживачів ін'єкційних наркотиків. Третя хвиля з почалася у 1999 році і триває дотепер.

На сьогодні епідемічна ситуація в Україні щодо ВІЛ/СНІДУ характеризується переходом вірусу з груп ризику у широкі верстви населення.

Особливістю процесу є зміна шляхів передачі від парентерального (або при споживанні наркотичних речовин шляхом ін'єкцій) на статевий. Саме статевий шлях передачі зростає і складає 32, 3% всіх випадків інфікування. І навпаки, роль ін' єкційн ого шляху передачі знижується від майже 80% у 90-х роках до 46% минулого року.

Завдяки „фемінізації епідемії” на теперішньому етапі її розвитку, оскільки вірус може передаватися від матері до дитини під час вагітності, зростає число дітей народжених ВІЛ-позитивними матерями: 1998 рік - 379 дітей, 2004 рік - 2115 дітей.

За офіційними даними МОЗ всього з 1987 року в Україні станом на 01.01.2005 року зареєстровано 8 478 дітей з антитілами до ВІЛ, серед яких 8 325 народжені ВІЛ-інфікованими матерями. У 2 604 дітей діагноз „ВІЛ-інфекція” знятий. 304 дитини вже захворіли на СНІД, 150 померли від цієї хвороби. Близько 900 дітей підтверджено діагноз „ВІЛ-інфекція”. Близько 4 800 дітей віком до 18 місяців знаходяться на диспансерному нагляді до визначення діагнозу.

Епідемія ВІЛ/СНІДу знижує ймовірність досягнення високих життєвих стандартів, прийнятних для більшості населення. Вона не лише створює передумови щодо формування соціальної нерівності для дітей, які виросли у повних сім'ях та дітей, батьки яких померли від СНІДу, але й може стати додатковим чинником поглиблення соціального розшарування населення в цілому.

Мета роботи: Дослідити соціально-психологічні потреби, особливості соціально-психологічної підтримки хворих на СНІД.

Звдання дослідження: були реалізовані шляхом застосування комплексу теоретичних, емпіричних, статистичних методів та конкретних методик, серед яких:

- теоретичний аналіз та систематизація наукових даних з проблеми;

- спостереження, що сприяло вивченню особливостей поведінки, ставлень, емоційних реакцій хворих в різних ситуаціях;

- анкетування, що допомагало визначити характер емоційних переживань, які виникають у хворих на СНІД внаслідок появи захворювання, та диференціювати їх на вікові групи відповідно до модальності переживань;

- методика діагностики депресії, що дозволяла визначити рівні депресії хворих на СНІД та простежити їх зміни впродовж лікування;

- методика вивчення якості життя, яка дозволяла побачити задоволеність хворими різними аспектами своєї життєдіяльності;

- активні соціально-психологічні методи навчання.

Об'єкт дослідження: психоемоційний стан хворих на СНІД.

Предмет дослідження: особливості соціально-психологічної реабілітації хворих на СНІД.

В основу нашого дослідження було покладено припущення про те, що люди які страждають захворюванням СНІДу відносно нетривалий період часу мають достатній рівень самопочуття та активності, в них спостерігається середній рівень тривожності, відсутні невротичні прояви, а тому система засобів соціальної підтримки та психологічної корекції та їх реабілітації буде ефективнішою, ніж у осіб які страждають захворюванням тривалий період часу і мають нижчий рівень самопочуття, активності та настрою, в них рівень ситуативної тривожності буде високим, що свідчить про виражену психоемоційну напругу пацієнта, схильність до нестабільності, емоційної нестійкості.

Гіпотеза:

1. Припустимо, що люди які страждають захворюванням СНІДу відносно не тривалий період часу мають достатній рівень самопочуття та активності, в них спостерігається середній рівень тривожності, відсутні невротичні прояви.

2. Особи, які страждають захворюванням тривалий період часу мають нижчий рівень самопочуття, активності та настрою, в них рівень ситуативної тривожності буде високим, що свідчить про виражену психоемоційну напругу пацієнта, схильність до нестабільності, емоційної нестійкості.

1. Аналіз соціально-психологічних особливостей людей, хворих на СНІД

1.1 Психопатологічні порушення, що спостерігаються при ВІЛ інфікуванні та СНІДу

Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) уперше був описаний в Атланті (США) в 1981 р. З тих пір спостерігається катастрофічний рістзахворюваності з так званим подвоєнням чисельності захворілих кожні 6місяців. У цей час це захворювання зареєстроване в 140 країнах мирувсіх континентів. По даним Міністерства охорони здоров'я РФ, в 1996 р.на території Росії зареєстровано 2, 5 тисячі ВІЛ-інфікованих хворих, до 2000 р. очікується збільшення числа хворих до 800 тисяч [14, с.215]. Нервологічні розлади.

Розвиток ВІЛ-інфекції приводить до формування дифузійної енцефалопатії, менінгіту, менінгіальної і церебральної лімфоми, церебральної геморрагії, які в 80% випадків підтверджуються на розкриті. На віддалених етапах розвивається атрофія мозку, збільшення шлуночка і вакуалізації білої речовини мозку.

У спинномозковій рідині виявляється незначний плеоцитоз, підвищення білка й зниження глюкози. При комп'ютерній томографії визначається загальна церебральна аротрофія. Психічні порушення. Серед розвиваються при Спиде психічних розладів виділяють психічні розлади, пов'язані з реакцією особистості на факт захворювання Спидом, і психічні розлади в результаті органічної поразки головного мозку.Реакція на хворобу проявляється по-різному й залежить не тільки від інтенсивності загрози життю, але й від природи індивідуальної біологічної відповідної реакції. У кожному разі факт наявності невиліковного захворювання є видом вираженого психологічного стресу [11, с.178].

Першою психологічною проблемою, з якої зіштовхуються хворі СНІДом, є їхня соціальна ізоляція. У них розпадаються родини, від них відмовляються родичі й друзі, їх часто необґрунтовано звільняють із роботи. Навіть у лікарні в спеціалізованому відділенні вони почувають «стіну» між собою й навколишніми: лікарі й медичний персонал розмовляють із ними на відстані витягнутої руки, намагаються до них не доторкатися, іноді відверто виражають їм свою бридливість, відмовляються виконувати необхідні їм медичні маніпуляції.

Незважаючи на наявність у багатьох країнах законів, що захищають хворих СНІДом, на практиці вони не виконуються. Особливо тяжке положення ВІЛ-інфікованих дітей. Їх виключають зі шкіл, позбавляють спілкування з однолітками. Все це викликає у хворих СНІДом негативну реакцію, приводить до розвитку реактивних психічних розладів і може обумовлювати здійснення ними різних асоціальних учинків.

Психологічний стрес від наявності невиліковного захворювання, внутрісімейні й соціальні проблеми при наявності у хворих різної виразності неврологічних і психічних порушень надзвичайно ускладнюють їхнє життя. Саме із цим пов'язують високу частоту суїцидів серед них.

Поряд із проблемами соціальної ізоляції не менш значимими в плані формування реактивних психічних розладів є й проблеми, пов'язані з невиліковною хворобою, що розвивається, і тривалістю життя, що залишилося. Робота й фінансові проблеми внаслідок змушеної незайнятості займають друге по важливості місце. Численні дослідження показують, що задоволення хворими соціальною підтримкою корелює зі станом їхнього психічного статусу й суб'єктивною оцінкою свого здоров'я. У зв'язку із цим завданням лікарів, психологів і соціальних працівників є залучення в реабілітаційну програму всіх захворілих, незалежно від стадії хвороби й можливого її результату [8, с.48].

Психічні розлади, пов'язані з реакцією особистості на хворобу, відрізняються атипічністю внаслідок органічної поразки головного мозку. До них відносять реактивні стани широкого діапазону: від психологічної дезорганізації й афективних і особистісних розладів до істеричних, іпохондричних і параноїдних психозів.

При прогресуванні захворювання приблизно в 40% хворих розвивається органічне ураження головного мозку, що проявляється зниженням пам'яті, труднощами зосередження, апатією, явищами фізичної й психічної астенії. У хворих звужується коло спілкування, з'являється постійна сонливість (летаргія), головні болі. В 40% випадків першою ознакою СНІДу буває депресія. Часто саме із приводу депресивних порушень хворі звертаються в психіатричні установи, де в них і виявляються ознаки СНІДу.

Уже на доманіфестних етапах захворювання зустрічаються афазія, когнітивні порушення, інтелектуальне зниження. На початку захворювання вони мало виражені й можуть бути виявлені тільки нейропсихологічними тестами.

Ведучими в рамках органічного ураження головного мозку є афективні порушення, серед яких переважають тривога й депресія. Тривога супроводжується панікою, безсонням, ідеями самозвинувачення або почуттям безвихідності й гніву, спрямованого на лікарів. Це особливо характерно для хворих, що перебувають на тривалому лікуванні в стаціонарі. Нерідко відзначаються суїцмдальні думки, виражені іпохондричні тенденції [6, с.496].

Досить характерні обсессивно-компульсивні розлади. Вони виникають або як реакція на хворобу, або на тлі депресії. Відзначаються багатогодинні обстеження свого тіла в пошуках специфічної висипки або підозрілих плям, постійні думки про смерть, сам процес умирання, нав'язливі спогади про сексуальних партнерів, від яких могло відбутися зараження. Нав'язливі побоювання стосуються й можливості випадкового зараження родичів побутовим шляхом. Описано випадки гомофобії й венерофобії.

Описано випадки шизофреноподібних, гострих параноїдних і депресивних психозів, стійкі гіпоманіакальні й маніакальні стани. Подібні психотичні стани можуть тривати роками й безпосередньо передують ознакам органічної поразки головного мозку.

Аналіз психічних розладів при ВІЛ-інфікуванні та СНІДі ставить перед дослідниками ряд питань щодо їх діагностики та класифікації. Наслідки СНІДу для психічного здоров'я недооцінюються сучасними вченими [4, с.347].

Психічні порушення при ВІЛ-інфікуванні досить різноманітні та можуть включати весь спектр психічного реагування. Оскільки вірус має не тільки безпосередній вплив на ЦНС, а й опосередкований (опортуністичні інфекції, новоутворення, судинні порушення, що викликають органічні зміни в ЦНС), ряд авторів виділяє специфічні для цих захворювань симптомокомплекси, які можуть мати як органічний, так і функціональний характер. Часто описуються явища органічного ураження мозку у ВІЛ-інфікованих, при цьому в літературі не з'ясовується, до якого періоду відносяться такі порушення.

Психічні порушення при ВІЛ-інфекції, на думку багатьох дослідників, неспецифічні та достатньо різноманітні. Описуються грубі зміни інтелекту, уваги, пам'яті, до слабоумства. Вважається, що для ВІЛ-інфекції характерні порушення інтелекту. На початку захворювання вони не виражені, й можуть бути не помічені при звичайному психіатричному огляді.

З так званих функціональних психічних порушень найчастіше зустрічаються симптоми тривоги й депресії, нерідко з суїцидальними думками, виражена іпохондрія, короткочасні реактивні психози, параноя, шизофреноформний психоз. Тривога, як правило, супроводжується панікою, ажитацією, анорексією, безсонням, а також почуттям безвиході й гнівом.

Часто першим симптомом СНІДу є депресія. Так, з 40 хворих, обстежених J. Dilley і співавт , 13 вперше звернулися з приводу депресії саме до психіатричної лікарні, де в них був виявлений СНІД. Одним з особливо актуальних аспектів проблеми СНІДу є суїциди. Важкість захворювання, його безповоротність, часті больові порушення та фізичні пошкодження різко підвищують ризик суїциду.

Суїцидальні думки у цих хворих зустрічаються досить часто, проте дослідники вважають, що суїцидальна поведінка реалізується головним чином у осіб з патохарактерологічними та психопатичними рисами.

Автори зазначають, що психічні порушення в рамках реакції особистості на захворювання (афективні розлади, особистісні зміни, так звана психологічна дезорганізація) часто відзначаються вираженою атиповістю, зумовленою саме органічним ураженням головного мозку. До них належать почуття безвиході, печалі, суму, безпорадності, провини, самозвинувачення, соціальної ізоляції. При цьому відзначається, що почуття невизначеності та безвиході найчастіше проявляється в умовах клініки.

Важливою психологічною проблемою, з якою зустрічаються ВІЛ-інфіковані особи, є соціальна ізоляція. Хворих звільняють з роботи, розпадаються їхні сім'ї, їх кидають родичі та друзі. У психіатричних відділеннях при надходженні до них хворих на СНІД, виникає особливо напружена обстановка, зумовлена побоюваннями хворих щодо розповсюдження інформації про їхнє захворювання та недовірою пацієнтів до медичного персоналу.

При проведенні D. Wolcott і співавт. дослідження ряду психологічних, соціальних і правових аспектів із використанням психологічних тестів і опитувальників було з'ясовано, що у психічному статусі хворих переважали проблеми, пов'язані з хворобою і думками щодо тривалості їхнього життя. Робота і фінансові питання (внаслідок вимушеної незайнятості хворих) посідали за важливістю друге місце. Далі йшли питання самотності, соціальної ізоляції, зниження самооцінки, самозвинувачення, афективні порушення (депресія, печаль, тривога, емоційна збудливість). У 28 % ВІЛ-інфікованих хворих емоційні порушення були "надто виражені", у інших "достатньо виражені". Кореляційний аналіз показав, що забезпечення соціальною підтримкою позитивно корелює зі станом психічного статусу і суб'єктивною самооцінкою свого здоров'я [2, с.42-47].

Існують спроби проведення класифікації психічних порушень згідно із стадіями ВІЛ-інфікування та СНІДу. Так, на стадії ВІЛ-інфікування (за Покровським В. В. до стадії 2А, 2Б) спостерігаються його соціальні наслідки (хворих не беруть на роботу, вони втрачають коло спілкування, порушуються їхні сімейні стосунки, тощо). Все це негативно впливає на їхній емоційний стан.

Деякими авторами робилися спроби об'єктивізувати психічні порушення залежно від важкості стану ВІЛ-інфікованих. Досліджувалися психологічні та психосоціальні аспекти життя хворих у стадії ВІЛ-інфікування, а також імунологічні маркери прогресування інфекції (CD4, CD8 і P24). У психологічному аспекті вимірювалися рівні тривоги і депресії (Шкали тривоги та депресії Гамільтона).

A.Pergami та співавтори виявили, що поширеність депресивних розладів серед ВІЛ-інфікованих дорівнює від 4% до 32% . У більшості випадків депресивні розлади предиспонують захворюванню і пов'язані з психіатричним анамнезом, зловживанням алкоголем, наркотиками. Якщо порушення настрою з'являються на більш тяжких стадіях захворювання, то вони пов'язані з органічним ураженням головного мозку, що спричинено СНІДом. На пізніх етапах ВІЛ-інфекції спостерігаються маніакальні прояви, які супроводжуються СНІД-асоційованою деменцією [17, с. 11].

Характерно, що психотична депресія частіше розвивається у хворих, які вже мали в анамнезі афективні розлади різного ступеня вираженості. При цьому суїцидальні спроби частіше вчиняються тими, хто був свідком смерті від СНІДу близьких або друзів. Значно рідше у ВІЛ-інфікованих хворих відзначається невротична депресія.

Згідно із класифікацією В.В. Покровського, яка широко використовується клініцистами, стадії ВІЛ-інфекції, починаючи із стадії 3Б "вторинних захворювань" (за іншими авторами, зі стадії 3А), мають назву СНІДу. Серед психічної патології, характерної саме для СНІДу, спостерігалася чимала кількість психічних розладів. Так, афективні порушення спостерігались у 30 % хворих; шизофреноподібні розлади -- у 23 %, шизоафективні -- у 8 %, синдром дезадаптації -- у 9 %, токсикоманії -- до 8 %, психоорганичний синдром -- до 7 %.

Ряд авторів підкреслюють, що багато психопатологічних симптомів СНІДу схожі на переживання хворих на рак у термінальній стадії. Це наводить дослідників на думку про універсальний механізм психопатологічного реагування в умовах важкого невиліковного захворювання.

Існує точка зору, що оскільки вірус ВІЛ вражає нервові клітини безпосередньо та опосередковано (завдяки опортуністичним інфекціям, пухлинним процесам, що вражають ЦНС та ПНС), то психічні порушення при СНІДі можуть мати органічний характер. Із прогресуванням захворювання приблизно у 40 % випадків розвиваються симптоми органічного ураження головного мозку; за іншими даними, ця цифра дорівнює 60 %. Протягом декількох тижнів або місяців у хворих поступово посилюються симптоми зростаючого слабоумства з психомоторною загальмованістю, порушенням свідомості, нападами, мутизмом, нетриманням сечі.

W.M. de Aguilar підкреслює важливість диференціації органічних симптомів та ендогенних порушень настрою. Слід враховувати роль енцефалопатії внаслідок метаболічної інтоксикації при опортуністичних захворюваннях головного мозку (нейроінфекціях).

A.N. Singh, J. Catalan спостерігали у хворих на СНІД гострі психози з проявами маніакального та параноїчного синдромів. У деяких хворих спостерігалась галюцинаторна симптоматика. Автори описували гостру психотичну симптоматику внаслідок органічного ураження головного мозку на останнїх стадіях хвороби.

M.C. Viana, S. Firn та співавтори спостерігали серед серопозитивних осіб депресивні розлади з симптомами депресії й тривоги. У 7% симптоматичних ВІЛ-інфікованих осіб спостерігались явища органічного ураження головного мозку.

Досліджуючи 3 групи хворих (1 група -- ВІЛ-інфіковані хворі на наркоманію, 2 група -- хворі на наркоманію без ознак ВІЛ-інфікування, 3 група -- споживачі наркотиків без ознак ВІЛ-інфікування та без ознак наркотичної залежності) з допомогою нейропсихологічних методик, F. Starace, C.Baldassarre та співавтори не виявили будь-якої різниці за показниками між пацієнтами 1 та 2 груп. Проте показники досліджених 3 групи були достовірно кращими ніж аналогічні показники у хворих 1 і 2 груп. Виявлені певні відмінності у характеристиках мотивації та кола інтересів у ВІЛ-позитивних та ВІЛ-негативних наркоманів.

Дослідження A. Morera та співавторів доводять, що особи жіночої статі ВІЛ-інфіковані та обтяжені на наркоманію показують більше психічної патології, ніж чоловіки з такими діагнозами.

J.Ayuso, F.Montanesта інші досліджували питання про розповсюдження ВІЛ-інфекції серед психічно хворих, яка становить 5, 1%. Серед них понад 70% -- ин'єкційні наркомани.

Автори досліджували психічні порушення серед осіб, що страждають на опійну наркоманію. Було досліджено три групи: а) серопозитивних асимптоматичних інтравенозних наркоманів; б) серонегативних інтравенозних наркоманів; в) серонегативних ненаркоманів (що не вживали внутрішньовенно наркотики) за допомогою нейропсихологічних методик.

Виявлено, що між 1-ю та 2-ю групами відмінностей виявлено не було. Підтверджено кращі результати показували досліджувані 3-ї групи порівняно з 1-ю та 2-ю групами. Авторами було знайдено достовірну відмінність між групами ВІЛ "+" и ВІЛ "-" інтравенозних наркоманів - у зниженні інтересів, зацікавлень та мотивації в щоденній активності. При цьому у більшості досліджуваних спостерігалося перевищення за шкалою депресії CES-D. За даними італійських авторів, відомо, що рівні загальної психопатології, депресії, тривоги виражено корелюють зі стадією ВІЛ-інфекції (СДС-I-IV) і посилюються у більш пізніх стадіях захворювання, що свідчить про те, що патопсихологічні зміни при наркоманії найбільш грубі, що й підтверджується результатами нашого дослідження.

Отже, в цілому можна сказати, що при ВІЛ-інфекції із потяжчанням у процесі загострення основного захворювання до нього приєднуються певні психічні захворювання та послаблюється соціальна адаптація хворих, особливо з подвійними розладами.

1.2 Соціально-психологічні потреби людей з ВІЛ СНІД

Іноді Віл-інфекцію помилково розглядають як винятково медичну проблему. Тим часом, людям, що живуть із ВІЛ, найчастіше доводиться зіштовхуватися із соціально-психологічними проблемами задовго до того, як їм потрібна медична допомога.

Всесвітня організація охорони здоров'я визначає здоров'я як стан повного фізичного, щиросердечного й соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб. Навіть при відсутності хворобливих симптомів Віл-інфекція часто приводить до проблем, що впливають на якість життя, на відношення людини до себе й навколишніх. Саме збереження якості життя людей з ВІЛ є метою служб підтримки [13, с.128].

Проблеми, пов'язані з життям з ВІЛ, не означають, що до Віл-позитивного потрібно ставитися як до жертв, які завжди потребують сторонньої допомоги. Віл-позитивні вчаться самі вирішувати свої життєві проблеми й допомагають іншим перебороти самітність, нерозуміння й упереджене відношення навколишніх.

Проте , навчитися жити з ВІЛ - складне завдання, воно вимагає чимало часу й сил, і з певними труднощами людина не може впоратися поодинці. У деяких ситуаціях необхідна підтримка рідних і близьких людей. В інших - досвід і допомога людей, що живуть із ВІЛ. Це становить основу роботи служб для людей з ВІЛ: підтримка найближчого соціального оточення, можливість взаємодопомоги Віл-позитивних, надання інформації й підтримки з боку кваліфікованих фахівців.

Кризи життя з ВІЛ Для кризового стану характерні депресія, тривожність, страх, почуття безпорадності й безнадійності, думки про смерті. Кризи заважають піклуватися про своє здоров'я й часом приводять до важко поправних помилок.

У період кризи людина зіштовхується відразу з декількома проблемами й не бачить виходу зі сформованої ситуації. У такому стані йому складно розібратися навіть у власних почуттях і бажаннях.

У перший момент при одержанні діагнозу "Віл-інфекція" більшість людей випробовують найсильніший шок. Потім перед ними постає питання, як складеться їхнє подальше життя, скільки воно протриває і як це все відіб'ється на близьких їм людях.

Не існує однакової або типової реакції на цей діагноз: усі сприймають його по-різному. Багатьох охоплюють гнів, пригніченість, розпач, страх за себе або близьких. Деякі в перший момент думають про самогубство. Інші, навпроти, абсолютно спокійні. Нерідко людина спочатку не вірить своєму діагнозу.

Поява перших хворобливих симптомів. Найчастіше ці прояви не мають відношення до Віл-інфекції, але Віл-позитивний може сприйняти їх як симптоми розвитку захворювання.

Більшість людей з ВІЛ - молоді люди, які не мали раніше досвіду довгострокового лікування й щоденного прийому лікарських препаратів. Деяких з них лякає думка про нездатність імунної системи самостійно боротися з вірусом, інших - складність прийому й можливість появи побічних проявів від лікування [11, с.208].

Хворобливі симптоми самі по собі є важким випробуванням для людини, але крім цього багато хто бояться неможливості повернення до бессимптомної стадії Інфекції й того, що відтепер їхнє життя буде пов'язано тільки з постійними болем, ліками й лікарнею. Стан здоров'я й знаходження в медичній установі найчастіше змушують кинути роботу або припинити навчання.

Разом з тим, Віл-інфекція може приводити до змін у відносинах з іншими людьми. Вплив ВІЛ на відносини з найближчим оточенням може бути різним: відносини можуть залишитися колишніми, погіршитися й навіть покращитися. Особливі проблеми виникають у дискордантних по ВІЛ парах, а також відносно репродуктивних прав і народження дитини.

Життя з будь-яким хронічним захворюванням тісно пов'язане із психосоциальным станом людини.

Соціальна сфера життя складається з різних аспектів: рівень доходів, соціальний захист і підтримка, кар'єра й самореалізація, суспільна діяльність. Наявність ВІЛ не означає, що потреби в соціальній сфері стають менше.

Навпроти, криза у зв'язку з ВІЛ може спонукати людину знайти нові цілі в соціальному житті. Однак дискримінація, пов'язана з ВІЛ, на місці роботи, навчання або в інших областях життя обмежує можливості людей і приводить до їхньої соціальної уразливості. Інші люди переглядають свої життєві плани, і найчастіше планувати своє життя стає набагато складніше.

Обіг за підтримкою й допомогою, може ускладнюватися відсутністю спеціалізованих служб, а також стереотипами, пов'язаними з ВІЛ. З іншого боку, у багатьох людей з ВІЛ з'являється потреба самим надавати підтримку людям, що опинились в схожій ситуації.

Одержання діагнозу може приводити до численних емоційних проблем. Вони пов'язані з різними ситуаціями в житті з ВІЛ: погіршенням фізичного самопочуття, проблемами в родині, розривом відносин з коханою людиною, втратою роботи.

Навіть при відсутності явних труднощів сама необхідність приховувати свій Віл-статус й очікування прояву негативного відношення навколишніх погіршують емоційне самопочуття людини. До таких проблем у першу чергу відносять депресію, а також стрес, гнів, різного роду страхи.

1.3 Соціальна уразливість ВІЛ інфікованих та необхідність їх соціальної підтримки

Соціальні можливості людини з ВІЛ можуть стати більше обмеженими. Головна причина цього - дискримінаційне й упереджене відношення суспільства.

У кожної людини є те, що йому не хотілося б повідомляти стороннім, те, що є частиною його особистого життя. Для людей з ВІЛ, такою таємницею звичайно є їхній діагноз. Але на відміну від інших захворювань, про які люди можуть умовчувати, Віл-інфекція пов'язана з ризиком негативного відношення, осуду й дискримінації. Незалежно від того, чи знають близькі Віл-позитивного про його діагноз, людина, швидше за все, стане приховувати цей факт на місці роботи або навчання. Розкриття Віл-статусу може привести до незаконних звільнень або відрахування з навчального закладу. Дуже часто в подібній ситуації людину просто змушують звільнитися. У деяких сферах відкриття Віл-статусу часто приводить до відмови в наданні послуг. Так, при наявності ВІЛ звичайно відмовляють у стоматологічній або косметичній допомозі. Навіть якщо людина вирішує приховувати свій Статус, це виявляється не завжди можливим. На багатьох підприємствах поширене незаконне тестування при прийомі на роботу, або обов'язкове тестування для всіх співробітників. Деякі люди, так і не одержали бажану освіту, припинили успішну кар'єру, втратили засоби до існування. Але дискримінація у зв'язку з ВІЛ може приймати й більше серйозні форми. Відомі випадки, особливо на початку епідемії, коли люди з ВІЛ зіштовхувалися з насильством і загрозою життю, деякі покинули рідне місто, побоюючись за свою безпеку [11, с.178-208].

При цьому легальний захист людей від дискримінації практично відсутній. Більшість людей з ВІЛ виявляється не в змозі протистояти дискримінації. Дуже часто вони просто не знають про свої права й вважають дискримінацію саме собою явищем зрозумілим. У результаті, багато з людей з ВІЛ живуть під постійною загрозою із втрати доходів і житла, руйнування надій в області кар'єри, презирства.

Важливою особливістю життя з ВІЛ є труднощі із плануванням подальшого життя. Людині буває складно зрозуміти, що саме повинно змінитися в його житті з одержанням діагнозу. У першу чергу, людина переглядає своє відношення до смерті. Звичайно до оголошення діагнозу люди не замислюються про те, що їхнє життя може незабаром перерватися. Також міняється відношення до власного здоров'я, до створення родини й до уявлення про майбутнє в цілому.

Часто люди з ВІЛ зіштовхуються з нездатністю довгострокового планування свого життя. При одержанні діагнозу їм часто здається, що тепер їхнє життя обмежене, що вони не доживуть до старості, що незабаром умруть. У результаті деякі люди з ВІЛ нічого не планують довше, ніж на рік, ідуть із навчальних закладів, не думають про кар'єру, не займаються поліпшенням житлових умов. Тим часом, життя триває, а відсутність його планування приводить жалю про загублений час.

З іншого боку, Віл-інфекція іноді дозволяє більш чітко визначити життєві плани. Серйозно замислюючись про майбутнє, людина може визначити нові пріоритети в житті. Наприклад, вирішити зайнятися творчістю або направити всі зусилля на те, щоб домогтися розвитку кар'єри. Життєва криза може допомогти людині знайти нову життєву мету. Людям, що зштовхнулися із проблемами ВІЛ, буває складно впоратися із цим поодинці. Не дивно, що багато хто з них починають шукати можливості для допомоги. На жаль, ресурси для більшості Віл-позитивних досить обмежені. Спеціалізованих служб підтримки існує мізерно мало. В умовах дискримінації й нерозуміння з боку навколишніх, а також через відсутність служб підтримки, одним з основних ресурсів допомоги для людей з ВІЛ є взаємодопомога - підтримка з боку людей, які опинились в схожій ситуації. Прагнення допомогти іншим Віл-позитивним може бути однієї з перших потреб людини, навіть якщо він лише недавно довідався про свій діагноз. Частіше людина приходить до бажання підтримати інших, переборовши власні проблеми. У періоди кризи люди особливо гостро потребують релігійної допомоги й підтримки: бесіді з людьми своєї віри, молитві, релігійних обрядах або консультації з духовною особою з яких-небудь питань. Однак у деяких релігійних організаціях людям з ВІЛ, що звертається за допомогою, доводиться зіштовхуватися зі зневагою й дискримінацією [14, с.215-224].

Духовні потреби є унікальними в кожної людини, і необов'язково вони пов'язані з якою-небудь релігією. У ході свого духовного пошуку людина з ВІЛ визначає своє подання про світ і про своє місце в ньому. Цей шлях може тривати кілька років, протягом яких людина вчитися жити з ВІЛ.

2. Напрямки соціально-психологічної підтримки осіб хворих на СНІД

2.1 Психосоціальна підтримка ВІЛ-інфікованих людей

У широкому змісті соціальну підтримку ВІЛ - інфікованих можна визначити як систему економічних, організаційних, правових й інших заходів, здійснюваних державою й недержавними організаціями з метою всебічного захисту осіб, хворих СНІДом, і членів їхніх родин, реабілітації й інтеграції їх у суспільство, а також профілактики поширення цього захворювання.

У вузькому змісті соціальна підтримка зазначених осіб являє собою сукупність надаваних їм видів матеріально-побутової допомоги і є невід'ємною частиною державної системи соціального забезпечення [2, с.41].

Надання соціальної підтримки може здійснюватись за такими напрямами:

- здійснення соціального обслуговування дітей, сімей, яких торкнулася проблема ВІЛ/СНІД, шляхом надання їм доступних безкоштовних індивідуальних, сімейних, групових соціальних послуг. Основні завдання: -надання соціально-педагогічної, соціально-психологічної та соціально-економічної (за кошти благодійної організації) допомоги сім`ям з дітьми, яких торкнулася проблема ВІЛ/СНІД, дітям-сиротам, які живуть з ВІЛ/СНІД, за їх потребою;

- здійснення соціального супроводу сімей з дітьми, яких торкнулася проблема ВІЛ/СНІД, за контрактами та індивідуальними планами супроводу;

- надання соціальної підтримки ВІЛ-позитивним вагітнім жінкам та породіллям, в тому числі на території спеціалізованих медичних установ;

- здійснення індивідуальної підготовки дітей з проблемами ВІЛ/СНІД до перебування в організованих дитячих колективах;

- залучення сімей з дітьми, яких торкнулася проблема ВІЛ/СНІД, до участі в соціально-культурологічних заходах в територіальній громаді міста Києва;

- формування умов для надання соціальних послуг сім'ям на районному рівні з використанням ресурсів центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді [2, с. 41-47].

Надання психосоціальної допомоги є важливим аспектом відходу як на інституційному рівні, так і на рівні співтовариства. У лікарнях і клініках може бути необхідно виділити спеціальні приміщення, щоб забезпечити приватність і конфіденційність [6, с.496].

При розробці схем психотерапевтичної корекції психоемоційного стану й особистісного реагування у хворих із симптомокомплексом ми виходимо, у першу чергу, з його зв'язку з давниною й вагою захворювання на СНІД. Тому головна роль приділяється раціональній й непрямій психотерапії, спрямованої на:

- дезактуалізацію страхів несприятливого вплину й наслідку захворювання;

- зниження його соціальної значимості в уявлені хворих, корекцію системи ціннісної орієнтації для того, щоб захворювання відсувалося в ній на останній план;

- потенціювання високої ефективності лікування захворювання й професійних якостей лікаря.

Свідомо підкреслюється й навіть гіперболізується значимість яких-небудь позитивних зрушень у самопочутті.

Перевага в більшості цих хворих ергопатичного типу реагування на захворювання й високу соціальну значимість його впливу на відношення до хворого в трудовому колективі й обмеженню кар'єри свідчать про наявність досить високих трудових установок. Тому корекція направляється, у першу чергу, на розвінчування негативного впливу хвороби на трудову діяльність хворих і можливість досягнення ними більше високого положення в суспільстві.

Ця тема повинна знаходити своє відбиття в індивідуальних бесідах із хворими й обговорюватися на сеансах групової психотерапії: "... що б я зробив ще на роботі, якби не хворів, і чим конкретно хвороба перешкодила мені це зробити...", "... чи досягли мої здорові знайомі, друзі більше високого положення в суспільстві, чим я?... Чим перешкодила б їм хвороба?".

Для активної перебудови особистісного реагування хворих на захворювання важливо якнайшвидше зняти явища астенії, домагатися підвищення емоційного тла, що саме по собі потенціює, підтверджує в поданні хворих ефективність лікування. Тому вже з першого етапу важлива роль приділяється гіпносуггестивній психотерапії й вселянню наяву.

Для психопрофілактичних навичок з активно використовуються методи психічної саморегуляції. При цьому для прискорення освоєння хворими навичок експрес-релаксації їм рекомендується на додаток до основного курсу психотерапії прослуховувати в групі відповідні фонограми з музичним супроводом (6-7 сеансів).

В індивідуальних заняттях спочатку більше часу приділяється раціональній, гіпносуггестивній психотерапії, вселянню наяву, потім акцент переноситься на пророблення індивідуальних формул самонавіювання, корекцію навичок психічної саморегуляції.

На останньому занятті проводиться закріпляюча раціональна психотерапія й вселяння наяву, спрямовані на закріплення навичок психічної саморегуляції, формування у хворих упевненості в оволодінні ними, фіксується установка на використання їх надалі, даються психогігієнічні рекомендації.

Диференційовані схеми психотерапії хворих на СНІД з гострими невротичними розладами повинні будуватися, у першу чергу, виходячи із природи невротичних розладів, безпосередньо пов'язаних з актуальними психотравмами, характерних особистісних рис хворих, а також більшої (у порівнянні з першою групою) виразності проявів астенії й емоційної насиченості їхніх переживань.

У хворих з неврастенією психотерапевтичний вплив необхідно починати з гіпносуггестивної психотерапії відразу після встановлення емоційного контакту.

Починаючи з 3-4-го занять включають раціональну й колективно-групову психотерапію, які поступово стають основними в системі патогенетичного спрямованого впливу й зорієнтовані на корекцію характерологічних особливостей хворих, пророблення ними моделей адаптивних форм емоційного реагування, зміна відносини до психотравмуючих факторів і соматичного захворювання.

Після 4-5-го занять хворі повинні починати освоювати навички психічної саморегуляції.

З огляду на наявність досить вираженої трудової установки (ергопатичний тип реагування на захворювання, значимість у поданні впливів захворювання на відношення до них у трудовому колективі), тут, як й у першій групі, соціальний тренінг необхідно направляти на реадаптацію в трудовому колективі, однак при цьому тісно прив'язувати не стільки до соматичного захворювання, скільки до психотравми.

Оскільки в більшості випадків у цих хворих мова йде про хронічні психотравми, важливо не стільки дезактуалізувати їхню значимість, скільки проробити навички адаптивного поводження, що жадає від хворих певних вольових зусиль, активності й емоційного настрою.

Тому симптоматична гіпносуггестивна психотерапія й потенціювання комплексу медикаментозних і немедикаментозних процедур, у процесі курсу лікування повинна займати чимале місце в структурі системи психотерапії.

Особливе значення надається роз'ясненню механізмів виникнення невротичних розладів, фізіологічної суті процесів, які привели до розвитку патологічних форм емоційного реагування.

Перші індивідуальні заняття майже повністю складаються з гіпносуггестивної психотерапії й вселяння наяву, потім (з 3-го заняття) включаються самонавіяння й раціональна психотерапія, з наступною корекцією навичок психічної саморегуляції і їхнім закріпленням.

При диссоціативних (конверсійних) розладах психотерапевтична тактика повинна будуватися з врахуванням характерних особистісних рис хворого (егоцентризм, демонстративність, рентні установки, завищений рівень самооцінки й претензій), а також безпосереднього зв'язку невротичних розладів з актуальними, як правило, гострими психотравмами (найчастіше сімейно-побутовими конфліктами).

Головними завданнями першого етапу роботи із цими хворими є необхідність установлення емоційного контакту й формування адекватного відношення до психотерапії, ліквідація гострої невротичної симптоматики, потенціювання лікаря й лікувального комплексу в цілому.

Основними методами в перші 4-5 сеансів виступають гіпносуггестивна, непряма психотерапія й імперативне вселяння наяву.

Тільки після досягнення істотної динаміки емоційного стану, нормалізації сну й формування адекватного відношення до психотерапії підключається патогенетича психотерапія й поступово здійснюється перехід від співчутливо-седативного впливу до обговорення емоційних проблем хворих, роз'яснення суті невротичних розладів і корекції їхніх поведінкових реакцій.

Розвінчування "несчастливості", "винятковості" хворих й "провини" у їхньому захворюванні родичів, друзів, близьких, співробітників, начальства, вимагає певної обережності, поступовості, послідовності, і повинне здійснюватися шляхом перевиховання з емоційним підкріпленням.

Оволодіння навичками психічної саморегуляції в цих хворих пов'язане з певними труднощами, що виникає через виражену їхню емоційну лабільність і неможливість тривалої концентрації активної уваги.

Для полегшення виконання завдання необхідно використати моделювання психологічно важких індивидуально-значимих для хворих ситуацій і відпрацьовувати психопрофілактичні навички адаптивного поводження, які закріплюються вселянням наяву [16, с.512].

У структурі перших індивідуальних занять основне місце займають вселяння наяву й гіпносуггестивна психотерапія, потім поступово повинні переважати раціональна психотерапія й методи психічної саморегуляції.

Характерні для хворих з обсессивно-компульсивними розладами особистісні особливості (високий рівень тривожності, задумливість, "самокопання"), а також специфіка емоційних порушень (інтравертировності й імпрессивності емоційних проявів, їхній депресивний відтінок) диктують необхідність проведення, у першу чергу, раціональної психотерапії, що підкріплюється вселянням наяву.

Основу психотерапії цих хворих повинне становити ретельне відпрацювання індивідуальних формул самонавіяння, власне кажучи коротких імперативних самонаказів седативного характеру, спрямованих на дезактуализацію конкретних симптомів у складних психологічних ситуаціях, а також функціональний тренінг.

Ціль раціональної психотерапії - роз'яснення механізмів виникнення навязливості, зміна відносин хворих до своїх страхів, побоюванням і неприємним відчуттям, відпрацювання індиферентного відношення до них.

Для активації хворих з 4-5-го заняття широко практикується колективно-групова психотерапія.

Корекція відношення до захворювання здійснюється з урахуванням індивідуальної значимості його впливу на різні сфери соціального статусу (найчастіше - формування відчуття ізоляції, закомплексованості, віддалення від людей, відчуття "я не такий, як всі"), а також обсесивно-параноїдального типу реагування на захворювання [11, с.178].

Для цього із самого початку раціональна психотерапія поєднується із самонавіюванням, а також підкріплюється вселянням наяву й функціональним тренінгом у загальмованому й активному стані кори головного мозку.

При побудові психотерапевтичних схем лікування хворих із затяжними невротичними розладами, на тлі яких виникло соматичне захворювання, варто виходити з найбільшої виразності в них астенічних проявів; наявності елементів психопатизації особистості з найбільшої (у порівнянні з іншими групами) соціальної дезадаптацією; втрати зв'язку невротичних розладів з актуальними психотравмами; обмеженням їхнього перебігу соматичним захворюванням; невідповідності ступеня важкості соматичного захворювання інтерпретації його хворими.

Природно, психотерапія цих хворих повинна носити переважно патогенетичний характер, однак, у першу чергу, вони мають потребу в усуненні гострої невротичної симптоматики. Тому психотерапевтичний вплив необхідно починати з гіпносугестивної психотерапії відразу після встановлення емоційного контакту із хворим.

Одночасно велика увага приділяється непрямій психотерапії, дезактуалізації страхів, пов'язаних із соматичним захворюванням, потенціюванння лікаря-інтерніста й усього комплексу медикаментозних і немедикаментозних процедур.

У груповій психотерапії широко використовуються прийоми психотерапевтичного рикошету, дзеркала, емоційної підтримки й т.п.

Зміст індивідуальних занять також диктується особливостями невротичних розладів, виразністю соціальної дезадаптації й психопатизації особистості хворих.

В одних випадках більшу роль відіграє раціональна психотерапія, в інші - функціональний тренінг, у третіх - корекція масштабу переживання хвороби, емоційна підтримка й т.п.

Клінічний досвід і численні дослідження дозволяють стверджувати - саме така системна, багаторівнева, диференційована психотерапія, що сполучає кілька методів і форм патогенетично обґрунтованого впливу й враховує особливості психічних порушень й особистості соматичних хворих, дозволяє досягти істотного поліпшення їхнього психоемоційного стану й формування адекватного відношення до соматичного страждання.

Психотерапія, як засіб корекції психоемоційного стану соматичних хворих й їхні відношення до свого захворювання, здавна застосовується в соматичній медицині.

Багато авторів й у наш час повідомляють про успішне застосування психотерапії в комплексі лікування хворих з різними соматичними захворюваннями, маючи на увазі позитивну динаміку порушень психічної сфери, що відзначалися в них.

Безумовно, регрес невротичної симптоматики в соматичних хворих є однією з головних цілей психотерапевтичного впливу, однак для об'єктивізації ефективності лікування якісної його оцінки буває недостатньо.

Варто мати на увазі й те, що тільки блокуванням невротичної симптоматики завдання психотерапії соматичних хворих не вичерпуються.

Величезне значення при їхньому лікуванні має корекція неадекватного відношення до соматичного страждання, ефективність якої становить важливу частину ефективності психотерапії, і також має потребу в об'єктивізації. До того ж, в останні роки в клінічній практиці усе більше широкого поширення здобуває комплексна система інтегральної оцінки ефективності терапевтичних заходів, що включає не тільки медичний, але й соціальний й економічний компоненти. При цьому досить важливо, щоб методика об'єктивізації ефективності психотерапії соматичних хворих була безпечною й не стомлюючою для хворих, і в той же час простою і зручною для лікаря, не потребуючого складного устаткування й т.п.

На підставі багаторічного клінічного досвіду розроблена методика об'єктивізації ефективності психотерапії хворих на СНІД, що включає три основних блоки:

1. Кількісну оцінку динаміки інтенсивності невротичних скарг у хворих.

2. Кількісну оцінку динаміки експериментально-психологічних показників, що характеризують психоемоційний стан хворих й їхнє відношення до захворювання.

3. Комплексну інтегральну оцінку ефективності психотерапії з вирахуванням коефіцієнтів медичної, соціальної й економічної ефективності, а також інтегрального показника.

Залежно від поставлених завдань й умов кожний із цих блоків може використовуватися самостійно або в комплексі.

Запропонована методика в цілому й кожний з її блоків пройшли апробацію при оцінці ефективності психотерапії майже тисячі хворих із захворюваннями серцево-судинної й сечовидільної систем, органів дихання, травлення й цукровим діабетом, у яких відзначалися непсихотичні порушення психічної сфери у вигляді соматогенного астенічного симптомокомплексу, гострих невротичних розладів, що розвилися на тлі соматичних захворювань, а також затяжних невротичних розладів і невротичних процесів, ускладнених соматичною патологією.

2.2 Напрями соціальної роботи та розробка схем психотерапевтичної корекції психоемоційного стану

Попередній практичний досвід зарубіжних і вітчизняних психологів у створені добре структурованих груп підтримки хворих на СНІД був використаний у нашій експериментальній роботі. Метою групової соціальної роботи на етапі захворювання було оволодіння знаннями, уміннями та навичками ефективного подолання стресових ситуацій та вирішення психологічних проблем хворих на СНІД. Хворим пропонувалася групова робота у вигляді тренінгу умінь та навичок, яка поступово і непомітно переходила у тренінг вирішення психологічних проблем, які призвели до хвороби і виникли внаслідок неї. Така тактика сприяла швидкому подоланню хворими тривожності, пов'язаної з груповою роботою, та активізувала їх бажання працювати у напрямку не тільки отримання певної психологічної інформації, оволодіння навичками й уміннями, а й вирішення особистісних проблем, пов'язаних з хворобою [14, с.224].

Групова робота хворих на СНІД вирішувала такі завдання, як:

- сформувати гнучку та активну життєву позицію;

- оволодіти уміннями правильно виражати свої емоції та почуття;

- навчитися цінувати свою особистість;

- оволодіти уміннями та навичками правильно структурувати свій час (час для роботи та відпочинку);

- подолати або зменшити прояви страху смерті;

- навчитися ефективно спілкуватися з іншими людьми;

- оволодіти навичками та вміннями правильно реагувати на стресові ситуації та долати їх.

Програма групової роботи хворих на СНІД передбачала кількість членів групи від 12 до 15 та тривалість її роботи - 3 рази на місяць по 2, 5 - 3 години впродовж 6 місяців. Тривалість групової роботи впродовж 6 місяців є оптимальною для продуктивного пристосування хворих на СНІД до нових умов життя.

Програма групової роботи впроваджувалась в різних вікових групах хворих на СНІД: від 35 до 45 років; від 46 до 55 років; від 56 і вище років.

Наприклад, група хворих віком від 35 до 45 років характеризується найбільшою пізнавальною активністю, іноді нереальною надією на успіх та вірою в майбутнє. У роботі групи підтримки більшої уваги приділялося самопізнанню хворих та аналізові стосунків з близьким оточенням; формуванню вміння адекватно реагувати на наслідки хвороби; визначенню психологічних проблем, які призвели до хвороби та виникли внаслідок неї, і їх вирішенню; навчанню ефективному спілкуванню з іншими; формуванню активної життєвої позиції.

У групі віком від 46 до 55 років важливого значення набувають професійно-трудові компоненти психологічної картини хвороби (зниження працездатності, або вихід на пенсію) та особисті (відокремлення дорослих дітей та стосунки з чоловіком). Саме тому акцент психологічної роботи робився на навчанні ефективно долати стресові ситуації на роботі та краще структурувати свій час (роботи та відпочинку), на пізнанні своєї особистості, вмінні знаходити різні сфери власного застосування та формуванні власної філософської позиції щодо життя та смерті.

Група від 56 років і більше років акцентує свою увагу на соматичних відчуттях, занадто піклуючись про своє здоров'я, що пов'язано зі зниженням соціальної активності; має труднощі щодо швидкого пристосування до змін, пов'язаних із захворюванням (змін у режимі дня), та занепокоєння з приводу того, що життя закінчується. Саме тому групова робота в даному випадку була спрямована більше не на вирішення психологічних проблем, а на приємне спілкування з іншими членами групи, вираження своїх негативних почуттів, страху смерті та болю, пов'язаного з хворобою та її наслідками, пошук продуктивного та творчого застосування свого вільного часу.

Програма психологічної реабілітації хворих на СНІД в групах підтримки складалася з 18 тренінгових занять, на яких відпрацьовувались різні теми, що стосуються психологічної картини раку молочної залози. Серед них:

- 1 заняття - ознайомлення з правилами групи, презентація власного Я та знайомство з членами групи;

- 2 заняття - отримання інформації про вплив стресу на здоров'я, взаємозв'язок реакції на стрес та хвороби, фази стресу та оволодіння деякими прийомами, що допомагають ефективно долати стресові ситуації;

- 3 заняття - ознайомлення з основними галузями переваг, які надаються людині хворобою, та усвідомлення власних переваг хвороби, потреб, які лежать в їх основі, та правил, що заважають задовольняти потреби продуктивним способом;

- 4 заняття - визначення та формування інших способів реалізації потреб, які задовольнялися за допомогою хвороби; усвідомлення та вибір життєвих цілей на найближче майбутнє (від сьогодення до 5 років) та планування їх реалізації;

- 5 заняття - оволодіння інформаційним матеріалом про етапи подолання стресу та напруження і використання їх на практиці;

- 6 заняття - ознайомлення та засвоєння різних способів розслаблення: релаксації, медитації, аутогіпнозу та аутогенного тренування;

- 7 заняття - усвідомлення психологічних проблем, які існують в сімейних стосунках, їх корекція та терапія;

- 8 заняття - визначення власної міри відповідальності за себе та інших: усвідомлення життєвої позиції щодо понять “слід”, “потрібно”, “необхідно”, “повинна” та їх корекція;

- 9 заняття - отримання інформації про вплив невиражених негативних почуттів на стан здоров'я та оволодіння навичками правильно виражати свої почуття;