Соціальне питання і утопічний соціалізм

Міністерство освіти та науки України

Національний авіаційний університет

Кафедра соціології

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Історія соціології»

Тема: «Соціальне питання і утопічний соціалізм»

Виконала:

студентка 2 курсу 205 групи

факультету психології та соціології

Левченко Анастасія Сергіївна

Перевірив:

_______________________________

Київ - 2008

Зміст

Вступ

1. Еволюція соціального питання. Суть і попередні форми соціального питання

2. Сутність та розвиток поняття утопічного соціалізму у різні історичні періоди різних країн Європи

3. Томас Мор як засновник утопічного напрямку в науці

4. Роберт Оуен про працю як основний елемент ідеального суспільства

5. Сен-Симон Клод Анрі де Рувуа як засновник індустріалізму

6. Шарль Фур'є і його вирішення соціального питання

Висновки

Вступ

Боротьба різних прошарків населення за рівноправність у соціальних, економічних і політичних відносинах, за право реалізації своїх волевиявлень, думок і дій була і залишається основним соціальним питанням. На протязі існування держави воно повставало на всіх етапах його розвитку і турбувало вчених, філософів і соціологів всіх часів. Ще в часи античності окремі представники передової суспільно-політичної думки намагалися заглянути в суспільство майбутнього, заснованої на принципах рівності. Проте перші соціалістичні учення з'явилися в епоху первинного накопичення капіталу. Вони найтіснішим чином були пов'язані з рухом пригноблюваних мас за своє соціальне звільнення.

Вони намагалися проаналізувати стосунки і відносини, які склалися у різних прошарків населення і скласти певні моделі ідеального суспільства. Це стало метою основних наукових праць вчених того часу, стало початком розвитку такого наукового напрямку як утопічний соціалізм.

Важливе місце в європейській суспільно-політичній думці займали соціологічні ідеї утопічного соціалізму Соціальні мислителі першої половини XIX ст. прагнуть у тій чи іншій формі осмислити результати революційної ломки старого суспільного ладу й оцінити той суспільний лад який прийшов на зміну феодальному, проблеми „революційної демократії”, „індустріалізму” і „капіталізму” виступають ключовими для всіх без винятку визначних мислителів даного періоду.

Утопічний соціалізм об'єднує ті концепції, які в тій чи іншій формі висловлюють неприйняття нових порядків і прагнуть критикувати їх з позицій минулого.

Крім того наукова праця вчених пов'язана також з критичним ставленням до буржуазного ладу, який утвердився внаслідок революцій, однак при цьому і старий порядок стає об'єктом засудження феодальному минулому і буржуазному сьогоденню. Тут протиставляють майбутній справедливий лад, який міг би бути побудований самими людьми.

Але треба розуміти, що не всі вчення про майбутнє суспільство відносяться до утопічного соціалізму, оскільки існують певні ознаки, що дозволяють віднести те або інше учення до соціалістичної утопії. Серед цих ознак можна виділити наявність ідеї ліквідації експлуатації, досягнення не тільки політичної, але і соціальної рівності, загального обов'язку трудової діяльності, цілеспрямованого виховання, суспільної власності і ін.

Історія утопічного соціалізму ділиться на три великі етапи:

- ранній утопічний соціалізм епохи первинного накопичення капіталу (XVI - початок XVII століття);

- утопічний соціалізм епохи буржуазних революцій і становлення капіталізму (XVII - XVIII століття);

- утопічний соціалізм епохи затвердження капіталізму (кінець XVIII початок XIX століття).

Критерієм такого ділення є класова обумовленість виникнення соціалістичних теорій, обґрунтована класиками марксизм-ленінізму.

Утопічний соціалізм - це першооснова соціологічних вчень сучасності.

1. Еволюція соціального питання. Суть і попередні форми соціального питання.

Питання, як здійснити мирне співжиття і мирну співпрацю різних шарів, класів і прошарків одного народу, далеко віддалених один від одного за своїми економічними умовами, своїми життєвими звичками і своїми життєвими переконаннями, - ось загальний зміст так званого "соціального питання".

В наші дні це питання у всій своїй величі стоїть перед очима мислячої людини. Його розвиток має особливу сторону загального розвитку культури в цілому. І паралельно з цим розвитком соціальне питання виступає перед нами в трьох своїх великих і головних формах, між якими зберігається глибокий і міцний зв'язок, які взаємно обумовлюють один одного і взаємно роблять один на одного то прискорюючий, то уповільнюючий вплив.

У основі лежить соціальне життя саме по собі, в його безпосередньому прояві, у вигляді економічного життя. Другу головну норму представляє політичне життя, третю - духовне життя.

Найважливішим елементом економічного життя є праця, переважно праця як виробництво товарів. Вона розпадається на дві великі області: сільське господарство і промисловість, причому останню можна визначити як міське виробництво, бо сільське господарство зосереджується переважно в селах, промисловість же розвивається переважно в містах. У своєму розвиненому стані, яким ми знаємо його у наш час, соціальне питання стоїть, головним чином, у зв'язку з положенням праці, притому значно більше праці промислової, чим праці сільськогосподарської. Тепер, як відомо, це питання, перш за все, є питанням промислових робочих. Далеко позаду нього стоїть за своїм значенням питання про робочих сільськогосподарських.

Але старішою, ніж ці форми, є інша форма соціального питання, форма яка, звичайно, ближче пов'язана з другим з сучасних проявів, з питанням про сільськогосподарських робочих. Тобто селянське питання.

З давніх пір і у багатьох випадках вже з "класичної старовини", тобто у греків і римлян - спостерігається боротьба між селянським прошарком і прошарком феодалів. Феодали гноблять селян, як єдині і безпосередні власники землі, як кредитори, - особливо, що позичають худобу - і як законодавці; часто вони обертають селян в рабство. Феодал нерідко є не тільки паном і господарем, але і власником селянина, який стає тоді кріпосним у силу його завоювання або якого-небудь іншого "права", що покоїться на свавіллі або на могутності пана. У Римі і Греції зіткнення і боротьба, що виникла на цьому ґрунті відходять у пізніх сторіччях швидше на задній план; зате на передній план висуваються зіткнення і боротьба, основою яких служить положення невільників в копальнях і міських поселеннях, а також положення бідняків, особливо в крупних густонаселених містах.

Подібним же шляхом йшов до цих пір розвиток соціального питання в новому культурному світі. У останні роки середньовіччя і аж до XIX сторіччя, і навіть до теперішнього часу, селянство, незадоволене, схильне до обурення і від часу до часу, то тут, то що там повстає, роздавлене і пригноблюване, - служить предметом турботи політиків і предметом рятувальних спроб шляхом законодавства. Вже тут розгляд політичного життя не можна відокремити від розгляду життя соціального.

Бажання, прагнення і надії особисто скованого і зв'язаного у розпорядженні своєю власністю селянина попрямували на завоювання особистої свободи і вільної власності, достатньої для утримання його сімейства. У одних випадках соціальний розвиток та сам по собі розвиток суспільства, виявлялись здатними звільнити селянина, причому феодали самі безпосередньо визнали для себе вигідним звільнення селян. У інших випадках і тоді, коли першого чинника виявлялося недостатньо, акт звільнення повинна була здійснювати держава.

Розвиток суспільства є розвиток того, хто володіє і через володіння пануючого класу, як колективної одиниці, яка займає велику територію і з свого середовища виділяє органи "держави", які є носіями і виразниками її колективної ролі.

У цьому сенсі слова "суспільство" складається перш за все, із старого феодального стану (який складається у свою чергу з світських феодалів, дворянства або рицарства та духовні феодали, клір, церковна ієрархія, яка була представлена в особі своїх високих і вищих князів церкви) та новий пануючий прошарок - ті, в чиїх руках були гроші, і хто як лихварі, купці і промислові підприємці отримав загальну назву капіталістів.

Обидва ці елемента суспільства, іноді діяли спільно один з одним, іноді один проти одного. Вони боролися за державу, тобто за владу в державі, за політичну владу, яку кожен з них прагнув здійснювати в своїх виняткових інтересах, а там, де вони стикалися з інтересами іншого елементу, здійснювати за рахунок ворожих інтересів цього останнього.

Розвиток суспільства і держави і боротьба усередині суспільства за політичну владу наповнювали собою історію європейських націй, особливо історію останніх чотирьох сторіч.

На нижніх ступенях суспільства і держави, протікає життя власне "народу", величезної маси, яка постійно зайнята продуктивною працею. Відношення народу до правлячого класу, який саме тому і є правлячим, що він править народом, можна висловити так: народ годує і живить своїх панів заради визначених, корисних для нього (народу) і навіть необхідних функцій - суд, управління, освіта, духовне керівництво. Але правлячий клас певною мірою залежить від волі народу.

Не дивлячись на це панове залишаються панами і все більш і більш приходять до свідомості своєї незалежності і свого самовладдя. Частково вони відчувають в собі таке покликання, як люди благородного походження, відмічені надприродними дарами і милостями божеств; частково - і це більше часте явище - вони проникаються своїм покликанням на практиці, застосовуючи свої права володаря на користь своєї власної вигоди, а не на користь народу. Далі, - і це має істотне значення для нового буржуазного шару - вони додають фактичне життя грошам, роблячи їх знаряддям і основою обману, як загальний прийнятний купувальний і платіжний засіб, розвивають і розширюють цю владу грошей, яка, само собою зрозуміло, і із самого початку, прямує до їх користі, а не до користі народу, навіть суперечить інтересам останнього.

Старий пануючий стан все більше і більше вчиться охороняти свої позиції цією фактичною владою грошей. З цією тенденцією схожа більш рання тенденція, - зробити свої земельні володіння не залежними від прав народу, щоб земля, як яка-небудь сума грошей, залишилася в повному розпорядженні господаря і давала йому можливість здійснювати свої цілі - помножувати своє багатство, свою силу, те, що приносить насолоду. Різними шляхами прагнули пануючі класи до того, щоб і людей, подібно до землі, зробити в своїх руках знаряддям, яке було б їм підвладно і покірно, зробити їх простими об'єктами свого панування, засобами для своїх цілей. У цьому їм сприяли частково традиції і первинне шкідливе право володіння, через яке були закріпачені селяни, частково також права на владу, що мали суспільний характер, права, якими може користуватися пануючий клас іноді безпосередньо і як органи суспільного управління.

До XIX сторіччя у всіх країнах Європи, (як і в наші дні ще в деяких) величезна маса населення полягала, по-перше з "селян", якщо зараховувати сюди численних власників нікчемних клаптиків землі, вимушених доповнювати свої засоби існування поденним заробітком, і, по-друге, з набагато меншого числа "городян", здебільшого ремісників-майстрів, підмайстрів і учнів. Ці городяни були правильно організовані в цеха і корпорації, подібно до того як селяни об'єднувалися в сільські громади, а іноді і в ширші територіальні одиниці, де кожен учасник має свою частку в суспільному пасовищі, володіючи при цьому правами користування. Такі права користування землевласники всіма силами прагнули відібрати або урізувати, щоб собі одним привласнити всі вигоди.

Разом із землевласниками і над ними стоять також князі з їх особливо важкими для народу вимогами. За загальним правилом, вони теж є крупними землевласниками. Як землевласники, вони піклуються про те, щоб порівняно з іншими, залишити у селян або дати їм більше свободи, часто навіть прагнуть щадити надбання своїх селян. Але, як князі, що працюють над творенням держави, вони нерідко примушують землевласників збільшувати їх вимоги по відношенню до розмірів послуг і повинностей. Князі відносяться до землевласників приблизно так само, як останні відносяться до селян, і майже примушують юнкера і бідного лицаря нещадно поводитися з своїми селянами. Зростання грошового звернення і зростання потреби государів в грошах проводить тут цілий переворот. Перетворення повинностей, що зазвичай були натуральними - наприклад, зерна, птахи і т.п. - в грошові; накладення грошових повинностей, разом з раніше існуючими натуральними; прагнення підвищити обидві повинності, щоб змусити сплату непомірної дані; збіг повинностей для світських феодалів, повинностей для духівництва (велика і мала десятина) і повинностей для князя, який обкладав і без того обтяжені сім'ї, особливо подушною податтю, що важко лягала на них, - все це нагромадження тих, що "висмоктують кров" поборів повинно було стати для селянина нестерпним. І ця нестерпність положення стає ще помітнішою, коли приходять нові ще важчі тимчасові лиха: війна або епідемія, нездатність селянина збути за достатньо високу винагороду надлишок своїх продуктів, коливання цін, подорожчання грошей, неминуче супроводжується зростанням жадності до них. Жадність ця з особливою силою опановувала всіма, хто прагнув до накопичення грошей. Потреба в грошах штовхала селянина в обійми лихваря. Тут він легко знаходив ґрунт для об'єднання з міськими ремісниками і іншими дрібними міськими людьми, що зітхали під ярмом "жидів". І без того проста людина схильна, якщо не зневажати, то побоюватися євреїв, як людей чужих йому за національністю і релігії.

Проте, якщо торгівля, розвиток обміну і грошового господарства роблять ще важчим положення "мужиків", то з іншого боку, та ж торгівля і той же розвиток приносять селянам відомі поліпшення і полегшення. Рухома цими силами, робить успіхи центральна влада, а її успіхи завжди бувають згубні для дрібних місцевих тиранів. З падінням останніх вступає на сцену "держава", яка прагне здійснити особисту свободу і формальну рівновагу. Позаду держави стоять і услід за нею йдуть суперники старого пануючого стану, представники грошового капіталу, які, принаймні, спочатку, схильні звільнити селян, що поневолили феодалами, бо рухливість людей і майна приносить вигоду капіталу, полегшуючи торгові обороти. Центральна влада, представлена князями і їх фінансистами, державними людьми повинна прагнути "розділити, щоб управляти". І якщо, з одного боку, вона хоче ізолювати один від одного окремих осіб, щоб володарювати над всіма ними, то, з іншого боку, вона бере на себе захист слабких проти сильних.

Духовний світ народу до новітнього часу наповнений переважно релігійними уявленнями. І релігія народу виткана з переживань почуттів і фантазій, які виганяють з релігії її суть і більше всього підходять до жіночої психології. Напроти того, церковність намагається дати задоволення чоловічому розуму, висуваючи свої догмати і доктрини, хоч би і найнеймовірніші, і через це вимагаючи віру. За допомогою свого духівництва, яке поширює її учення і, що ще важливіше, здається покликаним наділяти простих людей надприродними дарами і таємничими милостями, церква сама стає видимою представницею божества і виступає, як найголовніше з пануючих прошарків. Якщо не насильство і примушення, а постійна, невпинна проповідь переконає народ в "істинності" відомого учення і "святості" відомих символів, народ пов'яже з цим ученням свої власні і найбільш дорогі для нього мрії. І ці мрії тим ясніше обкреслюються у дусі братського товариства і милостивої батьківської влади, чим більше дитяче відчуття переходить в смутну самосвідомість. В цьому відношенні міські впливи з раннього часу діють і на сільське населення. Саме як така віра пригноблюваних і нещасних людей і виросло християнство в містах Римської імперії. У самій істоті його закладена мрійливість. У сектах які переконано чекали другого пришестя Господа і виконань тисячолітнього царства, могутнім ключем текла та сама кров таїнства, яку незабаром (у вигляді "чаші") духівництво наважилося привласнити собі одному. До спільності душі завжди направлені релігійні помисли, і до спільності майна - комунізму - спрямовані бажання і надії дійсних християн, тобто тих, які хочуть провести дух релігії в життя, або принаймні, з вірою чекають, що цей дух коли-небудь увійде до життя. Але віра і надія зустрічаються на цьому шляху із старою любов'ю общинників до "неподіленого священного надбання", до громадського поля і лісу, з переказами і спогадами старих часів. І ці перекази говорять про ту епоху, коли сама община, а ще раніше - рід, за допомогою своїх виборних старійшин, охороняли право і підтримували мир, коли люди упевнено вважали своєю загальною і вільною власністю всю ту територію, на якій вони селилися.

Звідси повстання селян носять подвійний характер, мають два обличчя. Одне - обернено назад у пошуках повернення втраченого: інше - дивиться вперед і чекає нової свободи і нової рівності, заснованих на міській культурі і на торговому обміні. Бажання, звернені до минулого, позначаються в тому ученні, яке свідчить, що настали часи "святих" і ці святі повинні зруйнувати царство "Вельзевула". Ті ж бажання виражаються і в божественних голосах, що чуються віруючими, і у відчутті покликання, витікаючого від божественного духу, який повідомляє свою благодать через воду хрещення, що не діє на немовлят (звідси секта анабаптістов і "перекрещенців"). Бідні усвідомлюють свою єдність у вірі, бо багачі і марнотратники - очевидно безбожники, яким закритий вхід на небо. Панове - жорстокі, священики - грішники і лицеміри, а ми повинні платити їм оброк і десятину? Господь засудив їх і їх наздожене вістря меча.

У західній Європі німецька селянська війна була останньою крупним рухом, в якому великими масами і рішуче виступило сільське населення, що захопило за собою і незадоволені общини розвинутих на той час міст. Епоха, що відрізнялася по перевазі селянським і сільським характером соціального життя, кінчилася. Одночасно закінчилися і для старих міст квітучі часи їх незалежності. Міський характер всій подальшої культури все більш і більш виступає назовні. Новий пануючий шар, що дозрівав в надрах старого і разом з ним частково розкладає, частково витісняє свого попередника. Він і по суті своєму, і по своєму походженню належить місту. І не цьому суперечить той факт, що в наступні сторіччя (з XVI століття і до нашого часу), дворянство, а частково і духівництво, вперше об'єднуються як правлячі суспільно-державні класи, і, спираючись на застиглі перекази, тим з більшою гордістю висувають своє значення. Новий пануючий прошарок повинен самостійно стати "дворянством", він навіть не нехтуватиме і священицькою рясою. Але позаду цих нових, таких, що поступово займають своє місце владик, тісниться темна і німа маса народу. Здебільшого вона складається з селянства, але в ній помічається вже дрібний міський люд.

Держава, по суті своєму, ворожа старому пануючому прошарку, оскільки вона повинна зломити силу останнього, щоб почати правити замість нього. Але на перших порах держава стає на захист цього старого феодального стану після того, як феодали підкорятимуться їй і частину своєї минулої влади отримають назад з рук в руки милостивих князів, в яких утілюється всемогутність держави.

У Англії перший час безпосереднім носієм державної влади був старий пануючий стан, частиною що ввібрало в себе елементи нового. І в названій країні цю обставину уповільнює внутрішній розвиток державної влади. Дворянська олігархія з своєю лівою рукою - духівництвом -ставит себе поряд з королем, навіть вище за нього. Такий кінцевий результат обох "революцій XVII сторіччя".

Під час першої з них ще зберігає свою життєву силу дещо з того опору, який протиставляє селянина сучасній державі, що тисне на нього довільними податками, і офіційною церквою. Мотиви цього опору стоять в близькій спорідненості з мотивами минулих повстань. Під час другої "славної" революції (1688) на перший план виступає крупне землеволодіння, що збагатилося сто років перед тим конфіскацією монастирських земель, виступає услід за ним і купецький капітал. І хоча особа і власність селянина вже давно зробилися майже вільними, його соціальне і політичне значення стають все нікчемнішими. У Великобританії і Ірландії значна частина селянства витісняється тимчасовими орендарями, інша, і така ж крупна частина, мало-помалу розпродає свої землі. Вже в першій половині XIX сторіччя в Англії і в Шотландії ми застаємо селянство майже Зниклим. У Ірландії ж воно на соціальному ґрунті приходить в різке зіткнення з англійцями, панами країни і власниками землі. І це зіткнення ще більш загострюється відмінністю і ворожістю раси і релігії і посилюється голодом, обезлюдненням країни, еміграцією, злочинами і безперервно тліючим повстанням. Положення не змінюється до самого кінця XIX сторіччя, коли парламент сполученого королівства втручається, нарешті, в "свободу" грабіжницьких орендних договорів.

Але на цьому еволюція соціального питання не закінчується. Ми і досі стикаємося з цим явищем. Постійне протистояння політичної, економічної та духовної еліти перед простим народом актуальне і в наші часи. Саме тому це питання залишається відкритим і вирішується за допомогою різних наукових концепцій та теорій відомих вчених всіх часів.

2. Сутність та розвиток поняття утопічного соціалізму у різні історичні періоди різних країн Європи

Утопічний соціалізм, мріяння, проекти і вчення про корінне перетворення суспільства на соціалістичних початках, що не спираються на знання законів суспільного розвитку і його рушійних сил. Поняття "Утопічний соціалізм" походить від назви твору Т. Мора "Утопія" (1516). "... Первинний соціалізм був утопічним соціалізмом. Він критикував капіталістичне суспільство, засуджував, проклинав його, мріяв про знищення його, фантазував про кращий лад, переконував багатих в аморальності експлуатації. Але утопічний соціалізм не міг вказати дійсного виходу. Він не умів ні роз'яснити суть найманого рабства при капіталізмі, ні відкрити закони його розвитку, ні знайти суспільну силу, яка здатна стати творцем нового суспільства"

Виникнення мріянь, що містили зародкові елементи соціалістичних ідей, виражало реакцію трудящих мас на появу приватної власності, класової нерівності і експлуатації, їх визвольні стремління і разом з тим ідейну і політичну слабкість. У доданні смутним сподіванням експлуатованих класів свідомої форми найважливіша роль належала інтелігенції, передові представники якої протягом багатьох сторіч обґрунтовували ідеали справедливого суспільства без класового гніту і експлуатації, проте виходили з ідеалістичних, моралістичних, волюнтаристських, релігійних, часом мессіаністських переконань.

Зародковою формою ідей утопічного соціалізму у всіх народів була легенда про минуле "золоте століття", що малювала у вигляді, що ідеалізувався, громадський лад і соціальну рівність людей, що панувала в нім. Подібні фантастичні зображення зустрічаються у фольклорі і в суспільній думці народів Давнього Єгипту, Передньої Азії, Індії, Китаю і Південно-східної Азії. У античній Греції легенда про "золоте століття" розвивалася в дискусіях мислителів про суспільну нерівність і "природний" стан суспільства, про зрівняльний лад Спарти, соціальні реформи Солона в Афінах, в платонівській утопії кастового "комунізму", а також в казкових оповіданнях про країни "золотого століття", знайдені мандрівниками на островах в океані (Евгемер, Ямбул).

Велике значення для становлення утопічного соціалізму мало соціальне учення раннього християнства, що проповідувало загальнолюдську рівність і братерство людей, євангельський ідеал громадського патріархального ладу із споживчим комунізмом в побуті. Проте, все більш просочуючись проповіддю примирення із земним злом і обіцянкою компенсації соціальній несправедливості в потойбічному світі, християнство направило утопічну думку в русло релігійної утопії, загальмувавши тим самим розвиток соціалістичних ідей.

В середні віки ідейною оболонкою боротьби трудових низів проти експлуатації сталі хиліастичні покладання надії релігійних єретичних сект (вальденсов, катаров, лоллардов, таборітов, анабаптістов і ін.), які оголошували джерелом гніту і соціальної нерівності відступництво церкви і пануючих класів від ідеалів первинного християнства. Навіть коли цей релігійний сектантський комунізм вливався в потік антифеодальних повстань селян, міської бідноти і робочих пізнього середньовіччя, що висувався його ідеологами (Т. Мюнцер і ін.) комуністичний ідеал залишався мізерним, відсталим і відірваним від реального історичного процесу.

У ідеях утопічного соціалізму XVI ст. містилися вже перші елементи глибокої критики буржуазного суспільства, що народжувалося, і свідомості того, що здійснення гуманістичних ідеалів вимагає достовірно людяного, комуністичного суспільства. У комуністичних утопіях Т. Мора і Т. Кампанеллы утопічний соціалізм зробив найважливіший крок вперед від ідеї спільності споживання до ідеї суспільної власності і організації господарського життя суспільства як єдиного цілого; від ідеалу замкнутої патріархальної общини до ідеалу крупної політичної освіти у вигляді міста або федерації міст, до визнання найважливішої ролі державної влади в затвердженні основ розумного суспільного устрою.

В утопічний соціалізм періоду раннього капіталізму посилилися початкові раціоналістичні елементи. Французький утопічний соціалізм епохи Просвітництва на основі вимог розуму і "природного права" критикував буржуазне суспільство і затверджував необхідність комуністичного суспільства як єдино раціонального і такого, що відповідає рівному праву всіх людей на свободу і користування життєвими благами. Цей варіант "золотого століття", яке проповідувало в утопічних романах-подорожах, що оповідали про суспільства "добрих дикунів" з природним ладом "спільності майна", отримало чіткіше обґрунтування в комуністичних трактатах 18 в. Матеріалістичний і атеїстичний "Заповіт" французького утопічного комуніста Ж. Мелье закликав селян до революційного скинення феодалізму, королівської влади, дворян і церковників і до перевлаштування суспільства. В середині XVIII ст. Г. Мабли і Мореллі виступили з раціоналістичними проектами комуністичного суспільства, що здійснює принципи "досконалої рівності" всіх людей, права на працю і обов'язковості праці для всіх членів суспільства.

У егалітарній ідеології "соціалізму рівності" дрібних трудівників-господарів, в дрібнобуржуазних побудовах Ж. Ж. Руссо і його послідовників позначився струмінь "робочого егалітарізму", що харчувався ілюзіями тих прошарків сільського і міського передпролетаріату, які ще сподівалися на можливість знищення експлуататорської системи найманої праці за допомогою зрівняльного переділу землі.

Велика французька революція принесла з собою революціонізацію ідей утопічного соціалізму, трудових низів міста і села, що змикалися з боротьбою. Ідеологи масових егалітарістських рухів переходили до вимоги загального зрівняльного переділу землі і підходили також до програми зрівняльного обмеження торгової і промислової власності, загального обмеження власницьких прав і підпорядкування їх інтересам і строгому контролю суспільства.

Вирішальний перелом в розвитку комуністичних ідей здійснив Р. Бабеф, що виробив програму "Змови в ім'я рівності" з практичним завданням звершення комуністичної революції і вперше обґрунтовував необхідність революційної диктатури. Представляючи ідеологію головним чином доіндустріального пролетаріату, бабувізм будував ідеал комуністичного суспільства як аграрного і ремісничого, з дрібним виробництвом на основі ручної праці і проповідував грубу зрівняльність, загальний аскетизм, негативне відношення до розумової праці і його представників.

До найважливішого історичного рубежу в розвитку утопічного соціалізму підішли на початку ХІХ ст. великі соціалісти-утопісти А. Сен-Симон, Ш. Фур'є і Р. Оуен, з персоною що силою виразили розчарування буржуазним суспільством самих передових представників його інтелігенції. Вони створили новий напрям критико-утопічного соціалізму і комунізму, розкрили анархію виробництва, що панувала при капіталізмі, протилежність приватновласницьких інтересів інтересам суспільства, переважання паразитичних елементів над продуктивними, фальш просторікувань про "права людини" без забезпечення йому права на працю, моральне розкладання пануючих класів і розтліваючу дію капіталізму на особу.

Критико-утопічний соціалізм в своїх довільних, фантастичних історичних конструкціях затверджував разом з тим розуміння закономірності зміни форм власності і заснованих на них форм виробництва в поступальному розвитку людства; він бачив першочергове завдання суспільного перетворення в створенні крупного суспільного виробництва, заснованого на вільній праці і досягнення науки і техніки, що планомірно застосовує. Долаючи уявлення про загальний аскетизм і зрівняльність при соціалістичному ладі, критико-утопічний соціалізм висунув соціалістичний принцип розподілу "за здібностями" і зобразив майбутнє суспільство як суспільство достатку, що забезпечує задоволення людських потреб і розквіт особи.

Висловивши ряд геніальних припущень і зародкових концепцій матеріалістичного історизму, Сен-Симон, Фур'є, Оуен і їх учні все ж таки не сходили з ґрунту ідеалістичного світогляду. Вони вважали кінцевою рушійною пружиною суспільно-історичного розвитку зміну релігійних і етичних ідей суспільства, не розуміли найважливішої історичної ролі класової боротьби народних мас і бачили в пролетаріаті лише страждаючий клас. Для зміцнення співпраці пролетаріату і буржуазії критико-утопічний соціалізм відроджував релігійні ідеї.

Ідеї критико-утопічного соціалізму були сприйняті подальшими течіями утопічного соціалізму, усередині якого посилилася диференціація буржуазного і пролетарського напрямів. У в 30-40-х рр. ХІХ ст. разом з епігонським сенсимонізмом і фур'єризмом сформувався численний споріднений перебіг буржуазного і дрібнобуржуазного соціалізму. Ці школи реакційного і консервативного утопічного соціалізму піддавали критиці капіталізм і висували утопічні проекти відновлення докапіталістичних форм господарства або об'єднання дрібних господарів проти крупного капіталу. Захищаючи з дрібнобуржуазних позицій робочий клас і пропагуючи як засіб поступового мирного перевлаштування створення продуктивних асоціацій (Би. Бюше, Л. Блан, П. Леру, До. Пеккер) або асоціацій "справедливого" еквівалентного товарообміну (Дж. Грій, П. Же. Прудон), вони отримали відгук в дрібнобуржуазних прошарках робочого класу. Навпаки, передові елементи робочого руху знаходили вираз своїх революційних устремлінь в утопічному комунізмі, що проголошував необхідність негайного корінного перевлаштування всього суспільства на початках "спільності майна". У надрах революційних таємних організацій 30-40-х рр. ХІХ ст. учення необабувістського комунізму, що відродив ідеї "глобального" комуністичного перевлаштування суспільства за допомогою революційного перевороту і революційної диктатури (Т. Дезамі, Л. О. Бланки, В. Вейтлинг і ін.). Велику популярність в робочому середовищі придбала також пропаганда Э. Кабе мирного комуністичного перевлаштування суспільства. Теоретики утопічного комунізму 30-40-х рр. сформулювали найважливіший принцип комуністичного розподілу: "від кожного - за здібностями, кожному - по потребах". Проте утопічний комунізм, як і утопічний соціалізм цього періоду, в цілому не зміг подолати релігійну спадщину суспільної думки, нерідко посилався на традиції євангельського комунізму (Кабе, Вейтлінг, Еськирос) і часом виливався в боротьбу конкуруючих сект. Вищого розвитку матеріалістичні тенденції утопічного соціалізму досягли лише в Росії, в переконаннях А.И. Герцена і Н.Р. Чернишевського.

Утопічний соціалізм прагнув побудувати досконалу соціальну систему, виходячи з відвернутих принципів розуму, справедливості свободи, рівності і братерства "... замість того, щоб джерелом науки робити критичне пізнання історичного руху, руху, який само створює матеріальні умови звільнення"

Революційний переворот в соціалістичних і комуністичних ідеях був здійснений Марксом і Енгельсом. Марксизм перетворив соціалізм з утопії в науку, довівши, що соціалізм є не здійснення абстрактних принципів справедливості і розуму, а закономірний результат історичного розвитку суспільства і класової боротьби пролетаріату, об'єднуючого навколо себе всіх трудящих. Подоланий в науковому комунізмі, утопічний соціалізм як велике досягнення суспільної думки з'явився одним з його найважливіших ідейних джерел.

Після виникнення наукового комунізму утопічний соціалізм втратив своє колишнє історичне значення. Проте процес подальшого формування робочого класу і втягування нових його шарів в революційний рух супроводжувався відродженням в нових формах ідеології утопічного соціалізму і повторенням її ілюзій і помилок. Разом з цим в умовах зрілого капіталізму подальше розорення непролетарських шарів трудящих і народження нових середніх верств населення капіталістичних країн неминуче приводять до відродження різноманітних відсталих і реакційних ідей утопічного дрібнобуржуазного соціалізму. Сучасні ідеологи буржуазії нерідко виступають з прямою апологетикою домарксистського утопічного соціалізму, прагнучи підірвати привабливу силу марксизму-ленінізму і повернути розвиток соціалізму від науки до утопії. Нарешті, в сучасну епоху в країнах, що розвиваються, також виникають ідеї утопічного соціалізму, в яких відбиваються умонастрої дрібнобуржуазного і напівпролетарського населення і їх антиімперіалістичні і національно-визвольні устремління. У цих ідеях еклектично поєднуються елементи наукового соціалізму, утопічний соціалізм, націоналізму і релігійних вірувань. У багатьох випадках ці побудови відображають революційні настрої мас і передової інтелігенції, прагнення їх до рішучої боротьби з імперіалізмом, до некапіталістичного шляху розвитку. Подібний утопічний соціалізм здатний сприймати ідеї наукового комунізму і розвиватися по шляху зближення з ним і поступового переходу на його позиції.

3. Томас Мор як засновник утопічного напрямку в науці

Томас Мор розпочинає роботу над своєю "Утопією" далеко від власної батьківщини. За свідченнями сучасників спочатку на дозвіллі Мор написав другу книгу, а потім ... приєднав до неї першу. Утопія Томаса Мора з'явилася прямим віддзеркаленням гострих класових суперечностей того часу, викликаних аграрним переворотом в Англії.

Європейському суспільству XVI сторіччя, заснованому на соціальній нерівності, Т. Мор протиставляв свій ідеал - глибоко продуману схему суспільного устрою, при якому немає приватної власності. Всі матеріальні блага належать тут більшості. Загальними в Утопії є не тільки природні багатства - земля і її надра, але і вся продукція суспільного виробництва, яка також поступає в розпорядження всіх громадян. Держава в особі сенату проводить облік і розподіл продуктів споживання на користь всього суспільства. Т. Мор основне значення надавав пошуку справедливої системи організації виробництва. У Утопії достаток всіх матеріальних благ. В Утопії немає приватної власності, а продуктивна праця обов'язкова для всіх. Тут немає дозвільних: окрім землеробства, яким зайняті всі, кожен вивчає яке-небудь ремесло як спеціальне, а іноді навіть і декілька ремесел. Таким чином, в Утопії зовсім немає людей, які б вели паразитичний спосіб життя.

Оскільки в Утопії все населення зайняте суспільно корисною працею, там достаток продуктів, необхідних "для життя і її зручностей", і діє справедливий принцип розподілу всіх матеріальних благ - по потребах.

Велику увага Мор приділяв організації праці в досконалому суспільстві, спеціально розглядаючи проблему тривалості робочого дня. Останнє завжди мало важливе значення для дрібного селянського господарства. Особливої краси набуває проблема робочого часу в період появи капіталістичної мануфактури і фермерства. Т. Мор указував на незвичайно жорстоку експлуатацію народу. Він встановлює шестигодинний робочий день. Весь вільний час дозволяється кожному проводити на свій розсуд, причому більшість віддає перевазі своє дозвілля наукам.

Отже проектуючи нову організацію праці, що розглядається як обов'язок кожного громадянина, Мор стверджував, що така система трудової повинності, як в Утопії, зовсім не перетворює працю на тяжкий тягар, яким він був для трудящих всієї тодішньої Європи. Навпаки, підкреслював Мор, "власті" в Утопії зовсім не хочуть примушувати громадян до зайвих праць. Тому, коли немає потреби в шестигодинній роботі, а в Утопії це буває досить часто, державу само скорочує "кількість робочого годинника". Система організації праці як загальній трудовій повинності переслідує "тільки одну мету: наскільки дозволяють суспільні потреби, позбавити всіх громадян від тілесного рабства і дарувати їм якомога більше часу для духовної свободи і освіти. Бо в цьому ... полягає щастя життя".

Будучи утопістом, Мор вірив, що достаток матеріальних благ може бути досягнутий знищенням соціального паразитизму і системою загальної трудової повинності. Проте низький рівень техніки, на якій ґрунтувалося все господарське життя Утопії (де переважала ручна праця), недозволив би повністю задовольнити потреб навіть такого "ідеального суспільства", про яке мріяв Т. Мор.

Проблему тяжких і неприємних робіт Мор вирішує, використовуючи рабство або апелюючи до релігії. Наприклад, при суспільних трапезах всі найбільш брудні і трудомісткі роботи виконуються рабинями. Рабині зайняті такими видами праці, як забій і білування худоби, ремонт дороги, очищення ровів, рубка дерев, перевезення дров і т. д. Але разом з ними "рабську працю" несуть і деякі вільні громадяни Утопії, що роблять це через свої релігійні переконання. Існування рабів в ідеальній державі явно суперечить принципам рівності, на основі якої Мор проектував досконалий суспільний устрій Утопії. Втім, питома вага рабів а суспільному виробництві Утопії незначна, бо основними виробниками все ж таки є повноправні громадяни. Рабство в Утопії має специфічний характер; крім того, що воно виконує економічну функцію, воно є мірою покарання за злочини і засобом трудового перевиховання. Головним джерелом рабства в Утопії був кримінальний злочин, що здійснюється ким-небудь з її громадян. Що стосується зовнішніх джерел рабства, то це або захоплення в полон під час війни, або (і найчастіше) викуп іноземців, засуджених у себе на батьківщині до страти. У своїх теоріях Т. Мор виходив з рівня розвитку виробничих сил і традицій своєї епохи.

Частково цим пояснюється нарочита скромність і непримхливість утопійців у задоволенні своїх повсякденних потреб. В той же час, підкреслюючи простоту і скромність побуту утопійців, Мор виражав свідомий протест проти соціальної нерівності в сучасному йому суспільстві, де убогість більшості уживалася з розкішшю експлуататорів. Теорія Мору близька ідеям примітивного зрівняльного комунізму середніх століть. За плечима Мора вантаж середньовічних традицій християнської проповіді про необхідність самообмеження, пошана бідності і аскетизму. Проте головне пояснення проблеми - в своєрідному гуманістичному відношенні до праці. Для гуманістів XV-XVI ст. праця для забезпечення засобів існування - це "тілесне рабство", якому вони протиставляли духовну, інтелектуальну діяльність, гідну заповнювати дозвілля людини.

Гідним людини гуманіст вважає лише розумову працю, якій тільки і повинно віддавати своє дозвілля. Саме у цьому гуманісти, зокрема Мор, бачили сенс самого поняття "дозвілля", яке і в "Утопії", і в своєму листуванні з друзями він всіляко протиставляє тілесному рабству. Як реальний мислитель, Мор розуміє, що в суспільстві, де людина повинна трудитися ради хліба насущного, дозвілля для духовної діяльності повинне бути сплачене чиєюсь працею, а це несправедливо.

Створюючи проект комуністичного суспільства в Утопії, Мор віддає перевагу загальній трудовій повинності і скромному, але забезпеченому всім необхідним життю на початках рівності, ніж здійсненню елітарного дозвілля для вибраних членів суспільства.

4. Роберт Оуен про працю як основний елемент ідеального суспільства

Роберт Оуен вважається головним представником утопічного соціалізму в Англії. Р. Оуен виступав проти всіх крупних приватних власників. Він вважав, що новий суспільний устрій може існувати і без капіталістів, бо «приватна власність була і є причиною незліченних злочинів і лих, що випробовуються людиною», вона заподіює «незліченну шкоду нижчим, середнім і вищим класам».

Майбутнє “раціональне” суспільство Оуен уявляв собі у вигляді вільної федерації невеликих соціалістичних самоврядних общин, що включають не більше 3 тисяч чоловік. Головний вид занять в общині - землеробство; але Оуен був проти відділення промислової праці від сільськогосподарської. При спільності володіння і загальній праці не може бути ні експлуатації, ні класів. Робота розподіляється між громадянами відповідно до потреб. Вважаючи, услід за французькими матеріалістами 18 в., що людський характер є продуктом суспільного середовища, що оточує людину, Оуен був переконаний, що в його новому суспільстві народиться нова людина. Правильне виховання і здорове середовище навчать його відчувати і мислити раціонально, викоренять в нім егоїстичні звички. Суди, в'язниці, покарання стануть не потрібні.

Оуен був переконаний, що досить заснувати одну общину, і її переваги неминуче викличуть прагнення до організації інших. Прагнучи показати практичну здійсненність і переваги трудових комун, Оуен відправився в 1824 в США, щоб організувати там досвідчену колонію на початках спільності володіння. Проте всі досліди Оуена в США послужили лише доказом утопічності його планів. Після ряду невдач Оуен повернувся до Англії, де взяв активну участь в кооперативному і професійному русі.

Оуен був супротивником класової боротьби, поводився з планами перевлаштування суспільства до сильних світу цього. У розробці проектів майбутнього суспільного устрою Оуен був дуже скрупульозний. Він ретельно продумував, які раціони живлення повинні бути в майбутньому суспільстві, як повинні розподілятися кімнати для одружених, неодружених і т.д. Звичайно, в такій ретельній обстановці були присутні елементи фантастики. Але Роберт висунув цілий ряд практичних пропозицій, став ініціатором ухвалення фабричного законодавства про обмеження робочого дня, про заборону нічної праці жінок і дітей, зажадав від держави, щоб вона активно втручалася в економічне життя на користь трудящих.

Р.Оуен і його послідовники стверджували, що вартість товару вимірюються не працею, а грошима. Гроші ж спотворюють дійсну величину вартості, є не природними, а штучним мірилом, маскують справжні витрати праці на виробництво товарів, і це створює положення, коли одні багатіють, а інші розоряються і побираються. «Інтереси суспільства, що правильно зрозуміли, - писав Оуен, - вимагають, щоб людина, що проводить цінності, отримувала справедливу і твердо встановлену їх частку. Це можна зробити, тільки встановивши такий порядок, при якому природне мірило цінності застосовуватиметься практично». Таким природним мірилом він вважав працю.

Одна із заслуг Оуена а критиці капіталізму полягає в тому, що він вказав на погіршення положення робочих у зв'язку з веденням машин. З цього питання він займав правильну позицію, відзначаючи, що світ насичений багатством за наявності величезних можливостей подальшого їх збільшення. Проте всюди панує убогість. Оскільки введення машин погіршує положення робочих, Р. Оуен убачав причину економічних криз перевиробництва в недоспоживанні трудящих мас, падінні їх заробітної плати, скороченні внутрішнього попиту на предмети споживання.

Свою критику капіталізму і буржуазної політекономії Р.Оуен доводив до визнання необхідності створення нового суспільного устрою, в якому не буде убогості і безробіття. Цей лад він назвав соціалістичним, а його осередком вважав кооперативну общину, в якій населення займатиметься як сільським господарством, так і промисловою працею.

Хоча Р.Оуен зіграв величезну роль в пропаганді комуністичних ідей, його теорія і практична діяльність носили суперечливий характер. Адже Оуен об'єктивно боровся за інтереси робочого класу, але виступав при цьому від імені всього людства. Він вважав, що матеріальні блага створюються трудящими, але відводив їм пасивну роль в перетворенні суспільства. Оуен клеймив буржуазні порядки і в той же час вважав, що капіталісти в цьому не винні, оскільки погано виховані.

5. Сен-Симон Клод Анрі де Рувуа як засновник індустріалізму

Один з найвидніших представників утопічного соціалізму у Франції - Сен-Симон Клод Анрі де Рувуа, аристократ за походженням, сучасник Великої французької революції. Політичній економії Сен-Симон надавав велике значення. Він указував, що до Адама Сміта ця наука була підпорядкована політиці. Надалі політекономія займе своє істинною місце, коли політика на неї спиратиметься.

Сен-Симона привертали головним чином соціологічні проблеми. Проте при дослідженні методологічних питань історії людського суспільства він робить внесок і в політичну економію. Сен-Симон розглядав історію суспільства як процес, в якому відбувається зміна одного періоду іншим, більш високого рівня. Буржуазній ідеї природного порядку Сен-Симон протиставляв ідею розвитку.

На ранньому етапі розвитку суспільства головні зусилля людей були направлені на добування їжі. Потім, коли у них з'явився інтерес до мистецтва і ремесла, наступає рабство. Останнє на думку Сен-Симона, в період свого виникнення було «добродійним» для людства і прогресивним в порівнянні з попереднім суспільством, оскільки створило умови для прогресу людського розуму.

Середньовіччя він вважав неминучим і прогресивним для свого часу, оскільки люди були звільнені від рабства. Феодалізм, згідно Сен-Симону, характеризується двома особливостями: деспотизм військового стану і пануванням духівництва. Промисловість тоді знаходилася в «дитячому стані», а війна була головним засобом збагачення і захисту від нападу. Тому, військові володіли повнотою влади, а промисловці грали підлеглу роль.

Проте в надрах феодалізму, підкреслював Сен-Симон, розвивалися елементи нового суспільного устрою. Поступове піднесення промисловості і занепад феодалізму супроводжувалися безперервним зростанням і політичного впливу промислового класу за рахунок класу феодального. Критика феодалізму ученим наближала його загибель. Одночасно йшла боротьба реальних суспільних сил - висхідний клас промисловців вступав в боротьбу з класом феодалів. Результатом цієї боротьби з'явилася французька революція, мета якої полягала в тому, щоб остаточно затвердити промисловий лад. Сен-Симон вважав, що революція не закінчилася. Вона поставила у влади не промисловців і учених, а «проміжний клас», що складається з чиновників, юристів і військових недворянського роду. Єдиним продуктивним класом Сен-Симон вважав клас промисловців, до якого він відносив підприємців, учених і робочі.

Завдання сучасного Сен-Симону періоду полягало, на його думку, в тому, щоб створити партію промисловців, яка в союзі з королівською владою повинна встановити лад, що відповідає інтересам трудящої більшості. Майбутній лад він вважав результатом власного прогресу і намагався обґрунтувати історичну неминучість його перемоги. Сен-Симон твердо вірив в рух людства до кращого майбутнього, до «золотого століття», що знаходиться попереду, а не позаду, як думали багато просвітителів XVIII ст., що закликали повернутися до минулих порядків.

Сен-Симон стверджував, що «єдиний засіб для корінної зміни суспільного устрою полягає в створенні нової політичною доктрини». Він хотів створити новий суспільний устрій, який називав індустріалізмом, бо вважав, що його основою повинна бути крупна промисловість. Їм висувалися багато проектів створення і розвитку крупного виробництва, планів колосальних споруд. За Сен-Симоном, крупна промисловість повинна управлятися з єдиного центру в масштабі всього суспільства і працювати по певному плану.

На думку Сен-Симона, управління виробництвом повинне здійснюватися промисловцями, до яких він відносив всіх, хто займається корисною для суспільства працею. Учені розроблятимуть плани виробництва і розподілу продуктів. Важлива роль відводилася промисловим капіталістам, які мають великий досвід в організації і управлінні. Він допускав, що капіталісти залишаться при своїх капіталах, виступав проти конфіскації приватної власності, з майбутнього суспільства виганяв тільки землевласників і лихварів. Тому деякі учені не знаходили в його ідеалі нічого соціалістичного. Насправді Сен-Симон виступав за організовану працю, а не за організований капіталізм. У розділ системи він ставив тих капіталістів, які уміли організовувати трудову діяльність.

Центральне місце в системі Сен-Симона займає принцип обов'язковості праці. «Всі люди, - писав він,- працюватимуть, на кожного покладений обов'язок постійно направляти свої сили на користь людству».

Почати корінне перевлаштування суспільства, на думку Сен-Симона, слід було з часткових реформ, усунення спадкової знаті; викупу земель у землевласників, що не займаються сільським господарством; полегшення положення селянства тощо. Після проведення цієї підготовчої роботи можна буде займатися повною реорганізацією політичного устрою шляхом усунення від влади непродуктивних класів і передачі владі індустріалам. При цьому народ не повинен приймати участі в реорганізації, залишатися пасивним. Тут найнаочніше виявляються основні риси утопічного соціалізму: негативне відношення до руху мас, помилкові думки солідарності інтересів капіталістів і робочих.

Багато вчених після смерті філософа продовжували розвивати його ідеї доповнюючи їх своїми міркуваннями і ідеями.

6. Шарль Фур'є і його вирішення соціального питання

Початковим пунктом учення Фур'є є його теорія пристрастей. Всі властиві людині пристрасті і потягb підрозділяються їм на три групи:

* Пристрасті матеріальні і чутливі, пов'язані з органами чуття (смак, дотик, слух, нюх);

* Прихильності «потягу душі» (дружба, любов, честолюбство);

* Пристрасті верховні, розподільні, відкриття яких він приписує собі (новаторство, змагання, ентузіазм).

Фур'є вважав, що людині від природи властиві такі якості, як прагнення до праці, честолюбство і ін. Людина створена богом як гармонійна істота і у нього немає інших схильностей і пристрастей. Але позитивні схильності, якими людина наділена з народження, можуть перетворюватися на негативних. Наприклад, честолюбство перетворюється на користолюбство - пожену за збільшенням багатства за рахунок інших людей. Замість прагнення до праці - лінощі, але не від народження, а унаслідок ненормальних суспільних умов. Завдання Фур'є ставив в тому, щоб змінити суспільні умови і зробити можливим гармонійний розвиток всіх здібностей і схильностей людини.