Настоятель Троїце-Іллінського монастиря Георгій (Смельницький) як один із ідеологів ІПЦ на Чернігівщині: за матеріалами слідчих справ

Размещено на http://allbest.ru

Настоятель Троїце-Іллінського монастиря Георгій (Смельницький) як один із ідеологів ІПЦ на Чернігівщині: за матеріалами слідчих справ

Віталій Шуміло Шуміло Віталій Вікторович - головний редактор наукового альманаху «Чер-нігівські Афіни», науковий секретар Науково-дослідного центру вивчення історії релігії та Церкви імені Лазаря Барановича, Національний університет «Чернігів-ський колегіум» імені Т.Г. Шевченка (м. Чернігів).

Анотація

Метою статті є написання біографії одного з відомих і авторитетних церковних діячів Чернігівщини періоду 1920-1930-х рр. архімандрита Георгія (Смельницького), розстріляного 31 жовтня 1937 р. за постановою Судової трійки при Чернігівському облуправлінні НКВС УРСР за приналежність до «контрреволюційної організації» Істинно-Православна Церква. За практично повної відсутності відомостей про нього, які не збереглися внаслідок репресій на релігію й Церкву в СРСР, основним матеріалом для уточнення біографічних даних архімандрита Георгія є слідчі справи Чернігівського ОДПУ, де в «анкетах арештованого», показах свідків та інших документах слідчих справ є різні відомості про Смельницького та його сім'ю. Методом дослідження було порівняння різних даних, показань свідків і т. д., що іноді суперечать один одному, інших історичних відомостей і подій, уточнення і зведення їх у єдине ціле.

Новизна роботи полягає в тому, що вперше проаналізовано й запроваджено до наукового обігу слідчі справи архімандрита Георгія (Смельницького) 1926,1930 та 1937рр., його брата Миколи Смельницького 1931 р., інших відомих діячів ІПЦ у Чернігові, у результаті чого вперше написано біографію цього відомого церковного діяча. Архімандрит Георгій (Смельницький) народився у великій священницькій сім'ї, мав четверо братів і двох сестер. Закінчив послідовно Чернігівське духовне училище й Чернігівську духовну семінарію, навчався в Київській духовній академії. У1916 р. мобілізований, закінчив школу прапорщиків в Одесі, воював на фронтах Першої світової війни. У 1919 р. вступив до лав Добровольчої армії, в 1920-му, відмовившись від еміграції, повернувся до Чернігова, прийняв чернецтво, у 1923 р. - сан священика. Був ідейно близький до керуючих Чернігівською єпархією архієпископа Пахомія (Кедрова) та єпископа Дамаскіна (Цедрика), з 1923 р., після вислання чернігівських архієреїв за межі України, а потім їхнього арешту, виконував обов'язки «церковного адміністратора» Чернігівської єпархії. Був одним із ідеологів ІПЦ на Чернігівщині поряд із такими авторитетними пастирями, як ігумени Лаврентій (Проскура) та Аліпій (Яковенко).

Ключові слова: архімандрит Георгій (Смельницький), архієпископ Пахомій (Кедров), єпископ Дамаскін (Цедрик), ігумен Лаврентій (Проскура), ігумен Аліпій (Яковенко), Істинно-Православна Церква, Катакомбна Церква, сергіанство, ісихазм, Чернігівська єпархія, Чернігівщина.

«Хорошего архимандрита арестовали... Скорбь эта была для всех»¹, - написала в 1926 р. в листі до Наталії Концевич Олена Олександрівна Нілус, яка перебувала на засланні в Чернігові разом зі своїм чоловіком Сергієм Нілусом. Вона писала про відомого в Чернігові, авторитетного і улюбленого паствою настоятеля Троїце- Іллінського монастиря Георгія (Смельницького), заарештованого 3 листопада 1926 року Цит. за: Концевич Н. Ю. Сергей Александрович Нилус: краткое жизнеописание автора. Неизвестный Нилус / Публ., сост., коммент. Р. В. Багдасаров, С. В. Фомин. М.: Православный паломник, 1995. Т. 1. С. 41. Державний архів Чернігівської області (далі - ДАЧО). Ф. Р-8840. Оп. 3. Спр. 11905.. Це був уже другий його арешт. Уперше о. Георгія заарештували 1924 р. «по обвинению в сопротивлении Соввласти» ДАЧО. Ф. Р-8840. Оп. 3. Спр. 11905. Арк. 13 (Протокол допроса от 20 ноября 1926 г.)., а точніше - «за организацию духовного Епархиального управления» ДАЧО. Ф. Р-8840. Оп. 3. Спр. 12443. Арк. 9 зв., тобто за спробу спільно з призначеним патріархом Тихоном керуючим Чернігівською єпархією єпископом Дамаскіним (Цедриком) відновити захоплене обновленцями єпархіальне управління в Чернігові. Органи ДПУ це діяння кваліфікували як «организацию нелегального церковного управления на Черниговщине» Там само. Арк. 13 зв. (Обвинительное заключение).. Єпископа Дамаскіна заарештували 15 вересня 1924 р., відповідно, приблизно в цей час був заарештований і архімандрит Георгій, його найближчий помічник і сподвижник. Для архімандрита Георгія тоді все закінчилося благополучно - через місяць його випустили, а єпископа Дамаскіна відправили спочатку до Харкова, потім до Москви, а в 1926 р.- на заслання в Туруханський край. Справу на архімандрита Георгія 1924 р. відшукати поки не вдалося, але про цей арешт постійно говориться у всіх наступних трьох слідчих справах (1926, 1933 і 1937 рр.), які ми маємо намір проаналізувати в цій статті і ввести їхні матеріали до наукового обігу ДАЧО. Ф. Р-8840. Оп. 3. Спр. 11905; Спр. 12443; Спр. 11514, а також слідча справа на брата о. Георгія, Миколи Васильовича Смельницького: Спр. 11397. Далі в статті, якщо йдеться не про інші архіви, фонди або описи, ми будемо вказувати тільки номер справи і аркушів..

Архімандрит Георгій Смельницький народився 8 січня 1896 р. в м. Козельці Чернігівської губернії в родині «служителя культу»: священика Василя Васильовича і Маври Семенівни Смельницьких. На час арешту він залишався старшим у великій священицькій родині: в «Анкете арестованного» він вказав молодшу сестру Ніну («21 год, учащаяся») та брата Миколу («23 года, безработный, учащийся») Спр. 11905. Арк. 9-9 зв.. Більш докладно про склад родини Смельницьких дізнаємося з допиту його брата Миколи, заарештованого 20 лютого 1931 р. за звинуваченням у приналежності до «украинской повстанческой организации» «Військова вільно-козацька організація «Визволення України» Спр. 11397. Арк. 30, 285, 286.. У сім'ї було ще три брати - Іван, Павло й Феодосій, і сестри - Олександра та Антоніна Там само. Арк. 288.. У слідчій справі 1926 р. о. Георгій називає її Ніною, Олександру не згадує взагалі, у слідчих справах 1933 і 1937 рр. він згадує тільки батька й матір. Чому о. Георгій на допитах не згадує про старших братів, зрозуміло: усі вони воювали в рядах Білої армії. Не зрозуміло, чому він жодного разу не згадує про Олександру, а Антоніну називає Ніною (втім, це може бути помилкою слідчого, який заповнював анкету зі слів арештованого, а о. Георгій не став його виправляти). Можна припустити, що Олександра на той час вийшла заміж і жила окремо й під іншим прізвищем, і о. Георгій вирішив не ставити її «під удар». Микола ж і Антоніна (Ніна) в 1926 р. жили ще з батьками, тому не вказати їх було просто не можна.

Майбутній архімандрит Георгій закінчив Чернігівське духовне училище й Чернігівську духовну семінарію, у 1914 році вступив до Київської духовної академії, в якій провчився рік, а з середини другого курсу в 1916 р., через ускладнення на фронтах I Світової війни, був мобілізований - спочатку до школи прапорщиків в Одесі, а після її закінчення - на фронт у складі 247 піхотного полку Спр. 12443. Арк. 8 зв. (Протокол допроса обвиняемого от 9 февраля 1933 г.), арк. 11-11 зв. (Протокол дополнительного допроса 19/ІІІ 1933 г.), 13 (Обвинительное заключение). 14 грудня 1918 р. до влади в Україні прийшла Директорія на чолі з Симоном Петлюрою.. Воював він до 1918 р., а після демобілізації продовжив навчання в академії: «Из старой армии я возвратился в начале 1918 г., в это время на Украине была власть Гетмана, я непродолжительное время проживал дома, а затем поехал в г. Киев продолжать образование. При смене властей Гетмана - Петлюрой¹¹ мы, студенты духовной академии, пользовались отсрочкой и в армиях последних не служили» Спр. 12443. Арк. 11.. Гетьман Павло Скоропадський прийшов до влади 30 квітня 1918 р., отже, із фронту прапорщик Георгій Смельницький повернувся не раніше травня 247-й піхотний полк був задіяний у боях на території Польщі й Західної Білорусі, до лютого 1918 р. перебував біля містечка Крево в сучасній Гродненській області. Після наступу Німецької армії в лютому 1918 р. залишки полку відступили з Білорусі, і 14 березня полк був розформований. Див.: 247-й пехотный Мариупольский полк. Офицеры русской императорской армии. [Електронний ресурс]. URL: Ьир5://г1а1914лпЈо/тёех.рЬр/247-й_пехотный_Мариупольский_полк., в академії відновився у вересні. «Когда я проживал в г. Киеве, то я и часть студентов пели в Киево-Печерских лаврах Так у тексті. Маються на увазі печерні храми Києво-Печерської лаври. и участвовали в лаврском хоре» Спр. 12443. Арк. 8 зв.. Однак закінчити навчання не вийшло - 3 квітня 1919 р. більшовики, що прийшли на зміну Директорії, академію закрили, і Смельницький змушений повернутися до Чернігова, продовживши освіту самостійно: «С установлением Соввласти я продолжил заниматься изучением богословских книг, в академии не был, так как таковая была ликвидирована.. ,» Там само. Арк. 11 зв..

Деякий час заняття тривали у створеній після закриття КДА Православній богословській академії, яку очолив останній її ректор, протоієрей Олександр Глаголєв. Власного приміщення в академії не було, тому навчання проводилося на приватних квартирах (переважно колишніх професорів КДА), але ці заняття Георгій Смельницький уже не відвідував: «Академия закрылась в 1919 г., и с того времени функционировала частная дух[овная] академия, в которой я не занимался» Там само. Арк. 8 зв..

Під час нетривалого перебування білогвардійців у Чернігові Георгій Смельницький був мобілізований і служив у вартовій роті: «С приходом Деникинских войск в сентябре 1919 г. я был мобилизован в г. Чернигове как офицер старой армии и служил в караульной офицерской роте в г. Чернигове в качестве рядового 31 серпня 1919 р. Добровольча армія увійшла до Києва, білі дійшли до Козельця, 10 вересня частини Червоної армії почали контрнаступ із Чернігова на Київ і знову захопили Козелець, проте добровольчі частини отримали підкріплення й незабаром вибили червоних із міста. Чернігів було звільнено від більшовиків 12 жовтня, але «північна частина Чернігівщини залишалася радянською», Добровольча армія не змогла оволодіти територією, де були згруповані значні сили червоних, тому вже 26 жовтня більшовики знову пішли в контрнаступ; бої за Чернігів почалися 29 жовтня, через 8 днів запеклих боїв Радянська влада остаточно утвердилася в місті - до 9 вересня 1941 р. (Сіментов Ю. А., Яцура М. Т. Чернігівщина в роки громадянської війни. Краєзнавчі матеріали з історії Чернігівщини. К.: Радянська школа, 1968. С. 100-113). Вочевидь, говорячи про мобілізацію білими, о. Георгій помилково називає на допиті вересень, а не жовтень, переплутавши після шести років місяць, коли він вступив до лав Білої армії. Однак ця «помилка» з'ясовується, якщо він проживав у цей час не в Чернігові, а в Козельці, і був мобілізований там, а потім переведений до Чернігова. Є й інше пояснення. Зі спогадів М. В. Черносвистової: «Во второй раз большевики пришли в Чернигов 30 декабря 1918 г. (дати вказані за ст. ст. - В.Ш.) и пробыли до прихода Деникинских войск, т. е. до 28 сентября 1919 г. Всего по исчислению местных жителей расстреляно в Чернигове свыше 500 человек» (Черносвистова М. В. Большевики в Чернигове. Красный террор глазами очевидцев / Сост., предисл., коммент. С. В. Волкова. М.: Айри-пресс, 2014. С. 88). Можливо, о. Георгій, називаючи вересень, мав на увазі старий, добільшовицький стиль літочислення.. . Всего в караульной роте я пробыл месяца два, после чего в связи с наступлением частей Красной армии мы отступали, в частности я лично до г. Елисаветграда - ныне Зиновьевск, где отстал от своей части и таким образом остался на территории СССР» Спр. 12443. Арк. 11-11 зв. Єлисаветград був зайнятий більшовиками 24 січня, датою «возвращения из Деникинской армии» о. Георгій називає «январь 1920 г.» (Арк. 11 зв.)..

Про «мобілізацію» о. Георгій сам говорив на допитах, проте є підстави припускати, що в ряди Добровольчої армії він вступив добровільно, оскільки з відступом білих пішов разом із ними й продовжив воювати з більшовиками (пізніше йому це буде поставлено в провину «Обвинительное заключение. По делу № 333 по обвинению г-на Смельницкого Георгия Васильевича по ст. 54-10 УК УССР»: «В 1919 г. с приходом деникинских банд, Смельницкий, по его словам, был, якобы, мобилизован и служил в офицерской караульной роте в г. Чернигове, вплоть до отступления белогвардейских банд, с которыми он также эвакуировался ... Свою службу в рядах деникинских банд в качестве офицера он скрыл» (Спр. 12443. Арк. 13).). Побічно це підтверджує також доля його старших братів Івана й Павла та молодших Феодосія й Миколи, які воювали з більшовиками в лавах Білої армії: «Два брата, Павел и Иван, во время капиталистической войны окончили военное училище и были офицерами, а Георгий окончил военное училище и под конец войны тоже был офицером. Оставались дома только я, брат Феодосий и две сестры Антонина и Александра, которые учились. Когда кончилась война, братья возвратились домой и при первых большевиках были в Чернигове Більшовики вперше захопили Чернігів 19 січня 1918 р., були вибиті німецькими частинами 12 березня. За цей нетривалий час встигли принести багато горя місцевому населенню, встановивши тут «красный террор». Детальніше див.: Черносвистова М. В. Большевики в Чернигове. С. 86-98; Моренець В. І. Чернігівщина. Перша хвиля. Кам'янець-Подільський: Рута, 2017. С. 286-333.. Потом при Гетмане еще вначале Иван уехал на Дон, а Павел остался и служил у Гетмана, а Георгий был в соборе, в церкви, прислуживал там... Потом Павел тоже уехал на Дон... Георгий же оставался в Чернигове и при Петлюре был мобилизован, когда уходил Петлюра, уходил и он, куда он дошел, не знаю, потом он вернулся опять в Чернигов и поступил псаломщиком в соборную церковь. Тут он был все время Священик Миколай Капшученко на допиті як свідок 19 лютого 1933 р. показав: Георгій Смельницький «окончил Черниговскую семинарию и был на 2-м курсе Киевской академии. В гетманщине Скоропадского был в ряд[ах] его войск и с Чернигова [в] 1919 г. 1 января, когда Советские войска заняли Чернигов, он Смельницкий Георгий Васильевич ушел в полной военной амуниции из Чернигова с остатками гетманских и петлюровских банд. Возвратился обратно в Чернигов он в 1920 году.» (Спр. 12443. Арк. 4). Архімандрит Георгій про службу в Скоропадського й Петлюри на допитах не згадував, навпаки, стверджував, як ми пам'ятаємо, що в цей час він продовжував навчання в академії й покинув Київ тільки у квітні 1919 р. Службу ж у Денікіна він не тільки не заперечував, але й підтвердив, що цей факт намагався від радвлади приховати (Спр. 12443. Арк. 11-11 зв.). Імовірно, в пам'яті різних людей, зокрема й молодшого брата Миколи, на той час 16-річного юнака, долі братів-офіцерів Смельницьких, які боролися з радянською владою, склалися в одну так химерно. Найімовірніше, що Георгій дійсно служив тільки в білих, а під час Гетьманщини й Директорії продовжував навчання в академії. Втім, цілком можливо, що «службу в Петлюри», якщо він дійсно був мобілізований за Директорії, він навмисно приховав, щоб не посилювати свою «провину» перед радвладою.. Когда пришли Деникинцы, он опять был мобилизован - был в офицерской роте и при отступлении Деникина, отступал, не знаю, до какого места На додатковому допиті 6 березня 1931 р. Микола Смельницький уточнює: «Георгий - офицер старой армии . Заведовал хозчастью офицерского собрания в Проскурове, служил офицером в петлюровской армии, отступал, затем вернулся в Чернигов, а с приходом деникинцев поступил офицером в армию Деникина, с ними также отступал» (Спр. 11397. Арк. 294).. Где отстал точно не помню, кажется в Каменец-Подольске [ нерозбірливо] скрыл свое воинское звание, устроился там псаломщиком и вернулся в Чернигов в 1920 г. ... Брат Феодосий в 1919 г. служил в Козельце, откуда отступал в Чернигов с Красной армией Куди його насильно було мобілізовано. - где он перешел к Деникину, не знаю. Только уже потом, нам рассказывали, что его будто расстреляли в Козельце красные Уточнення від 6 березня: «Феодосий - семинарист, в 1919 г. расстрелян большевиками в гор. Козельце б[ывшей] Черниговской губер[нии] за службу у Деникина» (Спр. 11397. Арк. 294).. ... Я же, как при Гетмане, так и при Петлюре, так и при Деникине нигде участия не принимал. Но когда с Чернигова при Деникине уходили, ушел и я и . пристал к обозу Белозерского полка, начальником которого [был] Моздолевский, прапорщик, б[ывший] надзиратель в Черниговской гимназии, я к нему попросился в обоз и с тем обозом доехал до Киева..- свідчив 28 лютого 1931 р. Микола Смельницький Спр. 11397. Арк. 288-289. 6 березня він уточнює: «Я в 1918 г. еще учился в семинарии и продолжал учиться до прихода деникинцев, с отступлением таковых я также отступал с ними, по дороге пристал к сформированному в Чернигове Белозерскому полку» (Арк. 294 зв.). Насправді 13-й піхотний Білозерський полк у складі Добровольчої армії був сформований у квітні 1919 р. полковником Б. О. Штейфоном, входив до складу 3-ї піхотної Дроздовської дивізії; 11 червня брав участь в штурмі Харкова, потім, після участі в наступі на Білгород і Курськ, перекинутий на Київський фронт під командування генерала М. Е. Бредова. Саме Білозерський полк взяв приступом Чернігів, зазнавши великих втрат. У Чернігові він був доукомплектований. Детальніше див.: Штейфон Б. А. Чернигов. Кризис добровольчества. Белград, 1928. С. 94-105..

Тобто, в цій великій родині жоден із братів не залишився осторонь збройної боротьби з радянською владою: один із них був розстріляний червоними, двоє інших на самому початку громадянської війни пішли на Дон і або загинули, або емігрували Про кожного з братів, Павла та Івана, Микола щоразу свідчить: «До сих пор не известно, где он» (Спр. 11397. Арк. 294)., і навіть наймолодший, Микола, піддавшись загальному сімейному настрою, пішов із білими, і лише раптова хвороба не дозволила йому продовжити боротьбу: «В Киеве я заболел тифом, и как меня отправили в больницу, не помню. Потому что я лежал без сознания, пока и пришли красные. Потом за мной в феврале м-це приехал отец и забрал в Чернигов» Там само. Арк. 290.. біографічний церковний смельницький архімандрит

Отже, неприйняття радянської влади в родині «служителя культу» священика Василя Смельницького було ідейним, принциповим і послідовним, що й відобразилося на долі всіх його синів, зокрема псаломщика Георгія, який вступив до лав Білої армії, а згодом - на позиції архімандрита Георгія, що активно виступив проти політики митрополита Сергія (Страгородського), спрямованої на підпорядкування внутрішньої свободи Православної Церкви інтересам і політиці атеїстичної держави, про що йтиметься нижче.

Від еміграції Георгій Смельницький відмовився і в 1920-му повернувся до Чернігова, вступивши на службу до кафедрального Спасо-Преображенського собору псаломщиком «За время моего возвращения из деникинской армии в 1920 г. январе месяце до сентября месяца того же года ... общественной жизнью не интересовался и служил псаломщиком при соборе г. Чернигова» (Спр. 12443. Арк. 11 зв.)., а потім півчим та іподияконом, а також «выполнял обязанности старосты» Спр. 12443. Арк. 4, 6, 9. Деякий час у 1920 р. (мабуть, до вступу в Спаський собор) служив регентом у Воскресенській церкві, див.: Воскресенский храм г. Чернигова. Материалы и документы к истории прихода / Сост. И. В. Мельник. Чернигов: Десна Полиграф, 2018. С. 99.. Того ж року 5 вересня єпископом Чернігівським Пахомієм (Кедровим) він був висвячений у сан диякона Спр. 12443. Арк. 11 зв. Цікаво, що став на військовий облік він лише у вересні, до того ж не як диякон: «После рукоположения меня в диакона Епископом Пахомием, я взялся на учет в Комендатуре в качестве псаломщика. - Таким образом, в рядах Красной армии я не служил» (Спр. 12443. Арк. 12)..

Потрібно сказати, що з єпископом Пахомієм у о. Георгія склалися не просто робочі, а довірливі стосунки, про що з разючою одностайністю свідчать на допитах абсолютно всі свідки Наприклад, із протоколів допиту свідків: священика Воскресенської церкви Петра Борисова: «Знаю священника Смельницкого Георгия Васильевича на протяжении 13 лет. Лицо авторитетное среди верующих, причем считается доверенным сосланного б[ывшего] Черниговского архиерея Пахомия» (8.03.1933 р. - Арк. 3-3 зв.); колишнього настоятеля Спасо-Преображенського собору прот. Олександра Короткевича, «бесприходного»: «Архимандрита Смельницкого я знаю на протяжении нескольких лет. Раньше он был у меня диаконом при соборе. Он пользовался большой популярностью среди верующих, т. к. представлял собою «воплощенное православие». Он был ярым поклонником Пахомия и любимцем последнего» (9.03.1933 р. - Арк. 6-6 зв.); священника Гавриїла Чечотки, «бесприходного»: «Смельницкого Георгия я знаю с малых лет. Он сам по отношению к Соввласти настроен был враждебно, открыто выступал с антисоветскими проповедями ... Сталкиваться с ним мне приходилось в соборе, где он был учеником, а я певчим. Впоследствии он очень быстро пошел вверх, и за короткий промежуток времени стал архимандритом, - т. к. он получил академическое образование и кроме того обладал хорошим голосом. ... Смельницкий был очень близок к епископу Пахомию и был его правой рукой» (10.03.1933 р. - Арк. 5-5 зв.). Тут і далі в статті всі виділені рисою місця в тексті - підкреслені червоним олівцем рукою слідчого. й що для радянської влади було доказом його неблагонадійності: «При Соввласти Смельницкий служил в качестве дьякона при соборе в г. Чернигове, принимая активное участие в церковных делах, будучи одним из активных помощников известного в г. Чернигове реакционера епископа Пахомия Кедрова, неоднократно судившегося при Соввласти и ныне отбывающего наказание в концлагере» Спр. 12443. Арк. 13-14 (Обвинительное заключение)..

Це підтверджується й фактично: саме ієродиякон Георгій неодноразово їздив до висланого з Чернігова архієрея у справах єпархії: «В 1921 году Помилка, насправді 3 грудня 1922 р. Епископа Пахомия Кедрова судил окружной суд за хранение к-р литературы, в результате суда он был сослан за пределы б[ывшей] Черниговской губ. сроком на три года и проживал в Предмостной слободке г. Киева Робоче селище «перед мостом» на лівому березі Дніпра, навпроти Києво-Печерської лаври, в 1960-ті роки на його місці розбито гідропарк., оттуда он был сослан в Москву и от него была отобрана подпись о невыезде за пределы г. Москвы. Когда Епископ Пахомий жил в Предмостной слободке, то я к нему раза два ездил туда с целью отведать его. Когда он жил в г. Москве, то я ездил к нему, возил ему теплый подрясник, он меня не [нерозбірливо] но просил доставить ему вещи по указанному ему адресу, я, узнав этот адрес, повез ему его вещи. Это было [в] 1923 г. приблизительно [в] начале ноября месяца» Спр. 12443. Арк. 9. Єпископ Пахомій був висланий до Москви і до арешту в 1925 р. проживав за підпискою про невиїзд на території Данилова монастиря разом із іншими архієреями, висланими з України та ін. частин СРСР..

Звісно, офіційна версія (для влади) поїздки до засланого архієрея - суто приватна: просто «відвідати» й привезти теплі речі, інакше до нього з Чернігова могли б не пустити. Однак насправді під час цих поїздок вирішувалися назрілі єпархіальні питання, адже велика єпархія залишилася без управління, а єпископ Пахомій залишався, навіть на засланні, її правлячим архієреєм.

В одну з таких поїздок на початку листопада 1923 р. єпископом Пахомієм, із благословення патріарха Тихона, ієродиякона Георгія висвячено в сан ієромонаха й призначено настоятелем Троїце-Іллінського монастиря з возведенням у сан архімандрита: «Я пробыл в Москве примерно с неделю, за это время [епископ] Пахомий рукоположил меня по своей инициативе в сан священника, а через неделю в сан архимандрита. Рукоположение он производил в Даниловом монастыре в г. Москве» Там само. Арк. 9.. Протоієрей Олександр Короткевич, настоятель Спасо- Преображенського собору, який проходив з єпископом Пахомієм у 1922 р. за однією справою, але уникнув ув'язнення й заслання, також свідчив: «Когда Пахомий был выслан в г. Москву, Смельницкий, в то время в сане диакона, поехал в Москву, где Пахомием был рукоположен в сан игумена и сейчас же в сан архимандрита» Там само. Арк. 6 зв..

«Возвратившись в г. Чернигов, я числился формально настоятелем Троицкого монастыря, религиозные обряды [также] выполнял по приглашению прихожан Воскресенской церкви и [в] др. церквах г. Чернигова, вплоть до моего ареста и заключения в к-лагерь» Там само. Арк. 9 зв.. Вочевидь, авторитет його вже тоді був досить великий, тож молодого (27 років!) архімандрита беззастережно прийняли маститі ієромонахи Лаврентій (Проскура) і Аліпій (Яковенко) з братією Троїцького монастиря. Про це свідчить і процитований вище лист О.О. Нілус.

Під час арешту о. Георгія в 1933 р. несподівано сплив один факт, священик Ми- колай Капшученко на допиті як свідок 19 лютого показав: «Возвратившись обратно в Чернигов в 1920 г. [Г.В. Смельницький] был псаломщиком в Черниговском соборе и принял рукоположение во диакона, потом во священника и по приезду в Чернигов Епископа Дамаскина получил архимандритство (курсив наш. - В.Ш.)» Там само. Арк. 4.. Тобто в пам'яті о. Миколая Капшученка отримання архімандритства Георгієм Смельниць- ким і приїзд до Чернігова Дамаскіна Цедрика збереглися як єдина подія.

У сан архімандрита, як ми знаємо, о. Георгія було возведено єпископом Пахомієм через тиждень після священичого рукопокладення в Москві, висвячувався ж він «в начале ноября» Якщо припустити, що висвячувався він під час недільної літургії, тоді виходить, що свячення могло відбутись 4 або 11 листопада, в сан архімандрита, відповідно, він був зведений 11 або 18 листопада. Однак свячення могло відбутися і в один із будніх днів.. Архімандрит Дамаскін (Цедрик) був висвячений на єпископа Глухівського, вікарія Чернігівської єпархії, патріархом Тихоном у співслужінні з єпископами Чернігівським і Ніжинським Пахомієм (Кедровим) і Ананіївським Парфенієм (Брянських) у тому ж Даниловому монастирі в неділю 18 листопада. Імовірно, єпископ Дамаскін, призначений патріархом Тихоном тимчасово керуючим Чернігівською єпархією, привіз із собою з Москви указ про возведен- ня ігумена Георгія в сан архімандрита і призначення його на посаду настоятеля Свято-Троїцького монастиря, що публічно було озвучено на одному з богослужінь у Чернігові. Ця подія й закарбувалася в пам'яті священика Миколая Капшученка. Можливий також інший варіант: нововисвячений архімандрит Георгій, як довірена особа правлячого архієрея Чернігівської єпархії, приїхав до Чернігова разом із нововисвяченим єпископом Дамаскіним, що цілком можливо, оскільки обидва висвячувалися за клопотанням єпископа Пахомія в один і той же місяць із різницею в один, щонайбільше - два тижні, і обидва в питаннях управління єпархією виявилися його найближчими сподвижниками. Приїзд до Чернігова єпископа Дамаскіна разом із о. Георгієм, який мав у місті репутацію «воплощенного православия», для чернігівців, змучених обновленським розколом, був свідченням того, що в управління єпархією призначено людину, якій довіряють патріарх Тихон і єпископ Пахомій, отже, цій людині можна повністю довіряти.

Звертаємо увагу на цей факт, оскільки в історичній літературі утвердилася думка, що відразу після хіротонії єпископ Дамаскін відправився до Глухова і перше архієрейське богослужіння здійснив 19 грудня в глухівському Анастасіївському соборі Пуцко В. Глуховский епископ Дамаскин. Московский журнал. 2002. № 10. С. 46; Косик О. В. Истинный воин Христов: книга о священномученике епископе Дамаскине (Цедрике). М.: Изд-во ПСТГУ, 2009. С. 59.. З поправкою на свідчення М. Капшученка можна припустити, що до Чернігова вперше єпископ Дамаскін прибув уже в листопаді Але не раніше 22 листопада, оскільки 22-м листопада датована грамота про його архієрейську хіротонію., відповідно, перше богослужіння могло відбутися в неділю 25 листопада або 2 грудня.

Відправлений владою за межі України, єпископ Пахомій був змушений керувати єпархією здалеку, що ускладнювало ведення єпархіальних справ і негативно позначилося на становищі Православної Церкви на Чернігівщині: всі ключові позиції в єпархії, за сприяння влади, зайняли обновленці, захопивши, зокрема, і єпархіальне управління.

Зрозуміло, що для успішного керівництва єпархією в такий непевний час, яким була перша половина 1920-х рр., потрібен був архієрей вольовий, із сильним характером і мужній, що мав довіру православної пастви - тут, на місці. Саме таким і був давній знайомий єпископа Пахомія (із Казанської духовної академії) єпископ Дамаскін, який уже встиг проявити себе в Криму й на Кубані в протистоянні обновленству. До того ж він був українцем і добре знав українську мову.

Як і в Криму, і на Кубані, єпископу Дамаскіну вдалося утримати від фатального кроку багатьох із тих священиків, які вагалися, а інших, тих, хто цей крок уже зробив, - переконати повернутися з обновленства до Церкви. Під його впливом повернувся з покаянням єпископ Матвій (Храмцов), який очолював обновленців у Чернігівській єпархії, і багато інших священиків і кліриків.

За підтримки й допомоги архімандрита Георгія (Хмельницького), протоієрея Олександра Короткевича, ієрея Іоанна Смолічева Брата відомого українського вченого, археолога Петра Івановича Смолічева. й інших авторитетних і шанованих у місті пастирів, єпископ Дамаскін упорядкував єпархіальну канцелярію, занедбану за відсутності правлячого архієрея (а фактично - відтворив заново), створив нові благочиння, невпинно роз'їжджав по єпархії, служив, проповідував, зміцнював тих, хто вагається й журиться.

Служіння єпископа Дамаскіна в Чернігівській єпархії, хоч і короткочасне Цікаве свідоцтво про перебування єпископа Дамаскіна на Чернігівській кафедрі Всеволода Петровича Ващенка, духівником якого був єп. Дамаскін, у його будинку в Ніжині єпископ завжди зупинявся: «По приезде в Нежин епископу Дамаскину не было, где остановиться. Не все частные люди принимали на квартиру, боясь преследования властей. Нам бояться было нечего, мой отец был расстрелян, к слову сказать, в Чернигове, как контрреволюционер. Так попал владыка Дамаскин к нам на квартиру и прожил примерно 10 лет, а фактически не больше года. Проживет пару месяцев, его арестовывают, ссылают куда-то в Азию. Возвращается из ссылки опять к нам, проживет пару недель или месяцев, и опять ссылка». - Лист В.П. Ващенка до В.В. Шуміла від 18. 06. 1998 р., архів автора. Під час Другої світової війни В.П. Ващенко, юрист за освітою, був секретарем Ніжинської духовної консисторії Української Автономної Церкви, після війни жив в еміграції в Мюнхені, церковний публіцист, публікувався у виданнях Російської Зарубіжної Церкви «Православная Русь», «Православная жизнь» та інших, помер у 1999 р., принесло несподівані й швидкі результати: позиції Православної Церкви на Чернігівщині були сильні, як і раніше Е.Л. [Лопушанская Е.Н.]. Епископы исповедники. Сан-Франциско, 1971. С. 40; Шумило В.В. Схиархимандрит Лаврентий и его время: очерк церковной истории Черниговщины (1868-1950 гг.). Чернигов: Вера и Жизнь, 2001. С. 8-9; Косик О. В. Истинный воин Христов. С. 62-63.. У самому Чернігові він близько зійшовся з такими «стовпами православ'я», як ігумени Лаврентій (Проскура), Аліпій (Яковенко), Смарагд (Чернецький), ієромонахи Єфрем (Кислий), Малахія (Тишкевич) та ін. Шумило В.В. «ПретерпЬвый до конца»: жизнеописание священномученика епископа Дамаскина (1878-1937). Вера и Жизнь. 2012. № 19. С. 22. Ієромонах Малахія був саме тим «посланцем», який разом із черницею Іриною (Буровою) за дорученням єпископа Дамаскіна і з благословення ігумена Лаврентія (Проскури) таємно відвідав у селищі Хе місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита Петра (Полянського), ознайомивши засланого першоієрарха Руської Церкви з багатьма важливими церковними документами, з якими митр. Петро, через обставини, не був знайомий. Див.: Косик О.В. Истинный воин Христов. С. 150.

Це не могло залишитися непоміченим владою, яка протегувала свою, «червону», церкву - обновленців. Відмовляючи Православній Церкві в реєстрації, влада безперешкодно реєструвала «живоцерковників» і на підставі відсутності в «тихо- нівської Церкви» реєстрації відбирала в неї храми, а єпископів і священиків, які продовжували служити без реєстрації (тобто, за логікою влади, «протизаконно»), піддавали утискам аж до арешту Детальніше див.: Тригуб О.П. Розгром української церковної опозиції в російській православній церкві (1922-1939 рр.): монографія. Миколаїв: Іліон, 2009. С. 77-126.. Не уникли цієї долі й чернігівці.

15 вересня 1924 р. в Ніжині єпископа Дамаскіна заарештовано. Його звинуватили в «незаконной организации Епархиального управления и канцелярии без ведома и регистрации таковых в надлежащем Административном органе Соввласти на Черниговщине» ЦА ФСБ РФ. Спр. Н-3677. Т. 7. Арк. 28; Косик О.В. Истинный воин Христов. С. 68., а також у «выступлении против обновленчества, поминовении при богослужениях епископов, находившихся в заключении» Дамаскин (Цедрик Дмитрий Дмитриевич). Православный Свято-Тихоновский гуманитарный университет. База данных: Новомученики, исповедники, за Христа пострадавшие в годы гонений на Русскую Православную Церковь в XX в. [Електронний ресурс]. URL: http://213.171.53.29/bin/code.exe/ frames/m/ind_oem.html/charset/ ans?notextdecor.. Єпископа Дамаскіна протримали в чернігівській в'язниці без суду вісім місяців, «где в камерах, рассчитанных на 20 человек, сидело по 70-80. Среди заключенных ... епископ пользовался известностью и уважением» Е.Л. [Лопушанская Е.Н.]. Епископы исповедники. С. 41..

У цей же час і за тим же обвинуваченням було заарештовано й архімандрита Георгія (Смельницького): «В 1924 г. Смельницкий привлекался к ответственности за организацию нелегального церковного управления на Черниговщине» Спр. 12443. Арк. 14 (Обвинительное заключение)..

Православні громади Чернігова, Глухова, Ніжина, Новгорода-Сіверського зверталися до влади з клопотанням про звільнення їхнього архієрея. У жовтні 1924 р. чернігівському губернському прокурору було подано клопотання про єпископа Дамаскіна, яке підписали 5 тис. чоловік. Потрібно враховувати, який це був ча і що загрожувало тим, хто підписав звернення на захист архієрея. А просили не так уже й багато: гласного, публічного суду над єпископом, такого суду, на якому було б усім видно - винен архієрей чи ні.

Розуміючи, що суду може не бути і що доля їхнього єпископа може бути вирішена в «адміністративному порядку», 24 лютого 1925 р. громади подали ще одне клопотання, на цей раз у Харків на ім'я «Всеукраїнського старости» Г. Петровського. У ньому громади просили звільнити єпископа Дамаскіна, оскільки за п'ять місяців слідства ніяких доказів провини так і не було знайдено. У разі, якщо докази все ж є, - піддати архієрея відкритому і гласному суду, «не допустив административного разрешения вопроса о нем [про єпископа Дамаскіна]» ЦА ФСБ РФ. Спр. Н-3677. Т. 7. Л. 38; Косик О. В. Истинный воин Христов... С. 74..

Однак нічого серйозного висунути ні єпископу, ні заарештованому разом із ним духовенству не виходило: ні створення монархічної організації, з чого почалося слідство, ні антирадянської пропаганди довести не вдалося. Проте відправити єпископа Дамаскіна за межі України потрібно було за будь-яку ціну: клопотання, подані вірянами, свідчили про величезний моральний авторитет, якого він набув на Чернігівщині за такий короткий термін.

19 лютого 1925 р. в «Заключении по делу епископа Дамаскина» губернський прокурор стверджує: «Гр[ажданин] Цедрик нелегально организует викарные и благочинные управления .., объединяет духовенство тихоновской ориентации, старается доказать, что обновленческое движение является еретическим и поэтому поддерживается Соввластью, предупреждает граждан осторожно относиться к сообщениям Соввласти о положении Тихоновщины, называя эти сообщения заведомо ложными, вымышленными; поминает во время богослужения епископов, находящихся в заключении по контрреволюционным делам, «как мучеников за веру и христа» Так у тексті., преследуемых Соввластью, и вообще всячески старается подорвать авторитет ее» ЦА ФСБ РФ. Спр. Н-3677. Т. 7. Арк. 22; Косик О. В. Истинный воин Христов. С. 75.. Однак тут же прокурор змушений був визнати, що для відкритого суду над єпископом доказів недостатньо, хоча «вся работа его в пределах Черниговщины направлена была к подрыву Советской власти и носит контрреволюционный характер» Там само..

10 червня 1925 р. в Харкові було розглянуто клопотання Чернігівського губвідділу про адміністративне вислання «гражданина Цедрика-Дамаскина как антисоветского элемента», оскільки для відкритого судового розгляду матеріалу так і не «накопали». Ухвалено рішення вислати єпископа за межі України на три роки. Наступного дня, 11 червня, єпископа Дамаскіна повідомили про таке рішення, однак остаточно постанову про вислання було ухвалено тільки 4 вересня 1925 р. На судовий процес влада так і не зважилася.

З тієї ж причини припинили справу й на архімандрита Георгія (Смельницького). У протоколі допиту від 9 лютого 1933 р. рукою слідчого записано показання заарештованого вкотре о. Георгія: «В 1924 г. я был арестован Черниговским отделом ГПУ за организацию духовного Епархиального управления, но через месяц меня, а также арестованных со мною священников из-под стражи освободили» Спр. 12443. Л. 9 зв..

Перебуваючи в Харкові в очікуванні вислання за межі України, єпископ Дамаскін, розуміючи, що в Чернігівській єпархії, яка знову залишилася без архієрейського управління, вкотре почнеться розвал церковного життя І, ймовірно, не довіряючи єпископу Новгород-Сіверському Матвію (Храмцову), який одного разу вже відхилявся в обновленство., на випадок, якщо єпископ Матвій відхилиться в розкол або буде заарештований і висланий, призначив архімандрита Георгія церковним адміністратором єпархії: «Приблизительно в 25 г., месяца не помню, как будто в августе, мне были даны от Епископа Дамаскина полномочия духовного руководительства на случай невозможности выполнения такового со стороны епископа Матвея; с этой целью меня посещали духовенство и миряне, которым я давал направления, советы по церковным делам» Спр. 11905. Арк. 13 зв. (Дополнительные показания Смельницкого Георгия, 20 декабря 1926 г.)..

Другий арешт архімандрита Георгія відбувся 3 листопада 1926 р. Тут потрібно зробити уточнення. Повний текст листа О. О. Нілус звучить так: «Страстную почти всю провели в церкви (Свято-Троїцький собор Троїцько-Іллінського чоловічого монастиря, настоятелем якого був архім. Георгій. - В.Ш.), наслаждаясь монастырской службой, хотя и очень длинной, но не утомительной. Церковь эта одна осталась православной, и потому в ней соединяются все верующие. И большое единение и любовь между ними. Некоторые уже и нас приняли в эту любовь, и на Святой мы были то у одних, то у других и познакомились с очень хорошими семьями, которые и детей своих воспитывают в истине и правде... Хорошего архимандрита арестовали перед Страстной. Мы успели его еще повидать. Скорбь эта была для всех». Згідно зі слідчою справою Чернігівського ДПУ № 7812 (за сучасною нумерацією ДАЧО - № 11905), розпочатою 3 листопада 1926 р., постанову про арешт архім. Георгія підписано 3 листопада, заарештований він був того ж дня. Початок Страсної седмиці в 1926 р. прийшовся на 30 квітня, Великдень - 5 травня, відповідно Світла седмиця, незабаром після якої було написано листа О. О. Нілус,- 6-12 травня. Арешт іншого архімандрита Троїце-Іллінського монастиря напередодні Страсної седмиці в 1926 р.неможливий, помилитися так істотно Олена Олександрівна теж не могла. Тоді про який арешт «перед Страстной» ідеться? Розгадку знаходимо в протоколі допиту від 20 листопада 1926 р., в графі «сведения о судимости и нахождении под следствием» рукою слідчого записано: «Был два раза под следствием по обвинен[ию] в сопротивлении] Соввласти и по [ст.] 61 и 81 УК» (Спр. 11905. Арк. 13). Очевидно, що в проміжку між арештом в 1924 р. і арештом у листопаді 1926 р. був ще один арешт, такий же короткий, як і перший. Заарештувавши архім. Георгія «перед Страсною» в квітні 1926 р., за браком доказів його випустили, і втретє, вже остаточно, заарештували в листопаді. Слідчий знав про цей арешт, тому й написав: «був два рази під слідством». Нам залишається тільки сподіватися, що слідчі справи на о. Георгія вересня 1924 і квітня 1926 рр. не знищено і рано чи пізно їх вдасться розшукати. Висунуто обвинувачення: «Смельницкий, будучи священником, в своих публичных выступлениях возбуждал верующие массы к сопротивлению законам, а также распространял ложные слухи с целью дискредитации Соввласти» Спр. 12443. Арк. 11.. Під цими сухими казенними фразами мається на увазі по слідовне й принципове відстоювання архімандритом Георгієм права патріаршої Православної Церкви на вільне й легальне існування в СРСР. Адже до 1926 р. в Чернігові з 40-ка храмів православним належали тільки Троїцький собор та Іллінська церква, інші були або закриті, або віддані «обновленцям», а єпархіальне управління, за спробу відновлення якого єпископа Дамаскіна відправили «до берегів Єнісею», владою легалізовано не було і його діяльність вважалася незаконною.

Важливо відзначити, що речовими доказами «злочинної діяльності» архімандрита слугували вилучені в нього під час обшуку копії «Обращения Заместителя Патриаршего Местоблюстителя митрополита Нижегородского Сергия [Страгородского] к народному комиссару внутренних дел» від 1 червня 1926 р., в якому містилося прохання про легалізацію Православної Церкви в СРСР і реєстрацію «Канцелярии Московской Патриархии», а також - «Проект обращения к православным архипастырям и пастырям» митрополита Сергія з приводу легалізації Церкви. Проєкт був першим варіантом Декларації, і його разом із копією Звернення до Радянського уряду заступник місцеблюстителя розіслав архієреям, які перебували на свободі, для обговорення та затвердження остаточного тексту Декларації. За версією слідства, саме по собі зберігання, а тим паче обговорення цих двох документів було злочином перед радвладою.

У 1925-1926 рр. митрополит Сергій, ще не зломлений тюремним ув'язненням, мав довіру в значної частини православного єпископату й духовенства. У внутрішніх зведеннях ОДПУ призначених для членів радянського уряду, його діяльність на посаді заступника місцеблюстителя патріаршого престолу характеризувалася як відверто антирадянська, не лояльна до церковної політики радянської влади: «Митрополит Сергий, взявший определенный курс на правый черносотенный элемент, продолжает посвящение в епископы наиболее ярых противников Советской власти - недавно вернувшегося из ссылки архимандрита Кобранова, ярого черносотенца архимандрита Палицына и других, таким образом положил начало новому кадру черносотенного епископата. Сергий вновь подтвердил свою стойкость и преданность правому крылу тихоновщины телеграммами во все концы Союза, когда центр черносотенного духовенства - Данилов монастырь - заподозрил некоторое изменение в его (Сергия) взглядах»⁶², «Реакционное духовенство. Сергиевцы, одержавшие победу в борьбе за местоблюстительство, приступили к закреплению результатов победы. Конспиративно ими распространяется декларация местоблюстителя Сергия, в которой он указывает на принципиальную несовместимость религии с безбожными идеалами Советской власти и наряду с этим на лояльное отношение духовенства к Советской власти, как ко всякой власти. Митрополит Сергий продолжает посвящать в епископство черносотенцев...»⁶³, «Реакционное духовенство в СССР. Среди сергеевцев (реакционное крыло тихоновцев) имелась попытка легализоваться и зарегистрировать себя, как орган церковной власти. Попытка эта не встретила сочувствия среди церковноприходских советов, стоящих за нелегальное правление; попов, активно стоящих за легализацию, в некоторых случаях изгоняли из приходов»⁶⁴, «Реакционное духовенство. Подготовлявшиеся выборы в патриархи находящегося в ссылке контрреволюционера казанского митрополита Кирилла происходили под руководством [заместителя] патриаршего местоблюстителя митрополита Сергея, бывшего члена Государственного совета царского времени. Выбирая Кирилла путем сбора конспиративным образом подписей среди видных епископов, активные церковники тихоновцы хотели поставить Советскую власть и верующих перед свершившимся фактом избрания патриарха одним контрреволюционным епископатом. Одновременно с выборами группа антисоветских тихоновских епископов выработала и начала усиленно распространять декларацию в качестве основной платформы нового патриарха. Основные моменты декларации сводились к следующему: церковь и государство - два враждующих полюса, Советская власть - результат «временного настроения» русского народа; все религиозные группировки, за исключением обновленцев, объявляются гонимыми и берутся тихоновской церковью под защиту. Однако тихоновцам выборы патриарха произвести не удалось, так как реакционная головка во главе с Сергеем была арестована»⁶⁵ тощо.

Проєкт декларації про взаємовідносини Православної Церкви і атеїстичної держави був написаний абсолютно лояльно до чинної влади, його метою було «засвидетельствовать перед Советской властью нашу искреннюю готовность быть вполне законопослушными гражданами Советского Союза, лояльными гражданами к его правительству». Однак у ньому обережно, але наполегливо задекларовано право Церкви «не . замалчивать того противоречия, какое существует между нами, православными, и коммунистами-большевиками, управляющими Союзом», які Обзор политического состояния СССР за март 1926 г.: Духовенство. Церковь в сводках ОГПУ. Исторические материалы. [Електронний ресурс]. URL: http://istmat.info/node/8765. Обзор политического состояния СССР за июль 1926 г. Обзор политического состояния СССР за август 1926 г. Обзор политического состояния СССР за декабрь 1926 г. ставили «своей задачей борьбу с Богом» Цит. за: Акты Святейшего Тихона, Патриарха Московского и всея России, позднейшие документы и переписка о каноническом преемстве высшей церковной власти. 1917-1943 гг. / Сост. М. Е. Губонин. Москва: ПСТБИ, 1994. С. 473-474. У слідчій справі архім. Георгія (Смельницького) № 11905 цей документ має назву: «Православным Архипастырям, пастырям и пасомым Московского Патриархата», Арк. 5. Датований «10 июня / 28 мая 1926 г.». У рукописному варіанті послання, вилученому в о. Георгія, і оригінальному тексті є незначні різночитання, які не міняють смислу документа.. Але навіть таке дуже м'яке відстоювання Церквою свого права бути саме Церквою («мы же весь смысл и всю цель нашего существования видим в исповедании веры в Бога и в возможно широком распространении и укреплении этой веры в сердцах народа» Там само.) розцінювалося як фронда й «боротьба з радянською владою». Як документ «антисоветского содержания» було класифіковано і офіційне звернення митрополита Сергія до радянського уряду з проханням про легалізацію Церкви в СРСР Спр. 11905. Арк. 21 (Заключение)..

Проект послання «Православным Архипастырям, пастырям и пасомым» Так цей документ найменований у копії, яку вилучили в о. Георгія під час трусу. Спр. 11905. Арк. 4 зв. був висланий до єпархій у червні 1926 р. для обговорення серед єпископату і найактивнішого й авторитетного духовенства. Передбачалося, що в результаті, після правок і зауважень, цей документ буде мати характер «соборного». Розіслані з цією метою копії звернення до уряду та проєкту декларації опинилися і в архімандрита Георгія.

Однак сам факт обговорення документа, в якому йшлося про іншу «ціль існування», ніж та, яку нав'язувала радянська влада, вважався контрреволюційним діянням. Слідчий наполегливо домагався, від кого архімандрит Георгій отримав ці документи і головне - з ким їх обговорював. На запитання, поставлене 6 листопада, «откуда и каким путем получено Вами воззвание епископов Православной Церкви по поводу Декларации» Так у протоколах допиту слідчий називає проєкт декларації митрополита Сергія., архімандрит Георгій відповів: «Эти воззвания получены мною от богомольцев, которые приходят в Троицкий монастырь. Взяты мною эти документы исключительно с целью ознакомления. Кто писал воззвание епископов и кто именно подписал, я не знаю, т. к. получил только копию, на которой подписей не было. Воззвание распространяется под общей подписью «Епископы Православной Церкви» Спр. 11905. Арк. 13. Тут же під протоколом рукою архім. Георгія (у старій дореволюційній орфографії) зроблено приписку: «Воззвание было подписано как: Епископы Православной Церкви и получено мною в таком виде, а цели его принятия мне неизвестны».. Жодного імені не було названо, нікого не поставлено під удар.

Як відомо, сам митрополит Сергій був заарештований 31 листопада 1926 р., пробув в ув'язненні кілька місяців і випущений у березні 1927 р. Архімандрита Георгія 18 листопада «с материалами, обнаруженными при обыске» перепроваджено до Харкова Там само. Арк. 15., а потім за «хранение и распространение среди верующих гор. Чернигова декларации мит. Сергия к Совправительству, антисоветского содержания» Там само. Арк. 17. 30 грудня відправлено до Москви й поміщено до Бутирської тюрми Там само. Арк. 20., де «Особым Совещанием при Коллегии ОГПУ» 28 січня 1927 р. засуджено до концтабору терміном на три роки Там само. Арк. 18, 27.. Строк він відбував на Соловках.