П’ятидесятники в Радянській Україні (середина 1940-х — середина 1980-х років)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відділ історії України другої половини XX ст.

Інститут історії України НАН України

П'ятидесятники в Радянській Україні (середина 1940-х -- середина 1980-х років)

Бондарчук Петро

Доктор історичних наук,

The article examines the religious life of the Pentecostals during the mid-1940s-mid- 1980s. The author briefly discusses the main works on Pentecostalism in the USSR, written by Ukrainian and foreign authors, features of Pentecostal doctrine, differences in the doctrine of various Pentecostal movements, their genesis and spreading throughout Ukraine.

Характерною рисою релігійного життя населення України є його багатоконфесійність. Релігійне різноманіття стало причиною поширення плюралістичного світогляду, що перешкоджав насадженню тоталітарних принципів у свідомості українського народу. З-поміж релігійних течій пізнього протестантизму в Україні були п'ятидесятницькі, щодо яких у радянський період розповсюджувалося багато міфів і неправдивої інформації. У цій праці здійснена спроба неупереджено глянути на діяльність цієї конфесії, відобразити буття п'ятидесятників у всій його неоднорідності, тісному зв'язку з радянськими суспільно-політичними реаліями.

Українські науковці здійснили дослідження низки сфер релігійного життя п'ятидесятників в УРСР. Перші дослідження з'явилися ще в радянський період і належали філософам-релігієзнацям. Серед них варто відзначити роботи В. Мельник (Любащенко), в яких порушено чимало соціорелігійних проблем. У середині 1980-х вийшла друком її монографія «Эволюция современного пятидесятничества» [1]. У ній авторка із-поміж інших питань аналізувала питання поширення п' ятидесятництва в Україні, становище ХВЄ у 1970-1980-х роках, зміни в буденній релігійній свідомості п' ятидесятників на той період, релігійно-екстремістські прояви тощо. На час своєї публікації це була одна з найґрунтовніших праць із питань релігійності українських п'ятидесятників. Частина матеріалів з цієї праці була поміщена у брошурі В. Мельник «П'ятидесятництво: нові тенденції» [2], опублікованій кілька років пізніше. У період горбачовської перебудови авторка дещо переосмислює п'ятидесятництво. І в наступній монографії -- «Молодежь в пятидесятничестве: поиски идеала» [3] -- уникає багатьох атеїстичних антирелігійних штампів.

Діяльність п' ятидесятників, їхні погляди та настрої розглядали й інші радянські автори. Зокрема, варто відзначити брошури «Антисуспільні повчання і діяльність п'ятидесятників» Ю. Терещенка [4], «П'ятидесятники та їх віра» Ф. Гаркавенка (Федоренка) [5] та інші праці.

Після здобуття Україною незалежності до проблеми дослідження релігійного життя п' ятидесятників підключилися також історики. З' явилася низка статей. З-поміж сучасних авторів найбільше уваги цій проблемі присвятила Т. Грушова (Т. Грушева), яка дослідила проблеми взаємин радянської держави та п' ятидесятницьких течій у своїй кандидатській дисертації [6] та чисельних публікаціях.

Існують також дослідження, що стосуються окремих п'ятидесятницьких течій. Зокрема, діяльності євангельських християн святих сіоністів присвячена монографія Р. Скакуна «Будівничі нового Єрусалиму» [7], книга польської дослідниці Ю. Хмелевської [8] та захищена ще в радянський період кандидатська дисертація Б. Камейші [9] та ін.

В основі віровчення п'ятидесятників (течії пізнього протестантизму) лежить біблійний сюжет про сходження Святого Духа на апостолів на п'ятдесятий день після воскресіння Христа. Звідси походить і назва течії. П'ятидесятники наголошують на можливості отримання хрещення Святим Духом, у результаті якого людина отримує його плоди і дари. Серед них (9 дарів) передують дари говоріння іншомовами (глосолалії) та зцілення вірою. П'ятидесятники виконують обряди хрещення та хлібо- переломлення. Їхня обрядовість певною мірою нагадувала баптистську. Значну увагу вони приділяють містичному спілкуванню з Богом. При цьому важливе місце відводиться Святому Духові. П'ятидесятники вірять, що людина, яка угодна Богові, може стати знаряддям Святого Духа, який сходить на неї.

Значне місце у віровченні п'ятидесятництва належить проповіді близького другого пришестя, кінця світу та тисячолітнього правління Христа. Адже релігійні організації п'ятидесятників були не лише екстатичними, а й хіліастичними (хіліазм від грецьк. слова chilias -- тисяча, або міленаризм від лат. слова mille i annus -- тисяча років, віра у встановлення тисячолітнього царства під верховенством Христа, що буде передувати кінцю світу). Варто відзначити, що існує два типи міленаризму. Прихильники першого (постміленаристи) вважають, що пришестя Христа відбудеться після (post) тисячоліття золотого віку. Прихильники другого типу (преміленаристи, багаточисельніший) вважають, що пришестя Христа буде до (ргае) його тисячолітнього царства. Із преміленаризмом у п'ятидесятників тісно перепліталися есхатологічні погляди (есхатологія -- богословська теорія про кінцеву долю людства і Всесвіту; від грецьких слів eschatos -- останній, крайній і logos -- слово, вчення).

У п'ятидесятництві існує багато напрямків. Вони поділяють загальну концепцію хрещення Святим Духом і про його дари, однак привносять у догматичну систему свої доповнення. Останні залежать від віровчень, які сповідувалися раніше, уподобань засновників течій тощо.

В УРСР діяли такі напрямки п'ятидесятників: християни євангельської віри (ХЄВ), яких ще називали «воронаєвцями» (за псевдонімом засновника течії); християни віри євангельської (ХВЄ); євангельські християни в дусі апостольськім (ЄХДА, інша назва -- «смородинці» -- походить від прізвища їхнього лідера); євангельські християни п'ятидесят- ники-сіоністи (ЄХПС); євангельські християни святі сіоністи (ЄХСС); суботствуючі п'ятидесятники (СП) та ін. Найвпливовішими і найчисель- нішими були ХЄВ і ХВЄ. Вплив інших напрямків був незначний.

Організатором першої громади ХЄВ, що з'явилася 1921 року, був Іван Воронаєв (справжнє прізвище та ім'я -- Микита Черкасов). 1926 року воронаєвці проводять 1-й, а 1927 -- 2-й Всеукраїнські з'їзди. Останній також був проголошений 1-м Всесоюзним з'їздом Союзу ХЄВ. Цей з'їзд висловив лояльність до радянської влади. На 1930 рік, за деякими даними, в Україні проживало понад 17 тис. осіб -- членів 350 воронаєвських громад. Пізніше починається їх переслідування і вони йдуть у глибоке підпілля. Був репресований І. Воронаєв та інші лідери. У період війни керівний центр був перенесений з Одеси до Дніпропетровської області [10, с. 65-66]. Під час війни громади відновили свою діяльність [11, арк. 124; 10, с. 66]. Пізніше більшість із них увійшли в Союз ЄХБ.

Для віровчення воронаєвців, як і більшості християнських конфесій, притаманні тринітаріанські ідеї (тобто визнання водного хрещення за формулою «В ім'я Отця, Сина і Святого Духа»). Серед особливостей: акцент на говорінні іншомовами, визнанні пророцтв. Під час здійснення обряду хлібопереломлення вони здійснювали омовіння ніг. Воронаєвці також здійснювали суворі багатоденні пости, готуючись до молитви [6, арк. 66-67].

Течія християн віри євангельської (ХВЄ) з'явилася в Західній Україні в 1920-х роках. Поширенню п'ятидесятництва там сприяли реемігранти, які були на заробітках у США. До кінця 1920-х років відбулося об'єднання п'ятидесятницьких громад у Польщі і був утворений Всепольський союз християн віри євангельської -- п'ятидесятників, який очолив Артур Бергольц. Він проіснував до початку Другої світової війни. На кінець свого існування він налічував понад 300 громад з 25 тисячами членів, більшість яких становили українці [10, с. 63-64]. Сучасна українська дослідниця п'ятидесятництва Т. Грушова зазначає, що християни віри євангельської у своїй віросповідній практиці акцентували увагу на хрещенні Святим Духом. Говоріння на інших мовах (глосолалії) для них не було обов'язковим. Не визнавали за необхідне вони й обряд омовіння ніг [6, арк. 71]. ХЄВ і ХВЄ були найбільшими п'ятидесятницькими течіями на українських теренах.

Поява течії євангельських християн святих сіоністів (ЄХСС) була пов'язана з Іваном Мурашком. Перед першою світовою війною він мігрував до Америки, де став баптистом. Після війни Мурашко повернувся і почав проповідувати баптизм, а потім -- п'ятидесятництво. Пізніше проголосивши себе людиною, яку Бог позбавив мови під час молитви, він блукав поліськими селами із грифельною дошкою, на якій були записані його пророцтва про кінець світу та заклики до покаяння. Інколи він розмовляв «на іншомовах» перед групами людей, відзначаючи, що Бог позбавив його мови за гріхи людей, проте дав можливість проповідувати на «іншомовах». Він називав себе апостолом, єпископом і пророком. Його соратницею стала колишня баптистка О. Кирильчук, з якою він одружився. Після цього дійства Мурашко заговорив. 1932 року в с. Воскодави Ровенської області він на з'їзді своїх послідовників у промові виклав принципи нової віри: виконання заповідей Мойсеєвих, святкування суботи, заборона їсти свинину та голити бороди. Він оголосив також, що Бог потребує «кривавої жертви», оскільки світу загрожує знищення. Із цією метою О. Кирильчук було нанесено 13 ран. Нова релігійна течія отримала назву євангельських християн святих сіоністів. Було призначено 12 апостолів та 10 їхніх учнів. Мурашко перебрав на себе функції «Іллі-пророка», а Кирильчук -- пророчиці. На початку 1935 року ним була проголошена ідея -- зібрати разом своїх послідовників, побудувати «царство Христове» та дочекатися другого пришестя Христа. Мурашківці почали з'їжджатися під місто Сарни (Волинського воєводства). Нове поселення отримало назву Нового Єрусалиму. Однак негаразди призвели до того, що багато мурашківців почали залишати поселення, а сам Мурашко у 1938 році виїхав до Аргентини [12, с. 11-14]. Новий Єрусалим перестав існувати, а послідовники І. Мурашка не виявляли особливої активності.

Слід відзначити, що сучасна дослідниця Є. Лебедюк вважає, що ідейним натхненником у тандемі була О. Кирильчук, а І. Мурашко -- лише виконавцем. Вона відзначає, що О. Кирильчук була тією доленосною особою, завдяки якій було створено цю релігійну організацію [13, с. 196].

На наш погляд, цей тандем нагадував чимось тандем у ЄХПС Л. Мельник -- П. Коченкова. У ньому теж низка дослідників, переважно російських, пальму першості віддають останній. Та й початок духовного шляху І. Мурашка був близький до Л. Мельника: баптизм, потім -- п'ятидесятництво, пізніше створення нової п'ятидесятницької течії.

У повоєнний період мурашківці на чолі з новими апостолами та пророками активізували свою діяльність. Тоді було створено вісім громад (сіонів), що налічували 300-400 чоловік, 6 з них діяли в Білорусії, а 2 -- в Ровенській області України. Пізніше вони стали виникати в інших регіонах. Основну масу мурашківців становили селяни, однак деякі мали кваліфікації штукатурів, столярів тощо [12, с. 17-18]. У західноукраїнських областях особливу активність проявила Любов Ушенко. Вона називала себе матір'ю слави, оголосила себе керівником всіх організацій мурашківців Західної України та Західної Білорусії. Вона лякала одновірців кінцем світу, Страшним Судом і була ініціаторкою ідеї побудови «царства Божого». На цей раз мурашківці з Л. Ушенко своїм місцем поселення обрали Молдову [12, с. 15-17]. У радянський період багато євангельських християн святих сіоністів зазнали репресій. Попри негаразди, вони вистояли.

Євангельські християни святі сіоністи (ЄХСС), на відміну від інших п' ятидесятницьких течій, вважали, що майбутнє тисячолітнє царство Христа буде на землі, а саме в Єрусалимі на горі Сіон. Проте Сіон виступав для них як релігійно-господарське об' єднання, яке можна було створити в будь-якому місці для очікування пришестя Христа, який мав вознести їх на Єрусалимський Сіон [6, арк. 73]. Мурашківці, як і інші п'ятидесятницькі течії, визнавали хрещення Святим Духом і «розмовляли іншомовами». Впродовж годин вони стояли на колінах, вимолюючи прощення гріхів. Однак на відміну від традиційних п' ятидесятників, для швидшого досягнення сходження Духа Святого під час своїх колективних молитов вони влаштовували специфічні танці, за що їх називали сіоніс- тами-скакунами. Їхній релігійній практиці властиві були й пости: трьох- добові (коли зовсім нічого не їли, не пили і не розмовляли), десяти, двадцяти, сорокаденні (коли дозволялось їсти раз на добу пісну їжу) [12, с. 23-25; 14, арк. 17; 15, арк. 19]. Під час своїх богослужбових хлібо- переломлень вони у вино, яке вживали, додавали краплі крові. Молитовні зібрання починалися в п' ятницю ввечері, тривали з перервами впродовж суботи, і закінчувалися в неділю. Субота й неділя були святковими днями, у ці дні заборонялося працювати.

У повоєнний період мурашківці були противниками колективізації [12, с. 35-36], вступу в шлюб із людьми інших віросповідань [12, с. 29] тощо. Цікаво, що ця течія, на противагу іншим невеликим релігійним організаціям, не була обділена увагою дослідників, ні в радянський час, ні нині.

Течія суботствуючих п'ятидесятників (СП) утворилася у 1920-х роках під впливом американської місіонерської організації «Церква Бога» на території Західної України, що перебувала тоді в складі Польщі. Центром течії до війни було м. Кременець. В основу свого віросповідання ставили три духовних благословіння -- навернення, освячення й хрещення Духом Святим. Очікували тисячолітнього приходу Христа. Суботствуючі п'ятидесятники також відзначали суботу. Останнє було зумовлено тим, що в цю течію ввійшло багато колишніх адвентистів. Більшість їхніх груп знаходилися на Закарпатті та Волині.

З-поміж інших течій в п' ятидесятництві були євангельські християни у дусі апостольськім (ЄХДА). Початок цієї течії пов'язують із діяльністю американського проповідника Сміта на початку XX століття на території Фінляндії, що на той час перебувала в складі Російської імперії. Згодом нова конфесія розповсюдилася в Петербурзі й інших регіонах Росії. Вони визнавали унітаріанське водне хрещення лише «в ім'я Ісуса Христа», вважали, що в Ісусі Христі на землю прийшов Отець, Син і Святий Дух. Тому їх також називали ісусівцями, євангельськими християнами-єдино- божцями, єдінственниками. Наголоси в проповіді робилися на отриманні хрещення Духом Святим зі знаменням іншомов. Вони також дотримувалися суботи. Лідерами новозаснованої течії були А. Іванов та М. Смо- родін. У 1920-х роках внаслідок еміграції деяких членів цієї течії в Західну Україну групи ЄХДА виникають на Волині. Керівниками і проповідниками тут були Ігнат Козачук і Микола Смородін. Від прізвища їхнього лідера походить інша їх назва -- смородинці. Після війни частина громад ЄХДА ввійшла в Союз ЄХБ, а частина утрималася.

Течія євангельських християн п'ятидесятників-сіоністів (ЄХПС) виникла 1922 року в Хмельницькій області. Її керівниками та організаторами були Леон Мельник (раніше католик, а потім член громади п'ятидесятників-воронаєвців) і Пелагея Коченкова. Під час одного із зібрань п' ятидесятників Л. Мельник заявив своїм єдиновірцям, що Дух Святий сказав йому, що він повинен вивести свій народ в Палестину на гору Сіон. Це «одкровення» стало початком нової релігійної течії [11, арк. 126]. Мельник розгорнув бурхливу пропаганду про переселення п'ятидесятників у Палестину, щоб там очікувати нового пришестя Христа. За короткий термін це вчення, завдяки вірі не лише в рай небесний, а й земний, розповсюдилось як серед п' ятидесятників-воронаєвців, так і серед віруючих, що належали до інших течій [11, арк. 126-127]. Групи п'ятидесятників-сіоністів діяли не лише в УРСР, а й у деяких регіонах РРФСР. Ставлення до радянської влади з боку прибічників цієї течії було переважно антагоністичним. Вони були противниками служби в Радянській армії, негативно ставилися до користування радянськими документами тощо. У радянський час діяльність цієї течії була заборонена, а більшість її керівників було репресовано. Сам Л. Мельник за свою релігійну діяльність був засуджений тричі -- двічі до війни, а третій раз -- 1958 року (тоді засуджений до 25 років позбавлення волі). Проте попри тиск влади, групи п'ятидесятників-сіоністів збереглися до нинішнього часу.

У Дніпропетровській області після війни існувала група п'ятидесятників-доскональців. Однією з її особливостей було те, що члени групи заперечували шлюбні зв'язки. Протягом 1957-1958 років деяких активістів цієї групи було засуджено на тривалі терміни ув'язнення, і діяльність громади припинилася, хоча окремі її члени здійснювали спільні молитви ще у кінці 1960-х років [16, арк. 33]. Інша невелика група п'ятидесятників -- дівичі (дівственники, незайманці) -- походила з п'ятидесятників-воронаєвців, однак вони були противниками сім'ї, посилаючись на одкровення Іоанна Богослова, 14:4,5 [17, с. 131-132]. З огляду на нечисленність цих груп чиновники вважали, що вони зникнуть із плином часу. Як бачимо, різних п'ятидесятницьких течій в Україні було чимало.

У роки війни державне керівництво СРСР на чолі з Й. Сталіним під тиском низки внутрішніх і зовнішньополітичних обставин пішло на деякі поступки стосовно Церкви та релігії. Це, однак, не означало, що радянська держава відмовилася від поборювання релігії. Відтак, повоєнні поступки в релігійній сфері були черговим тактичним кроком комуністичної влади.

Становище релігії і Церкви, на боротьбу з якими у передвоєнні роки спрямовувалася міць радянського режиму, значно покращується. Жорстка антирелігійна боротьба поступається місцем більш виваженій та менш активній критиці релігії і примиренському ставленню до існування церковних інституцій і духовенства. Кардинальні зміни курсу уряду в церковній політиці зумовлювалися низкою важливих обставин, що виникли під час Другої світової війни.

Під час війни та після неї влада зробила низку зусиль для уніфікації та централізації близьких релігійних течій із метою покращити контроль над ними. Зокрема, 1945 року радянські органи запропонували керівникам п'ятидесятників влитися в Союз із ВР ЄХБ на основі Серпневої угоди (ще раніше -- 1944 року -- об'єдналися баптисти й євангелісти СРСР). Із боку п'ятидесятників документ був підписаний А. Бідашом, Д. Пономар- чуком (репрезентували ХЄВ) та І. Паньком і С. Вашковичем (репрезентували ХВЄ).

Очолила об'єднання Всесоюзна рада євангельських християн-баптистів (ВР ЄХБ), яка мала бути лояльною до радянської влади. Вона мала свій друкований орган -- журнал «Братский вестник». Слід відзначити, що не всі громади ХЄВ та ХВЄ об'єдналися із баптистами та євангелістами.

1947 року на основі Серпневої угоди з ЄХБ також об'єдналися євангельські християни в дусі апостольськім («єдінственники»). Роком раніше на конференції в Ужгороді до Союзу ЄХБ приєдналися 25 громад і груп вільних християн (дарбистів). Пізніше до Союзу ЄХБ влилися близько 70 громад «Союзу церков Христових», що перебували на території Західної України та Західної Білорусії [18, с. 119], а 1963 року -- братські меноніти [19, с. 23]. Таке об'єднання (інколи різних за своїм віровченням конфесій) дозволяло, на думку владних органів, краще контролювати ці релігійні організації.

Чимало членів п'ятидесятницьких громад були незадоволені об'єднанням із баптистами та євангелістами в складі Союзу ЄХБ. П'ятидесятницький пастор В. Франчук вказує, що за об'єднанням євангельских християн і баптистів стояв «жорсткий тиск Ради в справах релігій [неправильно названо орган. -- П. Б.], як на одну, так і на іншу сторону, тому що ні ті, ні інші не відчували надто великого бажання до таких об'єднань, адже віронавчальна база не була однаковою» [20, с. 294]. Рада в справах релігійних культів при РМ СРСР (РСРК) відмовила у затвердженні відновленого 1942 року Союзу християн віри євангельської [18, с. 119], не залишаючи п'ятидесятникам можливості для легального функціонування їхніх громад поза Союзом євангельських християн- баптистів.

Входження до складу Союзу ЄХБ п' ятидесятників, які тривалий час конкурували з баптистами та євангелістами, не сприяло загальній єдності. У Серпневій згоді 1945 року («Згода про об'єднання ХВЄ і ЄХБ в один союз»), яка мала регулювати процес об' єднання, було записано, що незнайома мова без тлумачення є безплідним даром, тому від спілкування незнайомими мовами варто утримуватися під час громадських зібрань. Пересічні п'ятидесятники сприйняли це болюче, тому прийняті до громад ЄХБ, вони часто створювали конфліктні ситуації [18, с. 119]. Це злиття різних течій виявилося нежиттєздатним і могло функціонувати лише в радянській дійсності.

У кінці 1940-х і 1950-х років і пізніше спостерігався відтік п'ятидесятників із легальних громад ЄХБ до нелегальних п'ятидесятницьких. Про цю тенденцію на Волині згадує Ю. Вільховий [21, с. 186]. Радянський дослідник О. Москаленко відзначав, що лише на Дніпропетровщині з Союзу ЄХБ вийшли близько 38% п'ятидесятників, тих, що вступили в нього після Серпневої наради [22, с. 72]. Частка, як бачимо, була немала.

Вже 1948 року в Дніпродзержинську Дніпропетровської області відбувся нелегальний з'їзд п'ятидесятників, яким керував А. Бідаш. На ньому було ухвалене рішення порушити клопотання перед радянським урядом про відновлення Союзу п'ятидесятників. Учасники цього з'їзду були заарештовані й засуджені [10, с. 66-67]. Влада в такий спосіб демонструвала, що на ідеї створення союзу п'ятидесятників поставлено крапку.

У боротьбі з нелегальними релігійними об'єднаннями влада вдавалася до депортації їх членів. Протягом 1944-1953 років із регіону Західного Білоруського й Українського Полісся углиб СРСР було вислано 10 тис. баптистів і п'ятидесятників із родинами [6, арк. 88].

Процес приєднання п'ятидесятницьких громад до Союзу ЄХБ, контрольований радянською владою, був доволі успішний. За офіційними даними, як зазначає дослідниця п'ятидесятництва Т. Грушова, лише 1945 року до громад ЄХБ приєдналося 15 тис. п'ятидесятників [6, арк. 124]. Протягом 1946-1949 років, за інформацією ВР ЄХБ, -- 18 078 осіб (366 громад). Проте дані РСРК і ВР ЄХБ суперечливі. На 1 січня 1947 року кількість груп п'ятидесятників, що влилися до ЄХБ, за даними ВР ЄХБ, -- 300, а за даними уповноваженого РСРК -- лише 191 [6, арк. 127]. Таке розходження у цифрах засвідчує, що в документах цих органів фігурувала не завжди вірна інформація.

Ю. Вільховий і Б. Год пишуть, що на 1 січня 1947 року в УРСР було зареєстровано 626 громад ХЄВ, а на 1 червня цього ж року -- 500 громад, в які входили 2,5 тис. віруючих. На 1 січня 1947 року існувало 441 зареєстрованих громад, які злилися із Союзом ЄХБ разом із 20419 віруючими [23, с. 148].

За офіційними даними, мережа нелегальних п'ятидесятницьких громад на початок 1950 року нараховувала 151 громаду (4886 осіб) [14, арк. 16]. Розгалуження п'ятидесятницьких громад і кількість їхніх членів у різних регіонах України показує подана нижче таблиця [14, арк. 16]:

Таблиця 1