Храмова обрядовість в житті населення України (середина 1960-х — середина 1980-х років)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Храмова обрядовість в житті населення України (середина 1960-х -- середина 1980-х років)

Бондарчук Петро

У статті висвітлюється здійснення вірянами релігійних обрядів, виконання яких пов 'язане з храмами чи молитовними будинками. Простежено відвідування віруючими храмів у великі релігійні свята та їх участь у богослужіннях. Проаналізовано кількісний склад осіб, що сповідалися та причащалися, у тих конфесіях, де практикувалися ці дії. З-поміж тих вірян, релігійна поведінка яких є об 'єктом уваги: парафіяни РПЦ, старообрядці, римо-католики, греко-католики, протестанти, юдеї та інші.

Ключові слова: віруючі, храм, церква, молитовний будинок, свята, богослужіння, сповідь, причастя.

The article analyzes the implementation by believers of religious ceremonies, the execution of which is connected with temples or prayer houses. Among those believers whose religious behavior is the object of attention are: parishioners of the Russian Orthodox Church, Old Believers, Roman Catholics, Greek Catholics, Protestants, Jews and others. The attendance of temples by believers on major religious holidays and their participation in worship has been traced. It is noted that the number of believers who participated in temple services has declined. Such tendencies were conditioned not only by the secularization processes, but also by the fact that many temples were closed or destroyed in the previous period. The number of the persons who confessed and took part in Holy Communion in those denominations, where these practices were popular, were analyzed. Such believers were much less than those who participated in worship.

It is noted that the majority of ROC adherents belonged to those categories ofpeople who rarely visited temples. Greater devotion to worship than the parishioners of the ROC was manifested by Catholics in those settlements where there were churches. Greek Catholics who remained faithful to their faith, because of the closure of the temples, participated in underground worship or visited the temples of the ROC, or sometimes the RCC.

The author points out that most of the worshipers were in Protestant denominations. This applies both to the Reformed Church and other legal unions; Evangelical Baptist Christians, Seventh-day Adventist. Religious Organizations of Pentecostals (other than the communities that were legalized after 1968), Jehovah's Witnesses were compelled to conduct their worship secretly, which affected the number of their participants. It is noted that sometimes members of illegal Protestant organizations, most often Baptists-initiators, did not conceal their worship,thus consciously confronting the authorities.

Key words: believers, temple, church, prayer house, holidays, worship, confession, Holy Communion. релігійний обряд богослужіння

В статье освещается исполнение верующими религиозных обрядов, выполнение которых связано с храмами или молитвенными домами. Прослежено посещение верующими храмов в большие религиозные праздники и их участие в богослужениях. Проанализирован количественный состав лиц, которые исповедовались и причащались, в тех конфессиях, где практиковались эти действия. Среди тех верующих, религиозное поведение которых есть объектом внимания: прихожане РПЦ, старообрядцы, римо- католики, греко-католики, протестанты, иудеи и другие.

Ключевые слова: верующие, храм, церковь, молитвенный дом, праздники, богослужения, исповедь, причастие.

Важливими проявами релігійності віруючих є участь у релігійних обрядах, що здійснювалися в храмах та молитовних будинках: богослужіннях, сповідях, причастях тощо. Обрядова діяльність вірян є важливою складовою культури, потреба в духовно-символічному оформленні людського життя існувала завжди. Обрядово-культова сфера властива всім світовим релігіям і одним із шляхів комунікації людини з надприродним. Відповідно зростання інтересу до вивчення ролі обряду в житті соціуму не є випадковим.

Дослідження цього спектру релігійного життя вірян відноситься до соціорелігійної історії і є маловивченим у сучасній українській історичній науці. Це стосується, зокрема, й середини 1960-х -- середини 1980-х років -- періоду, коли Церква функціонувала обмежено. Праці науковців, присвячені релігійній політиці, взаєминам держави і Церкви, релігійному життю загалом, лише побіжно торкалися окремих моментів обрядової активності. Серед таких досліджень слід відзначити монографії: «Православ'я в новітній історії України» [1; 2], «Православна церква в тоталітарній державі: Україна 1940 -- початок 1980-х років» [3], «Грекокатолики в Україні» В. Пащенка [4], «Релігійне життя на Прикарпатті: 1944-1990 роки: історико-правовий аналіз» [5], «Політика радянської влади у сфері релігії та конфесійне життя на Прикарпатті в 40-80-х роках ХХ століття: Історико-правовий аналіз» І. Андрухіва [6], «Православна церква на Буковині у радянську добу» С. Яремчука [7], «Українська

Греко-католицька церква і релігійне становище Тернопільщини (19461989)» Я. Стоцького [8], «Церква тих, хто вижив» Н. Шліхти [9] та ін. У зарубіжних виданнях, російських і західних, проблема обрядової активності віруючих періоду середини 1940-х -- середини 1980-х років також майже не порушувалася, окремі дослідники якщо й торкалися її, то фрагментарно.

Беручись до розгляду обрядової активності, хотілося б коротко зупинитися на розумінні обряду і його значенні для людини. Відомий французький соціолог Е. Дюркгайм писав: «В усіх випадках основним елементом релігії вважалися уявлення й вірування. Тоді як із цього погляду самі обряди видавалися лише зовнішнім, несуттєвим і матеріальним проявом і вважалися посутньо вартісними... Але віруючі люди, які живучи релігійним життям, мають безпосереднє відчуття того, що його становить, заперечують такий спосіб бачення, кажучи, що він не відповідає їхньому щоденному досвідові» [10]. Дюркгайм вважав, що дії й обряди не менш важливі в релігійному житті, ніж віруванння та уявлення.

К.-Г. Юнг, наголошуючи на важливій ролі обряду в житті віруючої людини, зазначав: «Релігійні обряди у всіх формах грають роль посудини, здатної увібрати весь зміст несвідомого. У результаті спрощень, внесених пуританством, із протестантизму були вилучені засоби впливу на несвідоме; у кожному разі пастор був позбавлений звичайних для священика посередницьких функцій (яких так потребує душа). Замість цього індивід сам став відповідати за власні вчинки і наодинці спілкуватися зі своїм Богом. У цьому полягає як перевага, так і небезпека протестантизму. Звідси походить його внутрішній неспокій, який вилився у створення понад чотирьохсот самостійних церков і сект усього за якихось кілька століть, що, звичайно ж, указує на перевагу в ньому індивідуалізму» [11]. Враховуючи думки фахівців, які високо оцінюють роль обряду в житті віруючих, зупинимося на їхній обрядовій поведінці детально, показавши все різноманіття духовно-символічного буття вірян.

У середині 1960-х -- на початку 1980-х років, на відміну від попереднього періоду, держава менше втручалася в суто церковні справи. Антирелігійні тенденції, що спостерігалися раніше, набували лібераль- нішої форми. Влада намагалася всі дії проти Церкви прикрити законом. Коли ж вони мали явно антизаконний характер, відповідальність покладалася на окремих чиновників. Основний акцент у боротьбі проти Церкви тепер робився на антирелігійній пропаганді. Такі зміни були зумовлені низкою причин. Зокрема, було очевидно, що багато загнаних у підпілля релігійних громад важко чи навіть неможливо було контролювати. До того ж попередня боротьба із Церквою та релігією була відверто незаконна. Однак, попри лібералізацію релігійної політики, обрядова активність віруючих зменшувалася.

Розглянемо участь парафіян РПЦ у богослужіннях у окреслений період. 1966 року в перший день Пасхи православні храми Києва відвідали 40 тис. осіб (на 10 тис. більше, ніж попереднього року), зокрема близько 30% -- із сільської місцевості. У Володимирському соборі побували до 15 тис. осіб. Чоловіків у храмах було до 30%, жінок -- до 70% [12, арк. 7]. Однак 1970 року, за офіційними даними, на Пасху біля Володимирського собору зібралося не менше 50 тис. осіб [13, арк. 10]. На Луганщині 1966 року храми відвідали понад 44 тис. осіб [12, арк. 105]. На Дніпропетровщині 1966 року в церквах на Різдво Христове були присутні до 21 тис. осіб, на Хрещення Господнє (Водохреща) -- до 40 тис. [12, арк. 30]. У другій половині 1960-х років на Івано-Франківщині в найбільші релігійні та храмові свята церкви відвідували понад 300 тис. осіб [14, арк. 93]. На кінець 1960-х років у Львівській області на великі свята в православних храмах були присутні до 700 тис. осіб, у Київській -- до 200 тис., у Донецькій -- до 200 тис., у Тернопільській -- 180 тис. (із них понад 135 тис. -- жінок і до 10 тис. молоді) [15, арк. 208]. Як бачимо, різниця в кількості відвідувачів храмів у святкові дні в західних та східних областях, якщо враховувати чисельність їх населення, була значною.

Вона була викликана як релігійністю населення, так і відсутністю діючих храмів. На середину 1966 року в УРСР діяло 4540 православних громад. Однак у 933 зареєстрованих церквах богослужіння не проводилися внаслідок відсутності духовенства [14, арк. 15]. Через брак діючих храмів у багатьох населених пунктах віруючі не мали змоги брати участі в богослужіннях, особливо це стосується жителів південних та східних областей.

Для глибоко віруючих людей відвідування храмів у релігійні свята часто було непересічною, довгоочікуваною і навіть знаменною подією. У звіті уповноваженого Ради в справах релігій у Запорізькій області Б. Козакова зазначалося: «Мені довелося спостерігати, як у цю темну ніч під сильним дощем на відстані майже 2 км до Велико-Хортицької церкви, в багнюці, буквально продиралися старезні діди й баби з кошиками та сумками в руках. І вони без найменших нарікань, навіть радісно, плентались до храму. Коли їх запитували, чому вони в таку негоду мордують себе, то можна було почути: “Це не муки, а радість іти в церкву на святу Пасху...”» [2, с. 168].

Для 1970-1980-х років характерний подальший спад відвідування храмів віруючими РПЦ. Великою мірою це було викликано не лише згасанням самої віри, а й закриттям храмів, а відтак і зменшенням загальної кількості учасників богослужінь. Впливали на ослаблення релігійності як атеїстична пропаганда, так і більша довіра населення до матеріалістичної науки і пов'язаної з нею освіти та НТР. Крім того, партійні й комсомольські комітети, а також сексоти відстежували тих, хто відвідував церкви та молитовні будинки. Згідно з оцінками уповноважених Ради в справах релігій, які, на наш погляд, є заниженими, у православних храмах на великодньому богослужінні 1978 року були присутні близько 1,2 млн. осіб, що на 25% менше, ніж 1977 року [16, арк. 17]. Молитовні зібрання в невеликих релігійних організаціях закритого типу відвідували в середньому 70-80% усього складу громад [16, арк. 17]. Згідно з оцінками місцевих органів влади, у православних храмах у ніч із 25 на 26 квітня 1981 року (Пасха) перебували 1186 тис. осіб, із них близько 100 тис. молоді (більшість молоді -- з цікавості) (за нашими підрахунками до 2 млн. -- прим. П.Б.). Це трохи менше, ніж попереднього року. Однак у деяких областях (Донецькій, Кримській, Черкаській, Івано-Франківській) відвідувачів храмів було більше порівняно з попереднім роком [17, арк. 17]. Загалом можна зазначити, що рівень відвідування храмів знизився упродовж періоду другої половини 1940-х -- 1980-х років у 5-7 разів, тоді як чисельність населення республіки збільшилася.

Кількість учасників богослужінь у храмах РПЦ на Пасху в окремих регіонах, за офіційними даними, показує інформація, вміщена в таблиці 1.

Таблиця 1

Як бачимо, таблиця 1 недостатньо повно відображає обрядову активність віруючих різних регіонів. Відсутні дані про Галичину, де в храмах збиралася найбільша частка людей відносно до населення цих областей. Проте доволі непогано таблиця відображає ситуацію з відвідуванням храмів у центральних та південних регіонах. Разом з тим, рівень відвідування православних храмів у південних областях (Херсонська, Кримська, Миколаївська) був найнижчий. Це було зумовлено як низькою релігійністю, так і невеликою кількістю діючих храмів у цьому регіоні.

1976 року на Пасху на всенощній у Черкасах було 1,4 тис. осіб, в Умані -- 1,3 тис., у Золотоноші -- 300, у Смілі (Черкаської обл.) -- 280. Однак вдень паску прийшли святити відповідно 2,5, 2,4, 1,7 тис. і 800 осіб [23, арк. 2]. У Чернівецькій області в багатьох селах 1970 року на Великдень освячувати паски до храмів приходило близько 40-50% населення [24, арк. 94]. Звернімо увагу на співвідношення учасників богослужінь і тих, які лише святили паски. Ці цифри свідчать, що в релігійній сфері населення часто віддавало перевагу традиційно-побутовим елементам, а не суто духовним -- важливішим. Інакше різницю у два, а то й більше разів між кількістю учасників богослужінь та кількістю осіб, що святили паски (на користь останніх у багатьох населених пунктах), нема як пояснити. Для перерахованих вище міст кількість відвідувачів богослужінь у великодні дні була невеликою порівняно з чисельністю їх населення. Це свідчить як про не надто високу обрядову активність населення, так і про відсутність храмів, де віруючі могли б задовольнити свої релігійні потреби.

Нижчою була відвідуваність храмів віруючими РПЦ в інші великі свята (див. таблицю 2).

Таблиця 2

Як свідчать наведені дані, рівень відвідуваності богослужінь у південних регіонах суттєво відрізнявся від рівня в західних. Так, на Тернопільщині храми відвідало майже в 30 разів більше відвідувачів, ніж у Криму та Запорізькій області, хоча в останніх регіонах проживало більше населення.

У Західній Україні, де релігійність населення була вищою, віруючі відмовлялися працювати у великі свята, якщо вони припадали на робочі дні. 1975 року великі релігійні свята -- Різдво Христове, Хрещення Господнє, Благовіщення Пресвятої Богородиці, Вознесіння Господнє, День Святої Трійці, Успіння Пресвятої Богородиці, Преображення Господнє та інші припадали на робочі дні. Як відзначав уповноважений Ради в справах релігій у Тернопільській області В. Старовойт, у ці дні в частині колгоспів, на будівництвах і підприємствах побутового обслуговування зупинялася робота. Спостерігалися масові невиходи на роботу під час храмових свят. У колгоспах Новосельської зони Підволочиського району у свята Різдва Пресвятої Богородиці та Воздвиження Хреста Господнього 1975 року колгоспники не вийшли на збирання цукрового буряка й картоплі, зупинилися цукрозбиральні та картоплезбиральні комбайни, хоча була сприятлива погода [26, арк. 145].

На релігійне свято Собору Архистратига Михаїла та інших Небесних Сил безплотних (21 листопада) на збирання цукрового буряка не вийшли працівники колгоспу ім. Кірова Збаразького району, бо в сусідніх База- ринцях відзначалося храмове свято [26, арк. 145]. У свято Воздвиження Хреста Господнього в с. Саранчуках Бережанського району було зупинено всі польові роботи. 1976 року на Різдво в цьому ж районі не працювали підприємства харчокомбінату, майстерні побутового обслуговування, окремі крамниці [26, арк. 146]. За даними райвиконкомів Тернопільської області, храми постійно відвідували близько 180 тис. осіб [26, арк. 144]. Така ж ситуація спостерігалася і в інших західноукраїнських областях.

У інші свята, крім Великодня, Різдва і Трійці, ступінь відвідуваності храмів РПЦ в УРСР (крім західноукраїнських регіонів) був низький. Приміром, у с. Красилівка Іванківського району Київської області 11 вересня 1978 року в день Усікновення глави Пророка, Предтечі і Хрестителя Іоана в храмі були присутні 30 віруючих, серед них лише 5 чоловіків, решта -- жінки похилого віку, молоді не було зовсім [27, арк. 128]. Виняток становили місця масового паломництва. У свято Почаївської ікони Божої Матері 5 серпня 1978 року в Почаївській лаврі перебувало 5 тис. осіб із різних регіонів України і РРФСР. Було близько 500 віруючих до 30 років та 250-300 дітей дошкільного віку [27, арк. 64]. Проте це були радше винятки, які не можуть бути прикладом вияву релігійності населення України загалом.

Про вагоме зниження виявів обрядової активності свідчать наступні цифри. Якщо в другій половині 1940-х років більшість віруючих регулярно відвідували храми в тих місцевостях, де вони були, то на середину 1960-х років -- не більше 40%. Співробітники кафедри історії та теорії атеїзму КДУ 1966 року з'ясували, що регулярно (очевидно, раз на місяць. -- П.Б.) відвідували храм лише 125 осіб із 299 опитаних вірян [28, с. 49].

Із 784 опитаних 1970 року віруючих колгоспників Закарпаття відвідували церкву по неділях 233 особи, часто (напевне, також раз на місяць. -- П. Б.) -- 69, у великі свята -- 287, не відвідували -- 195 осіб [29, с. 31]. Опитування 1970 року на Івано-Франківщині показали, що відвідували церкву 94,2% опитаних віруючих, однак на богослужіннях щонеділі бували лише 16,9%. Релігійні свята відзначали 97,3% опитаних, проте церкву в ці дні відвідували 43,8%, 26,8% святкували вдома, 16,8% відзначали свята зрідка. Релігійні обряди виконували 92,2% віруючих [30, с. 202]. Схожі дані були на Львівщині, Тернопільщині, Закарпатті та Буковині.

У відвідуваннях храмів спостерігалася одна закономірність: що більше відоме в народі свято, то більше було в храмах людей із низькими показниками релігійності. Віруючі з високими показниками відвідували храми не лише у дванадесяті свята, а й у недільні та будні дні [31, с. 136].

Та сама ситуація склалася й у РРФСР (Центрально-Чорноземний район). Регулярно (не рідше разу на місяць) відвідували церкви й молитовні будинки лише понад 10% віруючих, нерегулярно (в дванадесяті свята) -- менше 60%, не відвідували -- понад 30% [31, с. 150].

Уже в 1990-х роках деякі російські дослідники намагалися пояснити, чому хтось із віруючих взагалі не ходить до церкви, а хтось із невіруючих -- ходить [32, с. 132]. Перших часто відносять до так званих «нових» православних, тобто носіїв релігійності, суттєво відмінної від традиційної. Ці особи могли знатися на релігійному віровченні, здійснювати індивідуальну молитовну практику, і рівень їхньої віри міг бути доволі високий. Через те, що вони не відвідували церкву, радянські дослідники відносили їх до слабковіруючих.

У «Настольной книге священнослужителя» подано таку оцінку особливості нехтування віруючих церковною службою: «Цей гріх найчастіше за все виявляється у відсутності прагнення брати участь у таїнстві євхаристії, тобто довгочасне позбавлення себе Причастя Тіла і Крові Господа нашого Ісуса Христа при відсутності будь-яких обставин, що перешкоджають цьому; крім того, це взагалі відсутність церковної дисципліни, нелюбов до богослужіння. Для виправдання зазвичай наводиться зайнятість службовими чи побутовими справами, віддаленістю храму від дому, тривалість богослужіння, незрозумілість літургічної церковнослов'янської мови. Деякі доволі акуратно відвідують богослужіння, але при цьому лише присутні на літургії, не причащаються і навіть не моляться під час богослужіння» [33, с. 268]. Ці тенденції впродовж досліджуваного періоду посилювалися.

Дослідники також наголошували на відсутності набожності в деяких осіб, особливо молоді, що інколи відвідували храми. Радянський релігіє- знавець М. Гордієнко у своїй праці «Современное русское православие» (1987) зазначав: «Духовенство одноголосно визнає, що молодь найчастіше заходить до храму не з релігійних міркувань, а з цікавості: подивитися на незвичайну обстановку, послухати спів хору» [34, с. 151]. Ця характеристика підходила і для деяких відвідувачів храмів старшого віку.

В умовах утиску Церкви представники православного єпископату, аби зберегти хороші стосунки із владою, явно кривили душею, стверджуючи: «У православних храмах на Україні всюди вільно відзначаються свята, правляться уставні богослужіння, пастирі проповідують Слово Боже, парафіяни задовольняють усі свої релігійні потреби» [35, с. 39]. Це суперечило істині.

Спостерігалося не лише зменшення релігійності пересічних мирян загалом, а й звуження впливу релігійності на інші аспекти життя. Релігійність охоплює лише сферу внутрішнього життя людини (і то частково) і не поширюється на її професійну та суспільну діяльність. Віруючі дедалі частіше переставали звертатися до Бога. Архиєпископ Кирило (Гундяєв) (тепер Патріарх Московський і всієї Русі. -- П.Б.) зазначав, що секуляризація свідомості сучасних парафіян сприяла відособленню релігійного життя, його обмеженню відвідуванням храму в неділю, у кращому разі виконанням церковних приписів [36, с. 51]. У «Настольной книге священнослужителя» підкреслювалося: «Перетворюючи православ'я на національну, домашню традицію, набір зовнішніх обрядів, жестів чи зводячи його до насолоди гарним хоровим співом, мерехтінням свічок, тобто до зовнішньої благоподібності, маловіри втрачають головне в церкві -- Господа нашого Ісуса Христа» [33, с. 265]. Серед більшості парафіян побутувала думка, що релігійність проявляється в зовнішніх показниках: частоті відвідування храму, тривалості перебування в ньому, кількістю поклонів і прикладання до ікон, куплених свічок і замовлених треб, поданих записок із проханням помолитися за здоров'я чи за упокій тощо [34, с. 152].

Збайдужіння віруючих до участі в богослужіннях призводило до того, що окремі священнослужителі скорочували їх на свій розсуд. Так, православний священик Політило зі Львова 1972 року заявляв уповноваженому Ради в справах релігій: «В сільських районах Львівської області деякі православні священики в літній час стали практикувати перенос свят на неділю. Взагалі православна літургія дуже стара і тому консервативна. Наприклад, всеношну службу, згідно із статутом я повинен проводити з 18 до 21 . На свою відповідальність я ще кілька років назад скоротив її на дві години...» [37, с. 210].

Рівень релігійності парафіян РПЦ відображає і кількість сповідей. 1966 року в церквах Києва в період Великого посту, за офіційними даними, сповідалося близько 45 тис. віруючих [12, арк. 6], у Білій Церкві -- 5,7 тис., у Київській області -- до 80 тис., у Горлівці -- 5,7 тис., у Донецьку -- 8 тис. осіб [12, арк. 6-7]. У Дніпропетровську 1968 року перед Пасхою сповідалося понад 60 тис. осіб. У Львові лише в соборі Святого Юра в 1965 і 1966 роках -- близько 5 тис. віруючих, 1967 року -- 6 тис., 1968-го -- 7 тис. [38, арк. 103]. 1969 року під час Великого посту в Тернопільській області сповідалося 145 тис. осіб, у Київській області -- близько 200 тис., зокрема в Києві -- понад 70 тис. [15, арк. 208]. У Вінницькій області 1968 року сповідалося до 60 тис., 1969-го -- до 50 тис. віруючих. Таке зниження пояснювалося несприятливими погод- ними умовами [39, арк. 60]. У храмах Кримської області 1973 року, за офіційними даними, сповідалося 21,5 тис. осіб[40, арк. 66]. В Одеській області 1975 року -- майже 86 тис. віруючих, а 1977-го -- понад 68 тис. [41, арк. 20]. Остання цифра, швидше за все, занижена, бо з аналізованого документа видно, що кількість причасників у цьому році становила 79 тис. [41, арк. 20]. У деяких регіонах кількість сповідників була невисока. У Херсонській області 1978 року перед Великоднем сповідалося ледь більше 2 тис. осіб [21, арк. 78].

Як свідчить аналіз цих даних, щодо багатьох населених пунктів вони були хибні. Співвідношення між майже однаковими за чисельністю населення містами Дніпропетровськом та Донецьком у кількості віруючих осіб, які сповідалися (7,5 : 1 -- 60 тис. і 8 тис. осіб), на користь першого не відповідає істині. Очевидно, що в Донецьку показник кількості сповідників був набагато вищий. Проте кількість людей, які сповідалися, і справді значно менша від кількості учасників богослужінь. До багатьох важливих релігійних дій частина віруючих ставилися недбало, не надаючи їм належної уваги.

Близькою до кількості сповідей була кількість причасть. 1966 року у церквах Києва в період посту, за офіційними даними, причащалося близько 45 тис. віруючих [12, арк. 6], у Білій Церкві -- близько 5,7 тис. [12, арк. 6-7], на Дніпропетровщині -- понад 86 тис. [12, арк. 34]. У Дніпропетровську 1968 року причащалося понад 60 тис. віруючих [38, арк. 103], у Київській області 1969 року -- 200 тис., у Києві -- понад 70 тис. [15, арк. 208], у Запорізькій області 1974 року -- понад 50 тис. осіб [20, арк. 59], в Одеській 1975 року -- понад 84 тис., а 1977-го -- близько 79 тис. [41, арк. 20]. Враховуючи чисельність населення останнього регіону (понад 2 млн.), це зовсім невеликий відсоток. Як бачимо, секуляризація релігійного життя суттєво зачепила і здійснення таких релігійних ритуалів як сповідь та причастя.

Соціологічні дослідження 1970 року серед віруючих Івано-Франків- щини показали, що регулярно щорічно ходили до сповіді і причащалися 35,7% опитаних віруючих [30, с. 202]. Опитування відділу наукового атеїзму 1983 року на Івано-Франківщині показало, що сповідалися і причащалися не більше 20% віруючих (очевидно йшлося про більш-менш регулярні дії, хоча б раз на рік. -- П.Б.), кількість осіб, які дотримувалися посту, була ще меншою [42, с. 73]. Дослідження 1970-х років на промислових підприємствах Львівщини показали, що понад 36% віруючих не сповідалися. У селах Львівщини, де також проводилися опитування, не сповідалися 23% [43, с. 77]. У центральних, східних та південних областях України кількість сповідників була значно менша.

Дані про сповідь та причастя парафіян РПЦ в Україні не надто відрізняються від даних по РРФСР (Центрально-Чорноземний район). За інформацією О. Дем'янова, регулярно сповідалися менше 22%, рідко -- понад 55%, не сповідалися взагалі -- майже 23% віруючих [31, с. 150]. Деякі з них робили це за традицією.

Розглянемо релігійне життя вірних інших конфесій в цей період. У 1970-80-х роках продовжувалися богослужіння в старообрядницьких храмах. 1976 року старообрядницьку церкву Вінниці на Пасху відвідало близько 900 осіб [18, арк. 33; 19, арк. 43]. А 1978 року 11 старообрядницьких церков (10 -- РПСЦ Білокриницької згоди, 1 -- безпопівців поморського толку [27, арк. 111]) у Вінницькій області на Різдво відвідало близько 5 тис. осіб (85% -- жінки, молоді -- 80 осіб, п'ятеро школярів) [21, арк. 96]. Усі парафії, крім вінницької, були нечисленні. У дні великих свят богослужіння відвідували від 40 до 150 віруючих, у недільні дні -- від 15 до 20, і лише в громаді Вінниці у святкові дні віруючих бувало до 500 осіб, у недільні дні -- 30-40 [21, арк. 108]. За даними РСР, усього в області 1978 року нараховувалося 5 тис. старообрядців [21, арк. 108], що, на наш погляд, не відповідає дійсності -- цифра надто занижена і враховувала лише кількість учасників богослужінь у найбільші свята. Були віруючі, які зберігали прихильність до старообрядництва, однак через відсутність їхніх храмів в окремих місцевостях чи через острах (інтелігенція, школярі, студенти) не брали участі в богослужіннях. Однак частка старообрядців, що дотримувалися всіх основних релігійних приписів, була незначною. 1977 року на більш ніж 5 тис. старообрядців Вінниччини припадало лише 448 віруючих, які сповідалися, і 172, які причащалися [21, арк. 109].

Схожа, а подекуди й гірша ситуація спостерігалася в інших регіонах. У церкві с. Майдан-Олександрівський (на Хмельниччині) на Різдво 1976 року в богослужіннях брали участь до 300 старообрядців [18, арк. 24]. У Хотині Чернівецької області зі 120 старообрядців на кінець 1970-х років церкву відвідували 15-20 осіб, переважно жінки похилого віку [27, арк. 165]. Аналізуючи становище старообрядницької громади с. Борова Зміївського району Харківської області, місцевий уповноважений М. Бориско в доповідній записці від 28 жовтня 1976 року зазначав: «Якщо на служби по великих релігійних святах збиралося до 70 осіб, то по неділях -- не більше 15-20 осіб» [44, с. 48]. І лише на Одещині, де залишилося найбільше старообрядців і де вони проживали компактнішими групами, спостерігалася вища обрядова активність.

Віруючих, які відвідували старообрядницькі храми у великі свята, було менше, ніж старообрядців загалом -- унаслідок правил РПСЦ (Біло- криницької угоди), які діяли. За цими правилами, віруючий, що не відвідував богослужіння упродовж тривалого періоду, позбавлявся права причащатися, а то й узагалі вважався невіруючим [27, арк. 143].

Окремі старообрядці через відсутність поблизу храму своєї конфесії відвідували храми РПЦ. Уповноважений Ради в справах релігій у Кіровоградській області вказував, що йому особисто довелося бачити, коли в православному соборі в Кіровограді в богослужінні брали участь кілька бабусь-старообрядок, які хрестилися двома пальцями [27, арк. 134]. Деякі старообрядці переходили до лона РПЦ.

Невисокою була відвідуваність молитовних будинків серед старооб- рядців-безпопівців [45, арк. 39]. Уповноважений Ради в справах релігій у Житомирській області Топольницький відзначав 1978 року, що старооб- рядці-безпопівці здійснюють свої релігійні ритуали за традицією в межах релігійного культу. У більшості обрядові уявлення та почуття ослабли, змінилися і майже не відрізняються від православних у парафіях РПЦ. «Головне, що залишилося, -- це богослужіння», яке здійснювалося по основних святах. Деякі старообрядці зовсім перестали відвідувати храми і молилися вдома [27, арк. 124]. На занепад релігійного життя впливала й нечисленність громад старообрядців-безпопівців та віруючих, що входили до них.

У ще більшому занепаді, ніж старообрядницькі, перебували громади Істинно-православної церкви (1ПЦ) та істинно-православних християн (ІПХ). Їхні організації рідко поповнювалися молодими особами. Віряни неухильно старішали й помирали, відтак кількість членів громад природно зменшувалася. У їхніх сім'ях відбувалися регулярні домашні моління, зумовлені обставинами. На Чернігівщині, де проживала певна кількість істинно-православних християн, за інформацією окремих дослідників, зокрема С. Мащенка, релігійних громад ІПХ, на відміну від ПІЦ, не було. Віруючі вдавалися до домашньої молитовної практики, тримали вдома багато ікон [46, с. 149]. У с. Тхорин Овруцького району Житомирської області істинно-православні християни збиралися в будинку своєї одновірниці М. К., де її племінниця М. Ш. читала проповіді, Біблію, релігійні рукописи, псалми [47, арк. 6]. Одновірцям вона рекомендувала не ходити до храмів РПЦ і не брати участі в богослужіннях, позаяк «церквою в теперішній час заволодів дракон, а священики зрадили Бога і православ'я і працюють на користь безбожного комунізму» [47, арк. 6]. Проповідниця М. Ш. казала про близький кінець світу і закликала готуватися до нього [47, арк. 7].

Сучасна українська дослідниця Л. Шугаєва, характеризуючи обрядове життя ІПХ, писала: «Істинно-православні християни вважають, що немає потреби у священиках, таїнствах і храмах. Усе-таки щодо заперечення таїнств ІПХ непослідовні. Вони заперечують таїнство священства, миро- помазання<...>, а таїнства покаяння і причастя, хоча й визнаються, але втрачають свій православний сенс. Річ у тім, що ІПХ відчували гостру нестачу священнослужителів, і тому їхні члени, які не мали можливості покаятися, сповідатися в «істинних» священників, робили це публічно. Публічна сповідь полягає в тому, що після завершення обідні в будь-яке релігійне свято віруючі по черзі ставали перед іконами і каялися у своїх гріхах. На думку віруючих, цього достатньо, адже сповідує їх сам Бог, перед зображенням якого вони сповідуються. Більшість істинно-православних християн вважають, що сам Бог причащає їх духовним причастям, а таїнство причастя здійснюється під час домашньої молитви, коли віруючі в пам'ять про таємну вечерю вживають прісний хліб і п'ють воду із святого джерела» [48, с. 223]. На нашу думку, цей опис дещо схематичний. Очевидно, що така обрядова практика існувала в багатьох громадах, але не в усіх напрямах ІПХ. Позначався також регіональний чинник. Віруючі, що належали до ІПЦ та ІПХ, демонстрували загалом вищу обрядову активність, ніж прибічники РПЦ. Це було зумовлено й тим, що членами цих громад ставали переважно глибоковіруючі люди, які не змогли поєднати свою віру з радянськими антирелігійними цінностями.

Часто подібна чи й відмінна ситуація (порівняно із середовищем парафіян РПЦ) спостерігалася і серед прибічників інших конфесій. Це залежало від багатьох обставин, зокрема й нерелігійного характеру. Не відмовлялися від участі в богослужіннях у цей період за участю греко- католицького духовенства й греко-католики. Певна активізація діяльності греко-католицького духовенства і віруючих припадає на 1965-1966 роки. Деякі греко-католицькі священики, випробовуючи «толерантність» радянської влади, відкрито відправляли літургію по неділях та святах у недіючих храмах. До серпня 1967 року греко-католики в Галичині «відкрили» близько 200 храмів. Зустріч голови Президії Верховної Ради СРСР М. Підгорного із Папою Римським Павлом VI 30 січня 1967 року давала віруючим сподівання на легалізацію греко-католицької церкви [49, с. 312]. Однак у вересні 1968 року після придушення «празької весни» розпочалися нові репресії [49, с. 313]. Вони не були, однак, тривалими і їх метою було зупинити активізацію діяльності греко-католиків. Недовгі очікування греко-католиків легалізації своєї Церкви знову змінилися багаторічною нелегальною релігійною діяльністю віруючих.

Наведемо кілька прикладів проведення нелегальних масових богослужінь греко-католиками. «...На Великдень 1974 року був проголошений “всесоюзний ленінський суботник”... У селі Хлопчиці Самбірського району Львівської області, де ключі від церкви перебували в руках українців-католиків (попри всі намагання сталіністів закрити церкву, її відважно боронили інваліди війни і жінки), вночі з суботи на неділю відбулася великодня відправа. Велику Утреню, Службу Божу, обхід із плащаницею відслужив ієромонах студит Володимир (Василь) Воронов- ський. Вірних зібралося кілька тисяч (прийшли з сусідніх сіл і приїхали зі Львова). При обході з плащаницею вірні заповнили все церковне подвір'я і освітили його тисячами запалених свічок. А в той час навколо церковної огорожі кілька машин із працівниками КДБ, міліції і партапарату робили свій “обхід”: безперервно об'їжджаючи з засвіченими фарами і ввімкнутими сигналами, намагалися викликати паніку. Проте ніхто і не думав тікати» [49, с. 278].

13 серпня 1972 року відбулося богослужіння за участю багатьох людей біля закритої церкви в с. Ліс Яворівського району Львівської області. Перед закритим храмом було «підготовлено» дві каплиці, в одній із них спорудили престол та іконостас святих, а в іншій -- престол з іконами [50, арк. 64]. Уповноважений Ради в справах релігій у Львівській області Винниченко повідомляв: «Віруючих було дуже багато. Встановити кількість було неможливо, оскільки впродовж кількох годин натовпи людей приходили і відходили. Серед віруючих було багато дітей<...>, молоді. Всі вони були святково одягнені, брали участь у молінні» [50, арк. 65]. В іншому документі зазначалося: «В м. Болехові більше половини віруючих -- це самі уніати, які не ходять у православну церкву, всі вони під впливом уніатських священиків» [51, арк. 15]. І далі: «..У свято Успення Богородиці в каплиці в м. Болехові зібралося дуже велике число віруючих із Болехова і з околиці. До цієї каплиці приходять нез'єднані священики, дячки і тут служать молебні, акафісти, деякі частини з Служби Божої, співають католицькі, а також за змістом націоналістичні пісні» [51, арк. 14]. Такі факти були непоодинокі.

В інформації уповноваженого Ради в справах релігій в Івано-Франківській області В. Личенка від 22 березня 1977 року зазначалося, що напередодні великих свят, як правило, вночі, продовжувалися зібрання греко-католиків у храмах, знятих із реєстрації, або біля них у селах Бубнище й Церковна Долинського району, Кліщівка й Помонята Рога- тинського району, Надорожна й Бортники Тлумацького району [52, арк. 72]. Те саме було на Львівщині, Тернопільщині та Закарпатті.

Низку прикладів релігійної діяльності греко-католиків наводить старший інспектор РСР М. Божко (1979 рік). У його доповідній записці зазначалося, що греко-католицька церква діє приватно -- у більшості випадків богослужіння проводилися нелегально. Вони здійснювалися переважно вночі, були спрощеними та нетривалими. Єпископ Й. Федорик розповів йому, що активісти заздалегідь готували місце, куди потім прибував священик. Тут хрестили дітей, вінчали молодих. В обрядах брали участь навіть комуністи, які боялися відкрито відвідувати храм. Часто богослужіння здійснювалися у закритих храмах [2, с. 295].

У багатьох місцевостях західноукраїнських областей через нестачу священиків віруючі обходилися без них. Так, у с. Бишки Козівського району Тернопільської області жителі зберігали ключі від храму, а «...у неділі і свята старші люди йшли до церкви, молилися звичайно без священика». Це тривало більш ніж 20 років -- від 1961 до квітня 1982 року, коли храм було вирішено перетворити на музей [53, с. 105-106]. В одному з повідомлень, що надійшло на Захід у середині 1970-х років, зазначалося: «В моєму селі немає священика, але люди приходять до церкви кожної неділі і разом з дяком співають утреню та обідню<...>, а на пристіл кладуть засвічені свічки і чашу» [49, с. 308]. У багатьох поселеннях, де храми були закриті, як відзначалося раніше, віруючі збиралися і молилися біля них [49, с. 308].

Бувало, що греко-католики входили до римо-католицьких громад. У Закарпатті в селах Комарівці і Галочі Ужгородського району колишні греко-католицькі громади приєдналися до римо-католиків; віруючі відвідували костьоли в сусідніх селах, проте, як зазначалося в документі Ради в справах релігій, «свої культові будівлі не залишають» [54, арк. 131]. Віруючі в такий спосіб поступалися власним обрядом на користь віровчення.

Для реалізації своєї віри греко-католики використовували й православні храми. Православний священик с. Ракошин Мукачівського району І. Дранко заявив (1976 року), що в багатьох православних храмах району молитовні зібрання відбуваються за греко-католицькими канонами, подолання елементів греко-католицької богослужбової практики викликає обурення віруючих. Він навів такі приклади: на християнські свята -- Трійцю, Благовіщення, Вознесіння -- літургії читаються зі збереженням греко-католицьких традицій, а коли одного разу він спробував виконати її по-православному, у храмі почулися погрозливі вигуки. Навіть псалом- ник відмовився від православного молитвослова і використовував греко- католицький [54, арк. 30]. На території православних храмів відбувалася торгівля греко-католицькою атрибутикою (хрестики, календарі, фотоплівки), поширювалася греко-католицька література [55, арк. 10].

У документі за підписом завідувача відділу пропаганди й агітації ЦК КПУ Л. Кравчука від 2 червня 1982 року вказувалося, що в багатьох православних церквах Городоцького, Нестеровського, Пустомитівського, Старосамбірського та інших районів Львівської області, Богородчан- ського, Калуського, Рожнятівського, Снятинського та інших районів Івано-Франківської області богослужіння, обряди та інші культові дії здійснюються по-уніатському. У культовій практиці використовувалася греко-католицька атрибутика та богослужбова література, яка містила окремі «націоналістичні» положення [55, арк. 9]. Так, у збірнику «Церковні пісні» було вміщено пісню з такими словами:

«Боже, послухай благання,

Нищить недоля наш край,

В єдності сила народу - Боже, нам єдність подай.

Боже, здійми з нас окови,

Не дай загинуть в ярмі

Волю пошли Україні

Щастя і долю дай їй» [55, арк. 10].

Власне кажучи, греко-католицька церква була вагомим фактором збереження не лише релігійності, а й національної ідентичності на Заході України.

Одним із центрів катакомбної греко-католицької церкви на теренах Західної України було с. Надорожна Тлумацького району Івано-Франківської області. Єпископ П. Василик зазначав: «Через те село перейшли тисячі людей різного віку, різного стану. Там люди гуртувалися. За часів Андропова Церкву нашу безжально нищили, але Надорожна все одно залишалася центром. У хатах, у надорожнянських лісах безліч народу молилося. Це життя духовне мало продовження. Тож наша Церква не мовчала. Значить, вона тепер не воскресла, бо вона ніколи не вмирала, вона лише вийшла з підпілля із великими потужними силами. У підпіллі виникла нова ієрархія, нові священики» [56, с. 11-12].

Після святкування 1000-річчя хрещення Русі греко-католики значно активізували свою діяльність. 16-17 липня 1988 року прихильники цієї течії зібралися в лісовій місцевості с. Зарваниця Теребовлянського району Тернопільської області. Тут були групи віруючих із різних областей, член Комітету захисту Української католицької церкви (УКЦ; тодішня офіційна назва УГКЦ -- П.Б.) Гель Лесів, відомий дисидент С. Хмара та інші. Богослужіння здійснював єпископ Василик у супроводі священиків [57, арк. 14-15]. В умовах перебудови віруючі поступово переходили до більш активних дій у спробі відновити діяльність греко-католицьких громад і легальне існування греко-католицької церкви загалом.

Більшу активність у відвідуванні храмів, ніж віряни РПЦ, виявляли римо-католики. У Вінницькій області костьол у м. Бар 1976 року на Пасху відвідало 1,8 тис. осіб; у Шаргороді -- 3,5 тис., у с. Чернівці Могилева- Подільського району -- така ж кількість [18, арк. 33; 19, арк. 43]. Враховуючи невелику кількість римо-католиків, що там проживали, це не так уже й мало. Серед молільників 15-20% складали молодь і діти шкільного віку. 1978 року на Пасху в костьолах на святковій месі в Хмельницькій області були присутні близько 3,5-4 тис. осіб, тоді як при освяченні продуктів -- 12-14 тис. [21, арк. 86], що також свідчить про значні секуляризаційні процеси в середовищі римо-католиків, адже більшість віруючих надали перевагу не святковій месі, а освяченню продуктів. Чимало вірян були присутні на богослужіннях і в інших регіонах. У Закарпатській області 1978 року, за офіційними даними, у великодні дні костьоли відвідали понад 11 тис. осіб, із них більше 7 тис. жінок і близько 700 дітей [21, арк. 28].

Не забували римо-католики відвідувати костьоли і в інші свята. На Хмельниччині в перший день Різдва в 10 храмах (де служили 3 священики) побувало 1977 року 10 тис. осіб, 1976-го -- 11 тис. [19, арк. 33]. 1978 року в Хмельницькій області на різдвяні свята в костьолах побувало до 9 тис. молільників [21, арк. 122], у Вінницькій області -- 28 тис., із них 80% -- жінки, 20% -- чоловіки, близько 2 тис. -- молодь [21, арк. 96]. Отже, можна стверджувати, що римо-католики відвідували богослужіння частіше, ніж православні -- за наявності храмів у тих місцевостях, де вони проживали.

Динаміку відвідуваності костьолів у звичайні недільні дні й великі свята, сповідей і причастя можна простежити на прикладі Вінницької області (див. таблицю 3) [58, арк. 162-163].

Таблиця 3

Прим. У графах «Сповідалися» і «Причащалися» вказано загальну кількість сповідей і причасть за рік.

Кількість відвідувачів у храмах залежала як від значущості свята (Пасха, Різдво), так і від традиції його святкування (престольні). У звичайні недільні дні кількість відвідувачів богослужінь у костьолах була в 6-8 разів нижча, ніж на Пасху.

Ось як описує своє враження після відвідування кафедрального костьолу у Львові 1 січня 1966 року співробітниця Ради в справах РПЦ (одночасно відвідала й храм св. Юра): «Ще за квартал до костьолу побачила великий потік людей, які направлялися туди. Людей було близько 800-1000 осіб, причому паломництво не зупинялося весь час... Мене вразило, що серед такої великої кількості відвідувачів майже половина були молоді люди віком 20-30 років, а також 150 дітей шкільного віку. Всі присутні гаряче молилися <...>, майже у всіх у руках були молитовники, але майже ніхто їх не відкривав, бо знали слова молитви напам'ять. Це стосується як старих, так і молодих. Навіть багато дітей повторювали слова молитви напам'ять. Хору підспівували майже всі присутні...» [59, арк. 1-2].

Інспектор відділу Ради в справах релігій Н. Скудін описав свої враження від перебування в молитовному будинку римо-католицької громади в Києві (вул. Шепетівська) 1975 року: «У виконанні релігійних обрядів у ранковий і денний час взяли участь близько 550 осіб. Серед віруючих понад 60-70 відсотків -- люди похилого віку. 20-30 відсотків -- середнього і до 10 відсотків шкільного і дошкільного віку -- молодь. Спостереження показало, що більшість парафіян є глибоко віруючими. Разом із тим слід відзначити, що в обряді сповіді взяли участь всього лише 5-7 відсотків від загальної кількості присутніх віруючих» [60, арк. 49]. Отже, наведені факти показують, що римо-католики в Україні в цей період демонстрували глибшу релігійність, ніж прибічники РПЦ.

Порівняємо ступінь виявів релігійної поведінки римо-католиків в УРСР із даними, що стосуються інших республік. На кінець 1970-х -- початок 1980-х років у Білорусії, де склалася майже така сама релігійна ситуація серед римо-католиків, систематично відвідували костьоли 37,5% віруючих, регулярно молилися 34% (тоді як знали молитви 81,9%), регулярно сповідалися -- 38,8% [61, с. 200]. Ці показники вищі, ніж серед православних віруючих. В Україні ж ці цифри були значно нижчі передусім через меншу компактність проживання римо-католиків і, відповідно, менші впливи оточення.

У другій половині 1970-х -- 1980-х роках порівняно із попереднім періодом дещо знизилася обрядова активність реформатів. 1978 року на Пасху, за офіційними даними, реформатські храми відвідало близько 8,3 тис. осіб, із них понад 200 дітей [21, арк. 28]. Із 442 опитаних 1971 року 99 осіб (22,39%) не відвідували богослужіння взагалі і вважали себе членами реформатської церкви формально, 150 осіб (33,9%) відвідували їх принагідно, 15 (12,62%) -- у великі свята (Різдво, Пасху, Трійцю), систематично відвідували богослужіння 32 (7,46%). З опитаних 1971 року 200 реформатів (20%) не причащалися, 92 (46%) -- причащалися 1-3 рази на рік, 68 (34%) -- 4 і більше разів на рік [62, арк. 156-157]. Хоча ці показники вищі, ніж у середовищі РПЦ та РКЦ, але нижчі порівняно з іншими протестантськими конфесіями.

Особливо активними у відвідуванні богослужінь були члени протестантських громад закритого типу. На Луганщині 1966 року на Пасху молитовні будинки відвідало понад 90% євангельських християн-бап- тистів (ЄХБ) [12, арк. 106]. У Полтавській області відвідуваність молитовних будинків серед євангельських християн-баптистів становила 6070% [12, арк. 135]. На Великдень 1976 року в Донецьку в громаді ЄХБ Куйбишевського району із 327 членів на ранковому зібранні було 200, а на вечірньому в центральній громаді -- 300 із 655 [18, арк. 45]. Молитовні будинки ЄХБ на Пасху відвідувало багато молоді: у Луцьку із 600 членів громади молоді було 80 осіб (13%), із 220 членів довгівської громади (Горохівський район Волинської області) -- до 20 (9%) [18, арк. 35]. У Дніпропетровській області молитовні будинки ЄХБ відвідало 4210 осіб, із них 500 осіб молоді [18, арк. 42]. 1978 року в Черкаській області в зареєстрованих релігійних об'єднаннях закритого типу у великодніх молитовних зібраннях взяло участь 85-90% із загального складу громад, 15% -- молодь, були також діти дошкільного і шкільного віку, які прийшли з батьками [21, арк. 88-89]. Загалом молоді, яка відвідувала богослужіння в протестантських громадах закритого типу, було набагато більше, ніж у РПЦ та РКЦ. Низька частка учасників богослужінь серед православних та католиків порівняно із протестантами була зумовлена ще й тим, що в перших для проведення богослужінь використовувалися лише спеціально обладнані приміщення, а в протестантських організаціях закритого типу їх могли проводити й у звичайних оселях, хоча цей фактор не був визначальний.