Храмова обрядовість в житті населення України (середина 1960-х — середина 1980-х років)

Простежити різницю між кількістю учасників молитовних зібрань ЄХБ у великодні дні 25-26 квітня 1965 року та загальною чисельністю членів громад можна на прикладі Донецької області (див. таблицю 4) [63, арк. 18].

Таблиця 4

Як свідчить подана інформація, майже всі члени вищезгаданих протестантських громад ЄХБ, за винятком хворих, намагалися відвідати молитовні зібрання у святкові дні. Деякі з них того ж дня відвідували й ранкове, й вечірнє богослужіння. Більшість були жінки; діти й молодь віком до 30 років складали близько 25% відвідувачів [63, арк. 19]. Водночас бачимо, що чисельність відвідувачів богослужінь у деяких населених пунктах перевищувала кількість членів громад, адже молитовні зібрання відвідували не лише члени громад, а й охочі ними стати та діти.

Високий рівень відвідуваності протестантських молитовних будинків (порівняно із православними церквами) спостерігався й під час інших свят. Так, у молитовних будинках ЄХБ та християн віри євангельської (ХВЄ) в Черкаській області на Різдво 1977 року були присутні 40-55% членів громад [19, арк. 35], у Вінницькій області в 61 громаді ЄХБ були присутні близько 3 тис. віруючих (90% жінок, 170 осіб молоді, 85 школярів) [21, арк. 96], у Кіровоградській області у міських громадах ЄХБ -- 70% членів, у сільській місцевості -- 50%, а в деяких селах -- не більше 25%. Останній факт пояснювався тим, що багато віруючих проживали в інших населених пунктах, а погодні умови не дозволяли прибути на молитовні зібрання [19, арк. 40]. Різна активність святкування Різдва спостерігалася у громадах ЄХБ на Кіровоградщині 1978 року: у великих протестантських організаціях Кіровограда, смт. Помічної Добровеличків- ського району і с. Свердлівки Світловодського району на молитовних зібраннях було близько 70-80% усього складу громади. В інших громадах, переважно сільських, богослужіння відвідало близько 50% віруючих [21, арк. 106]. 1980 року на різдвяні свята в громадах Кіровограда, с. Свердлівки Світловодського та смт. Помічної Добровеличківського районів богослужіння відвідало близько 60-70% членів цих громад. В інших місцевостях, здебільшого в сільських громадах, богослужіння відвідало 40-50% віруючих [22, арк. 6]. Менша частка відвідувачів молитовних зібрань у селах пояснюється, знову ж таки, тим, що багатьом було важко дістатися до них здалеку (з віддалених сіл), а серед них було чимало осіб похилого віку.

Багато євангельських християн-баптистів брали участь у релігійних зібраннях і в інші свята. На святі Жатви 1978 року в громадах ЄХБ Сумської області були присутні до 1,5 тис. віруючих (третина усього складу) [22, арк. 154]. 1977 року в День єдності в богослужіннях взяли участь 80-85% членів зареєстрованих громад ЄХБ та ХВЄ в Кіровоградській області [19, арк. 193]. Висока частка учасників богослужінь припадає й на інші свята. Цікаво, що диспропорція кількості відвідувачів богослужінь у протестантських громадах закритого типу у великі свята та звичайні дні була значно менша, ніж у РПЦ та РКЦ, що свідчить про значно вищу частку глибоко віруючих осіб серед протестантів.

У 1970-х роках у молитовних будинках ЄХБ богослужіння відбувалися кілька разів на тиждень, зокрема в Ямському (Київ, дані на 1977 рік) тричі на тиждень [64, арк. 22], у Дарницькому -- двічі на тиждень, двічі на день [64, арк. 23]. Молитовні зібрання в громадах євангельських християн-баптистів у другій половині 1960-х років на Тернопільщині проводилися двічі або тричі на тиждень. Картина відвідуваності їх була така: у великі свята -- майже 100% віруючих, у недільні дні -- близько 70%, робочі -- близько 30% [8, с. 330]. На середину 1970-х років молитовні зібрання ЄХБ на Тернопільщині проводилися 2-4 рази на тиждень. У свята їх відвідували 85% віруючих, у неділю -- 66%, у будні -- 25% [8, с. 333].

Високий рівень відвідування релігійних зібрань демонстрували не лише євангельські християни-баптисти, а й члени інших протестантських об'єднань закритого типу. На Луганщині 1966 року на Великдень молитовні будинки відвідали 60% адвентистів сьомого дня [12, арк. 106]. На різдвяних богослужіннях на молитовних зібраннях у Вінницькій області у двох громадах адвентистів сьомого дня (АСД) було близько тисячі віруючих (88% -- жінки, 80 осіб -- молодь, 32 -- школярі), на богослужіннях у шести громадах ХВЄ були присутні 210 осіб (із них 190 -- жінки, 20 -- чоловіки, молоді -- 15, школярів -- 5) [21, арк. 97]. На питання «Як часто ви відвідуєте молитовний будинок?» (соціологічні опитування Інституту суспільних наук АН УРСР) 17% із 446 опитаних п'ятидесятників зазначили -- раз на місяць, 25% -- раз на два тижні, 22% -- при нагоді [65, с. 88-89; 66, с. 19]. Загалом серед членів протестантських об'єднань закритого типу був і нижчий рівень формального ставлення до участі в богослужіннях.

Молитовні зібрання в протестантських організаціях закритого типу могли включати й релігійне навчання. Ось описання одного із зібрань адвентистів сьомого дня 1973 року в Сімферополі: «...По дзвінку почалося зібрання. Перші дві години були зайняті не відправою культу, а навчанням у своєрідній “недільній школі”. Був проведений майже двогодинний “біблійний урок”. Заняття проводила жінка. Вона читала з підручника урок і ставила питання присутнім... Після занять почалося богослужіння» [67, арк. 56-57].

Крім богослужінь віруючі-простестанти відвідували інші релігійні заходи. В адвентистів сьомого дня такими були молитовні читання. У громадах АСД у Харківській області молитовні читання, які почалися 22 грудня 1978 року, проводилися щоденно (крім четверга) і закінчилися 30 грудня [68, арк. 66]. Те саме спостерігалося в той період і в інших областях [68, арк. 64 а, 65 а, 67, 68].

Замкнутість протестантських громад закритого типу дозволяла їх активу контролювати відвідуваність богослужінь. Це дисциплінувало і сприяло тому, що відвідування молитовних зібрань ставало чимось звичним і навіть необхідним для віруючого, і за деякий час контроль ставав непотрібний.

Ще більшу релігійну активність виявляли члени нелегальних баптистських громад закритого типу. Колишній баптист-ініціативник (бап- тистами-ініціативниками називали прибічників Ради церков ЄХБ -- П.Б.) В. Кражевський згадував про релігійну діяльність молоді: «Весь вільний час ми віддавали служінню богу. По середах проводилися розгляди “слова божого”, у п'ятницю -- зібрання для членів церкви, в суботу -- співанки, у неділю -- по два зібрання і ще двічі на місяць по вівторках -- спеціальні молодіжні зібрання» [69, с. 211].

Зібрання нелегальних громад могло відбуватися і в лісах. Приміром, 19 травня 1966 року в лісі в районі селища Ново-Біличі Київської області відбулося зібрання баптистів-ініціативників, у якому взяли участь близько 200 осіб, зокрема й дітей [70, арк. 26]. Цього ж року в Дарницькому лісі 1 травня зібралися близько 600 баптистів-ініціативників із 40 різних центрів [70, арк. 18]. 27 травня 1969 року відбулося зібрання баптистів-ініціативників у лісовому масиві Зміївського району Харківської області, де були присутні близько 350 осіб, зокрема діти дошкільного і шкільного віку [71, арк. 83]. 2 травня 1971 року було проведено зібрання прихильників Ради церков (РЦ) ЄХБ у лісовому масиві в передмісті Харкова, в якому взяли участь близько 120 дітей, які співали псалми, декламували релігійні вірші, грали на музичних інструментах. 22 серпня 1971 року такі ж зібрання РЦ ЄХБ відбулися в лісовій посадці Кривого Рогу за участю 55 школярів [72, арк. 21].

Деякі релігійні течії, зокрема баптисти-ініціативники, вдавалися й до відкритих (поза молитовним будинком) прославлянь Бога, релігійних демонстрацій. Наприклад, 22 серпня 1965 року баптисти-ініціативники з Луганської, Донецької та Ростовської областей (близько 140 осіб, із них 30 дітей) організованою колоною, співаючи релігійних пісень, пройшли від залізничної станції селища Щотово (Луганська обл.) до будинку свого одновірця [73, арк. 113]. 22 серпня 1965 року було організовано ходу баптистів-ініціативників у Запоріжжі. Група віруючих, співаючи пісні, пройшла до затоки Дніпра вулицями міста. На цих вулицях зупинився рух автотранспорту [73, арк. 130]. 12 вересня 1965 року в с. Шевченкове Кілійського району Одеської області зібралося близько 700 баптистів- ініціативників. Вони йшли селом, співаючи релігійні пісні. Коли начальник райвідділу запропонував зупинити ходу, зазначає прокурор, віруючі накинулися на нього та на інших співробітників міліції, зривали з них картузи, погони, дерли одяг із криками: «Де свобода», «це ваша конституція», «фашисти», «грабіжники» [73, арк. 131]. Така реакція учасників ходи дозволяє припустити, що працівники органів міліції самі спровокували їх чи перші почали сутичку.

Для своїх масових релігійних зібрань члени протестантських громад закритого типу також використовували весілля, похорони одновірців та інші нагоди. Якщо в молитовному будинку були обмеження для гостей з інших регіонів, то на весільному бенкеті вони могли висловлювати побажання молодятам і звертатися до всіх присутніх [74, арк. 8]. 24 серпня 1975 року євангельські християни-баптисти в Чернівцях, користуючись нагодою, перетворили весілля на релігійну демонстрацію. Віруючі пройшли містом майже 8 км, співаючи релігійних пісень. Про цю демонстрацію повідомляло навіть радіо «Свобода» [75, арк. 53-64]. Були відомі й інші нетрадиційні форми богослужінь.

Процеси перебудови в СРСР сприяли активізації молитовних та інших релігійних зібрань протестантських громад закритого типу. 1-2 травня 1988 року у Фастівському районі Київської області зібралося до 1500 осіб молодих баптистів Києва та деяких областей республіки без відповідного дозволу. 8 травня п'ятидесятницька молодь, знову-таки, без дозволу провела релігійне зібрання простонеба в Біляївському районі Одеської області, в якому взяли участь віруючі з Вінницької, Волинської, Київської, Миколаївської, Черкаської і Чернівецької областей [76, арк. 23]. Такі зустрічі, хоча і малочисельніші, організовувалися й раніше.

Свідки Єгови, на відміну від баптистів-ініціативників, уникали релігійних демонстрацій. Вони старанно конспірувалися, їх важко було вистежити. Ось як розповідається про підпільну діяльність свідків Єгови в праці К. Бережка: «За Свідками Єгови, як найреакційнішою релігією, Комітетом державної безпеки СРСР проводився особливий нагляд. Працівники цього комітету використовували різноманітні способи для виявлення місць зустрічей Свідків Єгови. Зокрема, вони підвозили до місць зустрічей похилих та немічних Свідків Єгови, ніби роблячи це “з доброї волі”. Проте Свідки були ще кмітливішими. У Свідків діяла швидка система оповіщення -- у лісах, на дорогах до зібрання стояли дозорні. Помічаючи стеження, вони пропускали зібрання для того, щоб направити слідчих в іншу сторону. Самі ж Свідки, йдучи на зібрання, одягалися так, ніби вони йдуть по гриби або просто на прогулянку в ліс, беручи з собою відра та бутерброди» [77, с. 73]. Зазнавши сильних репресій у другій половині 1940-х -- на початку 1950-х років, адміністративних та кримінальних видів покарання, свідки Єгови намагалися зберігати свою релігійну діяльність у глибокій таємниці.

На Житомирщині зустрічі свідків Єгови відбувалися приблизно раз на місяць, інколи й двічі на місяць, і раз на три місяці. Їх намагалися проводити в дні мирських свят, щоб їх не змогли звинуватити в масових зборах. З метою конспірації свідки Єгови -- місцеві жителі -- на місце зустрічі приходили вночі. На цих сходинах готові до виступу промовці виголошували доповіді, необмежені в часі, співали пісні. Це могло тривати від 3 до 5 годин, а інколи цілу ніч [77, с. 73]. Така глибока законспірованість свідків Єгови давала приводи радянським агітаторам звинувачувати їх у різних злочинах, соціальних аномаліях.

Зниження рівня відвідуваності храмів було притаманне в цей період юдеям. Так, 1969 року синагогу Дніпропетровська в Судний день відвідали близько 2 тис. осіб, у Рош-Гашана (юдейський Новий рік) -- 1,5 тис. [39, арк. 106]. В Одесі 1976 року в осінні свята Рош-Гашана, Суккот (Кущі), Симхат-Тора в синагозі було від 300 до 800 молільників. Найбільша активність спостерігалася в день Йом-Кипура -- близько 800 осіб у приміщенні синагоги (скільки вмістилося) і 1000 -- на вулиці [18, арк. 138]. 1977 року в Одесі на свята Йом-Кипур, Симхат-Тора в синагозі було 500-600 чоловіків і 250-300 жінок, і ще близько двох тисяч осіб -- біля будівлі на вулиці. Однак молоді було мало -- близько 20-30 осіб, більшість -- через цікавість. У звичайні дні відвідуваність синагоги різко падала. У суботні дні її відвідували 30-100 осіб, у будні- 10-15 [19, арк. 153]. Юдеї, як і прибічники інших церков, відвідували свої храми переважно в дні найбільших свят, тоді як у суботні дні в богослужіннях брали участь небагато людей.

У Чернівцях у цей період відвідуваність синагоги в осінні свята перевищувала 400 осіб; у Йом-Кипур (Судний день) синагогу відвідали малими групами до 1000 юдеїв за день [18, арк. 141]. 1977 року в Житомирі в Судний день синагогу відвідали до 1000 осіб, у Бердичеві -- близько 300, у Коростені -- понад 200. В інші святкові осінні дні їх було значно менше: у Житомирі -- не більше 200-300 осіб, у Бердичеві -- 80100, у Коростені -- 50-75. Серед відвідувачів синагог Житомирської області переважали особи, старші 50 років; дітей і молоді не було [19, арк. 146], що свідчить про сильні секуляризаційні процеси в середовищі юдеїв.

Простежимо динаміку відвідування синагог у різні періоди 1977року на прикладі Києва. На свято Рош-Гашана (Новий рік) синагогу відвідали до 450 чоловіків і 30 жінок, на другий день -близько 500 чоловік і 100 жінок, на третій день -- понад 500 чоловік і 100 жінок. На свято Йом- Кипур у синагозі було біля 500 чоловіків і 160-200 жінок. Особливо багато відвідувачів було 22 вересня: 500 чоловіків у чоловічому залі, близько 200 жінок у нижньому залі, у дворі -- близько 250 осіб і біля синагоги на вул. Щекавицькій -- до 300 [19, арк. 149]. На свято Суккот (Кущі) молилося майже 500 юдеїв, на свято Симхат-Тора -- до 450-500 [19, арк. 150]. Майже стільки ж, або й більше, людей було на Пасху (Песах). Як показують факти, чисельність відвідувачів синагоги в різні великі свята не надто різнилася. Це пов'язано з тим, що контингент відвідувачів був сталий, проте впродовж досліджуваного періоду він значно скоротився; два десятиліття тому в Києві та Одесі їх було в кілька разів більше.

У будні та звичайні суботні дні синагогу відвідували набагато менше людей. 1970 року в будні дні до київської синагоги ходили лише 50-60 осіб, причому жінок майже не було. У суботу молільників було втричі більше. Проте як у першому, так і у другому випадках одночасно в синагозі збиралося в кілька разів менше віруючих [78, арк. 14]. Це була мізерна кількість, враховуючи чисельність єврейського населення Києва, де за переписом 1959 року проживали 154 тисячі євреїв (13,8% усього населення міста) [78, арк. 15]. На 1970 рік ця цифра була значно більша.

Як справедливо зазначав релігієзнавець В. Єленський, оцінка головного рабина московської хоральної синагоги А. Шаєвича («навіть старі, ті, кому, припустимо, сімдесят, часом знають лише ази іудаїзму, а іноді й того менше») застосовується і до відвідувачів українських синагог [79, с. 72]. Лише в українських регіонах, приєднаних до УРСР у 1939-1940 і 1945 роках, зберігся традиційний спосіб життя, і «вузлові моменти його незмінно освячували з допомогою синагоги». Особливо це помітно в Закарпатті, де єврейське населення мало п'ять синагог, із якими так чи інакше було пов'язане життя практично кожної сім'ї [79, с. 72]. Проте й дані опитувань віруючих у Закарпатті показали, що лише близько 48% юдеїв виконували релігійні обряди та приписи, а молитовні зібрання відвідували близько 42% [80, с. 103]. Значно гірша була ситуація в інших регіонах.

Прикметно, що релігійна діяльність була обмежена навіть у синагогах. Наприкінці 1970-х і аж до кінця 1980-х років у них не читалися проповіді. Читання Тори становило чи не єдиний елемент богослужіння. Навіть у київській синагозі тривалий час не було рабина, і відвідувачі не отримували «напучень з питань віровчення, синагогальної і побутової обрядовості». Те саме було в Одесі. У Дніпропетровську, Сімферополі, Вінниці та інших містах релігійне життя ледь жевріло [79, с. 72]. Про активність юдеїв у невеличких містах, де євреї складали невеликий відсоток населення, і говорити не випадає.

Звернімо увагу на портрет юдейських активістів 1980-х років, що його змалював український релігієзнавець В. Єленський. Він зазначав, що синагогами керували євреї похилого віку, лояльні до радянської влади, для яких «релігійно-громадська активність<...> -- можливість реалізації свого ще значного соціального потенціалу і, нерідко, чисто адміністративного або просто життєвого досвіду». Багато з цих активістів мали поверхові уявлення про іудаїзм: серед опитаних у середині 1980-х синагогальних активістів майже третина до виходу на пенсію не відвідували синагоги взагалі, більше половини -- лише в дні релігійних свят і лише десята частина -- щосуботи й частіше. Людина похилого віку, яка відчувала потребу в розширенні соціальних зв'язків, що звужувалися після її виходу на пенсію, а також в етнічному та віковому спілкуванні, була найпоширенішим типом активістів -- відвідувачів синагоги [79, с. 71-72]. Як бачимо, ця характеристика подібна до тих, що стосуються вірних інших церков.

Невисокий рівень відвідування богослужінь у цей період притаманний більшості дрібних релігійних течій, зокрема іоанітам та апокаліп- систам. Зокрема, із 12 зафіксованих радянськими органами в Україні груп іоанітів (1977 рік) молитовні зібрання проводили лише в селах Зарічне і Холодівка Тульчинського району на Вінниччині, в інших групах зібрань не спостерігалося. Більшість не мали керівників, лише в с. Зарічне групою керувала Є. Швець (1908 року народження, домогосподарка, освіта -- 4 класи) [81, арк. 2]. В апокаліпсистів, які проживали у Вінницькій області, колишні керівники Г. Журавльов (1895 року народження) і Я. Рахлюк (1900 року народження) відійшли від керівництва за станом здоров'я [81, арк. 3], що негативно вплинуло на організацію релігійних зібрань.

Нечасті відвідування храмів і загальна низька релігійна активність населення в окреслений період були характерні не лише для СРСР. Значне зменшення кількості учасників богослужінь у храмах упродовж ХХ ст. спостерігалося і в західноєвропейських країнах. Приміром, у ФРН 1950 року месу відвідували 50,6% католиків, а 1970 року -- лише 32,4%. Недільні меси, згідно з дослідженнями 1950-1960-х років, у Парижі і його передмістях відвідували лише 11-12% населення, у робітничих районах цей показник знижувався до 7-3% [82, с. 71-72]. 1967 року лише 36% міського населення відвідували храми в Італії. У Барселоні (Іспанія) недільну месу відвідували 20% населення, у Лісабоні (Португалія) -- 17%. Єпископ Граца Вебер повідомляв 1974 року, що 70% католиків Австрії пов'язані з церквою формально [82, с. 73].

Така ж ситуація спостерігалася не лише в католицьких, а й у протестантських країнах. Якщо 1851 року в Англії храми відвідували в середньому близько 36% населення, то 1901 року в Лондоні -- до 20%, а на початок 1970-х -- не більше 15% населення Англії і Північної Ірландії, 35% ніколи не відвідували і близько 20% -- у виняткових випадках. У робітничих районах частка осіб, які відвідували храми, складала 0,52,5% тих, що там проживали. Ще гірша ситуація спостерігалася в скандинавських країнах: на межі ХІХ-ХХ ст. храми відвідували 17% населення Швеції, 1927 року -- 5,7%, 1960 року -- 3%. У Норвегії 1960 року -- близько 2% населення [82, с. 73]. Очевидно, ці факти примусять замислитися, чи справді єдиним поборником релігії в УРСР була радянська влада. Як бачимо, у цих країнах теж спостерігався занепад релігійного життя, хоча антирелігійної політики тут не проводилося. Це ще раз підтверджує тезу, що на зниження релігійності, крім боротьби з релігією, впливали й інші фактори. У зазначених країнах спостерігалася втрата монопольного становища релігії в різних сферах духовної культури -- науки, філософії, мистецтва. Церква поступово втрачала свій політичний і правовий вплив. Постійні міграції населення, нові соціальні орієнтації робітництва розмивали традиційну релігійність. Парафія переставала бути єднальним началом, центром громади і втрачала багато соціальних функцій. Падінню релігійності сприяла й НТР [82, с. 69].

Зрозуміло, що в УРСР ситуація була дещо інша, і секуляризаційні процеси на зразок тих, що відбувалися в західноєвропейських країнах, тут були інакші. Однак зовсім відкидати наведені вище фактори секуляризації не можна. Ми маємо визнати, що ці процеси відбувалися і в СРСР, хоча багато дослідників їх намагаються не помічати і єдиним агресором релігійної сфери бачать лише антирелігійну радянську політику й пов'язану з нею антирелігійну пропаганду. Це підтверджують і сьогоднішні дані по УРСР. Протягом 1990-2000-х років, коли держава не практикувала дискримінаційної політики щодо Церкви та віруючих, а навпаки -- допомагала зводити храми державним коштом, більшість віруючих брали участь у богослужіннях дуже рідко. У другій половині 1990-х років раз на місяць і частіше храми відвідували, за різними даними, 17,8% (Український центр економічних і політичних досліджень -- УЦЕПД) і 18,7% опитаних («Aufbruch/ NewDepartures» -- (AND)) [83, с. 22]. Опитування в жовтні 2000 року фонду «Демократичні ініціативи» і фірми «Соціс» (опитано 1200 осіб) показали, що лише 16% виконували основні церковні обряди, а 15% взагалі ніколи не брали участі в богослужіннях [84, с. 546]. Отже, навіть у 1990-х роках рівень воцерковленості населення і потреби участі в богослужіннях був мінімальний.

Підсумовуючи усе сказане, зазначимо, що ступінь відвідуваності храмів вірянами та їхня обрядова активність поступово знижувалася. Це було зумовлене не лише ослабленням релігійності, а й закриттям хра- мів,тому віруючі в більшості місцевостей не мали змоги відвідувати їх.

Найчастіше богослужіння відвідували члени протестантських громад як легальних, так і нелегальних. Нижчу активність демонстрували римо- католики. Ще рідше храми відвідували православні та юдеї. Попри закриття храмів, не припиняли брати участь у нелегальних, а то й підпільних богослужіннях греко-католики.

Кількість учасників богослужінь залежала також від того, чи це був святковий день чи звичайний недільний. У дні найбільших свят -- Пасхи,

Різдва -- церкви та молитовні будинки, як правило, були переповнені, чого не можна сказати про звичайні недільні дні. У протестантських громадах закритого типу була значно менша диспропорція у кількості учасників святкових та звичайних богослужінь. Серед відвідувачів храмів переважали літні жінки. Чоловіки брали участь у богослужіннях значно рідше, не кажучи вже про молодь і дітей. Найбільша частка учасників богослужінь серед молоді -- у протестантських громадах закритого типу.

З усієї кількості православних вірян, які відвідували храм, було зовсім небагато тих, що сповідалися та причащалися. До того ж серед учасників богослужінь із часом зростала частка людей, які відвідували храми радше за традицією, ніж через духовні потреби. Багато віруючих залишалися в храмі недовго, заходячи туди вже після початку богослужіння і виходячи задовго до його завершення. Були й такі особи, чия участь у богослужіннях обмежувалася ставленням свічки. Релігійні ідеї зміщувалися на периферію свідомості і поступово втрачали свій вплив, хоча до повної атеїзації населення було ще дуже далеко.

Джерела та література