Виникнення християнства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виникнення християнства

Християнство є однією з трьох світових релігій. У християнстві розрізняють три основні напрями: православ'я, католицизм та протестантизм. Головним об'єктом вшанування християн є Ісус Христос, якого більшість християнських релігій вважає водночас і Богом, і людиною, а дехто лише Богом або тільки божественним посланцем.

Християнство виникло у І ст. н. е. як відгалуження іудаїзму, від якого воно успадкувало, насамперед, визнання Старого Заповіту (в іудеїв він має назву Танах) - найдавнішої частини Біблії. Зі Старого Заповіту було запозичено чимало сюжетів з біографії Ісуса Христа. Навіть найважливіша частина імені нового Бога - Христос - є перекладом грецькою мовою іудейського релігійного терміна "месія" (буквально - "помазаник", у перекладі - "посланець Божий", "рятівник людей").

З іудаїзму християнство запозичило вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, кінець світу.

Великий вплив на християнство мало вчення кумранської громади - іудейської релігійної секти, одним із районів діяльності якої було давнє місто Кумран. Кумраніти по-своєму розвивали вчення про месію. Зокрема вони вважали, що месія є людиною, його перше пришестя, під час якого він постраждав за людей, уже відбулося і тепер слід чекати другого пришестя, з яким пов'язаний кінець світу.

Значний вплив на християнство мали також ідеї Філона та Сенеки. Александрійський філософ Філон вважав, що людина гріховна від народження, а врятувати душу вона може аскетизмом і стражданням. Він розробив учення про Логос, яке розвивало погляди іудейської релігії щодо месії. Філон учив, що месія має ім'я Логос (з грец. - слово), що месія сам є Богом. Християни прийняли ідеї Філона про природжену гріховність людей, аскетизм і страждання як шлях до врятування душі. У римлянина Сенеки християни запозичили етичні ідеї рівності людей перед Богом, урятування душі як мету життя, презирство до земного життя, любов до ворогів, покірність долі.

Багатий матеріал для творців християнської ідеології дали культи східних богів: Осіріса (Єгипет), Мітри (Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фрігія), Будди (Індія) та ін. У перші два століття нашої ери вплив різних східних релігій на широкі верстви населення Римської імперії був надзвичайно великим. Оскільки міфи про східних богів виникли значно раніше, ніж християнство, вони були одним із найважливіших джерел біографії Христа.

Античне християнство у своєму розвитку пройшло три основні періоди: первісне християнство (від середини І ст. до середини II ст.), раннє християнство (від середини П ст. до початку IV ст.) та пізнє християнство (від початку IV ст. до кінця V ст.).

Громади первісного християнства складалися з бідноти. Представників заможних класів було мало і вони не відігравали особливої ролі. У цьому розумінні первісне християнство стало релігією пригноблених. Церква тільки формувалася. У період раннього християнства впливовими особами були заможні люди, які згодом очолили групи віруючих. Християнські громади, які почали називатися парафіями, об'єднувались в єпископії (на чолі з єпископами) та митрополії (на чолі з митрополитами). Так виникла церква.

У період пізнього античного християнства рабовласницький клас в основному приєднався до християнської релігії. За імператора Константина (IV ст. н. е.) християнська релігія стала державною - користувалася економічною, політичною та ідеологічною підтримкою держави.

Єпископії та митрополії об'єдналися у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині IV ст. на території імперії було три патріархії - Римська, Александрійська та Антіохійська. Наприкінці IV ст. до них приєдналася Константинопольська, а у V ст. - Єрусалимська.

Значною подією в історії християнської церкви був перший Вселенський собор, тобто з'їзд духовенства, який відбувся 325 р. у Ніке'і (Мала Азія) і називався так у зв'язку з тим, що на ньому було представлене вище духовенство всієї імперії.

Скликання Собору означало завершення процесу створення єдиної християнської церкви, бо у Вселенських соборах духовенство імперії отримало свій вищий керівний центр. Хоча Вселенські собори скликалися досить рідко, вони відігравали важливу роль: об'єднували зусилля духовенства, регулювали церковне життя, сприяли виробленню єдиної ідеології та обрядовості. У період античного християнства сформувалося Священне Письмо християн - Біблія.

Етап античного християнства змінився етапом феодально-30 християнства (VI-XV ст.), коли стався розкол церкви на православну та католицьку. Передумовою розколу був поділ Римської імперії наприкінці IV ст. на Західну з центром у Римі та Східну з центром у Константинополі і наступне завоювання наприкінці V ст. Західної Римської імперії германськими племенами.

Пізня римська імперія IV-V ст. н. е

З часів імператора Діоклетіана (284-305) розпочалася нова епоха римської історії - період пізньої імперії (284-476). Для політичного життя цього часу характерна необмежена влада імператора.

Діоклетіан народився в Далмації і був сином вільновідпущеника. Вступивши до армії, він досяг найвищих чинів, командував охороною імператора Нумеріана, після смерті якого солдати проголосили Діоклетіана імператором.

За Діоклетіана та його наступників завершився процес перетворення Римської держави на необмежену монархію із запозиченням звичаїв східних деспотій. Так, римський імператор подібно до східних царів вважався втіленням божества. Йому поклонялися, люди при його появі ставали на коліна, падали ниць, цілували краї його одягу. Цей звичай називався проскінезою, прийшов зі Сходу через елліністичні часи.

Після утвердження на імператорському троні Діоклетіан вибрав співправителем свого земляка і соратника Максиміана. Діоклетіан і Максиміан мали титули августів (тобто звеличених богами). Обидва імператори призначили собі співправителів, яких було названо цезарями (у Стародавньому Римі - титул імператора). Кожний з правителів був наділений усією повнотою імператорської влади, хоча за рангом цезарі вважались нижчі за августів. Діоклетіан і Максиміан вважались рівними, проте Діоклетіан мав більший авторитет.

Поділ влади між чотирма правителями був необхідним, оскільки один монарх не мав можливості стежити за всіма подіями внутрішньо- і зовнішньополітичного життя імперії внаслідок її великих розмірів. За нової системи імператори могли особисто керувати тими чи іншими походами, тобто певною мірою запобігати появі нових узурпаторів.

З часу поділу влади між Діоклетіаном і Максиміаном фактично розпочався поділ імперії на Східну і Західну. Жодний з імператорів не вибрав Рим місцем свого перебування. "Вічний Рим" вважався столицею імперії як раніше, але не був резиденцією імператорів і втратив своє колишнє політичне значення.

Сенаторський стан залишився вищим в імперії, проте сенат як установа вже не мав колишнього впливу, не обговорював питань, що мали загальнодержавне значення.

Діоклетіан передусім приділив увагу посиленню політичної та військової могутності імперії, зокрема реформі армії.

До цього легіони розташовувались в окремих провінціях, тому в разі потреби їх було складно перевести на інший кордон. З часів Діоклетіан а встановився поділ військ на дві основні категорії: прикордонні війська, що постійно перебували в певній прикордонній смузі, і мобільні частини, які можна було перекидати з одного кордону на інший. Цей принцип військової організації, завершений імператором Константином, мав позитивні результати.

До Діоклетіана військові частини, як правило, поповнювались добровольцями. Цей принцип залишився і в часи пізньої імперії, але разом з тим було запроваджено обов'язкове поповнення армії. Діоклетіан зобов'язав великих землевласників давати державі певну кількість рекрутів відповідно до кількості наявних в їхніх маєтках рабів і колонів. На військову службу за спеціальну винагороду приймалися загони варварів, які переходили під владу Римської імперії.

Оскільки реформа армії, чиновницького апарату, імператорського двору, грандіозні будівлі, що споруджувалися у Римі та інших містах, потребували витрат, Діоклетіан намагався поліпшити стан імперських фінансів. Запроваджена Діоклетіаном податкова реформа гарантувала державі певну кількість продуктів, необхідну для утримання армії, двору, столиці та резиденцій імператорів.

Діоклетіан подібно до Августа був прихильником старої римської релігії. Певний пасивний опір своїй релігійній політиці Діоклетіан зустрів з боку християнської церкви. У перший період правління дружина і дочка імператора, а також деякі визначні придворні були християнами. Але згодом він видав чотири едикти проти християн, що передбачали найжорстокішу боротьбу з ними.

305 р. Діоклетіан у Нікомедії, а Максиміан у Мілані відмовилися від влади.

Діяльність Діоклетіана свідчить про його енергію та ініціативу. З часів Діоклетіана імператорська влада беззастережно визнавалася абсолютною. Управління здійснювалось з допомогою розвинутого бюрократичного апарату та армії.

За кілька років наступником імператора став Константан (324-337). Новий імператор був прихильником віротерпимості, в його війську служило багато християн. Він видав розпорядження, відоме як Міланський едикт, про вільне сповідання християнства.

Імператор хоч не був ще християнином, але виявив себе як покровитель нової релігії. Християнство з часу Міланського едикту з релігії гнаної швидко перетворилося на панівну.

На початку IV ст. відомий своїм аскетизмом і популярний серед парафіян пресвітер Арій виступив із вченням про те, що в божественній трійці тільки Бог-Отець є вічним, першим його творінням був син, або Логос, а творінням Логоса - Святий Дух, тому син не може бути рівним отцю. Аріанство стало спробою раціоналістичного тлумачення основного християнського догмата.

325 р. у Нікеї було скликано з'їзд (собор) християнських єпископів усієї Римської імперії. Собор прийняв короткий виклад основних догматів християнства, так званий Нікейський символ віри. Більшість присутніх висловилась проти Арія. Було визнано, що Син Божий є єдиносущним отцю. Арія заслали в Іллірію. Проте в нього виявилося чимало прихильників серед придворних і він незабаром повернувся із заслання. При дворі перемагали то прихильники нікейського вчення, то аріани. 381 р. учення Арія було ще раз засуджено на новому соборі єпископів у Константинополі.

За часів Константина цивільну владу було остаточно відокремлено від військової. Він також завершив поділ військ на прикордонні частини і мобільну армію.

Імператорським декретом було заборонено перехід колонів з одного маєтку до іншого. Власник, у якого знаходили чужого колона, мусив повернути його старому господареві, крім того, за весь час перебування в його маєтку колона-утікача він мусив заплатити належні а колона податки. Тривало також прикріплення ремісників до їхніх корпорацій (колегій).

Ще за Діоклетіана місто Рим втратило колишнє значення. Константин збудував нову столицю на місці грецької колонії Візантії. її було названо за ім'ям імператора Константинополем* У заснуванні міста 324 р. і його освяченні брали участь як жерці, так і християнське духовенство. У місті було споруджено терми, бібліотеку, великий іподром, на якому збиралися тисячні юрби, оскільки кінні перегони стали улюбленим видовищем.

Імператор сприяв розвитку християнства, але ще не поривав з традиціями старої релігії. Поряд з християнськими храмами в Константинополі будувалися язичницькі, з яких особливо вирізнявся храм Фортуни. Величезна статуя бога Сонця Геліоса зображала самого Константина. Так вшановувався культ Сонця.

Константин управляв імперією деспотично, жорстоко розправляючись з усіма, хто стояв на його шляху.

У зовнішній політиці Константин був послідовником Діоклетіана. Він вів успішні війни з франками, готами, підтримуючи сарматів. За Константина варварські племена, як і раніше, заселяли різні області Риму. Тривала і "варваризація" армії.

Помер Константин у 337 р.

Середній син Константина Констанцій спромігся стати одноосібним правителем усієї імперії. Сам він був переконаним аріанином і виявляв особливий інтерес до релігійних питань, однак у роки його правління язичництво не переслідувалося.

За Діоклетіана, Константина та їхніх наступників Римська імперія остаточно перетворилася на необмежену монархію.

Реформи Діоклетіана і Константина мали на меті подолати руйнацію Римської імперії. Проте всі їхні заходи могли лише затримати, але не припинити той занепад, що розпочався ще в III ст. і причиною якого була криза рабовласницького господарства.

Криза Риму виявилася насамперед у скороченні грошового обігу, зростанні податків, виплат із казни в натуральній формі, занепаді зовнішньої торгівлі, міст.

Церква стала могутньою соціальною силою, оскільки держава визнала християнство не тільки рівноправною, а і єдиною істинною релігією, обов'язковою для всього населення. Язичникам, єретикам і відступникам загрожувало суворе покарання.

Становище імперії з середини IV ст. ставало дедалі менш тривким.

Значення культурної спадщини Риму

За свою тисячолітню історію римляни створили багато зразків матеріальної та духовної культури.

У часи Римської імперії формувалися союзи племен, з яких у подальшому склалися європейські нації. Спільною для підвладних Риму народів стала латинська мова. & поширення сприяло розвитку грамотності серед народів, що не мали власної писемності. На основі латинської мови сформувалися сучасні романські мови, нею користувалися вчені середньовіччя. І няні більшість наукових термінів, передусім медичних та юридичних, латинські за походженням.

Римляни розробили правові закони як основу і засіб існування розвинутої держави. Першим кодексом римського права стали "Закони дванадцяти таблиць". Упродовж багатьох століть їх вивчали у римських школах. Законознавець Гай був автором відомого і нині підручника з римського права "Інституція".

Велике значення мали римські надбання для розвитку духовної культури народів Європи. Скарбами світової культури стали роман Апулея "Метаморфози" ("Золотий віслюк"), поема Вергілія "Енеїда", збірка поем Овідія "Метаморфози".

Значний внесок у розвиток науки зробив знаменитий астроном, географ і математик Клавдій Птоломей. Астрономи користувалися його розрахунками сонячних і місячних затемнень, а географи - таблицями паралелей і меридіанів.

У подальшому європейці застосували надбання Риму в землеробстві та ремеслах; вантажопідйомні машини, водяні млини, насоси для перекачування води, складні вимірювальні прилади.

Будівництво часів Риму було технічно досконалим. Прикладами є Колізей, який вміщував близько 50 тис. глядачів, та Пантеон - храм усіх богів. Саме римляни першими застосували бетон, що давало змогу будувати швидко і дешево.

Для забезпечення населення водою в багатьох містах зводилися акведуки - мости з арками, на яких лежали водогінні труби. Вони донині збереглися в різних країнах.

Перша римська дорога (Аппієва), що була прокладена між Римом і Капуєю, збереглася майже вся.

Хоча після падіння Римської імперії та виникнення на її території варварських королівств значна частина досягнень античного світу була занедбана, однак з часом вони відроджувалися і стимулювали розвиток різних сфер суспільного життя.

Виникнення ісламу. Арабський халіфат

Іслам як релігія сформувався на початку VII ст. у південно-західній частині Аравійського півострова у період розпаду родоплемінного ладу й утворення Арабської держави. Засновником і проповідником цієї релігії був Мухам мед ібн Абдаллах (570- 632), який у 610 р. проголосив себе посланцем єдиного Бога.

Географічно іслам виник і поширився приблизно там, де виникли та поширилися за кілька століть до нього іудаїзм та християнство, тому іслам запозичив багато ідей та положень цих релігій.

Мешканці великих міст Західної Аравії завдяки діяльності іудейських та християнських проповідників були ознайомлені з ідеєю єдинобожжя - головною в новій релігії, що відрізняла її від традиційних язичницьких культів.

Згідно з переказами, Мухаммед вперше виступив із проповіддю нової релігії у своєму рідному місті Мекка, але там він не отримав визнання. Рід, вихідцем з якого був новоявлений пророк, не мав особливого впливу в місцевій громаді. Тривалий час населення Мекки залишало поза увагою його проповіді. Байдуже до них поставилися і бедуїни - жителі пустель, які не бажали відмовлятися від традиційних язичницьких культів. У своїх проповідях Мухаммед засуджував язичників та їхніх богів, котрим поклонялися мекканці, й утверджував єдиного Бога: "Немає Бога, окрім Аллаха". А себе Мухаммед називав посланцем Бога - його Пророком. Але ця теза не була сприйнята знаттю.

Мекка в VI ст. відігравала роль релігійного центру Західної Аравії, була місцем прочанства для язичницьких аравійських племен. У місті знаходилося головне святилище - камінь Кааба. Розташоване поруч джерело Земзем також вважалося священним. Мекканській знаті, насамперед представникам роду Омейя з племені курейш, торгівля з прочанами та обслуговування їх приносили значні прибутки і зміцнювали їхній вплив у бедуїнських племенах. Тому у проповідях єдинобожжя вони вбачали загрозу своєму впливові та матеріальному добробуту.

У своїх проповідях Мухаммед схвалював хороші вчинки, за які людина матиме нагороду в потойбічному світі. Крім цього, він засуджував купців і лихварів, які обдурюють своїх покупців. Подібні заклики не змогли консолідувати соціальний рух низів. Усі ці обставини призвели до закономірного наслідку: проповіді Мухаммеда в рідному місті, незважаючи на всі його намагання, успіху не мали. Проти нього виступили верхівка курейшитів і навіть деякі члени його сім'ї. Йому довелося втекти з Мекки в Ясріб (давня назва Медини).

Переселення перших мусульман (ті, хто приймав нову релігію, називали себе мусульманами, тобто покірними Богові) у Медину означало велике досягнення Мухаммеда. Він зумів вміло використати об'єктивні суперечності між двома містами. Мекка, розташована на перехресті торговельних шляхів з Ємену в Палестину, Ірак, Єгипет, поєднана морем зі Східною Африкою, на той час уже перетворилася на великий торговельний центр Західної Аравії.

Медина змагалася з Меккою в торгівлі. Крім того, мединські землероби та ремісники зверталися за позиками до мекканських лихварів, тому нерідко потрапляли в залежність від них. Соціально-економічні суперечності між Мединою і Меккою, їх суперництво нерідко переростали у збройні конфлікти між мешканцями двох міст.

Мухаммед закликав послідовників нової віри боротися з тими, хто не бажав сповідувати іслам. І хоча в цих проповідях безпосередньо не йшлося про мекканців, для жителів Медини такий заклик мав досить однозначний зміст. Іслам, таким чином, на першому етапі свого поширення став ідеологічним виявом ставлення мединців до економічно сильніших суперників з Мекки.

У своєму вченні Пророк виступив у ролі провісника НОВОЇ спільноти людей, яка ґрунтується не на кровній спорідненості, а на єдиній вірі. Тому він дозволив їм сповідувати свою релігію. Ворогами нової релігії, яких належало навернути в іслам або знищити, проголошувалися лише язичники-ідолопоклонники.

Так, унаслідок конкретних історичних умов в Аравії на момент зародження нової релігії формувалося ставлення ісламу до інших культів: терпимість до іудеїв та християн і непримиренність до язичників і безбожників.

Заклик Мухаммеда об'єднатися незалежно від етнічної та племінної належності був новим поштовхом для об'єктивних соціально-економічних і політичних процесів. Досить швидко Мекка усвідомила вигідність ісламу: оскільки Мухаммед визнавав Каабу як святиню, вона набула статусу ісламського релігійного центру, тобто залишилася традиція прочанства в Мекку. Мекканська знать, а також більшість арабських племен навернулися в іслам. Так відбулося об'єднання арабів. Мухаммед став главою Арабської держави і засновником мусульманської віри. Основні положення ісламу викладені у священній книзі мусульман - Корані (після смерті Мухаммеда). Чимало бедуїнських племен Аравії приймали іслам добровільно. Вони не тільки визнали Мухаммеда своїм вождем, а й зобов'язалися сплачувати данину у фонд мусульманської громади, а також ісламський релігійний податок.

Першочерговим завданням ісламу було залучення до цієї релігії нових народів, переважно мирними засобами. Але проти тих, хто не хотів сповідувати іслам, оголошувалася священна війна - джихад. Разом з релігійними догматами запроваджувалися нові закони та державні структури.

Після смерті Мухаммеда Арабською державою управляли халіфи ("заступники Пророка"), тому вона дістала назву Арабського халіфату.

Арабський халіфат на середину VIII ст. став великою феодальною імперією. До його складу (крім країн Арабського Сходу) увійшли Іран, Афганістан, частина Середньої Азії, Закавказзя та Північно-Західна Індія, країни Північної Африки і значна частина Піренейського півострова (Андалусія). Араби насаджували в завойованих країнах іслам і арабську мову. Частина цих країн була арабізована, інша зберегла свою культурну і мовну самостійність, проте арабська мова посіла в науці місце аналогічне латинській у середньовічній Європі.

Візантія VІІ-XI ст. Та її культура

У IV ст. колись велична Римська імперія поділилася на Західну та Східну. Столицею Східної Римської імперії був Константинополь, заснований імператором Константаном І у 324-330 рр. на місці колишньої мегарської колонії Візантій (звідки й пішла назва держави, яку запровадили гуманісти вже після її падіння). Після заснування Константинополя фактично розпочалося виокремлення Візантії зі складу Римської імперії (і саме з цього часу зазвичай ведуть її історію). Завершенням цього процесу прийнято вважати 395 р., коли після смерті останнього імператора єдиної Римської держави Феодосія (379-396) відбувся остаточний поділ Римської імперії на Східну Римську (Візантійську) та Західну Римську імперії.

Імператором Східної Римської імперії став Аркадій (395- 408). Самі візантійці називали себе римлянами, що грецькою мовою звучало як "ромеї", а свою державу - "Ромейською". Протягом тривалої історії Візантії неодноразово змінювалися її територія та етнічний склад населення. Спочатку на її землях проживали греки, вірмени, сирійці, когніти, грузини, євреї, еллінізовані малоазійські племена, фракійці, даки, іллірійці. Зі скороченням територіальних меж у VII ст. частина цих народів залишилася поза кордонами Візантії. Разом із тим у межах її державних територій у IV-V cт. поселилися готи, в VI-VII ст.- слов'яни, в УІІ-IX ст. - араби, в XI-XIII ст. - печеніги, половці. Протягом VI-XI ст. до складу населення Візантії входили етнічні групи, з яких згодом утворилася італійська народність. Домінуючу роль у господарському, політичному та культурному житті Візантії відігравало грецьке населення. Державною мовою в IV-VI ст. була латина, з VІІ ст. і до кінця існування країни - грецька.

Іллірійці - загальна назва великої групи племен, яка населяла північно-західні Балкани та узбережжя Адріатики. Займалися землеробством та скотарством, у якому переважало вівчарство. Інтенсивною була торгівля, зокрема з Грецією. Були добре озброєні коротким мечем, списом, бойовою сокирою та луком. Мали розвинутий пантеон божеств, який за римських часів багато в чому ідентифікувався з римським. Багаті поховання підтверджують значну майнову та соціальну диференціацію. Численні поселення та поховання у Подунав'ї свідчать про місцеве походження іллірійців.

Протягом IV-V ст. Візантія була централізованою військово-бюрократичною монархією. Вся повнота влади зосереджувалася в руках імператора (василевса). Дорадчим органом при ньому був сенат. Усе населення поділялося на стани. Вищим, привілейованим, станом був сенаторський. Потужною силою суспільства з V ст. стали своєрідні політичні партії - дими, найбільш впливові серед яких - венети (очолювані сановною аристократією) та прасини (відображали інтереси торговельно-ремісничої верхівки).

З IV ст. панівною релігією Візантії стало християнство, після того як у 354 та у 392 pp. було видано закони проти язичників (поганців). У IV-УІІ ст. виробились основні християнські догмати, сформувалася церковна ієрархія. З кінця IV ст. на території Візантії розпочався процес виникнення та становлення монастирів. У той самий час духовенство зосередило у своїх руках значну земельну власність, його було звільнено від сплати податків та виконання різноманітних повинностей (за винятком поземельних податків). У результаті ідейної боротьби різних течій у християнстві (аріанства, несторіанства тощо) на території імперії панівним напрямом стало православ'я. За імператора Юстиніана І церковну єдність у країні було відновлено і Константинополь став світовим центром православ'я.

З другої половини IV ст. не лише зовнішньо-, а й внутрішньополітичне становище Візантії великою мірою визначав характер відносин імперії з варварами. Вже в 375 р. імператор Валента був змушений дозволити розселення в межах держави (на півдні від Дунаю) племен вестготів, які в 376 р. підняли проти нього повстання. У 378 р. об'єднані сили вестготів і частини корінного населення імперії розбили армію урядових військ при Адріанополі. Лише ціною суттєвих поступок варварській знаті імператору Феодосію у 180 р. вдалося придушити повстання. Влітку 400 р. варвари ледве не захопили Константинополь і лише завдяки активній допомозі населення столиці урядовим військам вдалося відтіснити нападників з міста. Водночас, якщо наприкінці V ст. Західна Римська імперія, що зазнала глибокої економічної та політичної кризи, впала під ударами варварів, Візантія виявилася більш життєздатною та зуміла вистояти в боротьбі з варварськими навалами. У 70-80-х pp. V ст. вдалося відбити масований наступ остготів.

З кінця V ст. у Візантії відбувалося економічне піднесення, яке супроводжувався політичною стабілізацією. За правління Юстиніана І (527-565) імперія досягла апогею політичної та військової могутності. Юстиніану вдалося централізувати владу, створити сильну армію, що у свою чергу дало можливість відбити натиск персів на сході і слов'ян на півночі, а також здійснити значні завоювання на заході: у 533-534 рр. Візантія завоювала держави вандалів у Північній Африці, у 535-655 рр. - Остготське королівство в Італії, у 554 р. - південно-східні області Іспанії. Однак завоювання Юстиніана виявилися короткочасними. Реставрація рабовласництва та римської податкової системи у варварів західних областей викликали у 602 р. повстання в армії, яке переросло в громадянську війну і призвело до зміни імператора. Наприкінці VI-VII ст. Візантія втратила завойовані області на заході (за винятком Південної Італії). У 636-642 рр. араби захопили найбагатші східні провінції імперії (Сирію, Палестину, Верхню Месопотамію), а у 693-698 рр. - її володіння в Північній Африці. Наприкінці VII ст. територія Візантії становила не більше третини держави Юстиніана.

У результаті зменшення території Візантійська імперія стає переважно грецькою, а в XI-ХІІ ст. (коли до її складу тимчасово входили слов'янські землі) - греко-слов'янською державою. Незважаючи на значні територіальні втрати, вона залишалася однією з найбільших і наймогутніших держав Середземномор'я. У другій половині IX-Хет. у Візантії склалася централізована монархія із сильною державною владою, розгалуженою управлінською структурою. Домінувати у політичному житті держави почали великі землевласники (динати) в провінціях та управлінська аристократія (тісно пов'язана з торговельно-ремісничими колами) у Константинополі. З другої половини IX ст. розпочався інтенсивний розвиток візантійських міст, які були не лише фортецями, адміністративними та єпископальними осередками, а й важливими ремісничими та торговельними центрами.

Зовнішня політика імперії в другій половині IX-XI ст. характеризувалася великою активністю та агресивністю. В середині X ст. Візантія відвоювала в арабів Верхню Месопотамію, частину Малої Азії, Сирію, Крит, Кіпр. У 1018 р. було завойовано Західне Болгарське царство, підпорядковано візантійському впливові весь Балканський півострів. Важливе місце в зовнішній політиці Візантії відігравали в цей час відносини в Київською Руссю, Після облоги Константинополя військами київського князя Олега (907) візантійці 911 р. були змушені укласти вигідний для Києва торговельний договір, що сприяв розвитку торговельних зв'язків Русі з Візантією великим шляхом "з варягів у греки". В останній третині X ст. імперія вела боротьбу з князем Святославом Ігоровичем за Болгарію. В роки правління на київському столі князя Володимира Святославича було укладено візантійсько-руський військовий союз, а імператор Візантії Василь II видав свою сестру Анну заміж за київського князя. У 988 р. із Візантії на Русь прийшло християнство.

Значне місце в культурному житті Візантії посідало образотворче мистецтво. Звичайно, не всі його види вписувалися в систему християнського світобачення. Так, скульптура втратила характерну для античності велич і тілесність. Щоправда, античні статуї ще прикрашали вулиці Константинополя.

Головними формами візантійського живопису стали мозаїка, фрески, ікони та книжкові мініатюри. Найдавніші візантійські мозаїки збереглися в архітектурних спорудах Равенни - місті, яке свого часу було значним культурним центром: комплекс пам'яток візантійської культури V-VII ст., тобто часу, коли на історичному перехресті зустрічались античність і середньовіччя, Рим і Візантія.

Важливим атрибутом християнських храмів були ікони. На перших іконах, як правило, зображувався один святий. У перші сторіччя християнства особливо вшановувалися "нерукотворні" ікони, що нібито були створені не людиною, а завдяки чуду. Вважалося, що сила таких ікон передається людині, якщо їх торкнутися. Ці ікони зберігалися в монастирях, куди приходили прочани. Пожертвування прочан становили значну частину монастирських прибутків. Це насторожувало імператорів, які побоювалися посилення монастирів і церкви загалом.

У VIII-IX ст. виник рух іконоборців. Певною мірою у ньому виявилися протест проти церковної розкоші та протидія намаганню поширювати вплив християнської церкви. Іконоборці були проти зображень у людській подобі Бога і святих, вбачаючи у цьому пережитки поклоніння ідолам. Користуючись нагодою, імператори конфіскували майно монастирів. Тенденція до неприйняття ікон була досить сильною навіть серед діячів церкви, багато з яких вважали, що божественність перебуває поза межами людського розуміння. На початку VIII ст. ці погляди отримали підтримку державної влади. Імператор Лев III підписав едикт, який забороняв поклоніння іконам і розпочалося повсюдне їх знищення.

Образотворче мистецтво того часу мало кардинально змінити тематику: замість фігурних композицій перейти до безсюжетних декоративних тем.

Помітний слід іконоборство залишило в літературі. На той час класичні традиції античної літератури - уславлення людини, її тілесної краси та подвигів - утратили актуальність. Особливої популярності набували житія святих і літургійна поезія.

Досить цікавим літературним явищем була творчість поетеси Косії, яка висміювала неуків і дурнів, складала літургійні гімни.

У Візантії з її сильною централізованою владою культурне життя перебувало під суворим контролем держави. Жодне нововведення не приймалося без санкції імператорського двору і вищих церковних кіл. Особа художника відступала перед іменем замовника. Тому на візантійських пам'ятках ім'я художника майже ніколи не зазначено, зате досить часто можна побачити імена тих, для кого ті чи інші речі виготовлялися.

Подальший розвиток візантійської культури відбувався у суворих рамках канонічних систем.

Починаючи з XI ст., особливого значення набуло будівництво монастирів. Кожний із константинопольських патріархів споруджував монастир, якому надавав допомогу впродовж усього свого життя. Були вироблені основні принципи монастирської архітектури: він становив комплекс будівель, що оточувалися фортечними мурами та баштами, всередині двору знаходилися храм, лікарня, трапезна, бібліотека тощо. У плані обриси стін монастиря утворювали багатокутник, конфігурація якого зумовлювалася рельєфом місцевості. Комплекс монастиря ніби доповнював пейзаж, вписуючись у композицію гір, серед яких вони досить часто були розташовані.

Показовим для монастирської архітектури є комплекс афонських храмів, для яких характерним є тип так званого трилисника.

Розписи храмів здійснювалися згідно із суворо встановленою схемою- каноном. Основою останнього було християнське уявлення про те, що приміщення церкви є зменшеною моделлю Всесвіту. Храм був символом неба, землі, раю і пекла. Середньовічна людина вірила, що колись зі сходу відбудеться друге пришестя Ісуса Христа, а тому саме у східній частині розташовувався вівтар. З протилежного боку, на заході, біля входу в храм часто знаходилося приміщення для хрещення, яке було символом християнства. Уявлення про церкву як мікрокосмос зумовило просторову ієрархію храмових розписів: чим святіший зміст зображуваного, тим вище воно розміщувалося в приміщенні. На куполі зображували Ісуса Христа, над вівтарем - Богоматір та архангелів, нижче - апостолів, у західній частині храму - страшний суд, що настане після другого пришестя Христа.

Крім космічної та топографічної причин, що зумовлювали розташування сюжетів у храмі, була ще одна - часова, пов'язана з церковним календарем. Сюжети розташовувалися на стінах церкви згідно з послідовністю днів календаря.

Візантійське мистецтво - це не лише висока техніка, витончена, визначена каноном майстерність та абстрактна духовність образів. У ньому є ще утаємничена людяність, що особливо відчувається в іконах. Яскравим прикладом є відома ікона "Владимирської Богоматері", яка ще в XII ст. була привезена до Києва. Звідти її взяв князь Андрій Боголюбський для Успенського собору м. Владимира. Після того як військо Тамерлана, що рухалося на Москву, повернуло назад (а сталося це тоді, коли ікона була привезена до Москви), цю ікону проголосили чудодійною.

Її образ близький і зрозумілий людському серцю. Цьому не заважає суворість її виду, твердість стиснутих губ. Вражає стриманість її почуття - такого глибокого і зрозумілого почуття матері, почуття надії та страху за свою дитину. Марія знає, що її син незабаром піде на муки заради людей, і в її очах застигла глибока скорбота. Серед усіх візантійських ікон "Владимирська Богоматір" вирізняється особливою емоційністю, навіть психологізмом.

Візантія успадкувала від античності особливу любов до книги, що сприймалася не лише як витвір мистецтва, а й як священний предмет, в якому зафіксовано Божественне одкровення. Книжки писалися каліграфічним почерком, прикрашалися мініатюрами, заставками. Особливою досконалістю уславилася константинопольська книжкова мініатюра.

Перлиною візантійської книжкової мініатюри вважається рукопис Нового Заповіту, що був підготовлений для імператора Михаїла II Дуки. Це невеличка за розмірами книжка, прикрашена вишуканими заставками та ініціалами. Колориту її мініатюр властиві теплота і м'якість, переважання світлих кольорів.

Книги у Візантії коштували дуже дорого і високо цінувалися у правлячих колах, передусім серед освіченої еліти імперії. Збереження книг та їх перепис були однією з державних функцій. З цією метою створювалися бібліотеки та скрипторії.

У XV ст. Візантія загинула під ударами турків. Обірвалась історія величної і самобутньої культури. Проте її традиції розвинулись у культурі інших народів, передусім у культурі Русі.

Віровчення буддизму

Філософська концепція буддизму. Переходимо до розгляду богословсько-теоретичного змісту вчення буддизму. Але почнемо не з віроповчальних, як звичайно, а з філософських проблем. Справа в тому, що порівняно з іншими, вже вивченими нами релігіями минулого, буддизм має виключно філософську насиченість. Серед дослідників буддизму навіть виникли суперечки з приводу того, що є буддизм -- релігія чи філософія? І для таких питань є підстави. У традиції індійської філософської думки існує постійне прагнення звертатися до релігії, цього не могли уникнути навіть матеріалістичні школи. Зі свого боку, кожна індійська релігія звертається до філософії. Відомий дослідник азіатської культури Ю.Реріх вважає, що філософія буддизму має два аспекти: вчення про природу речей і вчення про шляхи пізнання. Отже, як філософія буддизм має свою онтологію і гносеологію.

Будда невизначено ставився до основного питання філософії, тобто він не заявляв себе ні матеріалістом, ні ідеалістом. Але висловив глибокі філософські міркування, і вони були предметом доробок та роздумів його учнів, які теж не приєдналися ні до матеріалізму, ні до ідеалізму. З точки зору догматичного поділу всієї філософії на матеріалізм та ідеалізм, буддизмові у філософії місця не знайшлось би.

Але поглянемо на те, про що писав Ю. Реріх.

У буддизмі існує концепція дхарм, яка обґрунтовує буддійське розуміння світу.

Реальний навколишній світ є ілюзорним виявом великого містичного начала, що представлене найдрібнішими духовними частинками, психофізичними елементами, дхармами. Зазначимо, що в буддійській, як і у ведичній та індуїстській літературі, термін "дхарма" багатоплановий, він вживається також для позначення поняття "закон", "вчення", "правило" тощо. Термін "дхарма" буддійський богослов Далай-лама XIV пояснює так: дхарма на санскриті означає "те, що тримає". Все існуюче це дхарми, які несуть у собі свою власну сутність, тобто все існуюче з дхарм. Релігія це теж дхарма, вона утримує людей і захищає їх від лиха.

У даному разі у філософії буддизму дхарма -- це початковий момент світу матеріального і духовного, тобто з дхарм утворюється увесь світ.

Дхарми рухливі і увесь світ рухливий. Вони то з'являються, то зникають, але не руйнуються, переходять в інший стан, в іншу річ, інше явище. Це зумовлює рухливість світу.

Буддійське вчення про дхарми нагадує нам атомістичну концепцію стародавніх греків. Але та концепція мала відкриту матеріалістичну спрямованість. У буддизмі дхарми одухотворені елементи світу. На противагу матеріалістичному протиставленню матеріального і духовного буддизм зливає їх в єдиний нероздільний комплекс.

Отже, за буддизмом, з дхарм складається весь світ. А світ цей включає в себе і реальний, і потойбічний, надприродний світ. Сам Будда і його душа складається з дхарм. Він від народження, та ще й завдяки своєму прозрінню, є істотою надприродною. Надприродне, за буддизмом, навіть у нашому реальному світі є ще багато чого: святі, чудеса, будди, бодісатви (люди, в яких втілилися будди тощо). І природне, і надприродне утворюється з дхарм волею надприродного "Я". Це "Я" є духовною цілісністю, цілком звільнена від матерії, вона протистоїть матерії, творить матерію. Це майже Бог, у інших буддистів просто таки Бог Дхарми є продукт вольового рішення "Я". Буття теж його продукт. Виходить, що ідеальне у буддизмі створює матеріальне.

Буддизм ніколи не розумів буття як чисто матеріальне. Це не є існування і рух матерії за об'єктивними законами. Матеріальне буття -- це буття психологічного процесу в свідомості людини, яка невільна від матеріального світу, бо живе в ньому, пов'язана з ним. Як бачимо, і тут ідеальне передує матеріальному.

Отже, в онтології буддизму немає ні матеріалізму, ні ідеалізму. Не дивно, що філософія буддизму уникає розгляду співвідношення духу і матерії, суб'єкта і об'єкта.

Але Будда ніде не каже про творіння світу Богом. Світ наче існує довічно. Будда всю свою увагу зосередив на рухуві душі в матеріальному світі, який, можливо, і не потребує творця. А якщо й потребує, то у своєму функціонуванні не потребує керівника.

Отже, онтологічна проблема, тобто проблема про природу світу, його вічність чи творення у Будди не мали філософського рішення. Та він і не ставив собі такої мети. У центрі свого вчення він поставив душу людини.

А як стоїть справа з гносеологією (тобто вченням про пізнання світу) буддизму?

І гносеологічні проблеми в буддизмі пов'язані з буддійським вченням про душу. Буддійське вчення про душу викладено більш детально далі. За буддизмом, душа є не якоюсь нематеріальною окремою сутністю, як -- це є в іудеїв, християн і мусульман. Душа це психологічна єдність, яка складається з дхарм, вона створює особистість людини. Вона пізнає світ і насамперед людину через саму себе. Тому процес пізнання це процес споглядання і самоспоглядання через самозаглиблення. І тут буддизм не є ні матеріалізмом, ні ідеалізмом.

Ці вихідні філософські положення буддизму мали згодом глибоке розроблення, але філософська єдність так і не була досягнута. Ще в 1 ст. н.е. в буддизмі склалися різні філософські школи: вайбхатиків, саутрантиків, маух'миків, йогосарів. Деякі дослідники визнають у буддизмі існування шести філософських шкіл.

Отже, буддизм мав свою філософську систему неабиякої оригінальності і заслуговує на велику увагу, незважаючи на досить критичне ставлення до неї філософських матеріалістичних систем.

Вчення Будди. Історію буддизму ми простежимо, розглядаючи суть і розвиток його віровчення. Центральною тезою буддійського віровчення є його оригінальна анімістична концепція.

Як відомо, в анімістичних побудовах усіх релігій основою виступає вчення про Бога і Душу.

У буддійському вченні про Бога є чимало суперечностей.

З одного боку, в буддизмі Будда -- Сідхартха Гаутама не Бог. Він не творив світ і не керує ним. Він один з ряду будд, що були в минулому, засновували вчення, які потім зникали. Приходив новий Будда і "рухав колесо закону". Будда вважав, що його вчення через 500 років зникне і прийде новий Будда. Навіть називають ім'я наступного Будди -- Майтрея. Будда не береться змінювати світ, хоч і бачить його вади. Закон відплати за гріхи -- карму він скасувати не може. Він може лише сприяти людям уникнути жорстокої карми, зміненім їхньої поведінки. І до всього цього він зовсім не безсмертний.

І разом з тим Будда істота надприродна. Він нікому не підлеглий, він більш значний, ніж будь-які інші боги. Він не мав учителя. Він за своєю волею проходив ряд перевтілень, за своєю волею народився й помер. А вмер він, між іншим, від того, що з'їв багато сушеного вепрячого м'яса, гостюючи у коваля Чунди. Вмираючи, Будда наказав залишки м'яса, які він не з'їв, закопати в землю, бо він не бачить нікого ні серед людей, ні серед богів, які достойні з'їдати його недоїдки.

Коли він виголосив свою першу проповідь у Бенаресі і його перші п'ять учнів звернулись до нього зі схваленням і назвали його "друже Гаутама", він сказав, щоб його тепер звали Татхататою, тобто "той, хто вірно йде".

Отже, Будда ставив себе найвищим серед богів. А про його послідовників і казати не треба, вони відразу, ті перші п'ять учнів, що пішли за ним, визнали його Богом.

Твердження про те, що ранній буддизм був релігією без Бога, може бути визнане лише через те, та ще й із застереженням, що в ньому не було єдиного Бога-творця. Адже буддизм фактично сприйняв брахманський пантеон богів. Він тільки закликав утриматися від жертвоприношень цим богам, а також проголошував зверхність Будди над тїими. А тих богів, що визнавав, не позбавляв творчих можливостей.

Будда вчив, що Бог є духовним началом усього існуючого, він перебуває в стані абсолютного спокою в нірвані (у згасанні, зникненні). Поряд з богом існують численні дрібні божества: будди, бодхисатви, святі, які керують світом і допомагають людям врятуватися досягти нірвани. Ось така загальна схема буддійського анімізму.

Буддійське розуміння Бога як безмежного небуття, найвищого начала, з якого все виходить і в яке все повертається, не одержало в теології раннього буддизму достатнього розроблення. Звідси твердження про "велике мовчання" Будди, яке дало привід навіть оголосити буддизм "атеїстичною релігією", що насправді не відповідає дійсності, оскільки буддизм не обходиться без віри в надприродне і в нього є своє уявлення про Бога.

Недосконалість буддійського вчення про Бога з лихвою перекривається вченням про людину, всі аспекти його віровчення звертаються до людини, її особи, її душі, спасіння цієї душі.

Буддизм запозичив з брахманізму концепцію метемпсихозу -- переселення душі з тіла однієї істоти в іншу. У цьому розумінні душа безсмертна. Але в цю концепцію внесені істотні уточнення. Душа складається з окремих дхарм, які після фізичної смерті людини не зникають, а втрачають місце в існуючій композиції, яка просто зникає. І негайно утворюється нова композиція, доля якої визначена життям тієї людини, яка була носієм душі, яка зазнає змін. Залежно від того, як ця людина жила, виконувала карму, дхарму, джамму (у даному разі -- це все синоніми терміну "закон", правила високоморального способу життя), буде відбуватися нове втілення перекомпонованої композиції дхарм. Якщо ж людина не виконувала вимоги закону, то її душа потрапить у тіло людини, що матиме гірше життя, ніж тіло попередньої людини, тіло жебрака, раба. А то душа може вселитися і в тіло нижчої істоти тварини. Коли ж людина виконувала усе як належить, то її душа вселяється в тіло людини вищого суспільного рангу -- монаха, ар-хата (святого).

Таким чином, проходить цілий ланцюг перетворень. Але ці перетворення не виводять людину із сансари. Лише в останній ланці цих перетворень в існуванні душі в тілі архата здійснюється підготовка до виходу із сансари, і після смерті архата душа припиняє перевтілення.

Звичайні люди не знають, які перевтілення мала їхня душа в минулому. Про це знав лише сам Будда. Але Далай-лама XIV, викладаючи основи буддійського вчення, припускає, що люди можуть зберігати пам'ять про попередні переродження.

Звернемо увагу на те, що буддійська інтерпретація метемпсихозу не відводить Богові ніякої ролі в цьому процесі. Перевтілення відбувається за законом карми, і ніхто, навіть Будда, не може його ні змінити, ні припинити. Може, цим і поясняються нерозвиненість у буддизмі вчення про Бога? Бог виявився непотрібним Будді для побудови його системи.

Нірвана це заспокоєння, згасання, це такий стан, коли віруючий уже звільнився від усього земного, від відчуттів, уявлень, свідомості. Така людина виходить із сансари.

Під нірваною буддійське богослов'я розуміє особливий стан, при якому немає ніяких бажань, зникають пристрасті, а тому зникає і страждання. А оскільки життя це страждання, то зникає і життя, свідомість людини. Ланцюг перероджень переривається. Настає нове небуття.

Складне і важке для розуміння простому віруючому поняття нірвани в ході розвитку віровчення буддизму в махаяні було доповнене поняттям раю. Він знаходиться в країні Сукаваті. Там, у розкішних садах, знаходяться атмани праведників, їм залишилося перевтілитися ще лише один раз, і вони потраплять до нірвани.

Поняття "нірвана" ("ніббана") є одним з найважчих для розуміння у буддійському віровченні. Нірвана -- це ніщо, а про ніщо важко щось сказати.

А тепер проаналізуємо, як буддійське вчення про душу і її перевтілення вирішує проблему особи й особистості.

Дехто вважає, що буддійське вирішення цієї проблеми має песимістичний характер. Практично, особистість не існує, принаймні, вона не має ніякого значення, вона тільки мить у ланцюгу перетворень. Але -- це не зовсім так. Особа як конкретна комбінація сканд є носієм певних якостей і можливостей. Від особистостей залежить, як вони будуть реалізовані. Правда, ця особистість відсунена на задній план надприродною Над особою. Ця Надособа Божественне буття. Безмежне море породжує хвилі, якийсь час ці хвилі існують і знову повертаються в товщу води. Бог народжує із себе світ і знову втягує його в себе. Людина тут ніщо. Перевтілюється лише божественне -- брахман. Разом з цим це не приниження людини, бо виходить, що вона є єдиносущною з Божеством, вона -- вияв Божества. Головна біда людини в тому, що вона не знає, що вона частина Божества. Це "авідья" -- незнання. Ця концепція цілковито розходиться з християнською, де душа -- творіння Боже, але зі своєю самостійною історією, має свободу вибору і відповідальність перед Богом. Людини не було, вона з'явилася внаслідок творчого акту. Бог створив її подібною собі. Це той камінь, який Бог створив, але не може підняти. Спасіння не в розчиненні в Богові, а в приєднуванні до нього.

Первісні релігійні вірування предків індусів відбивали колективістичні уявлення, вони не рахувалися з особистістю. Це цілком перейшло у ведичну релігію та брахманізм. З утвердженням приватної власності, коли незмірно зросло значення особистої ініціативи і діяльності, а у зв'язку з цим її інтересів, постає проблема особистості в духовному житті. Буддизм вчинив революцію в духовному житті індійського суспільства, висунувши на передній план проблему буття особи і особистості в суспільстві.

У буддизмі людина це комплекс реального матеріального тіла і духовної сутності душі, яка через складну систему самоперетворень належить потойбічному світові, її перебування в єдиному комплексі з матеріальним тілом тимчасове.

Але буддизм не розумів душу як окрему духовну сутність всередині людини, яка потім виходить з тіла і мандрує в потойбічності, підкоряючись волі Бога. Душа -- це органічна єдність комбінацій дхарм, які породжують і матеріальне, і духовне. Особливі набори дхарм становлять п'ять сканд (частин) душі: 1) почуттєве буття людського організму, його фізіологічне існування; 2) наслідки зіткнення людини у своєму фізіологічному існуванні із зовнішнім світом; 3) емоції, переживання, уявлення, елементи діяльності думки; 4) вольові імпульси, які породжені вимогами карми; -- це вже перехід діяльності душі в область моралі; 5) свідомість людини.

Сукупність сканд утворює душу людини атман. Атман і становить особу людини та її особистість. Це розуміння особи в буддизмі вигідно відрізняється від її статичного розуміння, як примітивним матеріалізмом, що розглядає її як прямий продукт рухливої матерії, так і об'єктивним релігійним ідеалізмом, який бачить у ній окрему, незалежну від матеріального світу сутність. Буддійське розуміння душі відкриває можливості її вдосконалення. Шляхи цього вдосконалення і містить учення Будди.

Буддизм заперечує Атмана (душу), як довічну одиничну цільність. А потік психофізичного існування, стверджує він, є довічним. Цей потік, як вважає Ф. І. Щербатський, є поступовим нагромадженням духовних заслуг через серію існувань, які прогресують. У цьому й полягав прогрес особистості.

Проблема особи в буддизмі зведена до проблеми вдосконалення душі через ряд перевтілень.