Еклезіологічні погляди Августина Блаженного та їхній вплив у історії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівська Богословська Семінарія

Еклезіологічні погляди Августина Блаженного та їхній вплив у історії

Львів 2013

Реферат

Бакалаврська робота. - Львів, Львівська Богословська Семінарія, - 2013.

Об'єкт дослідження: життєвий шлях і богословські погляди Августина.

Мета роботи: дослідити еклезіологічні погляди Августина Блаженного, і прослідкувати рецепцію його ідей в середньовічному католицизмі та їхній вплив на формування ранньопротестантської еклезіології і її практики.

У бакалаврській роботі висвітлені еклезіологічні погляди Августина і показаний вплив його ідей на середньовічний католицизм (на церкву і державу) та ранніх протестантських лідерів, і формування їх вчення про церкву і її практику.

Сторінок - 54, вступ, 3 розділи, висновки, 33 використаних літературних джерела.

Ключові слова: ЦЕРКВА, ДЕРЖАВА, АВГУСТИН, ХРИСТИЯНСТВО.

августин еклезіологія богослов'я католицизм

Зміст

Вступ

1. Інтелектуальна та духовна біографія Августина: значення для формування його богослов'я

1.1 Духовні пошуки Августина в маніхействі на неоплатонізмі

1.2 Навернення до християнства та вплив Амвросія Медіоланського

1.3 Донатистська суперечка

1.4 Дискусія з Пелагієм

2. Особливості еклезіологічного богослов'я Августина

2.1 Розуміння природи церкви

2.2 Вчення про таїнства

2.3 Церква і Царство Боже у «Граді Божім»

3. Вплив еклезіології Августина на християнське богослов'я і практику

3.1 Рецепція еклезіології Августина в середньовічному католицизмі

3.2 Ідеї Августина у контексті протестантської Реформація

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Один російський історик порівняв визначних особистостей із гірськими пагорбами, які приваблюють до себе висотою, направленістю в небо і широтою горизонту, що розкривається через споглядання їхньої творчості та діяльності, відкриваючи для усіх тогочасну епоху та, разом із тим, направляючи погляд на цілий ряд віків історії. Ці слова зображають ідеальний портрет Августина Блаженного, доля якого поставила на межі двох епох в історії культурного життя людства: античного - язичницького світу і середньовічного - християнського. У цій боротьбі він приймав безпосередню участь і, вийшовши переможцем, змусив тріумфатора, торжествуючи більше тисячоліття, з трепетом прислухатися до своїх ідей, тим самим визначаючи світогляд майбутніх поколінь. Завдяки власному генію, моральній висоті, величі таланту і керівній ролі в церкві практично самотужки визначив філософію мислення і богослов'я католицького Заходу, при цьому залишився популярним і авторитетним для православного світу, ніскільки не зменшивши своєї актуальності серед протестантського руху, для лідерів якого був чи не найвпливовішим із усіх отців церкви.

Визначна роль у боротьбі проти донатистів, в якому сформувалося його розуміння церкви, зробила його ідеї об'єктом найбільших еклезіологічних інтересів, як серед ортодоксальних церков, так і серед сепаратистських течій, що доволі часто намагалися апелювати до його поглядів, вишукуючи у ньому підтримки. Зважаючи на всі подібні фактори, Августинове розуміння церкви спричинило величезний вплив на теоретичну і практичну еклезіологію, і в деякій мірі визначило її. Такі аргументи безперечно вказують на помітний слід, залишений Августином в уявленні про церкву, не тільки в кожному християнині чи окремій громаді, а й державі і цілому суспільстві, що не просто підтримували їх, а й втілювали в практику, навіть якщо це не суперечило Біблійним принципам. Таким чином, вони доводять неабияку актуальність дослідження генезису розуміння еклезії цією особистістю, яке знайшло застосування та вираження в наступних віках, при цьому ніскільки не втрачаючи авторитету в сьогоденні.

Метою роботи є дослідити еклезіологічні погляди Августина Блаженного, і прослідкувати рецепцію його ідей в середньовічному католицизмі та їхній вплив на формування ранньопротестантської еклезіології і її практики. Щоправда, погляд дослідження буде спрямований швидше назад, в минуле, намагаючись із уроків історії прослідкувати народження і втілення ідей однієї людини, в процесах яких брали участь цілі особистості, громади і навіть імперії, а формуванню яких сприяли певні історичні, культурні і політичні передумови. Ще раз зрозуміти роль і вплив Августина на розуміння церкви і її практику, вказуючи при цьому на негативні наслідки слідуванню за авторитетом, що часто призводило до пагубних наслідків, і робило церкву заручником слідування не за вказівками Святого Письма, а Його інтерпретацією в чиємусь виконанні. І звичайно, коли мова іде про особу такого рівня, то вже саме ім'я голосно каже, про те, що не можливо знехтувати прагненням проникнутися ним самим, його особливістю, талантом, поведінкою, способом мислення і розгадати та змалювати секрет такого величезного успіху і його масштабів, що також являється одним із пріоритетних завдань цієї роботи.

Перший розділ розглядає факти із біографії Августина в ракурсі їх значення для формування богословських поглядів, звертаючи увагу на деякі важливі сімейні й особисті обставини та політичні, соціальні і релігійні умови, в яких перебувала церква, що мало безпосередній вплив на постановку питань і проблем, які турбували її, і, відповідно, потребували шляхів вирішення.

Друга і основна частина роботи покликана виокремити суто еклезіологічні погляди отця церкви, а саме його розуміння природи церкви, вчення про таїнства. Також буде описано Августинів погляд на церкву і Царство Боже на основі його праці «Про Град Божий», надаючи особливе значення його вченню про взаємовідносини держави і церкви, в яких вбачають модель теократії, що втілилася у християнських імперіях середньовіччя. Поряд з цим будуть підкреслюватися характерні і особливі риси його еклезіології, які очевидно стали плодом її одержавлення, що призвели до зміщення акцентів із закритої переслідуваної громади до пануючої державної релігії.

У третьому розділі будуть здійсненні намагання прослідкувати рецепцію його ідей у середньовічному католицизмі та встановити їх значення для реформаторів та вплив його поглядів у контексті цих реформаційних змін, які сколихнули Європу у XVI ст., висвітлюючи і зображуючи історичні реалії, в яких вони могли втілитися і знайти своє вираження. Також тут будуть вказані негативні наслідки його неправильного розуміння, як це відображено в сумних уроках історії.

При дослідженні даної теми, одразу ж варто відзначити відсутність достатньої кількості російськомовних джерел. Еклезіологія Августина більше досліджувана на Заході, тоді як Схід, надає його ідеям дещо меншої ваги. Навіть інтернет-ресурси не можуть похвалитися наявністю подібної інформації. Там, як і в більшості посібників, подається інформація про його загальні богословські і філософські погляди, також велика кількість біографій, які по-суті мало чим різняться. Тому, приходилося використовувати усі доступні, серед яких найперше варто відзначити книгу Хеглонда «Історія теології». Він присвятив цілий розділ еклезіологічним поглядам Августина, який назвав «Вчення про церкву»(Августина). Також праця православного Іоана Попова «Патрологія», в якій автор, також виокремлює Августинове вчення про церкву, аналізуючи його погляди. Протестантський автор Стюарт Холл біографії і богословським поглядам Августина присвятив 19 розділ у книзі «Вчення і життя ранньої церкви», де він критично змальовує ідеї Августина аналізуючи їх особливості і недоліки. Найбільш корисною і використовуваною працею, поряд із Хеглондом і Поповим, з якої було взята велика кількість цитат, книга православного дослідника Герє - «Блаженний Августин». Яка, зокрема змальовує його погляди, не державу і церкву та їхні взаємовідносини.

Для розуміння Августина і його поглядів на церкву, дуже корисним було прочитання авторських творів «Сповідь» та «Град Божий». Перший з яких, допоміг проникнути ся загадковістю цієї постаті, глибиною його думки та відкрив його життєвий шлях і богословсько-філософські погляди погляди у трактуванні самого автора; тоді як інший, змальовує розуміння Августином церкви в загальній системі всесвіту. Там він захищаючи християнську віру, намагається змалювати суверенність і могутність Бога, який контролює всі процеси, і місце церкви Христової в небесах, а тут вона лише тимчасово і дочасною знайшла притулок, закликаючи у свої ряди вибраних.

При дослідженні і написанні роботи використовувалися методи: аналізу - розгляд еклезіологічних поглядів частинами (вчення про таїнства, Церква і Царство Боже, взаємовідносини церкви і держави, розуміння церкви), і взаємозв'язків між ними, та синтезу - намагання об'єднати проаналізовані частини з метою показати їх цілісність. Особливо помітний цей метод у третьому розділі роботи, який намагається продемонструвати поєднання впливів особливостей епохи і біографії на розуміння Августином церкви, і вплив його поглядів на майбутню епоху, чому сприяли певні історичні і політичні обставини. В цьому ж розділі використовується дедуктивний метод, який полягає в оголошенні певної його ідеї, де пізніше розглядається її вираження і прояви в різних сферах. Присутній і метод індукції, що полягає у описі конкретних поглядів Августина, які в кінцевому результаті зводяться до однієї великої ідеї, яка ставала впливовою і доленосною для церкви чи держави.

Об'єктом роботи є - життєвий шлях і богословські погляди Августина Блаженного, а предметом - його розуміння церкви та їх вираження в історії і теології.

1. Інтелектуальна та духовна біографія Августина: значення для формування його богослов'я

Хтось сказав: «Перш ніж зрозуміти богословські погляди особистості - зрозумійте її життя». Ці слова відкривають один із найважливіших принципів у розвитку і формуванню богословських поглядів кожного, хто зумів залишити значний слід в історії. Розглядаючи розуміння церкви Августинном Блаженним потрібно вникнути в його життєвий шлях, зрозуміти епоху в якій проходила діяльність, і основні фактори які сприяли формуванню його поглядів, в тому числі еклезіологічних.

1.1 Духовні пошуки Августина, зустріч з маніхейством

Карфагенська богословська школа була представлена багатьма відомими теологами. Проте найвизначнішим і найвпливовішим серед них безперечно був Августин Блаженний. І як пише Амман: «Останній із Отців золотого віку, Августин, з'явився на Римську землю із-за моря, як наслідник геніїв III віку Тертуліана і Кіпріана. З першим його ріднили магія слова і правовий смак; а з другим - пастирський дар; з обома - вражаюча духовна чутливість і гордовите відчуття приналежності до африканської церкви, яка породила стільки віро вчителів і мучеників»[1; 198].

Народився він року 354 у невеличкому містечку Тагаста (Нумідія). Його батько, римський громадянин, Патрицій був дрібним землевласником. Мати Моніка, в майбутньому свята, була ревною християнкою, яка намагалася виховувати сина в християнському дусі. Її непохитна віра і добрі діла врешті-решт переконали і чоловіка навернутися до Бога, і охреститися незадовго до його смерті 370 р.

Августин отримав початкову освіту в рідному Тагасті. Згодом вчився в граматико-риторичній школі сусіднього міста Мадавра (363-366 рр.). Школа дала йому основні знання латинської мови і необхідні риторичні навики (грецьку мову Августин знав погано і дещо покращив свої знання лише у зрілому віці). Для поглиблення освіти Августин подався до Карфагену (369 р.), так як батько основну увагу зосередили на його світській кар'єрі і доклав усіх зусиль, щоб син здобув гуманітарну освіту, котра б забезпечила успішну кар'єру вчителя, юриста чи урядовця.

В класі він був першим учнем, успіхи в навчанні переповнили його гордістю і релігія матері здавалася як «бабусині казки», особливо відштовхувало Августина від християнства груба, навіть за його словами «варварська», мова Старого Заповіту. Тут на відстані від рідних, почалося розгуль не життя, переповнене різними пожадливостями і земними утіхами. Проте невірство було для нього мукою, і чутливу душу розривали страждання і муки, він відчував себе загнаним в глухий кут. Разом із успіхом в науках він розвивав свої гріховні бажання, «театр зробився улюбленим місцем його задоволення», така розгнузданість призвела до того, що в перший же рік свого перебування в Карфагені він покохав дівчину, і став батьком сина, якого назвав Адеодат [13; 336].

Скоро, освідчившись у марноті такого життя, Августин почав шукати мудрості. Випадково прочитавши твір Ціцерона «Гортезій», який містив полум'яний заклик любити філософію, як вище благо людського життя. Августин захопився цим ідеалом, але поряд із тим все більше і більше почав відчувати в глибині своєї душі незгоду і протилежність, між тим до чого прагнув ідеальною стороною свого єства, і тим що насправді визначало його життя і поведінку. Теоретично він був на стороні мудрості і цього недосяжного ідеалу так оспіваного філософією, проте практично в житті - віддавався низьким бажанням.

Однак, «Гортезій» не дав йому повного задоволення: він не зустрічав в ньому спасаючого імені Ісуса Христа, яке всав із молоком матері та беріг в глибині свого серця. Він знову повернувся до читання Святого Письма, проте Біблія не змогла скласти на молодого ритора такого враження, як прекрасна мова Тулія Ціцерона: «Ціцерон, такий вишуканий, а Писання просто по-дитячому наївне і навіть грубе»[13; 337].

Жага до істини змусила повернутися до філософії, і тут «ученики Мані зловили його в свої сіті»[1;199]. «В боротьбі із пожадливостями Августин не зміг пояснити собі ворожого начала у своїй природі: чим більше перемагали в ньому чуттєві бажання, тим різкіше він протиставляв їх чисто духовним,і в його уявлення плотське зробилося не тільки відмінним від духовного, але й протилежним і ворожим»[6; 12]. Зовсім не дивно, що маніхейству вдалося вирішити цю складну проблему, воно вказували на два вічні начала добра і зла і оголошувало Старий Заповіт твором останнього. Ось так він шукаючи істини впав у глибоке заблудження, і зробився ревним маніхеєм, і як пише один із авторів: «його розум ще очікував і надіявся багатої поживи у фантастичних мудруваннях цих єретиків»[ 6; 12]. Маніхейство було релігійною системою, в якій ім'я Христа мало велике значення, тому це стало ключовим для Августина, який не знайшов цього в Ціцерона. І до того ж, його система здавалася більш раціональною аніж християнство.

Після повернення в Тагасту та відмови матері жити під одним дахом із єретиком, Августин проживав разом із своїм другом, і викладав граматику. Перехід сина до секти маніхеїв був тяжким ударом для неї. Лаба цитуючи Августина пише: «Вона молилася і оплакувала його більше, як звичайно оплакують матері тілесно померлих дітей»[11; 365]. Згодом Моніка змирилася із таким станом речей і послідувала за сином в Карфаген, куди він перебрався для викладацької діяльності. Цей час відзначається серйозними науковими знаннями, захопленням етикою, естетикою, астрономією і астрологією. Саме останні науки допомогли йому зрозуміти обманливість цієї секти. Особливо яскраво це показала зустріч із Фаустом, який не зумів знайти відповіді на запитання Августина, і нічим більше ніж хорошим ораторством не відзначився.

1.2 Навернення до християнства та вплив Амвросія Медіоланського

Невдовзі Августин переїздить в Рим, а згодом у Мілан, де мав змогу слухати проповіді блискучого християнського проповідника Амвросія Медіоланського, він навіть пізніше докоряв себе за це, що дозволив собі так захопитися людиною. Однак красномовство, люб'язність і манери поведінки не могли залишитись байдужим нікого. «Африканський ритор був захоплений словами великого міланського прелата, і не стільки риторика, скільки зміст торкався його серця. Велика проблема Старого Заповіту - недостача красоти риторики і скупість філософської думки - вирішувалися в проповідях святого Амвросія, який тлумачив Старий Заповіт типологічно: Августин зрозумів, що весь Старий Завіт являє собою шлях до Христа» - так описує це Бенедикт XVI.[2; 161]. Він зрозумів, що алегоричне тлумачення Писання і філософія неоплатонізму, яку практикує єпископ, дозволяють йому вирішити ці проблеми, які в його юності здавалися йому непереможними. Так він намагався знаходити аргументи проти вчення маніхеїв, і невдовзі зовсім залишив цю секту, хоча правовірним християнином ще не став. Августин хотів іти до істини шляхом розумного переконання; тому безперестанно боровся з різними протиріччями, пізніше розповідає про це так: «Взагалі, все що стосується до світу і природи, про це я знаходив набагато більше у філософів, коли пильно роздумував, читаючи і слухаючи їх вчення» [5; 19]. Так відбулося захоплення філософією неоплатоністів, і вона мала на нього великий вплив. Метод неоплатонізму відкрив для Августина внутрішній світ ідей, і навчив його уявляти безтілесну істоту, що до цього було для нього неможливим, а також розвіяв в нього уявлення про те, що зло має характер субстанції. Проте, виявилося воно лише являє собою лише відсутність добра. Платонівська філософія також відкрила Августинові вищий спосіб уявлення про Бога, як про Вищий Розум, Вищу Силу і Любов, Який є не безвольною масою, а діє згідно Своєї волі. Завдяки цьому він переконався, що християнство можна раціоналізувати. В деякій мірі це стало проблемою в його богословських поглядах, так як від все намагався раціонально пояснити, яскраво помітно це у його крайніх поглядах у вченні про наперед визначення. Варто відзначити, що від неоплатонізму Августин ніколи не відмовився настільки радикально, як це було у випадку з маніхейством, і його вплив спостерігається в майбутньому у працях отця.

В обличчі Амвросія, який відзначався щедрістю, благодійністю та був палким захисником правди, навіть якщо потрібно було вливати на державну владу, Августин помічав міцність і силу вселенської організації церкви. Саме в цей момент він зрозумів значення авторитету в релігійному житті. Тарнавський пише: «В особі Амвросія представник релігійної ідеї торжествує над людською могутністю. Він виходить переможцем із сутички з аріанською імператрицею і повергає в прах таку величну особистість, як Феодосій Великий. Разом з тим, це уособлений контраст між безсиллям світської влади в особі слабких імператорів, зокрема Грациана і Валентиніана 2-го, і величчю духовної влади представника Церкви. Цей святитель, який стверджував, що держава перебуває в Церкві, а не Церква у державі, що Церква передує державі і більша за останню, - панує і торжествує над світською владою, постаючи то в ролі суворого судді і наставника, то в образі опікуна слабоумних імператорів. За своїм характером і тенденціями він в багатьох відношеннях є попередником великих середньовічних пап, предтечею Григоріїв та Інокентіїв. Августин шукає релігійну ідею в конкретному історичному втіленні. І ось християнська ідея постає перед ним в енергії всебічної практичної діяльності» [27].

Незважаючи на те, що близьких особистих стосунків не вдалося налагодити вплив цієї особистості помітний у його еклезіологічних поглядах , особливо у розумінні стосунків між церковною та світською владою, де перевага надається першій із них.

Одним із факторів, які мали дуже важливе значення в навернення Августина були розповіді про життя Антонія великого та його захопленням посланнями Павла. Перше вплинуло на стиль життя, вплив другого дуже помітний на формування богослов'я, особливо загострена увага на вченні про благодать.

Зовсім скоро, Августин зрозумів різницю між людською філософією і мудрістю та глибиною Божественного відкриття. Душа і серце його бажали все залишити для Господа; проте плоть бунтувалася проти духа. Однак, одна із історій з життя Святого Антонія торкнулася його серце настільки, що чекати і вагатись у нього просто не було сил, він ридав гіркими сльозами і слова: «Візьми і читай», - змусили відкрити книгу де прочитав: « Як удень, поступаймо доброчесно, не в гульні та п'янстві, не в перелюбі та розпусті, не в сварні та заздрощах, але зодягніться Господом Ісусом Христом, а догоджання тілу не обертайте на пожадливість!(Рим.13:13,14). Разом із закінченням цього віршу дивне світло спокою пролилося в його серце і розігнало пітьму сумнівів. Так збулися молитви матері, і її син останок своїх днів посвятив єдиному Богові і 24 квітня 387року, в кафедральному соборі Мілана Августин був охрещений.

1.3 Донатистська суперечка

Після хрещення Августин повернувся на батьківщину, де всупереч власної волі був висвячений у пресвітери церкви, а в 395 році його вибрали єпископом Гіппону. Впродовж 35 років був пастирем який з величезним смиренням і полум'яною любов'ю відноситься до свого стада. В цей період пресвітерства великого значення надає вивченню Писання, що допомогло йому звільнитися від залежності неоплатонізму, і в його творах з'являються чисто біблійні поняття, такі як закон, благодать, гріх, відродження оправдання, наперед визначення і інші.

Слід врахувати особливість епохи в якій проходило життя і діяльність Блаженного. Найперше, статус церкви в суспільстві у постконстянтинівську епоху значно змінився і був кардинально іншим ніж до цього. Гнана церква перших трьох століть, яка вороже сприймалася у суспільстві і багато зусиль витрачала на апологетику, в короткий термін часу зробилася імперською та вигідною для того, щоб вважати себе християнином. Імператор почав сприйматися вже не як ворог - а друг, і захисник істини, не як втілення темної сторони, - а Божий обранець, що силою меча має підтримувати порядок на благо для народу. Це призвело до того, що церква втрачала свою чітку контрастність із суспільством, вона вже не протиставлялася, а навпаки все почало підлаштовуватися під неї, саме тоді політика і почала проникати в її структуру.

На період Августинівського єпископства припадають суперечки і незгоди, які випали на долю Північноафиканської церкви на початку Vст. Саме в боротьбі із рухом донатистів, пізніше іменованих рухом «вільних церков» - Августин сформулював своє розуміння церкви, хоча в цьому багато завдячує Кіпріану та Оптату Мілевійському, який ще до нього написав поти них декілька трактатів.

Виникнення донатизму відноситься до часу гонінь при Діоклетіані, які розпочалися в 303р. Імператор видав едикт про конфіскацію усіх християнських писань під страхом смертної кари. Деякі вважали видачу книг, як ознаку відпадіння від християнства, і називали таких traditores. Тоді як інші, вільніше до цього відносилися, і дозволяли собі видавати священні книги, або ж підміняли їх єретичними. Коли Карфагенський єпископ Мензурій видав книги проти нього в пастві почався опозиційний рух. Після його смерті вибрали Цеціліана, який посвячення отримав від Фелікса Аптунгського, якого також звинувачували у видачі книг. Нумідійські єпископи з цієї причини не визнали посвячення дійсним і об'явили Целіціана недійсним єпископом, і вибрали на його місце Майорана, та незабаром його наступником став Донат, від якого і отримав назву цей рух[12; 368].

Варто також відзначити той факт, що імператор Констянтин, після того як став володарем імперії, визнав законність обрання Целіціана, а донатистів не включив до списку тих, кого нагородив грошовими подарунками. Вони оскаржили це рішенні і винесли вимогу щоб їхню справу розглядали нейтральні судді з Галлії, де не було гонінь, щоб визнати законність їхніх вимог. Собори в Римі і Арлі двічі визнавали Цеціліана дійсним єпископом, проте донатисти на цьому не заспокоїлися, і вимагали особистого імператорського втручання, а коли Констянтин прийняв рішення проти них, вони відмовилися підкоритися і цьому. Це змусило імператора видати наказ про закриття їхніх церков і вигнання єпископів, такі дії означали переслідування християн християнами, і в майбутньому стали причиною досить негативних наслідків, коли церква за допомогою світської влади силою меча намагалася примирити єретичні рухи із своїми доктринальними положеннями, за таку ідею на першому етапі і виступав Августин, який був прихильником єдності всієї вселенської церкви, ідею якої так старанно намагався оберігати ще Констянтин. Влучно відзначив Шмеман: «Донатиський розкол - ще до нашестя вандалів - зробився початком кінця великої і славної Африканської церкви, а державні переслідування, остання і велика помилка Констянтина, перетворили розкольників в мученики, і тим самим тільки підсилила цей сепаратиський рух»[23; 46].

Вчення донатистів зводиться до їх уявлення про церкву та погляду на відносини між церквою та державою. Ідеї Кіпріана, іменем якого навіть найменували свій рух, і Новатіана також мали на них вплив разом з іншими сепаратиськими рухами древньої церкви. Вони вважали істинними лише тих єпископів, які мають дар Духа. Подібно до Кіпріана, повязували Дух і служіння, єпископ був для них носієм Духа. Можна вважати дійсним лише такого єпископа, який своїми дарами і бездоганною поведінкою доказує, що є носієм Духа. Таке розуміння призводить до цього, що ніхто не зможе дати для іншого того, що не має сам. Тому, якщо священник сам не буде святим і чистим, не зможе освячувати інших через таїнства. Хрещення і ординація, які звершувалися священником, що був традитором чи відзначався неморальними вчинками, вважалися не дієвими. Хеглонд пише: «Донатисти були прихильниками поглядів названих «theologia regenitorym», - тобто, дія таїнств залежить від святості служителя»[20; 110].

Така їхня позиція пояснюється їхнім розумінням церкви, яка вважалася спільнотою святих. А оскільки існуюча церква включає в себе лицемірів і грішників, це являється сигналом про те, що від таких потрібно відділитися. Донатисти вимагали перехрещення від тих, хто навертається до їхньої общини. Свою церкву вважали єдиною істинною на противагу імперській, яка користуючись мечем, насильно навертала противників у своє лоно. Зважаючи на це, що велика частина тогочасних північноафриканських служителів перейшла на бік цього руху( мали 400 своїх єпископів і намагалися в кожному місті поставити свою єпархію на противагу офіційній), реакція Августина була просто логічною, який був не лише прихильником і проповідником любові та єдинства у вселенській церкві, а й ототожнював себе із Північною Африкою, тому і став одним із найактивніших у боротьбі з цим рухом.

Важливо також відзначити, що донатистський рух можна, і навіть потрібно вважати, в деякій мірі, як рух протесту проти обрядовості і традиційності, яка почала проникати в церкву разом із потоком нерозкаяних людей після легалізації церкви, а ще більше після указу Феодосія. Це створило різкий контраст між благоговійним станом в часи переслідування, коли кожен міг в любий момент бути випробуваний на справжність і стійкість своєї віри, та престижним відвідуванням церкви, яку захищає сам імператор. Саме для цієї епохи характерне «номінальне християнство», як відзначив Шмеман: «Цей період наповнений богословськими суперечками, міста переповнювалися величними храмами, в них торжественно і велично проводили богослужіння. Але чи можна говорити про переміну моралі?»[23; 58]. Після едикту Феодосія церква стала вже не союзом вірних, а союзом змушених вірити. Вона далеко не відповідала євангельському зразку і служителі почали виконувати свої функції дбаючи більше про форму і обрядовість, характерну для язичницького культу, аніж про духовний зміст і благочестиву поведінку. Тому багато їхніх поглядів можуть розглядатися, як намагання не допустити в церкві беззмістовної обрядовості, в якій виконання видимих речей(таїнств) буде позбавлено внутрішньої суті(справжньої духовності, яка походить від Бога).

Така не зовсім приємна реальність створила в ідеях Августина розділення в самому собі, який прекрасно бачив перед собою Біблійний ідеал церкви і несумісний з ним стан речей після її одержавлення. Це змусило його шукати пояснення, і він намагався знайти модель церкви яка змогла б найкраще відповісти реальності.

1.4 Суперечка з Пелагієм

З моменту свого навернення Августин Блаженний протидіяв і захищав церкву від різних лжевчень, якщо в останній рік свого перебування в Італії це були маніхеї, в перший період свого єпископства - донатисти, які були завдяки рішенням місцевих соборів і за сприяння самого імператора переможені, однак одразу ж, зявилася нова загроза для церкви, цього разу із півночі. Августин, який в спорі з донатистами ще раз переконався наскільки неідеальною, грішною і немічною є людина. Пам'ятаючи свій життєвий шлях, і всю внутрішню боротьбу в самому собі, сприйняв позицію Пелагія і його вчення про свободу волі, аж занадто гордим, тому із величезним завзяттям почав захищати виключну роль Божої благодаті, що призвело до того, що він впав у іншу крайність. Августин більш ніж 16 років аж до самої смерті 430 року боровся проти пелагіанства, суперечка торкалася питання природи людини і шляху її спасіння.

Пелагій за походженням був кельтом і після свого приїзду в Італію(400р.) був дуже вражений низькою моральністю цього міста, почав велику працю над її зміцненням. Санніков пише: «Практично його вчення мало чим відрізнялося від традиційних уявлень Сходу, які, як відомо міцно утвердилися в кельтському християнстві» [14; 162]. Він зумів переконати немало людей в тому, що їм потрібно прагнути до досконалості, і що це можливо зробити. Яскравим прикладом цього є Деметрія, знатна римлянка що зуміла розлучитися із своїм маєтком і відмінити навіть своє весілля на користь служіння Богові. [21; 264]. Пелагій не бажав мати конфлікт із церквою і увійшов у довір'я багатьом служителям, навіть сам Августин на перших етапах похвально до нього відносився, особливо за його проповіді про чистоту в церквах.

Однак, Пелагієві не сподобалася фраза Августина: «Дай мені те, що ти наказуєш, і наказуй те, чого ти хочеш»[16; 194]. Незадоволення Пелагія зрозуміле, так як він учив, що Бог ніколи не наказує того, що людина не в змозі виконати. Можливість є завжди, але чи є бажання це вже інше питання. Пелагій вірив в те, що людині подана свобода, а до неї додається благодать біблійних заповідей і таємниче позбавлення минулих гріхів при хрещенні, при цьому робив посилання на таких авторитетних і поважних богословів як Амвросій,Іларій,Ієронім,Іван Златоуст, навіть на самого Августина, який свого часу написав працю проти фаталізму маніхеїв «Про свободу волі». Важливим у цій суперечці був також учень Пелагія Целестій, який довів до крайніх деякі погляди свого вчителя, і виложив їх перед карфагенським єпископом: «Адам був створений смертним; гріх Єви стосувався тільки Єви; діти народжуються безгрішні; закон і Євангеліє однаково готують людину до спасіння, деякі старозавітні особистості були безгрішними» [21; 264]

Іоан Попов визначає, що головним у вчення пелагіан, було уявлення про свободу волі як liberym arbitrym indefferentiae (незалежний вільний вибір). Природі людини притаманна здатність схилятися до добра або до зла, і ця здатність не обмежується впливом привички, спадковістю чи впливом оточуючого середовища. Людина зберігає свободу вибору при любих умовах. Пелагіани за його словами, признавали, що субстанція людини, створена Богом, не може піддаватися змінам. Тому, якщо воля і вибір стосуються субстанції, то гріхопадіння Адама не може змінити її. Від цього вони приходили до думки, що гріх Адама був його особистим переступом, які ніскільки не змінили його природу, тому нащадки Адама були вільними від наслідків гріха і від його вини. [13; 362]. Визнання безумовної свободи волі привело пелагіан до невизнання благодаті, як божественної сили, що чудним чином діє на людину і сприяє її спасінню. Але тоді виникає наступне запитання: чи потребує людина благодаті взагалі? Хегланд пише: «Пелагій також говорить про благодать хоч зовсім по-іншому ніж Августин. Для нього благодать Божа означає, що людині спочатку дається воля, яка вільна робити добро. Дія благодаті полегшує людині робити вибір, і дає допомогу прагнути добра. Ця допомога приходить через проповідь закону та приклад Христа, далі через прощення гріха, щоб людина не несучи тягарів минулого могла продовжувати свій шлях»[20; 109]. Тобто, благодать є як допомога волі, але людина сама може вибирати добро. Це змусило Августина за наступних декілька років написати ряд праць, пов'язаних з запереченням нової єресї, де він викладає свої погляди щодо гріха, благодаті, волі людини, Божого перед визначення. Хоча це вчення швидше сточується богословської антропології, проте в його основі лежить порядок здійснення спасіння, де в центрі подій Бог, і його ініціатива відносно спасіння людської душі. І розвиває це вчення Августин по стадіях через які проходить спасений: до гріхопадіння, після гріхопадіння, після навернення, в досконалості. Таке розуміння Августина ставить в залежність його еклезіологічні погляди від сотеріологічних, де все вирішується на користь Божественної суверенності.

Попов говорить, що згідно Августина людина мала вільну волю в повній мірі, її тіло підкорялося її духу, вона мала здатність вибирати між добром і злом, мала свободу робити добро. Адам прекрасно розумів Божу волю і не мав пожадливостей які б затуманювали його дух і провадили б до противних дій його ідеальній природі, тобто не було моральної боротьби. По-природі тіло було смертним, але під впливом духа мало одухотворитися до такої степені, що втратило б здатність помирати. Immortalitas minor (менше безсмертя) мало б перетворитися в Immortalitas major (більше безсмерття), posse non mori(можливість не вмирати) в non posse mori (не можливість вмирати).[13; 364]. У свободі також була закладена можливість для гріхопадіння.

Гріхопадіння означає, що людина у своїй гордості повертається в сторону зла, яке є протилежне благу, зменшення або ж відсутність такого. При гріхопадінні розум людини віддалився від джерела блага - Бога - і наслідком цього стало його затуманення і слабкість. Людина перестала бачити і розуміти зло. Результатом цього стався бунт плоті, яка перестала підкорятися духу. В ній заговорили пожадливості, а розгнузданість тіла спричинила хвороби, слабкість і смерть. Людина втратила дар благодаті і можливість вибирати добро. Це стан в якому людина не може сама нічого змінити, хоча в окремих випадках воля може перемогти пожадливість, але напрямок волі залишається таким самим, це зачарований круг, який означає повне приречення. Як наголошує Хеглонд, що при гріхопадінні людина втратила можливість творити добро, а замість неї зявляється necessitas peccandi( примусовість грішити) і перетворюється в non posse non peccare( не можливість не грішити)[20; 110]. В стані падіння людина має свободу лише щоб грішити, і хоча людина вільна по-відношенню до окремого вольового акту, проте, він не зможе змінити свого окремого цілісного стану. Перворідний гріх, також є переступом, і несе перед Богом вину, саме ця вина і є сутністю гріха в людині. І тільки при хрещенні цей гріх(вина) знімається, тобто не зараховується більше, як вина для людини, проте конкретний стан перворідного гріха залишається і після хрещення. Тому гріх, це не просто окремий вольовий акт, а також реальна порча природи яка призводить до викривлення напрямку волі людини.[20; 106].

В момент гріхопадіння праотців, увесь людський рід був у Адамі, тобто в його гріху брало участь все потомство, тому все передається по спадковості: смерть,рабство,пожадливість. Згідно Августина, успадкований гріховний стан несе за собою вину, тому людина може бути відкинута Богом через перворідний гріх, а значить нехрещені діти підлягають під осуд.

Божа благодать, яка є єдиною причиною спасіння людини, проявилася в діянні Ісуса Христа, Він примирення за гріхи і тільки через віру в Нього людина стає причасною благодаті і людина очищається від гріха, а зла воля замінюється доброю волею.

Основна думка в Августина, що людина сама не може посприяти для свого спасіння, так як зіпсута воля не бажає добра, тому це виключно Божа ініціатива і Його діло. Основою спасіння являється благодать, через яку вливається любов до Бога, яка і є умовою спасіння. Проте благодать дається не всім, а тільки наперед вибраним до спасіння, і це не суперечить Божій справедливості. Таке вище рішення не можна зрозуміти в його справедливість потрібно тільки вірити. Бог нікого не визначає наперед на погибель, а грішник гине через свою природу, а Бог його тільки не спасає. Хоча чому гинуть одні, а спасаються інші то для цього у Бога є свої передумови які не зрозумілі для людей.

Таке розуміння спасіння Августином завжди не до кінця могли зрозуміти, і завжди існувала опозиція яка піддавала його критиці. Варто лише принадати відомого богослова Юліана Екланського, який звинувачує таку позицію, як маніхейську. Проте, найкраще напевне висловився англійський протестантський теолог Стюарт: «Дійсно, біблійно-метафізичні побудови, які пропонує Августин, відзначаються явними перегинами. Тим не менше він краще своїх противників розібрався в плачевному стані людської природи і у визначній ролі Божої благодаті у справі спасіння»[21; 268].

Отже, роблячи підсумок біографії Августина, можна з впевненістю говорити про нього, як особистість залежну від тих процесів і змін, що відбувалися в його епоху в церкві і суспільстві. Сильний відпечаток на його еклезіологічних поглядах залишили деякі факти із біографії, що змусили його мислити певним чином. Особливо захоплення грецькою філософією, яка залишила в його поглядах відблиск раціональної системи в уявленні всесвіту, що й було перенесено ним у християнство, з якої була запозичена аргументація і термінологія.

2. Особливості еклезіологічного богослов'я Августина

Даний розділ розгляне суто еклезіологічні погляди Августина, з урахуванням того, що розуміння і сприйняття церкви Августином формувалося за досить специфічних історичних, культурних і політичних реалій в яких перебувало тогочасне християнство, що на ряду із його біографією, було визначальним і вирішальним у цьому вченні.

2.1 Розуміння природи церкви

Можна без перебільшення сказати, що навернення і реформи Констянтина, принесли за собою найбільший перелом і зміни, які будь-коли переживала церква. Це пов'язано із переміною державно-церковних відносин, та зовнішніх умов життя. Вони відбулися в самій свідомості християн; глибокий внутрішній переворот, який поступово відбувався в християнському суспільстві. Час, коли розкидані християнські громади, об'єдналися в одну могутню церкву, гарантом і захисником якої почав виступати імператор. Якщо в перші століття основну увагу вона привертала розповсюдженню вістки про Боже царство, яке неодмінно наступить, роблячи акцент на есхатології; то в нових умовах акценти змінилися на її облаштування на землі. Привілеї духовенству, захист римським законодавством, сприяли християнізації всієї імперії, що неодмінно усунуло відчуття ворожості, яке панувало в попередню епоху. Зникають майже всі межі між спільнотою віруючих і «світом» (у біблійному значенні цього слова). Церква і держава однаково були налаштовані на збереження єдиної міцної вселенської спільноти яка, як всяка інша організація, мала мати свій центр управління.

Після визнання християнства офіційною релігією імперії розпочалася секуляризація церковного життя. Церква зробилася суспільною, а суспільство християнським. Проте, як зазначає Хрістос Янарас: «Суспільство являло собою єдність не за благодаттю і об'явленням, а тільки як культурна єдність, тобто єдність інститутів. Клір перестав стояти на чолі видної єдності тіла усіх вірних, перестав бути головою тіла «за образом і на місті» Христа. Він влаштовується у світську систему професій, професійну суспільну ієрархію «за образом і на місці» світських чиновників у світському суспільстві. Єпископи і пресвітери перетворюються в архієреїв і священників державної релігії»[24; 70]. І такому розвитку подій потрібно було дати пояснення підкріплене біблійною основою та знайти спільні точки дотику, з урахуванням тих проблем і запитань, які виникали із проникненням в її ряди не відроджених людей, поява яких призвела до радикальних настроїв ревнителів за чистоту і святість з іншого боку.

Саме такий стан речей застав Августин після свого навернення в кінці IV столітті. Його вчення про церкву формувалося в таких умовах, і з перспективи протистояння донатистам, тому головним було заперечити неправильні погляди єретиків, а не виклад систематично вчення, в такому розуміння як цього можна хотіти. До цього слід додати особливе розуміння і роль Божої благодаті, яка була вирішальною для спасіння, та ототожнення церкви із Царством Божим. Цю ідею справедливо відстоює Рейтер, який говорить що Августин це зробив першим. [8; 566]

Назвати його розуміння вичерпним і безкомпромісним дуже важко. Саме тому Хеглонд пише: «Його погляди залишаються відкритими для тлумачення в різні напрямки. Тому, як представники ієрархічної структури церкви, так і опозиційні по-відношенню до середньовічного папства рухи могли посилатися на ідеї Августина»[20; 98]. Варто відзначити, що він продовжував західну традицію розпочату ще Кіпріаном, хоча із серйозними нововведеннями, що в деяких питаннях їх сильно різнило.

Для Августина, як прихильника неоплатонізму, істинна церква ніколи не могла розглядатися буквально, як видима структура, хоча і в такому вигляді вона існує. Схильний до метафізичних розмірковувань та при цьому маючи величезне бажання все раціоналізувати, Августин створював свою уявну структуру Церкви Христової, яка змогла б вмістити в себе пояснення і гіпотетичні відповіді на багато незрозумілостей та не зовсім приємних реалій, з якими може зіткнутися «неідеальне людське», і представити для людського розуміння церкву одразу в двох вимірах: фізичному і духовному - існуючою часі, та вічною - яка являє собою число всіх спасенних. Августин розглядав церкву із потрійної перспективи:

Із перспективи вічності: як число усіх наперед визначених(numerous praedestinatorym) до спасіння, включаючи ангельський світ. Люди які удостоїлися такої благодаті, є Божими вибранцями(electi), а так як їхня воля яка вибрала їх існувала споконвіку, їх можна вважати наперед визначеними до спасіння. В це число входять усі хто буде спасений, враховуючи історію з перспективи її майбутнього закінчення. Проте, зараз її не можна розглядати подібним чином, і ніхто з людей не має права і не може дізнатися хто належить до числа вибраних, через те, що це момент історії, і проходить її формування та навернення тих, хто входить в число спасених. Сюди можуть увійти навіть ті, хто не використовував таїнств подібно, як розбійник на хресті. Ще одним яскравим прикладом є Йов, який жив до Закону.

Він прекрасно засвоїв, навіть із свого життя, що видимо в матеріальному світі дуже важко розпізнати справжню суть, тому критично відносився до донатиських звинувачень відносно не святого життя деяких християн, або ж служителів та єпископів,які через неморальну поведінку, за їхніми судженнями, не мали права називатися церквою, і не могли здійснювати дієвого таїнства. В цьому на допомогу йому прийшла новозавітна притча, яка в його інтерпретації зображала духовну реалію церкви виражену в перспективі земного існування: по-іншому, всі хто належать до числа видимої структури церкви можуть бути як пшеницею (істинними християнами), такі кукілем (лжехристиянами). Однак, це не справа людини робити передчасний поділ, який буде зроблений вкінці днів Людським сином. Також, це не підстава говорити, що таїнства звершені такими людьми втрачають зміст.

Святість церкви, про яку стільки наголошували донатисти і пов'язували її з істинним християнством, не полягає у святості її членів, так як до кінця святих не має на цілій планеті. Моральна чистота і внутрішня суть не має об'єктивних ознак. Тому, істинність церкви не визначається зовнішньо. Церква Христа на землі виражена у видимій структурі(зовнішня спільнота церкви) роз поширена по-всьому світі, куди входять істинні віруючі(пшениця), і ті, хто видимо належить до її структури(кукіль), хоча насправді просто так за обряд належать до неї, або ж не маючи дару зберігаючої благодаті, і тому в майбутньому відпадуть. Тобто, таку церкву Августин розуміє в двох значеннях цього слова, і її варто розрізняти: як зовнішня спільнота всіх віруючих(видима) і як спільнота всіх істинно святих(внутрішня, захована від людського ока), яка завжди знаходиться у спільноті всіх віруючих. Попов інтерпретуючи Августина говорить так: «Церква - спільнота змішана, до складу якої входять праведники і грішні, істинні чада Божі і лицеміри. Останніх навіть більше, ніж перших. Добрі - сама церква, злі є в самі церкві, але не є церквою. Церква - це сіті, в якій хороші і погані раби, отара, в якій вівці і барани, поле з пшеницею і кукілем» [13; 370]. Августин на противагу донатистам наголошував, що добрі не мають відділятися від церкви тільки тому, що там є злі. Грішники церкву не можуть осквернити. А якщо церква і вилучає з поміж себе злих, то тільки з дисциплінарних мотивів: щоб запобігти інших від негативного впливу, та виправити тих хто згрішив, а не через це що вони оскверняють все тіло. Очевидно, такі розуміння можна пояснити не зовсім вірною інтерпретацією біблійних текстів, хоча цьому сприяли самі обставини в тогочасній церкві.

Августин наголошував, що святість церкви залежить від її об'єктивних якостей. По-перше: Церква свята через дію в ній Святого Духа, і вона є тіло Христа, тому тільки в ній і діє Святий Дух, який посилається Самим Христом. Людина Святим Духом і через таїнства належить до церкви, і таким способом прилучається до неї, тому ніхто не зможе осквернити в Церкві святиню, яка зіходить від Христа і Святого Духа. Хоч не всі в ній святі, але святі можуть бути лише в ній.

Саме спільнота всіх віруючих, поширеній у світі і засновані Словом Христа надається благодать і дари, тому у ній єдиній здійснюється спасіння людини, прощення гріхів і обновлення. В такій церкві діють таїнства, дія яких не залежить від святості людини чи її особистих заслуг, це Божа таємниця і Його дія. Кожен хто належить до неї ззовні має зараховуватися, навіть якщо не має духа та любові, хоча останні не належать до спільноти істинно святих, і церкви в повному сенсі цього слова, як духовного тіла Христа; яке є внутрішньою церква, невидима спільнота, ті хто належать до неї являють «єдність духа в союзі миру», туди входять лише благочестиві, хто має істину любов до Бога(caritas), запалену Святим Духом, і не завжди співпадає з зовнішнім християнським світом.

- Зовнішня спільнота усіх, хто називає себе християнами, через сповідування Христа і прийняття таїнств. з видимою структурою на чолі із єпископами які здійснюють таїнства, дія яких не залежить від їхнього рівня святості чи моралі, через іншу природу таїнств, як Божої прерогативи.

- Спільнота істинно святих(Єдність Духа в союзі миру), в число якої входять істинно віруючі які стали причасником благодаті, в яких і через яких діє Святий Дух і вони переповнені Ним істинною любов'ю(caritas). Однак можуть бути ті, які не мають стримуючої благодаті, тому з часом можуть відпасти.

- Наперед визначені до спасіння(numerous praedestinatorym) - загальне число всіх спасенних, ті хто став причасником Божої благодаті і до кінця встояв.

Саме таке розуміння призводить до того, що Августин часто протиставляє сучасну земну церкву небесній вічні. Він не перестає вказувати на те, що вона переповнена людьми нечестивими, які не мають спільності духовної із істинною хоча беруть участь у таїнствах. Вона являє собою змішання добрих і злих, що спричиняє її кульгання і немочі. Августин наголошує: «Очищеною від всякого змішання з поганими людьми церква зробиться лише тоді, як пройде цей вік…Церква тоді буде мати в собі лише праведників»[8; 571]. Без плями і вади в розумінні Августина вона буде лише в майбутньому віці, тоді як зараз готується стати такою. Зараз вона не без гріха, і на це вказує молитва Господня. Він розділяє дві епохи в житті церкви: земного недосконалого існування в цьому віці, і вік що гряде. Герє відзначає: «Якщо церква в Небесному житті співпадає із Царством Небесним, ототожнюється із Царством Божим, то земна церква не може бути тотожна Царству небесному і називатися ним»[8; 572].

Такі міркування Августина говорять про нього, як про особистість свого часу. Він замріяний пошуками ідеалу, істинної нареченої Христа, зумів чітко побачити її лише за межами людського буття, а на землі її не можливо вирізнити із організації церкви, яка є представником царства Божого. Ця земна установа разом із державною владою мають сприяти проповідуванні Царства Божого, і остання має їй підкорятися. Він наголошує на єдності, яка в його уявленні не місцева спільнота і навіть не Римська, а вселенська, в яку входять усі апостольські церкви. Погляд церкви направлений на «вишній Єрусалим», тобто Царство Боже, яке має бути дороговказом. Августин дивився дальше ніж на церковну ієрархію, як керівника церкви на землі, і «навіть якщо вона залишиться пастирів на землі - її пастирем буде Цар Небесний.

2.2 Розуміння таїнств

Щоб зрозуміти погляд Августина Блаженного на церковну ієрархію і дієвість таїнств потрібно відштовхуватися від його загальних богословських поглядів. Доктрини завжди розумілися ним в загальній системі, яку він намагався максимально раціоналізувати і пояснити без суперечностей, інше питання що не завжди це виходило. Тому, розуміння таїнств логічно випливає в нього із розуміння церкви. Як було зазначено, видима церква Христова у світі розумілася двояко: як структура з певною ієрархією, через яку вона має відносини із світом, і приналежні до неї всі хто визнає відкрито імя Ісуса Христа; та внутрішня, невидима, яка має справжню духовну суть, до неї входять всі істинні діти Божі. Якщо в першій могли бути і грішні і праведні, через те, що ніхто не може судити про людину ззовні; то в другому випадку, попередній тип людей відпадає.

Проте, слід відзначити, що розглядаючи це питання Августин намагався вирішити проблему донатистів, які вважали, що неморальний священник або відступник, не може здійснювати євхаристію, хрещення і ординацію. Як говорить Хеглонд; «Донатисти були представниками погляду, який офіційно називається «theologia irregenitorym» - тобто, дія таїнств залежить від святості служителя» [20; 107]. Августин заявляв, що таїнства це найперше священодія, тому помилково було б уявляти, що долю його дієвості Бог може судити за станом того, хто його звершує, так як в такому випадку потрібно було б досліджувати який священик здійснює, хорощий чи злий, а зробити це практично не можливо; так як ніхто серця людини не бачить окрім Бога одного. Таїнство це - Божа прерогатива, і здійснюється воно у видимій церкві,священиком участь якого також обмежена, і церква має визнавати хрещення здійснене єпископом, навіть ,якщо він розкольник, або неморальної поведінки. Так як, воно є священодія яка звершується людиною, що лише виконує свою функцію. Тут Августин напевно віддає перевагу Божій вірності над людською невірністю, він пише: «Велика різниця між апостолом і п'яницею; проте немає жодної різниці між Христовим хрещенням здійсненим апостолом, і Христовим хрещенням здійсненим п'яницею; немає ніякої різниці між Христовим хрещенням здійсненим апостолом чи єретиком»[20; 101]. У своїй праці «De baptismo» говорить: «Вода при хрещенні єретиків не підроблена; так як саме Боже творіння не зло, а слово Євангелія не заперечується, який би лжевчитель його не говорив». [20; 102]. Цими словами Августин наголошує, що посвячення для священика, означає печатку, яка не може бути відмінена через його поганий моральний стан. Тому, якщо недостойний священик здійснює Таїнство, він передає через нього благодать тому, над ким воно здійснюється. Попов відзначив: «Цей акт спасаючий для приймаючого, проте гибельний для того, хто здійснює. Хрещення, яке звершується не тільки грішним священиком, але і з тим, хто знаходиться в стані не спілкування з Церквою - єретиком і схизматиком, тому якщо воно здійснене кафолично правильно, тобто в імя Ісуса Христа, дійсно залишається правильним хрещенням, як Слово Боже не перестає бути Ним, хоча й говориться нечистими устами. Проте, якщо охрещений знаходиться поза церквою, то воно хоча й залишається дійсним, проте не корисним йому. Його сила перебуває як би в потенційному стані, і переходить в актуальне лише тоді, коли він з'єднується з церквою під впливом дії в ній Святого Духа» [13; 371]. Виходячи з цього, Августин не бачив необхідності перехрещувати схизматиків, для їхнього щирого покаяння потрібно було звершити молитву із рукопокладенням. Як зазначає Хеглонд: «В цьому аспекті Августин відрізнявся від Кіпріана, який заявляв, що хрещення спосібне для спасіння лише у церкві якій діє Дух» [20; 101].