Еклезіологічні погляди Августина Блаженного та їхній вплив у історії

Суть хрещення полягала в тому, що воно було знаком (можна навіть висловитися клеймом), яке означало приналежність охрещеного до Христа (Його власність), і було дієвим у випадку духовної приналежності людини до єдинної церкві де панує любов і єдність. Воно приносить прощення і обновлення у випадку, якщо церква зберігає єдність і любов. Так як, такій церкві дається Святий Дух. Він пише: «Не має Божої любові той, хто не любить єдинства церкви, з цього видно що можна сказати з повним правом, що лише в кафоличній церкві людина отримує Святого Духа»[20; 102]. Іншими словами, хрещення дійсне навіть у схизматиків, але воно буде дієвим лише у випадку приналежності охрещеного до духовного єдинства церкви. В цьому і полягала особливість поглядів Августина, який бачив різницю між самим таїнством і його дією, тому пише так: «Таїнство - одне, а сила таїнства - інше». Таїнство залишається дійсним навіть у випадку відступлення, підтверджують це його наступні слова: «Так як охрещений не втрачає таїнства хрещення, від єдності церкви, так і рукопокладений не втрачає таїнства здійснювати хрещення, якщо він відпаде від церкви»[20; 102]. Але хрещення зберігає силу, і приносить збудування лише у випадку, якщо людина має істинну любов, і перебуває в духовному єдинстві з церквою( не просто видимо, а внутрішньо духовно). Це є свідченням і того, що нерозкаяна людина, якщо навіть отримала від церкви таїнство, отримає від нього користь лише у випадку покаяння і наявності у неї істинної любові до Бога і до ближнього, хоча саме таїнство дійсне.

Для Августина є два таїнства церкви: хещення і євхаристія, які походять від Христа, і разом із Словом є основою церкви, посилаючись на Ів. 19:34. Саме таїнство має зовнішні знаки - символи, і внутрішню суть, ці поняття для нього строго розділені. Зовнішні знаки символізують внутрішній духовний зміст, і Августин уявляє духовну дію, що вона є паралельною до видимо здійснюваних символів. Для нього присутність Христа у Тілі і Крові була швидше символічною. Як наголошує Хеглонд: «Таїнство є знак, тобто зовнішні видимі елементи являються є носіями події, яка невидима, але відбувається на духовному рівні.

2.3 Церква і Царство Боже у «Граді Божім»

Розуміння церкви, в якій здійснюються таїнства, були для Августина земною видимою демонстрацією небесної духовної реальності. В цьому розділі будуть розглянуті загальні, можна навіть сказати космічні його уявлення, які демонструють його підхід до розуміння церкви, яка має небесну природу і є вираження Божого Царства.

Падіння Риму було важким ударом для церкви і християнства, і на це були причини. Стюарт Холл посилаючись на Ієроніма пише: «До цих пір імператори вірили, що допоки у їхніх володіннях прославляється істинний Бог, імперії нічого не грозить. Церква освятила титул «Вічне місто», та пов'язала його з іменем апостола Петра і Павла. Навіть коли військова могутність Римської імперії ослабла, ніхто не думав, що столиці можуть загрожувати розгром і зневаги» [21; 269]. Проте, події 410 року спричинили критику і звинувачення християн язичниками, які апелювали до того факту, що язичницькі боги не допускали для міста такої трагедії, як їхній Бог. Зруйнування Риму вказувало для них на те, що їхні боги покарали місто за зраду вірі своїх предків, і висміювали та засуджували християнство, багато навіть почали повертатися до язичництва. Тому, трактат «Про Град Божий» був покликаний спростувати такі звинувачення, покінчити із язичницьким минулим і намалювати в розумі людей новий ідеал кращого майбутнього, якого потрібно очікувати і посвятити для цього всі свої сили. Таким ідеалом у Августина є Царство Боже чи Божий град.

Августин розглядає поняття «Боже Царство» у протиставлення царству «Світу цього», початок цієї боротьби далеко за межами земного буття, і вона визначає хід усієї історії. Він гостро ставить питання на противагу маніхейському дуалізму про існування лише одного вищого блага - Бога, який початок усьому окрім гріха, що зародився у творінні. Тому, саме протистояння не створено Богом,а виникло внаслідок того, що ангели які за його словами «створені учасниками вічного світла…відвернулися від Нього, тому зробилися нечистими духами, які вже не світло в Господі, а самі в собі пітьма, і залишені причастя до вічного Світла. Так як зло не є сутність; а втрата добра отримала назву зла»[4; 476]. Як відзначає Герє: «Добрі і злі ангели у Августина протилежні не за сутністю, так як Господь творив тільки добре, - а за своєю волею і пориваннями, в силу чого одні вічно перебувають в істинній любові, а інші у власній волі, стали для себе благом і відпали» [8; 344]. Гріх диявола для Августина означає старт боротьби, цей акт він трактує так: «Він(диявол) грішить не від початку коли він був створений, але від початку гріха, тому гріх отримав початок від його гордості»[8; 487]. Бог, який створив диявола добрим, по Своєму передбаченню приготовляв те, як зможе використати його злого. «Від думки до думки не переходить намір Того, в чиєму безтілесному спогляданні все, що Він знає, існує одночасно і разом» [24; 103]. Цим Августин наголошує на Божественній премудрості, всемогутності і вічності в розумінні якої, земні реалії не можна розглядати, як щось відірване від загального і непередбаченого Божого плану відносно творіння, в якій земна історія людства слугує фізичним вираженням боротьби між світлом і його відсутністю(темрявою). Боротьба ця розпочалася ще до людського існування, і лише з гріхопадінням перейшла у земну перспективу.

В контексті земного буття «два гради» - це два типи людей, одні з яких мають егоїстичну любов(cupiditas) - направлену до світу, які відкидають Бога - в остаточному результаті отримають вічне покарання разом із дияволом, та ті хто любить Бога до самозречення, які опісля земного існування будуть вічно царювати з Богом(Боже царство). Початок обох суспільств Августин бачить у перших народжених на землі: Каїн, який народився першим - побудував місто, а брат його Авель - міста не збудував, так як «град святих є град вишній, хоча і тут він народжує своїх громадян, в лиці яких подорожує, аж допоки не наступить час його царства, коли збере він усіх воскреслих з їх тілами і коли останнім буде дано обіцяне вічне Царство».[6; 51] Земний град, не буде вічним, має свої блага на землі, яким і радіє, хоча досить часто вступає у суперечки, війни і боротьбуя, розділяючись у собі. Заснований він братовбивцею, цю аналогію можна також помітити у заснування Риму, який і названий «civitas terena», еволюцію якого Августин виводить із різноманіття усіх земних царств, які були представлені найбільшими на сході Асиро-Вавилонським, що перейшло у Римське царство на Заході, якому волею Божою дозволено було завоювати і підкорити земний круг та об'єднати під одними законами і владою. Порівнюючи його з попередніми він віддає йому особливу перевагу. Августин спішить попередити читачів, що не існує чотири царства злих і добрих ангелів, та праведних і нечестивих людей, Боже царство бере свій початок із створення ангелів і переходить з космічної в історичну перспективу.

Августин наголошує , що головне завдання - історія Царства Божого: «Звичайно не все про що говорить Писання, відносить ся до Царства Божого; проте ради того що має такий зміст, іде мова про те, що його не має…»[9; 324].

Подія коли Божі Сини одружувалися із людськими дочками показала що перші пішли на компроміс із земним градом за що були покарані потопом, де врятувалася лише сімя Ноя. Алегорично ковчег є символом не лише церкви, але і Царства Божого: «Ковчег - безсумнівно являється образом мандруючого у світі Божого Царства, тобто церкви, яка спасається деревом, на якому був розп'ятий Христос»[8; 351].

Після потопу історія Царства представлена в особі патріарха Авраама, який отримав обітницю, яка виконалася у Христі. Переломним стає царювання Давида, в чому автор бачить заміну жрецтва царем, який є прообразом Христа. У витлумаченні пророцтв Августин вказує на їхній потрійний зміст: одні відносяться до земного Єрусалиму, другі - до небесного, треті до обох. Герє відмічає зі слів Августина, що з часів відновлення храму припинилися пророцтва і євреї вони піддавалися різним бідам; в цьому він вбачає доказ того, що пророцтва мали на увазі створення не цього храму, а зовсім іншого - Христової церкви. Пізніше юдеї потрапили під владу Риму, і Помпей ввійшов та осквернив храм. [8; 360].

У служінні Христа Августин наголошує, що основою Євангелії є добра новина про царство яке гряде, а церква собою представляє його, і воно існувало до цього, і хоча було тісно пов'язане з ізраїльським народом проте учасниками земного граду були і люди з інших народностей(Йов), однак, Божим народом був лише Ізраїль. Христос заснував Свою церкву, яка стала земною проекцією Царства, його частиною і вираженням. Гере пише: «Таким чином, ідея Божого Царства послужила апофеозу церкви…Але саме царство було поняттям духовним, не земним, і тому з його точки зору, ідея Божого Царства в застосуванні до церкви, могла слугувати лише вихідною точкою для неї у виконанні її небесного призначення»[8; 7].

Завжди Августин підмічає для обох спільну вихідну точку і намагається провести хронологічну паралель. По-іншому, два царства - це два суспільства, які не можна просто ототожнювати із державою і церквою, хоча вони знаходять там своє вираження. Хеглонд говорить: «Civitas Dei - це не зовнішня церква або ієрархія, а найперше спільнота святих, внутрішня церква, яка скрита, проте в цей же час конкретизована у зовнішній організації» [20; 104]. Також, «civitas terena» не можна ототожнювати з державою, а воно є спільнотою безбожних і грішних людей, хоча вони були рушійною силою при утворені язичницьких держав.

Церква в історії займає особливе положення: вона є суспільством Христа, поєднує, відповідно до волі Божої, обраних, і поза її не можна знайти порятунок. Вона є видимим представником Царства Божого на землі. Світський град і його держава також установлені Богом, але вони не мають привілейованого положення, як церква, що займає вище положення, і держава повинна їй служити. Тільки за таких умов можливе виникнення гармонічного суспільного організму. Розуміння суспільства в Августина є теократичним.

Августин наголошує, що тимчасово держава забезпечує матеріальними благами і піклується про земне, що також небайдуже для церкви під час її земного мандрування. Відповідно, це може означати тимчасову покору, а на заміну цьому держава має служити духовним цілям церкви за її вказівками. Держава має захищати церкву від насилля з боку, і від існування інших релігійних груп поряд з нею, які в своїй суті єретичні. Щоб запобігти цьому, потрібно використовувати навіть силові методи і примушувати противників вступити ц її лоно. Автор однієї із статей на політичну тематику, пише про це так: «Августин сам, зважаючи на політичні реалії свого часу, визнає право держави на підтримку церкви і втручання в її боротьбу з єретиками і релігіями-суперниками. В обовґязок християн стосовно християнського правителя ставиться лояльність, покора, а в обовґязок церкви -- бути наставницею в громадських чеснотах і проповідницею «братерства»[27]. Щоб держава могла правильно виконувати свої функції - забезпечення блага, вона має навчитися від церкви і лише тоді зможе досягнути вищих принципів де зовнішня справедливість становиться внутрішньою любов'ю та істинним богошануванням. Пізнати суть держави і права, волі і справедливості, закону і порядку можна тільки за допомогою Святого Письма. Так як лише Бог є вищим благом і церква навчившись від Нього, може найкраще цьому посприяти.

Держава земна -- створення людське, її ціль тимчасова, вона створена насильством, тримається примусом. Як відзначив один з авторів: «Тільки до церкви, як до земного прообразу божественного порядку, підходить визначення держави, дане Цицероном, тому що лише в ній право і істинна справедливість. Але в порівнянні з «Градом Божим» вона позбавлена вищої моральної сили і має єдину мету -- «охорону земного світу», підтримку соціального порядку. Держава, в якій ігнорується право як справедливість, є загиблою державою. Якщо в державі зберігається справедливість і повага до релігії, то усі форми правління, так само як і авторитет і повноваження влади, стають гідними того, щоб їм підкорятися. Християнська держава -- зразок «Граду земного», стала для нього ідеалом.»[26].

У цій праці Августин висміює язичницькі пророцтва і надії, що наступить кінець християнської віри та показує їхню невірність. Боже царство створене Богом і, перебуваючи на землі приносить Йому жертвоприношення, тоді як земне створює для себе (лжебогів) та їм поклоняється. Як відзначає Герє: «Два царства на землі однаково користуються благами і страждають від зла, проте різняться вірою, надією, любов'ю; аж допоки не будуть розлучені на суді, коли наступить кінець, якому не буде кінця»[8; 366]. Кінцева ціль Божого царства - вічне життя , що і робить християн блаженними у надії на краще майбутнє. А зараз під час свого земного мандрування воно через церкву закликає до себе громадян усіх народів і язиків, при цьому як відзначає один із дослідників: «не приймаючи до уваги різниці в законах і установах, які потрібні для земного царства,нічого з цього не руйнуючи і не відміняючи, а навпаки, слугуючи і підкоряючись усьому, що сприяє земному миру і порядку, вбачаючи в ньому відбиток небесного істинного миру»[8; 371].

Образ Божого Царства, який намалював перед собою Августин мав служити орієнтиром для всієї історії; в його очах він мав бути керівництвом в житті усіх людей, держави і церкви. Всі разом вони мають прагнути до виконання однієї мети - Божого Царства.

Отже, церква в розуміння Августина, спільнота не з цього світу, а тут лише відбувається покликання її громадян, вибрання яких було здійснене задовго до історії. Вона і є представником Божого Царства, масштаби якого набагато ширші, і охоплюють собою не тільки історичний процес…

3. Вплив еклезіології Августина на християнське богослов'я

Ціль даного розділу показати, як погляди Августина зуміли вплинути на хід історії і, втілившись в середньовічний католицизм, зберегти свою актуальність для протестантських рухів. При цьому також, висвітлити ті помилки, які отримали своє поводження від нього, переросли у принцип і доктрину допрацьовану його послідовниками. Також продемонструвати його популярність і авторитет, що дозволило його поглядам набути такого поширення. Про це красномовно свідчать наступні слова одного із авторів: «Августинове вчення було панівним протягом усього раннього середньовіччя. Воно було популярним серед середньовічних містиків, у філософії теоретиків Реформації, спорідненість із ним мала філософія Декарта, на нього спирається й новітня протестантська теологія, а також екзистенціально-гуманістичне крило католицької релігійної філософії» [26].

3.1 Рецепція еклезіології Августина в середньовічному католицизмі

Основним завданням ранніх християнських мислителів, які подовжували традицію апостольського періоду, було пристосувати неоплатонізм до християнських ідей. Августин Блаженний в цьому сенсі безперечно найвизначніший серед західних отців, і його ідеї мали величезний вплив на філософію середньовіччя та на доктрину середньовічного католицизму.

Розглядаючи католицьку церкву в епоху середньовіччя, через вплив на неї Августина, звичайно не можна говорити про таку визначальну роль лише одної особистості. Тут потрібно швидше зійтися на думці, що його погляди значною мірою були обумовлені епохою, в якій вони формувалися. Проте, він зумів стати генератором тих ідей, які зароджуючись у ньому зуміли стати визначальними для її практики і богословської думки. Витоки релігійного і політичного домінування католицьких доктрин, що характерне для епохи раннього середньовіччя, варто найперше шукати у тих реформаційних змінах у свідомості та статусі церкви, які відбулися після Міланського едикту, з поступовим посиленням ролі церкви у житті імперії, що не могло не вплинути на світогляд Августина, який не завжди правильно міг визначити сутність, роль і місію церкви і держави. Слід врахувати немаловажним той факт, що його погляди і їх інтерпретація у наступних поколіннях, речі часто не досить тотожні.

Головним завданням цієї епохи було розуміти співвідношення між церквою і державою. І хоча про грецький Схід відрізнявся у своїх поглядах від римського Заходу, все одно, як відзначає Санніков розглядаючи більш уважно ці процеси, можна дійти висновку, що вони були різними проявами загальної давньоримської ментальності, яка об'єднувала релігію і державу. [14; 134].

Якщо розглядати Західну Європу, то витоки превалювання духовного авторитету(папи) над адміністративним(імператором), що сталося у великій мірі завдяки його заслузі, потрібно шукати ще із часу перенесення столиці до Константинополя, який згодом став центром управління імперією. Захід став незалежним, а падіння Риму під ударами варварів поставило єпископа міста на позицію голови, який вирішував різноманітні питання. Санніков пише: «Часто під час нашестя на Рим германських племен папи виступали в ролі захисників населення, як, наприклад папа Лев Великий при наближені до Рима орд Аттіли. У період повного безвладдя, папи, за рахунок церкви, підтримували населення матеріально, як Григорій Великий…Це неминуче призводило до того, що при підтримці народу папи набували дедалі більшої політичної влади»[14; 136]. До речі, Григорій якому першому вдалося на практиці реалізувати давні прагнення папського престолу і поширити владу на всіх християн: папа став главою усіх церков, контролюючи та благословляючи не тільки церковну, але й світську владу, був великим прихильником ідей Августина, які намагався втілити у церковному житті. Саме він найбільш виражено пропагував їх і втілював. Проте, як із сарказмом відзначає Гонсалес, те що для Августина було припущенням для Григорія стало істиною. [2; 227].

Важливим фактором слугувало також те, що Рим завжди жив ідеєю власної величі і особливості, і тому не зміг змиритися із втратою минулого політичного значення, коли імператор залишив його. Йому потрібен був сильний політичний лідер, який уособлював би у собі владу над народами і він його отримав в лиці папи. Це найперше виразив ще Амвросій, який зумів заступити прохід імператора до церкви аж допоки останній не принесе розкаяння. До цього слід додати богословське обґрунтування претензій римської кафедри на керівну роль папи у церкві на підставі переказів про Апостола Петра. Як пише Герє: «З посиленням влади єпископа ніхто не отримав більшої вигоди ніж римський. Легенда і традиція ще раз послужили Риму велику службу. Ще раз влада яка виникла в Римі була проникнута ореолом божественного походження» [8; 580]. Римські єпископи IV-V століть намагалися щоб їхні поради і відповіді ставали загальнообов'язковими нормами церковного вчення і права, а також римський звичай підносили на рівень норми для інших церков. До такої загальної картини, яка змальовувала апетити столичної кафедри, добавилися проблеми аріанської смути і інших богословських спорів на Сході, в процесі яких на папу досить часто дивилися як на арбітра, і його позиція була авторитетною. Таким чином, римські єпископи мали підстави для піднесення, як у церковному, так і в політичному відношенні. За таких умов ідеї підкорення держави церкві, які підхопивши проповідував Августин, зуміли втілитися в реальності.

А згодом як пише Бахметева: «Папи писали королям письма, в яких обіцяли і небесні і земні блага тим, які будуть покровителями церкви і як сини покорятимуться її голові - папі»[8; 586]. Все це втілення ідеї Августинової християнської теократичної держави, де церква не просто підпорядковувалася, а відбувалося її розширення до кордонів держави. За таких умов історія середньовічної церква стала нерозривно пов'язана із політичною історією держав.

Саме він перший, як говорить Рейтер посилаючись на його власні слова, назвав церкву Царством Небесним: «Церква вже тепер є царство небесне» [8; 566]. Августин став батьком ідей, в яких немає контрастності між церквою і державою, і вони спільними зусиллями можуть досягати спільної мети - проголошення Царства Божого. Відповідно під церквою почали розуміти усе суспільство, яке вважалося християнським, де думка про неї, як окрему чужорідну одиницю, стала незвичною. ЇЇ роль у державній політиці набувала все більшого і більшого впливу саме через таке розуміння. Ще пізніше влучно сказав Арміній: «Сама велич його імені слугувала засобом увіковічення грубих помилок, які народив він сам. Августин більше ніж хто інший, підтримав руйнівне вчення про спасіння через таїнства організованої земної церкви, яка принесла із собою священство зі всіма його нечистотами, що продовжувалося віками» [19; 81]. Високий авторитет Августина в християнських колах західноєвропейського середньовіччя і був пов'язаний з ідеєю про необхідність підкорення світської влади церкві. [26].

Хоча першопочатково вони не могли втілитися, через політичну роздробленість Європи на безліччю варварських королівств, чимало з яких були аріанського толку. Проте, починаючи з VI століття на карті Європи виростає католицька Франкська держава, яку з кінця VII ст. очолюють імператори із династії Каролінгів. Незважаючи на різні дарунки церкві Піпіна і Карла Великого влада єпископа була на низькому рівні, ситуація дещо змінилася при Людовіку Благочестивому, однак його наступники знову не надавали духовенству багато прав. Проте, факт коронація Карла папою народив в майбутніх імператорів ідею Священної Римської імперії та розуміння того, що імператор обов'язково має отримати благословення від понтифіка. Такий розвиток подій був на руку для церковних ієрархів ,і воно заволоділо світською владою, період такого стану речей часто іменують як, - «Зеніт папської влади». Особливо сильно церковна політика за понтифікату Григорія VII і Інокентія III, ідеалами першого була перемога теократії, при якій, світська і духовна влада мала належати папі римському. За Інокентія відбувся зеніт папської влади, який кинув виклик імператорській династії, організував IV хрестовий похід, а вслід за ним похід проти єретиків і непокірних церкві альбігойців. Така практика боротьби з єретичними рухами отримала богословське під грунття найперше у Августина. Автор огляду історії християнства пише: «Богословське виправдання переслідувань інакомислячих дав Блаженний Августин, що на підставі слів Христа в притчі про покликаних і обраних(Лук. 14:16-23): переконай прийти, щоб наповнився дім мій», учив, що необхідно застосовувати суворі заходи проти непокірних. При цьому він посилався на приклад батьків, що карають своїх дітей для їхньої ж користі»[14; 344]. Августин також закріпив таку позицію наступною фразою: «Примушування є рятівними ліками, не застосовувати які - означає відплачувати злом за зло. Якщо ми бачимо ворога, що біжить до прірви у стані божевілля, чи не варто швидше утримувати його силою, ніж допустити впасти і загинути»[22; 346]. Таким чином, інквізиція вважалася актом милосердя і любові. І здійснювати її мали церковні ієрархи разом із правителями. Останні, згідно розуміння Августина мали робити це, щоб не допустити повалення церковного порядку який призвів би до шкоди державі.

Папацезаризм середньовіччя важко назвати задумом самого Августина, а швидше інтерпретацією його ідей, і досить часто, особливо у пізніший період, розбещене папство саме вкладало зміст у його слова, щоб канонізувати свої амбіційні прагнення стати володарями Європи. Особливо сильна церковного духовенства була прикута до оригінального розуміння Царства Божого, носієм якого, - являється церква. У середні віки цю ідею перетворили у джерело прав церкви на світську владу. Тоді як у Августина ідея царства швидше містичного і більше метафізичного характеру. Однак, церква матеріалізувала його ідеї, забуваючи що в очах великого отця вона буда лише тимчасово мандруючою у цьому світі, і закликала у свої ряди вибраних до царства неземного і вічного.

Метрові промахи Августина стали кілометровими у середньовічному католицизмі. І можна чітко спостерегти, як Августинові помилки творили трагедію. Ідея єдиної церкви, яка разом із підкореною їй державою, які проголошують Царство Боже, виродилася у жахливі наслідки середньовічної інквізиції, жертвами якої ставали усі, хто не розділяв канонічного розуміння(вчення), яке однак давно стало звітрілою сіллю. Августин не передбачив того, що його церква(суспільна,об'єднана з державою) не зуміє зберегти суті істинного вчення Христового, а привнесе в своє земне існування швидше суспільні пороки і гріхи, які стануть смертельним ядом для її тіла. Це виразилося в тому, що не завжди папи могли маніпулювати монархами. Досить часто монархи або ж впливові і багаті сімї захоплювали престол, і робили його об'єктом інтриг, що завдавало церкві непоправимої шкоди. І будучи в такому стані, вона ставала вже не земним представником Царства небесного, як про це говорив Августин; а швидше представником царства цього світу. Руками священства, тих хто мав подавати таїнства творилися речі, про які із жахом на обличчі висловлюються навіть байдужі до неї особи.

3.2 Ідеї Августина у контексті протестантської Реформація

Незважаючи на те, що реформація виникла як опозиційний рух до католицизму, ідеї Августина вплинули на її провідників нічим не менше. Лютер, Кальвін, Цвінглі які хоча і намагалися слідувати авторитету Писання, сильний акцент робили на вченні Отців церкви, і найбільшою популярністю серед них відзначався саме Августин.

Жан Кальвін особливо був прив'язаний до його ідей, найперше у вченні про благодать. Проте, уявлення про церкву, також не позбавлені «августинізму». Дейв Хант говорить: «У церкві він бачив (сформовану Констянтином і укріпленою Августином) партнера державі, причому держава нав'язувала ортодоксальність (як її визначила державна церква) усім своїм громадянам. Кальвін використовував усю свою юридичну підготовку і свою завзятість для створення системи християнства…системи яка силою своєї логіки змогла примусити королів і все людство підкоритися її, та зміцнювати» [19; 81]. Звідси у нього роїлися створити земне Царство Боже в Женеві. Він відчував обов'язок у відсутності Христа заснувати його своїми зусиллями, і 10 листопада 1536 року було офіційно представлене сповідання віри, якому на вірність мали присягнутися вся буржуазія і жителі цього міста, а також усі хто проживають на його території. Закінчилося все тим, що усім хто сумнівається і не бажає присягатися на вірність Реформації змусили покинути місто. І хоча перша спроба завершилася провалом то наступного разу тиранію вдалося встановити. Кальвін використовував громадську владу для насадження свого вчення для всіх жителів, що ясно вказує на його підтримку поглядів Августина про суспільність церкви і резонанс світської і церковної влади, проте гарантом якої виступав уже не папа, а новий авторитет - Жан Кальвін. Цвейг повідомляє про те, що у записах міської ради не було майже жодного дня, щоб не згадувалася фраза: «Проконсультуйтеся про це з господином Кальвіном»[19; 86].

Він володіючи диктаторським контролем над народом нав'язав всьому населенню свій зразок християнства за допомогою фізичних покарань, ув'язнень, вигнань і навіть спаленням на багатті, слідуючи за словами Ханта пропаганди Августина.[19; 88]. Дюран стверджує, що «Кальвін стояв на чолі консисторії з 1541 по 1564 рік і його голос був найвпливовішим у Женеві…при ньому як і при Августині єресь стала державною зрадою»[19; 87]. Хант пише: «Кальвін знову йшов по слідах Августина, який насаджував «єдність…через загальне виконання таїнств…»»[19; 87]. Проте, Женева незважаючи на всі намагання Кальвіна, не змогла стати прикладом ідеального суспільства - Августинового Града Божого - яке уявляв собі Жан.

Реформаційна діяльність і богословські погляди Кальвіна, який майже у всьому слідував за Августином, напевно в найбільшій мірі стали втіленням його ідей. Женева на деякий час стала полігоном для випробування теорій Августина, і виявила результат який наглядно демонструє, що при всій геніальності і величі обох особистостей, на практиці чітко вимальовується багато недосконалостей, а той абсурдів їхніх уявлень та поглядів на церкву.

Та не тільки в його вченні і практиці можна помітити вираження еклезіологічних ідей Августина. Інший протестантський реформатор Уільріх Цвінглі розвивав досить подібні бачення, які він висвітлив у своїй праці «Церква - проти Емзера». Порівнюючи новозавітні терміни, які позначають церкву, із старозавітними, він приходить висновку, що церква це - суспільство, подібно як і Ізраїльський народ. Цвінглі пише: «Звідси ясно, що «церква» в Старому Заповіті використовується не тільки для позначення благочестивих, святих і богобоязливих, але також для богохульників і невіруючих, оскільки ці останні походять із насіння Авраама за своїм тілесним народженням…хоча, незважаючи на те що вони зараховувалися до церкви за тілом і за людською уявою, в дійсності вони не знаходилися в церкві, незаплямленій і безвадній»[22; 298]. Пізніше він наголошує, що в Новому Заповіті термін «церква» використовується також для всіх, хто знаходиться в християнській спільноті, навіть, якщо їхня віра зовсім мала; при тому наголошує що серед істинних християн завжди знайдуться злі і невірні.

Вслід за Августином притчі про невода та пшеницю і кукіль він розглядає як ілюстрацію земної церкви, що є доказом того, що «в Старому і Новому Завітах церква складається із віруючих і тих хто притворяється таким, і ще не вільна від не достатків і вад(Еф. 5:27)» [22; 298].

Далі Цвінглі пише: «Існує ще інший вид церкви; її описує Павло у Еф.5, де він говорить: «Чоловіки, любіть своїх дружин, як і Христос полюбив Церкву, і віддав за неї Себе,щоб її освятити, очистивши водяним купелем у слові,щоб поставити її Собі славною Церквою, що не має плями чи вади, чи чогось такого, але щоб була свята й непорочна!(Еф.5:25-27)»…в цьому випадку церква подібна до Суламіти в Пісні Пісень»[22; 298]. Така церква є істинною, до числа якої входять всі, хто щиро вірить, що вони спасенні кров'ю Христа та вступили з Ним у шлюб, як наречена. Така церква непорочна, проте не сама по собі, а через заслуги Христа, завдяки якому оправдується, через те, що до Бога приходить через Нього. За словами Цвінглі, це означає, що всі хто надіється на Христа - без морщин і вад, так як вони прикладають усі зусилля для того, щоб знову не впасти в гріх. Така церква зараз не може бути виявлена, а відкриється тільки в день суду. І хоча тимчасово на землі усі прогрішають, проте її характеризує віра, і не просто віра, а віра яку викликає Сам Бог(досить подібно до Августинової ідеї наперед визначення), що дозволяє їм з відвагою приходити перед обличчя вірного Первосвященика і Заступника. Саме вона міцно і непохитно стоїть на камені, і ворота пекельні її не здолають, яка до того ж, ніколи не помиляється і не може заблукати будучи веденою голосом свого Пастиря - Ісуса. Цвінглі пише: «Тому що Отець притягнув їх - так як тільки той приходить до Христа, кого Отець притягне, тому то, вони всі навчені від Бога…і іншого голосу не послухають»[22; 300].

При огляді такого цього не можливо обминути увагою основної постаті Реформації - Мартіна Лютера, на богословські погляди якого вплив Августина був колосальним. Видатний зарубіжний філософ ХХ ст. Бертран Рассел вважав, що «св. Августин визначив ... велику частину вчення Лютера.» [10, 288]. Це одразу ж помітно у його вченні про два царства: світське і духовне. Перше з них подає дари для спасіння душі, а інше підтримує зовнішній порядок, який потрібен для людського суспільства, а також для збереження церкви. Проте, Лютер дещо вирізняє себе від загального ранньосередньовічного розуміння сформованого Августином, вказуючи, що правління Бога присутнє в обох царствах, не поєднуючи їх. Хеглонд цитує Лютера: «Бог діє в обох царствах, що вказує на їхню єдність. Проте, в духовному царстві Бог діє через Євангелію і спасає людину, а в світському Він діє через Закон і стимулює людину жити зберігаючи відповідний порядок, любити добро і уникати зла, служити ближньому і не допускати хаосу»[20; 197].

Відносно самого розуміння церкви можна спостерегти деякі відмінності, хоча він, як і Августин поділяє її на внутрішню(невидиму) істинну церкву Христа основою і підставою якої є віра(невидимий християнський світ), і зовнішню (видимий християнський світ). Проте, друга у його розумінні являється конкретною общиною віруючих, на відмінну від Августинової, яка більше нагадувала вселенську чи загальну. Однак, як і Августин він виступає проти ідей «ентузіастів», які намагалися побачити общину, що складається тільки із святих. Церкву він розуміє так: «Життя і сутність церкви - в Слові. Церква спільнота святих, але основується на Слові і Таїнствах. Саме через ті таїнства діє Святий Дух, збираючи всіх християн на землі»

Отже, сама історії найкраща найкраще ілюструє втілення величезних заслуг Августина, і його впливу на церкву та її практику. Яка однак і немилосердно викриває помилки, які не завжди свідомо допускав Блаженний. Можна зробити висновки, що католицьке середньовіччя із ідеєю суспільної церкви, що так старанно при необхідності і мечем, зберігає єдність і доктринальну чистоту являється у великій мірі його заслугою. Також ранньопротестантські лідери мали його за великий авторитет, беручи до уваги його погляди при формуванні власного еклезіологічного вчення, та практики.

Висновки

Отже, розглядаючи погляди і розуміння Августином церкви, не можна уявити їх відірваними від наділеного природою талантом, харизматичними якостями, невтомній праці і особливого життєвого шляху, який проходив у своєрідну історичну, політичну і культурну епоху. Гармонійне поєднання таких характеристик, стало обумовленням спалаху однієї із найяскравіших зір на християнському небозводі, яка явивши світло своїй епосі, засвітила його на сотні тисячі років уперед, інколи самотужки визначаючи доктрини і практику найвпливовішої християнської організації - католицизму, при цьому дивом проникаючи навіть у революційно налаштований протестантизм. Та на жаль, як і кожен з неідеальних людських творінь, разом із разючим блиском світлих променів, проникали його тіні - темні промені, що вилилися у помилки наступних поколінь, наслідки яких досі відчуває весь християнський світ.

На основі вивчення біографії Августина, чому був присвячений перший розділ роботи, можна чітко побачити, як характерні історичні і культурні особливості тогочасної епохи, захоплююча життєва доля в поєднанні із надзвичайним талантом, зуміли подарити світові одного із найбільших людей в історії християнської церкви, роль якого прирівнюється до Апостола Павла і Лютера. Погляди на церкву якого формувалися у протистоянні з донатиським рухом, де він виступав на стороні могутньої більшості, разом з імператором об'єднуючи сили для тріумфу над ворогом, що загрожував видимому поділі єдиної церкви, мрію про яку плекали стільки часу.

Такий стан речей, а також вплив Амвросія Медіоланського змусили його побачити у взаємовідносинах церкви і держави вже не ворожість, а дружбу, коаліція яких, покликана для виконання великої неземної місії - поширення Царства Божого. Із власного досвіду, безнадійної боротьби проти пожадливостей, він пересвідчився у не спосібності людської волі протидіяти фізичним пожадливостям, тому вчення про гріховну природу і виключну роль Божої благодаті зайняли для нього центральне місце у богословських поглядах. Бог - вище благо, який діє згідно Своє суверенної волі, яка визначає порядок і плин усіх речей. У погляді на церкву також, завжди відштовхувався від Його суверенної волі і вірності, тим самим принижуючи людський фактор.

Другий і третій розділи найперше доводять, що талант Августина, його авторитетне становище в церкві та успішна боротьба з її противниками, визначили його особливу роль в історії, яка полягала у тому, що наступні покоління зробили його вчення визначним. Августин, як дитина своєї епохи, створив поняття суспільної церкви, яка не відмежовується від держави і діє спільно з нею, де влада духовна превалює над адміністративним авторитетом. Істинна церква Христа посаджена на небесах, і зараз її можна охарактеризувати, як число наперед визначених, про яких неможливо судити на землі. Проте, переходячи із космічної в земну перспективу, церква представлена як християнський світ (видима організація), заснована Христом для розпоширення Царства Божого, яка виконує цю місію спільно із державою, що чітко зображало в його поглядах теократію.

Друга особливість в його поглядах полягала в тому, що він інтерпретуючи новозавітні притчі, допустив існування в церкві двох типів людей, висловлюючись мовою Євангелії «пшениці і кукілю». В образі першого представлені істинні християни, які мають любов, направлену до Бога і по справжньому віддані Йому. Другий тип людей хоч і видимо визнають Христа і приймають таїнства, проте є лжехристиянами, не маючи істинної любові. Такий стан речей офіційно не заперечував наявності в її рядах неморальних і грішних людей, дозволяючи ігнорувати прояви гріха, чого не підтримує Біблія. Проте, такий підхід задовольняв одержавлену середньовічну церкву, яка перестала наголошувати на моралі і святому житті прихожан, що й позначилося на стані середньовічної церкви і має свої наслідки аж до сьогодні, так як офіційна церква ніяк не може похвалитися акцентами на святому житті для своїх прихожан. Більше того, тут можна говорити про деякий комплекс неповноцінності що спостерігається у православних і католицьких парафіян, які вбачають ідеал богопоклоніння в монашестві і усамітненні. Джерелом таких мотивів, став Августин, який своїм власним прикладом передав цю ідею в середньовічне християнство. За словами Холла, він ототожнив благодать Христову із визволенням від статевого потягу, тим самим поклав початок нездоровому відношенню церкви і богословів до цього питання. А в середні віки навернення до Бога стали пов'язувати із вступом до монастиря, що й до сьогодні відчувають на собі християни. [21; 257].

Більше того, вказуючи на Божественну природу таїнств, які здійснюються у видимій організації церкви, їх дійсність не залежать від морального стану служителя, так як він взагалі може бути відступником. Августин, шукаючи виходу із складної ситуації, вказував на їх подвійну суть, відрізняючи дійсність від дієвості. Посилаючись на Божественну вірність, він вказував, що таїнства є дійсними лише у тому випадку, якщо вони правильно здійснені. Проте, користь і дієвість їх наступає при умові наявності в людині істинної любові і Духа. Подібне вчення призвело до втрати в церкві зосередження на важливості святості і зразкової поведінки як кожного послідовника Христа, так і кліриків. Церква змістила свій погляд на видиме виконання самого таїнства та збереження єдності, яку бачили у монархічному єпископаті на чолі із папою римським.

Чергова заслуга Августина полягає в тому, що він допоміг примирити одвічних ворогів - церкву і державу, - де перша ще не забувала жорстоко завданих ран у перші століття свого існування. Він у своєму творі показав вищість і неземну природу церкви, яка виражає Царство Боже і насаджує його на землі. Роль держави ж полягає у тому, що вона дбає про земний порядок і устрій. І успішно зробить це, тільки у випадку покори першій, яка навчить її, і разом вони мають досягнути цілі утворивши, згідно його ідей, християнську теократію. В середньовіччньому католицизмі такі розуміння вилилися у підкорення світської влади церковній, яка однак перестала дбати духовні речі, шукаючи фізичної єдності і насаджуючи вогнем і мечем, що й дозволив Августин. Хоча навряд чи він міг передбачити, що його ідеї стануть наріжним каменем найкривавішої сторінки християнства - інквізиції. За подібні речі багато хто його критикували, і досить часто справедливо. Однак, потрібно пригадати також це, що він зумів досягти своєї мети: вивести церкву із глибокої кризи. Покоривши Римську імперію, християнство розквітло разом з нею, проте не загинуло, коли велика імперія впала. Як висловився висловився Холл: «Рим упав, проте віруючі зуміли пережити цей важкий час, тому що надіялися на Град незнущальний» [21; 270].

Тому, можна сказати, що Августин народив середньовічний католицизм з його ідеями суспільної церкви яка разом із своїм слугою - державою, руками пап перетворилися у християнську теократію, яка однак пізніше своїми помилками розколола сама себе, давши початок безліччю справедливо незадоволеним рухам. Ідеї Августина лежать в основі магістерської реформації, що продемонструвала Женевська консисторія, яка ніскільки не втекла від своє матері, демонструючи диктат доктрин навіть в адміністративних питаннях, це що стосується Жана Кальвіна. Еклезіологічні погляди Цвінглі, також демонструють дивний резонанс, який вслід за Августином повторює помилкове тлумачення біблійних текстів, невірно застосовуючи їх до біблійного зображення церкви. Мартин Лютер як і всі ранні протестанти, також зважав на вчення Августина, проте в еклезіологічних поглядах йому вдалося уникнути повторення його грубих помилок, це підтверджується тим, що навіть у їхні подібних ідеях двох царств, можна помітити серйозну різницю.

Історія живий свідок заслуг Августина і його впливу, якому потрібно завдячувати. Однак, сама ж вона застерігає від надмірного сліпого захоплення ідеями особистості, якою величною вона б не була. Він своїм прикладом надихає кожного задуматися про наслідки своїх тверджень і припущень. Які в майбутньому стануть причиною великого благословення чи великого краху для церкви. А також, судити про речі не з перспективи тієї реальності, яка оточує, і робити з цього висновки, а тієї, яку описує Біблія. Бо ж споглядаючи на сумну реальність одержавленої церкви, він надав такому стану речей богословського пояснення, що й досі впливає на кожного християнина. Який міряє своє християнство не за високими, Богом даними стандартами святості, а вченням церкви про гріховну природу.

Список використаної літератури

1. Амман А. Путь отцов церкви. - М.: Пропилайа,1994. - 240с.

2. Бахметева А.Н. Полная история Христианской церкви. - М.: Эксмо, 2010. - 832с.

3. Бенедикт XVI. Отцы Церкви. - М.: ББИ, 2012. - 184с.

4. Блажений Августин. О граде Божием. Т.1. - СПб.: Алетейя,1998. - 594с.

5. Блажений Августин. О граде Божием. Т.2. - СПб.: Алетейя,1998. - 594с

6. Блаженний Августин.Християнська наука. - СПб.: Библиополис, 2006. - 508с.

7. Блаженниый Августын. Трактаты о различных вопросах: богословие, екзегетика, этика. - М.: Империус Пресс, 2005. - 352с.

8. Герье Н. Блаженный Августин. - М.: Изд-во «Эксмо», 2003. - 640с.

9. Де Любак Анри. Мысли о церкви. - М.: Христианская Россия,1994. - 303с.

10. Кантценбах Ф.-В. Мартин Лютер. Жан Кальвин / Пер. с нем. О. Е. Рывкина. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. - 307 с.

11. Лаба Василь. Патрологія. - Львів: Свічадо, 1998. - 552с.

12. Мозговий І.П. Неоплатонізм і патристика. - Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2009. - 471с.

13. Повов И. Конспект лекций по патрологии. - Тверь: Булат, 2006. - 378с.

14. Санников С.В. Двадцать веков християнства. Первое тисячилетие. - Одеса: Богомыслие, 2002. - 668с.

15. Санніков С.В. Огляд історії християнства: Навч.посібник. - К.:Світ знань,2007. - 720с.

16. Святий Августин. Сповідь. - К.: Основи,1999. - 319с.

17. Столяров А.А. Патрология и патристика. - М.: Канон, 2001. - 120с.

18. Трубецкой Е. Н. Учение Августина Блаженного о граде Божием. - М.: ЛИБРОКОМ, 2011. - 152с.

19. Хант Д. Какая же это любов? - Житомир: Полесье, 2008. - 640с.

20. Хегланд Б. История теологии. - СПб.: Светоч, 2001. - 370с.

21. Холл С. Учение и жизнь ранней церкви. - Новосибирск: Посох, 2000. - 324с.

22. Цвингли У. Богословские труды. - М.: Издательство «ИКАР», 2005. - 556с.

23. Шмеман А. Исторический путь православия. - СПб.: Светоч, 2001. - 177с.

24. Шмонин Д.В. Введение в средневековою философию. Патристика: Учебное пособие. - СПб.: Изд-во С.-Петерб. Ун-та, 2008. - 145с.

25. Янарас Х. Истина и единство церкви. - М.: Свято-Филаретовский православно-христианский институт, 2006. - 184с.

26. Остапенко А.С. Навчання Августина Блаженного. - [Цит. 2013, 5 квітня]. - Доступний зhttp: //gen.lib.rus.ec/book/index.php?md5

27. Політичні і правові ідеї християнства - [Цит. 2013, 9 квітня]

28. Тарнавський І. Бог, світ і людина як елементи онтологічно-смислової структури буття у вченні Блаженного Августина. Філософські ідеї Августина Блаженного. - [Цит. 2013, 9 квітня]. - Доступний з http://orthodoxia.net.ua/uk/i-tarnavskyi-ontology-st-augustine/

Размещено на Allbest.ru