Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

УДК 279 (477):[94+32(470)] «18» 1850-1917

АДВЕНТИСТИ СЬОМОГО ДНЯ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ: ІСТОРИКО­ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ ст. - 1917 р.)

09.00.11 - релігієзнавство

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

СІТАРЧУК Роман Анатолійович

Київ 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка

Науковий консультант: доктор історичних наук ПАЩЕНКО Володимир Олександрович, дійсний член Академії педагогічних наук України, професор кафедри історії України Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка

· узагальнити історичні дослідження з релігієзнавчої тематики, окреслити основні тенденції у вивченні адвентизму в українських землях, увести в науковий обіг нові джерела, які сприяють вивченню задекларованої проблеми;

· дослідити підґрунтя появи та час виникнення адвентизму на українських територіях;

· схарактеризувати головні чинники еволюції адвентизму;

· виявити етапи становлення організаційної структури конфесії адвентистів сьомого дня та кількість їх віруючих на досліджуваних територіях;

· з'ясувати роль етнічного фактора у становленні та розповсюдженні адвентизму на вітчизняних теренах;

· простежити еволюцію адвентистів в українських регіонах Російської імперії означуваного історичного відрізку;

· окреслити та узагальнити внутрішньоконфесійну діяльність адвентистів;

· розкрити правове становище адвентистів у Російській імперії;

· визначити і схарактеризувати основні етапи еволюції політики самодержавства щодо адвентистів сьомого дня в українських землях у контексті загального пізнього протестантського руху в Російській імперії.

Об'єктом дослідження є історія конфесії адвентистів сьомого дня в українських землях у складі Російської імперії в контексті політики самодержавства з 70-х рр. ХІХ ст. до 1917 р.

Предмет дослідження - основні аспекти становлення, розвитку, регіонального розповсюдження адвентистів сьомого дня на вітчизняних землях та трансформація державно-релігійної політики щодо них у досліджуваний час. адвентизм конфесія віруючий сьомий

Хронологічні межі дисертації охоплюють період із 70-х рр. ХІХ ст. до 1917 р. Нижня дата зумовлена часом появи перших адвентистів на українських територіях Російської імперії та впровадженням політики самодержавства щодо пізніх протестантських течій, верхня - часом припинення існування імперії. Водночас при необхідності ми зверталися до більш ранніх періодів, наприклад, для викладення історії виникнення адвентизму як релігійної течії, а також до більш пізніх років, щоб показати можливі перспективи розвитку церкви за умов діяльності української національної влади в 1917-1918 рр.

Географічні межі роботи обіймають українські землі, які в розглядуваний період були складовою частиною Російської імперії. З одного боку, це ставить дослідника перед фактом, що не дозволяє говорити про особливий статус адвентистського руху в Україні, який відрізнявся б від статусу адвентистів в інших частинах Російської імперії, оскільки він визначався законами та політикою, які діяли на всій території держави. З другого боку, це означає, що основні положення законів щодо адвентистів в українських землях загалом могли застосовуватися й до руху адвентистів в інших регіонах Російської імперії, що робить наше дослідження цікавим для всіх, хто вивчає історію адвентизму в колишній Російській імперії.

Методи дослідження. У процесі дослідження застосовувалися найбільш універсальні та всеохоплюючі філософські методи наукового пізнання, зокрема діалектичний, який уможливив розгляд становлення організаційної структури, внутрішніх процесів у Церкві адвентистів сьомого дня. Другою категорією методів, якими послугувалися, є загальнонаукові. Логічний застосовувався при визначенні змісту роботи, для її систематизації. Дотримання методу історизму забезпечило відновлення минулого адвентистської церкви з урахуванням специфіки історичного часу, дало можливість аналізувати її розвиток. За методом сходження від конкретного до абстрактного і від абстрактного до конкретного в роботі було розглянуто роль німецького чинника в історії адвентизму, який відіграв провідну роль у становленні церковної структури адвентизму в українських землях і водночас не запровадив нову віру як «німецьку». Цей спосіб використовувався і під час встановлення дати появи адвентистів в українських землях. Ототожнення нетотожного застосовувалося при класифікації адвентистів і виділенні їх із загальної маси «штундистського» або «сектантського» руху. Широко застосовувався метод системного аналізу, який направлений на вивчення Церкви адвентистів сьомого дня в її цілісності та багатогранності діяльності. На основі методу індукції та дедукції визначалися дати зародження адвентизму в окремих регіонах, окреслювалося місце адвентистів у загальній політиці імперської влади щодо євангельських течій. Описовим методом послугувалися для узагальненого спостереження над зібраним фактичним матеріалом та викладенням інформації про досліджувані явища. За допомогою квантитативного методу аналізувалися кількісні відомості щодо складу громад адвентистів. Написання розділових і загальних висновків та певних узагальнень у процесі подання матеріалу було б неможливе без застосування методу аналізу і синтезу. Застосування емпіричного методу дозволило зібрати та проаналізувати первинну інформацію про діяльність громад адвентистів сьомого дня в окремих регіонах, тому для цього широко залучалися архівні та інші джерела. За проблемно-хронологічним методом побудована вся структура дисертаційної роботи, кожна складова якої розглядає окремий аспект пошуку.

З метою ґрунтовного осмислення досліджуваних явищ і процесів у науковій розвідці також були представлені й спеціально-історичні методи пізнання: історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний та історико-системний. Вони використовувалися при розгляді політики самодержавства щодо адвентистів упродовж усього періоду дослідження, для виокремлення із загальнопротестантських тих чинників, які вплинули на становлення і розширення конфесії адвентистів, при розкритті передумов і причин зародження адвентизму в українських землях, для характеристики політики Російської православної церкви щодо «сектантів» упродовж усього досліджуваного періоду.

Розв'язання поставлених у роботі завдань забезпечувалося й дотриманням ряду методологічних принципів, до яких передусім належить принцип об'єктивності, що орієнтує на соціально-політичну нейтральність, вимагає всебічного аналізу історичних фактів, подій, процесів. Принцип світоглядного плюралізму дозволив зробити всебічний огляд історичної літератури та джерел з теми, що сприяло відображенню різноманітних, іноді протилежних поглядів на ті чи інші аспекти діяльності адвентистів та ставлення до них царської влади. При написанні дисертації ми намагалися додержуватися також конфесійної незаангажованості.

Дотримання ряду загальних і спеціальних методологічних принципів дозволило комплексно і ґрунтовно розглянути еволюцію Церкви адвентистів сьомого дня в українських землях у складі Російської імперії.

Наукова новизна одержаних результатів. У результаті комплексного, цілісного і всебічного, із залученням широкого кола архівних джерел, дослідження з'ясовано, що зародження і розвиток адвентистського руху в українських землях у складі Російської імперії в другій половині ХІХ ст.-1917 р. були складним і суперечним процесом, зумовленим наявними релігійно-соціальними чинниками, розбудовою організаційної структури церкви, головні складові діяльності якої в зазначений період не набули уніфікації і загалом були ідентичними із загальнопротестантськими, політикою російського самодержавства щодо організації адвентистів сьомого дня, яка була спрямована на пропагандистський, законодавчий, адміністративний та насильницький злам релігійних переконань віруючих-адвентистів, їхньої церковної структури з метою недопущення розширення конфесії та її ізоляції в суспільстві.

Зазначений висновок обґрунтовується рядом теоретичних положень, які мають наукову новизну і виносяться на захист:

· дістала подальше вивчення історія адвентистів сьомого дня в Україні, уперше здійснено комплексну розробку досліджуваної проблематики на основі залучення широкого кола джерел, більшість яких уводиться в науковий обіг уперше;

· становлення адвентизму в українських землях базувалися загалом на тих факторах, які були притаманні формуванню всього пізнього протестантського руху в Російській імперії. Позитивно вплинули на розвиток конфесії адвентистів: поширення її в уже підготовленому євангельському середовищі; новизна віровчення; успіхи у видавничій і культурно-освітній діяльності; організаційна згуртованість. Негативно відобразилися на адвентистському русі в українських землях: несприятливі стартові можливості, відсутність часу для створення власної організаційної структури за умов конкуренції з раніше сформованими рештою протестантів; збігання часу становлення адвентизму з початком законодавчих й адміністративних утисків з боку царської влади щодо «сектантства»; радикальність учення; винятковість у дотриманні обрядовості; помилка в територіальній зорієнтованості місіонерської діяльності;

· встановлено, що час появи адвентистів на досліджуваних територіях припадає на 1878 р., а не на 1886 р., як до цього було загальноприйнято в історичній літературі;

· в українських землях організаційна структура адвентистів сьомого дня відзначалася своєрідністю та частим територіальним перерозподілом, який на початковому етапі існування адвентистів залежав від наявності їх в німецьких колоніях, а з появою російських громад, Поняття «російські громади», «російські адвентисти» є офіційною термінологією церкви адвентистів у досліджуваний період, до них включалися громади адвентистів, більшість членів яких становило етнічне українське, російське (слов'янське) населення імперії, і які певний час виокремлювалися в адвентистському русі від «німецьких» громад. Так само під назвою «російське населення» ми маємо на увазі представників українського, російського етносів - російськомовних підданих імперії. які згодом структурно об'єднувалися з німецькими, ураховував також приблизну територіальну і кількісну рівність регіонів;

· найбільше адвентисти зростали після 1905-1906 рр., коли царат дарував релігійні свободи та законодавчо визнав конфесію. Уперше підраховано кількість віруючих в окремих українських регіонах, яка в пік темпів кількісного зростання адвентистів (1911 р.) становила більше половини адептів конфесії всієї Російської імперії. Втрата темпів зростання і скорочення чисельності адвентистів в українських землях зумовлена наступним обмеженням самодержавством раніше наданих свобод;

· згідно з доктринальними особливостями віровчення адвентизм першочергово поширювався в сільських місцевостях і лише згодом - у містах;

· німецький етнічний чинник зіграв визначальну роль на початковому етапі становлення конфесії адвентистів сьомого дня в українських землях. Етнічна належність надавала певні переваги в керівництві церквою, участі в розподілі матеріальних благ, разом з тим, саме на німців-адвентистів покладалася головна відповідальність за діяльність організації. Зі зростанням кількості російських адвентистів та початком дискримінаційної кампанії щодо німців з боку влади їх значимість у церкві послаблюється і поступається представникам українсько-російського етносу;

· перші громади адвентистів на українських територіях виникли в останній чверті ХІХ ст. у Волинській, Таврійській, Харківській і Катеринославській губерніях, у решті регіонів - на початку ХХ ст. та після легалізації їхньої діяльності в 1906 р. Лідером руху адвентистів в українському регіоні Російської імперії була Київська губернія, в той же час у Чернігівській губернії організація адвентистів не існувала;

· уперше комплексно схарактеризовано внутрішню конфесійну діяльність громад адвентистів, яка загалом не мала суттєвих відмінностей від решти тодішніх пізніх протестантів, але відрізнялася більшою канонічністю й обов'язковістю. У досліджуваний період обрядовість адвентистів ще не набула уніфікації. Місіонерська діяльність найбільше активізувалася після легалізації адвентистів та створення регіональних центрів в українських землях. Регіони обслуговування проповідниками постійно змінювалися, що зменшувало можливість контролю влади за ними і спонукало до більшої ефективності роботи. Перші відомості про розповсюдження літератури адвентистів в українських землях з'явилися в середині 90-х рр. ХІХ ст., відносно вільний період поширення друкованої продукції адвентистів тривав до 1912 р. Адвентистам не вдалося охопити грамотністю всіх своїх віруючих, існування закордонних закладів вищої біблійної освіти не могло задовольнити попит на освічених проповідників в українських землях. Кошти організації адвентистів формувалися переважно з «десятини», розміри решти добровільних пожертвувань віруючих були незначними;

· православно-адвентистські відносини відзначалися напруженістю і взаємним протистоянням. Російська православна церква вбачала в русі адвентистів загрозу діючому політичному режимові, неофіційною складовою якого вона була, тому ініціювала боротьбу з новою релігійною течією. При цьому РПЦ застосовувала превентивні релігійно-просвітницькі заходи та апелювала до уряду з проханням про застосування адміністративного впливу щодо своїх конкурентів на релігійному просторі;

· трансформація політики самодержавства щодо адвентистів в українських землях у складі Російської імперії в досліджуваний час пройшла три періоди: перший - 70-ті рр. ХІХ ст.-1904 р. - розглядає адвентистський рух, за умов відсутності юридичних підстав для його існування, у контексті загального релігійного законодавства та ставлення держави до неправославних конфесій; другий - 1905-1913 рр. - пов'язаний з відносною лібералізацією політики самодержавства щодо «сектантства», коли адвентисти, як складова останнього, отримали права вільного обрання і сповідування віри та набули законодавчого визнання; третій період - 1914-1917 рр. - характеризує зміни в політиці царату щодо адвентистів сьомого дня, яка із застережної перетворюється на репресивну по суті, визначаючи курс на цілковите знищення конфесії.

Теоретичне значення результатів роботи полягає в поглибленні рівня розробки дослідження Церкви адвентистів сьомого дня в період її становлення в українських землях і переважно в розкритті нових аспектів її розвитку, а також у залученні дослідників до необхідності всебічного вивчення історії адвентизму в Україні, особливо її регіонального аспекту. Означені тенденції можуть сприяти осмисленню формування і розвитку поліконфесійного суспільства в нашій державі.

Практичне значення одержаних результатів полягає у розробці концептуального матеріалу, який може бути використаний для підготовки лекційних і семінарських занять під час вивчення курсу з історії релігії, спецкурсів з історії протестантизму, а також при написанні узагальнюючих праць з історії адвентизму. Матеріали дисертації застосовуються при викладанні спецкурсу «Історія державно-церковних відносин в Україні» для магістрантів зі спеціальності «Історія» Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка. Методами дослідження можна послугуватися для аналізу сучасних конфесій в Україні, для нових розробок у галузі релігієзнавства.

Апробація результатів дисертації. Дисертант був учасником таких міжнародних, всеукраїнських та регіональних конференціях: «Держава і церква в Україні» (Полтава, 2005); «Держава і церква в Україні» (Полтава, 2007); «Державно-церковні відносини в Україні в ХХ ст.» (Полтава, 2009); «Історія релігій в Україні» (Львів, 2006), «Історія релігій в Україні» (Львів, 2007); «Історія релігій в Україні» (Львів, 2008), «Історія релігій в Україні» (Львів, 2009); «Німці України та Росії в конфліктах і компромісах ХІХ-ХХ ст.» (Дніпропетровськ, 2007); «Українство у світі: Україна є там, де живуть українці» (Чернігів, 2008); «Культура. Наука. Цивілізація» (Полтава, 2008); «Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри» (Одеса, 2009). За матеріалами дослідження опубліковано 32 наукові праці, з яких - 1 монографія, 1 брошура, 21 стаття і публікація у фахових виданнях та 9 публікацій в інших виданнях.

Структура дисертації обумовлена логікою дослідження. Вона складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел і літератури. Перший розділ присвячено огляду історіографії та джерельної бази дослідження. У другому розділі йдеться про зародження адвентизму як релігійного вчення, його організаційне становлення на теренах США, Європи та Російської імперії. Дещо дискусійним виявилося питання визначення часу появи перших адвентистів в українських землях, для розв'язання якого ми послугувалися архівними документами. Третій розділ присвячений еволюції формування організаційної структури Церкви адвентистів сьомого дня, появі та розвитку руху адвентистів у кожній з українських губерній. Особливу увагу приділено так званому «німецькому чиннику» в історії церкви, оскільки з ним пов'язані як внутрішні зміни розвитку, так і зовнішні впливи на адвентистів, зокрема з боку влади. У четвертому розділі для цілісного й повноцінного висвітлення життя церкви ми проаналізували головні аспекти внутрішньої конфесійної діяльності адвентистів, зокрема обрядовість, місіонерство, релігійну освіту, видавничу та фінансову діяльність. Еволюції політики самодержавства щодо адвентистів присвячено п'ятий - останній розділ дисертації. Спочатку політика розглядається переважно в контексті ставлення царату до пізнього протестантизму в цілому, оскільки довгий час він не розмежовував його на окремі течії. Лише з часом ставлення самодержавства до адвентистів набуде певних особливостей, які в сукупності й будуть визначальними у формуванні змісту взаємовідносин між Російською імперією та Церквою адвентистів сьомого дня. У висновках підсумовано зміст роботи. В дисертацію включено п'ять додатків. Список використаних джерел і літератури складається з 307 позицій, з яких на джерельну базу припадає 172 найменування. Повний обсяг дисертаційного дослідження становить 414 сторінок, із яких основній частині належать 382.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження; формулюються мета та завдання дисертації, визначаються предмет, об'єкт, хронологічні та територіальні межі; викладені загальні положення про стан наукової розробки теми; вирізняються наукова новизна, теоретико-практичне значення роботи та перспективи використання результатів дослідження; розкривається методологічна база дисертації; зазначаються форми апробації дослідження та структура роботи.

У першому розділі - «Історіографія, джерельна база та методи дослідження» - розглядаються праці істориків, релігієзнавців, конфесійних дослідників, у яких хоча б частково розкривається історія адвентистів сьомого дня досліджуваного періоду, їх сукупність дозволяє визначити стан і особливості розробки теми, з'ясувати основні тенденції її розвитку.

У підрозділі 1.1. - «Історіографія дослідження» - історіографію з історії адвентизму в Україні ми поділили на три періоди: твори часу існування Російської імперії; праці радянських істориків; сучасні історичні та релігієзнавчі дослідження. Такий поділ зумовлений зміною державних утворень в українських землях, а отже, й підходами щодо висвітлення історії адвентизму.

Першими дослідниками адвентистів сьомого дня стали чиновники царського уряду і православні богослови, які вивчали нову конфесію передусім для наступного протиборства з нею. Уперше по-науковому питання про зародження адвентизму на теренах Російської імперії було порушено у праці чиновника Міністерства внутрішніх справ (МВС) С. Бондаря, яка стала солідною розробкою з історії адвентистів сьомого дня на вітчизняних теренах. Вивченням адвентистів сьомого дня займалися й В. Терлецький, С. Маргарітов. Законодавча політика російського царату щодо пізніх протестантських громад була представлена у працях В. Ясевич-Бородаєвської, В. Бонч-Бруєвича.

Перші спроби висвітлити відомості щодо адвентистів в радянській Україні належать В. Уласович, Ф. Путінцеву. Із кінця 30-х і до кінця 50-х рр. спеціальних досліджень про адвентистів не було, вони з'явилися тільки на початку 60-х рр., коли історики-релігієзнавці більш уважно почали вивчати релігійні періодичні видання, частково відкриті архівні матеріали, проводити конкретні соціологічні дослідження. Серед них виокремимо роботи А. Бєлова. Він простежив соціальні корені адвентизму і його ідейні передумови, схарактеризував період становлення, розповсюдження у світі та розвиток на теренах Росії і далі - в Радянському Союзі. Адвентизм також досліджували П. Козік, Ф. Полкунов, О. Антонова, Е. Бартошевич, Є. Борисоглебський, П. Гопченко, В. Лентін, Н. Софронова, Л. Воронін, В. Горський та інші. Із багатьох публікацій і видань радянського періоду чільне місце посідають праці О. Клібанова, завдяки йому радянське релігієзнавство досягло значного наукового рівня.

Після проголошення незалежності нашої держави і початком зміни ідеологічних акцентів у науковій історичній літературі простежуємо пожвавлення інтересу в середовищі сучасних релігієзнавців до історії протестантизму, зокрема його пізнього різновиду - адвентизму.

У 1995 р. вийшла перша узагальнююча праця з історії протестантизму в Україні - В. Любащенко, без цитування якої не обходиться жодний історик, що займається цією проблемою. До загальних праць, які вийшли останнім часом і присвячені вивченню пізніх протестантських конфесій в Україні, належить багатотомне видання колективу авторів Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України (м. Київ), шоста книга якого присвячена адвентизму. У цьому дослідженні, як і в попередніх виданнях, усебічно викладено історію адвентизму в Україні від його зародження і до сьогодні. При цьому автори узагальнили і синтезували найбільш ґрунтовні напрацювання релігієзнавців з теми. Окремий розділ присвячено детальному аналізу історичних передумов виникнення адвентизму, які мали свої особливості, хоча й базувалися на загальних засадах виникнення пізніх протестантських учень, про що зазначалося в попередньому п'ятому томі десятитомного видання «Історія релігій в Україні». Чимало сторінок відведено й для характеристики формування адвентистської церковної організації до 1917 р.

Із вітчизняних істориків дослідженням історії євангелістів Півдня України займається О. Безносова. Більшість з опублікованого О. Безносовою свого часу було введене в науковий обіг уперше, що підвищує вагомість її наукового доробку. До проблематики вітчизняної історії пізніх протестантських конфесії в регіонах звертався також І. Опря, який окреслив коло дослідження регіоном Правобережної України і періодом, який є складовою нашого дослідження.

До робіт, які є дотичними до нашої проблематики, за концептуальністю і методологією дослідження певної релігійної організації в період Російської імперії важливою є праця Г. Надтоки, в якій автор вивчає становище та реформи православної церкви в Україні і при цьому акцентує увагу на чинниках, що сприяли поширенню «сектантства».

Еволюція релігійних відносин у досліджувані роки розкривається в публікаціях Н. Стоколос та О. Ігнатуші. Дослідженням законодавства щодо пізнього протестантства займався Ю. Решетніков.

У деяких книгах історія адвентизму досліджується лише епізодично. До таких праць належить двотомник В. Франчука, в якому всебічно досліджується історія п'ятдесятників на теренах України від його виникнення і до сьогодення. З концептуальної точки зору для нашої роботи цікавими є й наукові розвідки В. Пащенка, Л. Шугаєвої, Т. Нагорної, в яких висвітлюються трансформації православного сектантства в Російській імперії.

Історії адвентистів сьомого дня в Російській державі в цілому присвячена книга конфесійного адвентистського історика Г. Лебсака. Вона є одним із перших історичних літературних творів адвентистів сьомого дня про роки їх становлення в Російській імперії. В. Тепоне простежує у своїй праці розвиток адвентизму в Росії у перебігу з'їздів, конференцій, пленумів та їхніх рішень за період з кінця ХІХ ст. і до 1990 р. Історичні відомості про розвиток адвентизму в Російській імперії та за радянської доби виклав у двотомній праці Д. Юнак. Походження, формування і сучасне становище Церкви адвентистів сьомого дня висвітлюються в роботі ще одного російського дослідника А. Григоренка. Ґрунтовні напрацювання з історії адвентизму в Росії належать Є. Зайцеву. Автор приділив увагу й досліджуваному нами періодові. З-поміж зарубіжних авторів, які займаються історією своєї церкви, виділимо німецького дослідника Д. Хейнца, який збирає документи з історії адвентизму в Російській імперії й безпосередньо в Україні.

Із сучасних російських істориків та релігієзнавців, які в тій або іншій мірі досліджують адвентизм, назвемо М. Одинцова, О. Редькіну, О. Горбатова, В. Шиллера, М. Сердюк, С. Дударенок, В. Ничика, В. Шарова, О. Гончарова, І. Маліна. Аналіз публікацій свідчить, що ці науковці оглядають історію адвентистів сьомого дня переважно радянського періоду і передусім у регіонах Росії.

Після проголошення незалежності України та появи реальної свободи віросповідань у державі став відчуватися попит на твори, у яких досліджували історію конфесії на вітчизняних теренах. Серед найперших робіт, в яких вивчалися безпосередньо українські адвентисти, виокремимо праці В. Докаша, які присвячені передовсім богословським аспектам, догматиці адвентистів сьомого дня. У 90-ті рр. ще кілька робіт були присвячені дослідженню адвентизму у філософському вимірі, зокрема це праці Л. Глинської, А. Московчука.

Історію адвентистів сьомого дня в Україні вперше ґрунтовно виклали з нагоди 110-річчя церкви в 1997 р. О. Парасей та М. Жукалюк. Їхня праця насичена великою кількістю подій, фактів, значна частина яких була введена в читацький обіг уперше. Логічним продовженням названої праці стали наступні роботи М. Жукалюка, в яких історія Церкви адвентистів сьомого дня простежується в контексті висвітлення біографій її безпосередніх творців, а також розглядається історія конфесії на західноукраїнських землях. Усебічною з науково-історичної точки зору є спільна праця авторів - М. Жукалюка та В. Любащенко, яка є квінтесенцією тривалих науково-публіцистичних пошуків про розвиток Церкви адвентистів сьомого дня в Україні.

Після виходу загальних розвідок з історії адвентизму виникла потреба в поглибленому вивченні його в регіонах. Тому з'являються праці, в яких досліджується історичне минуле окремих громад. З робіт, які написані самими адвентистами, виокремимо книгу В. Джулая, в якій глибоко представлена історія громади адвентистів сьомого дня в Полтаві. Відзначимо й праці О. Опаріна, в яких висвітлено історію громад адвентистів та життєві шляхи їх членів у місті Харкові, а також простежується розвиток церкви в Україні в контексті загальної історії держави. Праці написані з використанням монографій і періодики адвентистів та спогадів учасників подій - членів церкви, що надає їм колоритності та багатогранності.

Отже, зазначена тема певною мірою представлена в сучасній історіографії. Зокрема в ній висвітлені передумови та причини появи і становлення пізнього протестантизму на українських теренах, становлення церковної структури адвентистів сьомого дня в Російській імперії загалом, розвиток адвентизму в окремих регіонах, законодавча політика російського царату щодо пізніх протестантських громад. Ми деталізували визначені аспекти зародження адвентизму, а також розглянули нові, які переважно стосуються внутрішньої діяльності громад, церковної будови адвентистів саме в українських землях, кількісного зростання адвентистів, їх регіонального розвитку, релігійного законодавства та політики щодо адвентистів.

У підрозділі 1.2. - «Джерельна база» - поряд із історичною літературою додатковим чинником висвітлення історії адвентизму в українських землях стали опубліковані і неопубліковані джерела. Серед опублікованих джерел важливими повідомленнями про політику РПЦ щодо адвентистів та євангелістів загалом були звіти обер-прокурора Св. Синоду, з'їзди православних місіонерів, православні видання, в яких можна знайти також фактичний матеріал щодо діяльності адвентистів у губерніях.

Великий джерельний матеріал з історії євангельського руху містить колективна праця «История евангельско-баптистского движения в Украине». Для нашого дослідження особливо цінними є останні два розділи, в яких висвітлено імперське законодавство щодо протестантів загалом і адвентистів зокрема. Значущою подією в дослідженні проблеми історії євангельського руху стали випуски дисків «Евангельское движение в Евразии» електронної християнської бібліотеки, перший із яких з'явився в 2002 році. У них зібрані праці та архівні документи, які можуть бути застосовані і для вивчення адвентизму.

Разом з тим, головними джерелами нашої праці стали архівні документи, використання яких сприяло всебічному розгляду досліджуваної проблеми, і які в переважній своїй більшості не були опубліковані. Найбільше інформації про стан громад адвентистів та політику держави щодо них містять документи, знайдені в Центральному державному історичному архіві України, в якому зосереджуються доповіді губернаторів про релігійний стан у краї, в тім числі і про розповсюдження адвентизму, вміщено запити, клопотання адвентистів про відкриття громад та проведення молитовних зібрань, зафіксовано факти утисків щодо віруючих, результати перевірок членів «сектантських» громад на благонадійність, листування з департаментом поліції МВС про ставлення віруючих до війни, звіти поліцейського нагляду за адвентистами, відомості про їхню діяльність в окремих регіонах тощо.

Вагомий за обсягом матеріал знаходиться в Архіві Євро-Азійського дивізіону Генеральної Конференції Церкви адвентистів сьомого дня (м. Москви). Він складається із двох великих за обсягом справ, аркуші яких є копії архівних документів з Російського державного історичного архіву (м. С.-Петербурга) та Центрального архіву Російської федерації (м. Москви). Особливо вартісним є те, що ці компактні відомості стосуються безпосередньо досліджуваної конфесії.

Додаткову інформацію для більш повного висвітлення теми дослідження було отримано завдяки фондам Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Дослідження регіональних архівів дало підстави стверджувати, що наявний у них матеріал щодо «сектантства» загалом дублює фонди центральних київських архівів, тому що повідомлення з місць надходили до центру. Водночас регіональні архіви надають і певну додаткову інформацію про діяльність місцевих громад адвентистів. Загалом у дослідженні використано близько 140 архівних справ із 40 фондів.

У підрозділі 1.3. - «Методи дослідження» - схарактеризовано методологія дослідження адвентистів сьомого дня у визначених темою межах, а в підрозділі 1.4. підсумовано викладене в першому розділі.

У другому розділі - «Виникнення та розвиток адвентизму в ХІХ ст.» - розглядається історія конфесії на тих землях, де вона зародилася і пізнала своє перше становлення - у Сполучених Штатах Америки і Європі. Саме там адвентизм сформулював основні принципи власної догматики та започаткував церковну організацію і саме їх стали приміряти на соціальне підґрунтя Російської імперії перші місіонери нового релігійного руху, які прибули на українські землі.

У підрозділі 2.1. - «Зародження адвентизму у Сполучених Штатах Америки» - висвітлюються передумови виникнення нової релігійної течії і її становлення в названій країні. Ідейними джерелами адвентистського віровчення стали широко розповсюджені в XVIII і на початку XIX ст. праці таких богословів, як німці Юнг­Штіллінг, І. Бенгель, які визначили, що невдовзі відбудеться друге пришестя Христа на Землю. У Голландії пророкував близький кінець світу Г. Генцепетер, в Іспанії Бен-Езри, в Англії Й. Вольф та інші. Твори західноєвропейських богословів вплинули на формування віровчення адвентизму.

Одночасно з європейським есхатологічний рух виникає в Північній Америці, де з'явилися течії, що успадкували ідейне підґрунтя своїх попередників, однак уже в новому контексті й трактуванні. Безпосереднім засновником адвентизму справедливо вважають У. Міллера, ім'ям якого (міллеритами) у XIX ст. інколи називали перших адвентистів. Міллер уважно вивчав Біблію, після чого сприйняв ідею близького кінця світу, другого пришестя Христа та тисячолітнє його царство. Проповідувати свої погляди У. Міллер почав у 1831 р. серед баптистів, методистів, квакерів та інших течій. Згодом його прихильників стали називати адвентистами (від латинського adventus - пришестя). Вказаний У. Міллером термін кінця світу - 1843 р. - пройшов, а обіцяного не сталося, проте пророцтва його були настільки привабливими, що від них не хотілося відмовлятися. Адвентисти намагалися пояснити невдачу з пророцтвами тим, що Христос хотів випробувати своїх віруючих. Тому, вселивши їм надію на свій близький прихід, фактично прирік їх чекати на своє пришестя невизначений термін.

Єдиної організації адвентисти довго не могли створити, хоча передбачалося це зробити ще в 1845 р. Розбіжності простежувалися передусім у поглядах на віровчення. Частина віруючих стала сповідувати необхідність святкування суботи, замість неділі. З 1860 р. ця течія прийняла назву «адвентистів сьомого дня». У 1863 р. у м. Батл­Крік відбулася їхня перша генеральна конференція, були прийняті статут організації і символи віри. Серед членів організації значним впливом користувалася Е. Уайт. Свої переконання вона обґрунтовувала видіннями - спілкуваннями з Богом, які стали вшановуватися адвентистами сьомого дня як догматичні положення.

Становлення і зростання нового віровчення не могло задовольнитися лише формуванням своїх канонів, воно потребувало також розповсюдження, власної популяризації. Ці завдання виконала адвентистська періодика. Перша газета - «The Prezent Truth» («Справжня істина») - почала видаватися ще в 1849 р. У 70-х рр. XIX ст. в адвентистів сьомого дня з'явилися власні навчальні заклади.

Активна діяльність адвентистів сьомого дня сприяла потужному зростанню кількості їхніх послідовників на території Північної Америки. У 1910 р. адвентисти сьомого дня поділялися на 12 уніонів, до складу яких входили 69 конференцій, один уніонний округ і п'ять місіонерських полів. У всіх уніонах на початку ХХ ст. нараховувалося 61 543 дорослих члени общини. Їх обслуговували 67 навчальних закладів. До оздоровчих та лікувальних установ відносилися 58 санаторіїв.

У підрозділі 2.2. - «Проникнення перших адвентистів у Європу» - йдеться про зародження і поширення нового віровчення у Старому Світі. Першу появу адвентизму в Європі пов'язують із діяльністю вихідця з Польщі М. Чеховського. Він знайомиться з адвентистами в Батл­Крік і вже у 1857 р. приймає адвентистську віру. У 1864 р. він приїхав до Італії, де невдовзі створюється громада. За безпосередньої участі М. Чеховського в 1867 р. організовується перша громада в Швейцарії. Він встиг поширити своє віровчення і в Угорщині та Румунії. Є також неперевірені факти, які свідчать про проповідницьку діяльність М. Чеховського в Західній Україні, зокрема в Чернівцях.

У 1874 р. Генеральна Конференція відрядила до Швейцарії своїх служителів і вже в листопаді там відбулися перші офіційні збори адвентистів сьомого дня. Згодом вони заснували Іноземне трактатне товариство адвентистів сьомого дня, а потім - і видавничий дім у Базелі (1884 р.). Наступного року було покладено початок рухові адвентистів у Голландії. Кількість прихильників нового віровчення в Європі зростала, і тому їхня організація потребувала реформування. 1886 р. змінюється назва конференції зі «Швейцарської» на «Середньоєвропейську». У 1889 р. розпочала роботу перша в Європі місіонерська школа адвентистів сьомого дня.

У Німеччині перша громада була організована в 1876 р. На зібранні німецьких адвентистів у 1891 р. (м. Альтоні) країну було виокремлено із Середньоєвропейської конференції в самостійне місіонерське поле. Центром усього європейського руху (у тому числі і на території Російської імперії) стає місто Гамбург. У 1895 р. тут було відкрито молитовний будинок і перенесено з Базеля видавництво, яке отримало назву «Міжнародного трактатного товариства адвентистів». У 1899 р. у м. Фріденсау було відкрито санаторій, а також школу, в якій готувалися майбутні проповідники і пресвітери для Російської імперії.

У 1890 р. була організована офіційна громада в Угорщині. Через рік створюються контрольовані Генеральною Конференцією організації в Румунії. У Болгарії проникнення адвентизму не було бурхливим, а заснування першої громади затяглося аж до 1898 р. Місіонерська діяльність охоплювала також Югославію, Польщу і Прибалтику. Відчутні досягнення у зростанні кількості віруючих сприяли якнайшвидшому створенню регіональних конференцій на Скандинавському півострові: в 1880 р. - Датської, в 1882 р. - Шведської, в 1887 р. - Норвезької. Згодом у 1893 р. була відкрита місія адвентистів у Фінляндії. У 1878 р. адвентизм організаційно сформувався в Англії.

1901 р. була заснована Європейська генеральна конференція адвентистів сьомого дня, а з 1909 р., після чергового реформування організаційної структури, Європа увійшла до «Європейського відділення» Генеральної Конференції, яке очолював віце-президент.

Підрозділ 2.3. - «Передумови виникнення і становлення адвентизму в контексті пізнього протестантського руху в українських землях», - як і наступні, присвячено висвітленню передумов виникнення і становлення адвентизму в українських землях. Створення підґрунтя для розвитку адвентизму на українських теренах обумовили загалом ті фактори, що були притаманні становленню всього євангельського руху, водночас виділяються й ті чинники, які були властиві саме адвентистам і які сприяли розповсюдженню їхнього віровчення.

До передумов євангельського пробудження в Україні у другій половині XIX ст. відноситься специфічний етнічно-соціальний склад її південних та центральних територій, який зумовлювався особливостями заселення цих регіонів. Значна кількість інакомислячих на новозаселених землях сприяла тому, що вільнодумство та вільнолюбство, у тому числі й релігійне, було характерною рисою місцевого населення. Наступною передумовою було проживання німецьких колоністів. Адвентизм в Україну був принесений німцями, які жили в Північній Америці, а також першими віруючими з Німеччини. Національні зв'язки і відсутність мовного бар'єру відіграли головну роль у визначенні первинного середовища поширення адвентизму на українських теренах. До економічно-політичних факторів відноситься зародження вже в 20-30-ті рр. XIX ст. капіталістичних відносин на південних теренах Російської імперії, що сприяло духовному піднесенню, відчуттю свободи. Перетворення у громадському житті Росії, які мали місце за правління Олександра ІІ, сприяли розкріпаченню народної свідомості, пробудженню в народу інтересу до суспільно-політичного життя, зверненню населення до інших ідеологічних доктрин, зокрема й нових релігійних. Виникненню євангельського руху в Україні допомагало збільшення друку богословської літератури, особливо Біблій. Поширення євангельського вчення обумовлювалося і кризовими явищами в православ'ї.

Важливим підґрунтям для появи пізніх євангельських ідей був пієтизм та інші численні релігійно­реформаційні рухи в Росії, які намагалися повернути до біблійного християнства вільного від вікових язичницьких нашарувань. У багатьох із них можна простежити джерела тих віросповідних положень, які відрізняють віровчення адвентистів сьомого дня (богомоли, катари (альбігойці), «стригольники», «жидівство», феодосіївці, «Новий Ізраїль», ільїнці, суботники). Підґрунтям до виникнення протестантизму була діяльність православного сектантства (духоборів, молокан, трясунів, хлистів тощо) та інших релігійних течій, зокрема німецьких (штундизм).

У підрозділі 2.4. - «Конфесійні чинники зростання руху адвентистів» - зазначені особливості віровчення та організації адвентистів, які по-різному вплинули на їх становлення в Україні. До переваг розвитку, які позитивно вплинули на розповсюдження адвентизму, відноситься передусім новизна його віровчення. Адвентистів вигідно вирізняла широка, організована й глибока за змістом пропаганда своєї віри. Їм була притаманна жива проповідь, за якої кожен віруючий брав участь у богослужінні та задовольняв естетичні почуття. Сприяли зростанню кількості адептів також організаційна згуртованість, благодійницька діяльність, конфесійна література, культурно-освітня діяльність, боротьба за дотримання членами громад морально-етичних принципів: відмова від паління, алкоголю, уживання нечестивої їжі, загальна гігієна тощо. До цієї віри зверталися люди, які намагалися вийти за межі узвичаєного в суспільстві стереотипу.

Дещо зменшили можливі досягнення адвентизму в українських землях у складі Російської імперії: незнання країни, її народу, церкви, історії, незнання мови; поширення адвентизму у вигляді суцільних заборон, які змушували людей кардинально відмовитися від релігії батьків; суворість у дотриманні релігійних настанов; перевага в керівництві церквою іноземних підданих; неперспективність для частини потенційних віруючих визначення чіткої кількості врятованих.