Адвентисти сьомого дня в українських землях у складі Російської імперії: історико-політичний аспект (друга половина ХІХ ст. – 1917 р.)

У підрозділі 2.5. - «Виникнення адвентизму в українських землях Російської імперії» - розглянуто трансформації з термінами, якими могли позначати адвентистів сьомого дня, а також проаналізовано дату їх появи на досліджуваних територіях.

Використані назви «штундисти» і «сектанти» були традиційно загальновживаними в тодішній офіційній статистиці, діловодстві, науковій та іншій літературі, в періодиці. Саме цими термінами характеризували влада та Російська православна церква адвентистів та інших євангелістів, причому назва «штундисти» використовувалася переважно до початку ХХ ст. і поволі трансформувалася у поняття «сектантство», яке на початку ХХ ст. міцно закріпилося за трьома пізніми протестантськими течіями: адвентистами, баптистами та євангельськими християнами.

Відомостей про початкову діяльність адвентистів сьомого дня в Україні є небагато. Перші автори їх паростки в колишній Російській імперії пов'язували з німецькими колоністами. Сьогодні загальноприйнятою в літературі датою зародження адвентизму на вітчизняних теренах визначається 1886 р. Саме тоді представник Генеральної Конференції Л. Конраді разом з Г. Перком завітав у Таврійську губернію, де в Євпаторії було виявлено близько 30 «братів», які вже були підготовлені Я. Ресвіком. Після кількох зібрань, проповідей та проведення об'єднавчої роботи було здійснене офіційне хрещення новонавернених і заснована в містечку Бердебулат (за іншими джерелами - Барди Булат), нині селище Привільне, перша громада адвентистів сьомого дня.

Разом з тим, при визначенні дати зародження адвентизму на вітчизняних теренах фактично не використовувалися архівні джерела. Ускладнює процес наукового пошуку витоків адвентистів в Україні плутанина у виокремленні їх громад із загальної маси «сектантства». Для датування ми послуговувалися згаданою в документах назвою тільки «адвентисти». Найраніше згадка з чітким зазначенням назви конфесії датується 1896 р., в якій засвідчується наявність на середину 90-х рр. ХІХ ст. на Волині добре відпрацьованої схеми розповсюдження адвентистами власної літератури, яка користувалася певним попитом, а він міг бути стабільним лише в діючих громадах. Займався її розповсюдженням житель с. Недбієвки Г. Шульц, який перейняв учення адвентистів у 1878 р. Цією датою ми позначаємо появу перших адвентистських організацій (щонайменше - груп віруючих) в українських землях у складі Російської імперії.

У підрозділі 2.6. - уміщено висновки, в яких автором зроблено узагальнення та підбито підсумки дослідженого в другому розділі.

Наступний третій розділ - «Формування організаційної структури адвентистів сьомого дня на території України» - розкриває еволюцію церковної організації адвентистів в українських земель, показує розвиток громад в окремих регіонах та кількісні зміни у складі віруючих.

У підрозділі 3.1. - «Конфесійні з'їзди та кількісні зміни у складі віруючих» - зазначено про формування адвентистами своєї організації. Перше загальне зібрання адвентистів у Російській імперії відбулося 1890 р. Росія входила на той час до Середньоєвропейського Союзу адвентистів сьомого дня. У 1892 і 1894 рр. відбулися другий і третій з'їзди Східноєвропейського поля. Четвертий загальний форум стався в 1895 р. На зламі століть адвентисти сьомого дня перейшли тисячну межу і мали 33 громади. У 1901 р. було створено Німецько-російський союз­союзів. Східноєвропейське поле адвентистів Росії розділили на Південноросійський союз громад і Північноросійське місіонерське поле. Російські адвентисти входили до складу Середньоросійського місіонерського поля, яке не мало власної організації і тому підпорядковувалося безпосередньо Німецько-російському союзу-союзів. У 1904 р. на хуторі Якотинцеве відбулося його перше офіційне зібрання.

Після проголошення імператором релігійної свободи в 1905 р. було вирішено об'єднати адвентистів Росії незалежно від етнічної належності. У зв'язку з цим відбувся новий структурний поділ організацій віруючих у Росії на Південноросійське, Середньоросійське і Північноросійське місіонерські поля, Східноросійський союз громад та Кавказ з Азійською частиною імперії. Українські адвентисти були розділені між першими двома структурними підрозділами.

У 1907 р. у Ризі відбувся перший з'їзд Російського союзу-союзів (уніону). Нове утворення складалося з шести конференцій із загальною кількістю 2800 членів. Другий з'їзд Російського уніону адвентистів сьомого відбувся в 1910 р. у Мітаві (Прибалтиці). Він констатував загальну кількість віруючих у межах держави - 3829. Адвентисти в українських землях розподілялися таким чином: території Херсонської, Катеринославської, Таврійської губерній і Бессарабії входили до Південноросійської конференції; Волинська губернія - до Західноросійського поля; Київська, Подільська, Полтавська, Чернігівська і Харківська губернії - до Малоросійського поля.

На 1911 р. припадає пік темпів кількісного зростання адвентистів. Цього року їх було близько 5000. Повних підрахунків щодо віруючих саме на українських територіях адвентисти не проводили. Визначено, що приблизна кількість їх адептів у 1911 р. становила 2750. Швидке кількісне зростання адвентистів до 1911 р. пояснюється кількома чинниками: дарованими імператором релігійними свободами і законодавчим визнанням адвентистів; масовим юридичним оформленням переходів в адвентизм із православ'я тими, хто давно фактично відійшов від офіційної церкви.

З 1914 р. Російський уніон був розділений на Східно­ і Західноросійський союз­союзів. Українські громади ввійшли переважно до складу останнього. У 1916 р. адвентисти провели свій четвертий Всеросійський форум, їх загальна кількість становила 6085 віруючих. У результаті Лютневої революції 1917 р. в Російській імперії становище адвентистів змінилося на краще. На території новоствореної Української Держави налічувалося близько 2000 віруючих. Усі вони об'єднувалися у три союзи: Малоросійський, Чорноморський та Азовський. Керівники адвентистів у зв'язку зі змінами в політичній ситуації на російському постімперському просторі, вбачали необхідність виділити всі організації адвентистів сьомого дня, що діяли на території Української Держави, у самостійну одиницю з центром у Києві.

У підрозділі 3.2. - «Німецький чинник в історії становлення адвентизму в українських землях» - з'ясовано деякі аспекти діяльності етнічних німців, які позначилися на розвитку руху адвентистів в українських землях. Виняткова участь німецьких колоністів на етапі становлення адвентистських організацій є незаперечною. Переважна більшість місцевих регіональних організацій до 1906 р. очолювалася саме ними. Після загострення відносин з Німеччиною та особливо з початком війни ставлення російської влади до німців-адвентистів погіршилося, їм інкримінували антимілітаристську пропаганду на користь ворожої держави. Разом з тим припускаємо, що частина етнічних німців і навіть росіян з-поміж адвентистів справді була налаштована вороже щодо російського самодержавства й була на боці Німеччини. Утім, антидержавні настрої не були масовими.

Поразки Росії у війні змушували недієздатний царат шукати численних «зрадників» серед німців-адвентистів. По їхній місіонерській роботі удару завдала постанова 1914 р. про заборону говорити німецькою мовою. Апогеєм дискримінаційної кампанії щодо німців взагалі і адвентистів зокрема стали закони від 1915 р., які обмежували німецьку активність у Росії і наказували ліквідувати землеволодіння та оренду землі російськими підданими німецького походження. Було прийнято суворі закони щодо іноземної власності в імперії Романових. З 1916 р. почалося виселення німців-адвентистів у східні регіони Росії або за її межі.

У наступному підрозділі 3.3. - «Зародження та розвиток громад адвентистів в окремих регіонах» - подано матеріал про розвиток адвентизму в українських регіонах, який є практично не досліджений в науковій літературі.

У ХІХ ст. адвентисти з'явилися в чотирьох губерніях: у Волинській, за нашими даними, - у 1878 р., її хронологічну першість можна пояснити передусім значною концентрацією на території етнічних німців, які були піонерами в поширенні течії адвентистів у Російській імперії, а також безпосередньою близькістю Волині до кордонів з Європою; у Таврійській губернії - наприкінці 80-х рр. ХІХ ст., хоча офіційні повідомлення про адвентистів у губернії з'являються лише після 1906 р., коли їхня діяльність була легалізована владою; у Харківській - у 1888 р.; у Катеринославській - у середині 90-х рр. XIX ст. У решті губерній адвентисти з'явилися на початку ХХ ст. У Київській губернії вони згадуються в 1900 р. Через два роки діяла громада в м. Києві. У багатьох організаціях Київщини кількість віруючих становила більше 100 осіб. Перші адвентисти в Херсонській губернії могли з'явитися ще наприкінці 80-х рр. ХІХ ст., однак інформація про існуванні таких громад відсутня. Вони згадуються лише в 1909 р., коли було офіційно зареєстровано Одеську громаду адвентистів. У Полтавській та Подільській губерніях перші громади сформувалися в 1909 р. У Чернігівській губернії, за нашими даними, організації адвентистів не існувало.

У 1917 р. ми можемо констатувати збереження, хоча із втратами, загального руху адвентистів в українських регіонах, при цьому лише віруючим Харківщини і Катеринославщини вдалося збільшити свою чисельність.

У підрозділі 3.4. підсумовано сказане в третьому розділі.

У четвертому розділі - «Внутрішньоконфесійна діяльність» - у коло огляду потрапили такі аспекти діяльності громад адвентистів як обрядовість, місіонерство, видавнича діяльність, релігійна освіта та фінансова практика.

У підрозділі 4.1. - «Обрядова та місіонерська діяльність» - проаналізовані одні з найважливіших складових роботи адвентистів. Особливості внутрішнього розвитку адвентистів стосувалися переважно догматики та організації: деяких обрядів, управлінської та фінансової системи. Посади в громадах адвентистів були виборними. На чолі громади стояв пресвітер (у невеличких групах його обов'язки виконував «керуючий брат»), який здійснював обряди. Молитовні зібрання адвентистів складалися з читання слова Божого, проповідей, молитов і співання гімнів. Адвентисти абсолютизували суботу, не визнавали загальнообов'язкових молитов, які мали в них характер живих імпровізацій. Чіткої періодичності у проведенні адвентистами молитовних зборів не існувало, переважно три-чотири рази на тиждень.

Адвентистів відзначав їх значний «прозелітизм», тобто прагнення завербувати якнайбільше прихильників. Для більш успішного залучення членів до своєї громади, адвентисти, крім молитовних, улаштовували й особливі «зазивні» зібрання, на яких знайомили відвідувачів зі своїм віровченням. Справою місії та духовного напуття займалися «благословенні проповідники» («благовісники»), «роз'їзні (не рукопокладені) проповідники» і «біблійні працівники» (останні згадуються в документах досить рідко). До виключної прерогативи благословенних проповідників належало рукопокладення та висвячення нових проповідників, турбота про релігійно-моральний рівень. До початку ХХ ст. справою місії займалися виключно іноземці або етнічні німці.

У підрозділі 4.2. - «Видавнича справа» - розглянуто розвиток друкарської справи в адвентистів, яка була одним із дієвих засобів місіонерської пропаганди та духовного розвитку громад. Перший зафіксований прецедент з розповсюдженням літератури адвентистів на українських територіях і в Російській імперії взагалі стався в 1895 р. Справою цензури видань займалося Головне управління у справах друку МВС, яке періодично і вибірково надавало право ввозити літературу з-за кордону, що штовхало адвентистів та інших євангелістів до нелегального ввезення і видавництва необхідної духовної літератури.

Адвентистські журнали німецькою мовою «Голос истины» и «Вестник христианина» з'явилися в Росії в 1880-х рр., а російською мовою - «Маслина» - у 1905 р. Крім того, з 1908 року щомісяця виходив додаток до його номера. У липні 1907 р. у Ризі було запроваджено Трактатне товариство адвентистів, яке видавало й розповсюджувало в Росії книги адвентистів, їх брошури і журнали російською, німецькою, латиською, естонською і польською мовами.

Відносно лояльне ставлення уряду до друкованої адвентистами продукції тривало щонайменше до 1912 р. Перші застереження пов'язані із закриттям того ж року журналу «Маслина». Тому з 1913 р. в С.­Петербурзі налагоджується випуск нового журналу адвентистів - «Благая весть» із додатком. Назване періодичне видання друкувалося з перервами до 1918 р. З початком війни вимоги цензури до видань адвентистів значно зросли, але не лише цей чинник вплинув на згортання видавничої справи. Цьому сприяло й загальне зубожіння адвентистів, а духовна література коштувала недешево, тому великих дивідендів від реалізації власної богословської літератури церква адвентистів не мала навіть у відносно сприятливі роки діяльності.

У підрозділі 4.3. - «Релігійна освіта» - проаналізовано розвиток різновидів освітньої роботи, яка була важливим чинником діяльності адвентистів, оскільки пізнання вчення та його усвідомлене дотримання були неможливими без оволодіння елементарною грамотністю, а проповідування - без ґрунтовної богословської освіти. Звернувши увагу на негативний стан розвитку тодішньої громадської освіти, адвентистські віруючі ще наприкінці ХІХ ст. висували ініціативу про створення молодіжних гуртків і дитячих недільних шкіл, про відкриття біблійних курсів для юнацтва. При цьому засновники цих закладів, крім суто релігійної мети, переслідували й загальнопросвітницьку. Утім, до успіхів протестантів в освітянській сфері влада поставилася негативно.

Адвентистські місіонери, проповідники з Росії отримували богословську освіту спочатку в школі Гамбурга, а згодом для російських студентів було започатковане відділення в семінарії у Фріденсау. Більшість віруючих опановувала елементарну грамотність на місцях. Для цього на території Російської імперії з 1903 р. були введені суботні біблійні школи. Згодом вони поряд із регулярними молитовними зібраннями перетворилися на постійний атрибут діяльності майже кожної громади. Крім суботніх шкіл, справою освіти дітей та юнаків займалися й молодіжні гуртки, школи при помешканнях членів громад для навчання елементарної грамотності також і дітей інших конфесій. Крім того, влаштовувалися притулки й дитячі сади для дітей, де здійснювалося як релігійне, так і світське навчання. Адвентисти використовували перелічені освітні зібрання за участю громадян і для пропаганди свого віровчення, що ставало додатковим фактором для заборони їхньої діяльності владою.

У підрозділі 4.4. - «Фінансова практика» - розглянуто фінансову діяльність конфесії. Матеріальна база українських організацій адвентистів забезпечувалася переважно пожертвуваннями віруючих і надходженнями коштів з-за кордону. Згідно з віровченням адвентистів члени громади повинні жертвувати на поширення Євангелія десяту частину зароблених коштів, однак «десятина» не була примусовою. Крім того, діяв щотижневий збір (хто скільки міг відкласти за тиждень), збиралися гроші на суботніх школах та інше. Кількість зібраних коштів залежала від заможності членів громад. Переважна більшість адвентистів дотримувалася церковних канонів та сприяла матеріальному благополуччю своєї організації. Водночас ми не виключаємо й факторів недобросовісності окремих віруючих у пожертвах.

Зібрані гроші, крім тих, які забезпечували функціонування регіональних організацій, відсилалися до уніону, керівники якого щороку звітували перед віруючими про їх розподіл. Головні витрати йшли на справу місії, зокрема на оплату роботи проповідників, які займалися біблійною й місіонерською діяльністю. У пресвітерів постійних і чітко встановлених зарплат не було, їхні виплати залежали від кількості членів громади та від наявності чи відсутності постійного заробітку. Кошти також направлялися для забезпечення роботи суботніх шкіл, для благодійності тощо. Гроші з-за кордону надходили переважно на покриття дефіциту бюджету Російського уніону. З початком Першої світової війни іноземна допомога адвентистам була заборонена.

У підрозділі 4.5. викладено висновки до четвертого розділу.

В останньому п'ятому розділі - «Еволюція політики самодержавства щодо адвентистів в українських землях упродовж досліджуваного періоду» - розкрито зміст політики держави та РПЦ щодо адвентистів і відносин конфесії з владою в українських землях, які входили до складу Російської імперії.

У підрозділі 5.1. - «Особливості політики Російської православної церкви щодо адвентистів у розрізі загального євангельського руху» - предметом розгляду стали взаємовідносини між офіційною церквою і протестантськими конфесіями. Оскільки якихось помітних особливостей політика офіційної церкви щодо адвентистів серед решти конфесій євангелістів не мала, то розглядалося ставлення РПЦ до протестантизму загалом.

Загрозу власному авторитету і благополуччю РПЦ відчула тільки з 60-х рр. ХІХ ст., коли численні повідомлення з місць у єпархіальні управління свідчили про швидке поширення «штунди». Про перші протестантські громади переважна більшість православних священнослужителів мала достатньо поверхове уявлення. Тому якихось загальних заходів боротьби з новим різновидом «сектантства» не розроблялося. Боротьбу з ним вело, головним чином, духовенство тих місцевостей, де вперше з'являються громади євангелістів.

Особливу роль у боротьбі з протестантизмом наприкінці ХІХ ст. відігравав Св. Синод. З цією установою пов'язані суворість церковної цензури, переслідування прогресивних діячів культури, репресії проти «сектантства». З ініціативи Св. Синоду була започаткована законодавча база, спрямована на його переслідування і знищення. Для боротьби з протестантством і розколом були створені церковні братства, а також місіонерські комітети на місцях, до складу яких входили місцеве духовенство й активісти з парафіян. Важливим засобом заохочення місіонерської діяльності було збільшення матеріального забезпечення священиків. Водночас більш розповсюдженими виявилися спеціальні з'їзди православного духовенства повітового, губернського (єпархіального) і всеросійського рівнів. Схвалені на них рішення доводилися до відома світської влади і мали суттєвий вплив на політику держави щодо протестантів. Характерною тенденцією в прийнятті рішень антисектантських з'їздів було наростання вимог адміністративно­силових заходів з боку світської влади. І вона дослуховувалася до порад РПЦ у розробці релігійного законодавства. Водночас після 1905 р., коли законодавство в релігійних питаннях було значно лібералізоване, духовенство нерідко ігнорувало укази про законодавче закріплення прав адвентистів.

У відповідь на антипротестантську пропаганду, а інколи й провокації з боку РПЦ, «сектанти» відповідали адекватно, наскільки їм дозволяла це зробити їх чисельність та невтручання місцевої влади. Варто констатувати й те, що частина представників адвентистської конфесії інколи висловлювалася вкрай радикально й образливо на адресу православної церкви. Такі дії провокували недружелюбність, а потім і ворожнечу між адвентистами і православними, а це ще більше загострювало стосунки між конфесіями.

У підрозділі 5.2. - «Політико-правовий аспект стосунків самодержавства та адвентистів у контексті загального протестантського руху другої половини ХІХ - перших років ХХ ст.» - аналізується період, коли адвентисти здійснювали перші кроки до формування власної організаційної структури й були порівняно маловідомі самодержавству, тому офіційне законодавство спрямовувалося передусім на вже знайомі на той час євангельські конфесії й течії, зокрема баптистські, «штундистські».

Непевність становища нового євангельського руху в Російській імперії поглиблювалася не лише неможливістю його кваліфікування офіційною владою, але й пов'язаною з цим відсутністю законодавства. Німецький баптизм отримав у державі статус легального віросповідання в 1879 р. Цей закон поширювався тільки на іноземців та осіб, які перейшли в баптизм із неправославних християнських сповідань і практика його застосування не була однозначною. У 1883 р. майже всім «сектам» дозволялося проведення молитовних зібрань за умови не порушення загальних правил благочинства і громадського порядку. Разом з тим зазначений законодавчий акт мав багато суперечностей і розбіжностей, а це відкривало широкий простір для адміністративного свавілля та ставило реалізацію деяких положень закону в залежність від вердикту виконавчої влади.

У 1894 р. на хвилі нових негативних настроїв щодо євангелістів вийшов указ, який визнавав «штунду» найбільш шкідливою не тільки в релігійному, але й у політичному сенсі, оскільки її представники начебто заперечували церковні обряди, таїнства, не визнавали влади, присяги та військової служби, проповідували соціалістичні принципи. На суворість закону «штундисти» відповіли заперечуванням своєї назви, ототожнюючи себе з баптистами або «євангелістами», до яких могли уподібнитися й адвентисти.

Крім указів і циркулярів, які спрямовували й скеровували дії щодо протестантів, у боротьбі з ними різні урядові структури та їх представники на місцях використовували й арсенал законодавства, яке значно підсилювало заходи, спрямовані на боротьбу з місіонерською діяльністю євангелістів: обмеження громадянських прав, виселення, виправні роботи тощо.

Наприкінці ХІХ ст. стало зрозуміло, що «сектантство», незважаючи на утиски з боку влади не тільки не втратило своєї активності, але й зростало кількісно. На хвилі зростання революційних настроїв серед населення, щоб не втратити законодавчу ініціативу, уряд видає 1903 р. щодо «сектантів» черговий указ, який фактично скасував постанови 90-х рр. і повернув релігійне правове коло до дії закону 1883 р. Але цей юридичний акт, зберігаючи вади законодавства щодо «штундистів» ХІХ ст., уже застарів, оскільки якісно й кількісно змінилося саме «сектантство».

У підрозділі 5.3. - «Відносини самодержавства й адвентистів у розрізі євангельського руху в 1905-1913 рр.» - досліджено політику самодержавства щодо конфесій адвентистів у період, коли відбулися головні і доленосні для них зміни в еволюції їх взаємовідносин з владою.

Необхідність прийняття нового віросповідного закону з особливою гостротою визріла на початку 1905 р., коли в Російській імперії розпочалися революційні заворушення. Сенат і Комітет Міністрів видали в 1905 р. укази, згідно з якими надавалося усім громадянам країни право вільного обрання і сповідування віри в межах, дозволених законом. Названі законодавчі акти від самого початку його введення в дію мали чимало «пасток» для протестантів, зокрема обмеження стосувалися облаштування молитовних будинків, організації громад, процедури виходу з православ'я.

У 1906 р. вийшли укази, які регулювали скликання з'їздів «сектантів». Для адвентистів був небезпечний установлений кількісний ценз членів громади - 50 осіб, який фактично унеможливлював саму її реєстрацію, оскільки більшість організацій адвентистів була меншою. Крім того, сповна скористатися чинним законодавством адвентисти не могли й тому, що отримавши загальні свободи віросповідання, вони не були визнані офіційно діючою конфесією. Лише 6 листопада 1906 р. на адвентистів поширювалися всі законоположення, що стосувалися баптистів ще з 1879 р. Визнання конфесії давало нові можливості для проповідування їхнього віровчення.

У 1910 р. було видано циркуляр, який встановив більш суворий регламент для проведення адвентистами своїх форумів. Без належного дозволу заборонялося проводити й грошові пожертви серед віруючих та ін. Недотримання всіх законодавчих вимог призводило до офіційного закриття громад, тому більшість їх продовжувала діяти фактично напівлегально. У середині 1913 р. політика влади щодо євангелістів зазнає чергових змін, адвентистів, як і решту євангелістів, звинуватили в політичній неблагонадійності. Їм намагалися навісити ярлик антимілітаристів та революціонерів - головних підбурювачів неспокою в державі.

У підрозділі 5.4. - «Політика влади щодо адвентистів у 1914-1917 рр.» - висвітлено найскладніший період в історії адвентизму на вітчизняних землях, оскільки тоді вирішувалося питання існування адвентистської церкви як організації. Однією з дискусійних проблем, що постала перед нею, була участь її віруючих у війні. В основах віровчення адвентистів сьомого дня чітко зазначалося, що кожен віруючий повинен дотримуватися Божої заповіді «не убий». Водночас ця ж сама ідеологія вимагала визнавати й шанувати наявну державну владу та дотримуватися законодавства, а отже, й військового обов'язку. Виразної позиції в ставленні до військової служби зі зброєю в руках керівники адвентистів не мали, а це покладало відповідальність за відповідні вчинки на кожного окремого віруючого. Адвентисти переважно заперечували військову службу в будь-яких її проявах. Самодержавство ж релігійну діяльність адвентистів та інших протестантів кваліфікувало як антиурядову і не забарилося з відповідними висновками. У 1916 р. було посилено нагляд за сектантським рухом, який обґрунтовувався боротьбою з антидержавними, на релігійному ґрунті, злочинами. Адвентистів в котре звинуватили у прояві посиленої діяльності і веденні пропаганди антимілітаристських ідей, а тому силоміць змушували брати до рук зброю, а після масових відмов заарештовували. Втім, антивоєнні настрої, як і відмова від служби в армії зі зброєю в руках, часто необґрунтовано перебільшувалися самодержавством. Ще на початку війни лідери адвентизму публічно висловлювали свої патріотичні почуття, лояльність до державної влади. Документи свідчать, що чимало адвентистів перебувало в діючій армії.

У 1917 р. були введені в дію нові обмеження щодо проведення адвентистами офіційних зібрань, тому переважна більшість громад проводила свої збори нелегально, невеликими групами. Так адвентистам удалося частково зберегти свої організації у дієвому складі. Після Лютневої революції 1917 р. відбулися певні демократичні зміни, й Тимчасовий уряд наказав звільнити з в'язниць частину засуджених, до числа яких потрапили й ув'язнені за релігійні переконання адвентисти. Були відмінені національні й релігійні обмеження. Останні законодавчі акти Російської держави сприяли збереженню і без того існуючих, однак нерідко ледь жевріючих, організацій адвентистів.

У підрозділі 5.5. підбивається підсумок викладеного в п'ятому розділі.

У висновках на основі опрацьованих наукових праць та значної джерельної бази підсумовано й узагальнено процес становлення і розвитку адвентистів в українських землях у складі Російської імперії за період із 70-х рр. ХІХ ст. - до 1917 р. Проведений аналіз наукового доробку свідчить, що зазначена тема певною мірою представлена у вітчизняній історіографії. Автори праць з історії адвентистів сьомого дня ввели в науковий обіг значний обсяг документів, окреслили той спектр питань, який підлягає науковій розробці. Разом з тим, вагоме місце в дослідженні було відведене архівним документам.

Адвентизм, як конфесія, розпочав становлення у ХІХ ст., коли було закладено основний напрямок його віровчення - про друге пришестя на Землю Ісуса Христа і майбутнє його тисячолітнє царство. Найбільш переконливим у цьому сенсі було вчення У. Міллера. Він створив перші громади нової релігійної течії - адвентизму. Основна догматика конфесії сформувалася під впливом поглядів і трактувань біблійних положень Е. Уайт. Світова організаційна структура адвентистів розпочала створюватися на початку 60-х рр. ХІХ ст. й відрізнялася оригінальністю та суворою централізацією. Адаптація нового вчення в українських землях відбувалася на вже підготовленому для розвитку пізнього протестантизму ґрунті. Сприяла поширенню адвентизму низка чинників, серед яких виділимо новизну віровчення, поширення в етнічно сприятливому середовищі німців-колоністів, широко організовану й глибоку за змістом пропаганду віровчення, організаційну згуртованість. Найбільше гальмували успішний розвиток організації адвентистів незнання першими місіонерами-іноземцями російської мови, вони керували церквою впродовж багатьох років, помилка в територіальній зорієнтованості місіонерської діяльності.

В історичній літературі зародження адвентизму в українських землях припадає на 1886 р. Як свідчать архівні джерела, він виник на цій території раніше - 1878 р. Організаційний поділ адвентистів залежав від розташування німецьких колоній, а після змішування німецьких і російських громад - від територіальних меж регіонів та кількості в них віруючих. На початковому етапі існування вона зростала повільно. Цей процес значно пришвидшився після 1906 р., коли адвентисти були визнані законодавчо. В українських губерніях у 1911 р., який був піком кількісного зростання, нараховувалося більше половини всіх віруючих Російської імперії. До 1917 р. у зв'язку з негативними змінами в політиці влади щодо адвентистів їх кількість дещо зменшилася. На території Волинської, Таврійської, Харківської і Катеринославської губерній перші громади адвентистів виникли в останній чверті ХІХ ст., у решті губерній - переважно після юридичного визнання конфесії в 1906 р. У Чернігівській губернії організація адвентистів не існувала.

У церковній структурі адвентистів посади різних рівнів були виборними. Очолював громаду пресвітер. Місіонерською і богословською роботою займалися біблійні працівники, проповідники та євангелісти. Місіонерська діяльність адвентистів була необхідним атрибутом сповідування віри і важливим чинником духовного зростання кожного віруючого. Під час пропагандистської діяльності застосовувалися різноманітні заходи, зокрема й ті, що виходили за межі законодавства. Періодичними виданнями адвентистів були журнали «Маслина» (1905-1913 рр.), «Благая весть» з додатком «Вестник христианина» (1913-1918 рр.). Відносно вільне видавництво літератури тривало з 1907 до 1912 рр. Офіційна діяльність власних освітніх шкіл, курсів для юнацтва, притулків й дитячих садів, біблійних курсів адвентистів, де здійснювалося як релігійне, так і світське навчання, заборонялася владою, тому на території Російської імперії вони діяли напівлегально. Богословську освіту проповідники з українських земель здобували в Німеччині. Джерелами надходження коштів для організації адвентистів була «десятина», щотижневі збори, під час занять суботньої школи та на засіданнях юнацьких гуртків, разові пожертви. Незначні кошти надходили з-за кордону. Рада Російського уніону займалася перерозподілом коштів, які призначалися на утримання центрального апарату, для оплати праці пресвітерів, проповідників, на купівлю релігійної літератури та інвентарю, для забезпечення роботи суботніх шкіл, на благодійність тощо.

Політика влади щодо адвентистів у контексті загальносектантського спрямування пройшла кілька етапів. Першими правовими актами, які, хоч і з застереженнями, але дозволяли діяльність «сектантських» течій, були закони 1879 і 1883 рр. Щодо протестантів найбільш одіозним у правовому полі досліджуваного періоду було положення від 1894 р. про визнання «штунди», до якої відносили й адвентистів, особливо шкідливою течією. Недосконалість імперського законодавства на практиці створювала численні прецеденти щодо його недотримання. Адвентисти зазнавали переслідувань і з боку православної церкви, яка таким чином протистояла «іновір'ю» і захищала той політичний устрій, систему і традиції, які фактично створили її і надали відповідний статус. Зауважимо, що й адвентисти виявляли некоректні дії щодо православної церкви.

На хвилі революційних подій у 1905 р., йдучи назустріч численним вимогам ліберальних політичних течій, самодержавство надало всім громадянам країни право вільного обрання і сповідування віри в межах, дозволених законом, утім проголошений указ від початку містив чимало положень, які можна було трактувати неоднозначно, і кожна зі сторін (адвентисти або влада) намагалися це робити на свою користь. З початком реакції і в подальшому імператорський закон був скорегований виданням урядових постанов та інструкцій, в яких законоположення щодо «сектантів» виписувалися на користь зацікавленого в їх ослабленні самодержавства. Крім того, юридично скористатися дарованими правами адвентисти змогли лише після 6 листопада 1906 р., і це позитивно вплинуло на зростання кількості їхніх прихильників, розширювало власну організацію, відкривало нові перспективи для місіонерської діяльності. Проте з 1910 р. відбувається чергова корекція політики самодержавства, яка була пов'язана з регламентуванням зібрань адвентистів. За неможливості дотримання всіх, визначених владою застережень, адвентисти змушені були свідомо порушувати їх, тому більшість громад продовжувала діяти фактично напівлегально. У 1913 р. адвентистів було віднесено до найбільш неблагонадійних категорій населення. Поглибили антиадвентистську спрямованість заходів самодержавства й пацифістські переконання адвентистів, які були важливою перевіркою на вірність віровченню для кожного члена церкви, особливо вищих керівників конфесії, оскільки вони змушені були рахуватися з урядовими директивами. Чіткої позиції лідери адвентистів у військовому питанні не виголошували, проте офіційно вона не була антиурядовою. Своє ж бачення військового обов'язку кожен віруючий трактував і розв'язував по-своєму, керуючись глибиною своїх релігійних переконань та об'єктивними чинниками. За наявними фактами, частина адвентистів перебувала в армії, з них певна кількість брала участь у військових діях на фронтах.

Політика самодержавства щодо адвентистів сьомого дня не знищила їхньої організації, яка діяла до 1917 р. напівлегально. Після падіння режиму царату адвентисти отримали можливість для відкритої діяльності, яка була репрезентована на чергових з'їздах конфесії. З огляду на прихід до влади українських національних урядів, які робили спроби створення в релігійній галузі демократичного законодавства, розвиток Церкви адвентистів сьомого дня в Україні міг би мати виразні перспективи. На жаль, цьому не судилося збутися.

Основні положення і висновки дисертації викладені в таких опублікованих працях

Монографія і брошура:

1. Сітарчук Р. Адвентисти сьомого дня в українських землях у складі Російської імперії (друга половина ХІХ століття - 1917 рік) / Роман Сітарчук. Полтава: Скайтек, 2008. 324 с.

2. Сітарчук Р.А. Із історії адвентистів сьомого дня в Полтаві / Роман Анатолійович Сітарчук. Полтава - Київ: Джерело життя, 2007. 30 с.

Статті і публікації у фахових наукових виданнях:

3. Сітарчук Р. З історії виникнення та розвитку адвентизму в ХІХ столітті / Роман Сітарчук // Українське релігієзнавство. 2006. №39. С. 103 - 112.

4. Сітарчук Р.А. Наукова література про зародження адвентизму в українських землях у складі Російської імперії / Роман Анатолійович Сітарчук // Історична пам'ять. Науковий збірник. Полтава: АСМІ, 2006. №2. 198 с. С. 131 - 140.

5. Сітарчук Р.А. Про передумови та причини виникнення і становлення протестантизму в Україні / Роман Анатолійович Сітарчук // Історична пам'ять. Науковий збірник. Полтава: АСМІ, 2006. №1. 182 с. С. 36 - 45.

6. Сітарчук Р. Архівні документи про початки адвентизму на українських землях / Роман Сітарчук // Українське релігієзнавство. 2007. №43. С. 106 - 114.

7. Сітарчук Р.А. Виникнення та перші роки діяльності адвентистів у Херсонській губернії / Роман Анатолійович Сітарчук // Література та культура Полісся / [відп. ред. і упор. Г.В. Самійленко]. Ніжин: Видавництво НДУ імені М. Гоголя, 2007. Вип. 36: Історія та культура Полісся у загальноукраїнському контексті. 328 с. С. 197 - 207.

8. Сітарчук Роман. Зародження адвентизму на теренах Волинської і Подільської губерній / Роман Сітарчук // Наука. Релігія. Суспільство. Донецьк: ІПШІ МОНУ і НАНУ «Наука і освіта», 2007. №4. С. 114 - 119.

9. Сітарчук Р.А. Зародження адвентизму в Таврійській губернії (кінець ХІХ - початок ХХ століть) / Роман Анатолійович Сітарчук // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. Запоріжжя: Просвіта, 2007. Вип. ХХІ. 560 с. С. 121 - 125.

10. Сітарчук Р.А. Німецький чинник в історії становлення адвентизму на українських землях у складі Російської імперії / Роман Анатолійович Сітарчук // Вопросы германской истории: сб. науч. тр. / отв. ред. С.И. Бобылева. Днепропетровск: Пороги, 2007. 410 с. С. 72 - 80.

11. Сітарчук Р.А. Перша громада адвентистів у Полтаві / Роман Анатолійович Сітарчук // Історична пам'ять. Науковий збірник. Полтава: АСМІ, 2007. №1. 202 с. С. 138 - 147.

12. Сітарчук Р.А. Адвентисти в Катеринославській губернії за часів царської Росії / Роман Анатолійович Сітарчук // Наука. Релігія. Суспільство. Донецьк: ІПШІ «Наука і освіта», 2008. №2. С. 219 - 224.

13. Сітарчук Роман. «Антимілітаристська діяльність» адвентистів у розрізі політики самодержавства / Роман Сітарчук // Наукові записки. Історичні науки. Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2008. Вип. 12. 300 с. С. 202 - 213.

14. Сітарчук Р.А. Виникнення адвентизму в Харківській губернії / Роман Анатолійович Сітарчук // Історична пам'ять. Науковий збірник. Полтава: АСМІ, 2008. №1. 186 с. С. 106 - 112.

15. Сітарчук Р.А. Освітньо-видавнича діяльність адвентистів у Наддніпрянській Україні / Роман Анатолійович Сітарчук // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: зб. наук. праць. Дніпропетровськ: видавництво ДНУ, 2008. 404 с. С. 254 - 262.

16. Сітарчук Р. Перші громади адвентистів у Київській губернії / Роман Сітарчук // Наукові записки з української історії: зб. наук. статей. Переяслав-Хмельницький, 2008. Вип.20. 562 с. С. 539 - 545.

17. Сітарчук Р.А. Політика самодержавства щодо адвентистів у контексті загального євангельського руху у 1905-1913 рр. / Роман Анатолійович Сітарчук // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського: зб. наук. праць / за заг. ред. проф. П.С. Григорчука. Вінниця, 2008. Вип. 13. Серія: історія. 432 с. С. 34 - 39.

18. Сітарчук Р. Політико-правовий аспект відносин самодержавства та адвентистів у контексті загального протестантського руху в другій половині ХІХ - перших роках ХХ століть / Роман Сітарчук // Українське релігієзнавство. 2008. №47. С. 99 - 108.

19. Сітарчук Р.А. Становлення і перші роки діяльності Дзензелівської громади адвентистів / Роман Анатолійович Сітарчук // Історична пам'ять. Науковий збірник. Полтава: АСМІ, 2008. №2. 208 с. С. 128 - 135.

20. Сітарчук Р.А. Взаємовідносини православної церкви та адвентистів за часів Російської імперії / Роман Анатолійович Сітарчук // Культурологічний вісник: науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. Запоріжжя, 2009. Вип.23. 240 с. С. 161 - 167.

21. Сітарчук Р. Методи дослідження діяльності адвентистів сьомого дня в українських землях / Роман Сітарчук // Історична пам'ять. 2009. №1. 140 с. С. 86 - 91.

22. Сітарчук Р.А. Обрядовість і місіонерство адвентистів у перші роки їх діяльності в українських землях / Роман Анатолійович Сітарчук // Наука. Релігія. Суспільство. Донецьк: ІПШІ МОНУ і НАНУ «Наука і освіта», 2009. №1. С. 43 - 50.

23. Сітарчук Р. Огляд сучасних історіографічних досліджень з історії адвентистів сьомого дня в Україні / Роман Сітарчук // Українське релігієзнавство. 2009. №49. С. 249 - 260.

Публікації в інших виданнях:

24. Сітарчук Роман. Радянська історіографія про діяльність протестантських конфесій в Україні / Роман Сітарчук // Релігія і церква в історії України: зб. матер. Міжнародної наукової конференції (Полтава, 14 - 16 вересня 2005 року) / Полтав. держ. педагогіч. ун-т. Полтава: АСМІ, 2006. 556 с. С. 394 - 403.

25. Сітарчук Роман. Проникнення адвентизму в Європу / Роман Сітарчук // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. Книга І. Львів: Логос, 2007. С. 800 - 806.

26. Сітарчук Р. Огляд дисертації О.В. Безносової / Роман Сітарчук // Держава і церква в Україні за радянської доби: зб. наук. статей ІІ Всеукраїнської наукової конференції (Полтава, 18 - 19 жовтня 2007 року) / Полтав. держ. педагогіч. ун-т. Полтава: АСМІ, 2008. 344 с. С. 269 - 277.

27. Сітарчук Роман. Особливості політики Російської православної церкви щодо євангелістів наприкінці ХІХ - початку ХХ століть / [Електронний ресурс]: Проект Фундації доброчинних громадських ініціатив «Україна - діаспора» та Фонду Ореста Цапа (Канада). Матеріали Четвертої міжнародної українсько-канадської наукової конференції «Українство у світі: Україна є там, де живуть українці». Український вимір. Чернігів, 2008. Випуск 7. 842 с. С. 709 - 720. 1 електрон. опт. диск (CD-ROM): кол.; 12 см. Системні вимоги: Pentium-256; 32 Mb RAM; Windows 98/2000XP; Adobe Acrobat Reader, версія 6.0 и вище.

28. Сітарчук Роман. Формування організаційної структури адвентистів сьомого дня / Роман Сітарчук // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. Книга І. Львів: Логос, 2008. 880 с. С. 524 - 532.

29. Сітарчук Р.А. Зародження адвентизму в бессарабських землях у складі Російської імперії / Роман Анатолійович Сітарчук // Культура - наука - цивілізація: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (Полтава, 15 травня 2008 року) / Аграрний коледж управління і права ПДАА. Полтава, 2008. 342 с. С. 61 - 63.

30. Сітарчук Роман. Джерела з дослідження початкової історії адвентизму в українських землях / Роман Сітарчук // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. Книга ІІ. Львів: Логос, 2009. 768 с. С. 232 - 237.

31. Сітарчук Р.А. Перші адвентисти в Одесі / Роман Анатолійович Сітарчук. // Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри: зб. наук. праць ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (Одеса, 10-11 квітня 2009 р.) / відп. ред. М.І. Михайлуца. Одеса: ВМВ, 2009. 397 с. С. 303 - 308.

32. Ситарчук Р.А. Архивные документы об истоках адвентизма на украинских землях / Ситарчук Роман Анатольевич // АльфАЩмега. М.: Источник жизни, 2009. №1 (29). 33 с. С. 25 - 29.

АНОТАЦІЯ

Сітарчук Р.А. - Адвентисти сьомого дня в українських землях у складі Російської імперії: історико-політичний аспект (друга половина ХІХ ст. - 1917 р.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук зі спеціальності 09.00.11 - релігієзнавство.

Інститут філософії імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України, Київ, 2009.

Дисертація присвячена висвітленню Церкви адвентистів сьомого дня на вітчизняних територіях у контексті її історико-політичного розвитку в перші роки становлення та організаційного формування. У роботі досліджуються передумови, причини та час виникнення громад адвентистів сьомого дня в українських землях. Розглядаються створення їх церковної структури, трансформації в кількісному складі й історія зародження регіональних осередків. Виокремлюються і характеризуються головні аспекти внутрішьоконфесійної діяльності адвентистів: богословська освіта, місіонерська робота, видавнича справа, фінансова практика. Аналізується еволюція взаємовідносин досліджуваної церкви з владою, зокрема комплекс аспектів політики самодержавства щодо адвентистів у період кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Ключові слова: адвентисти сьомого дня, зародження, історія, кількісні показники, конфесійна діяльність, політика, регіони, російське самодержавство, українські території, чинники.

SUMMARY

Sitarchuk R.A. Adventists of the seventh day in Ukrainian lands in composition of the Russian empire: historical and political aspect (the second half of ХІХ item - in 1917 year). - Manuscript.

The Dissertation on the receipt of scientific degree of doctor of historical sciences after speciality 09.00.11 - religious studies.

G.S. Skovoroda Institute of Philosophy of National Academy of Sciences of Ukraine (Department of Religious Studies), Kyiv, 2009.

The Dissertation is devoted illumination of Adventists of the seventh day Church on native territories in the context of it historical and political development in the first years of becoming and organizational forming. In work pre-conditions, reasons and time of origin of societies of Adventists of the seventh day are probed in Ukrainian lands. Creations of them are examined the church structure, transformations in quantitative composition and a history of origin of regional cells. The main aspects of homeconfession activity of Adventists are selected and characterized: the theological education, the missionary work, the publishing business, the financial practice. The evolution of mutual relations of the probed church is analysed with power, in particular complex of aspects of policy of autocracy in relation to Adventists in a period the end of the ХІХ beginning of ХХ century.

Keywords: Adventists of seventh day, origin, history, quantitative indexes, confession activity, policy, regions, Russian autocracy, Ukrainian territories, factors.

АННОТАЦИЯ

Ситарчук Р.А. - Адвентисты седьмого дня в украинских землях в составе Российской империи: историко-политический аспект (вторая половина ХІХ ст. - 1917 г.). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора исторических наук по специальности 09.00.11 - религиеведение.

Институт философии имени Г.С. Сковороды Национальной академии наук Украины, Киев, 2009.

Диссертация посвящена исследованию Церкви адвентистов седьмого дня в украинских землях в составе Российской империи в контексте исторического становления и организационного формирования конфессии, раскрытию эволюции адвентизма в отдельных регионах, а также изучению политики российского царизма относительно адвентистов седьмого дня в хронологической ретроспективе. В диссертации использованы наработки предыдущих исследователей и архивные источники, подавляющее большинство которых введено в научный оборот впервые.

Мировая организационная структура адвентистов на американском континенте начала создаваться в начале 60-х гг. ХІХ в. и отличалась оригинальностью и строгой централизацией. Распространению адвентистов седьмого дня в украинских землях способствовал ряд факторов, среди которых выделяются: новизна вероучения; его начальное распространение в этнически благоприятной среде немцев-колонистов; четко организованная и глубокая по содержанию пропаганда вероучения. Более успешному развитию организации адвентистов препятствовали: незнание первыми миссионерами-иностранцами русского языка и сохранение при этом руководства церковью на протяжении многих лет; кардинальное доктринальное противопоставление вероучения местному традиционному; строгость в соблюдении обрядности.

В исторической литературе указывается, что зарождается адвентизм в украинских землях в 1886 г. Однако, как свидетельствуют архивные источники, он возник на этой территории раньше - в 1878 г. Первые шаги в организации объединения обществ осуществляются в конце 90-х гг. ХІХ в. Основу конфессии сначала составляли немецкие общества адвентистов. Их представители долгое время играли доминирующую роль в движении, занимая руководящие должности, определяя курс развития церкви. Российский унион возник в 1907 г. В его состав были включены и вновь созданные российские общины. Верующие на украинских территориях в пиковый период развития - 1911 г. - составляли больше половины членов всероссийской церкви.

Главными аспектами внутреннеконфессионной деятельности адвентистов были издательское дело, богословское и общее образование, миссионерская работа, финансовая практика. К руководящему составу организации относились: пресвитер, библейские работники, проповедники и евангелисты. Миссионерская деятельность адвентистов была необходимым атрибутом исповедуемой веры и важным фактором духовного роста каждого верующего. Печатными органами адвентистов стали журналы «Маслина» (1905-1913 гг.), «Благая весть» (1913-1918 гг.) и дополнение к последнему «Вестник христианина». Относительно свободное издательство продолжалось с 1907 по 1912 гг. Образовательные заведения адвентистов, где осуществлялась как религиозная, так и светская учеба были преимущественно нелегальными. Богословское образование проповедники из Российского государства получали в Германии. Главными источниками существования Церкви адвентистов седьмого дня были внутренние пожертвования верующих, незначительные средства поступали из-за границы. Денежные расходы шли на содержание центрального аппарата, пресвитеров, проповедников, на покупку религиозной литературы, для обеспечения работы субботних школ, на благотворительность и т. п.

До 1905 г. адвентисты количественно были еще незначительной конфессией, поэтому каких-то особенностей политики власти относительно них в контексте общего протестантского движения не было. Вместе с тем, адвентисты прошли все этапы эволюции религиозного законодательства и политики российского самодержавия. Несовершенство имперского законодательства на практике создавало многочисленные прецеденты по поводу его несоблюдения. Адвентисты испытывали преследования и со стороны православной церкви, которая таким образом противостояла «иноверию» и защищала тот политический строй, систему и традиции, которые фактически создали ее и предоставили соответствующий статус.