Православне вчення про Промисел Божий

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

«ПРАВОСЛАВНЕ ВЧЕНЯ ПРО ПРОМИСЕЛ БОЖИЙ»

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ПОГЛЯДИ ДОХРИСТИЯНСЬКОГО СВІТУ НА ДОЦІЛЬНІСТЬ УСТРОЮ СВІТУ Й ПОДІЇ, ЩО ВІДБУВАЮТЬСЯ

2. ПРАВОСЛАВНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПРОМИСЛУ БОЖОГО

3. СВІДЧЕННЯ СВЯЩЕННОГО ПИСАННЯ Й ДРЕВНІХ УЧИТЕЛІВ ЦЕРКВИ ПРО ПРОМИСЕЛ БОЖИЙ

4. ДІЙСНІСТЬ ПРОМИСЛУ БОЖОГО

5. УЧАСТЬ ВСІХ ОСІБ ПРЕСВЯТОЇ ТРОЙЦІ В СПРАВІ ПРОМИСЛУ

6. ПРАВОСЛАВНЕ РОЗУМІННЯ ПРИЧИНИ ЗЛА

7. НЕЗБАГНЕННІСТЬ ДЛЯ ЛЮДИНИ ТАЄМНИЦЬ ПРОМИСЛУ БОЖОГО

8. МЕТА ПРОМИСЛУ БОЖОГО

9. ПРОМИСЕЛ БОЖИЙ І ВОЛЯ ЛЮДИНИ

10. ЯК ДІЯТИ ЛЮДИНІ УПОВАЮЩІЙ НА ПРОМИСЕЛ БОЖИЙ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

«Віруємо, що все існуюче, видиме й невидиме, керується Божественною Опікою (Промислом). … Не досліджувати, а побожно ставитися мусимо ми перед Божественною Опікою (Промислом) і Його таємними й недослідженими чинами».

(З Послання Патріархів Східної Вселенської Церкви про Православну Віру проти Протестанства й Англіканства, 1723-го року)

Образ Промислу Божого, або Божественного Провидіння, завжди був центральним у християнському світогляді, а проблема Промислу посідає одне з ключових місць у християнській філософії. Велику увагу приділяє їй і світоглядно-філософська думка України ХІ-ХІV ст. Але як вона вирішувала проблему Божественного Промислу як проблему розуміння філософії історії, досі ще з'ясовано. Адже головним джерелом уявлень про світ, людину та історію для руської людини були книги Святого Письма і патристичні твори. Спробуємо проаналізувати вчення про провидіння в цих текстах і з'ясувати, як осмислювала тогочасна людина світову історію крізь призму теорії про Промисл. Уже в перших біблійних книгах формувалося уявлення про Бога як про батька, що піклується за свої створіння й безперестанно дає їм найважливішу передумову матеріального життя - їжу (Пс. 144 (145), 15; 103 (104), 27). Створивши світ, Бог не прирік універсум на саморозвиток, не надав йому властивості до життя за власними іманентними законами. Творець задав певний вектор розвитку, сенс і мету, і відтоді безустанно дбає про збереження буття власного творива і веде його до досягнення ним певної мети. Іншими словами, Бог невпинно промислює (думає, піклується, оберігає, скеровує) видимий і невидимий світи. Саме ця глибоко вітальна, екзистенціальна й сенсоутворююча ідея звучить і відтворюється в подальшій християнській історичній перспективі. Необхідність Божого Промислу випливала також з ідеї та переконання креаціонізму. Адже світ, маючи незалежну від себе причину буття, є обмежений, недосконалий, несамодостатній і тяжіє до хаосу, зла та змін. А якщо все розвивається в часі й просторі гармонійно й упоряджено, це засвідчує реальність Промислу і волі Божої. Лише через Господа світ здатний успішно досягнути свого призначення (Сирах 43, 28).

У Старому Завіті термін “промисл” трапляється неодноразово. Він не мав рівноцінного слова у давньоєврейській мові, а під час перекладу LXX вперше було вжито грецьке слово “проніа”, котре до того застосовувалося в античній літературі й філософії. У давньогрецькій мові воно мало значення - `передбачення'; `передбачливість, обачність, розсудливість'; `намір, умисел'; `піклування, доглядання'; `провидіння'. В останньому значенні воно вживалося, зокрема, Платоном. Водночас епітетом до назви “Афіни” був “Афіна-Провидиця”.

Повсюдно в біблійних книгах підкреслюється невсипуща й глобальна турбота Творця. Особливо виразно вона підкреслюється в аспекті тлумачення ходу історичного процесу. У старозавітному світорозумінні задум Божий є задум любові, Господь щедрий, довготерплячий й багатомилостивий. Його гнів щодо певної людини не є вічним. Навпаки, кари, котрі він посилає, незмірно слабші провини, що їх викликали (Пс. 102, 8-22). Разом із тим плани кожної людини й окремих правителів та народів є немічними й нездійсненними. Вони руйнуються Богом, слово Якого вічне й непорушне. Його поради й задум (“помисли”) незмінні й невідворотні. Блаженний народ, що перебуває в милості Божій. Жодні засоби для досягнення власного благополуччя недостатні й нездійсненні. Усе залежить від волі Божої (Пс. 32, 11). Відповідно до цього, людина має жити в упованні на власного Творця. Бог пильнує лад всесвіту, день і ніч та пори року (Бут. 8, 22), забезпечує родючість землі (Дії. 14, 17), дає дощ і сонце всім: праведним і неправедним (Мт. 5, 45), провидить у вічності все, що відбудеться (Іс. 44, 7), від Нього залежать щастя чи нещастя (Ам. 3, 6). Бог дає чи забирає владу (Єр. 27, 5). Добре й худе, життя й смерть, бідність і багатство - усе від Господа. (Сир. 10, 4; 39, 31). Саме тому Псалтир напучувала: “На Господа здай дорогу свою, і на Нього надію клади, і Він зробить” (Пс. 36, 5). Людина не здатна осягнути Промисл його вияви у видимому й духовному світі. Зрозуміло одне - “Він є все” (Сирах 43, 29), тобто Творець і Промислитель світу.

Об'єктом абсолютного Божественного Промислу є як загальносвітові, так і найнезначніші події, увесь людський рід, окремі держави і кожна людина, сукупний порядок життя планети. Він, “Цар усієї землі” (Пс. 46, 3, 8), веде облік кожного народження й смерті (Іс. 4, 3; Єз. 13, 9; Пс. 86, 6). Світоправитель призначив кожному народові час, місце перебування й міру благоденства (Дії 17, 24, 26). Згідно зі Своїм Задумом, Він обирає і висуває у тому чи іншому народі провісників і тих, хто слугує знаряддям Його волі (Сир. 10, 4), ставить і звергає царів та можновладців (Дан. 4, 22, 29; 2, 21), через них править державами (Пр. 8, 15-16).

За своєю природою, світопромислення сприймалося таким, що має природний і надприродний характер. Рух планет, вияви природних стихій, врожаї і неврожаї, епідемії та хвороби - усі природні явища є знаряддям Божої волі (Пс. 11, 90-91; 148, 6; Пр. 11, 17). Промисл надприродний виявляється в чудах і знаменнях (Пс. 148, 14; Чис. 12, 13-15). Теорія супранатурального Промислу та дія домобудівництва Божого особливо потужно звучить у Новому Завіті (Мт. 8, 3, 23-27; 14, 15-21; Ів. 9). Дія Промислу простирається також на світ духовний. Відвіку досконало створений світ починаючи від найперших часів, через відпадіння частини духів, зазнавав вселенського катаклізму. Темні духи (злі янголи) утворили власний світ духовної смерті. Інша частина лишилась вірною Творцеві. Промисл про янголів, як і про всіх створених істот, також полягає в збереженні їхнього буття і управлінні ними. Як знаряддя Промислу про світ і людину, хоча Творець й не потребує такого чину, янголи призначені для виконання різноманітних служінь, які доручає їм виконувати Господь. Ці функції надають духам можливість для вдосконалення й зміцнення в добрі. Янголи дбають і про світ речовинний (Об. 7, 1), вони є чинними суб'єктами історії: знищують гріховні міста й народи (Бут. 19, 13; 2 Цар. 24, 15-17). Особливо важливу роль янголи відіграють у житті кожної людини і долях людства. Уся Священна Історія свідчить про участь янгольського чину в домобудівництві спасіння. Зі свого боку, пропащі янголи спрямовують зусилля на збільшення зла, але Бог зберігає їх у бутті, управляє ними. Зло, яке продукують ці створіння, відбувається з Божого відому, за Попущенням Божим. Злі духи на чолі із сатаною також є знаряддям Промислу.

1. ПОГЛЯДИ ДОХРИСТИЯНСЬКОГО СВІТУ НА ДОЦІЛЬНІСТЬ УСТРОЮ СВІТУ Й ПОДІЇ, ЩО ВІДБУВАЮТЬСЯ

Бажання знати зміст і значення тієї або іншої події в особистому або громадському житті завжди було властиве людині. Людство, що не було просвітлене світлом Христового вчення, у силу своєї занепалої природи, придумало якусь богиню Фортуну, що має нібито владу й силу розпоряджатися змінами щастя або нещастя в житті людей й цілих народів. У древніх язичників Фортуна зображувалася із двома обличчями й двома кольорами, з передньої сторони статуя мала біле й світле обличчя; із задньої - чорне й похмуре: перше обличчя було емблемою благополуччя, друге ж являло собою емблему нещастя, бід, які посилала фортуна своїм поклонникам, показуючись їм у тому чи в іншому вигляді.

У світі язичницькому царював диявол: «під владою демонів були всі народи, демонам будувались були храми, для демонів споруджувалися жертовники, для демонів поставлялися жерці, демонам приносилися жертви». Людина язичницького світу усвідомлювала себе як щасливу або нещасливу істоту землі, не знаючи навіщо земля виховала її й у ту ж саму землю, по смерті своїй, людина не відомо навіщо на віки відходить, і цим неминуче переймались всі геніальні мрії філософії про божественну велич людини.

Смерть постійно глузувала із цих великих мрій, - глузувала з них і в тому випадку, коли вона переривала собою веселий життєвий бенкет якого-небудь улюбленця долі, і ще більш грубо глузувала з них у тому випадку, коли вона обривала важкий ланцюг страждань якого-небудь гіркого невдахи; тому що в цьому останньому випадку смерть саме й виявлялася єдиним благом для людини, начебто справді він потім тільки й жив на землі, щоб страждати, і потім тільки й страждав у своєму житті, щоб умерти. Навколо себе людина бачила фатальний закон тваринної боротьби за існування. За фатальною силою цього закону, людині на превелику силу доводилося підтримувати своє життя, і тому кінцева мета його існування на землі, природно, була відсунута й замінена другою насущною ціллю - жити потім, щоб відшукувати собі засобу до життя (Бут.3, 17-19). Отже, їй доводилося повсякденно думати про боротьбу за життя, і випробовувати страждання життя при найнікчемнішій радості від її збереження. У силу ж цього, разом зі зниженням мети життя, у людині природно повинно було б понизитися й уявлення про блага життя, тому що для неї й те вже було не малим благом, щоб не випробовувати страждань життя. Але тому що при такому розумінні блага життя цілком збігається зі зниженим змістом мети життя, то благо саме й з'явилося для людини як остання мета його життя.

Усунути цю безглуздість могло тільки нове обґрунтування життя, але древній світ, скільки не шукав цього обґрунтування, не міг відшукати його, і навіть у самі останні дні свої, уже на ясній зорі християнства, він у греко-римській філософії дійшов до заперечення волі до життя й розуміння самогубства як єдиного засобу розумно звільняти себе від усяких мук існування. Жити - значить умирати. Але тоді який же зміст у житті? Люди язичницької стародавності, найчастіше, знаходять розраду в продовженні людського роду. Жити в нащадках. З роду в рід передаються спадкоємні якості. Всі тварини з незапам'ятних часів передають у спадщину свої якості, завдяки чому природа зберігається й живе як би в безперервному потоці. Ти будеш безсмертний у своїх нащадках, подібно тому як безсмертна кожна тварина, кожний собака у своїх щенятах. Доля особистості, відповідно до цього вчення, є ніщо. Але такий світогляд зовсім не в'яжеться з очевидно розумним влаштуванням навколишнього світу, будь-якого організму і явищ природи. Навколо все чітко розраховано, причому так, що все створює можливість розвитку, удосконалювання, і спостережливому оку явно видно, що метою цього розвитку є життя. Неможливо при цьому говорити, що все часткове розумне, а ціле не має загального змісту. Доцільність улаштування всього світу припускає розумне й промислительне цим світом керування.

І тому деякі з язичників, які не були віддані почуттєвим задоволенням і не настільки занурені в марновірство щодо ідолів, говорили, що Творець цьому всесвіту є Отець, що про все промишляє й керує нашим світом. Він повинен премудрістю перевершувати всяку людську премудрість, будучи Господом, Суддею й Праведним Владикою над усіма. Бог, що велить сонцю своєму сходити над всіма й посилає дощ на праведних і не неправедниних, буде судити тих, які користуючись Його рівно росподіляємою благістю, що жили не відповідно дарам його щедрості. Дохристиянський античний філософ Платон одного й того ж самого Бога визнавав і правосудним і благим, що має владу над всім і вершить суд над усіма.

2. ПРАВОСЛАВНЕ ВИЗНАЧЕННЯ ПРОМИСЛУ БОЖОГО

Промисл (або промисел) Божий (Провидіння; лат. Providentia) - діяльність Вищої істоти, що зберігає світ і направляє його до призначеної йому цілі буття, відповідно до релігійних уявлень.

За визначенням московського митрополита Філарета (в «Пространном христианском катихизисе»), промисел Божий є «безперестанна дія всемогутності, премудрості й благості Божої, якими Бог зберігає буття й сили творінь, направляє їх до благих цілей, усякому добру сприяє, а виникаюче через віддалення від добра зло припиняє або виправляє і навертає до благих наслідків».

Із приходом у світ Господа нашого Ісуса Христа і заснуванням Церкви Христової, святі отці й учителі Церкви змушені були захищати християнське вчення про Промисел Божий, виступаючи проти язичницьких філософів і єретиків. Вчення Церкви про Бога, як Промислителя, у посланні східних Патріархів про православну віру виражено так: «віруємо, що все існуюче, видиме, і невидиме, управляється Божественним промислом; втім зло, як зло, Бог тільки передбачає й допускає, але не промишляє про нього, тому що Він і не створив його. А вже зло виникло направляє до чого-небудь корисного верховною Благістю, що сама не творить зла, а тільки направляє інше до кращого, скільки це можливо». І в православному Сповіданні кафоличної і апостольської Церкви східної: «від малого до великого Бог знає все в точності, і про всяке творіння особливо промишляє». Святий Іоанн Дамаскін у своїй праці «Точний виклад Православної віри» дає таке визначення Промислу Божого: «Промисел є Божим піклування у відношенні до того, що існує. І знову: Промисел є воля Божа, по якій все суще доцільним образом управляється».

3. СВІДЧЕННЯ СВЯЩЕННОГО ПИСАННЯ Й ДРЕВНІХ УЧИТЕЛІВ ЦЕРКВИ ПРО ПРОМИСЕЛ БОЖИЙ

Священне Писання неодноразово свідчить про дію Божественного Провидіння: «Бо Він аж на кінці землі придивляється, бо бачить під небом усім» (Йов.28, 24), «Що в Нього в руці душа всього живого, й дух кожного людського тіла» (Йов.12, 10); «Очі всіх на уповають на Тебе, і Ти їм поживу даєш своєчасно, Ти руку Свою відкриваєш, - і все, що живе Ти зичливо годуєш!» (Пс.145, 15-16); «Очі Господні на кожному місці, - позирають на злих та на добрих» (Притч. 15, 3); «Ти Господь єдиний! Ти створив небо, небеса небес, і все їхнє військо, землю та все, що на ній, моря та все, що в них, і Ти оживляєш їх усіх, а небесне військо Тобі вклоняється!» ( Неем.9, 6); «Щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі, що наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних» (Мф.5, 45).

Святитель Іоанн Златоустий говорить: «Усе управляється Промислом Божим, але одне буває по допущенню Бога, а інше при Його сприянні... знай, що все Бог влаштовує, про все промишляє, що ми вільні, що Бог в одному сприяє нам, а в іншому тільки попускає, що Він не бажає ніякого зла, що не по Його тільки волі все трапляється, але й по нашій. Усяке зло тільки по нашому, усяке добро по нашому й разом по Його сприянню». Святитель Василь Великий попереджає: «Попередньо повинні ми затвердити в думках своїх одне наступне: за еллінами ми творіння благого Бога й належимо владі Того, Хто влаштовує усе, що нас стосується, важливе чи мало важливе, тому не можемо нічого відчувати без волі Божої, і якщо щось відчуваємо то це не шкідливо, або не таке, щоб можна було бажати щось краще». Ігумен гори Синайської Іоанн (Лествичник) пише: «Інше є промисел Божий; інше є Божа допомога; інше - піклування; інше - милість Божа; і інше - розрада. Промисел Божий простирається на всяку істоту. Допомога Божа подається тільки вірним. Піклування (Збереження) Боже буває над такими вірними, які воістину вірні. Милості Божої сподобляються працюючі для Бога; а розради - люблячі Його».

Феномен Промислу осмислювався християнськими православними вчителями ще й так, зокрема, св. Іоан Дамаскін подає таку дефініцію цього поняття: “Так ось, Промисл є те, що має місце з боку Бога піклування щодо того, що існує. І знову, Промисл є воля Божа, за якою усе суще доцільним чином управляється”. Мета Божого Промислу, писав Максим Сповідник, є метою тих, що “розділилися різними пороками, через праву віру й духовну любов з'єднати во єдино”.

Природу Божественного Промислу глибоко розкриває Феодорит Кірський. Він пише, що Церква визнає Бога не тільки Творцем, але й Попечителем, Розпорядником і Правителем Всесвіту. Мислитель полемізує з античними вченнями щодо творення світу, щодо рушіїв історичного розвитку людства та законів, які спрямовують і детермінують еволюційний процес. Негоже твердити, що Бог, хоча створив усе не за власною потребою, а за єдиного людинолюбства, не має піклування про те, що створив, і лишає без догляду твар, ніби якийсь човен, котрий без вантажу й керманича туди й сюди носиться вітрами, вдаряючись об скелі. Нам ненависний безбожний Діагор, гребуємо ми також і Епікуром, який допускає, щоправда, Бога, але каже, що Він занурений Сам у Себе й зовсім не відчуває того, що коїться із твар'ю. Засуджує християнський філософ також учення про Промисл Аристотеля, тому що межею Промислу той поклав планету Місяць, звинувачуючи Бога в одному з двох - або в безсиллі, або лінощах, бо звідси випливає, що або у Бога немає достатньої сили мати піклування про все, або ж така сила наявна, але через лінощі усі наші справи позбавлені управління.

Зі свого боку, філософ Платон та його однодумці вважають, що Бог усіляких промишляє про все. А якщо Бог промишляє, то цим спростовуються байки про долю. Бо вкрай нерозумно за управління Божого човну всесвіту давати іншого керманича. Потрібно чітко визначити, що залежить від кормила Промислу і що надається розумній силі людської душі; що таке зло природне і що має таке найменування, хоча не є злом, а вважається лише добром. Опісля роздумів над суб'єктивною й об'єктивною природою добра та зла на онтологічному й антропологічну рівнях Феодорит висновує, що все, що відбувається, залежить від Промислу Божого. Тому всім належить любити те, що трапляється в природі та людському житті, та не дошукуватись допитливо причин цього. Адже “закон дій божественного кормила” незбагненний. Є певний порядок зміни пір року, усе виробляється вчасно і кожна річ існує відповідно до певного часу. Процитувавши кілька висловлювань із Святого Письма на підтвердження власних аргументів, мислитель підсумовує: “У Божественному ж Писанні можна знайти тисячі й інших місць, що доводять Божий Промисл”.

Усе Святе Письмо і, відповідно, писемні пам'ятки Русі засвідчують, що чин Божий реалізовується й маніфестується у двох головних виявах: збереженні й управлінні. Перша функція полягає в тому, що весь живий й неживий світ підтримується у його бутті, існуванні й вітальній силі (“Аз єсть Господь Бог твои, творя нєбо и зижая зємлю. Нє рєчє бо, утвєрдив и създав, якожє єдиную, дрєвлє исъпєрва, нъ твєрдя и съзидая. Мєнить жє промыслы и съдєржащюю силу обє твари”), а друга - в тому, що всі феномени неживої природи та дії живих істот спрямовуються до бажаної Богу мети творіння (“Нєсъмысл жє, нє вєдыи божия прємудраго промысла”).

Теорія Божого Промислу осмислюється в багатьох оригінальних й перекладних пам'ятках Давньої Русі. Почнемо з етимології й семантики цієї релігійної, богословської й філософської категорії. Старослов'янське слово “промысл” походить від праслов'янського “promyslъ” (`міркування'), похідного від дієслова “promysliti” (`обмірковати'), утвореного за допомогою префікса pro- `про' від mysliti `мислити, міркувати', похідного від myslь `думка'. У давньоруській мові це слово розуміли як `думка', `турбота', `опікування', `переднакреслення', `примха'.

“Промысленник” - `попечитель', `заступник' `покровитель'. У церковнослов'янській мові воно мало ще й додаткові семантичні відтінки - `владицтво' й `розпорядження'. Його значення пояснюється як “дія премудрої й всеблагої волі Божої, котра благими цілями всякому добру допомагає, а зло, що виникає через віддалення від добра, припиняє або виправляє й навертає на добрі наслідки”.

Отже, на мовному рівні полісемантичний термін “промысл” мав кілька основних семантичних значень: 1) думка, що “промислює” світ; 2) заступництво над світом, турбота про живу й неживу природу; 3) цілераціональне керування світом і світовою історією; 4) передбачення всіх світових подій та їх наслідків.

Уже в одному з перших давньоруських перекладних текстів - “Ізборнику 1073 року” - вміщено кілька окремих статей, присвячених означеному питанню. Проблема Промислу тут розглядається, головним чином, у ракурсі полеміки з античними уявленнями про удачу (“вазнь”), роз'яснення онтологічної природи зла та випадковості. Так, на питання “Чьто есть вазнь и лєпо ли е крьстьиянину исповедати вазнь” відповідь є такою: “Вазнь убо от елин наричеться, еже есть бес промысла строи мирови. Крьстьяныи же Бога исповедае, строюшта и помышляюшта о всемь”.

У “Бджолі” є окрема глава “О промыслє”, що складається з 11 висловлювань християнських та 6 античних авторів. Як же тлумачиться в цьому рукописі Божий промисл? Тут підкреслюється, що навіть найменша пташка є дорогою для Бога. А якщо Бог так піклується про птахів, то значно більше він опікується людьми. Волосся на голові людини, яким би воно не було малоцінним, підлягає врахуванню, й жодна волосина не втратиться без відома й волі Божої. Дороги, якими веде Бог людство до наперед визначеної Ним одвічної мети, недосліджені. Адже все від Бога, усе через Нього. Тут декларується тотальна таємниця всього, створеного Богом. Божий план спасіння людства, мудрість і розум, котрі Він виявляє у справі домобудівництва, свідчать про всезнання й усесилля Творця. Бог є одноособовий творець власного мудрого плану. Ніхто не проникнув у Його розум і не був у Нього радником. Бог одноособово відповідає за власні дії. Він - верховний володар усього сущого, нікому не звітує за свої дії. Глибоке знання Його шляхів недосяжні людині, вони не зрозумілі їй. Бог володіє силами лагідно, судить людей та управляє ними з великою милістю. Ніхто не може навіть думати, що можна якось сховатися від поглядів Божественної правди, адже Божественне відання, слава й могутність Його наповнюють собою весь світ. Установлені Богом закони буття святі й незламні. Їх виконання веде до благоденства, а ухилення супроводжується стражданням. У свою чергу, настанови Василя Великого, Дидіма й Іоана Златоуста, уміщені в цій збірці, констатують, що ніщо не відбувається опріч Промислу, на все дивиться непомильне око Боже й кожному може дати спасіння. Усе благе подається від Божественної сили, а своїм людинолюбством Бог найбільше милує людину. Бог не хоче, щоб люди страждали від зла. Він - гуманний і мудрий учитель та вихователь. Якщо навіть рідні батьки не завжди прощають дітей, що вчинили якусь шкоду, то Бог усіх милує. Творець знає усі “словесні тайни”. Він промислює увесь світ, спрямовуючи його на виправлення. У творі також висловлюється важлива думка, що наявний усесильний Божественний Промисл упорядковує глибоко екзистенціальні питання життя, смерті й посмертного існування. Його чин є найкращим і унікальним засобом морального виховання людського роду.

Отже, наявність Промислу Божого усвідомлювалась як тотальна підпорядкованість усього сущого Божественній волі, яка, попри свою невідворотність, є абсолютно справедливою й гуманною. Бог промислює й промишляє мудро й благочинно. Тому люди повинні захоплюватись цим супранатуральним феноменом. І, хоча для багатьох він може видатись неправедним унаслідок його незбагненності, треба щиро вірити в його гуманний характер і розуміти, що вибір залежить від людської влади. Бог бажає порятунку всього людства, тому карає зло й заохочує добро. Бог зберігає світ і керує ним.

У “Шестидневі”, зокрема, розуміння Промислу розкривається в таких словах: “Кто бо увєдє ум Господєнь? Пророк рєчє: “Или кто Єму съвєтник бысть, или кто єму дасть прєжє, нє въсє то ли отдасть єму, єжє мєнить нєдовєдимаго вину творитвєну, и промыслєну, и устроєнїа всєго нарєкаа”. У цьому ж тексті однозначно декларується переконаність в універсальності Божого промислу.

Особливо важливий аспект розуміння Промислу полягав у його, Промислу, вирішальній ролі в майбутньому воскресінні людства. Кузьма Індікоплов, здійснюючи символічну аналогію зерна, що проростає, й воскресіння людини в тілі, твердить, що Бог дає кожному сімені своє тіло. Воно не руйнується завдяки силі Божій та “промышлєнію”. Величний дар, мистецьку хитрість і красу являє Бог. Мудрість і добро виявляє Він, коли дає кожному таке тіло, яке бажає.

“Судове Божіи и Промысли Єго въ всєх дєлєх Єго”, - висновується в “Ізборнику 1076 року”.

У Пандекті Антіоха також ідеться про спасительну місію Промислу: “Спасения нашего промысльник Господь”; “Дивимъся правьдьному промысльнику, мудрє и неиздречьнє суждьшю, оному убо худому достоинновати и прьвовати и обладати, нам же послєдьновати”.

Зміст наведених і багатьох інших перекладних рукописів переконує, що ідея спрямування людської історії до спасіння завдяки дії Божественного Промислу домінує в суспільній свідомості Русі. Один із визначних вітчизняних мислителів, Іларіон, писав: “Сарра же не раждааше, понеже бє неплоды. Не бє неплоды, нъ заключена бє Божїим промыслом”.

Тож як бачимо, Промисл діє на індивідуальному, приватному мікрорівні, позначається на долі кожної істоти. Увесь контекст твору Іларіону підводить читача до висновку і про особливу увагу Бога до Русі. Завдяки Промислу вона стала повноцінним членом світового співтовариства християнських народів і посіла провідне місце у всесвітньо-історичному процесі. У свою чергу, Серапіон Володимирський говорить про універсальний і загальний макрорівень Промислительної сили, що діє на світ, природні стихії і явища. Він звертається до пастви з такими пристрасними словами: “Гдє се есть в Писаньи, еже человєком владєти обильем или скудостью, подавати или дождь, или теплоту? О, неразумнии! Вся Бог творит, якоже хощет. Бєды и скудость посылает за грєхи наша и наказая нас, приводя на покаянье”.

Розуміння Промислу як ексклюзивної рушійної сили світової історії цілком заперечувало пантеїстичні й деїстичні теорії про наперед установлену гармонію. Світоглядно-філософські уявлення Давньої Русі базувалися на незаперечній ідеї Божого Промислу, котрий виступав для тогочасної свідомості єдиною детермінантою, що править світом і людьми, які населяють його. Його вважали цілераціональною дією Бога, благодатно спрямованою на спасіння світу й людства. Промисл абсолютно панує над одиничним і особливим. “Божиє блюдєньє лєплєє єсть чєловєчєского”, - констатується в Лаврентієвському літописі.

Дія Промислу невідворотна й виключає будь-яку випадковість. Тотальний детермінізм Божественного Промислу виключав будь-які ідеї чи уявлення стосовно того, що щось може відбутися поза його дією. На християнському вченні про Промисл грунтуються релігійні відносини.

4. ДІЙСНІСТЬ ПРОМИСЛУ БОЖОГО

Вчення про Промисел Божий ґрунтується на Божественному Одкровенні. У Біблії говориться, що Бог "відпочив у день сьомий від всіх справ Своїх" (Бут. 2,2). Це, звичайно, не означає, що після закінчення творення Бог не приймає в житті світу ніякої участі. Господь Ісус Христос після зцілення розслабленого при купальні Віфезда сказав іудеям: "Отець Мій донині робить, і Я роблю " (Ін. 5,17). Безсумнівно, ці слова Спасителя є вказівкою на промислительну діяльність Бога, що ніколи не припиняється.

Для християнського світорозуміння уявлення про Промисел Божий природно випливає із християнського вчення про Бога й про Його відношення до світу й людини. Насамперед у реальності Промислу нас переконує досвід молитви, тому що молитовне звертання до Бога має сенс тільки при наявності впевненості в можливості Божественної відповіді. Бог є Особистість, особистий Бог Одкровення тим і відрізняється від безособових абсолютів філософських систем і східних релігій, що Він виражає Своє відношення до того, що перебуває поза Ним. Особистість не може бути байдужа до світу, що з нею дотикається. Св. Іоанн Дамаскін говорить: "Один Бог по природі благий і мудрий. Як благий, Він промишляє, тому що не благий той, хто не промишляє, адже й люди, і нерозумні тварини природно піклуються про своїх дітей, а хто не піклується, дістає осуд. Далі, як мудрий, Бог піклується про творінь якнайкраще".

В існуванні Промислу переконує також і обмеженість світу. Тварне буття, не будучи самобутнім, не може існувати без її причини, і воно може зберігати своє буття тільки завдяки тій силі, що дала йому буття.

православний церква промисел божий

5. УЧАСТЬ ВСІХ ОСІБ ПРЕСВЯТОЇ ТРОЙЦІ В СПРАВІ ПРОМИСЛУ

Як справу творення, так точною і справу промислу, православна Церква рівно приписує всім Особам Пресвятої Тройці: Бога Отця називає Вседержителем (нікейский символ); Бога Сина - мудрістю, що містить склад всього (Симв. Григорія чудотворця); Бога Духа Святого -- Господом животворчим і життям у якій причина тих, що живуть (у тих же символах). Це вчення запозичене зі Святого Писання, де також промисел про світ однаково належить всім трьом Особам Божества. Теж саме вчення про участь всіх Божеських Осіб у справі Промислу викладають св. Отці й учителі Церкви: а) св. Афанасій Великий: «Отець все робить через Сина в Духові Святому, і в такий спосіб зберігається єдність Св. Тройці, і в Церкві проповідується єдиний Бог, який над всіма, і через всіх, і в усіх (Еф. 4, 6), -- над усіма: як Отець, як початок і джерело; через усіх: це -- через Сина; в усіх: це -- у Духу Святому»; б) Василій Великий: «Божий Дух завжди остаточно робить все, що виникає від Бога через Сина»; і в іншому місці: «Дух у всякому діянні з'єднаний і нероздільний з Отцем і Сином; разом з Богом, що робить поділ служінь, спів-перебуває і Св. Дух, що повновладно приймає роль у домобудівництві і поділу дарувань по достоїнству кожного»; в) св. Григорій Богослов: «Панування іменується Богом, хоча складається в трьох найвищих: Отцю, Сину і Св. Духу»; г) св. Кирило Олександрійський: «Усе відбувається Богом Отцем через Сина в Духові Святому»; д) блаженний Августин: «Збагнувши, скільки дане нам у справжнім житті, ми безсумнівно віруємо в Тройцю, що всяка, і розумна, і щиросердечна, і тілесна істота одержала буття, і має свій вид, і премудро управляється одною й тією ж Тройцею, не так втім, що одну частину всього створеного зробив Отець, іншу Син, третю Дух Святий, але й всі взагалі й зокрема кожне єство створив Отець через Сина в дарі (dоnо) Духа Святого»; е) св. Іоанн Дамаскін: «Бог (Отець) творить думкою, і ця думка стає справою, що приводиться у виконання Словом і здійснювана Духом». Промисел про світ є дія всезнання, всюдиприсутності, премудрості, всемогутності й доброти Божої - таких властивостей, які рівно належать всім Особам Пресвятої Тройці.

6. ПРАВОСЛАВНЕ РОЗУМІННЯ ПРИЧИНИ ЗЛА

Світло благодаті євангельської вказав християнам щиру причину нещасть - гріх, що складається в порушенні заповідей Божих. Гріх по своїй природі є неправда й незначність, є витвір отця неправди - диявола й нещасних, що вподобляються йому людей. «Ваш батько - диявол, і пожадливості батька свого ви виконувати хочете. Він був душогуб споконвіку, і в правді не встояв, бо правди нема в нім. Як говорить неправду, то говорить зо свого, - бо він не правдомовець і батько неправді» (Ін. 8, 44). Все інше, приємне й противне, відбуваються по провидінню й Промислу Божому для нашого вічного порятунку. «Бог керує світом. Засліпленні грішники не бачать цього. Вони склали далекий від розуму позицію: відсутність правильності в погляді своєму, тупості свого погляду; і погляду затьмареного, погляду перекрученого вони не усвідомлять; вони приписують керівництву Божому відсутність правильності й змісту; вони хулять діяльність Божу, і дію премудру не визнають і називають її божевільною» - пише Ігнатій Брянчанинов.

Зло моральне, що складається в злочині супроти морального Закону Божого, залежить не від Світоправителя, а від самих моральних істот, яким Він, дарувавши волю, тільки попускає творити гріх, а зовсім не сприяє гріху. Святитель Іоан Тобольский говорить: "Гріх існує по недосконалості, неправді й лукавству неслухняних Богові створених Ним розумно-вільних істот; тому гріх і відбувся спочатку й зараз відбувається проти волі, бажань Божих, не від Бога, але по Його, однак, допуску».

Бог не бажає морального зла, тобто гріха, що є противне Богові, ні як мета, ні як засіб досягнення мети. «Тому що Ти Бог, не люблячий беззаконня», - говорить псалмоспівець (Пс.5,5). Попустивши гріх через повагу до волі людини, Бог має таку премудрість і могутність, що може навіть зло перетворити в добро. В остаточному підсумку, і моральне зло також повинне послужити високій меті - прославлянню Бога, свідчачи або про Його милосердя в прощенні, або про Його справедливість у покаранні.

Зло фізичне, котре складається в недосконалості деяких предметів, що заподіюють шкоду й страждання істотам мислячим і відчуваючим, саме по собі, тобто без відношення до цих істот, не є зло, а служить ще до досконалості цілого й, може бути, необхідно й корисно для загального добра. Таким злом можуть бути: повінь, землетрус, неврожаї, несприятливі атмосферні явища, епідемії тощо. Бог не хоче фізичного зла: "Бог не створив смерті й не радується погибелі живущих; тому що Він створив усе для буття, і все у світі спасительне, і немає пагубної отрути, немає й царства пекла на землі" (Прем. 1,13-14).

У Задумі Божому фізичне страждання може мати сенс, служачи або засобом для вищої мети, або покаранням за гріх, або ж духовними ліками, необхідним для порятунку людини. Гріх спричинив для людства покарання, страждання й смерть. Щоб возвисити занепалих людей, Син Божий воплотився в людину й взяв на Себе гріхи світу, щоб Своїми стражданнями й смертю, прийнятими заради любові, викупити й зруйнувати гріх. Із Христом страждання перестає бути простим покаранням. Воно стає ліками для грішника. Ліки ці, безумовно, жорстокі й гіркі, і ніхто не може любити страждання, як таке. Страждання не є мета в собі. Однак у Христовій справі викуплення світу воно стає для грішників засобом спокути, відновлення, очищення й освячення.

Усе, що з нами трапляється, навіть зле, все відбувається по любові Творця до нас. "Покидається хтось або для слави іншого, не за гріх - свій власний або батьків, як сліпий від народження - для слави Сина людського. Знову дозволяється кому-небудь постраждати для зародження змагання в душі іншого, щоб, після того як слава того, хто постраждав, стала великою страждання й для інших зробилося безстрашним у наслідку надії на майбутню славу й бажання майбутніх благ, як (бачимо) на мучениках. Попускає кому або іноді впасти навіть і в ганебне діяння для виправлення гіршої пристрасті іншого; як, наприклад, буває хто або такий, котрий звеличується своїми чеснотами й відмінними вчинками; Бог попускає, щоб цей упав у блуд, для того щоб він, через падіння прийшовши до розуміння власної немочі, упокорився й, волаючи, висповідав Господу", - пише Іоанн Дамаскін.

«Причина попущення Божого спокушатися подвижникові від духів злості й гріха полягає в необхідності для людини досконалого пізнання в точності й обставин її падіння, без чого не може бути людьми, як потрібно пізнаний і прийнятий Спаситель. Необхідно пізнати своє занепале єство, його схильності, властиву їй діяльність, щоб згодом, прийнявши благодать Святого Духа, що посилається Спасителем, не використовувати її у зло собі, не приписати її дії собі, але бути гідним її місцем й знаряддям». На думку святого Григорія Синаїта: "Якщо людина буде поневолена усякими пристрастями й помислами, і духом переможена, не знаходячи ніякої допомоги ні від діл, ні від Бога, ні від іншого кого, то вона приходитиме майже в розпач, будучи спокушаєма з усюди, тоді вона не зможе прийти в покаяння духа, порахувати себе меншим всіх, і рабом всіх, невільною від самих бісів, як мучимо й переможену ними. Це - (передбачення), що попускається Промислом і карана смиренність, слідом за якою дарується Богом інше, високе, котре є Божественна сила, що діє Богом і робить Нею усе; (людина) бачить її в собі як знаряддя, і цим знаряддям робить Божі Чудеса".

7. НЕЗБАГНЕННІСТЬ ДЛЯ ЛЮДИНИ ТАЄМНИЦЬ ПРОМИСЛУ БОЖОГО

Наш нинішній занепалий стан такий, що навіть самі святі люди можуть осягти Промисел Божий лише частково. Ап. Павло говорить, що «Отже, тепер бачимо ми ніби крізь тьмяне скло, у загадці» (1 Кор. 13, 12). Повне пізнання Промислу Божого стане можливим тільки в житті майбутнього віку.

Про незбагненність для занепалої людини таємниць Промислу Божого говорив царствений пророк і псалмоспівець Давид: "Твоя справедливість - немов гори Божі, Твої суди - безодня велика" (Пс. 35, 7). Святий Єфрем Сирін написав: " Хто виміряє велич Твою? Хто осягне Божество Твоє? Повна знання посудина, при всій повноті своїй, перед Тобою порожній". "О глибино багатства, і премудрості, і знання Божого! Які незбагненні присуди Його, і не дослідженні дороги Його" (Рим. 11, 33), - викликує Апостол. Святий Іоанн Дамаскін попереджає: "Потрібно ж знати, що багато - образів Божого Промислу, і що вони не можуть бути ні виражені словом, ні збагнені розумом". Людині, при всій її цікавості, все-таки потрібно зрозуміти, що вона істота обмежена й не все дано їй зрозуміти й пояснити. "Собі слухай, о людино! - викликує святитель Ігнатій. - Розпочни працю й дослідження, які так необхідно потрібні для тебе. Визнач із точністю для себе твоє відношення до Бога і до всіх частин величезної світобудови, тобі відомого. Визнач, що дано розуміти тобі, що представлено одному спогляданню твоєму і що приховано від тебе. Визнач ступінь і границі твоєї здатності мислення й розумінь. Ця здатність, як здатність істоти обмеженої, природно має й свій ступінь, і свої межі. Досягни важливого пізнання, що досконале розуміння чогось - є не властиво й неможливо для обмеженого розуму. Досконале розуміння належить Розуму досконалому". Святитель Іоан Тобольский прямо говорить тим, які багато хочуть знати: "Тут нема місцю питанням: чому це? і - для чого? Такі запити відбуваються по навіюванню духа злості й багатьох погубили бідах". Святитель Ігнатій пише: "Ваша діяльність, люди, повинна цілком полягати у виконанні волі Божої. Зразок цієї діяльності показаний, правила цієї діяльності дані людству досконалою людиною, Богом, що прийняв на Себе людство. Спонукувані силою правильнішої віри в Бога, слідуйте ретельно заповідям Євангелія, і покоряйтеся благоговійно дорогам Божим". Довір себе Богові - це наш великий обов'язок, що слід виконати, виконавши обов'язок свого становища. Святитель Іоанн Златоуст, у третім слові на притчу про Багача й Лазаря, намагається роз'яснити, чому бідний Лазар, що не зробив нічого злого, що не порушив ні однієї заповіді Божої, терпить такі муки. У той час як багатий, що не зробив нічого того, що робить його гідним життєвого благополуччя, користується всіма благами життя. Св. Іоанн Златоустий міркує: "Для того історія божественного Писання наповнена безліччю таких прикладів і представляє нам зло-страждаючими і праведних, і порочних, щоб, чи праведник або грішник, маючи такі приклади, переносив нещастя великодушно. Але Св. Писання представляє тобі грішників не тільки стражденних, але й що благоденствують, для того щоб ти не обурювався їх щастям, довідавшись те, що сталось в решті із цим багатієм, який після очікує їх вогонь, якщо вони не виправляться". Златоустий приводить приклади на таких старозавітних праведниках, як Авраам, Яків, Давид, Ілля. Весь Старий Завіт є лише начерком незбагненних глибин цієї божественної справи, лише те, що необхідно для пришестя Господа Ісуса Христа. Святитель Ігнатій (Брянчанинов) із цього приводу, у своїй книзі " Судьбы Божии ", говорить: "Немає сліпого випадку! Бог керує світом, і все, що відбувається на небі й у піднебесній, відбувається по суду премудрого й всемогутнього Бога, незбагненного в премудрості й всемогутності Своїй, незбагненного в волі Своїй".

8. МЕТА ПРОМИСЛУ БОЖОГО

Божественна любов - за межами людського розуміння й вище всякого словесного опису. Але вона, на думку преподобного Ісака Сиріна, може бути показана через розглядання дій Бога стосовно створеного світу й людини: "Серед дій Його немає жодного, котре не було б сповнене милості, любові й жалю: це є початок і кінець Його відносини до нас". Саме Божественна Любов була головною причиною створення світу і є головною рушійною силою тварного буття. Преподобний Ісак Сирін говорить, що любов Божа виявила себе у всій повноті при створенні світу й продовжує проявляти вже після закінчення утвору світу: "Подумаємо тепер, як багатий у своєму достатку океан творчості Його і як багато істот належить Богові і як у Своєму співчутті Він носить все, відвідує все, піклується про все і керує всім...; і як милосердний Бог, і як терпеливий Дух Його, і як любить Він цю істоту, і як переносить її, поблажливо терплячи її суєтність, гріхи й різні лиходійства, неймовірні богохульства демонів і злих людей".

Святитель Іоан Тобольський пише: "Всесвятіша воля Божественна рухає всі діла людські за образом колеса, яке нерівномірно обертається - то поспішає, то вповільнюється; і в такий спосіб всі події несподівані (раптові), незбагненні й що відбуваються як би по сліпому випадку, направляє розумно до найкращих цілей". Божий Промисел зрошує своїми водами весь всесвіт, проникає у всяку істоту. Промислительный Задум Божий здійснюється Божественним управлінням світу так неухильно, що ніщо не відбувається проти Провидіння або незалежно від нього. Оскільки Бог є універсальна причина, який підлеглі всі приватні причини, те неможливо тому виникнення події, якого б Бог не передбачав або не бажав, або, щонайменше, не допустив у Своєму Задумі. Святий Іоанн Дамаскін пише: "Але одне з того, що підлягає Промислу, буває по благоволінню, інше - по милосердю. По благоволінню - те, що беззаперечно - добре; типів ж милосердя - багато. Тому що часто Бог попускає, щоб і праведник упав у нещастя, для того щоб показати іншим сховану в ньому чесноту, як було з Іовом. Іноді Він попускає, щоб було зроблено щось із числа дивного, для того щоб через посередницькі дії, що здаються дивним, було влаштовано щось велике й гідне подиву, як наприклад, через хрест - спасіння людей".

9. ПРОМИСЕЛ БОЖИЙ І ВОЛЯ ЛЮДИНИ

У Господніх руках жереб наш, тобто доля наша. Як же розуміти цю долю, або жереб? За вченням Церкви, Господь кожному готує долю його в житті тутешньому, земному, і в майбутньому вічному бутті не безумовно, але на підставі передбачення, залежно від того, як буде поводити себе людина в час земного життя. Всупереч цьому вченню, серед багатьох людей поширена хибна думка про долю, чи фатум. Багато хто вірить, що долею для людини уготовані всі обставини життя і навіть усі вчинки й дії, і як вони уготовані, так обов'язково здійсняться, незалежно від нас та нашої волі. Таке твердження про долю запозичене в язичників. На жаль, ці хибні поняття про долю забобонні християни перенесли на Єдиного, істинного Бога, так що деякі з нас цим виправдовують свої тяжкі гріхи, посилаючись на волю Божу. Чи може щось бути нечестивіше цієї упередженої думки про Бога як про невблаганну долю, як про сліпу віру, що володарює світом? Істинно, без волі Божої і волосина з голови не впаде, але Він здійснює Свою волю, не порушуючи у людині її волі.

Свобода волі - дар Божий, котрий Господь зберігає навіть у злочинців. Господь дає людині на вибір життя і смерть, благословення і клятву (Сир. 15:14), і лише з власної волі людина може зробити вибір. Бог творить долю людини згідно з тим, що обирає вона сама і чого заслуговує. «Коли хочете і послухаєте Мене, блага землі будуть вам, а коли не хочете і не послухаєте Мене, меч вас поїсть» (Іс. 1:19-20). Винуватцем бідувань, якими Господь погрожує непокірним Йому людям, є не Сам Господь, а люди. Господь усім бажає добра, спасіння і не Він винен, якщо ми всупереч Його умовлянням, напоумленням ідемо шляхом загибелі. За забобонними уявленнями, доля, або фатум, невблаганна. Але про Бога Промислителя цього ніяк не можемо сказати. Його можна вблагати, як показують численні приклади Його милості до тих, хто звертається до Нього зі щирим проханням про помилування. У руках Господа наш жереб, і Господь завжди готовий полегшити його нам. Лише від нас і від волі нашої залежить право заслужити милість Божу.

Отже, промисел Божий не порушує волі людини. Святитель Ігнатій Брянчанинов так міркує про зло: "Через попущення Боже, по сваволі істот, з'явилося зло з усіма наслідками його; по попущенню Божому, по власній сваволі впали ангели, впала людина, не прийняли Бога й відступили від Бога".

«А яким чином промисел Божий, при всіх своїх рішеннях у моральному світі, не порушує волі духовних істот, цього хоча цілком пояснити ми не можемо, але до деякої міри можемо приблизитись до нашого розуміння: …Нам відомо по досвіду, що й ми дуже нерідко своїми словами, рухами й іншими різними способами можемо підштовхнути своїх ближніх до тих або інших дій, можемо управляти ними, не обмежуючи однак їхньої волі: тим більш нескінченно - Премудрий і Всемогутній у змозі знайти засоби керівництва моральними істотами так, щоб від цього нітрохи не страждала їхня воля?». - пише митр. Макарій.

«Промисел Божий про істот виражається в тім, що Він зберігає їх, сприяє або попускає їм, і управляє ними. Коли Бог зберігає моральну суть істот, зберігає їхнє буття й сили; тоді, без сумніву, Він не обмежує їхньої волі: це ясно саме собою. Коли сприяє їм у добрі: також не обмежує волі, -- тому що діючими, тобто обираючими і роблячими який-небудь учинок, залишаються вони, а Бог тільки сприяє або допомагає їм. Коли Він попускає їм робити яке-небудь зло: ще менш обмежує волю, а тільки надає їй самії діяти, без Його допомоги, по своїй сваволі. Нарешті, управляючи моральними істотами, промислу Божому властиво направляє їх до тієї мети, для якої вони створені; але правильне вживання їхньої волі в тім і складається, щоб вони прагнули до останньої мети свого буття. Так само і керівництво Боже нітрохи не стискує моральної волі, а тільки допомагає їй у її прагненні до мети».

10. ЯК ДІЯТИ ЛЮДИНІ УПОВАЮЩІЙ НА ПРОМИСЕЛ БОЖИЙ

Промисел Божий, що поширюється на увесь видимий світ, поза всяким сумнівом, простирається й на людину, як мешканця цього світу. Всеблагий Творець благоволить виявляти й особливий промисел про людину. «Погляньте на птахів небесних, що не сіють не жнуть, не збирають у клуні, та проте Небесний Отець їх годує. Чи ж ви не багато варт ніші за них? І про одяг ви клопочетесь? Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, - не працюють, ані не прядуть. А я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі не вдягався отак, як одна з них. І коли польову ту траву, що сьогодні ось є, а взавтра до печі вкидається, Бог отак зодягає, - скільки ж краще зодягне Він вас, маловірні!» (Мф. 6, 26. 28-30). Нам потрібно виконувати прості християнські обов'язки свого становища, приймати зі смиренністю свій хрест і з вірою й любов'ю покорятися волі Провидіння у всьому, що доводиться робити й перетерплювати. «Усе, що потрібне для життя та побожності, подала нам Його Божа сила пізнанням Того, Хто покликав нас славою і чеснотою» (2 Петро. 1, 3). Для цього Господь дарував нам всі Божественні сили, за допомогою яких ми можемо всі стріли лукавого розпалу загасити (Еф. 6, 16). Християнин повинен твердо знати, що Бог ніколи не попускає дияволу спокушати нас більш, ніж ми понести можемо. «…але вірний Бог,- писав коринфським чадам своїм св. апостол Павло, - вірний Бог, Який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж ви можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її» (1 Кор. 10, 13). І як не багато дозволяв Господь дияволу спокушати раба свого Йова, але попри все те знав межу діям злісного спокусника. «І сказав Господь до сатани: "Ось усе, що його, - у твоїй руці, тільки на нього самого не простягай своєї руки!» (Йов. 1, 12).

Уповаючи на Господа, людина може просити в Нього всіх тих благ, які потрібні для нормальної життєдіяльності: своєчасних дощів, сонячного тепла, достатку плодів земних. Просити рятування від всіх тих зол, які осягають нас у зовнішній природі: від граду, загибелі, потопу, вогню, смертоносної виразки, і інших. Не засмучуватися посеред всіх небезпек, які б не загрожували нам розлютовані стихії світу фізичного, а покладати свою надію на Промисел Божий. «Чи ж не п'ять горобців продають за два гроші? Та проте перед Богом із них ні один не забутий. Але навіть волосся вам на голові пораховане все. Не бійтеся: вартніші ви за багатьох горобців!» (Лк. 12, 6-7; 21, 18). Однак не потрібно піддавати себе навмисно й нерозумно яким-небудь небезпекам в тому переконанні, що Бог, на якого ми надію покладаємо, дивом врятує нас від усякого зла: це значило б спокушати Бога, «Ісус відказав йому: Ще написано, не спокушай Господа Бога Свого!» (Мф. 4, 7), значило б вимагати, щоб дії Нескінченно-Премудрого, що не марнує чудес своїх дарма, підкорялися нашому капризу й невігластву. «Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противляться, самі візьмуть осуд на себе» (1 Рим.13, 2).

А людині, що сумнівається чи буде та чи інша її справа відповідати волі Божій на думку святителя Іоанна Тобольського необхідно розкрити перед Господом своє серце зі словами: «Господи! Якби я виразно знав, що Тобі благоугодно, так зроблю те саме неодмінно й зробив би я, і тому я вірю, що Ти невидимо вкладеш у серце моє думку бажану Тобі».

ВИСНОВКИ

В житті людини, а тим більше, суспільства, за вченням Святого Письма, нічого не відбувається без Волі чи попущення Божого. Божий Промисел діє у всіх випадках і суть його дії й полягає у тому, щоб навіть зло, усе негативне скеровувати до добрих наслідків.

Згідно зі своїм вічним замислом, Творець веде до кінцевої мети кожне створіння відповідно до його неповторності й особливості. Повнота Його задуму знаходиться у Христі -- початку та кінці всього створеного. Цей Божий задум, як вічний закон (Логос, Софія), розглядається тут в Бозі, що є його джерелом. Використовуючи термінологію Нового Завіту, можна сказати, що це Божа сторона Союзу, яка виявляє, за словами апостола Павла, Божу справедливість-праведність і проявляється в ділі спасіння, яке чинить Бог стосовно людини. У вічному законі виявляється фундаментальна єдність між мораллю та богослов'ям, оскільки життя та діяльність людини є морально добрими тоді, коли вона, беручи участь у Божому промислі, стає співтворцем самої себе, своєї вічности та співархітектором створіння в його прагненні до повноти бутя.