Протиборство християнства і язичництва на Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Язичництво як давня система вірувань східних слов'ян

Суспільство Київської держави за ідеологічними ознаками було тісно пов'язане з християнською релігією. Проте до самого процесу формування нової спільноти і появи першої східнослов'янської держави має стосунок інша релігійна система - язичництво. Під ним слід розуміти частину величезного загальнолюдського комплексу первісних поглядів, вірувань, обрядів тощо, які приходять з глибини тисячоліть і стають основою всіх пізніших світових релігій.

"Немає більш туманного й невизначеного терміна, ніж "язичництво"; виникнувши в церковному середовищі, він спершу означав усе дохристиянське й нехристиянське; ним покривалась і велична гімнографія Індії, і літературно оброблена міфологія класичної Греції, і річний цикл слов'янських чи кельтських аграрних обрядів, і шаманство сибірських мисливців".

Ранні релігії класового суспільства були загалом досить розмаїтими. Це пояснюється особливостями розвитку тих чи інших народів кожна з таких релігій пов'язана з певною етнічною спільнотою і становить невід'ємну частину такої спільноти. Усі ці релігії були політеїстичними, тобто кожна з них являла собою сукупність культів великого числа богів. І хоча один із них вважався головним, жодна з таких релігій ще не мала ознак чітко виявленої стрункої системи. З цього погляду східнослов'янське язичництво кінця I тисячоліття н.е. також відповідало "міжнародним нормам". На початковому етапі формування Київської Русі язичницький світогляд наших предків являв собою складну суміш пережитків сивої давнини (уявлень, що виникли ще в часи первісного ладу) з новими їх формами, які вироблялися свідомістю в перебігу зародження класових відносин. Наприклад, широко зберігалося обожнювання сил природи, тварин та рослин. Проте досить швидко ці стихійні сили набувають у релігійній системі уявлень вигляду людиноподібних божеств: русалок, берегинь, рожениць. Водночас розвивається культ предків. Подальший розвиток суспільства спричиняється до того, що на перший план поступово виходять божества, котрі уособлюють сили природи, від яких залежали праці землероба. У середньовічні часи саме землеробство було основним для слов'янського населення території сучасної України.

В IX-X ст. на Русі існували не лише наївні забобони села, а й державна язичницька релігія міста і соціальних верхів з добре виписаним космологічним епосом, з уявленням про божественне походження великокнязівської влади зі складним ритуалом і розгалуженим станом жерців, який володів таїнствами напрочуд деталізованої символіки, а також різноманітних магічних діянь.

Важливе місце в житті східних слов'ян посідали культові споруди: капища, святилища, - де стояли виконані з різного матеріалу зображення язичницьких богів. Згадуються вони в деяких писемних джерелах, зокрема, в "Слові о законі і благодаті" митрополита Іларіона. Археологічні розкопки підтверджують свідчення про наявність у Київській Русі язичницьких культових споруд - вони виявлені в Києві, Чернігові, Новгороді, інших містах і селах. Одне з них на Старокиївській горі (біля приміщення сучасного Національного музею історії України) 1908 року розкопав відомий археолог В.В.Хвойка. Час будівництва точно встановити не вдалося: Y/YI - X ст. н.е. Зберігся лише кам'яний фундамент, що складався з різних за величиною брил сірого пісковику. Навколо збереглися елементи підлого, виліпленої з товстого шару глини білуватого кольору. Поблизу знайдено багато кісток і черепів тварин. За висновком дослідника, залишки будівлі належали язичницькому капищу, а стовп являв собою жертовник, на якому протягом тривалого часу здійснювалися жертвоприношення. В пошані у слов'ян були також священні дерева і дикі тварини, насамперед могутні старі дуби й дикі кабани - вепри. Про полювання на вепра та урочисте споживання його м'яса розповідається в літописах і билинах. Підтвердженням того "Добрий дуб", що міститься під Києвом на "Желяні", назва якого відбилася в найменуванні урочища, що згадувалося в літопису під 1169 роком. Отже, наведені матеріали свідчать про те, що в дохристиянські часи у східних слов'ян була значна кількість культових споруд. Переважно святилища - капища, де стояли зображення язичницьких богів у вигляді статуй. Більша частина з них стояла просто неба і являла собою округлі чи овальні майданчики з ідолами та жертовниками посередині. І тільки окремі могли бути культовими храмовими будівлями (пантеон у Києві та деякі інші комплекси).

Ще одним важливим джерелом для реконструкції релігійних поглядів слов'ян у дохристиянські часи служать поховальні пам'ятки - матеріальне відбиття тісно пов'язаного з ідеологічними поглядами ритуалу. Найбільш раннім у слов'ян був обряд кремації, який для пам'яток кінця I тисячоліття н.е. фіксується в двох стадіях: трупоспалення на стороні і на місці майбутнього поховання. У першому випадку померлих спалювали на загальному для усієї громади вогнищі. Які в пізніших похованнях (за обрядом інгумації) небіжчикові клали різноманітний інвентар: побутові речі, прикраси, амулети-обереги, кераміку, іноді знаряддя праці та жертовні страви. В багатих похованнях зафіксовані ще предмети озброєння й спорядження воїна, в окремих комплексах виявлені загнуздані коні та вбиті слуги (найчастіше - наложниці). В окремих могилах небіжчиків не виявлено - то були меморіальні споруди (кенотафи) на честь померлих далеко від домівки.

Всі перераховані елементи похвального обряду вказують на те, що в уявленнях слов'ян перших століть існування Київської русі потойбічний світ нічим не відрізнявся від реального, а небіжчики, переступивши поріг смерті, продовжували своє "життя" без суттєвих змін порівняно із земним.

Розміри окремих комплексів за обрядом кремації і супровідний інвентар у цілому ряді могил на так званих дружинних некрополях перших століть існування русі дозволяють припускати, що у слов'ян так само як у скандинавів тих часів, існували судження про кшталт наведеного в тексті 2 саги про Інглінгів": "Тоді вірили, що чим вище здіймається, в повітря дим, тим вище посяде на небі місце той, кого спалювали, і що він буде тим багатший, чим більше майна згорить разом із ним."

Яскравим прикладом такого поховання може бути чернігівський курган Чорна могила, написаний за князювання Святослава Ігоревича в 60-ті роки Х ст. Пам'ятку дослідив Д.Я. Самоквасов. Крім князя тут було поховано, ще підлітка та жінку. Біля померлих покладено різноманітні речі, що являлися необхідними для них на "тому світі": предмети озброєння і військового спорядження (шоломи, кольчуги, мечі), кінська упряж (стремена, сідло), побутові речі (ножі, ключі, замки, сокири, наповнений кістками тварин казан), довгі ритуальні ножи, елементи одягу, прикраси, монети, численні зливки кольорових металів - рештки розплавлених у вогні речей. У ногах небіжчиків лежали забиті бики і коні. Б.О. Рибаков інтерпретував Чорну Могилу як захоронення князя місцевої династії. Що стосується шляху досягнення іншого світу, а також його місцеперебування за уявленнями середньовічних слов'ян, слід зауважити, що інформація щодо цього в наявних писемних джерелах відсутня. Тому слід брати до уваги найбільш загальні вірування давніх індоєвропейців, до яких належало і східноєвропейське слов'янство.

У більшості індоєвропейських народів Космос був упорядкований і систематизований у вигляді трьох просторово-часових пластів: нижнього (підземний світ), середнього (земний) і горішнього (небесний). Це так звана "концепція світового дерева". У східних слов'ян така модель досить підтверджується композицією Збруцького ідола. Ведучи мову про тричленний поділ Космосу, слід враховувати, що в міфології чітко простежується циклічна структура часу, коли все йде по заведеному, раз і назавжди встановленому колу. Тому, кожен об'єкт, перебуваючи в одному зі вказаних "світів", через певний час переміщувався до іншого. Це положення важливе тим, що під час обряду кремації можна уявляти лише один початковий напрямок переміщення померлого в просторі - разом із димом угору, до "небесного світу". Та й згодом, коли вже ховали за обрядом інгумації, душа відлітала "на небо". Підтвердженням цього є один із міфів Давньої Греції про Геракла, якого боги з поховального вогнища на хмарі під гуркотіння грому віднесли на Олімп.

Отже, прадавні уявлення слов'ян, у яких був присутній увесь міфологічний світ землеробів східної Європи в купі з відголосками уявлень, ще давніших часів, нічим не відрізнялися од світогляду сусідніх народів. Але в суспільстві обов'язково мали бути особи, які досконало знали всі обряди і звичаї, стежили за неухильним дотриманням прадідівських канонів, а також доповнювали традиції новими реаліями. Такі люди були й на Русі, їх називали волхвами, чаклунами, відунами.

Найдавніше літописне повідомлення про них датується 912 р. і міститься в повісті про смерть Олега. Йдеться в ній про чаклуна, який віщував князю Олегу смерть від власного коня.

Про існування волхвів в останні століття I тисячоліття н.е. свідчать також окремі поховальні комплекси, виявлені в різні роки на могильниках сучасних українських земель. Це так звані "скорочені поховання" в яких померлого було покладено на бік з підігнути ногами. Таких поховань не багато, але вони все-таки присутні на деякому числі могильників. Такий звичай захоронення пояснюють етнографічні матеріали ХІХ-ХХ ст., в яких відбиті традиції давнішніх часів. Згідно з ними одну групу населення, дуже нечисленну, ховали в мішках, підрізаючи або м'язи ступні щоб "померлий не ставав із домовини". Це були чаклуни, попередниками яких у давньоруські часи саме були волхви. На зламі І-ІІ тисячоліть, як і в пізніші століття люди бажали убезпечити своє існування від посмертних витівок з язичницьких жерців та чаклунів через зв'язування їх мотузками, обгортання саваном тощо, внаслідок чого з'являлось скорчене положення кістяка.

На чолі пантеону поставлено Перуна - володаря грому і блискавок, покровителя великого князя та його єдиновладдя. Перун був грізним божеством. Але водночас це був і мудрий бог, адже його зображали сивою головою та золотими вусами. На посаді "першого сере перших" він змінив Рода. Згодом його не порубали, як інших ідолів, а під наглядом та в супроводі князівських слуг спустили до Дніпра й сплавили за межі держави. Другим богом пантеону був Хорс. Окремі давні дослідники вважали, що це бог сонця і тепла. Наступний Даждьбог - одне з головним божеств язичницької Русі. Під цим ім'ям обожнювалося сонце, яке згідно з віруваннями наших предків, давало життя, живило все наше середовище. Антиподом Даждьбогу був в пантеоні 980 р. Стрибог - бог, який знищує добро. В ньому ще уособлювалися холод, непогода. Наступним богом вважався Сімаргл, образ якого трактується як охоронця зерна і посівів.

Єдиною представницею жіночої статті в цьому поважному зібранні богів була Мокош. Вона вважалася заступницею дому, родинного вогнища, покровителькою ткацтва, прядіння, вишивання та інших жіночих занять. Сьогодні можна з певністю стверджувати відбір до пантеону 980 року був цілеспрямований і продуманий. Всі шестеро богів символізували основні аспекти економічного, політичного та військового зверхництва соціальної верхівки Київської держави.

Визначний політичний діяч Київської Русі великий князь Володимир Святославович релігійною язичницькою реформою 980 року хотів спертися на авторитет окремих богів з різних куточків Східної Європи під час феодалізації підлеглих йому земель. Це засвідчує картографування знахідок амулетів-оберегів, що ототожнювалися з певними божествами, найбільш шановними в конкретних місцевостях. Так, символи Перуна частіше зафіксовані на археологічних пам'ятках Правобережжя Дніпра, а "сонячні" та "місячні" символи - на Лівобережжі.

Зміна функцій божеств окремих племінних угрупувань східних слов'ян має численні аналогії в багатьох народів світу на етапі переходу до цивілізації. Наведені матеріали цілком вписують релігію Київської Русі кінця І тисячоліття н.е. до політеїзму - найбільш уставленої, майже повсюдної форми релігійно-міфологічних систем, що відповідала структурі давніх держав. Хоча поступово в усіх політеїстичних релігіях виокремлювалася фігура верховного, головного божества: у греків - Зевса, у римлян - Юпітера, у вавілонян - Мардука, у японців - Аматерасу, - зверхність одного бога майже ніде не спричинялася до зневаження всього сонму великих і малів богів. З перетворенням племінних богів на великі божества державного культу лише змінюються їхні функції. Відтепер боги охороняють недоторканість держави, захищають її внутрішній устрій, освячують владу царя: цар - улюблений син богів або головного бога, їхній помазанець.

Як і скрізь у світі, язичництво східних слов'ян віднайшло своє місце в новому історичному середовищі.

2. Виникнення християнства як світової релігії

Християнство найбільш поширена з сучасних релігій, назва якої походить від імені Ісуса Христа, який згідно Священного Письма, заснував цю релігію в І ст. н.е. і ось на протязі майже двох тисяч років вона має величезний вплив на розум і серця мільйонів людей. Чим це пояснюється?

Щоб зрозуміти суть і роль християнської релігії, необхідно знати не тільки зміст, догматику і обрядовість цієї релігії, але перш за все слід вивчити умови виникнення і розвитку християнства.

В основі християнської релігії лежить віра в Боголюдину Ісуса Христа. Його появу передбачали святі пророки, послані Богом синам Ізраїля (так називали себе древні євреї). Вони говорили про прихід божественного спасителя, месії (від староєврейського «машиах», що означає «помазанник»). Він повинен врятувати людство від всіх гріхів і принести Богу велику викупну жертву. Месія покарає злих і несправедливих, дасть людям нові закони, установить царство Боже, царство справедливості на землі.

Про чудо народження Спасителя розповідається в Новому Заповіті. Там сказано, що Діві Марії явився архангел Гавриїл і повідомив їй, що вона обрана Богом, щоб стати матір'ю очікуваного мессії. На Діву Марію зійшов святий дух, і вона, залишаючись непорочною, цнотливою, зачала святе немовля. Її чоловік, благочестивий старець Иосиф, також попереджений архангелом Гавриїлом про непорочне зачаття божественного немовляти, прийняв все як належне. Спаситель роду людського народився в печері недалеко від міста Віфлієма і отримав ім'я Ісус.

Жорстокий правитель Іудеї - Ірод, дізнавшись про народження передбаченого пророками царя Ізраїля, наказав своїм воїнам вбивати всіх немовлят, які народилися в Віфліємі в цей час. Проте ангел господній врятував святу родину і допоміг йому втекти від переслідувань Ірода в Єгипет. Пізніше сім'я повернулася в Галилею і поселилася в Назареті. «Хлоп'я ж росло і міцніло, повне мудрості, і Божа благодать була на ньому» ( Лука 2, 39).

Досягнувши тридцятилітнього віку, Ісус Христос («Христос» - гр. пер. євр. слова «машиах»), почав проповідувати. Зібравши кілька вірних учнів, апостолів, він разом з ними відправився з проповіддю нової релігії по країні.

В цей же час пророк Іоан, який також народився чудесним чином, став повідомляти про пришестя Спасителя. Зустрівшись з Іоаном на ріці Йордан, Ісус Христос і його учні прийняли водне хрещення. Коли,«Ісус, охрестившись, молився, відкрилось небо, і святий Дух у тілеснім виді, немов голуб, зійшов на нього, і з неба залунав голос: Ти - мій син возлюблений, тебе я вподобав» (Лука, 3, 21-22).

Ісус же, повен Святого Духа, вернувся з-над Йордану, і дух повів його в пустелю, де сорок днів його спокушав диявол, і протягом цих днів Ісус не їв нічого. У силі Духа повернувся він в Галилею; і чутка про нього рознеслася по всіх околишніх краях. Він навчав по всіх синагогах, і всі його хвалили.

Подорожуючи по країні, Ісус здійснив багато чудес: оживляв мертвих, виліковував калік, сліпих, кульгавих, виганяв нечисту силу з людей, ходив по хвилях Теверіадського озера і багато інших.

Стверджуючи, що він прийшов не відмінити Закон, а доповнити його, Ісус Христос проповідував, що богу потрібно не строге дотримання величезної кількості заборон і повелінь, а щира і чистосердечна віра в нього. Євангелія зображують його втіленням лагідності, всепрощення, любові до ближнього, смирення. Син Божий, втілившись в образі бідного теслі, в одязі раба, переслідуваний священиками, і, переносячи з незвичайним терпінням всі ці випробування, став в очах віруючих втіленням найбільш прийнятних Богом моральних якостей.

Ісус Христос навчав, що скоро наступить царство Боже, в нього потраплять не всі, а лише ті, хто увірує в божественність Ісуса, хто визнає його сином Божим і буде у всьому дотримуватися його вказівок. Царство Боже - це перш за все небесна нагорода стражденним, пригніченим, натрудженим. Це особливо виразно звучить у його Нагірній проповіді, де він сказав;

«Блаженні вбогі, бо ваше царство Боже. Блаженні голодні нині, бо вони наситяться. Блаженні, що плачете нині, бо будете сміятись», (Лука 6, 20 -21).

А далі він застерігає: «Горе вам, багатим, бо ви одержали втіху вашу. Горе вам, що ситі нині, бо будете голодувати. Горе вам, що смієтеся нині, бо будете ридати і сумувати» (Лука, 6, 24 -25/.

До всього цього Ісус додає: «...любіть ворогів ваших, добро чиніть тим, які вас ненавидять, благословляйте тих, які вас проклинають, моліться за тих, що вас зневажають. Тому, хто б'є тебе в одну щоку, підстав і другу; хто ж бере в тебе свиту, не борони й одежі. Дай кожному, хто тебе просить; хто бере що твоє, не допоминайся, і як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само.» (Лука, б, 27 - 31).

Проповідницька діяльність Христа тривала біля трьох років. Вона викликала обурення єрусалимських жерців і священиків і вони вирішили його засудити. Зраджений одним із своїх учнів - апостолом Іудою і схоплений ворогами, Христос був засуджений до смертної кари. Жителі Єрусалиму, свідчать Євангелія, які не визнали в ньому сина Божого і Спасителя людського, кидали в нього камінням, переслідували образливими викриками. Звинувачений в порушенні законів і звичаїв своєї країни, Ісус був переданий в руки римського намісника Іудеї Понтія Пілата. Після допиту під тиском обставин Понтій Пілат змушений був підтвердити вирок синедріону. Разом з двома розбійниками Христа відвели на тору Голгофу, де він прийняв мученицьку смерть. Живим його розіп'яли на величезному дерев'яному хресті, який він змушений був нести до місця страти.

Звершилось велике чудо: Господь Бог, втілившись в образі сина людського, приніс себе в жертву за гріхи людей. Велика викупна жертва принесена Христом, як вчить церква, зробила можливим спасіння кожної людини, якщо вона буде вірити в Ісуса Христа; (Спаситель воскрес на третій день після смерті і на протязі деякого часу перебував зі своїми учнями, навчаючи їх істині і творячи чудеса. На очах своїх послідовників він живим вознісся на небо. Виконуючи заповіт Ісуса Христа, апостоли розійшлися в усі кінці світу благовістити про чудесне життя і діяння сина Божого. З них і виникла та розвинулась християнська церква, подібно до того, як з крихітного гірчичного зерна виростає могутнє гірчичне дерево.

Вони ж і заснували перші християнські общини, керівництво справами яких, тлумачення священних книг і спостереження за релігійними обрядами доручалось виборним пресвітерам і пророкам - харизматикам. Очевидно, в багатьох ранньохристиянських общинах досить довго існував звичай спільних ритуальних трапез, тобто спільний прийом їжі, якому надавалось особливого релігійного значення.

Але вже наприкінці І століття в християнстві виникає клір, тобто сукупність всіх священослужителів (єпископів, пресвітерів, дияконів, дяків і т.д.). Церковні посади перестають бути виборними. Всі посадові особи в церкві призначаються єпископами, а кожний новий єпископ посвячується в сан іншими князями церкви. Виникає церковна ієрархія, що прискорило процес перетворення християнських общин в єдину християнську церкву - централізовану організацію віруючих, які притримуються єдиної християнської релігії, підкоряються кліру на чолі з повновладними владиками - єпископами. Головним завданням кліру стає зміцнення церкви, посилення релігійності віруючих і боротьба з єресями, тобто релігій-ними напрямами,які відходили від тик чи інших прийнятих церквою догматів.

З метою утвердження християнської церкви розробляється цілий ряд обрядів, створюються богослужбові книги, які були остаточно канонізовані, тобто схвалені і прийняті церквою, на Лаодикійському соборі в 364 р. Разом з деякими священними книгами, які християнство успадкувало від іудаїзму, вони входять в Біблію, звід релігійних документів, які обґрунтовують догматику, віровчення і ідеологію християнства. Богослови і священослужителі посилаються на неї як на авторитетний джерело, яке підтверджує істинність даної релігії, божественність церкви і виправдовує її діяльність.

Новий Заповіт складається з чотирьох євагелій (від Матвія, Марка, Луки і Іоана), Діянь апостолів, Послань апостолів (21) і Одкровення Іоана Богослова (Апокаліпсис). Найбільш ранній з цих творів - Апокаліпсис: він написаний на початку 69 p. н.е.; найпізніший - Євангелія від Іоана, складена бл. сер. II ст. н.Х.

Крім канонічної літератури існує ще ряд джерел з історії раннього християнства. Це - Учення 12 апостолів (Дидахе), «Пастир» Герма, так звані апокрифічні, несправжні євангелії.

Щодо нехристиянських джерел, то до них відносять книгу «Юдейські старожитності» єврейського історика і ст. н.е. Йосифа Флавія (XVIII кн., гл.3, «Літопис» римського історика І-ІІ ст. Тацита (XV кн., гл.44). Згадка про християн є й у римського історика І-ІІ ст. Світонія в біографії Нерона. Свідчення про християн мають місце і в одному з листів Плінія Молодшого до імператора Траяна -- початок II ст.

Християнська церква утверджувалася, зазнаючи важких гонінь і переслідувань з боку імператорської влади. Найбільш сильними ці гоніння були під час царювання імператора Діоклетіана (в 297 і, особливо, в 302 - 303 роках). Ці гоніння після зречення імператора Діоклетіана від престолу продовжувались аж до 311 року, коли імператор Галерій видав указ віротерпимості.

Становище християнської церкви значно поліпшилося за царювання імператора Констянтина. Ставши в 323 p. одноосібним правителем імперії, офіційно притримуючись віротерпимості, Констянтин фактично покровительствував християнству. Він надав християнській церкві великі пільги і, приймаючи вели-ку участь у внутрішньоцерковній боротьбі, захищав ортодоксальні позиції. В 325 р. Констянтин головував на Нікейському соборі, який осудив єресь Арія і закріпив основні положення християнської догматики. На цьому соборі був затверджений Символ віри.

Пізніше християнство поширювалося і утверджувалося у гострій боротьбі між Римом і Константинополем за перевагу в церкві після створення поряд з Римом релігійного центру в Константинополі - столиці Римської імперії з IV ст.

Не дивлячись на всі труднощі становлення, християнство несло в собі багато нових рис і особливостей, які давали йому виразну перевагу перед всіма іншими релігіями.

По-перше, християнство зверталось з проповіддю до всіх народностей і уже на ранньому етапі зуміло перебороти етнічну обмеженість, властиву іншим релігіям. Воно стало космополітичною релігією світової Римської імперії.

По-друге, християнство при своєму виникненні заперечувало на відміну від інших релігій всіляку обрядовість, жертвоприношення і жрецьку святенницьку ієрархію. Це робило його доступним широким верствам населення, особливо рабам, колонам, вільновідпущеникам, міській і сільській бідноті і т.д. і т.п.

По-третє, християнство в епоху свого виникнення виявилося найбільш демократичною релігійною течією, яка заперечувала всі кастові перегородки. Ранньохристиянські проповідники зверталися з проповіддю нової релігії і обіцяли спасіння перш за все обездоленим, приниженим. Саме це приваблювало до нової релігії сотні тисяч послідовників.

Нарешті, на противагу іншим релігіям давнини, які сформувалися в умовах зародження і розквіту рабовласницької культури і цивілізації, християнство за-родилося в період їх кризи і несло в собі рішуче заперечення античної культури. Цим воно було повністю співзвучне настроям народних низів і особливо рабів, які перенесли свою ненависть до експлуататорів на їх культуру і релігійно-філософські погляди. Відповідало це і настроям частини рабовласницької верхівки, яка в кризі античної культури бачила ознаки катастрофи, що насувалася.

В міру свого поширення на території Римської імперії, а пізніше в інших країнах християнство пристосовувалось до місцевих умов, і подальший його розвиток був пов'язаний з історичними, соціально-економічними та політичними умовами цих країн. Це привело в кінці кінців до утворення самостійних напрямів в християнстві зі своєю церковною організацією і зі своїми особливостями у віро-вченні.

Так, наприклад, в VI дт. відбулося відокремлення вірменської, чи вірмено-грегоріанської церкви в християнстві, яке було викликане відмовою вірменського духовенства визнати рішення Халкидонського собору (451 р.), який засудив єресь монофізитів. Вірменська церква підтримала вчення монофізитів про «єдину сутність Христа», тобто визнала його тільки Богом, а не боголюдиною.

Найбільш великий поділ християнства на два основні напрями - на православ'я (східне) і католицизм (західне) - остаточно оформилося в 1054 p. Другий великий поділ християнської церкви відбувся в період Реформації в країнах За-хідної Європи, коли від католицизму відкололися церкви ряду країн і утворили церкви протестантські. До розгляду цих основних напрямів в християнстві ми переходимо.

В 395 p. ослаблена внутрішніми протиріччями і нескінченними спустошувальними зовнішніми навалами Римська імперія розпалася на дві частини. В захід-них провінціях імперії, завойованих германськими і сусідніми з ними племена-ми, з часом утворилися самостійні феодальні держави. У східній частині (Візантії) збереглася імператорська влада. Подальший розвиток східних і західних областей колись єдиної імперії пішов різними шляхами.

Цілком природно, що розпад Римської імперії наклав відбиток на долю християнства. Наприклад, становлення феодальних відносин в західних областях колишньої римської імперії, в порівнянні зі східними, здійснювалося швидкими темпами. Пристосовуючись до обстановки, що швидко змінювалася, західна церква відповідно міняла своє віровчення і обряди, тлумачення постанов все-ленських соборів і християнських догматів.

Феодалізація східних областей колишньої Римської імперії йшла значно по-вільніше. Застійність суспільного життя обумовила і консерватизм ідеології. Цей консерватизм ідеології з часом стає традицією в церковному житті православ'я.

Слід зазначити і те, що в умовах політичної роздрібненості західному духовенству вдалося створити свою власну міжнародну організацію з єдиним центром. У східних же областях колишньої Римської імперії церква постійно знаходилася в залежності від світських правителів. З часом західна церква, підпорядкована папі римському, отримала назву католицької. Християнство ж, яке оформилося в епоху феодалізму на території Візантії і поширилося звідти на Русь та в деякі сусідні з Візантією держави, отримало назву православ'я.

Джерелами віровчення православ'я є Священне писання і Священне пере-дання.

Священне писання - це книги Старого і Нового заповітів. Канонічними православна церква вважає 22 книги Старого заповіту і всі книги Нового заповіту. Ці книги церква вважає богонатхненними, тобто написаними пророками і апостолами по безпосередньому просвітленню від святого духа. Право тлумачення Біблії, за вченням православ'я, належить тільки церкві.

Священне передання становлять головним чином Символ віри, постанови Вселенських і помісних соборів, твори отців церкви, таких, наприклад, як Афанасій Великий, Василій Великий, Іоанн Златоуст, Григорій Богослов та інші, яких православна церква проголошує своїми віровчителями.

Символ віри прийнятий на Нікейському (325 p.) і Царгородському (Константинопольському), (381 p.) Вселенських соборах, доповнений постановами наступних Вселенських соборів, закінчуючи сьомим (787 р.). В ньому викладені основи православного віровчення про єдиного Бога, який виступає в трьох іпостасях: Бог-отець, Бог-син, Бог-дух святий. Бог-отець згідно Символа віри є вседержителем, творцем видимого світу - природи і надприродного, невидимо-го світу, де знаходяться добрі і злі духовні сили.

Бог-син - Ісус Христос, який спустився з неба на землю, щоб принести викуп-ну жертву за гріхи людей. Воскреснувши після смерті, він вознісся на небо і при-йде на землю вдруге, щоб судити живих і мертвих, і царству його не буде кінця.

Бог- дух святий ісходить і від Бога-отця.

Православ'я стверджує, що віруючий може заслужити царство небесне, якщо буде щиро, зі слізьми молитися, щоб Бог прийняв його молитви, милостині та інші добрі справи в заслугу і дарував би йому прощення гріхів. Православні проповідники вчать, що головна заслуга людей перед Богом полягає не просто в дотриманні моральних заповідей, а в невтомних пристрасних молитвах, їх ідеалом є монах-аскет, який піддає мукам свою плоть. Проповідь аскетизму, відсторонення від земного світу - одна а характерних рис православ'я.

Характерними особливостями православ'я є ієрархічний принцип побудови церкви, ретельно розроблена система культу і пишної обрядовості для емоцій-ного впливу на віруючих.

Православна церква розглядає себе як громаду істинно віруючих. Вона скла-дається з ієрархії і пастви, духовенства і мирян. Духовенство проголошується посередником між Богом і віруючими і носієм божественної благодаті, яка пере-дається для спасіння віруючих через таїнства. Як і католицька церква, вона ви-знає сім таїнств: хрещення, миропомазання, причастя, покаяння, священство, шлюб і елеоосвячення. Таїнства здійснюються в процесі відповідних обрядів.

Крім поклоніння триєдиному Богу для православ'я, як і для католицтва, характерний культ святих угодників, на честь яких церква влаштовує особливі свята, називає їх іменами храми і т.д. Про життя і діяльність святих угодників складені описи - «Житія святих». Перше місце в ієрархії християнських святих займає пресвята Діва Марія, яку православ'я шанує під іменами Пріснодіви і Богородиці. Але православна церква заперечує католицький догмат про непорочне зачаття Діви Марії, проголошений римським папою Пієм IX в 1854 p.

Однією з особливостей православ'я є також культ ікон і мощів. Ікони -це на-мальовані переважно на полотні чи дошці зображення Ісуса Христа, святих, особливо Богородиці. Багатьом іконам Богородиці присвячуються регулярні богослужіння.

Мощами православна церква називає останки святих, які вважаються нетлінними і наділеними надприродними властивостями.

Як уже зазначалося, православна церква, на відміну від католицької, не змогла створити самостійної всесвітньої організації. Вона не має єдиного центру і ділиться на самостійні, автокефальні, церкви, а саме: Константинопольська (Туреччина), яку очолює патріарх, що носить титул Вселенського, Александрійська (Єгипет), Антиохійська (Сірія і Ліван), Єрусалимська (арабська частина міста Єрусалим), Кіпрська (острів Кіпр), Грузинська, Сербська /Югославія/, Румунська, Елладська (грецька), Болгарська, православні церкви в Албанії, Польщі, Чехії і Словаччині, Руська. В Україні існує три православних церкви: Українська православна церква Московського патріархату - УПЦ МП (фактично Русь-ка - православна церква). Українська православна церква Київського патріарха-ту Ц КП) та Українська автокефальна православна церква (УАПЦ).

Всі православні церкви, що складають Вселенське православ'я, об'єднані спільністю віровчення, канонів церковного життя тощо. Вони підтримують взаємні контакти, беруть активну участь в екуменічному русі та мають своїх представників у Всесвітній раді церков (ВРЦ), спільно проводять богословські диспути з католиками, протестантами і монофізитами. Порівняно з католицизмом і протестантизмом православ'я - найменш чисельна течія в християнстві (близько 100 мільйонів віруючих).

Одним з основним напрямів у християнстві є католицизм. Католиків у світі понад 1 мільярд.

Віровчення католицизму мало відрізняється від православ'я. Подібно православ'ю, католицизм сповідує віру в божественну трійцю: в Бога-отця -творця світу, його сина Ісуса Христа, в святого духа. Проте одним з предметів розходжень між католицизмом і православ'ям є питання про «філокве» (що значить «і від сина»), про формулювання того місця в Символі віри, де говориться про Святого духа: чи він ісходить від отця і сина (чому вчить католицизм) чи тільки від отця (чому вчить православна церква). Це розходження стало однією з причин розколу християнської церкви у 1054 p.

Джерелом свого віровчення католицизм (як і православ'я) вважає Священне писання (Біблію) і традицію. Біблія, за вченням католицизму є словом Бога, її автором є Святий дух, а тому вона не може мати помилок.

Поряд з Біблією джерелом віровчення в католицизмі є традиція, чи передання, причому традицією вважається повчання, правила і настанови у вірі, які апостоли чули від Христа чи самі проповідували, але які не ввійшли в Біблію.

Однією з основних відмінностей віровчення католицизму від віровчення інших християнських віросповідань є визнання ним Папи Римського главою всієї християнської церкви, намісником Христа і наступником апостола Петра. Згідно католицького віровчення,Христос заснував церкву,а керувати нею поставив свого учня, апостола Петра, який і був першим єпископом Риму. Всі ж наступні римські єпископи, тобто папи, є наступниками Петра, і тому Папа Римський по-винен вшановуватися як старший серед всіх єпископів і як глава всієї християнської церкви.

Іншим важливим положенням католицького віровчення є догмат папської не-погрішності. Догмат стверджує, що папа,коли він говорить з амвону, тобто виконує службу пастиря всіх християн,є непогрішним і хто цього не визнає, той під-лягає прокляттю. Догмат цей був прийнятий церковним собором в Ватікані в 1870 р.

Влада папи визнається в католицизмі вище Вселенських соборів. Рішення останніх набуває сили лише після затвердження їх папою. В спірних питаннях, що стосуються тлумачення Біблії чи традиції, вирішальним вважається судження папи.

На відміну від православ'я, католицька церква вчить про існування крім раю і пекла також чистилища,яке призначено для очищення душ, які недостатньо очищені для раю, чи душ людей, які не тяжко грішили. Сутність цього догмату зводиться до того, що оскільки душа померлого потрапляє в чистилище, то від йо-го близьких на землі, від їхнього служіння церкві, від їхнього внеску на її користь залежить, чи його душа потрапить в рай або пекло.

Досить поширене в католицизмі пошанування святих реліквій, культ мучеників і святих; Канонізація святих проводиться Ватіканом і в наш час.

Особливе місце в католицизмі займає культ Богородиці. В 1954 р. папа Пій IX проголосив догмат непорочного зачаття Діви Марії. В 1950р, папа Пій XII про-голосив новий догмат про тілесне вознесення Діви Марії: католик зобов'язаний вірити, що спочатку на небо вознеслася душа Діви Марії, потім тіло, і на небі вони поєдналися.

Католицизм, як і православ'я, визнає сім таїнств, тобто обрядів, які, згідно релігійних уявлень, здатні здійснити надприродній вплив на людину і оточуюче середовище. В католицизмі таїнства здійснюються дещо по-іншому, ніж в православ'ї - хрестять обливанням (в православ'ї тільки шляхом занурювання у воду), таїнство євхаристії здійснюється не на квасному хлібі, як у православних, а на прісному, причому причастя під двома видами (хлібом і вином) здійснюється тільки духовенством, миряни ж причащаються лише одним видом (хлібом).

Миропомазання відбувається у католиків тільки тоді, коли дитині виповниться вісім років. Називається цей обряд конфірмацією.

Католицьке духовенство зобов'язане дотримуватися целібату, тобто не вступати в шлюб і в статеві стосунки. Целібат був введений наприкінці XI ст.

Обрядові особливості виявляються і в оформленні інтер'єру католицького храму, де домінують скульптури, живописні картини, а не ікони, і в богослужінні, що проводиться латинською мовою і супроводжується грою на органі, і в тому, що віруючі під час богослужіння сидять (встають лише під час читання Євангелія), хрестяться всією долонею з лівого плеча на праве тощо.

Церковна ієрархія має чотири основні ступені: дияконат, пресвітеріат (священики), єпископат, примат (володіє лише папа). Сукупність дієцезій у межах однієї держави формує національну церкву, яку очолює кардинал. Національні церкви - складові єдиної католицької церкви.

Католицизм має численні чернечі ордени: єзуїти, францисканці, капуцини, бенедиктинці, домініканці, салезіанці та ін.

В Україні католицизм був започаткований ще в XIV ст., коли більшість земель Галицько-волинської Русі захопила Польща. Залежно від обставин вплив його то наростав, то спадав. Станом на 1 січня 1997 р. в Україні діяло 712 громад римо-католицької церкви (зареєстрованих), 24 монастирі, 5 навчальних закладів, 333 священнослужителі, виходило 11 періодичних релігійних видань.

3. Розвиток християнства на Русі

Предки наші в дохристиянську добу стикалися з багатьма різними релігіями, які помітно вплинули на їх власну віру. Це були християнство, іслам, юдаїзм тощо. Згідно з "Велесовою книгою" слов'яни здавна дійшли до розуміння єдиного Бога. Що це справді було так, підтверджує грецький історик VI ст. Прокопій, який пише про наших предків, що вони "визнають влади кою всіх єдиного Бога, який посилає блискавку; в жертву йому приносять корів або іншу жертву".

Але нова віра -- християнство -- з тріумфом просувалася по Європі і вже в IX ст. всі сусідні з Київською Руссю землі (крім угрів) прийняли цю віру. Не можна говорити, що християнство було новою релігією для русів, воно мало своїх прихильників на землях Київської Русі ще за Андрія Первозваного. З далеких часів приходило воно різними шляхами: з грецьких колоній, з Бал канського півострова, з Хозарського каганату, з Великоморавської держави. Але віру цю приймала головним чином еліта суспільства -- князі, бояри, міська аристократія, які не наважувалися стати відкрито християнами, а тим більше навіть думки не допускали про хрещення народу, який мав свою споконвічну віру. Так, християнами були князь Оскольд, князь Ігор, його дружина княгиня Ольга, яка не змогла зробити християнином свого сина Святослава, але прищепила любов до нової віри онуку Володимиру, на плечі якого й лягла почесна задача--проголошення християнства державною релігією Київської Русі.

Володимир був надто мудрим політиком, щоб не розуміти, що стара віра не могла об'єднати його державу -- надто самостійною та демократичною вона була. Без сумніву, ще більше впливало на нього те, з якою швидкістю християнство завойовувало народи та країни. В 864 р. охрестилась Болгарія, в 928--935 рр. -- Чехія, в 962--992 рр. -- Польща. Для Володимира стало ясно, що, тільки прийнявши християнство, Київська Русь зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав.

З літописів невідомо, де й за яких умов прийняв християнство Володимир. "Повість временних літ" наголошує, що зробив він це у Корсуні. В 987 р. візантійський полководець Варда Фока повстав проти імператорів Василя II та Константина. Останні звернулися до Володимира за допомогою. В передумовах цієї допомоги він поставив шлюб з сестрою імператорів Ганною, а вони як передумову шлюбу -- його охрещення. Тоді Володимир і охрестився. При його допомозі Варда Фока був розбитий. Проте, позбавившись небезпеки, візантійські царі відмовляються від своєї обіцянки -- віддати в дружини Володимиру свою сестру. Вони виконували заповіт свого діда -- Константина Порфірородного, який писав: "Коли хозари, турки або руси чи який інший північний народ... почне просити чи домагатися... щоб посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина -- треба відповісти на таке ганебне домагання, що на те є заборона, страшна й непорушна постанова святого й великого Костянтина".

У відповідь на це Володимир бере в облогу, а потім і здобуває одну з найкращих візантійських колоній у Криму -- Корсунь. Це примусило Візантію виконати обіцянку та направити Ганну до Корсуня, де її було обвінчано з Володимиром. Це був апогей його слави. Єдиновладний володар величезної держави, який отримав моральне благословення Другого Риму, він міг наважитись привести свій народ до нової віри. Трапилось це в 988 році.

За "Повістю временних літ", охрещення Русі відбулося надзвичайно просто: Володимир наказав поскидати в Дніпро старих богів і в призначений день вийти всім до ріки. Люди з піснями входили в воду, а священики читали молитви. І була "радість на небеси и на земли, толико душ спасаемых".

Звичайно, не все було так просто. По охрещенні киян, коротко нотує літописець, "І коли Володимир прибув, повелів він поскидати кумирів - тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому узвозу на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити його палицями. І це діяли йому не як дереву, що відчуває, а на знеславлення біса. Коли спокушав він цим образом людей - хай одплату прийме од людей!» Великий ти єси, Господи, дивні діла твої! »Учора шанований людьми, а сьогодні знеславлений! І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І, приволікши його, вкинули його в Дніпро. І приставив Володимир до ного людей, сказавши: «Якщо де пристане він, то ви одпихайте його від берега, допоки пороги пройде. Тоді облиште його.» І вони вчинили звелене. Коли пустили його і прйшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні звуть Перунова рінь.

Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому місту, говорячи: «Якщо не зьявиться хто завтра на ріці - багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, - то мені той противником буде». І, це почувши люди з радістю йшли, радуючись, і говорили: «Якби се не добре було, князь і бояри сього не прийняли». А назавтра вийшов Володимир з попаи цесарициними й корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у водц і стояли - ті до шиї, а другі до грудей. Діти ж не відходили од берега, а інші немовлят держали. Дорослі ж бродили у воді, а попи, стоячи, молитви творили. Люди ж, охрестившись, йшли кожен у доми свої. А Володимир, рад бувши, що пізнав він Бога сам і люди його, і глянувши не небо, сказав: «Боже великий, що створив небо і землю! Поглянь на нових людей своїх! Дай же їм, Господи, узнати тебе,істинного Бога, як ото узнали землі християнські,і утвердь в них віру правдиву і незмінну. А мені допоможи, Господи, проти ворога-диявола, щою, надіючись на тебе і твою силу, подолав я підступи його». І, це сказавши, повелів він робити церкви і ставити їх на місцях, де ото стояли кумири. І поставив він церкву святого Василя Великого на пагорбі, де ото стояли кумири Перун та інші і де жертви приносили князь і люди. І почав він ставити по містах церкви, і попів настановляти, і людей на хрещення приводити по всіх містах і селах. І, пославши мужів своїх, став він у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне. А матері ж дітей своїх оплакували, бо іще не укріпилися вони були вірою і, як померлого, вони оплакували…". Треба думати, що хрещення народу розтяглося не на один десяток років.

Першими охрестилися київські землі, головним чином, великі міста, бо села приймали нову віру дуже неохоче. Зайнявся Володимир також і охрещенням північних земель держави, тих, що пізніше склали Московське князівство.

Тут християнство наштовхнулося на великі перепони. У 991 р. Володимир послав єпископа до Новгорода з метою підготувати новгородців до нової віри. Як оповідають літописи, хрещення відбулося тут силою: "Путята (тисяцький) хрестив їх мечом, а Добриня (посадник) -- вогнем".

Охрещення Русі викликало багато дискусій і з приводу того, яке духовенство хрестило народ. Видатні історики, зокрема історики Церкви Є. Голубинський, В. Пархоменко, дотримувалися погляду, що хрестити народ Володимиру допомагало візантійське духовенство. Але ця концепція викликала заперечення. По-перше, у візантійських джерелах не згадується така важлива подія, як охрещення Київської держави за Володимира, тоді як у багатьох з них згадується охрещення окремих осіб за Оскольда. По-друге, тяжко уявити собі успіхи християнізації за допомогою візантійського духовенства, яке проповідало чужою для народу мовою.

Ці невідповідності привели до появи в 1913 р. гіпотези М. Присєлкова, який доводив, що перше духовенство в Київську Русь прибуло не з Візантії, а з Болгарії, з Охріди, де існував незалежний патріархат. Незабаром ця точка зору стає пануючою, і не безпідставно. З Болгарією Україна-Русь мала інтенсивні стосунки. В політичному відношенні Болгарія була менш небезпечною, ніж Візантія. Великим аргументом була близькість мов, і священики-болгари могли легко порозумітися з новою паствою. Цікаву рису до цієї гіпотези додав П. Курінний. Досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у Києві, він прийшов до висновку, що техніка цієї будови аналогічна храмам Охріди, а не Візантії.

Все це говорить, що першими вчителями християнства й церковними проповідниками на Русі були болгари.

Визнання християнства державною релігією відкрило перед Київською Руссю двері багатої візантійської культури, яка переживала в той час своє відродження. Нова віра сприяла зміцненню зв'язків з іншими християнськими державами. Київ стає не тільки політичним, а й духовним центром держави.

Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали і культуру, осередками якої і стали храми.

4. Протиборство язичників

Володимир Святославич, котрий прийшов до влади на хвилі язичницької опозиції і через труп свого брата-християнина, змушений був до певного часу орієнтуватися на ту частину панівної верхівки, яка дотримувалась традиційних язичницьких вірувань. Посилення проти язичницьких настроїв панівної верхівки тогочасного суспільства засвідчує літописна статі 983 року. Київські “старці і бояри” розв'язали тоді справжню компанію гонінь на християн. За їх намовою, зокрема, вчинено фізичну розправу над багатим варягом, який “прийшов був із Греків і потай держався віри християнської”. [6] Його син став жертвою жорстокого язичницького обряду. Це була досить продумана акція ревнителів “старої віри”, спрямована проти нових ідеологічних віянь та суспільних порядків, що владно вторгалися в усі сфери життя країни.

Охрещення Володимира Святославина і навернення в християнство підданих його країни пов'язується із військовим походом київського князя на грецьке місто Корсунь. Володимир прийняв хрещення в Корсуні та взяв шлюб із грецькою принцесою Анною. Хрещенню киян передувало знищення загальнодержавного язичницького пантеону, зовсім недавно спорудженого в центрі столиці. Князь наказав, як повідомляє літописець, “поскидати кумирів - тих порубати, а других вогню віддати”.

Відразу після знищення язичницьких ідолів у Києві розпочалася насильницька християнізація населення Новгородської землі, яку проводили урядовці Добриня та Путята. Велику активність їх у цьому засвідчують скупі, але дуже промовисті слова новгородського книжника: “Хрестив нас Путята мечем, а Добриня вогнем”.

За правління Володимира Святославина не всі давньоруські землі було цілком християнізовано, але є вагомі підстави вважати, що більшість населення країни навернулася, принаймні формально, в нову віру. Було закладено основи церковної організації. Розростаючись у глиб і в широчінь, вона об'єктивно виражала єдину для всього населення Київської держави приналежність. Церква сприяла зміцненню територіально-адміністративного поділу, засновуючи єпископії в адміністративно-політичних центрах давньоруських земель-князівств, що формувалися. Все це відповідало потребам об'єднавчої політики київського уряду та згуртування країни.

Однак процес християнізації держави йшов повільно, а деколи й хворобливо (надто у віддалених від київського центру областях). Населення Київської Русі гостро реагувало на нові ідеологічні віяння, що розповсюджувалися на всій території. Християнські проповідники наштовхувалися на глухе чи пряме незадоволення народу, яке іноді перехлюпувалося через край і виявлялося у формі фізичної розправи над ними. Протягом одного лише десятиліття в Новгородській землі було забито трьох єпископів. Перші поставлені в Ростові єпископи Федір і Ларіон, зустрівшись із незадоволенням тамтешнього люду, змушенні були покинути цей край. Не більшого успіху в справі навернення населення Ростовської землі в нову віру досяг і їх наступник - чернець Києво-Печерського монастиря Леонтій. “Житіє” цього святителя, згодом проголошено церквою святим, повідомляє про те, що Леонтій, узявшись навіювати християнське віровчення дітям, був скараний їх батьками на смерть. Тільки єпископу Ісайї, котрий заступив Леонтія, вдалося винищити геть кумирів язичницьких богів, шанованих тамтешніми поселянами.

Ініціаторами й організаторами опору християнству виступали насамперед служителі язичницького культу - волхви. Вони, зокрема, були призвідцями заворушень у Суздальській землі, що мали місце 1024 року. Вони звинувачували місцеву знать у приховуванні хліба від голодних, ганили християнську віру.

Але запровадження християнства на Русі за Володимира Святославина, все ж мало багатогранні й далекосяжні наслідки. В некролозі на смерть князя, вміщеному в "Повісті минулих літ”, його автор чітко усвідомлював, “... скільки добра він зрив у Руській землі, охрестивши її, і до бога привів.”

З приходом християнства всі язичницькі обряди стали переслідуватися як гріховні. Однак витравити вікові звичаї, що ввійшли в плоть і кров, виявилося неможливо. І тоді церква як би ''охрестила'' язичницький обряд, включивши його в великодній цикл та багато інших. Так, до цих пір зберігся звичай предків які пере трансформувалися у православні звичаї і обряди які прийшли до нас з язичницьких часів.

5. Пристосування язичництва до християнства

Пристосування прадавніх язичницьких культів східних слов'ян до нових форм економічного і політичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодального сіспільства і його держави. Збереження язичництва перешкоджало рівноправним відносинам Київської Русі з християнськими державами середньовічного світу. Тому панівна верхівка Київської Русі інтенсивно шукає нові релігійні структури, які найбільш вдало відповідали б її інтересам.

Модель християнства як найбільше відповідала системі політичного устрою Київської Русі, що була тоді єдиною раньофеодальною монархією. Християнізація відкривала шлях до визнання за Київською державою самостійного місця в політичній структурі тогочасного світу й входження до світової християнської спільноти.