Православне сектантство в Україні: суспільно-духовні витоки, особливості трансформації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут філософії імені Г.С. Сковороди

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство

Православне сектантство в україні: суспільно-духовні витоки,

особливості трансформації

ШУГАЄВА Людмила Михайлівна

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Відділенні релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор

Яроцький Петро Лаврентійович,

Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Дулуман Євграф Каленикович,

Національний технічний університет України „Київський політехнічний інститут”, професор кафедри філософії;

доктор філософських наук, професор

Закович Микола Михайлович,

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, професор кафедри культурології;

доктор філософських наук, професор

Саух Петро Юрійович,

Житомирський державний університет імені Івана Франка, ректор.

Захист відбудеться 25 грудня 2007 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.03 в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий 22 листопада 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук, доцент Бучма О.В.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Як кожна релігія, православ'я упродовж своєї тисячолітньої історії зазнавало істотних криз і трансформацій, появи нових відгалужень у вигляді єретичних вчень, сектантських утворень. Досить згадати жидівствуючих, богомилів, зрештою - старообрядницький розкол.

Оскільки Православна Церква в Російській імперії перетворилася на офіційну, а по суті на казенну, царську церкву, то внутрішнє життя православних парафій дійшло до занепаду, релігійні приписи й обрядові дії виконувалися формально, далеким від моральної досконалості було духовенство, богослужіння проводилося майже незрозумілою для парафіян церковнослов'янською мовою. Це й призвело до подальшої трансформації офіційного православ'я, появи на його основі все нових православного змісту утворень.

Через те, що старообрядницькі течії мають свою специфіку і значною мірою вже вивчені, то наше дослідження стосується насамперед ще науково не досліджених релігійних об'єднань так званого духовного християнства, у структурі якого ми виокремлюємо раціоналістичні об'єднання - духоборів і молокан та містичні утворення христовірів, Старого і Нового Ізраїлю, скопців. Ці течії православного сектантства з'явилися і набули чітких організаційних рис в Україні у другій половині ХVIII ст.

Подальша трансформація православ'я відбувалася у другій половині XIX ст. - на початку XX ст. з виникненням релігійних об'єднань хіліастично-есхатологічного спрямування: єговістів-ільїнців („Десне братство”), іоаннітів і мальованців. У цей же період з'являються релігійні об'єднання харизматичного спрямування - підгорнівці й інокентіївці, а у першій половині XX ст. - леонтіївці.

До релігійних утворень, які виникли в лоні Православної церкви за радянської влади як різновид протистояння тоталітаризму і своєрідна форма протесту до офіційного православ'я, належать істинно православна церква (ІПЦ), істинно православні християни (ІПХ), Православна євангельська Апокаліпсична церква (ПЄАЦ).

В останній четверті XX ст. виникає Православна церква Божої Матері „Державна”.

Відтак, православне сектантство виникло як своєрідна реакція на формалізм, закостенілість і оказенення Православної церкви. У його витоках було прагнення насамперед до духовної і соціальної свободи. У релігійній формі втілились ідеї гуманізації суспільних відносин, людських стосунків, відмова від вирішення соціальних конфліктів авторитарно-насильницькими методами. Хоча прагнення до постійного морального вдосконалення у деяких релігійних о6'єднаннях, зокрема у христовірів і скопців, межувало з релігійним фанатизмом, всіх їх об'єднував ідеал вільної людини. Ця тенденція розвитку релігійних вірувань заслуговує особливої уваги релігієзнавців.

Актуальна потреба наукового вивчення православного сектантства викликана ще й наступними обставинами. Першими дослідниками православного сектантства були чиновники царського уряду Росії і православні богослови. Їхня оцінка була вкрай негативною: православне сектантство оголошувалося шкідливим і політично небезпечним, аморальним і бузувірським.

Для наукових праць радянського періоду характерною була акцентація на негативно-критичних аспектах діяльності цих сект, на так званих „реакційних соціальних і політичних виявах їх розвитку”. Практикувався спрощений підхід до цього явища як винятково соціального, що й визначило ідеологічну упередженість їх досліджень.

Істотного значення набуває дослідження цього релігійного феномену в контексті сучасних конфесійних змін в Україні. До 90-х років XX ст. соціальна роль православного сектантства визначалась перш за все тим, що його доктрина і практика представляли собою спробу створення альтернативного існуючому порядку у суспільстві. У незалежній Україні сектантські групи православного походження легалізували свою діяльність. Незважаючи на істотну трансформацію і припинення діяльності значної кількості сект православного походження, цей феномен не належить до забуття. Більшість релігійних утворень хіліастично-есхатологічного і харизматичного спрямування, зокрема, леонтіївці, Православна церква Божої Матері „Державна”, а також позацерковні течії ІПЦ й ІПХ, сьогодні одержали перспективу для свого розвитку. Про це свідчить наявність молоді у названих релігійних об'єднаннях, високий освітній ценз послідовників, незламність переконань, створення їх нових громад і поширення географії їхнього впливу. Відтак, дослідження філософсько-релігійних та віросповідних основ зазначених сект, особливості їхньої релігійної і соціальної практики, а також перманентної трансформації православного сектантства є актуальною релігієзнавчою проблемою.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертація безпосередньо пов'язана з науковими темами Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, докторанткою якого була дисертантка у 2004-2007 рр., зокрема, „Релігійний фактор у контексті політичного життя і духовної трансформації українського суспільства: історія, стан, перспективи” (№01020004093), „Тенденції розвитку релігії і релігійності в українському суспільстві” (№01014002660).

Мета дослідження обумовлена актуальністю обраної теми і полягає у з'ясуванні суспільно-духовних витоків, ідейно-доктринальних, типологічних, історико-культурних особливостей релігійних утворень православного кореня шляхом аналізу їх формування, самоосмислення, трансформації та ідентифікації у суспільному, духовному і релігійному житті України.

Для досягнення поставленої мети дисертантка поставила перед собою наступні завдання:

-виявити соціальні й духовні передумови зародження православного сектантства у контексті культурного розвитку Російської імперії і з урахуванням особливостей релігійного і духовного життя України;

-проаналізувати духовні витоки, особливості віровчення, релігійної і соціальної практики раціоналістичних і містичних об'єднань православного сектантства;

-дослідити хіліастично-есхатологічні основи віровчення та характер трансформації православного сектантства;

-з'ясувати ідейно-концептуальні і віросповідно-культові особливості течій харизматичного спрямування православного сектантства;

-встановити причини утворення та характер функціонування сектантських течій у Православній Церкві доби радянського тоталітаризму;

-дослідити стан православних сект у незалежній Україні; проаналізувати соціологічні характеристики їхніх учасників;

-спрогнозувати тенденції і перспективи розвитку течій православного кореня в Україні.

Об'єктом дисертаційного дослідження є православне сектантство в Україні як релігійний, соціально-історичний та культурний феномен.

Предмет дослідження складають соціально-духовні витоки і особливості трансформації православного сектантства в Україні.

Методи дослідження. Об'єкт і предмет дослідження обумовили вибір теоретико-методологічних засад і методів його проведення. Дисертація носить філософсько-релігієзнавчий характер із застосуванням елементів історіософії. При цьому ми спирались на методи теоретичного релігієзнавства: феноменологічний, герменевтичний, загальнонаукові та специфічні релігієзнавчі принципи історизму, наукової об'єктивності, позаконфесійності, світоглядного плюралізму. Це дозволило нам провести неупереджений філософсько-релігієзнавчий аналіз віросповідних засад різних течій православного сектантства, з'ясувати характер і динаміку їх трансформації. Дотримання принципу позаконфесійності слугувало плідності компаративного підходу до віросповідних засад течій православного кореня. На етапі архівного пошуку застосовувалися методи наукової евристики, аналізу і синтезу, порівняльний, описовий, класифікації та критики джерел. Метод систематизації із залученням аналітико-синтетичного, а також контекстуальний аналіз використовувався при дослідженні витоків і особливостей становлення православного сектантства в Україні. Для дослідження ідейно-світоглядної трансформації, сучасного стану, тенденцій і перспектив розвитку течій православного походження в Україні дисертантка спиралась на метод контент-аналізу.

Наукова новизна дисертації. Доведено, що у витоках православного сектантства як духовного християнства розуміння релігійної віри виражалося у дуалістичному визнанні, з одного боку, єдності Бога, світу й людини (містичний пантеїзм), а з іншого, - розчиненні Бога в природі (натуралістичний пантеїзм), в основі яких була ідея цінності й обожнення людини як втілення в обраних Святого духа. Ідеал альтернативного існуючому ладу суспільства справедливості й соціальної рівності формується в об'єднаннях хіліастично-есхатологічного і харизматичного спрямування православного сектантства на засадах міленаризму та віри в істинність богоявлень харизматичних лідерів, що, зрештою, в умовах тоталітарного ладу набуває нового вираження у протиборстві з атеїстичною владою та лояльною до неї церковною ієрархією та духовенством як уособлення апокаліптичного „звіря і блудниці” - союзу трону і вівтаря. Для сект православного кореня в сучасних умовах характерні: есхатологізація наслідків глобальних проблем, культ харизматичних лідерів, протиставлення християнської моралі секуляризації суспільства.

У дисертації обґрунтовується низка теоретичних положень, які відзначаються науковою новизною:

-старообрядницький розкол у Православній Церкві не лише став причиною її поділу на „старовірів” і „нововірів”, а й стимулював утворення так званого духовного християнства, що започаткувало подальшу диференціацію його складових утворень у вигляді хіліастично-есхатологічних і харизматичних течій, які відокремилися від Православної Церкви. Сутність духовного християнства полягала не стільки у новому вияві релігійного світогляду, як у релігійній практиці, яка не була пов'язана з офіційною церковністю і не обмежувалася традиційними рамками православної догматики, а протистояла, з одного боку, офіційному православ'ю, а з іншого - імперській державі, виразником якої воно було;

-головною світоглядною ознакою течій духовного християнства (христовірів, скопців, духоборів, молокан) є позаобрядове духовне розуміння віри, що в наступний історичний період (друга половина XIX ст.) стимулювало формування віросповідних засад сект хіліастично-есхатологічного спрямування - єговістів-ільїнців, іоаннітів і мальованців. Віра про вселення святого духа в обраних людей стає домінантою віросповідних основ христовірів і скопців, джерелом їх містицизму і пантеїзму. У христовірстві і скопецтві ідея богоуподібнення набуває характеристику особистого втілення Христа у засновників і духовних авторитетів;

-у вченнях течій духовного християнства домінує протилежний дуалізму світогляд - пантеїзм як уявлення про Бога, світ і людину в єдності, яка розумілася як розчинення природи в Бозі (містичний пантеїзм) або розчинення Бога в природі (натуралістичний пантеїзм). При цьому в основі цих різновидів пантеїзму лежала ідея цінності й обожнення людини;

-духобори і молокани, відмежувавшись від містицизму христовірів і скопців, в основу свого віровчення поклали пріоритетність людського розуму, який освітлюється божественним світлом і є визначальним у богопізнанні і боговідродженні людини. Попри пануючу в науковій і богословській літературі думку, що духобори і молокани є єдиною течією раціоналістичного духовного християнства, доведено, що за христологічною доктриною, есхатологічними очікуваннями, соціальною і релігійною практикою, соціальним складом молокани виділились у цілком самостійне і самобутнє релігійне об'єднання. Духобори ж намагалися здійснити свій соціальний ідеал на практиці, що суттєво відрізняє їх від христовірів, скопців і молокан. Ідеї справедливості і соціальної рівності, як егалітарні риси християнства, стають домінантою віросповідних основ духоборів;

-релігійна доктрина і практика течій духовного християнства виражалася у спробі створення альтернативного існуючому соціальному порядку у суспільстві, що привело послідовників цих течій до заперечення соціальних, зокрема майнових, і навіть статевих відмінностей, легалізації безшлюбності і свободи сексуальних стосунків. Саме ці інновації духовного християнства стали головною причиною його поступової трансформації і занепаду;

-релігійні утворення хіліастично-есхатологічного спрямування православного кореня формувалися під впливом ідей західних хіліастів-містиків у першій половині XIX ст. В результаті синкретичного поєднання західних хіліастичних ідей, іудаїзму і язичництва виникло перше релігійне об'єднання хіліастично-есхатологічного кореня православного походження - єговістів - ільїнців („Десне братство”). Ідейним підґрунтям течій хіліастично-есхатологічного напрямку, зокрема, єговістів-ільїнців, іоаннітів та мальованців, був міленаризм, вчення про земне тисячолітнє царство Христове. Есхатологія цих релігійних об'єднань спрямовувалася на боротьбу проти „світу гріха”, до якого належали насамперед усі державні і громадські установи, офіційна церква, що призводило до відвертого протистояння релігійних об'єднань цього спрямування з царською владою і державною церквою. В умовах радянської влади відбувалася поступова трансформація віросповідних засад течій хіліастично-есхатологічного спрямування: есхатологічні акценти, що асоціювалися з Антихристом, ідентифікувалися з атеїстичною державою. Ця позиція найяскравіше проявилася у віровченнях єговістів-їльїнців, іоаннітів і мальованців;

-релігійні об'єднання харизматичного спрямування православного походження (підгорнівці, інокентіївці, леонтіївці) виникають в результаті трансформації православних сект містичного напрямку, зокрема христовірів. Євангельського Христа послідовники цих учень вважають лише одним із людей, в якого втілився святий дух, тому його євангельські об'явлення не вважають для себе обов'язковими. Головним джерелом віровчення для них були і є об'явлення власних харизматичних лідерів. Віросповідні засади цих релігійних об'єднань істотно змінювалися залежно від політичних і соціальних умов, що й було передумовою трансформації їх віросповідних засад і зникнення з конфесійної карти України;

-істинно православну церкву й істинно православних християн як самостійні релігійні течії об'єднало спільне апокаліптичне налаштування у зв'язку з утворенням радянської держави, яку визнала і з якою співпрацювала офіційна Російська Православна церква. Заперечення православної ієрархії і духовенства, яке змінило свою політичну орієнтацію, посилювалося апокаліптичними настроями про наближення кінця влади „звіра й блудниці”, тобто союзу атеїстичного державного трону і церковного православного вівтаря. На цій підставі обґрунтовувалася безблагодатність Православної Церкви. Розпад тоталітарної радянської держави ще більше зміцнив позиції цих течій православного сектантства, а відтак примирення між ними і Православною Церквою в найближчій перспективі не передбачається. Це поглиблюватиме існуючий розкол, сприятиме виникненню нових громад ІПЦ, ІПХ нової формації, які вже існують в окремих областях України, зокрема в Одеській, Харківській, Рівненській, а також у містах Вінниці і Чернігові;

-аналіз сучасного стану сектантських об'єднань православного походження виявив ще досить істотний потенціал для їх збереження і навіть відтворення у нових формах. Наявність кліру і парафіян, віросповідних та організаційних засад традиційних сект православного походження, утворення громад неохристиянських зразків, таких, зокрема, як Православна церква Божої Матері „Державна”, реанімація призабутого містичного культу леонтіївського спрямування в західних областях України при підтримці частини .духовенства та ієрархії Православної Церкви, - все це свідчить насамперед про кризовий стан традиційного ортодоксального православ'я, яке вже не задовольняє певну частину віруючих;

-в умовах перманентної кризи православ'я в Україні, секуляризації суспільства і глобальних тенденцій зростатимуть містичні настрої, посилюватимуться харизматичні мотиви сект православного походження. І це здійснюватиметься за мовчазної згоди окремих ієрархів і частини духовенства Православної Церкви і, як не парадоксально, навіть підтримки тих же леонтїївців, що, безперечно, є виявом кризи традиційного православ'я, яка поглиблюватиметься виникненням нових сектантських утворень.

Теоретичне значення дослідження. Дисертація є першою спробою цілісного компаративного дослідження у сучасному українському релігієзнавстві витоків і особливостей трансформації православного сектантства в Україні. Результати дослідження можуть бути використані для створення більш доказової теоретично-методологічної бази для обґрунтування трансформаційних тенденцій в релігійно-церковному комплексі України. Вивчення суспільно-духовних витоків, ідейно-доктринальних особливостей сектантських утворень православного кореня надає можливість українському релігієзнавству довести систематизацію трансформаційних процесів у православ'ї до більшої завершеності, сприятиме утворенню цілісної картини історіософії релігії в Україні. Висновки дослідження слугуватимуть для подальшого вивчення перспектив розвитку релігійно-церковного комплексу в Україні.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що результати дослідження дають можливість розширити релігієзнавче знання про трансформаційні процеси в православ'ї і практично їх застосовувати у викладанні філософії та історіософії, нормативного курсу „Релігієзнавство”, спеціальних курсів „Православне сектантство”, „Сучасні трансформації в Православній Церкві” у вищих навчальних закладах. Дослідження може стати основою для аналізу та надання експертних оцінок сучасних позацерковних течій православного кореня для прогнозування особливостей трансформації церковно-релігійного комплексу в Україні й вдосконалення державно-церковних відносин.

Особистий внесок дисертантки. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки, положення наукової новизни одержані автором самостійно в процесі дослідження архівних матеріалів, перелік яких подається в бібліографії, а також проведених автором соціологічних досліджень безпосередньо в діючих об'єднаннях православного сектантства, контент-аналізу конфесійної літератури, а також вивчення доробку церковних і світських авторів з дисертаційної проблематики.

Апробація результатів дослідження систематично здійснювалась через участь дисертантки в міжнародних, всеукраїнських і регіональних конференціях: „Державно-церковні відносини в Україні у контексті сучасного європейського досвіду” (4 жовтня 2004 р., м. Київ); „Релігія і громадянське суспільство в Україні” (Чернівці, 2004 р.) ; „Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецьк, 2004 р.); „Українці: світова нація перед викликами ХХІ століття” (20 - 2І січня 2005 р., м. Київ); „Релігія і соціальні зміни в сучасному суспільстві” (Чернівці, 2006 р.); „Релігія і церква в історії України” (14 - 16 вересня 2005 р., м. Полтава); „Релігія і суспільство: нові преференції” (Чернівці, 2006 р.) „Релігія і церква в сучасній Україні: стан, проблеми, перспективи” (21 вересня 2007 р., м. Київ); на щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Рівненського інституту слов'янознавства Київського славістичного університету. Результати дисертаційного дослідження обговорювались на Вченій раді Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України.

Основні положення і висновки дисертації були використані при розробці і читанні авторського спеціального курсу „Ідейно-світоглядна трансформація православного сектантства” для студентів спеціальності „Міжнародна інформація” в Рівненському інституті слов'янознавства Київського славістичного університету.

Публікації. Основні положення дисертації висвітлені в індивідуальній монографії „Православне сектантство в Україні: особливості трансформації” та у 27 публікаціях, у тому числі 22 у наукових фахових виданнях.

Структура дисертації і послідовність викладу матеріалу зумовлені логікою дослідження проблеми, що, в свою чергу, випливає із мети і основних завдань дисертації. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом, керуючись яким авторка у першому розділі здійснила історіографічний та джерелознавчий аналіз поставлених у дисертації проблем, зокрема стан вивчення православного сектантства у працях церковних і світських авторів дорадянського і радянського періоду, а також в релігієзнавстві та історіознавстві в незалежній Україні, її багатовекторність та основні концептуально-методологічні принципи дослідження. Це дозволило в другому розділі дисертації об'єктивно проаналізувати суспільно-духовні витоки та віросповідні засади православного сектантства, з'ясувати філософську сутність феномену так званого духовного християнства та його основних духовно-містичних об'єднань. Дослідження віросповідних засад і соціальних практик раціоналістичних сект православного походження дало можливість у третьому розділі виявити їх соціально-духовний ідеал, віросповідні основи, духовну та соціальну практику. Логіка дослідження привела нас до аналізу подальшої ідейно-світоглядної трансформації православного сектантства у течії есхатологічно-хіліастичного і харизматичного спрямування та сектантські утворення як різновиду протистояння тоталітарно-атеїстичному ладу (четвертий розділ). Структура дисертації завершується п'ятим розділом, в якому проаналізовано стан і тенденції трансформації православних сект вже у незалежній Україні у вигляді неохристиянських утворень.

Відтак, дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури.

Список використаних джерел та літератури складає 504 позиції. Повний

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, визначається об'єкт, предмет, мета і завдання дисертації, методика дослідження, його наукова новизна, теоретичне і практичне значення, наводяться дані про апробацію отриманих результатів, вмотивовується структура дослідження.

У першому розділі - „Православне сектантство в Україні як об'єкт наукового дослідження” - аналізується ступінь вивченості проблеми в працях вітчизняних та зарубіжних релігієзнавців, філософів, істориків, богословів, на основі яких сформульовано засадничі методологічні принципи, здійснено аналіз джерельної бази дисертаційного дослідження.

Історія філософської, історичної, соціальної і богословської думки багата полярно протилежними оцінками одних і тих самих процесів. Але важко знайти інше таке явище, яке викликало полярні оцінки як уряду і Православної Церкви, так й ідеологічної і політичної опозиції їм, як православне сектантство. В православному сектантстві - широкому релігійному, соціальному і культурному русі - вбачали і причину всіх бід і панацею від них; силу, яка руйнує православ'я і силу, яка очищає його від скверни.

Першими дослідниками православного сектантства через свою професійну належність стали чиновники царського уряду Росії і православні богослови. Література цього напрямку є найчисленішою. Чиновниками, богословами і православними місіонерами було введено до наукового обігу значну кількість джерел, зроблена спроба більш-менш адекватної оцінки релігійних практик православного сектантства, розроблено досить аргументований категоріальний апарат. Однак практично всі вони відстоювали позицію про шкідливість православного сектантства, вказували на аморальність і бузувірство окремих сект православного кореня, вважали їх політично небезпечними, а їх діяльність протизаконною. До таких дослідників належать: М. Надєждін, М. Барсов, Є. Пелікан, І. Добротворський, Г. Протопопов, Т. Буткевич, К. Кутєпов, І. Варадінов, В. Терлецький, М. Сушков, О. Куляшев, М. Кутєпов, Д. Коновалов, Ф. Ліванов, І. Ліпранді, С. Маргаритов, І. Малишевський, О. Новицький, К. Плотніков, Ф. Кирика, М. Гумилевський, П. Добромислов, П. Бобров, М. Булгаков, О. Вишняков, М. Кальнєв, В. Поздняков та інші.

Ліберальний і народницький напрям у дослідженні православного сектантства, представлений такими дослідниками, як С. Мельгунов, І. Юзов, О. Пругавін, П. Харламов, О. Андерсон, В. Ясевич-Бородаєвська та інші, виник майже одночасно з офіційним і мав на меті протистояти останньому у формуванні громадської думки щодо православного сектантства. Представники вказаного напрямку вважали феномен православного сектантства явищем прогресивним і, як наслідок такого висновку, ідеалізували його.

Ідеї народницького напряму продовжували розвивати представники марксизму, зокрема В. Бонч-Бруєвич (В. Ольховський) і Г. Плеханов. Зацікавленість православним сектантством з боку дослідників-марксистів пояснювалась у першу чергу тим, що у соціально-релігійній практиці деяких сект (духоборів, Нового Ізраїлю) вони вбачали прообраз майбутньої соціалістичної держави, яка мала базуватися на ліквідації приватної власності і соціальній рівності; визначали його як соціальний протест народу, здійснений у релігійній формі, який мав буржуазно-демократичний зміст. При цьому авторами марксистського напрямку була введена значна кількість джерел з проблеми православного сектантства, які були виявлені на підставі власних експедицій у різні місцевості поширення сект православного кореня. Ігнорування дослідниками-марксистами духовних джерел виникнення православного сектантства разом із запереченням релігії як соціального явища на довгі роки визначило упередженість в оцінках цього релігійного феномену.

Український історик М. Грушевський, хоча й не належав до цього напрямку, однак багато в чому поділяв позиції лібералів, особливо в питаннях гонінь на релігійні об'єднання православного походження з боку царського уряду і Православної Церкви.

Для наукових праць радянського періоду, які були присвячені окремим сектам православного кореня, властивим є акцентація уваги на критичних аспектах віросповідних засад і релігійних практик сект, на соціальних і політичних виявах їх розвитку. До таких досліджень належать праці М. Волкова, Ф. Гаркавенка, І. Квітка, Ф. Федоренка, О.Дем'янова та інших. Ми не можемо огульно говорити про те, що дослідники радянського періоду лише критикували і заперечували православне сектантство як явище соціальне. Але навіть таким авторитетним вченим, як О. Клібанов, О. Малахова, О. Москаленко, не вдалося позбавитися спрощеного підходу до православного сектантства як явища соціального, що багато в чому визначило ідеологічну упередженість зроблених висновків.

В останні 15 років в Україні проблема православного сектантства майже не вивчалась, а лише побіжно згадувалась в окремих роботах загального характеру, хоча цей релігійний феномен зберігається, трансформується, утворюються нові громади.

В дисертації ми спирались на загальнометодичний потенціал досліджень українських вчених-релігієзнавців, зокрема В. Бондаренка, Є. Дулумана, М. Заковича, А. Колодного, П. Косухи, Б. Лобовика, Г. Надтоки, П. Панченка, В. Пащенка, О. Сагана, П. Сауха, Н. Стоколос, Л. Филипович, П. Яроцького та інших.

Основу джерельної бази дисертації складають архівні матеріали, деяка кількість яких вводиться авторкою в науковий обіг вперше. Це документи з Центрального державного історичного архіву (ЦДІА України в Києві), Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських організацій України (ЦДАГО України), Галузевого державного архіву СБ України, Музею історії релігії і атеїзму м.Санкт-Петербурга, а також державних архівів Житомирської (ДАЖО) та Рівненської (ДАРО) областей. В дослідженні ми використали поточні архіви відділів у справах релігій Чернігівської, Вінницької, Рівненської, Київської державних обласних адміністрацій, відділу у справах релігій Київської міської адміністрації, а також Державного департаменту у справах релігій при Міністерстві юстиції України. Саме архівні джерела стали підґрунтям для аналізу суспільно-духовних витоків та віросповідних основ православного сектантства, особливостей його становлення.

При роботі над документами, які зберігаються в ЦЦАВО України і ГДА СБ України, виникли певні труднощі у зв'язку з тим, що частина документів, яка стосується релігійних об'єднань православного сектантства, ще до цього часу має гриф „Таємно”, що унеможливлює роботу з ними. Іншою проблемою є те, що деяка кількість документів носить суб'єктивний, а іноді й зовсім неправдивий характер. Причиною такого явища є недобросовісність чиновників при складанні того чи іншого документу, некомпетентність, нерідко й виконання відвертого соціального замовлення під час чергової кампанії по виявленню інакодумців.

Поряд із значною кількістю джерел різних державних установ і відомств, джерелами інформації для нашого дослідження стали інтерв'ю, бесіди та інші матеріали, проведені та зібрані нами у 2001-2006 рр. під час поїздок у різні регіони України, зокрема до Вінниці і Вінницької області, Чернігова і Чернігівської області, Рівного і Рівненської області, Києва і Київської області. В результаті було опитано понад 300 віруючих, які належать до різних сект православного кореня (мальованців, леонтіївців, істинно православної церкви, істинно православних християн, Православної церкви Божої Матері „Державна”, церкви Останнього Заповіту), використані офіційні документи цих релігійних об'єднань, зокрема їхні статути.

Здійснений у цьому розділі аналіз літератури і джерел дозволив з'ясувати, що низка важливих проблем, які стосуються релігійних об'єднань православного походження, а саме: суспільно-духовні витоки, ідейно-доктринальні, типологічні, історико-культурні особливості православних сект в Україні, аналіз їх формування, трансформації та ідентифікації у суспільному, духовному і релігійному житті України - залишається недослідженою, що і стало предметом нашого дослідження.

У другому розділі - „Витоки й особливості становлення православного сектантства в Україні” - з'ясовуються суспільно-духовні витоки православного сектантства в Україні, його генеза. Досліджуються віросповідні засади, релігійна практика і трансформація містичних релігійних об'єднань духовного християнства: христовірів (хлистів), Нового і Старого Ізраїлю, скопецтва.

На підставі аналізу літератури і джерел нами доведено, що поштовхом для виникнення релігійних об'єднань православного походження став розкол у Православній Церкві XVII ст. Цю подію можна було б вважати суто внутрішньоцерковною. Але насправді розкол торкнувся тією чи іншою мірою більшості громадян Російської імперії. У процес були втягнуті майже всі верстви населення. 3'ясовано, що соціально-політичні та економічні колізії значної частини населення Російської імперії виробили їх негативне ставлення не лише до держави і до Православної Церкви, а й до тих явищ і процесів, які хоч деякою мірою були пов'язані з ними. У першу чергу це стосується старообрядництва. Для цієї частини населення і Старообрядницька церква вбачалася лише інститутом пригнічення особистості, її духовного розвитку. Значна частина населення, переважно селянство, не визнавала Православну Церкву, але й не прийняла старообрядництва. Обидві церкви сприймалися як химера невиправданих надій і очікувань. Нами доведено, що пошуки власного ідеалу і власного Бога, близького за духом, витоків нових сектантських об'явлень, призвели до того, що великі групи селян, а згодом і міщан не приєдналися до старообрядництва й не повернулися у лоно Православної Церкви.

З'ясовано, що в результаті неприйняття частиною населення Російської імперії ні православ'я, ні старообрядництва, виникло релігійне об'єднання православного кореня, яке в подальшому отримало назву христовірів (хлистів). Саме це релігійне утворення дало початок потужній релігійній течії - так званому духовному християнству і православному сектантству в цілому. І цей феномен історії релігії є характерним не лише для другої половини XVII ст. Він триває і донині.

На підставі аналізу віросповідних засад христовірства обґрунтовується положення про те, що головною ознакою релігійного вчення нового об'єднання стає прагнення до духовного розуміння віри і тим самим була започаткована релігійна течія православного кореня - „духовне християнство” містичного спрямування. Духовне розуміння віри або ж прагнення до нього породило такі релігійні утворення, як скопецтво, духоборство, молоканство. В інший історичний період (друга половина XIX ст. і його кінець, а також середина XX ст.) ідеї христовірства вплинули на формування віросповідних засад релігійних утворень хіліастично-есхатологічного і харизматичного спрямувань: іоаннітів, мальованців, підгорнівців, інокентіївців, леонтіївців.

Доведено, що основною ознакою віровчення христовірів стає віра про вселення святого духа в обраних людей і про можливість прямого спілкування з ним, що й стає джерелом містицизму христовщини, а згодом його течій і толків, а також скопецтва. Вони заперечували Святе письмо як джерело віровчення, а замість поставили об'явлення своїх „христів” і „пророків”.

Встановлено, що релігійний суб'єктивізм приводить шукачів нового об'явлення до максимального спрощення віри. Одним із об'єктів їх критики став догмат про троїстість осіб у божестві. У віровченні христовірів Христос перестає бути особистістю. Він - божественний розум, який переселяється з одних обранців в інших. Тобто їх учення про Бога і Христа є по суті пантеїстичним.

У дослідженні доведено, що есхатологічні очікування христовірів були тісно пов'язані з їх культовою практикою - екстатичним обрядом радінь, а також принципом суворого аскетизму: дотримання постів, заборона вживати м'ясну їжу, алкоголь, тютюн, заборонялось укладати шлюб. Фізичне і духовне відродження, соціальну рівність, цілковиту свободу вони надіялися отримати у майбутньому месіанському царстві. Відтак, есхатологія домінує у віровченні христовірів.

Нами встановлено, що відступництво від правил аскези, а також відсутність єдиного централізованого управління общинами призвела до розпаду христовірів на течії і толки, а також до трансформації віровчення. Найбільше, на нашу думку, трансформація виявилася у релігійних утвореннях Старого і Нового Ізраїлю.

Доведено, що засновник Старого Ізраїлю, хоча і зберіг христовірську ідею персоніфікації Христа в обраних людях, однак релігійна влада була задумана ним як спадкова. Більш поміркованими стали містико-аскетичні елементи культу христовірів, що виявилося у відміні деяких харчових заборон, перегляді обов'язкового прояву релігійного екстазу й обмеженні культової практики радінь. Під містико-аскетичним покровом христовір'я почало формуватися релігійно-раціоналістичне вчення із упорядкованим культом.

На підставі релігієзнавчого аналізу встановлено, що найбільш значимою трансформація віросповідних засад христовір'я відбулася у віровченні й релігійній практиці Нового Ізраїлю. Засновник нового ізраїльського вчення фактично відмовився від екстатичної ритуалістики і практики радінь. Була відмінена вся система аскетичних заборон. Віровчення і культ були максимально раціоналізовані. Створення апарату духовної ієрархії, централізація культу і догматизація віри робили релігійне об'єднання схожим на протестантські утворення. Фактично була створена свого роду теократична община, яка за своїм організаційним устроєм та духовною ієрархією принципово відрізнялася від традиційного христовір'я.

Доведено, що порушення і трансформація христовірами догматів про аскезу призводить до виокремлення з їх середовища у другій половині ХVIII ст. нового релігійного об'єднання - скопецтва.

Аналіз віросповідних засад скопецтва засвідчує, що запозичення скопців із учення христовірів стосуються лише загального релігійного і морального світоспоглядання. У релігійному вченні скопців панує містицизм і пантеїзм, у моральному - дуалізм, який був властивий христовірам. Христовщина створила цілу низку „христів”, які послідовно, але безслідно змінювали один одного. Скопецькі ж пророки говорили про себе як про найближчих слуг „царя-батюшки”. Тобто у скопецтві, на відміну від селянського месіанізму христовірів, сповідується свого роду монархічний месіанізм.

Встановлено, що головна різниця у віросповідних засадах христовірів і скопців полягає у принциповому радикалізмі у проблемах статі. З точки зору скопецтва, христовіри так і не виробили адекватної практики боротьби з „лєпостю”, тобто статевим життям. Метафізика скопецтва втілена у сценарії першородного гріха.

Доведено, що є суттєві розбіжності і в есхатологічних очікуваннях христовірів і скопців. Останні вважали, що рай і пекло є сусідами на цій землі: оскоплені перебувають у раю з моменту їх оскоплення, тобто вже живуть в апокаліптичному світі.

3'ясовано, що за відносно короткий період, на відміну від інших течій духовного християнства, скопці створюють власну потужну централізовану організацію з великою кількістю купців, фабрикантів, селянства і міщанства.

Аналіз віровчення і релігійних практик скопецтва засвідчує, що саме наявність у скопецтві великої кількості заможних, освічених людей призводить його до трансформації - виокремлення так званого новоскопецтва, „духовного” скопецтва, яке дотримувалось аскези, але відмовилося від фізичного оскоплення. Це була реакція на бузувірський обряд кастрації.

На основі результатів проведених досліджень у другому розділі ми висновуємо: православний сектантство трансформація харизматичний

- розкол у Православній церкві ХVII ст. не лише став причиною її поділу на „старовірів” і „нововірів”, а й став причиною народження потужної течії духовного християнства, яка повністю відійшла від офіційної церкви, що свідчило про наявність кризи у її лоні, і дала десятки різних релігійних об'єднань, частина яких існує і сьогодні. Це був вияв духовних пошуків народу;

- як спроба відтворення альтернативного порядку у суспільстві релігійні об'єднання духовного християнства копіювали ті ж самі інститути і цінності, що лежали в основі суспільства, які вони заперечували. Духовні християни-містики заперечували не лише соціальні і майнові відмінності між людьми. Важливою рисою переважної більшості релігійних утворень містичного спрямування було заперечення інституту сім'ї, яке могло виявлятися в діаметрально протилежних формах повної безшлюбності або свободи сексуальних стосунків, що стало головними причинами їх поступової трансформації та занепаду;

- історія формування і діяльності містичного духовного християнства (і взагалі православного сектантства) супроводжувалися постійними репресіями і переслідуваннями з боку влади і Православної церкви, що також сприяло зменшенню їх учасників.

Третій розділ - „Віросповідні основи і практика раціоналістичних сект духовного християнства” - передбачає дослідження віросповідних засад і соціальних й етичних практик духоборів і молокан. Доведено, що вони є за рядом ознак і характеристик самостійними течіями раціоналістичного напрямку духовного християнства, попри панівну у науковій і богословській думці тезу про їх тотожність.

Досліджено, що засновник духоборства одразу відмежувався від містицизму христовірів і скопців тим, що в основу віровчення поклав ідеї людського розуму, які освічуються божественним світлом і, як раціоналіст, поставив людський розум головним і єдиним судією релігійних пошуків. Духобори відмовились від екстатичних радінь, під час яких у віруючих виникала віра в реальне відчутне спілкування з духом святим, оскільки екстатичні переживання ототожнювалися з діями Святого Духа. На кінець ХVIII ст. у духоборства склалася дуалістична ідеологія, репрезентована в алегоричному оповіданні про боротьбу Авеля з Каїном - доброго і злого начал. Духобори, як і христовіри та скопці, поєднували віру в свою божественність з божественністю лідера.

Молокани ж стояли осторонь доктрини обожнення лідера. Для них Христос - син Божий. Їм незрозумілий пантеїзм христовірів і духоборів. Віросповідні основи вчення молокан є фактично християнським теїзмом. У той час, як духобори прагнуть самостійно створити Царство Боже на землі, молоканам властивий хіліазм, вони очікують друге пришестя Христа і встановлення ним тисячолітнього Царства Божого на землі.

На підставі релігієзнавчого аналізу, доведено, що істотна різниця між молоканами і духоборами полягає в тому, що перші не лише не заперечували Біблію, але й заснували на ній своє вчення. Якщо духобори фактично заперечили Православну Церкву і її вчення, то молокани вимагали створення дешевої й практичної церкви. Молоканство з самого початку обмежило релігійну діяльність своїх вірних, заперечувало зовнішню обрядовість православ'я, його складний релігійний ритуал, привілейоване положення духовенства. Але слід відзначити, що воно з великою обережністю ставилось і до своїх єдиновірців - духовних християн. Адже ці релігійні об'єднання утверджували за своїми учасниками право на інакодумство і вільнодумство. Вийшовши із середовища духовного християнства, молоканство поступово трансформується у релігійну течію, яка за своїм духом і віросповідними засадами ближча до общин протестантського спрямування.

Встановлено, що усі течії духовного християнства тією чи іншою мірою говорили і прагнули до рівності і соціальної справедливості. І лише духобори намагалися здійснити свій соціальний ідеал на практиці, що суттєво відрізняє їх від христовірів, скопців, молокан. Саме ідеї справедливості і соціальної рівності, тобто егалітарні риси християнства, стають провідними у віросповідних засадах духоборів. Утопічність їх соціальних прагнень і практики виявилася досить швидко. Цьому сприяла не лише майнова нерівність, а й структура общини: теократичний устрій з авторитарними методами правління.

У досліджені з'ясовано, що строкатість соціального складу молокан стає причиною соціального розшарування їх об'єднання, яке з часом призвело до трансформації віросповідних засад і розпаду на течії і толки. Духоборам теж властива трансформація: їх віросповідні основи змінюються під впливом зовнішніх обставин - історичних епох, соціальної еволюції. Для духоборів власне віровчення виявилося стежкою для формування свого соціального ідеалу, який на практиці виявився утопічним. Незважаючи на складні внутрішні суперечності, релігійне об'єднання духоборів зберегло цілісність і не розпалося на течії і толки, як це сталося з рештою духовних християн - христовірів, скопців, молокан.

Доведено, що занепад сект духовного християнства був викликаний не лише переслідуваннями з боку держави й Православної Церкви вимушеною еміграцією деяких з них, але й багато в чому з умовився і їх поглинанням протестантськими течіями, зокрема баптизмом.

Наведене вище засвідчує, що досвід духовного християнства виявився дуже складним і суперечливим. Із заперечення авторитету Православної церкви витікало щось значно більше, ніж утвердження себе як єдиної альтернативи церкві. Проголошена теза „Святому Духу вірте” викликала до життя різноманітність думок і вірувань, стала поштовхом для створення морально-етичних систем, соціальних програм і практик, врешті-решт - давала людям внутрішню свободу. Але в цілому сприйняття ідеї духовним християнством не відрізнялось від її здійснення. Ідеальний символ ставав просто знаком, утопія здійснювалася як імператив, метафора - як реальність.

У четвертому розділі - „Ідейно-світоглядна трансформація православного сектантства” - з'ясовуються причини виникнення течій хіліастично-есхатологічного та харизматичного спрямування православного походження, а також сектантських утворень як форми православного протистояння радянському тоталітаризму. На основі релігієзнавчого аналізу з'ясовуються особливості їх віросповідних засад і особливості трансформації.

У розділі засвідчено, що з другої половини XIX ст. в Україні поширюються хіліастично-есхатологічні ідеї, які спричинили виникнення релігійних об'єднань названого спрямування - єговістів-ільїнців („Десне братство”), мальованців, іоаннітів. У зв'язку з цим, ми дозволимо собі подискувати з О. Москаленком, який ототожнив секту єговістів-ільїнців із релігійною організацією протестантського походження. Він вважав, що Свідки Єгови більшість положень своєї догматики запозичили з віровчення „Десного братства” і лише частково з віровчення американських сектантів-хіліастів. Ми ж вважаємо, що релігійне об'єднання еговістів-ільїнців належить до сект православного кореня. Свідки Єгови сформувалися на протестантському ґрунті і належать до конфесій месіансько-есхатологічного спрямування, чим і пояснюється різниця у віросповідних засадах еговістів-ільїнців і Свідків Єгови.

Але не лише західний вплив стає причиною поширення хіліастично-есхатологічних ідей. Наростали кризові явища і в самій Православній Церкві, які виявилися в ігноруванні священнослужителями апостольських принципів, аморальному способі життя. Результатом опору цим тенденціям стала зацікавленість ідеями хіліазму, яка конкретизувалась у виникненні хіліастично-есхатологічних сект православного кореня.

Доведено, що хіліастичні ідеї, привнесені з Європи, дали лише поштовх для створення релігійного об'єднання єговістів-ільїнців. Запозичивши основні погляди у західних містиків, засновник „Десного братства” Ільїн розвинув їх самостійно, поєднавши названі ідеї з ідеями іудаїзму, православ'я і язичництва. Він посилив хіліастичні погляди необхідністю боротьби з „сатанинським світом”, „світом ошуйних”, до якого належать усі державні і громадські установи. У книзі Апокаліпсису він побачив не лише останню долю світу і церкви, але, головним чином, відображення сучасного їх стану і тлумачив їх у руслі свого світобачення.

Встановлено, що іоаннітство і феномен мальованщини виникають як трансформація православного сектантства містичного напрямку, зокрема христовірів. Іоанніти і мальованці, запозичивши у христовщини ідею „живого” Христа, а мальованство - ще й елементи обрядовості й культу, поступово приходять до головної думки свого вчення - встановлення тисячолітнього Царства на землі. Есхатологія релігійних утворень еговістів-ільїнців, іоаннітів і мальованців відрізняється від есхатології духовних християн посиленим мотивом неприйняття Православної Церкви, необхідності боротьби проти світу інаковірців, до якого належали усі державні й громадські установи, що призводило до відвертого протистояння релігійних об'єднань цього спрямування і держави, особливо радянської.

Доведено, що виникнення релігійних об'єднань харизматичного спрямування православного походження: підгорнівців, інокентіївців, леонтіївців - викликала до життя трансформація православного сектантства містичного напрямку, зокрема, христовірів. Особливо вплив христовщини відчутний у віровченні підгорнівців. Але якщо у христовірів „Святий Дух” міг вселиться у цілу низку людей, то у підгорнівців „живим”, „другим” Христом була одна й та сама людина. Що стосується інокентіївців і леонтіївців, то у них відсутній прямий зв'язок з христовір'ям, але ті почесті, які надаються Інокентію і Леонтію, свідчать про те, що вони фактично обожествляються своїми послідовниками. Біблійного Христа послідовники цих учень вважають одним із людей, в якого втілився святий дух. Тому його євангельські об'явлення не вважають для себе обов'язковими. Головним джерелом віровчення для них є об'явлення їх власних харизматичних лідерів. Саме тому віровчення цих релігійних об'єднань може істотно змінюватися у залежності від політичних і соціальних умов, що стало причиною трансформації їх віросповідних основ.

3'ясовано, що всі названі течії були засновані православними і діяли в лоні Православної Церкви. Парадоксальним є той факт, що підгорнівці й інокентіївці намагалися відверто порвати усі зв'язки із Православною Церквою; інокентіївці навіть офіційно зверталися до уряду з проханням надати їм можливість діяти як самостійній церкві. Дещо іншу позицію займають леонтіївці. Сам Леонтій до останньої хвилини свого життя не поривав з православ'ям. Православна ж Церква лише обмежувалася окремими зауваженнями на адресу своїх опонентів. Очевидно, що загроза втрати великої кількості парафіян закривала і закриває очі духовним ієрархам православ'я на відверто опозиційні рухи в лоні церкви, що в свою чергу свідчило і свідчить про серйозні кризові процеси у Православній Церкві.

3'ясовано, що головним чинником, своєрідною реакцією виникнення і становлення релігійного об'єднання Істинно православної церкви стало утвердження радянської влади і лояльне ставлення до неї Православної Церкви. Частина парафіян Православної Церкви, в силу сформованого світогляду, не могла прийняти і не прийняла ідеології і світобачення нової влади. Усі засоби пропаганди Істинно православної церкви і методи боротьби були спрямовані на відновлення дореволюційного статусу Православної Церкви і заперечення насильницької ідеології атеїстичного державного тоталітаризму. Виникнення Істинно православної церкви започаткувало розкол у лоні Православної Церкви. ІПЦ не заперечувала традиційну та Православну Церкву. Вона заперечувала тільки сергіянську церкву, яка стала на службу атеїстичній державі.