Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

«Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз)»

Шуба Олексій Васильович

Львів - 1999

Вступ

Актуальність теми дослідження. Серед чинників, що протягом століть відчутно впливали на розвиток українського суспільства, важливу роль відігравали етнонаціональні та релігійні, взаємозв'язок між якими встановився ще у язичницькі часи. Із запровадженням християнства етнонаціональні і релігійні процеси відбувалися не лише у нерозривній єдності між собою, а й з державним та політичним розвитком України.

Різні релігії, передусім християнські течії, існуючи тривалий час на українському етнонаціональному ґрунті, охопили своїм впливом широкий спектр національного буття народу, стали невід'ємною складовою духовного світу українців.

Географічне положення України між Сходом і Заходом, перебування різних її територій у складі тих чи інших імперій та держав зумовили політичну строкатість, етнонаціональну мозаїчність, мовну неоднорідність та конфесійну полігамність українського соціуму. Ці чинники нерідко спричиняли прояви нетерпимості та сепаратизму на національному і релігійному ґрунті, церковні розколи, що стояли на заваді духовної єдності українців та консолідації українського суспільства.

Внаслідок втрати своєї державності та тотальної русифікації, яка провадилася російським самодержавством з допомогою православної церкви, українці з часом перейшли у розряд неісторичних, "плебейських" (М. Драгоманов) народів.

Значних деформацій етнонаціональне і релігійно-церковне життя в Україні зазнало у радянський період. Політика держави у цих сферах спрямовувалася на нівелювання національних особливостей українців, подолання релігії, штучний розрив її зв'язків з етносом, з яким вона органічно поєднана всім ходом української історії. Все це значно підірвало духовність народу, негативно відбилося на його національній свідомості, культурі, звичаях, традиціях.

Із здобуттям незалежності українська держава отримала можливість відродити втрачене, позбутися колишніх упереджених ідеологічних установок щодо нації та релігії, докорінно переосмислити суспільну роль цих феноменів, виробляти і провадити власну політику в етнонаціональній та релігійно-церковній сферах. В цих умовах дослідження взаємозв'язку етнонаціональних та релігійних процесів набувають особливої актуальності.

Наукове дослідження ролі релігії і церкви у етнонаціональному розвитку України актуалізується й тим, що ці важливі сфери суспільного життя останнім часом набули відчутного політичного забарвлення, стали об'єктом протиборства політичних сил різної орієнтації. Про себе як про суб'єктів громадсько-політичного життя все частіше заявляють деякі національно-культурні та релігійні організації.

Сучасне суспільно-політичне, етнонаціональне та релігійно-церковне життя викликає інтерес у різних категорій населення України. Науковців цікавлять його історичні та теоретичні аспекти, представників державних структур - практичні, пов'язані з пошуком ефективних форм і методів управління ними. Пересічні громадяни мають визначитися у своєму ставленні та безпосередній участі у цих процесах.

Необхідність дослідження означеного кола питань актуалізує та обставина, що вони майже не зникають із сторінок російських видань, які мають значне поширення в Україні. Їх висвітлення здійснюється, зазвичай, з позицій національно-державних інтересів Росії, що останнім часом активно використовує етнонаціональні та релігійні чинники як інструмент своєї геополітики.

До об'єктивного вивчення ролі релігії і церкви в етнонаціональному розвитку українського народу значною мірою спонукає як його минуле, що дає багатий досвід та повчальні уроки для сьогодення, так і нинішня суспільно-політична, етнонаціональна та релігійна ситуація в Україні.

Важливість дослідження політичних аспектів взаємодії етносу і релігії пов'язана передусім з проблемами внутрішнього життя українського суспільства, проте вона переконливо підтверджується також світовим досвідом та сучасними міжнародними подіями, оскільки в ескалації політичних і міжетнічних конфліктів нерідко одним з найважливіших чинників виступає релігійний.

Тема дисертації актуальна також з огляду на 2000-ліття Різдва Христового та виникнення християнства, яке істотно впливало, впливає і впливатиме на політичний, національний, духовно-культурний розвиток багатьох народів світу, зокрема й українського.

Стан наукової розробки проблеми. У радянські часи з різних причин, передусім ідеологічних, дослідження етноконфесійних процесів не належали до пріоритетних. Тим більше неможливим було осмислення політичних аспектів взаємодії етносу та релігії, оскільки політологія як наука тоді взагалі не визнавалася. Тривале ігнорування офіційною радянською наукою етнорелігійних проблем призвело до того, що вони залишились найменш вивченими.

Щоправда окремі дослідники робили спроби виявлення точок дотику етносу та релігії, особливостей їх взаємодії. Так, наприкінці 60-х років ХХ ст. російські етнографи С. Брук, П. Пучков, Н. Чебоксаров, Я. Чеснов та інші запровадили до наукового вжитку поняття "етноконфесійна спільнота", дали його визначення, досліджували співвідношення етнічних і конфесійних спільнот.

Взаємозв'язок етносу і релігії найбільш глибоко й всебічно у радянські часи осмислив московський дослідник О. Іпатов, який на початку 80-х років дійшов справедливого висновку, що чимало релігій, існуючи на конкретному етнонаціональному ґрунті, з часом набувають відчутного етнічного забарвлення, а деякі з них стають етноконфесійними суспільними утвореннями.

Певний внесок у вивчення окремих аспектів взаємозв'язку етнонаціональних і конфесійних елементів наприкінці 60-х та у 70-х роках зробили Н. Аширов (Узбекистан), І. Макатов (Дагестан), Я. Мінкявичюс (Литва), М. Мустафінов (Чечня), О. Осипов, А. Орлов (Росія), М. Фазилов (Казахстан), К. Фасєєв (Татарстан), Н. Возняк, І. Мигович, І. Полук (Україна) та ін. Вони досліджували особливості взаємодії певних етнонаціональних спільнот з конкретними релігіями - в основному з католицизмом, греко-католицизмом, ісламом, а також особливості проявів релігійності у полі етнічному середовищі. Одначе тодішні ідеологічні та методологічні установки не давали можливості справді науково досліджувати ці процеси в усій їх повноті.

В умовах незалежної України науковий інтерес до дослідження етносу, нації та релігії як суспільних феноменів значно зріс. Посилилась увага дослідників до вивчення національної самобутності українського православ'я, етноконфесійної специфіки культури, ролі конфесійних чинників в утвердженні української національної ідеї, питань становлення в Україні національної церкви. Ці проблеми нині плідно досліджують вітчизняні релігієзнавці нової генерації, зокрема С. Здіорук, О. Саган, Б. Яськів. Не обтяжені старими стереотипами, вони демонструють перспективні підходи до вивчення окремих аспектів взаємодії етносу і релігії. Проте, політологічного осмислення проблем релігії і церкви в контексті етнонаціонального розвитку України бракує й досі.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дисертаційного дослідження є етнонаціональні та релігійні процеси в Україні у їх історичному взаємозв'язку і взаємодії.

Предметом дисертаційної роботи є виявлення та вивчення політичних аспектів взаємовпливу етносу і релігії, ролі та місця конфесійних чинників у національному бутті українського народу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов'язана з відповідними науковими напрямами кафедри політології Львівського державного університету імені Івана Франка, Інституту політичних та етнонаціональних досліджень, Інституту філософії імені Григорія Сковороди, Інституту історії України, Інституту держави і права імені В.М. Корецького, Центру пам'яткознавства НАН України, кафедри релігієзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київського військового гуманітарного інституту, Національного інституту стратегічних досліджень.

Джерельна база дослідження. Комплексний та системний характер дисертаційного дослідження потребував залучення до аналізу масиву різноманітних світських і конфесійних джерел, наукових доробків вітчизняних і зарубіжних дослідників. Використану джерельну базу можна умовно розділити на кілька блоків.

1-й блок складають соціально-філософські, політологічні та соціологічні джерела. Без них було б неможливе осмислення сучасних етнонаціональних та релігійних процесів, які відбуваються на тлі суспільно-політичного розвитку України. У цьому контексті важливе методологічне значення мали праці вітчизняних фахівців В. Андрущенка, В. Бабкіна, О. Бабкіної, В. Бебика, С. Вовканича, О. Гараня, В. Журавського, Є. Камінського, А. Колодій, В. Кременя, В. Литвина, М. Михальченка, М. Мокляка, В. Пазенка, А. Пойченка, В. Ребкала, С. Рябова, Д. Табачника, Л. Тупчієнка, В. Ткаченка, М. Томенка, Ф. Рудича, Ю. Шемшученка, Н. Черниш, у яких розробляються теоретичні проблеми соціальної філософії, політології та соціології, досліджуються сучасні політичні процеси в українському суспільстві, ведеться пошук шляхів його консолідації.

Окрему групу джерел у цьому блоці складають етнологічні та етнополітологічні. Останнім часом в Україні започатковано такі перспективні напрями наукових досліджень, як етнополітологія та етнодержавознавство, у рамках яких вивчається співвідношення етнонаціонального та державницького в сучасній Україні, особливості трансформації українського етносу в політичну націю, розробляються та уточняються наукові категорії, визначаються основні концептуальні теоретико-методологічні та політико-правові засади етнонаціональної політики української держави. Ці проблеми активно і плідно досліджують такі вітчизняні вчені, як О. Гринів, І. Варзар, М. Вівчарик, С. Вовканич, В. Горбатенко, В. Євтух, В. Ігнатов, О. Картунов, І. Кресіна, І. Курас, О. Майборода, О. Мироненко, С. Макарчук, Л. Нагорна, О. Нельга, М. Обушний, І. Онищенко, В. Панібудьласка, Г. Перелиця, А. Пономарьов, Б. Попов, С. Римаренко, Ю. Римаренко, В. Солдатенко, Т. Рудницька, М. Степико, В. Швед, Л. Шкляр, М. Шульга.

Оскільки українське суспільство здавна є поліетнічним, важливе значення мають історичні та сучасні дослідження, пов'язані з життєдіяльністю національних меншин України. Ці проблеми привертають увагу таких дослідників, як Л. Аза, О. Заремба, М. Панчук, Б. Чирко.

Значною науковою підмогою для з'ясування окремих теоретичних положень і суті ключових понять етнології та націології стали також праці визнаних західних вчених О. Бауера, М. Бубера, Е. Ренана. Представникам російської школи, зокрема С. Арутюнову, Є. Баграмову, Ю. Бромлею, Л. Гумільову, Л. Дробіжевій, С. Калтахчану, В. Козлову, М. Куліченку, Є. Тадевосяну, К. Чистову, теж вдалося зробити певний внесок у дослідження проблем етнології та національних відносин.

2-й блок складають історичні та релігійно-історичні джерела (праці вітчизняних і зарубіжних дослідників історії та політичної історії України, історії етнонаціональних відносин, релігії і церкви). Осмисленню ролі та значення релігії і церкви в їх історичній ретроспективі великою мірою сприяли праці представників вітчизняної історичної та суспільно-політичної думки - В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Донцова, Д. Дорошенка, М. Драгоманова, М. Костомарова, І. Крип'якевича, П. Куліша, В. Липинського, М. Міхновського, Д. Яворницького та ін. І хоча з їхньої спадщини не все є придатним для сьогодення, проте їх внесок у вивчення цих проблем важко переоцінити.

З отриманням незалежності України у науковців з'явилася реальна можливість дослідження різних аспектів її історії. З позицій сучасного державотворення їх успішно здійснюють нині вітчизняні історики В. Борисенко, В. Верстюк, В. Даниленко, М. Котляр, С. Кульчицький, О. Реєнт, В. Сарбей, В. Сергійчук, А. Слюсаренко, В. Смолій та ін. Їхні наукові доробки допомагали авторові осмислювати етнонаціональні та конфесійні процеси в їх історичній еволюції.

Відносно самостійну групу джерел у цьому блоці утворюють праці з історії релігії та церкви в Україні. У радянський період, коли історія українського православ'я і греко-католицизму та особливості національно-релігійних процесів майже не виступали об'єктом спеціальних досліджень або висвітлювалися тенденційно, цю прогалину значною мірою заповнювали наукові розвідки представників української діаспори: Б. Боцюрківа, Д. Бурка, І. Власовського, Б. Гудзяка, А. Жуковського, О. Лотоцького, І. Огієнка, І. Ортинського, Н. Полонської-Василенко, Ю. Федоріва, І. Химки, М. Чубатого. Проте поширення в Україні вони не мали. Якщо фрагменти їхніх творів інколи й впроваджувалися до наукового обігу, то лише з метою критики.

Останнім часом релігійно-церковні проблеми в контексті історії України плідно вивчають такі вітчизняні дослідники, як С. Білокінь, М. Брайчевський, О. Ігнатуша, С. Жилюк, А. Зінченко, О. Крижанівський, О. Лисенко, О. Моця, В. Пащенко, Л. Пилявець, С. Плохій, В. Ричка, Ф. Турченко, В. Ульяновський та ін. З'явилося чимало індивідуальних і колективних досліджень, у яких висвітлюються історія та особливості українського православ'я, роль релігії та церкви в історії України, імперська спрямованість діяльності Російської православної церкви в Україні.

Автор дисертації спирався також на праці вітчизняних дослідників - С. Заремби, Я. Ісаєвича, В. Климова, О. Нестулі, В. Нічик, Д. Степовика, в яких показується роль релігії та церкви в етнокультурних процесах, місце церковної історико-культурної спадщини у сучасному національному й духовному відродженні України.

3-й блок - релігієзнавчі та етноконфесійні джерела. Останнім часом в українському релігієзнавстві, яке по-справжньому лише започатковується, успішно розробляються теоретичні проблеми, істотно переосмислюються традиційні уявлення про суть релігії та церкви, їх роль в утвердженні української національної ідеї, сучасному духовно-культурному розвитку України. Нові підходи та академічний рівень дослідження релігійного феномена, сучасних процесів і тенденцій у релігійно-церковному житті України демонструють В. Бондаренко, А. Глушак, В. Єленський, М. Закович, А. Колодний, М. Кирюшко, Н. Кочан, В. Лубський, В. Мельник, М. Новиченко, М. Рибачук, П. Саух, О. Уткін, Л. Филипович, П. Яроцький та ін.

Для глибшого з'ясування тих чи тих аспектів релігійно-церковного життя, виявлення тенденцій у розвитку сучасних релігійних процесів в Україні важливе значення мали публікації, усні виступи глав українських церков та релігійних діячів різних конфесій.

Серед джерел важливу групу складають сучасні нормативно-правові документи, матеріали соціологічних досліджень, статистичні дані.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Оскільки політичні, етнічні та релігійні елементи в історії України тісно переплелись, в основу дослідження покладено різні підходи - історичний, соціально-філософський, політологічний, культурологічний, релігієзнавчий.

Багатоплановість проблеми також потребувала застосування комплексного методу дослідження в єдності історико-хронологічного, проблемно-логічного, порівняльного та структурно-функціонального аналізу.

З метою уникнення упереджених оцінок процесів і явищ, що відбувалися в етнонаціональній та релігійно-церковній сферах, дослідження здійснювалося на засадах української державності, об'єктивності, політичної та ідеологічної багатоманітності, етнонаціональної толерантності і конфесійної безсторонності.

Мета і завдання дослідження. Головною метою дисертації є політологічний аналіз взаємозв'язку етносу і релігії у процесі їх історичної трансформації та в умовах сучасних суспільно-політичних реалій, визначення ролі, місця, значення конфесійних чинників у національному бутті українського народу та етнонаціональному розвитку України.

Для досягнення поставленої мети необхідно було розв'язати такі головні завдання:

- визначити загальні теоретико-методологічні засади дослідження співвідношення етносу та релігії, з'ясувати механізми, особливості та історичні форми їх взаємодії, визначити місце релігії серед структурних елементів етносу та нації, виявити етнонаціональну зумовленість міжконфесійних відносин та витоки конфесійної нетерпимості;

- розкрити етнонаціональні та етнополітичні аспекти запровадження християнства в Русі-Україні, простежити процес та основні етапи становлення самобутності українського православ'я як релігійного, етнонаціонального і етнокультурного феномена;

- виявити особливості функціонування українського православ'я у складі Російської православної церкви, причини його занепаду, показати форми і методи використання російським самодержавством релігії та церкви як засобу русифікації, етнічної нівеляції й асиміляції українського народу;

- визначити місце та роль релігії і церкви в етнокультурних процесах України, з'ясувати проблеми вивчення, збереження та використання церковних пам'яток як важливих складових української національної культури, їх роль і місце сучасному духовному відродженні України, дослідити питання застосування сакральної мови у богослужбовій практиці українських церков;

- з'ясувати значення етнонаціональних та конфесійних чинників у державотворчих процесах, утвердженні української політичної нації, показати особливості взаємозв'язку національного та релігійного відродження в умовах сучасних політичних реалій;

- виявити причини, сутність, форми, наслідки між церковного конфлікту, рівень загрози національним інтересам і національній безпеці України, перспективи та шляхи його подолання як важливої умови досягнення суспільно-політичної стабільності в українському суспільстві;

- проаналізувати витоки ідеї єдиної національної церкви в Україні, історичні спроби та невдачі реалізації, виявити перешкоди, що стоять на шляху її втілення у сучасних умовах;

- визначити національно-державні інтереси України у релігійно-церковній сфері, основні шляхи їх забезпечення, форми поєднання з особистими та конфесійними.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна дисертації полягає передусім у тому, що в ній вперше у вітчизняній політології здійснено комплексне дослідження політичних аспектів взаємозв'язку етносу та релігії, ролі конфесійних чинників у етнонаціональних і етнополітичних процесах в Україні. Результатом дисертаційного дослідження є створення й наукове обґрунтування цілісної концепції, в якій розкривається механізм взаємодії етносу та релігії в їх історичній ґенезі і сучасному розвитку України, що включає у себе науково-теоретичні, політико-правові, практичні положення та висновки.

У дисертаційному дослідженні висунуто і обґрунтовано низку положень, які мають наукову новизну й виносяться на захист:

- встановлено, що незважаючи на різноплановість етносу і релігії як соціальних утворень, між ними утворилися давні, тісні і сталі зв'язки, які мають різноманітні форми вияву, взаємозв'язку й взаємодії у сфері свідомості, культури, та побуту. На українському ґрунті етнос теж настільки тісно пов'язаний з релігією, що без повного і всебічного осмислення її ролі і місця у житті українського народу неможливо пізнати особливості його національної ментальності та духовності, тенденції розвитку суспільно-політичних процесів в минулому і тепер. З іншого боку, важко осягнути суть і специфіку релігійності українців у відриві від їх національного буття;

- зроблено висновок, що у становленні українського етносу, формуванні української політичної нації релігія та церква відігравали історично суперечливу роль, то сприяючи їхньому етнонаціональному самовизначенню та самоорганізації, то перешкоджаючи;

- на основі аналізу історичних форм взаємодії етнічних та конфесійних чинників з'ясовано місце релігії серед структурних елементів етносу і нації, що дало можливість конкретизувати суть окремих понять та категорій етнології та релігієзнавства;

- встановлено, що характер міжконфесійних відносин значною мірою залежить від особливостей етнонаціональних взаємин, а витоки конфесійної нетерпимості слід шукати у суперечливих відносинах різноконфесійних етносів, визначено форми зворотного впливу релігії на міжнаціональні відносини та етнонаціональні процеси;

- висунуто та обгрунтовано тезу, що на еволюцію релігії від політеїзму до монотеїзму і запровадження християнства в Русі-Україні істотний вплив мали тогочасні відносини східнослов'янських племен між собою та з іншими державами і народами. Під впливом суспільно-політичних, етнонаціональних, етнокультурних та інших чинників візантійське християнство трансформувалося в українське православ'я, яке стало національно самобутнім духовно-культурним феноменом;

- показано, що інші течії християнства, існуючи на українському національному ґрунті, теж набули етнонаціональних рис, охопили своїм впливом широкий спектр національного буття українського народу, ставши невід'ємною частиною його духовного світу та культури;

- доведено, що Україна тривалий час була об'єктом не лише світської а й церковної русифікації, проаналізовано форми, методи, прийоми національної нівеляції й асиміляції українського народу, що використовувалися царським самодержавством та Російською православною церквою. Чергування державного та бездержавного періодів в історії України, підпорядкування її територій різним імперіям та державам, призвело до того, що етнонаціональні і релігійні процеси по-різному відбувалися у регіонах України, що позначилося на темпах сучасного національного та релігійного відродження. Боротьба українського народу за церковну незалежність та автокефалію православної церкви завжди мала не лише релігійний, а й національний та політичний зміст, була однією із форм його національно-державницького самоутвердження;

- з'ясовано особливості взаємодії етносу та релігії в духовно-культурній сфері. Завдяки важливій ролі релігії і церкви в етнокультурних процесах значна частина національно-культурного надбання українського народу набула етноконфесійного змісту. Церковна історико-культурна спадщина нині є невід'ємною складовою української національної культури, яка потребує вивчення, охорони та збереження;

- показано динаміку, взаємовплив та взаємозв'язок сучасних етнонаціональних і релігійних процесів, політико-правові основи й взаємовплив національного і релігійного відродження, причини політизації релігійно-церковної сфери в умовах становлення та утвердження української державності. Значна частина церков, релігійних організацій, сучасної церковної еліти й духовенства, нині здатні впливати не лише на стан та характер релігійності, а й на суспільну мораль, рівень національної свідомості і самосвідомості, політичні орієнтації віруючої частини населення України;

- з'ясовано, що сучасний між церковний конфлікт в Україні має історичне коріння, об'єктивні та суб'єктивні причини і виявляється у політичній та етнонаціональній сферах, на ієрархічному та побутовому рівнях. Він постійно живиться політичною поляризацією українського суспільства, наявністю протистояння між главами церков, боротьбою за сфери впливу, культові приміщення та майно, а також нерозв'язаністю проблем в україно-російських церковних відносинах. Доведено, що подолання між церковного конфлікту має важливе значення не лише для його суб'єктів, а й для досягнення суспільно-політичної стабільності та національної злагоди;

- спираючись на історичний досвід церковних уній, аналіз сучасних процесів і тенденцій у релігійному житті доведено безпідставність спроб реалізації в Україні ідеї єдиної національної церкви. Стверджується, що майбутнє України не в уніфікації релігійно-церковного життя, а в утвердженні конфесійної багатоманітності і толерантності, надійному забезпеченні релігійних прав і свобод;

- окреслено коло національно-державних інтересів України у релігійно-церковній сфері, розкрито їх суть та особливості забезпечення в сучасних умовах. Показано, що закордонні релігійно-політичні впливи, політично-конфесійна розколотість полі етнічного українського суспільства, можливість перенесення між церковного конфлікту в сферу етнонаціональних відносин та в армійське середовище, наявність зарубіжних священнослужителів не лише не відповідають національно-державним інтересам України, а й нерідко загрожують її національній безпеці.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та теоретичні висновки дисертаційного дослідження апробовані у наукових публікаціях, виступах автора на Міжнародних та Всеукраїнських симпозіумах, конференціях, семінарах, круглих столах. Серед них Всеукраїнська наукова конференція “Етнічна свідомість і національна культура” (Київ, 1991); Всеукраїнський науковий симпозіум “Церква і національне відродження” (Київ, 1992); Всеукраїнська наукова конференція “Релігійна традиція в духовному відродженні України” (Полтава, 1992); Всеукраїнська наукова конференція “Українське православ'я: особливості, історія, сучасність” (Київ, 1992); Всеукраїнська наукова конференція “Українська національна ідея і церква” (Київ, 1993); Всеукраїнська науково-практична конференція “Політика і влада” (Запоріжжя, 1993); Міжнародна наукова конференція “Релігія в контексті суспільних і духовних реалій сьогодення (Київ, 1995); Міжнародна науково-практична конференція “Армія і духовність: свобода совісті та віровизнання” (Київ, 1995); Міжнародна науково-практична конференція “Етнополітичні та етнокультурні проблеми України” (Київ, 1996); Міжнародна наукова конференція “Релігія і церква в постсоціалістичних країнах” (Київ, 1996); Міжнародна наукова конференція “Християнство в контексті історії і культури України”, Міжнародна науково-практична конференція “Християнська любов та військовий обов'язок” (Київ, 1997); Всеукраїнська міжнародна християнська асамблея “Заповідь нову даю вам: любіть один одного” (Київ, 1998); семінар-нарада "Державно-церковні відносини: проблеми сьогодення" (Київ, 1997); постійно діючий круглий стіл "Релігія та влада" (Київ, 1997-1999).

Ідеї дисертації знаходили практичне впровадження у наукових висновках автора щодо проектів законів України "Про вільність віросповідання і релігійну діяльність", "Про визначення засад державної політики у сфері державно-церковних відносин", "Про історико-культурну спадщину", "Про внесення змін і доповнень до Законів України "Про свободу совісті та релігійні організації", "Про національні меншини в Україні", в аналітичних та інформаційних матеріалах для органів державного управління.

Основні положення і результати дослідження апробувалися також у лекціях із спецкурсу “Релігія і національні відносини”, що читалися для студентів філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Частина матеріалів знайшла своє відображення у авторських науково-популярних публікаціях на сторінках періодичної преси.

Практичне значення результатів дослідження. Матеріли дисертаційного дослідження слугуватимуть подальшій розробці теоретичних проблем політології, етнології та релігієзнавства.

Вони можуть використовуватися також у викладанні історії України, філософії, політології, українознавства, релігієзнавства та інших дисциплін у навчальних закладах різного рівня.

Висновки та положення дисертації можуть бути використані при визначенні та уточненні основних засад і пріоритетів сучасної державної політики у сфері етнонаціональних та державно-церковних відносин.

1. Теоретико-методологічні засади дослідження взаємозв'язку етносу і релігії

Аналіз основних джерел, в яких з'ясовуються проблеми співвідношення, закономірності та особливостей взаємодії етносу і релігії в процесі їхньої історичної еволюції, етнонаціональної зумовленості міжконфесійних відносин.

Оскільки ці питання торкаються як нерелігійної (етнічної) так і релігійної (конфесійної) сфер, погляд на них може бути і світським, і богословським.

У дисертації зазначається, що чимало зарубіжних і вітчизняних дослідників різних наукових шкіл, визначаючи сутність понять “етнос” та “нація”, називають релігію серед їхніх атрибутивних ознак. Інші навпаки - не визнають її компонентом етнонаціональних спільнот.

Богослови багатьох конфесій вважають релігійний чинник обов'язковим і головним елементом етносу, що дає їм підстави для ототожнення національного і релігійного.

Автор наголошує, що питання про місце релігії серед структурних елементів етносу та нації є досить складним і потребує не цілковитого визнання чи огульного заперечення релігії, а спеціального дослідження.

Якщо ж підходити до цього питання з погляду науки, то насправді етнос та релігія - не тотожні явища, а такі, які більш або менш збігаються, що в кінцевому підсумку і призводить до синонімічного вживання відповідних їм понять.

Відомо, що кожна з історичних соціально-етнічних спільнот (рід, плем'я, народність, нація), хоча і має більш чи менш стійкі компоненти, проте їх роль, місце та значення у процесі еволюції не залишалися незмінними. Оскільки в різний час превалювали то одні, то інші ознаки етносу та нації, релігія теж не мала сталого місця серед них.

Дисертант доводить, що етнонаціональна специфіка релігії найбільшою мірою проявляється у культовій сфері. Якраз на культі, на відміну від інших елементів релігійного комплексу, відбиток етнічних ознак є найпомітнішим. Культові елементи релігії, у свою чергу, досить активно взаємодіють з національною культурою, народними традиціями, звичаями і обрядами, глибоко проникають у побутову сферу.

Хоча з етнічними елементами найбільшою мірою пов'язані національні релігії, проте світові теж з часом тяжіють до них. Оскільки більшість народів і націй, як правило, мають головне, традиційне віросповідання, його можна за певних умов зараховувати до розряду сталих етнічних ідентифікаторів, а відтак і до елементів етнонаціонального організму.

Незважаючи на те, що етнотворча роль конфесій у різних народів була неоднаковою, релігія все-таки може бути тією ознакою, яка в сукупності з іншими складовими допомагає характеризувати ту чи ту етнонаціональну спільноту як цілісне суспільне утворення.

Як відомо, межі тієї чи іншої релігії можуть повністю чи частково збігатися з етнічними або виходити за них. Відтак під впливом певної релігії може бути одне етнічне утворення чи його частина або відразу кілька етносів. І навпаки, один і той же етнос чи його частини можуть мати сталий зв'язок з однією або з кількома різними релігіями. Це призводило до виникнення гомогенних (одно конфесійних) або гетерогенних (полі конфесійних) етносів та моноетнічних чи полі етнічних релігій.

У процесі історично тривалої взаємодії конкретних етнічних ареалів із певними конфесійними системами відбувалося їх зближення і навіть злиття, внаслідок чого з'являлися етноконфесійні утворення - метаетноконфесійні, етноконфесійні спільноти та етноконфесійні групи.

У розділі зазначається, що в процесі розвитку того чи іншого етнічного організму, зміни меж його осідлості релігія теж нерідко зазнавала змін. Для визначення справжньої ролі релігії в етнонаціональному розвитку потрібен конкретно-історичний підхід, який максимально враховував би умови, в яких відбувається взаємодія етнічних і конфесійних елементів.

На зміст релігійності нерідко впливає характер відносин між народами. Міжетнічна та міжнаціональна ворожнеча, що мала місце в історії багатьох народів світу, зокрема українського, як правило, переносилась у релігійне середовище, знаходила у ньому своє відображення у вигляді конфесійної нетерпимості, тобто упередженого, негативного ставлення до окремих людей і етнічних спільнот, які сповідують інші релігії, дотримуються інших обрядів, звичаїв та традицій.

Витоки нетерпимого ставлення до іновірців, властивого багатьом конфесіям, слід шукати у суперечливих відносинах між народами. В подальшому конфесійна нетерпимість постійно здійснювала негативній вплив на спілкування людей різної етнічної належності.

Розглядаючи сутність нетерпимості на конфесійному ґрунті, автор доходить висновку, що вона тісно пов'язана з претензією релігій на істинність. В дисертації наводяться численні історичні факти, які підтверджують, що боротьба одного народу проти іншого нерідко велася під гаслами захисту істинної віри.

Хоча витоки релігійної нетерпимості сягають глибоко в історію, її прояви мають місце і сьогодні у різних народів і конфесій. І хоча останнім часом на екуменічних заходах питання про істинність майже не порушується, проте всередині кожної конфесії воно, як і раніше, залишається актуальним.

У дисертації робиться загальний висновок, що релігійна нетерпимість є небезпечною для полі етнічного та полі конфесійного українського суспільства, оскільки здатна живити політичний, етнонаціональний та релігійний екстремізм, прихильний до крайніх поглядів і форм розв'язання назрілих проблем в найрадикальніший спосіб, включаючи застосування сили.

2. Українське православ'я як етнонаціональний феномен

Досліджуються етнонаціональні та етнополітичні аспекти запровадження християнства в Русі-Україні, особливості трансформації православ'я на українському етнонаціональному ґрунті, форми і методи використання царським самодержавством релігії і церкви у русифікації українського народу.

На основі аналізу етнонаціональних процесів та стосунків східних слов'ян з іншими державами і народами у дисертації робиться висновок, що на їхньому конфесійному виборі суттєво позначилися як відносини між собою, так і з далекими і близькими сусідами.

Оскільки Русь-Україна формувалася як поліетнічне утворення, для неї вже тоді характерною була поліконфесійність - численні племена дотримувалися своїх язичницьких вірувань. Проте конфесійної ідентичності східних слов'ян із християнськими державами Європи не було. Їхні політеїстичні релігії прийшли також у суперечність з об'єднавчою політикою київських князів і стали своєрідними бар'єрами на шляху налагодження, розширення і зміцнення контактів між собою та з іншими європейськими країнами та народами.

Відтак Русь-Україна об'єктивно постала перед реальною проблемою необхідності зміни релігії з політеїстичної на монотеїстичну. На основі літописних джерел дисертант аналізує історичні шанси запровадження в Русі-Україні західного християнства, ісламу та іудаїзму.

Відзначається, що офіційне хрещення киян у 988 році було завершальним актом тривалого процесу проникнення християнства на східнослов'янські землі, викликаного не лише суто релігійними причинами, а й державною необхідністю. Християнська релігія несла у середовище східних слов'ян свій етноінтеграційний потенціал і більшою мірою, ніж язичництво, була пристосована до існування у багатоплемінній державі. Вона сприяла подоланню їх племінної розрізненості, утворенню цілісного етнополітичного організму.

В період феодальної роздробленості церква як єдина централізована організація виконувала роль суспільного інтегратора і до певної міри стримувала дію відцентрових сил, гальмувала розвиток сепаратистських тенденцій, забезпечувала суспільно-політичну стабільність. Одначе її інтегративна сила не була абсолютною, і з часом виявилась неспроможною утримувати послаблені соціально-економічні та політичні зв'язки між земельно-територіальними утвореннями Київської Русі.

У дисертації відзначається, що утвердження християнства в Київській Русі, відбувалося у міру набуття ним етнічного забарвлення і політичних функцій. Адаптуючись до особливостей духовного світу слов'ян, обростаючи елементами їхньої культури, християнство переломлювалося через їхнє світосприймання, пристосовуючись до суспільно-політичного устрою давньоруської держави, вбираючи і переосмислюючи елементи родоплемінних релігій відповідно до своїх догматичних установок. Таким чином, на ґрунті східнослов'янського етносу відбувався синтез язичництва і християнства. В духовній культурі й світогляді давніх українців з'явилися невідомі їм раніше утворення: язичництво, поєднане з християнством ("християнізоване язичництво") та християнство, в яке влилися залишки язичництва ("оязичнене християнство"). Внаслідок складної етнічної (української) і конфесійної (язичницької) трансформації християнство наповнилося слов'янським змістом.

У дисертації наголошується, що етнонаціональному впливові піддавався не лише православний культ, а й церковні інституції. Після офіційного запровадження християнства в Русі-Україні почався процес творення власної національної церкви. Її уособленням в Україні була Київська митрополія, підпорядкована Константинопольському патріархату. Київські князі, починаючи з Ярослава Мудрого, керуючись передусім політичними та національними інтересами, робили немало спроб позбавлення від візантійської церковної залежності шляхом зведення на київську кафедру власних ієрархів.

Одним із найважливіших завдань, яке стояло перед українською церквою, що претендувала на роль незалежної, було створення власної ієрархії і забезпечення себе місцевими кадрами. Адже церква, що повністю чи частково обслуговувалася іноземцями, не могла піднятися до рівня усвідомлення і розв'язання загальнонаціональних проблем, формування національної самосвідомості народу, патріотичного служіння.

Українська церква крок за кроком позбавлялася візантійської залежності, поступово формуючись у національну релігійну інституцію. У процесі подальшого становлення риси автономності української церкви проявлялися ще більше. Майже всі церковні питання вирішувалися київськими митрополитами або соборами єпископів самостійно. За візантійськими першоієрархами залишалося право затвердження митрополитів.

Потрапивши під зверхність Російської імперії, Україна, її народ та церква зазнали значних русифікаційних впливів. Об'єктом церковної русифікації передусім стала Київська митрополія, яка завдяки автономному статусу та віддаленості від свого духовного центру - Константинопольського патріархату - мала змогу впродовж кількох століть безперешкодно впроваджувати національні елементи у релігійно-церковне життя.

Російський царизм та православна церква, ставши на відверто антиукраїнські позиції, почали усувати мирян від участі у церковному житті, уніфікувати церковну службу, витісняти українську мову та елементи української культури із богослужбової практики, активно нав'язуючи свій стиль життя, мову, церковні звичаї і традиції.

Зазначається, що одним із прийомів, який активно використовувався Російською православною церквою у процесі русифікації українського етносу та релігійно-церковного життя в Україні, було “кадрове перемішування" духовенства.

На основі аналізу релігійно-політичної ситуації автор доходить висновку, що за час свого перебування у складі Російської православної церкви українське православ'я значно втратило свої національні риси. Проте повністю викорінити їх із релігійно-церковного життя російському самодержавству так і не вдалося.

Наприкінці ХIХ - на початку ХХ ст., незважаючи на значне посилення русифікаційних впливів, в Україні почав набувати поширення національний рух, який охоплював також і релігійне середовище.

Новим імпульсом національного відродження та українізації суспільного життя, зокрема релігійно-церковного, стали події, пов'язані з Української революцією. Ігноруючи погрози російських ієрархів, прихильники церковної незалежності створили суто національну релігійну інституцію - Українську автокефальну православну церкву. Ідею розриву церковних зв'язків з Москвою підтримав Уряд гетьмана П.Скоропадського, зокрема міністри віросповідань В. Зіньківський та О. Лотоцький. На позиції церковного усамостійнення стала також Директорія. Але підтримка державою церковної незалежності була нетривалою, як нетривалим було й саме її існування.

Робиться висновок, що православ'я в Україні зазнало суттєвих змін. Воно трансформувалося із візантійської релігійної інституції в українську. Ставши частиною офіційної російської церковної структури і значно зрусифікувавшись, православ'я на певний час втратило свою спроможність до виконання функції національного інтегратора українського суспільства. Тривала світська і церковна етнічна нівеляція та русифікація українського народу значно підірвала його етнонаціональну та конфесійну ідентичність, але остаточно не знищила. Її залишки стали основою національного і релігійного відродження.

3. Релігія та церква в етнокультурних процесах

Аналіз особливості взаємодії етносу та релігії в культурній сфері, показується вплив конфесійних чинників на культурно-мистецьке життя українського народу.

У дисертації підкреслюється, що серед інших релігій в українських землях найбагатшу духовну спадщину залишило православ'я. І хоча тривалий час воно перебувало у складі Російської православної церкви, на його основі були створені мистецькі твори, які мають яскраво виражені українські національні риси.

Найбільш помітним взаємозв'язок етнокультурних та конфесійних чинників на українському ґрунті був у таких сферах, як архітектура, церковний живопис та спів. У кожній із цих сфер створені унікальні художні твори.

У розділі зазначається, що сучасне національно-культурне відродження в Україні, змушує до перегляду і переоцінки пов'язаних з ними культурних надбань. Нині в Україні є необхідні умови, для об'єктивного з'ясування реального внеску церкви у розвиток національної культури. У зв'язку з цим автором порушується питання про необхідність відродження і подальшої розробки такої галузі вітчизняної історії та національної культурології, як пам'яткознавство взагалі і церковне зокрема.

Одне із основних його завдань, на думку дисертанта, полягає у комплексній розробці методологічних і теоретичних засад вивчення, збереження, відновлення та використання тієї частини національно-культурної спадщини, яка з'явилась в українських землях під безпосереднім чи опосередкованим впливом релігії і церкви. Оскільки деякі регіони мають власні унікальні церковні пам'ятки, автором ставиться питання про необхідність наукової розробки регіонального пам'яткознавства та церковного краєзнавства.

Наукові висновки церковного пам'яткознавства мають стати основою розв'язання практичних завдань, які стоять нині перед українською державою та релігійними організаціями у справі збереження культового мистецтва, відродження кращих традицій вітчизняного храмобудування, іконопису, створення нових культових предметів і об'єктів, достойних стати в ряд із визнаними пам'ятками національної культури та поверненні в Україну її національно-культурних пам'яток, які й досі знаходяться за її межами.

У дисертації розглядається також питання про сакральну мову у богослужбовій практиці українських церков. Від мови, яка вживається у богослужінні, значною мірою залежить ступінь розуміння віруючою людиною змісту власної релігії, її основних положень і принципів.

Ідея перекладу Святого Письма живою народною мовою з'явилася в Україні ще у ХIV ст., але тривалий час залишалася нереалізованою. Серед перших релігійних книжок українською мовою - Пересопницьке Євангеліє (1561 р.). Ця книга і нині має не лише релігійне, а й історичне та національно-культурне значення.

Першим повним текстом Святого Письма українською мовою була знаменита Острозька Біблія (1581 р.). В історії України спроби перекладу Біблії та її частин українською мовою були непоодинокими, одначе не всі успішними. Вагомий внесок у цю справу зробили П. Моравчевський, П. Куліш, І. Пулюй, І. Нечуй-Левицький, І. Огієнко, Л. Жабко-Потапович, І. Хоменко та ін.

Автор наголошує, що нині велика роль у вихованні поваги до рідної мови, безпосередньому її впровадженні у церковну літургію належить національно орієнтованому духовенству.

Нині релігійні організації в Україні по-різному намагаються розв'язувати проблему богослужбової мови. Так, Українська греко-католицька, Українська автокефальна православна та Українська православна церква - Київський патріархат відразу стали на шлях повної українізації літургії. Поступово переходять із російської на українську мову українські протестанти. У римсько-католицьких костелах нерідко звучить польська мова, громадах іудеїв - єврейська, у мусульманських мечетях Криму - кримськотатарська та ін. Українська православна церква з переходом на вживання української мови зазнає труднощів. Адже Російська православна церква, складовою якої вона є, все ще міцно тримається традиції вживання церковнослов'янської мови.

У дисертації зазначається, що процес зміни богослужбової мови, особливо у православних храмах, є складним і тривалим у часі. Адже значна частина священиків сучасних українських церков отримували духовну освіту в семінаріях та академіях Росії, засвоюючи релігійну термінологію церковнослов'янською та російською мовами.

У деяких конфесіях останнім часом утверджується практика використання різних мов у богослужбовій діяльності. У католицьких костелах України, наприклад, в залежності від регіону, вживається українська, російська, англійська та польська мови. Така практика є досить демократичною щодо мовних уподобань віруючих. Адже насильницьке впровадження тієї чи іншої мови у церковну літургію може викликати зворотну реакцію.

У дисертації зазначається, що проблема богослужбової мови має в Україні давню історію і залишається не до кінця розв'язаною ще й сьогодні. Вона тісно пов'язана із загальною непростою нині мовною ситуацією. Робиться висновок, що в міру розширення вживання української мови у різних сферах суспільного життя вона все більше утверджуватиметься також у церковному вжитку.

4. Релігія в етнодержавотворчих процесах та національному відродженні сучасної України

Взаємозв'язок національних і релігійних процесів, характер та проблеми духовного відродження, особливості неорелігійного руху.

У дисертації зазначається, що в умовах розбудови української державності, коли інтенсивність етнонаціональних і релігійних процесів значно прискорилась, їх взаємодія теж посилюється.

Безпосереднім виявом єдності етнонаціонального і релігійного відродження було відновлення діяльності українських національно орієнтованих церков - Української автокефальної православної церкви, Української греко-католицької церкви, а згодом - утворення Української православної церкви - Київський патріархат.

Доказом наявності релігійного відродження в Україні є розбудова розгалуженої релігійної мережі, збільшення чисельності віруючих та поглиблення їх релігійності. На основі використання статистичних матеріалів показано динаміку зростання чисельності релігійних організацій, урізноманітнення конфесійної карти України.

Одним із показників релігійного відродження в Україні є активізація проповідницької та місіонерської діяльності релігійних організацій, зростання кількості культових будівель, релігійної періодики.

Якісні зміни відбуваються також у релігійності населення України. Останнім часом чимало людей переорієнтувалося на релігійні цінності, внаслідок чого збільшилося число віруючих у загальній масі населення, зросла питома вага глибоко віруючих, поглибилась внутрішня релігійність різних категорій і груп. Зростають суспільне визнання, престиж церкви та релігійних організацій.

У дисертації також відзначається, що процеси етнонаціонального та релігійного відродження можуть супроводжуватися побічними негативними проявами, зокрема такими, як конфліктність, стихійність, екстремізм, регіоналізм та сепаратизм на національному та релігійному ґрунті, відновлення консервативних традицій, які гальмують розвиток суспільства, проповідь національної та конфесійної винятковості і ворожнечі, поява та поширення релігійних новоутворень деструктивного спрямування.

Автор підкреслює, що лише якісне законодавство, яке регулює етнонаціональні відносини та релігійно-церковне життя, а також науково обгрунтована та виважена державна політика можуть унеможливити негативні явища у цих сферах та спрямувати їхній розвиток у цивілізоване русло.

Розглядаються причини, прояви та особливості неорелігійного руху. Зазначається, що конфесійна карта сучасних неорелігій в Україні є досить строкатою і відмінною від географічного поширення традиційних конфесій та церков. Чимало послідовників сучасних нетрадиційних релігій проявляють велику проповідницьку та місійну активність, намагаючись поєднувати культову діяльність із поза культовою.

Окремі із неорелігійних течій, існуючи на українському національному ґрунті, продовжують залишатися переважно космополітичними. Інші намагаються вписатися в український етнонаціональний і етнокультурний контекст шляхом пошуку спільних рис з українськими духовними традиціями, перекладів релігійної літератури українською мовою та використання її у своїй богослужбовій практиці.

Серед сучасних новітніх релігійних течій, що існують в Україні, найбільш етнічно забарвленим є вітчизняне неоязичництво. Претендуючи на роль етнічної української релігії, воно, природно, вступає у суперечність із традиційними церквами, які теж вважають себе національними релігійними інституціями.

Автор наголошує, що сучасне неоязичництво не тотожне із давньоукраїнським язичництвом. Проте для держави і суспільства важливим є не стільки цей факт, скільки національна орієнтація його послідовників, підтримка української державності, сприяння національному і духовному відродженні, поверненню до першоджерел вітчизняної духовності та культури, відродженню не лише давніх релігійних вірувань, а й народних звичаїв, традицій, обрядів.

У дисертації відзначається, що динамічний розвиток неорелігійних процесів призвів до значного посилення конкуренції в міжконфесійному просторі України. Поширення неорелігій викликає тривогу передусім у представників традиційних церков, які кваліфікують їх як своєрідні "інородні тіла" в суспільному організмі, що заважають консолідації українського народу, шкодять національній культурі, ставлять під загрозу духовне та моральне здоров'я нації. Майже всі нетрадиційні вірування зараховуються ними до розряду антиукраїнських.

Упередженість та нетерпимість традиційних релігій до неорелігій нерідко знаходить підтримку владних структурах та відображення у громадській думці населення України. На погляд автора, небезпека таких підходів полягає в тому, що створення штучних перешкод у діяльності неорелігійних громад загрожує перетворенню їх із союзників держави на опозиційну силу.

Разом з тим, підкреслюється у дисертації, не можна не реагувати на наявність серед нетрадиційних вірувань об'єднань тоталітарного характеру, у середовищі яких мають місце прояви релігійного екстремізму та фанатизму, а іноді й суспільно небезпечних дій. Держава має всіляко захищати своїх громадян від посягань на їхнє життя, здоров'я, честь і гідність будь-яких релігійних об'єднань. Всі, хто чинить такі дії, мають нести відповідальність, передбачену чинним законодавством.

Відзначається, що неорелігійний рух в Україні поступово набуває стабілізаційного характеру. Робиться припущення, що з метою зміцнення своїх позицій неорелігійні громади намагатимуться й надалі пристосовуватися до етнонаціональних особливостей українського суспільства, хоча досягти цього їм буде нелегко, оскільки їхній культ, через який можливе поєднання з національними елементами, перебуває у стадії становлення.