Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз)

Крім того, на думку автора, майбутнє неорелігійних вірувань значною мірою буде залежати від стану справ у традиційних релігіях. Представники українських історичних церков, у свою чергу, будуть і надалі всіляко витісняти неорелігії із духовного простору України. Не виключено, що у міру посилення впливу неорелігій в українському суспільстві конфлікт між ними і традиційними релігіями, який нині перебуває у латентному стані, наростатиме.

5. Міжцерковний конфлікт в сучасній Україні як релігійна та національно-державна проблема

Причини та сутність між церковного протистояння в Україні, пропонуються шляхи та механізми його подолання.

Відзначається, що суб'єктами нинішнього релігійного конфлікту є найвпливовіші в Україні релігійні організації. Найбільшу напруженість у суспільство вносять відносини православних церков між собою та стосунки православних із греко-католиками.

Одні причини міжконфесійної конфліктності дістались у спадок від минулого, інші - породжені сучасним розвитком українського суспільства.

Серед причин загострення між церковного конфлікту в Україні наприкінці 80-х початку 90-х років були стихійний початок релігійного відродження, динамічний перерозподіл сфер впливу церков, спротив певної частини населення спробам швидкої українізації релігійно-церковного життя. Конфлікт був підсилений неоднаковими темпами демократизації релігійно-церковної сфери в різних регіонах України.

Частина проблем у відносинах між церквами виникла з вини релігійних організацій, їхніх керівників, деякі з'явились не без участі нецерковних сил - посадових осіб, впливових політиків, політичних партій і рухів, громадських організацій.

У дисертації аналізуються прояви між церковного конфлікту у політичній, етнонаціональній сферах, на ієрархічно-побутовому та парафіяльному рівнях.

Зазначається, що хоча релігійні організації не виробляють власної політики, але вони здатні виступати на боці певних політичних сил. Зважаючи на те, що суспільно-політичні погляди віруючих нерідко виявляються у релігійній формі, політичні партії, окремі політики різної орієнтації останнім часом все частіше виявляють інтерес до релігійно-церковних питань.

Церкви, їхні ієрархи, духовенство, частина рядових віруючих теж орієнтуються на певні політичні сили, співпрацюють з партіями, виступають під їхніми знаменами і гаслами. Одним із переконливих свідчень політизації релігії в Україні є створення партій конфесійного спрямування.

Автор доходить висновку, що в умовах сучасного українського суспільства, де надмірно заполітизовані різні сфери життя, де значна частина населення орієнтується на релігійні цінності, декларує свою релігійність, розраховувати на повну ізольованість церкви від політики не доводиться. Нині, на думку автора, може йтися лише про мінімізацію деструктивного впливу політики на релігію, за якої конфесійні проблеми повністю не розчинялися б у суспільно-політичних, а самі церкви не перетворювалися на політичні організації.

Наявність історичного переплетіння і взаємодії релігійних елементів з етнічними, призводить до того, що сучасний між церковний конфлікт загрожує спричиненням напруженості у етнонаціональній сфері.

Він не лише створює незручності для діяльності релігійних організацій, нормального задоволення віруючими своїх релігійних потреб, а й гальмує процеси національно-духовного відродження та утвердження української державності. Розглядаючи між церковний конфлікт як загальнонаціональну проблему, автор порушує питання про державне посередництво у його врегулюванні.

Об'єднання зусиль церкви і держави у подоланні між церковної напруги є важливою передумовою досягнення національної злагоди, утвердження громадянського миру і спокою в українському суспільстві.

У розділі робиться висновок, що між церковний конфлікт в Україні зумовлений як історичними, так і сучасними причинами, об'єктивними й суб'єктивними чинниками і відображає всю складність та суперечливість процесу становлення української державності та унезалежнення української церкви. Нинішнє протистояння між церквами існує не саме по собі, а в контексті політичних та етнонаціональних реалій сучасного українського суспільства.

У пошуках шляхів виходу із між церковного конфлікту, деякими представниками світських та релігійних кіл пропонується створення в Україні єдиної національної церкви.

Сама ідея та спроби об'єднання церков, які у історичній науці позначаються терміном "унія", зазначає автор, не є новими. Вони мають глибоке коріння в історії різних країн світу і в українській зокрема. У зв'язку з цим розглядаються причини та наслідки запровадження уній в українських землях. Підкреслюється, що серед інших, найбільший вплив на життя українського суспільства справила Берестейська унія 1596 р., оскільки вона безпосередньо торкалася не лише релігійного, а й суспільно-політичного та національно-культурного життя.

На основі аналізу уроків укладення церковних уній та шансів різних конфесій робиться висновок про неможливість практичної реалізації в Україні ідеї єдиної національної церкви. Нині реальними можуть бути лише порозуміння, зближення та співпраця церков.

На думку автора, ідея єдиної національної церкви пов'язана з створенням в Україні державної релігії. З огляду на багатоетнічність та поліконфесійність українського суспільства постановка питання про пріоритетну церкву в державі є не просто помилковою, а навіть небезпечною. Адже втілити її у життя без грубих порушень прав людини, свободи совісті і віросповідання, тиску на віруючих неможливо.

Майбутнє духовного життя українського суспільства автор вбачає не у конструюванні ідеї єдиної національної церкви, а у гармонізації між церковних відносин, утвердженні справжнього релігійного плюралізму, мирному співіснуванні різних віросповідань, забезпеченні однакового їхнього правового статусу, вихованні терпимості і толерантності у віруючих різної етнічної та конфесійної належності.

6. Релігія і національно-державні інтереси України

Зазначається, що з утворенням незалежної української держави перед нею цілком закономірно постало питання про усвідомлення, формування, реалізацію та захист національних інтересів у різних сферах суспільного життя, зокрема у релігійно-церковній. Хоча церква, релігійні організації відокремлені від держави, їхня діяльність торкається як внутрішніх, так і зовнішніх її інтересів.

Оскільки найвпливовіша в Україні релігійна організація - Українська православна церква - перебуває в юрисдикції Московського патріархату, національні інтереси нашої держави у релігійно-церковній сфері найбільшою мірою наштовхуються нині на інтереси Росії. Адже, незважаючи на наявність визнаних державних кордонів, межу осідлості українського народу, Московський патріархат, як і раніше, вважає Україну своєю "канонічною територією" й утримує Українську православну церкву у своїй юрисдикції. Небезпека підлеглості значної частини українського православ'я Московському патріархату полягає у тому, що його керівництво, як і раніше, стоїть на позиціях відновлення колишнього Союзу РСР або створення "слов'янського трикутника" - Росія, Україна, Білорусь - чим загрожує державності України.

Національні інтереси України полягають у подальшому утвердженні своєї державності, в об'єднанні українського православ'я ю єдину Помісну церкву та отримання нею повної незалежності. Розв'язання цих проблем мало б важливе як релігійне, так і політичне значення. Наявність канонічної православної церкви, окрім сприяння державотворчому процесу, внутрішній консолідації та стабільності суспільства, дала б змогу українському православ'ю здолати ізольованість від світу.

Національно-державних інтересів торкається також проблема сучасного стану римо- та греко-католицизму в Україні, а також україно-ватиканських відносин. На думку автора, активне входження України в Європу потребує суттєвого розширення та зміцнення контактів із домінуючою на цьому континенті католицькою церквою та її світовим центром Ватиканом.

Необхідність поглиблення відносин з Ватиканом зумовлена також наявністю в Україні значної кількості храмів, мережі структур та прихильників римо-католицької та греко-католицької церков. І хоча вони мають в Україні здебільшого регіональне поширення, їхнього впливу на українське суспільство недооцінювати не можна.

У дисертації зазначається, що Україна як держава має свої геополітичні та релігійно-церковні інтереси не лише на північному Сході, Заході, а й на Півдні. Якраз тут останнім часом все активнішу роль починає відігравати географічно близька Туреччина, у суспільно-політичному житті якої досить поважне місце посідає іслам. В українських землях він теж має глибоке коріння. На його цінності орієнтуються 26 тюркомовних народів, що проживають на території сучасної України.

У зв'язку з поверненням на свої історичні землі кримських татар, для яких мусульманство теж є традиційною релігією, на регіон активного відродження ісламу перетворився Крим. Він став зоною підвищених інтересів і об'єктом зовнішньої політики мусульманських країн, передусім Туреччини. Зважаючи на те, що півострів понад два століття перебував у залежності від Османської імперії, мусульмани Туреччини вважають кримських татар "своїми братами", "гілкою турецької нації".

Не виключено, що спроби реалізації ідеї створення глобальної мусульманської цивілізації можуть призвести до посилення ісламського фундаменталізму не лише в молодих державах Середньої Азії та Закавказзя, де у зв'язку з розпадом Радянського Союзу послабився вплив Росії, а й в Україні.

Заради забезпечення власних інтересів у цьому регіоні Україна має вести активну внутрішню і зовнішню політику, враховуючи етнонаціональний склад населення, особливості релігійної ситуації в регіоні, всіляко нейтралізуючи впливи зарубіжних ісламських екстремістів та фундаменталістів.

Національно-державних інтересів торкаються також місцезнаходження духовних центрів, яким підпорядковані релігійні організації, що існують в Україні, та наявність іноземних священнослужителів. Чинне законодавство не забороняє релігійним організаціям підпорядковуватися центрам поза межами України та користуватися послугами зарубіжних релігійних діячів, священнослужителів, проповідників, наставників та інших осіб. Проте для неї небайдуже ставлення до України держав, у яких знаходяться духовні центри, на яких позиціях (проукраїнських чи антиукраїнських) перебувають зарубіжні служителі культу, яка справжня мета їхнього приїзду в нашу країну, чи здатні вони належною мірою враховувати у своїй діяльності національні та релігійні особливості України, менталітет українського народу.

Автор доходить висновку, що домінування в духовному просторі України російських, ватиканських, мусульманських та інших зарубіжних релігійних структур, наявність іноземного духовенства не завжди збігається з національно-державними інтересами української держави.

У дисертації зазначається також, що певну загрозу національно-державним інтересам України, її стабільності та безпеці становлять дезінтеграційні процеси та внутрішні протиріччя, розшарування і розколи у релігійних організаціях, що останнім часом даються взнаки. Крім того, для держави та суспільства небезпечною є регіоналізація релігій, що здатна спричиняти і посилювати етнонаціональний сепаратизм, виступати перешкодою на шляху консолідації української нації.

Однією із важливих проблем державно-церковних та між церковних відносин в Україні є максимальне поєднання інтересів держави і релігійних організацій, з одного боку, та інтересів різних релігійних організацій, з другого.

Безперечно, держава об'єктивно зацікавлена у поєднанні національних інтересів з релігійними, у підтримці церквами та релігійними організаціями її внутрішньої і зовнішньої політики. Своєю культовою і поза культовою діяльністю вони мають не лише задовольняти релігійні потреби віруючих громадян, а й сприяти зміцненню держави, забезпеченню її внутрішньої і зовнішньої безпеки, підвищенню авторитету на міжнародній арені, відродженню національної культури, духовності, утвердженню моральності, громадянського миру і злагоди в суспільстві.

В дисертації відзначається, що однією з найбільш надійних гарантій захисту національних інтересів та національної безпеки України є її Збройні Сили. З прийняття Законів України "Про свободу совісті та релігійні організації" і "Про альтернативну (невійськову) службу” взаємодія армії та церкви поліпшилася, проте релігійні потреби військовослужбовців національних Збройних Сил України задовольняються ще не повною мірою.

У зв'язку з необхідністю створення належних умов для реалізації військовослужбовцями передбаченого чинним законодавством права на свободу світогляду та віросповідання постає питання про запровадження капеланської служби в Збройних Силах України. Нинішній спектр поглядів на нього досить широкий: від заперечення самої ідеї створення цього інституту, до негайної її реалізації.

На думку дисертанта, однією із найскладніших проблем, яка має бути розв'язана у процесі відпрацювання дієвого механізму взаємодії армії і церкви, є визначення конфесій і церков, які могли б здійснювати духовне обслуговування військовослужбовців. Практичне розв'язання проблеми капеланства ускладнюється тим, що кожна із конфесій переслідує при цьому власні інтереси.

Щоб відвернути загрозу перенесення ворогування з між церковної сфери у військову, перетворення армії на арену протиборства церков, потрібно враховувати не лише конфесійні інтереси, а й релігійні уподобання військовослужбовців та національно-державні інтереси України. Тому доки із релігійно-церковного життя українського суспільства не будуть остаточно усунуті ворожнеча і протистояння, доти існуватимуть труднощі гармонізації відносин армії і церкви.

На думку автора, що спочатку ця проблема має бути розв'язана концептуально, теоретично, законодавчо, а вже потім - практично. На нинішньому етапі розвитку українського суспільства, як зазначається у дисертації, можливе лише нештатне духовно-релігійне обслуговування віруючих військовослужбовців. Проте навіть у таких умовах духовна робота в армії повинна переслідувати не лише суто релігійні цілі, а й спрямовуватися на виховання у воїнів національної свідомості, високих моральних якостей, патріотичних почуттів. Лише за цієї умови вона буде відповідати національно-державним інтересам України.

Висновки

Хоча етнос і релігія є відносно самостійними соціальними утвореннями, у процесі історичного розвитку між ними з'явилося чимало точок дотику. Політетнічність конфесій та поліконфесійність етносів, взаємодія елементів етносу з елементами релігії зумовили появу багатоманітності форм їхнього співіснування, утворення мозаїчних етноконфесійних конструкцій. Зміна меж поширення етносу, етнонаціональні процеси відбивалися на релігії, позначалися на міжконфесійних відносинах. У поліетнічному та поліконфесійному середовищі домінуючою релігією, як правило, була релігія домінуючої нації. Здобуття народом політичної незалежності відкривало дорогу його національному і релігійному відродженню. У розвитку етносу та нації релігія відігравала поліфункціональну роль. Вона не лише відображала етнонаціональні відносини та процеси, а й впливала на них.

В Україні взаємозв'язок етносу та релігії мав різноманітні форми вияву і залежно від історичних обставин то посилювався, то послаблювався, але майже ніколи не переривався. З усіх релігій найбільший вплив на національне буття українського народу справило православ'я. В його духовному ареалі відбувався процес формування української нації. Існуючи на українських землях, воно зазнало значних змін, трансформувавшись у національно самобутнє духовно-культурне явище. Православна релігія виявилася спроможною виконувати роль каталізатора етногенезу, стимулятора процесів самоорганізації та національного самовизначення України. Вона продемонструвала себе дієвою етноконсолідуючою силою, здатною сприяти набуттю та збереженню українським народом етнічної ідентичності та національної самобутності. Православ'я виступало носієм української національної ідеї, знаменом національно-визвольної боротьби, засобом піднесення національного духу та гідності українського народу, утвердження української політичної нації та державності. Національне відродження в Україні, як правило, супроводжувалося відродженням релігійним, а рух за незалежність української держави - домаганнями автокефального статусу церкви. Проте в часи перебування українського православ'я у складі Російської православної церкви до нього постійно апелювало царське самодержавство, здійснюючи русифікацію України не лише світськими, а й релігійними засобами.

На національне буття українського народу, особливо в Західному регіоні, значний вплив мав греко-католицизм. Проте він, як і православ'я, в історії українського народу відіграв неоднозначну суперечливу роль. З одного боку, із запровадженням унії почався процес руйнування духовної єдності української нації, а з другого - греко-католицька церква служила збереженню її самобутності та захисту від асиміляційних впливів. Прихильники греко-католицизму завжди стояли на позиціях незалежності та національного відродження України.

Внаслідок майже чотирьохсотлітньої історичної еволюції самобутнім духовно-релігійним феноменом в Україні став протестантизм. Існуючи в оточенні православ'я та греко-католицизму - релігій з яскраво вираженими національними рисами та місцевою специфікою, - він з часом теж почав набувати певного етнічного забарвлення. Проте порівняно з православ'ям та греко-католицизмом його вплив на етнонаціональний розвиток українського народу був меншим. З отриманням незалежності протестантські громади почали активно відроджуватися, українізуватися, створюючи свої автономні центри, проявляючи при цьому лояльність до влади, конфесійну терпимість та готовність до діалогу з іншими релігіями.

Оскільки Україна здавна була поліетнічним утворенням, на її території існує чимало релігій національних меншин. В часи проведення політики деетнізації та асиміляції некорінних народів вони хоча і піддавалися утискам та гонінням, проте зберігали етнічну ідентичність. Нині релігії національних меншин, як і інші конфесії, відроджуються, утверджуючись у духовному просторі України.

Реальністю сучасного духовного життя України є неорелігії. Ставши в умовах демократизації суспільства альтернативною та опозиційною формою релігійності щодо традиційних церков, вони, з одного боку, значно примножили поліконфесійність в Україні, а з другого - посилили наявне протистояння у сфері міжконфесійних відносин.

Сучасний між церковний конфлікт не лише заважає віруючим громадянам нормально задовольняти релігійні потреби, а й виступає однією із перешкод досягнення суспільно-політичної стабільності в державі. Відтак його подолання є справою не лише релігійних організацій, а й держави.

Незважаючи на значний вплив релігії та церкви на життя українського суспільства, світогляд українців не був однорідним. Поряд із релігійним поглядом на світ та людину існували інші, хоч і менш поширені, форми світобачення, в яких віра у надприродне не була домінуючою.

Проведене дослідження засвідчує, що різні конфесії впливали на політичне, етнонаціональне та національно-культурне життя суспільства неоднаково і часом суперечливо, проте кожна із них залишила свій неповторний слід у духовному житті українського народу.

етнонаціональний міжконфесійний релігія

Література

1. Шуба О. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз). - К.: Криниця, 1999. - 324с.

2. Шуба А.В. Православие и национальные отношения. Проблемы взаимодействия этноса и религии. - К.:Либідь, 1992. - 132с.

3. Шуба О. Етноконфесійні процеси // Етнонаціональний розвиток України (терміни, визначення, персоналії). - К., 1993. - с. 774.

4. Каушанський П., Шуба О. Загальнолюдський зміст релігійної моралі // Етнонаціональний розвиток України (терміни, визначення, персоналії). - К., 1993. - с. 776.

5. Шуба О. Нетерпимість конфесійна // Етнонаціональний розвиток України (терміни, визначення, персоналії). - К., 1993. - с. 783.

6. Шуба О. Релігійно-етнічний егоїзм // Етнонаціональний розвиток України (терміни, визначення, персоналії). - К., 1993. - С.787-788.

7. Шуба О. Спільність етноконфесійна // Етнонаціональний розвиток України (терміни, визначення, персоналії). - К., 1993. - с. 791-792.

8. Шуба О. Релігійно-національне відродження // Релігієзнавчий словник. - К.: Четверта хвиля. 1996, - с. 278-279.

9. Шуба О. Національні релігії // Релігієзнавчий словник - К.: Четверта хвиля, 1996. - с. 209.

10. Шуба О. Спільність етноконфесійна // Релігієзнавчий словник. - К.: Четверта хвиля, 1996. - с. 317.

11. Шуба О. Етноконфесійні процеси // Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К.: Генеза, Довіра, 1996. - с. 481.

12. Шуба О. Традиційна національна релігія // Етнонаціональний розвиток України (терміни, визначення, персоналії). - К.,1993. - с. 792-793.

13. Шуба О. Відродження // Малий словник історії України. - К.: Либідь, 1997. - с. 86.

14. Шуба О. Київська митрополія // Малий словник історії України. - К.: Либідь, 1997. - с. 190.

15. Шуба О. Кирило Туровський // Малий словник історії України. - К.: Либідь. 1997. - с. 195.

16. Шуба О. Любачівський Мирослав // Малий словник історії України. - К.: Либідь. 1997. - с. 240.

17. Шуба О. Сліпий Йосип // Малий словник історії України. - К.: Либідь, 1997. - с. 366.

18. Шуба О. Українська греко-католицька церква (УГКЦ)//Малий словник історії України. - К.: Либідь, 1997. - с. 401.

19. Шуба О. Православ'я і традиції національної культури. - К.: Знання, 1989. - 48с.

20. Шуба О. Міжцерковний конфлікт як перешкода на шляху національного відродження України // Церква і національне відродження. - К., 1993. - с. 189-198.

21. Шуба О. Ідея єдиної національної церкви в етнополітичному просторі сучасної України // Етнополітичний розвиток України: досвід, проблеми, перспективи. - К., 1997. - с. 193-197.

22. Шуба О. Православ'я і традиції національної культури // Релігійна традиція в духовному відродженні України. - Полтава, 1992. - с. 25-26.

23. Шуба О. Армія і церква: проблеми взаємодії в умовах розбудови української державності // Армія і духовність: свобода совісті та віровизнання. - К.: Українська правнича фундація, 1995. - с. 66-71.

24. Шуба О. Національне відродження, релігія і церква // Віче. - 1992., - № 9. - с. 157-159.

25. Шуба О. Єдина національна церква? // Віче. - 1994. - № 3. - с. 137-141.

26. Шуба О. Взаємозв'язок національного і релігійного в українському православ'ї // Історія релігій в Україні. - Київ, Львів, 1996. - с. 198-199.

27. Шуба О. Міжцерковний конфлікт в Україні і шляхи його подолання // Уряду України: Президенту, законодавчій, виконавчій владі. (Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників). - Т 1. - К., 1994. - с. 120-125.

28. Шуба О. Взаємозв'язок релігійного і національного відродження // Релігія і церква в контексті реалій сьогодення. - К., 1995. - с. 83-84.

29. Шуба О. Церковні пам'ятки в контексті національної культури України // Вісник Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. - 1995. - № 4. - с. 12-16.

30. Афонін Е., Шуба О. Священик в армії. Потреба душі чи мода? //Віче. - 1995. - № 10. - С. 65-71.

31. Шуба О. Міжцерковний конфлікт. Сподівання на мудрість і терпіння // Віче. - 1996. - № 8. - с. 142-154.

32. Шуба О. Перед Богом і власною совістю. Хроніка прийняття положень нової Конституції України з релігійно-церковних проблем // Людина і світ. - 1996. - № 9. - с. 2-8.

33. Шуба О. Церковні пам'ятки як загальнонаціональні культурні надбання // Пам'ять століть. - 1996. - N 3. - с. 78-84.

34. Шуба О. Церковні пам'ятки як джерело національної історії // Київська старовина. - 1996. - № 6. - с. 93-96.

35. Шуба О. Релігія і політика в українському суспільстві // Релігія і суспільство в Україні: фактори змін. - К., 1998. - с. 60-67.

Размещено на Allbest.ru