Священство як інститут божий

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Однією із найцікавіших тем для досліджень можна вважати, на наш погляд, дослідження з історії зародження богослужбових традицій у часи Старого Завіту, становлення і розвитку практики утворення особливих місць для відправлення жертвоприношень-богослужінь та вимоги до старозавітного духівництва.

Термін «священик» (євр. «коген»), чи священнослужитель скинії, у Старому Завіті був звужений до поняття «жрець» (завданням жреця було приносити жертви), тому у вузькому розумінні священнодійство у Старому Завіті -- це принесення жертв Богові. Священика Старого Завіту можна ототожнити із терміном «жрець».

Новий Завіт термін «священик» чи «жрець» не вживає взагалі; це не випадково, бо у Новому Завіті він майже не згадується, - нікого з учнів Христових, апостолів, пастирів ранньохристиянської Церкви Слово Боже не називає священиком чи жрецем. А коли й натрапляємо на це слово у Новому Завіті це значить старозавітнє священство, або самого Ісуса Христа (Євр.8). Натомість у Новому Завіті вживається грецьке слово «пресбутерос» -- пресвітер -- старший зібрання. Павло та Варнава скрізь, де засновували громади християн, ставили пресвітерів (Дії ап. 14). Поставленню пресвітера передувало його рукоположення, як особливий зовнішній знак покликання на служіння. Це була не просто якась адміністративна функція чи обрядова форма, а вияв особливої благодаті Божої, Його святого дару для специфічної мети - проповіді Євангелії та адміністрації громади. Про це пише Павло в Першому посланні до Тимофія (1 Тим. 4:14): «Не занедбуй благодатного дару в тобі, що був даний тобі за пророцтвом із покладенням рук пресвітерів».

Апостол Павло в часі своєї першої подорожі, в Мілеті, зустрічався із Ефеськими пресвітерами (Діян. 20). В той час апостоли настановляли у кожному місті, де була християнська громада пресвітерів, - старших громади, а часто у великих громадах - колегії пресвітерів.

У Діяннях святих апостолів (Діян. 20:28) пресвітери названі грецьким словом «епіскопос» - єпископами - що значить «наглядач за громадою». Цікаво, що Новий Завіт не робить різниці між єпископами та священиками, - вони виконують одну і ту ж функцію, яку потім традиційні церкви розмежували й надали терміну «єпископ» вищого значення, ніж «пресвітер».

В даній курсовій роботі розглядається тема старозавітнього священства його розвиток і формування в епоху Другого Храму.

Aктуальність дослідження порушеної теми полягає у тому, що священство Старого Завіту має глибокий вплив і значення для сьогодення у розумінні служіння Богу, яке має початок із минулих часів, особливо в період відновлення Першого Храму в Єрусалимі, земного життя Ісуса Христа.

Об'єкт дослідження: релігійне життя юдейського народу.

Мета: проаналізувати розвиток і формування старозавітнього священства.

Структура роботи: складається із вступу, трьох розділів, висновків після кожного розділу, кінцевого висновку, списку використаної літератури та джерел. Загальний обсяг роботи - 34 сторінки.

священство вавилонський старозавітний

Розділ 1. Священство як інститут божий

1.1 Встановлення священства

Єрусалимському Храму передувала скинія -- переносний прототип храму. Вона була побудована в період між 15 і 13 століттями до н. е., згідно з детальним планом, божественно відкритим Мойсею на горі Синай (Вих. 25-27, 30, 35-40). Система поклоніння у храмі, з його скинією/храмом, Аароновим священством і жертвами, -- головний компонент Мойсеєвого Закону, зазвичай відомого як "церемоніальний Закон". Тоді як моральні норми Мойсеєвого Закону (Десять Заповідей) відображають Божу праведність і показують нашу відчайдушну духовну потребу в Святому Богові ("Законом бо гріх пізнається» -- Рим. 3:20; також 4:15; 5:13; 7:7); церемоніальний Закон демонструє милосердну Божу любов і забезпечення викуплення, прощення і примирення [4, с. 165]. Пророк Єремія уже не словами, а й справами переконував своїх співвітчизників у тому, що майбутній їхній полон закінчиться, і вони знову повернуться у свою землю [30, с. 138].

Єврейське слово «kapar», яке використовується у Старому Завіті, означає "викуплення"; воно має значення "викупити, запропонувавши заміну". Це слово використовується в описанні священицького ритуалу кроплення жертовною кров'ю, завдяки якому здійснюється "відкуплення" богомольця. Дійсно, відкуплення стояло на чолі всього, що мало відношення до системи поклоніння у храмі. Про це докладно пояснюється в трьох компонентах церемоніального Закону:

Принесення в жертву тварин було призначеним засобом відкуплення за часів Старого Завіту. Не всяка жертва була прийнятна, але тільки та, яку визначав Закон, у більшості випадків -- ягня чоловічої статі. Богомолець, який приносив жертву, клав свою руку на голову тварини під час її забиття (Лев. 1:4; 3:8,13; 4:15,29,33; 16:20-22). Це означало покладання людського гріха на замісника, який приймав Божий суд замість грішника. Ці жертви провіщали смерть Христа, "Агнця Божого, що на Себе гріх світу бере" (Ів. 1:29; Євр. 10:10), і були тимчасовим засобом, призначеним до Його приходу (Рим. 3:25, Євр. 9:15; 10:8-14) [15, с. 186].

Священики з Ааронового роду були обраними посередниками, які й приносили жертви. За чітким Божим призначенням, лише чоловіки з племені Левія, з роду Аарона мали право бути священиками (Чис. 3:10; Вих. 29:9; Чис. 18:1-7). Інші чоловіки з племені Левія, які не належали до роду Аарона, виконували другорядні храмові обов'язки під наглядом священиків (Чис. 3:5-9). Недавнє наукове дослідження, опубліковане в авторитетному Британському журналі «Nature», свідчить про генетичну ланку між сучасними єврейськими чоловіками, які претендують на священицьке походження; це дослідження підтверджує їхню заяву про спільного пращура, і дає можливість повернутися на 3400 років назад до біблійного Аарона. Заява мормонської церкви про відновлення Ааронового священства суперечить як чітким вимогам Писання щодо походження священиків, так і цим сучасним науковим дослідженням. Це є головним запереченням Книзі Мормона. Про Нефійців сказано, що вони дотримувалися "всього, згідно із законом Мойсея" (2 Неф. 5:10; 25:24). Проте, факт їх походження від Йосипа (1 Неф. 5:17); або Манасії, одного з "напівплемен" пов'язаних з Йосипом (Алма 10:3), а не племені Левія, говорить про неможливість отримання справжніх повноважень Ааронового священства [13, с. 68].

Скинія була призначеним місцем для принесення жертв. Ізраїлю належало мати лише один храм, щоб відображати факт, що є тільки один Бог (Повт. Зак. 12:5,13,14; 16:5,6), і щоб уникнути викривлення у поклонінні (1 Цар. 12:26-33). Переносна модель скинії була придатною для кочового способу життя Ізраїлю у період сорока років блукання в пустелі й перших років облаштування в обіцяній землі. Пізніше, коли народ повністю облаштувався, Господь вибрав Єрусалим місцем для постійного храму (1 Цар. 8:44,48; 11:13,32,36; 14:21; Пс. 77:68-70).

Бог показав взірець храму батькові Соломона -- Давиду (1 Хр. 28:11-19); в ньому було те ж оснащення, що і в скинії, і мав він такий самий план підлоги. Виняток складало те, що розмір святині був подвоєний. Храм часів Ісуса Христа також був побудований за взірцем, даним Богом, лише зі збільшеними дворами [8, с. 42].

Ця тема, на перший погляд, ніби й не дуже важлива, але коли зважати на те, що вона прямо пов'язана із служінням Богові, Богопоклонінням та священнодійством, то виявиться, що є дуже важливою; і не лише в обрядах, а у самій суті розуміння діяльності Христа, як Первосвященика та Посередника. Вона ще й сьогодні продовжує хвилювати як нас, так і тих, хто намагається пізнати Істину та прямувати за нею.

1.2 Священство до вавилонського полону

Яким було священство у Старому Завіті? Хто його встановив і навіщо?

З Біблії випливає, що за часів Мойсея Господь Бог вирішив встановити окремий особливий стан людей - коліно Левія, Аарона та його синів (Вих.28:41) для специфічної святої функції…

Чому саме коліно Левія? За які особливі заслуги?

За вірність Богові (Чис. 25:12). «Я дам йому свого Завіта… те, що він запалився за Бога…». У вирішальний момент, коли Мойсей зійшов із гори…. (Вих. 32). «Хто за Господа, - до мене!» І зібралися до нього всі Левіїні сини». Тому Господь за вірність відділив його Собі на специфічну службу у святині для звершення служби Богові [25, с. 37].

Суть священства, - що вони мали робити? «На служіння у святині» (Вих. 28:1-2), «щоб Аарон, щоб був священиком для Мене». Господь дав дуже детальні вказівки Мойсеєві щодо священицьких шат та рукоположення - (29:9) «І буде для них священство на вічну постанову».

Які вимоги були до священика за виразною Божою вказівкою?

Три категорії вимог:

1) відділені від інших - Вих. 28: 1; відділені - відокремлені від інших;

2) помазані - Вих. 29:7 «і візьмеш оливу помазання та й виллєш йому на голову, - й помажеш його»

3) посвячені для Господа - святі призначені для Бога, «рукоположиш їх на посвячення для Господа» (29:33) [28, с.178].

Оці три функції, які дані були Мойсеєві щодо дій над священиками, можна виразити трьома словами: відділиш, помажеш, рукопокладеш.

Господь дає священство як дар: «Як службу дару даю Я вам священство, а чужий хто приступить буде забитий» (Чис.18:7). Отже, священство не було власним здобутком, чи власною заслугою, чи якоюсь нагородою, а даром Божим. Чужим, під карою смерті, заборонено було приєднуватися до священиків. Бог потурбувався про своїх священиків, бо вони мали сім'ї і потребували з чого жити; земельних наділів вони не мали… Тому Господь сказав так: «У їхньому краю ти не будеш мати частки власності, і не буде тобі частки між ними, - бо Я твоя частка та власність твоя поміж Ізраїлевими синами»(Чис. 18:20). Натомість Господь дає їм десятину на проживання - 18:21-«А Левієвим синам Я дав десятину в Ізраїлі на спадщину, взамін за їхню службу, бо вони виконують службу скинії заповіту». Священики теж повинні були з цієї отриманої десятини повертати Богові десяту частину - «Коли візьмете від Ізраїлевих синів ту десятину, що Я дав вам… то принесете з неї Господнє приношення - десятину з десятини» (18:26) [15, с. 287].

Приносити жертви Господу та очищувати народ - це, по суті, посередницьке (представницьке) служіння між Богом та народом. Це видно було не лише із прямої функції священиків, а навіть з їхнього одягу (Вих. 28). Господь детально пояснив шати та одежі священиків. Шати - «на славу та красу» (28:2), нагрудник із золота та 12 каменів, які мали представляти 12 колін Ізраїля, який Аарон мав носити на серці своєму перед Господнім лицем, ефод з двома нараменними каменями оніксами, на яких було вирізьблено імена Ізраїлевих синів. Хітон, завій на голову, пояс - все це все мало наголошувати на посередницькому, представницькому служінні священиків.

Отож, їхнім завданням було складати жертви Богові, кадіння, як священнослужіння Господу на «вічне священство». Мета інституту священства враз із всіма речами святині - для очищення та освячення народу, прославлення Бога (Вих. 40:13-15).

Але Господь у Своїй любові та мудрості вирішив подарувати нам кращу надію, вже в Ісусі Христі, бо змінив священство та Закон: «Отож, коли б досконалість була через Левитські священство, то яка ще потреба була б щоб інший Священик постав за чином Мелхиседековим? Коли священство зміняється то з потреби буває переміна й Закону… «відкладається попередня заповідь, через її неміч та некорисність, а запроваджується краща надія, що нею наближуємося до Бога» (Євр. 7:12,18). «Відміняє Він перше, щоб друге поставити» (Євр.10:9). Що є першим, що Бог вирішив відмінити? Старозавітнє священство враз з їхніми жертвами, «…бо то ж неможливо, щоб кров биків та козлів здіймала гріхи!» (Євр.10:4). Що є другим, яке поставляє Бог? Новозавітнє священство Ісуса Христа, про яке Павло пише: «у цій волі ми освячені жертвоприношенням тіла Ісуса Христа один раз» (Євр.10:10).

І справді, Старозавітнє священство було прообразом Святого Первосвященика - Христа, єдиного Посередника між Богом та людиною, «… цей, що навіки лишається, і безперестанне Священство Він має, тому може Він завжди спасати тих, хто через Нього до Бога приходить, бо Він завжди живий, щоб за них заступитися» (Євр. 7:24, 25).

Прообразне служіння Старозавітного священства та скиніі завіту пояснене Павлом у Посланні до євреїв (Євр. 9:9-28). «…перша скинія - вона образ для теперішнього часу, за якого приносяться дари та жертви, що того не можуть вдосконалити щодо сумління того, хто служить… але Христос, Первосвященик майбутнього, доброго, прийшов із більшою й досконалішою скинією, нерукотворною, цебто не цього творення, і не з кров'ю козлів та телят, але з власною кров'ю увійшов до святині один раз, та й набув вічне відкуплення. Тому Він - Посередник Нового Заповіту…» [26, с. 24].

Вавилонський полон - період в історії єврейського народу з 598 по 539 рр. до н. е.. Збірна назва серії насильницьких переселень в Вавілонію значної частини єврейського населення Іудейського царства за часів правління Навуходоносора II.

Ці вигнання відбувалися протягом 16 років (598-582 рр. до н. е.) І були каральними заходами у відповідь на антивавилонські повстання в Іудеї. Цей період завершився з поверненням частини євреїв в Юдею після завоювання Вавилонії перським царем Киром Великим.

Вавилонське полонення спричинило появу великої єврейської діаспори і стало поворотним пунктом у розвитку єврейської релігійно-національної свідомості.

Прагнучи убезпечити прикордонні з Єгиптом землі, в липні 586 року до н. е., після чергового повстання Іудеї, вавилонський цар Навуходоносор II захопив і знищив Єрусалим. При цьому був зруйнований храм Яхве (Перший Храм). Вавилоняни вивели з країни величезну кількість полонених, що склало приблизно десяту частину від загального населення країни. Серед бранців був і цар Юдеї Седекія (Цідкійаху), який намагався втекти. Іудейська державність була знищена, і для євреїв розпочався великий полон, який тривав майже 70 років. У складі Нововавилонського царства єврейські переселенці утворювали родові групи, не забували про свою батьківщину і підтримували з нею зв'язки [24, с. 46].

У 556 році до н.е., у результаті змови, вавилонським царем став арамейський сановник Набонід. Його правління відзначено спробою послабити вплив цивільно-храмових общин Вавилонії і зробити своїх одноплемінників-арамеїв головною опорою держави. З цією метою в якості верховного державного божества в його правління висувався харранський Сін, особливо шанований арамеями. Важливий релігійний ритуал новоріччя, який вимагав особистої участі царя, ігнорувався, оскільки цар довго перебував за межами Вавилона, в аравійському Теймі (за відсутності царя країною керував його старший син, царевич Бел-шар-уцуру), культові зображення богів перевозилися з їх святилищ в Вавилон, жрецтво вавилонських храмів замінювалося новим, лояльним Набонід. Така політика зустріла загальну ворожість, і коли в Вавилонію вторгся персидський цар Кір II, вавилоняни вітали його як визволителя. Вавилонське царство підкорилося персам і увійшло до складу ахеменідської держави, зберігши свою автономію.

Розділ 2. Вавилонський полон і переселення

2.1 Обов'язки старозавітного священства

В юдаїзмі священство передається у спадок в сімейній лінії Аарона. Це євреї з роду Левія. Але після Вавилонського полону і пізнішого зруйнування юдейського храму, священство перервалось. В релігійних установах юдеїв, синагогах, є посада начальника синагоги, але він не має ніякої переваги над іншими прихожанами, тільки дивиться за порядком. Саме начальники синагог були взяті за взірець у першій апостольській Церкві. У зібраннях віруючих, стали призначати пресвітерів (тобто старійшин) або єпископів (тобто наглядачів), що дивились за порядком на зібраннях і наглядали за християнським життям віруючих. Вони не вважались як такі, що мають більшу благодать, ніж інші віруючі.

В юдаїзмі існують також раввини (тобто вчителі), які займаються поясненням Тори. Вони не мають сакрального стану.

Обставини, за яких відбулась установа священиків та левитів, докладно описані в Книзі Вихід (Вих. 32, 25-29). Коли зійшов Мойсей із гори Синай і побачив ідолопоклонство євреїв, що здійснюється ними перед золотими тельцями, він встав у брамі табору й сказав: Хто за Господа, іди до мене». На це покликання негайно відгукнулося коліно Левія, коліно, з якого він походив сам, і зібрались до нього всі ізраїлеві Левії (Вих. 33, 26),- говорить Побутописець. Він наказав їм негайну поразка всіх учасників ідолослужіння перед биком, «і впали в той день з народу близько трьох тисяч осіб». При цьому, звичайно, не було зроблено жодного натяку на високу нагороду, що очікувала їх за релігійні ревнощі, але незабаром, коли виявилося необхідним ввести певне служіння в скинії та релігійне виховання народу, коліно Левія спеціально було обране для цієї високої справи. У книзі «Чисел» докладно зображені всі постанови як щодо їх обчислення, так і щодо обов'язків, покладених на них ( гл. III )[22, с.78].

Всі коліна Левія було віддано в розпорядження Аарона і його синів. Господь сказав так до Мойсея: «У той день, коли вразив Я усіх перворідних в єгипетськім Краї, Я освятив Собі всіх перворідних ізраїлевих Синів від людини аж до худоби; вони повинні бути Моїми. І ось взяв Я левитів з-посеред ізраїлевих синів, левити повинні бути моїми» (4 м. 3, 5-13). За особливою вказівкою Божою, вони були приведені перед Скинією, при зборах всього народу були змиті водою, очищені жертвами і після покладення на них рук з боку інших Ізраїльтян, віддані до Аарона, Аароном представлені та присвячені Господу [27, с. 234].

Головними обов'язками левитів були: допомагати священикам у служінні спочатку в скинії, а потім в храмі, коли ізраїльтяни переходили з місця на місце, вони повинні були взяти скинії, переносити різні частини її і знову встановлювати її, носити святі речі, музичні інструменти та інше. На утримання левитам, звільненим від виконання інших якихось обов'язків, були призначені десятини від усіх творів, з яких втім вони, у свою чергу, віддавали десяту частину священикам (4, 18, 20-29 ).

До кінця царювання Давида чисельність левитів становила майже 38000 чоловік, від 30 років і старше (I Пар. 23, 3), і з них призначені для справи у Господній Дім 24000, як свідчить про те історик I кн. Хроніки (23, 4). Всі вони були розділені Давидом на особливі черги імена синів Левієвих: Ґершона, Кегата та Мерарі, по тисячі у кожному середовищі. Інша частина левитів була відділена, за словами о. історика, на те, щоб промовляти на цитрах, арфах, і на цимбалах, і вони були відраховані на справу свого служіння, в кількості 288 чол. (25, 7). Інша частина левитів мала своїм обов'язком відчиняти і зачиняти двері храму (26, 1-19), охороняти храм від входу в нього людей чому-або нечистих (2 Пар. 23, 4). Решта мала своїм обов'язком дивитися за священними скарбами (I Пар. 26, 20-28). Таким чином, всі Левієвого племені, тим або іншим шляхом, були зайняті справами, або прямо відносяться до храму і богослужіння, або, безумовно, до найважливіших справ цивільної адміністрації (I Пар. 26, 32, II Пар. 19, 11). Число левітів, які повернулися з Заровавелем з Вавилонського полону, становило до 340 або 360 осіб.(I Ездр. 2, 40-42). Деякі з них, коли знаходились у полоні, одружилися на іноплемінницях, утім, на переконання Ездри, розірвали свій незаконний шлюб (I Цимбалах. 10. 23, 24). Вірність левитів своєму покликанню особливо вихваляється у Малахії (II, 5-7). У книзі Об'явлення (7, 7) відбитих від кількості Левія значиться 12000 [24].

Священиче служіння в Старому Завіті розуміється значно вище, ніж у язичництві. Поряд з розробленим жрецьким кодексом, особливо в період історії Ізраїлю після полону, священство пов'язано із низкою інших обов'язків, у більшості випадків невідомих язичництву або тільки частково властивих його жрецькому класу. Старозавітний священик є не тільки жертводавцем, він і суддя, і вчитель, а іноді і управитель. Старому Заповіту властива набагато більша розробленість етичних норм. Найбільш досконалий етичний кодекс до Христа був відомий саме біблійному священику. Старий Завіт виробляє поняття святості, відсутнє у інших релігій стародавнього світу. Релігійний біблійний ідеал дав окреме поняття праведності, що виражається у виконанні приписів закону. Етика закону, етика норми переважала у старозавітній свідомості. Вона височіла над іншими етичними уявленнями давнини, але вона ж знайшла в собі свою хворобу. Закон, як сума заповідей, які треба виконати для виправдання, не давав сам по собі сил для виконання цих заповідей. Більш того, закон позбавляв людину надії, указував їй постійно на її неміч, недосконалість і неправедність. «Неміч закону» - тема проповіді апостола Павла. Неміч людини не могла бути заповнена неміччю закону. Людина залишалася і при наявності ідеального морального закону таким далеким від Бога не праведником. Закон не давав сил для освячення людського духу, не повідомляв коштів для досягнення тієї святості, на яку він так ясно вказував.

Закон вчив добра, викривав за брак добра, але і залишав без надії людину, яка шукала цього добра, але знемагала під тягарем приписів цього ж закону. Співчуття до грішника не знав Ізраїль. Пророк Ілія, ревнуючий про Бога досконалою ревністю, не тільки ненавидить гріх, але ненавидить і грішника. Він спалює пророків Єзавелі, він ласкавий до тварин і до людей, він заповів стихіям і навіть смерті, але не існує у нього милосердя до занепалого [5, с. 69].

Священство Старого Заповіту немічне перед Богом і не несе комфорту людині-грішнику. Маса приписів рабинів про нечистість тварин, людини в різних випадках її життя породжують деталізований кодекс різних обмивань, очищених жертв, жертв примирення, жертв цілопалення та подібного, але наблизити людину до Бога або Бога до людей вони не в змозі. Суворе поняття про обраність, обрізання, як знак заповіту з Богом, відчуження від інших народів - ось та сфера релігійно-моральних понять, в яких володарює священик Старого Заповіту. Весь Ізраїль - суть народ і син Божий, але поняття про усиновлення людини, як створіння Божого, не існувало в релігії древніх євреїв.

Первосвященик (2 Пар. 19, 11) - голова і начальник священиків в Іудейській Церкви, старший великий і перший священик, яким був Аарон і його наступники з найстаріших сімейств його потомства. Посвячення в сан первосвященика здійснювалося по особливому обряду і відрізнялося рясним виливанням на голову святощів. Одяг первосвященика був більш величний і цінний, ніж одяг простих священиків. Опис цього обряду і одягу первосвященика міститься у 18-ій і 19-ій главах Книги Вихід і в Книзі Левит, глава 8-ма. Одяг первосвященика в день примирення був простішим, ніж в звичайні дні, і складався лише з гладкого лляного одягу з поясом ефоду навколо, тому то він і називалася євреями «білою одежою», тоді як перший називався «золотою» [12, с. 43].

Первосвященики звичайно призначалися на цю посаду довічно, але в останні роки Царя царства це високе місце займалося одноразово багатьма первосвящениками. Особливо урочистий і винятковий обов'язок первосвящеників полягав у тому, щоб входити у Святеє Святих і приносити в ньому жертви за гріхи народу в день примирення (в книзі Левит (XVI) опис цього священнослужіння). Звання первосвященика було найбільш високим званням на землі. Він був, так би мовити, посередником між землею і небом, і прообразом Господа Ісуса Христа.

2.2 Богослужіння Старого Заповіту

Для звершення богослужіння при скинії необхідно було вибрати потрібний клас глибоко віруючих людей, які не тільки звершували богослужіння а були й достойними посередниками між людьми і Богом, та стояли б на захисті інтересів істинної віри. Із всіх ізраїльських колін на таке відповідальне і святе служіння Богом було обрано коліно Левія, так як воно не порушило Завіту, даного Богом, і ревно захищало істинну релігію. Старозавітне священство було розділено на три чини -- первосвященичий, священичий і левитський. По велінню Божому, в первосвященний чин Мойсей возвів свого брата Аарона, а його синів поставив священиками [18, с. 195].

Первосвященик був заступником перед Богом за народ, і тому він у період богослужіння одягав на груди наперсник (чотирикутник із матерії з дванадцятьма різнокольоровими камінцями, за числом колін Ізраїлевих, на кожному із яких було вирізано по одному імені). Тільки первосвященик, одного разу на рік, мав право входити у Святеє Святих для кроплення жертвенною кров'ю кришки ковчега. В цей день він приносив жертву за гріхи всього Ізраїля. Первосвященик був головним охоронцем закону і стежив за його виконанням. Священики зобов'язані були підтримувати незатухаючий вогонь у скинії, приносити жертви, розпалювати куріння, возносити до Бога молитви народу і наставляти народ у Законі божім в законі Божім [17, с. 79].

Релігія Старого Завіту суттєво відрізняється суворим монотеїзмом і моральним характером. У ній один Бог пред'являє високі моральні вимоги до людини, що відчуває свою гріховність і немічність перед суворістю закону і чекає позбавлення і Викупителя. Такий характер відбивається на богослужінні і обрядах старозавітної релігії -- все присвячувалося спогадам великих справ Бога, а жертва приносилася не тільки у знак подяки Богові за добро, але й у свідчення віри у прийдешнього Спасителя.

Зокрема, можна виокремити періоди розвитку старозавітного богослужіння: за патріархальних часів і за підзаконних часів.

За патріархальних часів богослужіння складалося у жертвоприношеннях: «від плодів землі» (1 М. 4:3), «від своїх перворідних з отари» (1 М. 4:4), «з кожного чистого птаства» (1 М. 8:20). Молитва становила другу істотну частину патріархального богослужіння, а обрізання, з часів Авраама, було необхідною ознакою приналежності до вибраного народу Божого.

У підзаконні часи всі богослужіння й обряди були визначені законами Мойсея. Крім щоденного богослужіння в скинії, богослужіння здійснювалися за визначеними обрядами, також здійснювалися в особливі дні -- в суботу, на Пасху та свято Опрісноків, П'ятидесятницю, свято Труб, День Очищення, свято Кучок, Новий місяць та Ювілей. Жертви були точно визначені за значенням і за обрядом їх вчинення. Наприклад, жертва за гріх, жертва про злочин, жертва мирна і дар безкровний. Була обрана також ієрархія священиків, з різними правами і обов'язками, для здійснення богослужіння -- великі ієреї, священики і левити [19, с. 46].

Що собою являв богослужбовий спів старозавітних священиків?

Вперше на землі пісня Істинному Богу була оспівана ізраїльтянами, які дивовижним чином перейшли під проводом Мойсея Червоне море. Цій події безпосередньо передували і зумовили її дві найважливіші обставини: момент результату, тобто розрив із звичкою, що склалася, життєвою ситуацією, і вихід із неї за велінням Божим; дотримання Слова Божого і Його волі навіть до смерті, бо вступ ізраїльтян на дно моря свідчить про таку готовність. Без цих двох умов богослужбовий спів не може пролунати на Землі, і в цьому і полягає його корінна відмінність від музики, яка при різних обставинах може пролунати волею людини.

Вже говорилося про те, що богослужбовий спів, насамперед, є чин, або порядок, а порядок є дотримання Божественного Закону. Ось чому до отримання Мойсеєм заповідей Божих і дощечок Заповіту богослужбовий спів просто не міг існувати на землі. Виконуючи Закон і підкоряючись Божественному Порядку, людина уподібнюється ангелам, а в силу того, що спів є невід'ємною частиною ангельської природи, людина отримує здатність співати пісню Богу [20, с. 85].

Слід врахувати, що як Закон, отриманий Мойсеєм, є тільки прообраз дійсного Закону, так і спів, породжений виконанням цього Закону, є спів старозавітний, слабкий відсвіт співу ангельського і лише підготовка до співу євангельського. Неповнота ж старозавітного богослужбового співу полягала в тому, що це не було ще богослужбового співу в повному розумінні цього слова, але лише музика, що використовувалась раніше в язичницьких культах і залучена нині до служіння Істинному Богу. За поясненнями святих отців, це було допущено з поблажливості до духовної немочі старозавітної людини, а також для того, щоб відвернути її від спокусливої пишноти язичницьких культів.

У Старому Завіті можна знайти цілий ряд свідоцтв про використання магічно-екстатичної природи музики. Так, сонм пророків, що зустрівся Саулу після помазання Самуїлом, пророкував, уводячи себе в екстатичний стан за допомогою звуків арфи, бубна, сопілки та цитри. За гри Давида на гуслях злий дух відступав від Саула. Господня Рука торкалася Єлисея-пророка, пробуджуючи в ньому пророчий дух, коли спеціально званий гуслист грав на арфі. Музичні звуки могли впливати не тільки на душу людини, але і на неживі предмети, прикладом чого може служити падіння стін Йордану від звуків труб. У старозавітному співі можна знайти і містичну символіку чисел [9, с. 54].

Так, за тлумаченнями святих отців, в числі псалмів можна вбачати шановане євреями число П'ятидесятниці, складене з седмиці тижнів, а також вказівку на таємницю Пресвятої Трійці, через додаток до тих двох чисел (тобто «седмиці»- одне число, «седмиць»- інше) ще й одиниці для складання повного числа П'ятидесятниці, бо Пресвята Трійця складається з одного Божества в трьох Особах. Чотири начальника хору управляли чотирма хорами за кількістю чотирьох країн світу, яких повинні були досягати голоси співаючих псалми. Кожен хор складався з сімдесяти двох співаків, за кількістю мов, що утворилися від їх змішування під час будівництва Вавилонської вежі. У Старому Завіті можна зустріти навіть приклад ритуального танцю, бажаного Богу. Цим прикладом, як вже згадувалося, може служити танець пророка і царя Давида, що танцював та «танцюючого перед Господом» під час перенесення ковчега Заповіту [3, с. 69].

Це генетичний зв'язок старозавітного богослужбового співу з магічно-містичною природою музики, що споріднює його з деякими сторонами музики давніх язичницьких культів, закладений вже в самому Мойсеєвому законодавстві. Так, у постанові про дві срібні труби (хососрах) в Книзі Чисел можна прочитати наступне: «...засурміть тривогу трубами,- і будете згадані перед Господом, Богом вашим...» (Чис. 10:9). Тут явно простежується стародавнє уявлення про музику як про засіб, що нагадує вищі сили. До яких звертаються, або навіть пробуджує ці дрімаючі сили. У Єгипті знайдено зображення людини, що молиться Озирису з трубою в руках; у Китаї до цих пір, з тією ж метою, дзвонять у дзвіночки, прикріплені до статуї Будди. Проте, всі ці явища, властиві давнім східним культам, в старозавітному богослужбовому співі піддаються переосмисленню, і якби перетворюються силою істинності і законністю самого богослужіння, що дозволяє говорити не тільки про спорідненість старозавітного співу з музикою Стародавнього Сходу, але і про принципову духовну різницю між ними [14, с.100].

Відлуння цього розходження можуть бути помічені в тому, що якщо в Священному Писанні зустрічаються вказівки про притягнення ремісників або будівельників-сирійців, то абсолютно відсутні згадки про чужоземних співаків і музикантів. Про яскраву самобутність та особливості старозавітного співу свідчить також і 136-ий псалом. Але особливої разючої наочності протиставлення старозавітного богослужбового співу і давньої східної язичницької музики досягається у співі, був оспіваний отроками Седрахом, Мисахом та Аведнеґо, ввергнутими до печі огненної. Цей спів, не тільки є прообразом православного, євангельського співу, але і входить, поряд з іншими пророчими піснями, до складу самого православного богослужіння, що передбачає перемогу принципу розспіву над старою, чуттєвою природою музики, бо звуки «рога, сопілки, гітари, гусел, псалтиря та всілякого роду музики знарядь», що закликають до поклоніння золотому бовванові, і спів трьох юнаків, в піч до яких зійшов Ангел Господній, є наочні образи музики і богослужбового співу. Таким чином, спів Старого Заповіту як поєднує і містить в собі риси древньої магічно-містичної природи музики, так і передбачає і несе в собі деякі властивості нещодавно заповітного, подібного ангельському, співу. Ця подвійність і є відмінною рисою співу старозавітних священиків.

Всю історію старозавітного богослужебного співу можна умовно поділити на два періоди, які відокремлюються один від одного реформами царів Давида та Соломона. Перший період характеризується відсутністю професійних музикантів, бо співав, грав і танцював весь народ, не виключаючи і жінок, які брали активну участь у співі і танцях, зустрічаючи, наприклад, переможців, які повертались з війни, і вітаючи їх «з бубнами та хороводами». Майже кожна велика подія виливалась у масовий спів і загальний танець. Музика не знала поділу на релігійну та світську, бо в обраного народу Божого не могло бути справ і занять «не релігійних», чинених «поза» Бога. Звуки труб (хососр) і виголошували відправлення ковчега в шлях, і закликали на війну, і оголошували початок святкування, цілопалення або мирних жертв, лунали вони і в дні веселощів, і в дні тривоги, і, при всьому при тому, звуки сурм були нагадуванням про себе перед Богом, а сурмити в ці труби могли тільки священики, сини Аарона.

Це положення різко змінилося за царя та пророка Давида, при якому богослужбовий храмовий спів став професійним заняттям, здійснюваним спеціально навченими і поставленими на цю справу людьми. Вже при перенесенні ковчега Завіту в Єрусалим обов'язки кожного музиканта і місце інструменту були точно регламентовані. Так, «Гемана, Асафа та Етана грати на мідних цимбалах», вісім осіб повинні були грати на арфах «тонким голосом», шість - на цитрах «щоб робити початок», а Кенанія, начальник левитів, керував співом, «тому що був вправний у ньому». Сюди ж приєднуються сім священиків, які трублять у труби. Цей опис свідчить про цілком сформоване, розвинене і досить складне ансамблеве «музичення», що вимагає певної професійної підготовки [15, с. 296].

Але ще більшого розвитку професіоналізація богослужбового співу досягла за часів царя Соломона. З 38000 левитів 4000 були призначені храмовими музикантами, в обов'язки яких входило прославляти «Господа на музичних знаряддях, і які були розділені пророком Давидом «на черги за синами Левія, Для Ґершона, Кегата та Мерарі». Далі відділив Давид «на службу синів Асафа, і Гемана, і Єдутуна, щоб вони провіщували на цитрах, арфах, і на цимбалах». «І було їхнє число з їхніми братами, вивченими співу для Господа, усіх розуміючих, двісті й вісімдесят і вісім». «Всі вони співали Господнього дому з цимбалами, з арфами та з цитрами в службі Божого дому, за вказівкою царя або Асафа, і Гемана, Єдутуна». Таким чином, 288 співаків і музикантів храму поділялися на 4 хори по 72 людини в кожному, і кожним хором керував один із чотирьох начальників хору. Поряд з цим членуванням мало місце ще більш дрібне членування на черги служіння, поділ всіх музикантів на 24 групи або черги по 12 чоловік у кожній для служіння в звичайні дні [30].

Під час освячення храму царем Соломоном до двомстам вісімдесяти восьми музикантам, очолюваних Асафом, Еманом і Идифуном, додалося ще сто й двадцять священиків, які трубили у труби, і були як один, який трубив, і співають, подати один голос на вихваляння і на Господа». Цей опис свідчить про те, що значний за розмірами і настільки різнорідний за набором інструментів та тембральною природою ансамбль звучав так злагоджено і організовано, як міг би звучати тільки один голос або один інструмент, а досягнуто таке могло бути тільки за умови певного рівня професіоналізму і майстерності. Приблизно такий же інструментально-співочий склад супроводжував і освячення храму за царя Єзекії. Єзекія ж ввів і стабільне забезпечення храмових співаків та їх сімей, що входять у число служителів, серед яких розподіляли «приношення, і десятину, і пожертвування, зі всією точністю», принесені у Господній дім.

Співаки та музиканти Єрусалимського храму являли собою якусь замкнуту касту, або клан, пов'язаний узами споріднення. Система керівництва і підпорядкування здійснювалася теж через спорідненість - від батька до сина, від старшого брата до молодшого брата. За часів царя Давида серед храмових музикантів були навіть і три жінки, дочки Гемана, «царського прозорливця», одного з начальників хору, однак сторонній особі, що не входить в «співочу» систему споріднення, неможливо було стати членом цієї закритої корпорації. Храмовим співаком можна було тільки народитися, і, народжений у цьому званні, повинен був присвятити цій справі все своє життя. У функції цієї родинно-професійній корпорації входило не тільки виконання встановлених співів і створення нових, але й навчання і виховання молодих півчих, що здійснювалися виключно на підставі родинного зв'язку і передачі знань «з вуст у вуста». Об'єднання храмових співаків-музикантів являло собою єдиний організм, який одночасно виконує роль і творця, і виконавця, і педагога, і учня, а краще сказати, якусь замкнуту, досконалу систему, яка сама себе забезпечує і яка гарантує надійне збереження традицій богослужбового співу «за наказом Давида та Ґада, царевого прозорливця, та пророка Натана, бо в руці Господа наказ, що йде через пророків Його. Таким чином, можна стверджувати, що спів Єрусалимського храму був співом Богом даним і Богом встановленим, а співаки храму були Божими обранцями, покликаними до збереження і передачі традицій цього співу [7, с. 124].

Тут знову можна побачити залежність самого існування богослужбового співу від виконання волі Божої і від проходження встановленого Ним Порядку. Так, юдеї, відступивши від Бога, втратили здатність співати пісню Бога, і, сидячи на берегах вавилонських річок, гірко вигукували: «Тому що заспіваймо пісню Господню на землі чужій?» (тобто на землі беззаконня, бо беззаконня і є чужим Богу). Після повернення з полону в Єрусалимі знову зазвучала пісня Бога, і хоча вона не була вже такою грандіозною, як раніше (в освяченні Другого Храму брали участь 128 храмових музикантів), все ж це був справжній богослужбовий спів, встановлений Господом через пророків Його. Часте відступництво юдеїв від Бога і їх невірність послужили причиною того, що той рівень, на якому знаходився храмовий спів у період свого розквіту, пов'язаного з ім'ям царя Соломона, вже більше ніколи не був досягнутий, хоча богослужіння і продовжувало поповнюватися новими піснями. До таких піснеспівів можна віднести, наприклад, заключну частину книги пророка Авакума, бо в ній містяться музичні вказівки, які свідчать про те, що вона виконувалася як псалом в храмі при богослужінні. Очевидно, для співу ж призначалася і книга пророка Наума, причому спочатку вона співалась самим пророком [6, с. 280].

Особливу проблему в історії старозавітного богослужебного співу являє собою біблійне акцентне лист. Мовні акценти, які мають специфічні графічні форми фіксації (графеми), підрозділялися на дві групи: прозаїчну і метричну. Назва другої групи акцентів «Neime hamigre» (текстові знаки благозвучності), з усією очевидністю, вказує на їх музичне значення.

Розділ 3. Визначні постаті після полонного періоду

3.1 Служіння Ездри

У вавилонському вигнанні євреї виробили два нових поняття, що стали згодом загальним надбанням усього людства. Замість храму, що служить місцем жертвоприносин, вони створили синагогу, де збираються для спільного служіння Богу, замість ритуалу богослужіння вони створили молитву, звернену до Бога. Синагога стала прототипом християнської церкви і мусульманської мечеті. Молитва стала універсальним символом відданості Богу.

Завдяки синагозі і молитві євреї звільнилися від необхідності виконання визначеного обряду у визначеному місці за допомогою священнослужителів. Відтепер будь-який єврей міг у будь-якому куточку землі безпосередньо звертатися до Бога, минаючи всяких посередників. Єврейська релігія, колись така "громіздка" і "закостеніла", стала "портативною", "зручною для транспортування" і вільною від зовнішніх накопичень. Виживання євреїв у полоні і розсіюванні було гарантовано [8, с. 90].

Під час вигнання у Вавилоні Ездра, благочестивий левит з коліна Ааронового, присвятив себе вивченню Закону. Бажаючи повернутися на свою батьківщину, Ездра звернувся за дозволом до Артаксеркса. Щоб заохотити вигнанців повертатися до Єрусалиму під керівництвом Ездри, цар видав важливий декрет, який уповноважував Ездру настановляти магістрати та суддів у юдейських провінціях, а також ув'язнювати і карати кожного, хто не корився цьому декрету (Езд.7:12-26). Крім цього перський цар дав щедрі фінансові пожертвування та священний посуд для Єрусалимського храму (Езд.7:14-16), а також дозвіл використовувати кошти з царської скарбниці для забезпечення служінь у храмі (Езд.7:20-22). Правителям провінцій було наказано постачати Ездру всім необхідним. А всі, хто був задіяний у храмовому служінні в Єрусалимі - співаки, слуги і священики - звільнялися від податків (Езд.7:24).

Переконавшись у Божій прихильності та підбадьорений щирою підтримкою Артаксеркса, Ездра зібрав ізраїлевих старійшин над річкою Агавою і через три місяці вони прибули до Єрусалиму (Езд.8:31). Всі скарби і священний посуд були передані у скарбницю храму (Езд.8:33-34), сатрапи і урядовці у Сирії і Палестині завірили Ездру у своїй підтримці [16, с. 58].

Місцеві ізраїльські урядовці повідомили Ездру, що євреї, у тому числі релігійні і громадські лідери, розпочали практику змішаних шлюбів з поганськими мешканцями. Ездра був вражений цим гріхом і звернувся до Бога з молитвою, у пості і плачі, визнаючи гріх ізраїльтян, а також розпочав релігійну реформацію (Езд.9:1-2,10 ).

Вожді першого виходу з Вавилонії заклали політичні основи майбутнього країни, вожді другого заклали духовні основи цього майбутнього. Знайти відповіді на питання про те, як забезпечити етнічне виживання нації, випало на долю двох знатних євреїв - Неємії і Ездри, дуже впливових у перських придворних колах. Ці люди стали реформаторами іудаїзму.

У 458 р. до н.е. Ездра з дозволу перського царя очолив другий масовий вихід з Вавилонії, що нараховував 1800 чоловік. У Єрусалимі Ездра разом з Неємією почав ряд дій, розрахованих на об'єднання і відродження народу. Їхнім першим кроком було проголошення заборони на змішані шлюби між євреями і не євреями - перша заборона такого роду не тільки в єврейській, але й у світовій історії. Багатьом не євреям він виявися не до душі. Їх обурювала зухвалість крихітного, тільки що звільненого з рабства, народцю, що насмілюється заявляти, що ні жінки, ні чоловіки інших народів недостатньо гарні для синів і дочок Ізраїлю! Заборона була не до душі і багатьом євреям. (Вважається, що книга Рут з'явилася саме в цей час як протест проти подібної дискримінації) [11, с. 163].

Слід, однак, підкреслити, що заборона, накладена Ездрою і Неємією, була продиктована не почуттям національної переваги євреїв чи зневагою до інших народів, а лише прагненням захистити євреїв від можливого релігійного розчинення в навколишнім середовищі. "Обраний народ" повинен був залишатися обраним. Значення едикту для ходу єврейської історії полягає в тому, що він, з часом, здобуваючи усе більш гострий характер релігійного закону, допоміг євреям вистояти проти хвиль асиміляції, що захльостували їх у греко-римський, мусульманський і сучасні періоди історії.

Другим кроком реформаторів в напрямку формування національно-релігійного і духовного життя євреїв було рішення заново відредагувати і звести воєдино всі найважливіші тексти перших п'яти книг Біблії. Усі ці п'ять книг були проголошені богонатхненними. Це відбулося в 444 р. до н.е. В усі кінці Перської імперії були відправлені гінці, які звістили народу, що в день Рошха Шана в Єрусалимі будуть зачитані вголос перед народом п'ять книг Мойсея, написані ним самим. Новина передавалася з вуст у вуста. До призначеного дня євреї з усіх куточків імперії потягнулися в Єрусалим. Оскільки на той час багато-хто з них уже стали забувати іврит, реформатори подбали про перекладачів, що повинні були роз'ясняти найбільш важкі місця тексту арамейською мовою. Арамейська була у ту пору розмовною мовою не тільки євреїв, але і доброї дюжини інших народів.

Ідея використання перекладачів і тлумачів виявилася дуже вдалою, і згодом вона перетворилася в постійну особливість єврейської просвітньої діяльності. Через те, що жодний рядок Біблії не повинен був залишатись незрозумілим, знадобилася - і виникла - ціла школа таких тлумачів перекладачів. Тлумачі Біблії (баалей мідраш) стали вельмишановними членам будь-якої єврейської громади. Вони передбачили релігійні академії (ієшиви), які з'явилися в євреїв на початку християнської ери. Щоб люди не забували Закон, реформатори повеліли також, щоб уривки П'ятикнижжя читалися один за одним у синагозі протягом усього року, по суботах і двічі на тиждень, причому читання всіх п'яти книг повинно було завершуватися під кінець року. Відразу ж після свята Рошха Шана читання повинно було відновлятися з першого розділу книги Буття [10, с. 80].

З моменту відбудови храму пройшло сорок три роки. Персидський цар Артаксеркс I здобув корону (465-424 рр. до Р. Х.). У Вавилоні жив тоді досвідчений іудейський вчений-священик на ім'я Ездра. Люди, які прибули із Єрусалиму, привезли йому тривожні звістки про те, що іудеї нехтують своїми релігійним обов'язками і що їм загрожує змішання з навколишніми арабськими племенами, з якими вони постійно укладають шлюби.

3.2 Служіння Неємії

Неємія був однією з найбільш колоритних фігур періоду після полону, він розпочав своє служіння євреям у 444 р. Зміцнивши свої позиції при перському дворі, він зробив чимало для відбудови Єрусалиму. Коли Неємія прибув у Єрусалим, Ездра вже був там 13 років. Коли Ездра був талановитим вчителем і релігійним лідером, то Неємія виявив себе здібним діячем у громадських і політичних справах. Завдяки успішному будівництву міської стіни, місто було захищене від ворогів і могло присвятити себе, під керівництвом Ездри, виконанню релігійних обов'язків. Таким чином, праця Неємії створила найбільш сприятливі умови для діяльності Ездри. Неємія розпочав управління у 444 р. і продовжував його 12 років, повернувшись у 432 р. до Персії. Коли він повернувся у Єрусалим і як довго продовжував бути керівником міста невідомо [10, с. 89].

Неємія був одним з тих євреїв, які не одразу повернулися до Юдеї, як один із високопоставлених урядовців при царі Артаксерксі. Він був сильно вражений і засмучений, коли отримав повідомлення, що стіни Єрусалиму все ще лежать у руїнах. Через три місяці цар зауважив смуток свого придворного. Повідомивши царя, що причиною його смутку є хаотичний стан справ у Юдеї, Неємія попросив дозволу повернутися у місто і відбудувати його. Перський цар не тільки дозволив Неємії повернутися, а й дав йому листи до урядовців за Євфратом (Езд. 1:7,9), наказавши їм постачати Неємію необхідними будівельними матеріалами для стін і воріт міста та приватних будинків.

Прибувши в Єрусалим, Неємія розпочав відбудову міста, розділивши ділянки стіни та ворота між сім'ями. Однак він зіткнувся із сильною опозицією з боку аммонітян і арабів, які звинуватили євреїв у повстанні і розробили план нападу на місто. Та вдале командування Неємії забезпечило місту безпеку і дозволило завершити відбудову стін і воріт через п'ятдесят два дні (Езд. 3:33-35, 4:1-2, 6:15). Чималу роль відіграла і мудра соціальна політика Неємії (Езд. 5). Успішне завершення реконструкції міської стіни, всупереч зовнішній і частково внутрішній опозиції, забезпечило єврейській державі повагу і престиж серед інших провінцій на захід від Євфрату (Езд.6:2-7).

Коли Єрусалим був захищений від нападу ворогів, Неемія зміг звернути свою увагу на інші проблеми (Езд.7). На чолі охорони був поставлений Ананія, до відповідальних за закривання воріт були додані співаки і левити. Цивільні, які жили у Єрусалимі, були зобов'язані вартувати разом з охороною міську стіну неподалік своїх домівок. Неємія також повністю підтримував населення у релігійному посвяченні, тому його адміністративна реформа забезпечила платформу для розвитку релігійної реформи на чолі з Ездрою. У Свято Сурем (Езд. 8), коли в Єрусалимі зібралося все населення, Ездра читав Закон Мойсея, а левити його пояснювали. З наступного дня старійшини і священики зібралися з Ездрою для ретельнішого вивчення Закону. Щоденно відбувалося його публічне читання, що приводило слухачів до визнання гріхів та вдячності Богу, а також обітниці дотримуватися усіх заповідей, даних Мойсею. Ізраїльтяни також зобов'язувалися не укладати змішаних шлюбів, дотримуватися суботи, платити 1/3 шекеля щороку на Храм, давати десятину (Езд.10), перші плоди, перші снопи та інші жертви, приписані Законом. Все це мало забезпечити успішну діяльність Храму [10, с. 82].

Неємія активно намагався збільшити кількість населення Єрусалиму, щоб заселити усю колишню територію міста. З цією метою він провів реєстрацію населення всієї провінції. Значною подією для всієї провінції стало урочисте посвячення стін. Неємія також організував левитів і священиків для ефективного виконання ними своїх обов'язків (Езд.11-12).

Після від'їзду Неємії серед мешканців Єрусалиму знову превалювала релігійна розпущеність, відновилися змішані шлюби, припинилося регулярне забезпечення левитів і священиків, виплата десятин, перестала дотримуватися субота. Повернувшись з Персії, Неемія змушений був знову відновлювати суспільний і релігійний лад серед населення.

Незважаючи на відновлення Юдеї, серед єврейських лідерів існувала тривога. Країна у всіх відносинах залишалася на положенні перської колонії. У будь-який день на перський трон міг зійти правитель, позбавлений терпимості Кіра Великого. Загроза нового вигнання чи обмеження релігійної волі могла виникнути в будь-яку хвилину. Як запобігти в таких умовах загрозі етнічного зникнення єврейства? Тепер проблема полягала вже не в збереженні єврейства кожною окремою людиною. Мова йшла про збереження єврейства в цілому, як окремого єврейського народу. Чи можна впровадити в єврейську душу почуття єврейської приналежності глибше, ніж це зробили пророки? Чи можна зробити це почуття підсвідомим, щоб воно стало невід'ємною частиною особистості?

Керівники другого масового виходу вавилонських євреїв знайшли відповіді на ці питання. Учасники першого виходу вербувалися в основному серед зелотів і бідняків. Але на чолі їх стояли три чоловіки, що належали до знатної верхівки. Двоє з них були вихідцями з царського будинку, третій був первосвященик цадокит.

Нащадки дому Давида Шешбаццар і Зоровавель розраховували стати царями відновленої Іудеї. Первосвященик цадокит Ісус мріяв стати первосвящеником у відновленому Храмі. Його мрії призначено було збутися. Шешбаццар, що почав відбудовувати Храм, зруйнований вавилонянами, незабаром загадково зникає зі сторінок Біблії. Зоровавель, що завершив будівлю Храму, зникає настільки ж загадково. Розгадка їхнього зникнення, можливо, полягає у спробі євреїв проголосити їх царями іудейськими. Цілком можливо, хоча це є лише здогадом, що перси, що не бажали відновлення царської влади в Іудеї, безцеремонно стратили їх за обвинуваченням у державній зраді. З іншого боку, перси не противилися відновленню посади єврейського первосвященика. Не дивно тому, що Біблія повідомляє (Захарія 6:11), що на голову Ісуса була покладена корона зі срібла і золота, коли він був проголошений первосвящеником і правителем Єрусалима[13, с. 209].